Зустріч із правозахисником і політв’язнем радянського режиму Василем Овсієнком у Національному музеї історії України

1 жовтня 2015 р. в Національному музеї історії України відбулася зустріч з українським правозахисником, політичним в’язнем радянського режиму, письменником та дисидентом Василем Васильовичем Овсієнком

Автор – Олександр Іщук

Зустріч була цікавою та насиченою. Василь Овсієнко продемонстрував присутнім на лекції свій тюремний одяг, фотографії побратимів, розповів про подробиці свого життя і правозахисної діяльності. Значну увагу доповідач приділив спогадам про те, як він став займатися правозахисною діяльністю і що спонукало його до цього. Читання самвидаву та його поширення було в ті роки небезпечною справою, однак він вважав честю брати участь в цій роботі.

На прохання відвідувачів Василь Овсієнко детально розповів про свої арешти співробітниками КГБ у 1973 і 1978 рр., про слідство та перебування у в’язницях. Він зазначив, що українські правозахисники у 1960-ті – 1970-ті рр. роки добре розуміли, на що йшли, і усвідомлювали можливість арештів та політичних репресій проти них. Але відмовлятися від своєї діяльності не хотіли і не могли, бо це не відповідало їх внутрішнім переконанням.

Особливе зацікавлення присутніх викликала інформація про методи роботи співробітників КГБ проти українських правозахисників у той час. Чекісти намагалися «пришити» їм не політичні, а кримінальні статті. Все це було заздалегідь продумано, і робилося з метою компрометації українського правозахисного руху. Мовляв, подивіться: це ж ніякі не ідейні борці, а звичайні кримінальники. Зокрема, у 1978 р. Василя Овсієнка заарештували під приводом того, що він буцімто вчинив злісний спротив представникам міліції (записали в протокол що він відкрутив міліціонеру ґудзика). Траплялися і інші випадки подібних фальсифікацій (до прикладу, В’ячеславу Чорноволу «пришивали» спробу зґвалтування).

Чи не найбільш цікавими були спогади Василя Овсієнка про життя і творчість Василя Стуса, з яким він сидів разом у тюремній камері в 1984 р. Доповідач зачитав деякі вірші Стуса, розповів про їх розмови та дискусії в ув’язненні. Також присутні на лекції почули інформацію про обставини загибелі Стуса у 1985 р. та його перепоховання в Україні у 1989 р. На думку Овсієнка, чекісти створили Стусу в тюрмі такі умови, які пришвидшили його смерть. Він неодноразово протестував проти тюремних порядків, оголошував голодування, а це дуже дратувало чекістів.

Є версія і про те, що Стус був потаємно вбитий чекістами, адже зробити це в умовах в’язниці було неважко. Навіть після загибелі Стуса тюремники не хотіли повідомляти іншим в’язням, які знаходилися в камерах поруч, про його смерть. До прикладу, Овсієнко дізнався про смерть Стуса під час розмови з охоронцями тюрми, взявши їх, як це називалось в тюрмі, «на понт» (тобто – обманувши). Під час чергової профілактичної розмови він сказав тюремникам, що вони замучили кількох в’язнів, в т.ч. і Стуса. На що тюремник підтвердив, що «у Стуса не витримало серце і таке буває».

Василь Овсієнко розповів, що більшість віршів Стуса останнього періоду перебування в тюрмі – не вціліли. Він мав нагоду читати їх в 1984 р. в рукописах автора, але в той час почувався дуже погано і мало що запам’ятав. Розповів лише про деякі окремі образи, які йому запам’яталися, а також про численні розмови з Стусом на різні теми. Недаремно Михайлина Коцюбинська назвала творчість Стуса «ялиною з обрізаною верхівкою», адже твори останніх років його життя були втрачені. Чи ці вірші знищили чекісти, чи десь заховали – досі не відомо.

Значне зацікавлення присутніх викликала інформація Василя Овсієнка про те, якими способами політв’язні передавали інформацію з концтаборів на волю, і навіть за кордон. Вони добре усвідомлювали, що необхідно записувати свої міркування про внутрішньополітичну ситуацію в СССР та в Україні, інформацію про табірні порядки і робити спроби передавати все це за межі тюрем. Арештанти писали записки дуже дрібним почерком, і примудрялися передавати їх родичам та близьким у різний спосіб, в т.ч. у особистих речах, книгах, одязі і т.п. Невдовзі подібні спроби принесли успіх, і інформація про табірне життя політв’язнів стала публікуватися у самвидаві, а також закордонних українських виданнях. Все це вкрай дратувало чекістів, і вони всіляко намагалися перешкодити витоку інформації з концтаборів.

Під час перебування в совєтських концтаборах Василь Овсієнко мав нагоду познайомитися з багатьма політв’язнями – Левком Лук’яненком, Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом і іншими. Навіть після початку горбачовської перебудови нові керівники КПСС не спішили випускати їх на волю. Проте згодом це довелося зробити під тиском міжнародної спільноти. Після звільнення з концтабору у 1988 р. Овсієнко вважав своїм обов’язком зібрати інформацію про своїх друзів, узагальнити та систематизувати її.

Це було тим більше актуально, що багато людей повмирали в ув’язненні і не залишили ні спогадів, ні листів. Працюючи у Харківській правозахисній групі Василь Овсієнко зібрав біографічні дані про сотні українських дисидентів та політичних в’язнів, а з багатьма із них встиг записати аудіоінтерв’ю або спогади. Зараз ця інформація доступна на сайті Харківської правозахисної групи. Крім того, було видано кілька книг з історії українського правозахисного руху, упорядником яких є Василь Овсієнко.

В кінці заходу Василь Овсієнко подякував присутнім за увагу та подарував Національному музею історії України примірники своїх книг з історії українського правозахисного руху, а також копії окремих документів і фотографій про українських дисидентів.