Комунізм як злочин

Комунізм як злочин

Картинки по запросу "комунізм"
Сьогодні, 19 травня, себто у третю неділю останнього місяця весни, Україна вшановує пам’ять жертв політичних репресій. Це жалобний день, який найбільшою мірою пов’язуємо із діями комуністичної влади, що панувала в Україні понад сім десятиріч. Тоталітарний комуністичний режим призвів до мільйонних жертв серед українців. Злочини проти людяності, геноцид, воєнні злочини й агресія визнані міжнародним законодавством найстрашнішими. Все це 70 років практикувала радянська влада на території України, чому є документальні підтвердження.

Джерело – Збруч

Автор – Сергій Рябенко, юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті

Нацизм чи комунізм: яке жахіття страшніше?

По завершенні Другої світової війни на лаві підсудних у Нюрнберзі опинилися колишні високопосадовці Третього Райху. Їх звинувачували у скоєнні цілої низки злочинів – підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни, злочини проти людяності, а також порушення встановлених законів та звичаїв ведення війни. Нюрнберзький процес став лише першим із цілої низки. Завдяки їм, а також численним науковим дослідженням, у світі добре відомо про злочини нацизму.

В Україні 2015 року спеціальним законом нацистський режим було визнано злочинним та засуджено. Одночасно було засуджено й інший, не менш страшний, тоталітарний режим – комуністичний. Для цього є ряд причин, але найважливіша – злочини та політика державного терору проти українського та інших народів колишнього СРСР. Лише перелік комуністичних злочинів зайняв би не один десяток сторінок і точно зрівнявся б із переліком злочинів нацизму, а може, навіть і перевершив би його. Тому в багатьох країнах Східної Європи та навіть на рівні європейських інституцій між обома режимами вже давно ставлять знак рівності.

Є, однак, важлива деталь. Якщо за злочини нацизму принаймні частина колишніх гітлерівських посадовців були засуджені, то радянські керівники за злочини комуністичного режиму практично не були покарані. Міжнародного суду над комуністичними злочинцями так і не відбулося.

Комуністичні злочини за міжнародною юрисдикцією

Комуністичний режим проіснував значно довше від нацистського – понад 70 років. Увесь цей час пропаганда приховувала злочини проти власних громадян. Частково комуністам вдалося досягти своєї мети – зараз у світі про радянські злочини відомо значно менше, ніж про нацистські.

Однак є докази, які переконливо свідчать – радянський режим спричинив на території України найбільш серйозні та тяжкі трагедії.

Серед усіх злочинів комуністичного режиму є й такі, що у міжнародно-правових актах визнані «найбільш серйозними злочинами, які викликають стурбованість усього світового співтовариства». Це агресія, геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності. Саме тому більшість із них не має строку давності. Відтак, тепер усі вони підпадають під юрисдикцію не лише національних, а й міжнародних судових установ, таких як Міжнародний кримінальний суд.

Агресія Радянської Росії проти України: сто років традиції

Визначення «агресії» або «агресивної війни» містяться у багатьох актах міжнародного права. Ще в 1924 році ухвалений Лігою Націй Протокол про мирне врегулювання міжнародних суперечок встановив: «Кожна держава, яка вдається до війни у порушення зобов’язань, передбачених Статутом чи цим протоколом, є агресором». Цей протокол визначив агресивну війну як міжнародний злочин.

Конвенція про визначення агресії 1933 року закріпила перелік діянь, за вчинення яких державу визнають агресором. Це оголошення війни іншій державі, вторгнення збройних сил або напад своїми сухопутними, морськими чи повітряними суднами на територію, судна чи повітряні судна іншої держави, морська блокада узбережжя чи портів, а також «підтримка, надана озброєним бандам, які, будучи утвореними на її території, вторгнуться на територію іншої держави, або відмова, не зважаючи на вимогу держави, що стала жертвою вторгнення, вжити на своїй території усі залежні від неї заходи для позбавлення таких банд будь-якої підтримки чи покровительства».

Статут вже згаданого Нюрнберзького трибуналу визначив, що є злочином «планування, підготовка, розв’язування або ведення агресивної війни». І, нарешті, остаточну крапку поставила Генеральна Асамблея ООН у резолюції «Визначення агресії» №3314, згідно з якою «агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави», і при цьому першим свідченням акту агресії є сам факт застосування державою збройної сили проти іншої держави.

Українська держава, 1918 рік

Після розпаду Російської імперії у 1917 році на території України була утворена Українська Народна Республіка, яка 22 січня 1918 року проголосила незалежність. УНР мала всі ознаки незалежної держави – власну територію, уряд та інші державні установи, правову, фінансову та податкову системи, збройні сили, символіку, а також дипломатичні місії за кордоном. Та, що найважливіше – міжнародне визнання. Незалежність УНР визнали Німеччина, Австрія, Угорщина, Болгарія, Туреччина, Польща, Румунія, Фінляндія, країни Балтії та ціла низка інших.

Після поразки Німеччини та її союзників у Першій світовій війні більшовицький уряд у Москві в листопаді 1918 року видав директиву про підготовку наступу Червоної армії проти німецьких, австрійських та українських військ на території України. У цей же час у Росії було утворено маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

30 листопада на території Радянської Росії у районі Курська було утворено «Українську червону армію», до складу якої ввійшли загони так званого «Червоного козацтва», а також регулярні частини російської прикордонної охорони Брянського, Курського та кількох інших районів. Формально декрет про її утворення видав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Однак фактично рішення про це ухвалювали у Москві, а сама «Українська червона армія» створювалася за участі відкомандированих російських військових кадрів і підпорядковувалася Революційній військовій раді на чолі з Левом Троцьким.

12 грудня без оголошення війни «Українська червона армія» з території Росії вторглася в Україну й зайняла Новгород-Сіверський, Шостку та ще цілу низку населених пунктів. 21 грудня розпочався наступ на Харків.

Протестуючи проти агресії, міністр закордонних справ УНР Чехівський надіслав до Раднаркому кілька нот, запитуючи, на якій підставі відбувається наступ більшовиків на Україну. Але Москва своєї відповідальності не визнала. Нарком закордонних справ Чічерін повідомив, що начебто «ніяких військ РСФРР в Україні немає. Військові дії на українській території на даний час відбуваються між військами Директорії та військами Українського радянського уряду, який є повністю незалежним». Майже через сто років сучасні російські керівники подібним чином намагатимуться заперечувати присутність своїх військ на сході України.

Георгій Чичерін, народний комісар закордонних справ Радянської Росії. Саме його фразу про те, що ніяких російських військ на території України начебто «немає», менш ніж через сто років під час нової «гібридної» агресії проти України повторюватиме сучасний російський керманич.

До кінця січня 1919 року більшовицькі війська окупували майже всю територію Лівобережної України. На початку лютого вони зайняли Київ, тодішню столицю УНР. І вже до літа більша частина Центральної України була окупована Червоною армією. Після кількох невдалих спроб переломити хід війни залишки армії УНР відступили за Збруч та були інтерновані. А навесні 1921 року в Ризі уряди Радянської Росії та Польщі за участі маріонеткового «Українського радянського уряду» уклали мирний договір, за яким територію України було поділено і Східна Україна де-факто опинилася під радянською окупацією.

Директорія УНР. Андрій Макаренко, Федір Швець та Симон Петлюра. Друга половина 1919 року. Українські керівники не повірили у російські вигадки про «іхтамнєт».

Усе це з точки зору міжнародного права було нічим іншим, як злочином агресії, здійсненим керівництвом Радянської Росії проти України. І хоча комуністична пропаганда усіляко намагалася заперечувати його, у деяких країнах західного світу навіть за часів СРСР наважувалися називати речі своїми іменами. Так, ще у 1959 році Конгрес Сполучених Штатів ухвалив спеціальний закон, яким констатував, що «імперіалістична політика Радянської Росії призвела, шляхом прямої та непрямої агресії, до втрати національної незалежності Польщі, Угорщини, Литви, України».

Вбивство голодом – геноцид комуністичного режиму проти українців

Визначення «геноциду» міститься у статті ІІ Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, а також у статті 6 Римського статуту міжнародного кримінального суду. Відповідно до них, «геноцидом є дії, вчинені з метою знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку шляхом, зокрема, убивства членів такої групи, а також умисного створення таких життєвих умов, які призводять  до повного або часткового фізичного її знищення».

Радянський «вождь» Йосип Сталін. Саме його та шістьох інших вищих керівників СРСР визнано судом відповідальними за організацію злочину Голодомору 1932–1933 років – геноциду українського народу.

Після повалення УНР та остаточної окупації всієї Східної України комуністичний режим наприкінці 1920-х років почав втілювати на її території жорстоку репресивну політику, яка мала не допустити відновлення незалежної Української держави. Одним з елементів такої політики стала насильницька колективізація, внаслідок якої переважну більшість українських селян загнали до колгоспів. Після її завершення колгосп мав розраховуватися вирощеною продукцією із державою за спущеним «згори» планом, і лише потім розподіляти залишки між працівниками за так звані трудодні. Втім, затверджені радянським керівництвом у Москві плани хлібозаготівель були нереальними, і переважна більшість господарств не мала змоги їх виконати. Це створило великий дефіцит зерна на селі. Однак замість того, аби зменшити квоти, радянське керівництво навпаки ще збільшило їх.

Для виконання цих нових завищених планів хлібозаготівель у селян конфісковували не лише зерно, а й насіннєві фонди та взагалі будь-які харчі. Спеціальна постанова ЦВК та Раднаркому СРСР у серпні 1932 року, відома як «Закон про п’ять колосків», запроваджувала кримінальну відповідальність навіть за дрібну крадіжку колгоспного майна. За це засуджували до розстрілу або, за «пом’якшуючих» обставин, до ув’язнення на понад 10 років без права амністії. Спеціально створені «трійки» ОГПУ розглядали та виносили смертні вироки в так званих «хлібних» справах у прискореному порядку. У січні 1933 року за спеціальною партійною та урядовою директивою розпочалася блокада голодуючих районів України та Кубані. Загородзагони чекістів та червоноармійців контролювали дороги та залізничні станції, аби перешкоджати селянам тікати в інші райони та міста.

 

Села та колгоспи, які не могли виконати завищені плани хлібозаготівель, заносили на так звані «чорні дошки». Це означало їх блокаду військовими підрозділами, вилучення всіх продуктів харчування та заборону торгівлі. А для населення, якому заборонялося виїжджати за межі села, – повільну смерть від голоду. (Газета «Під прапором Леніна», 1 січня 1933 року, № 150).

Все це в 1932–1933 роках призвело до масового голоду та смерті мільйонів українських селян на території України та Кубані. Однак комуністичний режим усіляко намагався приховати будь-яку інформацію про Голодомор не тільки всередині країни, а й у світі. Коли ж інформація про Голодомор просочилася у західний світ й інші країни запропонували допомогу, радянський уряд відмовився її приймати, стверджуючи, що ніякого голоду в Україні немає. Насправді ж протягом 1932–1933 років голодною смертю вмерли понад 4,5 мільйони українських селян.

Справжні мотиви радянських керівників добре прослідковуються у листі Сталіна до керівника осередку комуністичної партії в Україні Кагановича. У серпні 1932 року він писав: «Найважливіше зараз Україна. Справи на Україні йдуть вкрай погано… Якщо не візьмемося зараз за виправлення ситуації на Україні, Україну можемо втратити». Намір знищити українських селян голодом демонструють і слова другого секретаря ЦК КП(б)У Хатаєвича, який у 1933 році охарактеризував ситуацію так: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут хазяїн. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну».

Таким чином, у 1932–1933 роках комуністичний режим на території України навмисно створив життєві умови, розраховані на знищення значної частини українських селян – частини української національної групи. Тому, відповідно до міжнародного права, такі дії становлять склад злочину геноциду.

Другий секретар Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України Мендель Хатаєвич.

У 2006 році Верховна Рада прийняла закон, який визнав Голодомор 1932–1933 років актом «геноциду українського народу». Пізніше, у 2008–2009 роках, Служба безпеки та Генеральна прокуратура розслідували кримінальну справу за фактом вчинення злочину геноциду в Україні у 1932–1933 роках. На початку 2010-го справу було передано до Апеляційного суду міста Києва, який постановою від 13 січня кваліфікував Голодомор 1932–1933 років як акт геноциду, організований групою найвищих радянських державних та партійних керівників – Сталіним, Молотовим, Кагановичем, Постишевим, Косіором, Чубарем та Хатаєвичем. У мотивувальній частині постанови зазначалося, що «Голодомор вказаними особами було сплановано і здійснено як один з етапів спецоперації проти частини української національної групи як такої».

На сьогодні Голодомор 1932–1933 років визнаний актом геноциду у 15 країнах світу.

Радянські злочини проти людяності: депортації, тортури, каральна психіатрія

За статтею 7 Римського статуту злочини проти людяності об’єднують депортацію чи примусове переміщення населення, катування, а також інші аналогічні нелюдські діяння, які умисно заподіюють сильних страждань, тілесних ушкоджень чи шкоди психічному або фізичному здоров’ю, які свідомо вчиняють у рамках систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб.

Злочини проти людяності складають, мабуть, найбільшу групу найтяжчих злочинів, які вчиняв комуністичний режим на території України. Тому тут згадаємо лише найбільш відомі та найкраще задокументовані з них.

У 1930–1950-х роках одним із найжахливіших радянських злочинів була примусова депортація осіб за національною ознакою – поляків, німців, кримських татар та навіть українців.

Перші депортації польської меншини розпочалися в 1936 році, коли уряд УРСР ухвалив рішення про їх примусове виселення з території України до Казахстану як «політично неблагонадійних». Тоді з території Житомирщини та Поділля були депортовані понад 36 тисяч поляків. Після приєднання Західної України до СРСР за рішенням радянського уряду на початку 1940 року з цієї території примусово виселені понад 90 тисяч осіб, здебільшого поляків або членів їхніх родин. Третя стадія депортації відбулася незадовго до німецько-радянської війни, у травні 1941 року. Її жертвами стали від 160 до 180 тисяч осіб.

Депортації німців у СРСР тривали здебільшого у період Другої світової війни. Однак перше таке виселення відбулося кількома роками раніше, у тому ж таки 1936-му. Рішенням радянського керівництва німців депортували з прикордонних районів Житомирщини та Поділля. У наступні два роки НКВД розпочав проти німців політичні репресії, і багато з них так само були виселені до Казахстану. Лише з Донецької області виселили понад 69 тисяч. Найбільша хвиля депортації німців припала на початок німецько-радянської війни у 1941 році. У цей час з території однієї Луганщини до Казахстану було депортовано понад 5,5 тисяч німців.

Одна з наймасованіших та найжахливіших депортацій на території сучасної України відбулася у травні 1944 року. Тоді за наказом Державного комітету оборони СРСР війська НКВД провели примусове виселення кримських татар, караїмів та кримчаків з Криму до Середньої Азії. Були депортовані понад 180 тисяч осіб, і за різними оцінками від 15 до 46% кримських татар загинули під час депортації та в місцях висилки від голоду та хвороб.

Депортацій зазнали також і українці. Протягом лише одного дня 21 жовтня 1947 року за рішенням уряду СРСР у рамках операції «Запад» з території Західної України примусово вивезені до Середньої Азії та на північ Росії понад 76 тисяч осіб, яких режим вважав учасниками ОУН або членами їхніх родин.

Операція «Запад». Лише одного дня – 21 жовтня 1947 року – за рішенням радянського уряду з території Західної України було примусово депортовано понад 76 тисяч осіб, яких комуністичний режим вважав членами ОУН або членами їхніх родин. (Інфографіка Українського інституту національної пам’яті – для детального перегляду клацніть на зображення).

 

Ще однією великою групою злочинів проти людяності визначають використання комуністичним режимом психіатрії у політичних цілях. Протягом майже усього періоду свого існування радянська влада використовувала її як засіб приборкування дисидентського руху та учасників ненасильницького опору. Перший випадок політичного використання психіатрії задокументований ще у 1921 році, коли за наказом керівника Всеросійської надзвичайної комісії Фелікса Дзержинського членкиню партії лівих есерів Марію Спірідонову було примусово поміщено до психіатричної лікарні.

У повоєнний період психіатрію дедалі активніше використовували в політичних цілях. У 1967 році Міністерство охорони здоров’я та КГБ ухвалили спеціальну інструкцію, яка мала регламентувати відповідні процедури. На території України почали розбудовувати мережу спеціалізованих психіатричних лікарень. Найбільш сумної слави зажила лікарня, розташована у місті Дніпрі (колишньому Дніпропетровську). Її створили у 1968 році, і до останніх днів існування СРСР використовували для політичного переслідування ворогів режиму. Жертвами радянської «каральної психіатрії» стали українські дисиденти Петро Григоренко, Леонід Плющ, Анатолій Лупиніс та багато інших.

Картинки по запросу "валер'ян підмогильний"
Український письменник Валер’ян Підмогильний, звинувачений чекістами у створенні «контрреволюційної організації». Розстріляний у 1937 році в урочищі Сандармох у Карелії з нагоди двадцятої річниці Жовтневого перевороту, аби «звільнити» місце для нових в’язнів у таборі. На долішній знимці – сторінка протоколу допиту з кримінальної справи Валер’яна Підмогильного, на якій зберіглася кров репресованого – свідчення застосування тортур.

Одним із, мабуть, найпоширеніших комуністичних злочинів були тортури під час допитів в органах НКВД та КГБ. Дуже часто, аби отримати від арештованих потрібні свідчення або примусити їх підписати зізнання у злочині, якого вони не скоювали, чекісти просто били арештованих. Надзвичайно показовою є історія Абрама Штрейкера, єврейського лікаря з УПА. У травні 1944 року його викрили та заарештували чекісти. Слідство велося з усіма можливими порушеннями – арешт Штрейкера відбувався без належним чином оформленого ордера, а постанови на арешт і затримання навіть не були затверджені прокурором та керівником управління НКГБ. Чекісти встигли провести лише два допити, після останнього з яких Штрейкер у червні 1944 року помер у слідчому ізоляторі. В його кримінальній справі збереглася довідка, згідно з якою ув’язнений начебто помер від серцевої недостатності. Однак більш імовірно, що причиною смерті 60-річного Штрейкера стали знущання чекістів під час допитів.

Через тортури чекістів довелося пройти й українському поету Валер’яну Підмогильному. У 1934 році він був арештований НКВД та звинувачений в участі у «контрреволюційній терористичній організації», яка ставила собі за мету терор проти керівництва компартії. Під час допитів Підмогильний категорично заперечував свою вину. У грудні він навіть звернувся до слідчого із заявою, в якій наголосив, що ні до якої терористичної організації ніколи не належав, ніякої терористичної діяльності не проводив, а всі звинувачення проти себе «рішуче відкидаю як брехливі і наклепницькі».

Лише після застосування чекістами до нього тортур, у січні 1935 року Підмогильний повністю «визнав» свою вину у «злочинах», які він ніколи не скоював. На одному з аркушів його кримінальної справи збереглася пляма крові над власноручним підписом арештованого.

У березні рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР Підмогильний був засуджений до 10 років ув’язнення на Соловках. Але у 1937 році напередодні двадцятої річниці більшовицького Жовтневого перевороту трійка НКВД змінила йому вирок на смертну кару – щоби звільнити місце у таборі для нових в’язнів режиму. Підмогильний разом із іншими представниками української інтелігенції був розстріляний в урочищі Сандармох.

Злочинна війна без правил

Стаття 8 Римського статуту відносить до воєнних злочинів умисне вбивство, катування чи нелюдське поводження, умисне заподіяння сильних страждань чи серйозних тілесних ушкоджень, незаконне, безглузде та широкомасштабне знищення майна, яке не викликано військовою необхідністю, застосування задушливих, отруйних або інших газів, умисне завдання ударів по історичних пам’ятках, розграбування міст та інших населених пунктів, умисне вчинення дій, які спричиняють голод серед цивільного населення, а також заяви про те, що пощади не буде. Ці дії забороняла ще Гаазька конвенція 1907 року про закони та звичаї війни на суходолі.

Перші воєнні злочини комуністичного режиму також були вчинені на території України. Під час штурму в лютому 1918 року Києва командувач російських червоноармійських загонів Михайло Муравйов наказав своїм військам «нещадно знищити в Києві всіх офіцерів та юнкерів, гайдамаків, монархістів і ворогів революції». Коли місто зайняли, у перші дні були вбиті до 5 тисяч осіб. На мешканців наклали «контрибуцію» у 5 мільйонів рублів на утримання радянських військ. Під час штурму місто зазнало масованого артилерійського обстрілу. Як звітував сам Муравйов Леніну: «Я наказав артилерії бити по висотних та багатих палацах, по церквах та попах… Я спалив великий дім Грушевського, і він протягом трьох діб палав яскравим полум’ям». У своїх пізніших спогадах більшовицький командир описує «подвиги» своїх військ у Києві не менш жахливо: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я зайняв місто, бив по палацах та церквах… бив, нікому не даючи пощади! 28 січня Дума (Києва) просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами [виділення моє – С. Р.]… Ми могли зупинити гнів помсти, однак ми цього не робили, тому що наше гасло – бути безжальними!»

Підірваний спецгрупою НКВД Дніпрогес. Жертвами велетенської хвилі стали, за різними підрахунками, понад 80 тисяч мирних мешканців Запоріжжя та близько 20 тисяч радянських солдатів, які не встигли евакуюватися. Відголоски хвилі докотилися до розташованих нижче за течією Дніпра міст Марганець та Нікополь.

Не менш жахливі воєнні злочини чинив комуністичний режим на території України і під час Другої світової війни. Ще на початку липня 1941 року після нападу Німеччини на СРСР Сталін у своїй промові проголосив «тактику випаленої землі», закликавши знищувати все цінне, що неможливо вивезти з територій, які опинилися перед загрозою нацистської окупації. Втілюючи наказ радянського керманича, військове командування та НКВД спричинилися до загибелі десятків тисяч цивільних мешканців України. А вивезення та знищення зерна та харчів уже восени та взимку призвели до голоду на окупованих територіях.

Одним із найбільш відомих актів «тактики випаленої землі» став підрив чекістською спецгрупою алюмінієвого комбінату у Запоріжжі у серпні 1941 року, який не мав нічого спільного з військовою потребою – адже німецькі війська зайняли місто лише наприкінці жовтня. Не менш жахливий злочин вчинила інша група НКВД, яка 18 серпня без будь-яких попереджень висадила у повітря греблю Дніпрогесу. Внаслідок вибуху велетенська 20-метрова хвиля змила прибережну міську смугу Запоріжжя, затопила Хортицю та дійшла до розташованих майже за 80 кілометрів нижче за течією міст Марганця та Нікополя. Кількість загиблих достеменно не відома – за різними підрахунками, жертвами підриву Дніпрогесу стали понад 80 тисяч мешканців Запоріжжя та околиць, біженців, а також близько 20 тисяч радянських солдатів, які не встигли відступити з міста.

Радянська тактика «випаленої землі» не оминула й столицю… Підриви будівель у центрі Києва радянськими спецгрупами та спричинена ними масштабна пожежа залишили восени 1941 року без даху над головою багатьох киян. А нацистська окупаційна влада використала диверсію як привід для наступних розстрілів київських євреїв у Бабиному Яру.

Після вступу нацистів до Києва у вересні 1941 року радянські спецслужби підірвали будівлі в історичній частині міста – на Хрещатику. Розпочалася велика пожежа, яка тривала майже два тижні. Загасити її не було змоги через пошкодження водогону радянськими диверсантами. Всього знищили 324 будівлі, тисячі киян залишилися без даху над головою. А в листопаді радянські диверсанти підірвали ще одну історичну пам’ятку – Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Спецгрупа НКВД під керівництвом Алексєя Соколова, яка діяла на Тернопільщині та Прикарпатті під виглядом повстанців. На її рахунку – вбивства та побиття керівників сільських рад, викрадення і катування людей. Втім, інші спецгрупи поводилися не краще.

Комуністичний режим чинив воєнні злочини навіть під час вигнання нацистів з України наприкінці Другої світової війни. Починаючи з 1944 року, на території західних областей для боротьби проти УПА та підпілля ОУН створювали так звані спецгрупи НКВД. Часто їхні члени вчиняли воєнні злочини проти цивільних, які навіть не брали участі у конфлікті. Одна з таких груп, чия діяльність доволі добре задокументована, діяла під керівництвом офіцера держбезпеки Алєксєя Соколова на території Тернопільщини та на Прикарпатті. Вдаючи вояків УПА, члени групи заходили до невеличких поселень, вбивали та катували не лише простих жителів, а інколи й голів сільрад чи дрібних радянських чиновників. На рахунку лише цієї групи – вбивство голови сільради у селі Яблунів на Івано-Франківщині, побиття голови сільради села Комарівка на Тернопільщині, викрадення та катування людей. Інші спецгрупи НКВД поводилися не краще.

На жаль, зараз складно встановити, скільки людей стали жертвами таких спецгруп. Адже більшість документів про їхню діяльність були знищені самими чекістами ще у часи СРСР.

Засудити тотлітарний комуністичний режим – обовязок світу перед жертвами

Отже, як бачимо, нацисти були не першими, хто вчиняв вищеперераховані злочини у ХХ столітті. Ще задовго до приходу Гітлера до влади злочини агресії, геноциду, воєнні злочини та злочини проти людяності чинив радянський режим, зокрема й на території України. Однак, на відміну від нацистів, організатори та виконавці комуністичних злочинів здебільшого так ніколи і не були покарані. Найбільш «суворою» санкцією, запровадженою світовою спільнотою, стало виключення СРСР з Ліги Націй у грудні 1939 року за агресію проти Фінляндії.

Для верхівки Третього Райху все закінчилося Нюрнберзьким трибуналом та процесами у країнах світу. І багато організаторів та виконавців Голокосту таки дочекалися своєї лави підсудних. Суд, який відбувся на початку 2010 року в Україні щодо обставин вчинення Голодомору, лише постфактум констатував відповідальність Сталіна та шістьох інших радянських високопосадовців за організацію та вчинення злочину геноциду, оскільки всі вони вже були мертві й не могли бути покарані.

Засудження двох найстрашніших тоталітарних режимів ХХ століття та рішуче відмежування від їхніх методів є моральним зобов’язанням не лише української держави та суспільства, а й усього світового співтовариства. Адже досі ще живі ті, хто був жертвами цих злочинів, і ці люди, як мінімум, заслуговують на співчуття.

Однак не менш важливо не лише пам’ятати про комуністичні злочини, а й розуміти, як і чому вони сталися. А організатори та виконавці цих злочинів, які ще живі, так само, як і нацистські злочинці, мають бути притягнуті до відповідальності та понести покарання. Саме це разом зі знанням історії є однією з найважливіших передумов неповторення таких злочинів у майбутньому.