З кого сміємось: піонер гібридної війни

Картинки по запросу "З кого сміємось: піонер гібридної війни"
Якщо спробувати порівняти Леніна зі Сталіним, то вийде, що вони не такі вже й різні. А де в чому Ленін навіть гірший

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Ленін в актуальному популярному сприйнятті зазнав своєрідного роздвоєння. З одного боку — він є символом радянщини у її “серйозній” версії. З іншого —  герой анекдотів “про кожне залізко”, “годувальник” скульпторів, які штампували десятки тисяч кам’яних ленінів, і, зрештою, герой вже сучасних жартів на кшталт “Було колись літо, літо, а тепер зима, Був на Бесарабці Лєнін, а тепер нема” і фото кам’яного Леніна з підписом: “Хлопці, хлопці, а декомунізація вже пішла?”

Оцей останній момент дуже двоякий. Сміх насправді — інструмент дуже непростий. З одного боку — це спосіб нівелювання будь-чого, зведення до несерйозного рівня, на якому воно й уваги не варте. З іншого — це можливість психологічної розрядки, компенсації непосильних для психіки умов, власної об’єктивної безпорадності. Враховуючи, наскільки часто у СРСР траплялися зображення і тексти Леніна, це ще й несвідомий протест почуття міри — бо коли чогось занадто, воно перетворюється у кітч. І викликає тільки сміх.

То до чого ж ближче сміх над Леніним? Особливо, коли сміється українець. Адже Ленін — творець однієї з двох наджорстоких тоталітарних систем. Якщо спробувати порівняти Леніна з загальновизнаним “рекордсменом” в людожерстві — Сталіним, то виявиться, що вони не таки вже й різні.

Якщо спробувати порівняти Леніна з загальновизнаним “рекордсменом” в людожерстві — Сталіним, то виявиться, що вони не таки вже й різні 

_______________________________________________________________

Простий підрахунок — поділімо загальну кількість тих, кого можна вважати жертвами режиму, на кількість років, упродовж яких Ленін і Сталін перебували у владі відповідно. Що отримаємо? За період від захоплення “червоними” Центральної і Східної України і до смерті Леніна за рік гинуло близько 300 000 людей. Від 1928 року, коли Сталін остаточно отримав владу, і до його смерті у 1953 році, за приблизними розрахунками, один рік коштував життя близько 350 000 людей. І це без урахування загиблих у роки німецько-радянської війни, за розв’язання якої СРСР теж несе свою долю відповідальності — пакт Молотова-Ріббентропа все ж у Москві підписували.

Однак рахунок, наведений вище, не можна сприймати чисто арифметично. Хоча б тому, що Ленін також співвідповідальний за злочини комуністів у принципі, як засновник і натхненник системи. Системи, за допомогою якої Ленін, його прибічники і послідовники повністю ламали звичні соціальні моделі. “Хто був ніким — той стане всім”. Соціальний успіх перестав залежати від зусиль чи особистих якостей — стало достатньо мати “правильне” походження, яке виправдовувало всі гріхи. Родинні зв’язки з “класовим ворогом” і власність вмить набули обтяжувального характеру. Гуманність, повага, процедура — усе було нічим порівняно з “класовою мораллю”. Єдиною формою співіснування людських спільнот оголошувалася заклята боротьба без правил.

У підсумку виявлялося, що всі зв’язки, домовленості, комунікації, зобов’язання — кажучи коротко, все, з чого складається суспільна взаємодія, — ставало підваженим і знеціненим.

Усе це супроводжувалося небаченим до того часу розгулом вседозволеності і інколи навіть відвертим садизмом. Адже якщо “Бога немає”, суспільна верхівка — експлуататори і вороги, а будь-яка мораль — виключно спосіб закабалення мас, то прямий з цього висновок, — дозволено все. Абсолютно. Ось і відкриті брами для найстрашніших пристрастей і рекомпенсацій у найбільш хворобливому вигляді усіх справжніх і надуманих кривд.

Це деморалізувало усіх і розбещувало самих “ленінців” — недарма Віктор Суворов якось висловив думку, що на середніх і вищих щаблях Компартії Великий терор був не чим іншим, як останнім засобом дисциплінувати деморалізовану вседозволеністю і розправами над цивільним населенням збиранину. Не тому, що раптом вирішили покарати — а тому, що одурілі від крові “борці за народне щастя” цілком могли загрожувати самому режиму.

Жертвами насправді падало все і вся. У постаті “класового ворога” знищувалася культурна еліта — люди, які вміли мислити, аналізувати, відчували відповідальність за суспільство, були творцями сенсів і змістів. Знищувалися підприємці і селяни — ті, хто забезпечував фізичне виживання суспільства і його комфортне життя. Знищувалися правила співжиття — чи то були звичаї, чи то були закони. Знищувалися авторитети і цінності. Суспільство ставало обезголовленим. І це було найбільшою жорстокістю — бо в таке суспільство неминуче приходить право сильного, і знищується не те що слабший — кожен, хто дозволив собі мить розслаблення і почуття безпеки. А постійної напруги не витримує навіть метал… У такій  реальності перевагу мають найнахабніші і найбезпринциповіші. Фактично — у підсумку чекала повна анігіляція суспільства в усіх його проявах.

Не факт, що йдеться про свідомий замисел чи про якусь особливо людиноненависницьку суть марксизму як такого. Коли говорити про теоретичні підвалини цього всього, то Ленін, імовірно, не був унікальним у культурі, у середовищі якої він виріс. Хоч марксизм сам по собі був продуктом західної інтелектуальної культури, його втілення у формі комунізму ще у 20-ті роки Ніколай Бердяєв вважав суто російським явищем за своєю природою.

Ленін також співвідповідальний за злочини комуністів у принципі,

як засновник і натхненник системи 

Росіянинові  важливий абстрактний ідеал, за своєю суттю — нематеріальний і неподільний. Оскільки він має священний статус, то задля його досягнення усі жертви допустимі. Усе матеріальне має статус “нечистого” і “неправильного”, яке підлягає навіть не зміні, а докорінному зламу, незважаючи ні на що. Плюс до того – різко моністичний характер культури, тобто такий, що не передбачає різноманіття думок та поглядів: “Говори, як я, або помри”.

Ця версія маніхейства — простіше кажучи, системи поглядів, базованої на жорсткому розділенні “добра” і “зла” та непримиренній боротьбі між ними, — у ленінському виданні отримала вигляд “класової боротьби”: “справедливі і добрі пригноблені” проти “препоганих пригноблювачів”. Самому ж Леніну і його прибічникам відводилася роль “авангарду революції”.

Така система поглядів виключала будь-який діалог і взагалі все, що виходило за рамки непримиренної безкомпромісної боротьби, коли усі засоби виправдані і дозволені. Знов-таки, у реальному житті це було нічим іншим, як боротьбою без правил — “на смерть, не на життя”. При цьому більшість “марксистів” з-під ленінського крила Маркса повністю ( а часто й зовсім) не читали.

А де ж у цьому всьому Україна? Російсько-український конфлікт у ХХ столітті у такому розрізі постає дуже багатоплановим: і нація проти імперії, і Захід проти Сходу, і — можливо, найголовніше: сила, що творить, проти сили, що руйнує. У самій Росії перших сил виявилося гостро недостатньо — зрештою у всій російській історії ті, хто хотів хоч якось повернути власну Вітчизну на шлях творення, зазнавали поразки, інколи оплаченої власним життям. “Той, хто так любить Росію, мусив з неї тікати”, — це слова Владіміра Буковського про одного з висланих на Захід дисидентів.

І проти України ленінська Росія сто років тому застосувала — можливо, вперше у світовій історії  — те, що ми зараз називаємо “гібридною війною”. Більшовицька Росія ніколи не називала війну проти незалежної УНР війною — ішлося виключно про “допомогу трудящим подолати “буржуазний” уряд”. У першому радянському українському уряді було усього три українці. І навіть якщо рахувати не за етнічною ознакою — дуже мало серед них було і тих, хто народився в Україні, був пов’язаний з нею. Зрештою, Троцький теж народився в Україні — і що з того?

При всьому, що було сказано про “самовизначення націй” — звинувачення в “українському буржуазному націоналізмі” вперше прозвучало у 1930 році. У 1918 році більшовики просто розстрілювали кожного, хто відповідав на звертання українською.

Кинувши в маси клич “класової боротьби” — підняти населення ворожої країни на бунт проти законної демократичної влади як проти “буржуазної” — і руками обдурених принести терор і ненависть. Під гаслом “вся влада радам” і “охорони народного майна” створилася величезна громіздка бюрократична система, спрямована на придушення будь-якої ініціативи, і розгорнувся всеохопний апарат репресій. Цей перелік ситуацій, коли під привабливими гаслами насаджувалось щось зовсім протилежне, причому руками тих, хто щиро вірив у ці гасла — фактично системно використовувалась людська щирість і порядність — можна продовжувати довго.

У цьому плані дуже символічна назва недавно виданої книги Олександри Гайдай “Кам’яний гість”. Авторка, хоч мала на увазі матеріал, з якого робилися численні пам’ятники Леніну і його неукраїнське походження, одночасно схопила дуже точну характеристику і Леніна, і всього його творіння — їхню смертоносність. Адже у європейській традиції одне з прочитань “кам’яного гостя” — це привид, гість “з потойбіччя”, який нічого доброго принести не може. Як тут не згадати народне переконання, що “вождь трудящих усього світу” — не хто інший, як антихрист, і наївні спроби на доказ цього скласти з сірників спершу цифру 666, а потім з тої ж кількості сірників — прізвище “вождя”…

А  сміх з “вождя” у цьому сенсі є способом пережити травму. І зараз уже свого роду тріумфом — все ж таки Україна пережила “вождя”, а не він і його послідовники її поховали — не так важливо, чи як осередок “націоналізму”, чи “буржуазії” і “куркулів”. Мало того, що пережила — продовжує захищатися. І вже ніяк це не сміх над поваленим ворогом — ленінські прийоми і досі активно застосовуються проти незалежної України.