Савченко з підручника історії

Картинки по запросу "Савченко з підручника історії"
Ми вперше за триста років вирвалися з орбіти імперії. І вона буде знову і знову пробувати повернути нас назад

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Інколи складанка збирається у дуже несподіваний спосіб. Попри бігання на демонстрації “за  Надю”, коли вона була у полоні, і попри ейфорію, коли її звільнили, коли я побачила Савченко після повернення, перше, що зринуло в голові — “Кривоніс”.

Максим Кривоніс, полковник, “апостол розбурханої черні” і культовий герой підручників з історії — у тих її розділах, де про перший етап Хмельниччини, початок 17 століття. Особливо “просунуті” можуть ще згадати пісню: “Гей, під Дашевом, під Сорокою Множество ляхів пропало. А Перебийніс водить немного Сімсот козаків з собою Рубає мечем голови з плечей, А решту топить водою…”.

Є й інша сторона Кривоноса. Те, що відбулося у Центральній Україні, історики називають “смерчем”. Це був справді смерч — торнадо насилля, ґвалту, грабунків тільки за те, що хтось був “кателиком”, “паном” чи, перепрошую, “жидом”. А тепер запитання — хто, крім фахівців, здатен назвати літературний твір, де події літа 1648 року висвітлюються інакше, ніж справедлива помста над гнобителями?

В уяві читача, знайомого переважно з текстами, написаними у радянській Україні, такого тексту навряд чи відшукаєш. Шукати треба деінде — у міжвоєнній непідрадянській Україні, тобто на заході країни і, зрозуміло, в діаспорі. І там знаходиться блискучий “День гніву” Юрія Косача. Він і справді родич Лесі Українки — племінник по братові Миколі. І ось там Кривоніс зовсім-зовсім інакший. Це не бездумний рубайло, в екстазі справедливої і не дуже помсти за кривди дійсні і уявні. Це хитрий і підступний демагог, що розраховує завдяки сповненій ентузіазму, але безграмотній, темній юрбі ненавчених і беззбройних, яку він кидає навіть на здобуття фортець, вирватись на самий вершок влади.

І протистоїть йому Хмельницький. Поруч із ним — Виговський, Богун, Нечай, Морозенко… Усі вони — дрібна, на той час усе ще православна шляхта, або ж спадкові козаки (що доведено фахівцями з теми). Усі вони— люди, які знають ціну інституціям, знають, що з чого береться і знають про небезпеку черні. А ще — вони готові брати на себе відповідальність і для них те, що ми називаємо Хмельниччиною, було “ультіма раціо”, останнім аргументом.

А тепер повернімося до підручників і більш-менш стандартного набору історичної белетристики, з яким знайомий середньостатичний українець. Ми там гарантовано зустрінемо Хмельницького як борця за народну свободу або національне визволення, але майже не побачимо притомних визначень, у чому конкретно полягало і проявлялося оте “визволення”. Натомість не побачимо там того, у який спосіб формувалася козацька держава. Не побачимо Івана Виговського, генерального писаря, фактично першого міністра або канцлера  гетьманської України і переможця Москви під Конотопом. Не побачимо там Нечая — хіба як героїчну жертву несподіваного нападу поляків на прикордонну Брацлавщину.

У дуже цікавій іпостасі виявиться полковник Іван Богун. У реальності — виходець зі старовинного козацького роду, співробітник Богдана Хмельницького від перших етапів Хмельниччини, людина, яка улітку 1651 року врятувала професійну козацьку армію від знищення і, можливо, найдовше опиралася союзу з Москвою. Символічним відбиттям останнього став легендарний сюжет про прилюдне ламання шаблі перед гетьманом на знак незгоди з новим союзом. Після смерті Хмельницького — брав участь у битві під Конотопом, а в 1663-1664 році спробував разом з Іваном Виговським та іншими співробітниками покійного Хмельницького відновити попередні позиції України як незалежного суб’єкта подій — які на той час стрімко втрачалися.

Так ось Савченко — це реінкарнація Кривоноса і Гонти в одній людині 

_________________________________________________

Якщо у текстах, виданих поза межами СРСР, Богун виступав саме в іпостасі воїна-державника, прикладом чого є цікава, хоч і маловідома повість “Син України”, де кульмінація дії наступає саме на полі бою під Конотопом, то в радянській версії Богун свій апофеоз переживає під час Переяславської ради, обнімаючи у приступі радості… московського ватажка Селянської війни в російській імперії Степана Разіна. Текст Якова Качури — хоча і без цього уривку — потрапив свого часу у хрестоматію з української літератури для середніх шкіл.

Зате про Кривоноса знайдемо достатньо. І про гайдамаків, Гонту і Залізняка. Так ось Савченко — це така собі “реінкарнація” Кривоноса і Гонти в одній людині. Смілива до “обезбашенності”, але разом з тим недалека, самовпевнена і легко стає інструментом у чужих руках. Кривоносові пощастило більше, ніж Савченко — тим, хто міг би його використати, було не до того. Один претендент на українські землі, Річ Посполита, збиралася докупи після Жовтих Вод, Корсуня і смерті короля, а другий, Московське царство, ще пам’ятав досвід воєн з Річчю Посполитою (за активної участі русинів) і не поспішав шукати проблем на голову. А от гайдамаків їхня сміливість і безкомпромісність не врятувала від долі бути використаними в чужих інтересах. Пізніше на чолі із Залізняком вони стали класичним троянським конем, якого “запустила” до Речі Посполитої Росія — поляки лишалася для неї останньою перепоною на шляху до панування в регіоні.

У цьому плані Савченко, і не так вона сама, як її прихильники — це дзеркало нашої постколоніальності. Українська хоробрість, здатність кооперуватися, ініціативність, винахідливість, завзятість довгими роками і впертими зусиллями Кремля були каналізовані в образ козака-рубайла, який готовий махати шаблею будь-коли і будь-де, незважаючи на обставини. Часами за шевченковим “я різав все, що паном звалось”. І не має значення — різати сотнями чи тисячами.

А тим часом отой самий “пан” — це не тільки дорогий одяг, зовнішні ознаки заможності та більші можливості, підкріплені певними суспільними привілеями. Це — певна суспільна роль. Це ті, хто визначає курс країни, дбає про її кордони, про захист від імовірного ворога. І їхні привілеї — це не пільги “за гарні очі” чи вельможне походження.

Це свого роду плата за те, що беручи на себе свою суспільну функцію, вони позбавляють себе багатьох радощів “звичайного” життя. Що вони постійно “на вістрі леза”. Цього всього не видно назовні. Назовні видно тільки блиск. І тут ефект Крюгера-Даннінга разом з егалітаризмом вибухає на повну силу — якщо він така сама людина, як я, то чому йому так ведеться, а мені інакше? Вибухає бажанням за будь-яку ціну посунути отого “пана”.

Та й саме слово “пан” — більше з арсеналу “шептунів”, які розбурхували пристрасті проти неугодної зовнішнім гравцям еліти або ж на догоду містечковим претендентам на булаву, яким не завжди вистачало до неї голови. Основний ареал його побутування — навіть на 17 століття, а вже 20-те, коли його взяли на озброєння більшовицькі агітатори і саме під маркою “боротьби проти панів” скеровували проти власної влади вчорашніх солдатів, а сьогоднішніх селян.

Звісно, мова не про всіх “панів” — і серед них чимало інфантильних, байдужих до своєї держави і жадібних до влади і грошей заради влади і грошей. Нині в Україні таких теж є. Мова про тих, хто відчуває за собою відповідальність, хто використовує своє становище і для вигоди держави та нації.

Савченко, і не так вона сама, як її прихильники — це дзеркало нашої постколоніальності 

_______________________________________________________

Зауважте, літературні твори, де головними позитивними героями були “пани” — Хмельницький, Мазепа, Виговський, Орлик, — з’являлися друком там, куди не сягала влада Російської та радянської імперій. Богдан Лепкий, Юрій Косач, Семен Ординський, Святомир М. Фостун, Євген Маланюк… І досі більшість з них маловідомі широкому читачеві — тут на полі імперії грає інерція мислення і, будьте певні, імперія використає цю “дірку”. Власне, вже використовує, підсовуючи нам типажі “Савченко” і подібних до неї.

А в СРСР ті українські державники, які вибудовували структури, інститути, намагалися всіма правдами і неправдами втримати Україну на плаву як хоч трохи самостійний суб’єкт — залишалися невидимими і замовчаними. Та й зараз вони в офіційному ракурсі виглядають малозрозуміло на фоні решти — скажімо, навіть Пилип Орлик зі своєю конституцією бліденько виглядає поруч із яскравим і войовничим Кривоносом. А за що той Кривоніс так направду бився? Уся Західна Європа намагалася своїх потенційних “кривоносів” відправити у хрестові походи чи колоніальні війни. Чи випадково, що від громадянських конфліктів найбільше потерпали країни, “затиснуті” серед континенту між сусідами, які на той час таких планів не мали — Німеччина, Польща, Україна?

Тут же, в щедро розтиражованому образі “героїчного борця” без контексту, корінь того прецікавого виду громадянської безвідповідальності, коли всі вільні і невільні промахи, включно до свідомих маніпуляцій, списуються на бажання народу слухати і читати саме це, а не інше. Адже святе місце порожнім не буває: якщо немає держави, на її місці з’являється абстрактний “народ”. А на його чолі хтось має бути. А в головах — образ героя на коні, який веде боротися з чимось. Не задумуючись, а що далі. Це вже робота умовного Виговського. Але без еліти “виговських” ми стаємо народом Кривоносів. Відчуйте різницю.

Вир образу “героїчного визволення” Надії Савченко затягнув усіх – і обивателів, і політиків, і журналістів. По останніх вже не раз проїхалися за те, що в запалі критики дій окремих представників влади “вхопили через край” і вдарили з  розмаху по інститутах, які ці представники репрезентують. Але ж журналісти вчилися за тими ж підручниками, що і вся решта. Вони теж читали про героїчного Кривоноса і Гонту і “проскочили” тяжке, відчайдушне і нітрохи не видовищне змагання Хмельницького і Виговського за інституційну державність.  У результаті — невміння розрізнити заколот, бунт, повстання і війну за незалежність, рівно ж недобачання виміру жертви, яку приносить еліта.

Тим часом “історія вчить тільки тому, що вона нічого не вчить”. Савченко і подібні до неї — це той самий Кривоніс. Після Кривоноса були Пушкар — заколотник проти Виговського, була “Чорна рада” 1663 року і обраний на ній гетьманом Брюховецький, який підписаними з Московією Батуринськими статтями закув Лівобережну Україну у ще міцніші кайдани, ніж Переяславські статті, були донощики на Мазепу московському царю Іскра з Кочубеєм… Хто буде після Савченко? Які Пушкарі, Брюховецькі, Кочубеї?

А вони будуть. Ми вперше за триста років вирвалися з орбіти імперії. І вона буде знову і знову намагатися повернути нас назад. Використовуючи антиелітних “Кривоносів”, бо ж не може бути еліти у підкореного народу. Хтось вдало зауважив — оці 400 тисяч Савченко — це ж приблизно 10% від усього населення України. Це оті самі “10%” еліти, ініціативних, думаючих, відповідальних, менш підкупних, ніж “в середньому”. Ті самі “пани”, “кармазини”. А оскільки навряд чи вдалося б усіх за одним махом, то наслідком була б громадянська війна.

Після Кривоноса і Пушкаря почалася Руїна. 20 років громадянської війни, яка спустошила пів-України.

Наразі — Бог милував.