Бандера, Бабченко і російська інтелігенція

Картинки по запросу "Бандера, Бабченко і російська інтелігенція"
Століттями українців тлумили всіма можливими способами, і одним з наслідків цього став підсвідомий страх і вивчена бездіяльність

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк 

Критикують СБУ за обман суспільства у ситуації з Бабченком. Критикували і критикують Бандеру за насильницькі методи боротьби і ідеологію, де стояло чорним по білому — збройна боротьба проти окупанта є допустимою, можливою і — необхідною. Дежавю. Чи я марю?

Люди, які ніколи не були у ситуації, що несла загрозу життю, будуть критикувати тих, які довели, що можуть воювати проти суттєво сильнішого противника і навіть вигравати в нього?

Розглянемо ситуацію на побутовому рівні.

Українські спецслужби попередили політичне вбивство російського журналіста і переграли не когось, а російських “колег”. А ця сфера — одна з небагатьох, де Росія справді на висоті. На світовому рівні. І ось їх переграють ті, чию службу і знищували зовні, і роз’їдали зсередини.

І це не просто виграш у противника. Це — порятунок людського життя. Понад те — порятунок життя людини, яка довірилася Державі Україна у надії зберегти саме це життя. Прихисток переслідуваних — це європейські цінності чи ні? Захист тих, хто тобі довірився  — що це, як не європейські цінності?

Майже 80 років тому молодий хлопець очолив підпільну організацію, що поставила собі за мету здобути державність України. Зробити її незалежною. Сам він уже відбув 5 років ув’язнення у тюрмі, попереду було 3 роки одиночки у нацистському концтаборі, убиті в Аушвіці брати, розстріляний у підвалах НКВД батько, заслані до Сибіру сестри, застрелений червоноармійцями ще один брат, переховування разом із сім’єю від убивць, що тривало роками, і, врешті — загибель від отрути, вистреленої в обличчя. По смерті — тонни звинувачень і відвертої брехні на свою адресу.

Одна з претензій до СБУ —  “нас не попередили”, “ми перехвилювалися”. Товариство, а якби, не дай Боже, під час інсценізації щось пішло не так — ви б узяли до відома, що могло просто не пощастити?

Один з “антибандерівських” сюжетів — Заксенхаузен. Начебто він там сидів собі у цілковитому комфорті. Гаразд, Бандері і його товаришам ми не віримо. Чи повіримо польці Кароліні Лянцкоронській? Її привезли у Равенсбрюк у січні 1943 року. Аристократку, дослідницю, офіцера підпільної польської армії. Вона потрапляє на загальний блок. За якийсь час подруги у нещасті переказують їй — комендатура очікувала її, як почесного в’язня, на неї чекає одиночка, причому комфортна — з чистою постіллю, ситною їжею і можливістю контакту з зовнішнім світом. Що ж робить її вельможність? Вона забороняє повідомляти про те, що вона вже в таборі, і ще чотири місяці ховається серед юрб ув’язнених.

Одна з претензій до СБУ —  нас не попередили, ми перехвилювалися 

_________________________________________________________________

У спогадах вона пізніше напише — не бажала розлучатися з товаришками недолі. Та є і ще одна причина — в одиночці ти у повній владі своїх тюремників. У будь-який момент тебе можуть просто вбити. Тебе без твого відома можуть використати, знищити твою репутацію. Від тебе нічого не залежить. Абсолютно. Серед маси таких, як ти, в’язнів — навіть в Аушвіці — все ж маєш вищі шанси вціліти, навіть просто “загубившись” між ними.

Тож закиди, мовляв, Бандера сидів із комфортом — говорять більше про його авторів, ніж про самого Бандеру. Вважати злочином те, що тебе посадили не в сталеву клітку, а в золочену і то дешевим золотом — це розписатися у поверхневості суддівства. Тому самому, прихильники якого відправляли людей на розстріл тільки за охайний одяг і чисті руки. І вони ж вважали ознакою класового ворога освіту і майно. Не маючи тих якостей, які дозволяють здобути і втримати одне і друге.

І випадку з Бандерою, і у випадку зі спецоперацію СБУ є одне спільне — чомусь найбільше закидів, звинувачень і відвертої багнюки на свою голову стягують не ті, хто створив ситуацію, що змусила взятися за зброю і ставити вистави за участю тіл ще живих людей, а ті, хто цю зброю тримає і бере участь у постановках. Ті, хто бореться. Хто протистоїть. Загадка? Вона має кілька розгадок.

Століттями українців тлумили на всі можливі способи. Одним із наслідків цього став підсвідомий страх і вивчена бездіяльність. Це вже банальність. Але ця банальність має темну сторону. А саме — підсвідому ненависть, що таки ламає бар’єри, зведені десятками і сотнями років підданства. Складно сказати, де тут закінчується підсвідомий страх за себе самого — бо ж наш актуальний ворог століттями застосовував засади колективної відповідальності, а де починається ненависть — бо ж ось вони, ті, хто може. Більше того — змогли і, якщо їм вдалося, то стають живим свідченням того, що — можна! Коли не боятися. І вибирати. Хай і жорстоким вибором, що накладав жорсткі обмеження. Дуже жорсткі.

Ти раптом вже не свій. Хоча ніхто не змушував брати на себе такий тягар. Крім одного — обов’язку. Перед цією країною. Перед цим народом. Здобудеш Українську державу, або ж згинеш у боротьбі за неї. Обов’язок “приймати ненавистю ворогів” у “Декалозі українського націоналіста” Степана Ленкавського 1932 року, яким послуговавалась ОУН, був на восьомому місці. На першому — здобути або загинути. І на це йшли добровільно. З доброї волі за свободу. Свою та інших.

Так само, як зараз вояки АТО. Вони вибрали і вони йдуть і воюють. А СБУ-шники тим часом теж роблять свою роботу. Причому їм складніше. Бо тим, хто воює відкрито, дістаються всі почесті. Їм — підтримка і схвалення. Це дуже мотивує. А ось бійці таємного фронту на це розраховувати не можуть. Бо — таємні. Хіба, може, за купу років, коли розсекретять документи…

Ніхто не змушував брати на себе такий тягар. Крім одного — обов’язку.

Перед цією країною. Перед цим народом 

У таких ситуаціях, навіть якщо є фінансування і прекрасне забезпечення — мотивація на вагу золота. Просто впертість боротися, бо за тобою — твоя країна. Бо, як казав Мартін Лютер, “на тому я стою, бо не можу інакше”. І, за Багряним: “Нехай ідуть до чорта всі з розпукою й сльозами!”.

І таких людей ніколи не буває надто багато. Тому: “ОУН дуже шанує життя своїх членів”. Це слова Степана Бандери у залі суду. Не знаю, що на цю тему говорять працівники СБУ. І такими методами, як ОУН роки тому назад, а зараз СБУ — воювали і воюють підпільні організації і спецслужби всіх народів світу. Завжди.

Скажіть, будь ласка, а як ще можна було воювати ОУН з режимами, які не визнавали нікого і нічого? Для яких мораль була тільки “буржуазним пережитком” для прикриття бажання влади. Як ще можна воювати з їхніми ідейними нащадками, для яких підлі вбивства з-за рогу — це нормально? Для яких нормально вбивати отруйними газами дітей?

І у цій боротьбі чиїсь переживання,як це не важко усвідомити, маліють за цінністю перед потребою зберегти фізичні життя. Люди, які у своїй більшості ніколи не знали — що таке жити постійно на лінії вогню, раптом побачили, що ті, хто так живе, мають значно вищий больовий поріг. Який не включає півдня жалю за вбитим колегою. (Ви помітили, що близькі Бабченка раділи, а колеги — цікавилися? Бо близькі раптом стали на лінію вогню. А не лише залишилися спостерігачами як всі решту).

Дивовижним чином кільком десятків років відносного комфорту і спокою вдалося зробити з освіченим класом України те, що свого часу зробила Російська імперія та її адміністративний тиск з освіченим класом країни, витворивши у фіналі “русскую интелигенцию”. Тобто — сформували групу людей, які, маючи колосальну владу, що дає слово, не знають ваги тієї влади. Не знають — чи радше не розуміють і не усвідомлюють — реальних механізмів прийняття рішень, реальних можливих наслідків. Які живуть, як у театрі, і самі не помічають, як у них формується страх перед реальним життям. Надто перед його тіньовою стороною. Внаслідок цього ми і маємо дикі за своєю суттю вимоги до СБУ вибачитися, коли йдеться про порятунок життя людини і звинувачення, коли йдеться про незалежність цілого народу.

Такий спосіб життя витворює гостре відчуття власної надпотрібності, ледь не місійності. Бо зазвичай показником того, що не все так просто, є спротив. А тут — спротиву немає. От тільки не тому, що все гаразд, а тому, що справжні механізми і силові точки — деінде. І коли такий “російський інтелігент” з ними стикається — точніше, силою подій виявляється поставлений віч-на-віч — у нього раптово відбувається гостра криза відчуття власної потрібності. Звідси виростають злість і образа на весь світ.