АНОНС: Виставку про незакінчену Другу світову покажуть у Києві

АНОНС: Виставку про незакінчену Другу світову покажуть у Києві

Чому Друга світова війна і досі так бентежить нашу пам’ять? Відповідь дає новий виставковий проект «Україна. Незакінчена війна…»

Про це повідомляє Національний музей історії України у Другій світовій війні.

Захід присвячений 80-м роковинам початку Другої світової війни.

 

Концепт виставки – висвітлення музейними засобами антигуманної сутності війн, складного шляху України до здобуття незалежності, нове бачення подій минулого України не крізь призму певних політичних уподобань, а через документи, свідчення, факти. Проект занурює у світ, для якого ані науковці, ані політичні еліти, ані звичайні люди ще не виробили адекватного словника. Там – зруйновані людські долі, обірвані життя й водночас найвищі вияви людяності, сили духу та милосердя.

Структуруванню й емоційному наповненню експозиції сприяє кольорове вирішення її простору. Колір запеченої крові супроводжує наратив про події на фронтах Першої та Другої світових війн, у яких Україна стала епіцентром кривавого виру. Саме в умовах воєнних протистоянь і політичних катаклізмів писалася історія української нації. Сірий колір передає стан звичайної людини, яку війна поставила поза законами моралі й гуманітарного права. Музейні інсталяції сприяють філософському прочитанню виставки.

Більшість музейних експонатів представлені вперше.

У презентації візьмуть участь урядовці, науковці, архівісти та студентська молодь.

Партнери проекту: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України; Центральний державний архів громадських об’єднань України; Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С. Пшеничного; Галузевий державний архів Служби безпеки України; Центр досліджень визвольного руху та інші.

Час: 17 вересня, вівторок, 12:00

Місце: Національний музей історії України у Другій світовій війні, вул. Лаврська, 27.

Вхід вільний.

Тріумф людини. Українці в нацистських і радянських концтаборах

Тріумф людини. Українці в нацистських і радянських концтаборах

  • Автор: Бігун І., Бірчак В., Бондарук Л., В‘ятрович В., Ісаюк О., Олійник А., Ясиневич Я. 
  • Під загальною редакцією В. В’ятровича. 
  • Видавництво: Папуга
  • Рік видавництва: 2019
  • Місто видавництва: Львів

До каталогу увійшли матеріали двох виставок: “Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори” та “Тріумф людини. Українці, які перемогли ГУЛАГ”.

Цей проект — про те людське, що не здатна знищити жодна система. Про небайдужий погляд, розказану казку, простягнуту руку, розділений окраєць хліба. Про силу волі, віри і любові. Про перемогу надії. Про свободу в серцях. Про тріумф людини. Вихідці з України були в багатьох концтаборах нацистської Німеччини. Представлені тут історії свідчать: багато українців не хотіли миритися з роллю пасивних рабів нацизму. У таборах вони формували мережі взаємодопомоги та підпільні організації, наважувалися на втечі, бунти й повстання. Імперія ГУЛАГ розпочала свою роботу із становленням радянської влади і продовжила вбивати після падіння нацизму. У радянських концтаборах режим винищував українську націю. Але комуністи не досягли цілі. Українські в’язні були серед тих найактивніших, хто зруйнували, здавалося б непереможну, імперію ГУЛАГу. Великою мірою завдяки тим українцям, які не зламались у нацистських і комуністичних концтаборах, ми зараз живемо у вільній незалежній державі.

Щоб отримати примірники каталогу потрібно виконати шість простих кроків:

1. Написати лист на Інститут від імені державного органу, органу місцевого самоврядування, навчального закладу, громадського об’єднання (що працює з підлітками), державних та комунальних установ, закладів, які проводять діяльність із формування у громадян патріотизму і національної свідомості, відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу (далі – заявник). Лист підписується керівником.

2. У тексті листа обов’язково вказати:

– назву та кількість примірників, які заявник бажає отримати;

– мету розповсюдження;

– в тексті обов’язково зазначити, про «ОТРИМАННЯ НА БЕЗОПЛАТНІЙ ОСНОВІ»;

– контактну особу Заявника, з якою можна буде координувати дії щодо пересилання.

3. Лист надсилається:

– поштовим відправленням за адресою: вул. Липська, 16, м. Київ, 01021; Український інститут національної пам’яті;

– на електронну пошту – uinp@memory.gov.ua.

4. Після отримання листа та його реєстрації співробітники Інституту зв’яжуться з контактною особою для уточнення необхідної інформації та погодження термінів і способу передачі.

5. Каталог можна отримати безпосередньо за адресою Інституту у час, погоджений зі співробітниками.

6. Передача здійснюється тільки після надання належним чином оформленого Акту приймання-передачі. Акт готується співробітниками Інституту двох примірниках, які підлягають двосторонньому погодженню та підписанню керівниками, скріплюються печатками у разі наявності. Після підписання акту заявником один примірник залишається в Інституті.

Джерело: УІНП

Завантажити:

Тріумф людини. Українці в нацистських та радянських концтаборах (pdf)

ЦДВР презентував онлайн-колекцію документів про полковника УПА Василя Левковича

ЦДВР презентував онлайн-колекцію документів про полковника УПА Василя Левковича

З постанови щодо заведення справи оперативної розробки на Левковича ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ
До століття полковника Української повстанської армії Василя Левковича — «Вороного» Центр досліджень визвольного руху публікує у вільному доступі раніше таємні архівні матеріали про нього. 

Оцифроване підпільне листування, матеріали слідчої справи та розпорядження про направлення наряду ГУЛАГу від МВД СРСР для конвоювання в один з «особых лагерей» уже засудженого Василя Левковича відтепер доступні онлайн на сайті Електронного архіву Українського визвольного руху. 

До колекції увійшло листування Левковича з колегами, а також особисті листи до дружини Ярослави, які потрапили до рук комуністичних спецслужб. Окрім цього публікуються донесення від агентів, які стежили за діяльністю офіцера підпільної армії у таборі. Примітно, що «тюремно-табірна» частина колекції починається з постанови на арешт, виданої на майже на місяць пізніше фактичного арешту.

Василь Левкович — «Вороний» народився 6 лютого 1920 року. Член ОУН з 18 років, у 1941 році вирушив на Центральну Україну у складі «похідних груп» для проголошення відновлення незалежності. З березня 1943 року — вояк Української повстанської армії, де пройшов шлях до майора і командувача воєнною округою «Буг».  У грудні 1946 року його заарештували. Після року слідства у Тюрмі на Лонцького у Львові та у Києві був засуджений до 25 років ув’язнення, опісля тримали під постійним стеженням. У підпіллі його вважали загиблим і звання полковника надали посмертно. 

Після розвалу СРСР, вже в незалежній Україні, справу Левковича переглянули та реабілітували — довідку про це також можна знайти в опублікованих документах. Василь Левкович помер  у 2012 році. 

Електронний архів — Електронний архів визвольного руху avr.org.ua є сервісом відкритого он-лайн доступу до повнотекстових копій архівних матеріалів. Втілюється Центром досліджень визвольного руху за підтримки партнерів. Тут у вільному доступі та у високій якості публікуються документи про український визвольних рух, матеріали з архівів КҐБ та інші тематичні колекції, присвячені історії ХХ століття. Зараз на сайті можна знайти більше 25 тисяч оцифрованих архівних документів, доступних для завантаження.

Кримськотатарський національний рух у 1917—1920 роках за архівами комуністичних спецслужб

Кримськотатарський національний рух у 1917—1920 роках за архівами комуністичних спецслужб

Видання “Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр.” допоможе деконструювати російські міфи про Крим

  • Упорядники: Іванець А., Когут А.
  • Видавництво: К.І.С.
  • Рік видавництва: 2019
  • Місто видавництва: Київ

Наукове видання “Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб” містить чимало документів, що вважалися втраченими, і є важливим для деконструкції російських міфів про Крим.

На цьому наголошували учасники презентації в Укрінформі.

“Ми маємо більше говорити про Крим та деконструювати ті імперські російські міфи, які існують. Відповідати на запитання “Чий Крим?” без звернення до архівних документів, без деконструкції імперських російських міфів неможливо. Тому наш задум — почати оприлюднювати ті документи, які зберігаються у нас в архіві. В основу цієї книги великою мірою лягли документи зі справи “Міллі-Фірка” (кримськотатарської національної партії — ред.). Це документи слідчої парламентської комісії, яка була створена 1918 року і метою якої було визначення наслідків від першої більшовицької окупації Криму”, – зазначив директор Галузевого державного архіву СБУ, співупорядник видання Андрій Когут.

Він наголосив, що ці документи надзвичайно важливі не лише з погляду історії, а й з погляду майбутнього, “бо так чи інакше нам треба буде встановлювати жертви, яких було завдано Криму в результаті російської окупації”.

Когут уточнив, що книга складається з двох частин: історичного екскурсу та архівних документів, що стосуються кримськотатарського національного руху, його намагань створити власне державне утворення.

“Те, як вони бачили цей процес, як намагалися його сформувати, є важливим для нас сьогодні, тому що будь-яка розмова про сучасну Україну неможлива без Криму. Всі розмови про реінтеграцію Криму важливі також і в інформаційній площині, тому ми сподіваємося, що видання цієї книги буде своєрідною інтелектуальною провокацією і спонукає дослідників, істориків до того, щоб більш докладно, більш активно займатися цією темою”, – сказав Когут.

Він додав, що книга буде доступною онлайн, паперова версія в 1 тис. примірників буде розповсюджуватися безкоштовно.

Як зазначив другий співупорядник – науковий співробітник Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України Андрій Іванець, це видання буде цікавим і фахівцям, і широкому колу читачів.

“Ми старалися підібрати новий документальний матеріал, не відомий дослідникам, супроводити його аналітичним матеріалом, який би розкривав процеси трансформації кримськотатарського народу в той період, надзвичайно цікавий і важливий для кримськотатарського народу… Саме в ці роки він трансформувався з етносу в етнонацію, в суб’єкт колективної дії в політичному просторі і досяг в цьому дуже серйозних результатів”, – наголосив Іванець.

За його словами, книга містить 30 документів. Більшість з них, майже 25, – з Галузевого державного архіву СБУ. Власне, це чекістські переклади 4-ох протоколів національних установчих зборів і першого національного парламенту кримських татар Курултаю (грудень 1917), які нині зберігаються на території тимчасово окупованого Криму.

“Зокрема, це документи слідчої комісії курултаю, яка діяла у 1918 році щодо захоплення влади більшовиками і тих збитків, матеріальних і людських, яких вони завдали. Те, що ми знайшли ці документи, – це удача для істориків. Ще в 1930-ті роки радянські дослідники писали, що ці документи втрачені. Виявляється, що вони є… Раніше практично ніде не використовувались протоколи курултаю, а тільки спогади або газетні публікації того часу. А про те, що говорилось безпосередньо на установчих зборах, знайти відомостей не було змоги. Чим цікава наша книга — що тут є 4 протоколи першого курултаю кримських татар, є 2 “вижимки” з двох інших протоколів. І чимало дискусійних моментів сьогодні історики можуть вирішити, звернувшись до цих документів”, – сказав Іванець.

Він додав, що в документальній частині під текстом є примітки, біографічні матеріали. А згори — QR-код, який дозволяє з допомогою гаджета побачити оригінал даного документа, розміщеного на сайті Центру досліджень визвольного руху.

 

Джерело – Укрінформ 

Krym 1917-1920 SBU

 

Електронну версію можна завантажити тут.

У Києві презентували онлайн-курс «Розсекречені» про роботу з архівами КҐБ

У Києві презентували онлайн-курс «Розсекречені» про роботу з архівами КҐБ

Презентація онлайн курсу "Розсекречені"

Чи всі агенти спецслужб були поганими? Як дізнатися хто доносив на сусідів чи навіть на свою родину? Чи є в протоколах допитів правда? Наскільки можна вірити «документам КҐБ» та про що вони можуть нам розповісти — про це говорили експерти на презентації навчального курсу 26 грудня в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану.

Усі навчальні матеріали курсу у безкоштовному доступі. Щоб отримати доступ до конспектів навчальних матеріалів та пройти навчальні тести, потрібно лише зареєструватися на платформі студії онлайн-освіти EdEra

Курс презентували:

  • Володимир Бірчак — головний експерт онлайн-курсу та автор навчальних матеріалів, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху;
  • Юлія Лисенко — менеджерка курсу, студія онлайн-освіти EdEra;
  • Андрій Когут — директор Галузевого державного архіву СБУ;
  • Анатолій Хромов — голова Державної архівної служби України;
  • Станіслав Лячинський — директор програми «Соціальний капітал» Міжнародного фонду «Відродження»;
  • Едуард Андрющенко — журналіст, автор кількох десятків матеріалів на основі документів з архівів КҐБ, автор Телеграм-каналу «KGBfiles», учасник проекту Центру досліджень визвольного руху «Deconstruction. Архіви КҐБ для медіа» (2018).

Володимир Бірчак та Юлія Лисенко розповіли про змістовні та технічні особливості курсу: як обирали найважливішу інформацію, щоб вмістити її в короткі відео, як працювали над навчальними тестами, перевіряли факти з архівних документів для візуалізації та вирішували етичні проблеми в іграх про агентів.

Анна Олійник, координаторка проекту та директорка Центру досліджень визвольного руху говорить: «Ми хотіли зробити архіви КҐБ цікавими не лише для істориків. Ми показуємо, наприклад, журналістам, скільки там нерозказаних гостросюжетних історій. Однак отримуємо зворотній зв’язок і від фахових істориків та студентів, для яких наші архівні програми допомагають краще розібратися з алгоритмами архівного пошуку. Формат освітнього онлайн-курсу допомагає доносити інформацію ще швидше та простіше. Наші партнери, EdEra, в свою чергу зробили так, щоб навчальні відео виглядали не менш цікаво, ніж серіал на Нетфліксі». 

Сьогодні найбільший масив документів комуністичних спецслужб зберігається у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, який займає перше місце у рейтингу доступу до архівів серед інших посткомуністиністичних країн. Директор Архіву, Андрій Когут радіє створенню такого онлайн-крусу: «Журналісти часто приходять в архів і просять показати щось цікаве, але ж у нас все цікаве! Цей курс допоможе також і нам — сподіваюся, що тепер журналісти та дослідники приходитимуть до нас вже більш підготовленими». 

Відеозапис презентації можна переглянути тут: http://bit.ly/37gPawq 

Онлайн-курс «Розсекречені» по роботі з архівами КҐБ підготовлений Центром досліджень визвольного руху спільно зі студією онлайн-освіти EdEra за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Нагадаємо, що 8 квітня 2015 року Верховна Рада України проголосувала за «декомунізаційний пакет» законів. Один з них відкриває доступ до архівів комуністичних спецслужб в Україні. Щоб попрацювати з документами, потрібні лише заява та паспорт. Більше про те, як почати роботу з архівами КҐБ, читайте у посібнику «Архіви КҐБ для медіа».  

Більше 25 тисяч оцифрованих архівних документів, доступних для завантаження у високій якості, шукайте на сайті Електронного архіву Українського визвольного руху

 

Розсекречені. Презентація онлайн-курсу про роботу з архівами КҐБ

Розсекречені. Презентація онлайн-курсу про роботу з архівами КҐБ

Картинки по запросу "розсекречені архіви"

Онлайн-курс «Розсекречені» детально розповідає, як розібратися з документами комуністичних спецслужб.       

26 грудня під час презентації експерти та розробники розкажуть про зміст курс та специфіку навчання, а також поділяться інсайтами створення освітнього міні-серіалу.

Інформаційно-виставковий центр Музею Майдану

Майдан Незалежності, 2 (2-й поверх Будинку Профспілок)

26 грудня 2019 року

початок о 18:30

Центр досліджень визвольного руху спільно зі студією онлайн-освіти EdEra презентують результати річної роботи над матеріалом, який має полегшити життя для журналістів, дослідників та всіх охочих знайти інформацію у відкритих архівах КҐБ. 

Курс розповідає про те:

  • з чого починати архівний пошук та як підготуватися до походу в архів;
  • які є типи архівних документів;
  • як верифікувати інформацію, отриману з протоколів допитів;
  • як розібратися у двох десятках типів агентів спецслужб

та багато іншого. 

Окрім цього курс пропонує анімовані архівні історії, конспекти з посиланнями на корисні джерела, копії-ілюстрації архівних документів, про які йдеться, інтерв’ю з гарвардськими істориками про роботу з архівними джерелами, а також документальні ігри в агентів. 

Реєстрація на онлайн-курс за посиланням: bit.ly/36Qom6m 

Участь у презентації візьмуть:

  • Володимир Бірчак — головний експерт онлайн-курсу та автор навчальних матеріалів, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху;
  • Юлія Лисенко — менеджерка курсу, студія онлайн-освіти EdEra;
  • Андрій Когут — директор Галузевого державного архіву СБУ;
  • Анатолій Хромов — голова Державної архівної служби України;
  • Олександр Сушко — директор Міжнародного фонду «Відродження»;
  • Едуард Андрющенко — журналіст, автор кількох десятків матеріалів на основі документів з архівів КҐБ, автор Телеграм-каналу «KGBfiles», учасник проекту Центру досліджень визвольного руху «Deconstruction. Архіви КҐБ для медіа» (2018).

Модерує: Анна Олійник — директорка Центру досліджень визвольного руху, координаторка проекту від ЦДВР. 

Вхід на презентацію вільний. Подія у Фейсбуці: https://www.facebook.com/events/570080240512295/ 

«Назвати членів ОУН мені забороняє Закон Божий і Тайна Сповіді». Історія о. Василя Пришляка

«Назвати членів ОУН мені забороняє Закон Божий і Тайна Сповіді». Історія о. Василя Пришляка

На одному із допитів НКҐБ між слідчим та отцем відбувся діалог. «Звідки вам відомо, що у селі Підгірці була ОУН?», — запитав слідчий. «Деякі жителі села, приходячи до мене на сповідь, розповідали про те, що є членами ОУН», — відповів йому на це отець. «Назвіть цих осіб» — аж загорівся отримати довгоочікувану інформацію чекіст. «Назвати тих осіб, які на сповіді мені повідомили про свою належність до ОУН, я не можу, бо зробити це мені забороняє Закон Божий і Тайна сповіді…» — беззастережно відповів священник.

Джерело – Релігійно-інформаційна служба України

Автор – Володимир Бірчак, історик, журналіст, заступник директора Архіву СБУ (2014-2016), керівник академічних пргорам Центру Досліджень Визвольного Руху

Довге і непросте життя отця Василя Пришляка розпочнеться на Тернопільщині. Тут у 1890 році у селі Вікно Гримайлівського повіту (нині Гусятинський район) у сім’ї Григорія народиться син.

Батько старався дати добру освіту Василеві. Після закінчення гімназії в Тернополі юнак вступив у Львівський університет на теологічний факультет.

о. Василь Пришляк

Студіюючи теологію, В. Пришляк вирішує стати священником. Та здійснити цю свою мрію після завершення навчання у 1918 році не вдалося. Обставини склалися дещо по-іншому.

Після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії західні українці заявили своє право на самовизначення та проголосили незалежну Народну Республіку.

Василь Пришляк долучився до державницької праці у новоствореній державі – ЗУНР. На запрошення очільника Скалатського комісаріату й члена Української Національної Ради ЗУНР Михайла Новаківського, Пришляк працював керівником відділу з розподілу продовольства серед населення в цій структурі з грудня 1918 до липня 1919.

У цей час на західноукраїнських землях тривали військові баталії між поляками та українцями. У зв’язку із наближенням польського фронту та переходом Галицької Армії через р. Збруч Пришляк повернувся до рідного села. А згодом переїхав до Львова, де у квітні 1920 одружився із Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) і розпочав підготовку до іспитів перед єрейськими свяченнями, щоби здійснити свою давню мрію і стати священником.

Довге і непросте життя отця Василя Пришляка розпочнеться на Тернопільщині. Тут у 1890 році у селі Вікно Гримайлівського повіту (нині Гусятинський район) у сім’ї Григорія народиться син.

Батько старався дати добру освіту Василеві. Після закінчення гімназії в Тернополі юнак вступив у Львівський університет на теологічний факультет.

Студіюючи теологію, В. Пришляк вирішує стати священником. Та здійснити цю свою мрію після завершення навчання у 1918 році не вдалося. Обставини склалися дещо по-іншому.

о. Пришляк – парох с. Підгірці , 1960 р. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк – парох с. Підгірці, 1960 р. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом” Ігорем 

Після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії західні українці заявили своє право на самовизначення та проголосили незалежну Народну Республіку.

Василь Пришляк долучився до державницької праці у новоствореній державі – ЗУНР. На запрошення очільника Скалатського комісаріату й члена Української Національної Ради ЗУНР Михайла Новаківського, Пришляк працював керівником відділу з розподілу продовольства серед населення в цій структурі з грудня 1918 до липня 1919.

У цей час на західноукраїнських землях тривали військові баталії між поляками та українцями. У зв’язку із наближенням польського фронту та переходом Галицької Армії через р. Збруч Пришляк повернувся до рідного села. А згодом переїхав до Львова, де у квітні 1920 одружився із Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) і розпочав підготовку до іспитів перед єрейськими свяченнями, щоби здійснити свою давню мрію і стати священником.

Дружина Володимира, США, 1967 р. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

Дружина Володимира, США, 1967 р. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом”  Ігором Євгеновичем 

У жовтні цього ж року його благословив і рукопоклав на душпастриську працю Митрополит Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький.

Розпочалося священниче служіння отця Василя Пришляка на Львівщині. Майже рік він перебував на парафії у м. Кам’янка Струмилова (нині Кам’янка Бузька), згодом служить у с. Барилів Лопатинського (нині Радехівського району), а з березня 1923 і до жовтня 1927 – священник у с. Криве Радехівського району.

Із жовтня 1927 року і аж до дня свого арешту о. Пришляк буде парохом у с. Підгірці Олеського (нині Бродівського р-ну). Спочатку відправляв богослужіння у церкві Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році – авт.), а у 30-их роках розпочав побудову нового мурованого храму в селі.

Перебуваючи на парафії у Підгірцях, отець працював вчителем у неповній середній школі та завідував місцевим кооперативом. Він користувався великою повагою і довірою серед народу і духовенства, тож із 1938 до 1943 очолював деканат Олеського району.

Церква Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році). Джерело: wikimapia.org

Церква Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році)

За словами свідків, на початку 1939 о. Пришляк збирав гроші в церкві, а також серед жителів села. Однак, як стверджували свідки, ці гроші в церкві не залишились, а були відправлені до Чехословаччини.

Можна припустити, що отець таким чином проводив збірку коштів для потреб Карпатської України. Підтвердженням цього може бути його дружба із згадуваним вже М. Новаківським, що в цей час якраз перебував на території Закарпаття та брав активну участь у розбудові місцевої української автономії.

Із приходом німецької влади на Львівщину о. Василь пів року очолював товариство «Просвіта» в Олеському районі, допоки останнє не перетворили в «Українське освітнє товариство» (УОТ – авт.) За цей час йому вдалося відновити та відкрити роботу 27 просвітянських читалень в районі, що раніше були закриті радянською владою.

Як очільник районної «Просвіти» отець звертався із різними розпорядженнями до голів читалень. В одному із них зафіксовані такі слова:

«…хвиля, яку тепер переживаємо, вимагає від нас великої напруженої праці, щоби не тілько відбудувати те, що ми під час двох останніх років втратили, але у відбудову втраченого вкласти свої нові надбання».

На одному із допитів слідчого дуже зацікавлять слова про «два втрачені роки», і він ще перепитає отця, чи той мав на увазі період радянської влади 1939-1941, на що о. Пришляк відповість ствердно.

Отець, як і більшість українців, у червні-липні 1941 раділи звільненню від більшовиків. Та не забував о. Пришляк і про допомогу ближньому. Так, завдяки його старанням було звільнено із німецького полону понад 40 офіцерів та солдатів Червоної Армії (полонених утримували у Підгорецькому замку – авт.), яких відправили до їхніх домівок.

Упродовж німецької окупації о. Василь повсякчас давав у себе прихисток червоноармійцям чи втікачам із німецьких таборів. Одним і них був і Пономаренко Андрій, уродженець Сталінської (нині – Донецької) області, що потрапив пораненим до німецького полону у 1942.

Андрій перебував у різних госпіталях на території Генерал-Губернаторства (нині – Польща), де йому ампутували руку, а у 1943, коли його етапували на Львівщину, йому вдалося втекти і потрапити у с. Підгірці. Отець Василь прийняв його до себе, де він перебував аж до приходу Червоної Армії у липні 1944.

о. Пришляк разом із парафіянами на свято Пресвятої Євхаристії. Світлина надана Головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк разом з парафіянами на святі Пресвятої Євхаристії. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом”  Ігором Євгеновичем 

На початку 1942 отцю запропонували очолити Олеську районну делегатуру Українського Центрального Комітету (УЦК – авт.) Він погодився і керував нею з перервами від грудня 1942 до квітня 1943, а потім – із травня до липня 1944. Це згодом стане одним із основних його звинувачень у НКҐБ.

Водночас у період із 1941-1944 о. Пришляк також очолював окружний союз кооперативів у Золочеві.

У період, коли отець не керував районною делегатурою УЦК, він виконував обов’язки підреферента цієї структури із соціального забезпечення. о. Василь опікувався дітьми-сиротами, організовував дитячі садочки, допомагав голодуючим дітям, що прибували на Львівщину із Гуцульщини тощо.

Весною 1943, коли розпочалось формування 14 гренадерської дивізії військ СС «Галичина», двоє старших синів отця, Ратислав-Михайло (1922 р.н.) та Жданомир-Андрей (1923 р.н.) пішли до неї добровольцями.

Ратислав-Михайло, 1941 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Ратислав-Михайло, 1941 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

У Дивізії «Галичина» вони стали радистами, але у липні 1944 у бою під Бродами потрапили до радянського полону. Станом на кінець 1944 – перебували в полоні у м. Сталіногорськ (нині – Новомосковськ) РСФСР. Ратислав помре у концтаборах ГУЛАГу, а Жданомиру вдасться відбути термін покарання і повернутися додому.

Жданомир-Андрей, 2002 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Жданомир-Андрей, 2002 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

Із наближенням фронту до с. Підгірці сім’я отця евакуювалася в тил. Донька Христина-Любов (1925 р.н.), що працювала в окружному союзі кооперативів у Золочеві, разом із хворою матір’ю Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) та братом Благодаром-Петром (1927 р.н.) переїхали до Старого Самбора. Отець залишився сам.

Випереджуючи події, варто розповісти про родину отця. Дружина, донька і молодший син Благодар із Самбора перебрались до Німеччини, де Благодар вступив у ряди протиповітряної оборони (т.зв. «Юнаки-СС» — авт.)

Після 1945р. Благодар був інтернований альянтами. Мати з донькою, ймовірно, перебували в таборах для переміщених осіб. Через декілька років жінки переїхали до США, а Благодар – до Колумбії, звідки згодом також перебрався до США.

Благодар-Петро, 1975 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Благодар-Петро, 1975 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

Та повернімось до Підгірців червня-липня 1944 року. У цей час о. Пришляк вже знову був на чолі районної делегатури УЦК та допомагав жителям села, які мали бажання евакуюватися в тил. З цією метою йому вдалося через УЦК виділити певну суму грошей для цих людей, а також домовитись із німецьким військовим командуванням про їх захист.

Після повернення радянської влади на територію Львівщини отець залишався на волі ще кілька місяців. Заарештували його на Новий рік – 31 грудня 1944 співробітники 2-го відділу УНКҐБ по Львівській області та ув’язнили у Внутрішній тюрмі №2 “Бригідки”.

Отцю Василю висунули цілий ряд обвинувачень: був очільником районної делегатури УЦК в Олеську, організовував мережу УОТ в районі, проводив антирадянську агітацію, сам особисто займався мобілізацією добровольців до дивізії «Галичина», був членом ОУН та підтримував зв’язок із УПА.

Постанова на арешт о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Постанова на арешт о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Отець Василь не визнавав себе винним. На нього чекало довге слідство тривалістю пів року та 9 допитів, які переважно відбувалися вночі.

З приводу своєї роботи в районній делегатурі УЦК він пояснював, що в його обов’язки входило: призначати “мужів довір’я” (своєрідні представники УЦК по селах – авт.), організовувати мережу УОТ в районі, а також забезпечувати збір контингенту і теплого одягу для німецької армії. У той же ж час отець наголошував, що звертався до парафіян із проханням здавати контингент, щоб вберегти їх від ймовірних репресій з боку німців.

Окрім того, він відзначав, що делегатура займалася соціальним забезпеченням, а також культурно-освітньою роботою. Через мережу УОТ організовувала хори та драматичні гуртки, проводила курси з подолання неграмотності тощо.

Антирадянської діяльності він також не проводив. о. Василь визнавав, що у 1941 році проводив панахиду за в’язнями, що були розстріляні НКВД у тюрмах Західної України, а також і те, що звертався до парафіян із проповіддю з нагоди проголошення Акту відновлення Української Держави, але ці вчинки він не вважав антирадянськими.

Різко заперечував о. Василь свою особисту участь у мобілізації добровольців до дивізії «Галичина». Він визнавав, що його двоє синів були в дивізії, однак стверджував, що вони вже повнолітні, і це їх вибір.

З іншого боку, отець настоював на тому, що ніколи не робив закликів до населення вступати до Дивізії. Цим питанням у селах займалися «мужі довір’я», а також військовий підреферент, що діяв при районній делегатурі УЦК в Олеську.

Також о. Пришляк стверджував, що ніколи не був членом ОУН, однак йому відомо про існування Організації у Підгірцях. На одному із допитів між слідчим та отцем відбувся діалог:

Слідчий: Звідки вам відомо, що у селі Підгірці була ОУН?

Отець: Деякі жителі села, приходячи до мене на сповідь, розповідали про те, що є членами ОУН.

Слідчий: Назвіть цих осіб.

Отець: Назвати тих осіб, які на сповіді мені повідомили про свою належність до ОУН, я не можу, бо зробити це мені забороняє Закон Божий і Тайна сповіді…

Слідчий ще не раз повертатиметься до цього питання, та о. Василь нагадуватиме йому про тайну сповіді…

о. Пришляк вінчає парафіян с. Підгірці. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк вінчає парафіян с. Підгірці. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

У таких випадках, коли заарештований не йде на співпрацю зі слідством, у НКҐБ були свої методи – залучати «правильних свідків». Що вони й зробили. Цікаво, що нікого із парафіян не допитували. Натомість серед свідків були в переважній більшості поляки із Підгірців та навколишнійх сіл, червоноармійці, яким вдалося тут перебути німецьку окупацію, зокрема завдяки тому, що отець прийняв їх у себе, та учасники «істрєбітєльних батальйонів» (станом на 1944 – також поляки – авт.)

Троє свідків підтвердили, що коли отець виголошував свою промову з нагоди Акту відновлення Української Держави у монастирі в Підгірцях, то разом із ним виступав Степан Бандера. Зі свідчень, це було наприкінці липня або на початку серпня 1941. Чого насправді не могло бути, бо С. Бандера вже на той час був ув’язнений нацистами.

Інші свідчили, що отець в німецькій уніформі їздив селами Олеського району разом із українською допоміжною поліцією і розшукував радянських партизанів навесні 1943. Ці свідчення були настільки суперечливими і дивними, що навіть слідчий не використав їх для майбутнього звинувачення.

«Віддячив» за свій порятунок отцеві й червоноармієць Андрій Пономаренко з Донеччини. Уже у липні 1944 року він поспішив розповісти органам держбезпеки все, що знав про «антирадянську діяльність» о. Пришляка. А згодом на очній ставці, дивлячись в очі своєму рятівнику, все це повторив.

Слідство підходило до кінця. Отця було визнано придатним до фізичної праці, однак із зауваженням, що в нього порок серця. А вже 29 травня 1945 йому дали підписати Протокол про закінчення слідства.

І тут відбувається щось незрозуміле. Отця Василя ще рік утримують у в’язниці без жодних допитів та жодних на те документів.

Варто відзначити, що навіть згідно з радянським законодавством (кримінально-процесуальний кодекс – авт.) заарештований мав перебувати під слідством лише певний час. Якщо потрібно було продовжити слідство та допити чи самого заарештованого, чи свідків, то для цього складалась відповідна постанова, яку мав затвердити прокурор.

У випадку із отцем – нічого із названого вище не було зроблено. Він ще рік утримувався у в’язниці із порушенням всіх законодавчих та процесуальних норм. Цей час отець перебував у Внутрішній тюрмі УМҐБ по Львівській області №3 у Золочеві.

Аж 13 червня 1946 був складений та затверджений обвинувальний висновок, який фактично повторював ті ж звинувачення, що були на початку: отець очолював районну делегатуру УЦК, збирав контингент для німецького війська, проводив антирадянську агітацію, забезпечував евакуацію населення в зв’язку із наближенням фронту у 1944, а також і те, що о. Пришляк відмовлявся вказувати членів ОУН.

Суд відбувся 4 серпня 1946 у м. Золочів у закритому режимі, без участі обвинувачення, захисту та свідків.

Вироком Військового Трибуналу військ НКВД Львівської області отця визнали винним у злочинах, передбачених ст.ст. 54-1 «а» (зрада Батьківщині) та 54-11 (участь в організаціях, що ведуть підготовку, або здійснили контрреволюційні злочини) і засудили до 10 років концтаборів ГУЛАГУ, з обмеженням у виборчих правах на 5 років та з повною конфіскацією майна.

Вирок у справі о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Вирок у справі о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Опісля отець пробував оскаржити це рішення у вищій судовій інстанції. Та Ухвалою Військового Трибуналу військ МВД Українського округу касаційна скарга була відхилена, як безпідставна, а Вирок залишений у силі.

Отця відправили у концтабори ГУЛАГу. Вироком було визначено, що термін покарання йому слід рахувати від дня арешту, тобто 31 грудня 1944. Але 10 березня 1955 Львівська обласна комісія з перегляду кримінальних справ на осіб засуджених за контрреволюційні злочини не знайшла підстав для перегляду Вироку та залишила його в силі. Хоча отець вже два місяці як мав перебувати на свободі.

Отець таки вийде з табору 31 березня 1955, але з обов’язковим відбуттям 3-ох місяців в ізоляційному таборі 388/16 Д, що у Кожвинському районі Комі АРСР. Опісля і цієї ізоляції отець переїде у рідне село, де проживатиме разом із сестрою Глікерією.

У 1956-му він звертався до Генерального прокурора СРСР із проханням про реабілітацію та повернення конфіскованого майна, однак Військова прокуратура Прикарпатського воєнного округу відмовила йому у задоволенні прохання.

Цього ж року о. Пришляк перебрався у с. Підгірці і проживав у своєї колишньої хатньої робітниці в невеличкій хатині.

У сусідньому будинку господаря Якимовича отець здійснював нелегальні церковні обряди, що підтверджують спогади про хрещення дітей в родинах Дурняків, Кавичів і Мостових в 1956-59 рр. Про підпільну діяльність Пришляка, очевидно, стало відомо КҐБ, який його переслідував і шантажував.

о. Пришляк з родинами репресованих; зліва від нього – жінка , у якої він проживав (фото зроблене біля її будинку) ; ззаду – нова мурована церква і лівіше від неї – плебанія ще австрійської будови, де до 31 грудня 1944р проживав отець; вдалині – гора Менич. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк з родинами репресованих; зліва від нього – жінка , у якої він проживав (фото зроблене біля її будинку) ззаду – нова мурована церква і лівіше від неї – плебанія ще австрійської будови, де до 31 грудня 1944р проживав отець; вдалині – гора Менич. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

За спогадами невістки о. Пришляка, внаслідок переслідувань і погроз йому та сину Жданомиру, котрий також тільки-но повернувся із заслання, він змушений був прийняти православ’я, що дозволило знову бути парохом у с. Підгірці у 1959-64 рр.

Богослужіння відбувалися у новозбудованій в 30-х роках під його керівництвом великій мурованій церкві Святого Архистратига Михаїла (проекту В. Нагірного – авт.).

Отець Пришляк, не зважаючи на підірване в таборах здоров’я, проводив служіння з великою самопожертвою, користуючись великою повагою людей, здобутою десятиліттями своєї праці.

Єдиний, хто залишився із родини отця в Україні, був син Жданомир, що проживав із дружиною та дітьми у Львові. До них і переїхав жити о. Пришляк у 1965 році, коли за станом здоров’я не міг більше служити парохом.

Помер отець Василь Пришляк у 1970 році та похований на Янівському цвинтарі у Львові.

Жданомир Пришляк на могилі батька. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

Жданомир Пришляк на могилі батька. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

10 листопада 1993 священник був реабілітований Прокуратурою Львівської області.

Так закінчується історія отця Пришляка, шлях якого виявився доволі тернистим. Отець був душпастирем і патріотом своєї землі, та він ніколи не забував про допомогу ближньому і навіть в лабетах НКҐБ був стійким, відданим своїй вірі та Закону Божому.

Стаття підготовлена на основі архівно-слідчої справи о. Василя Пришляка, ГДА СБУ (Львів). Автор висловлює подяку дослідникам Ігорю Кавичу та Ігорю Іванькову, а також Громадському об’єднанню “Підгірці-Шолом” за консультації, допомогу та надані матеріали для публікації.

Експерти розповіли молодим дослідникам про роботу з архівними документами

Експерти розповіли молодим дослідникам про роботу з архівними документами

Фото: galinfo.com.ua

25 молодих науковців на семінарі 10 грудня у Львові зі з’ясовували специфіку роботи з архівними джерелами та алгоритми архівного пошуку в українських та закордонних установах.

Семінар включав практичну частину, де учасники мали змогу порадитись з експертами щодо процесу роботи над своїми науковими проектами, а також обговорити ресурси, де можна знайти більше інформації для своїх робіт. 

Під час доповідей та лекцій експерти розповідали про:

  1. типи архівних документів та алгоритми архівного пошуку;
  2. те, як шукати інформацію у розсекречених архівах КҐБ та на які нюанси звертати увагу;
  3. роботу з українськими темами у закордонних архівах та режим доступу до архівних документів у Німеччині, Франції та Польщі;
  4. можливості для молодих дослідників, які пропонує Центр досліджень визвольного руху. 

Дослідникам провели екскурсію Архівом Центру досліджень визвольного руху, а також показали як відбувається процес реставрації віднайдених документів. Учасники переглянули, як виглядають повстанські архіви періоду Другої світової та визвольного руху після неї, віднайдені в молочних бідонах, та чому спецслужби строго контролювали наявність таких бідонів на виробництві. 

«Законодавчі гарантії вільного доступу до архівів — це важливо. Але справді вільний доступ у якісному розумінні — це “вмілі руки”. Це фахівці та зацікавлені, котрі володіють спеціальними знаннями. Наша команда завжди радо ділиться цими знаннями. Дякуємо Тюрмі на Лонцького та Українському інституту національної пам’яті за підтримку і співпрацю», — прокоментувала Анна Олійник, директорка Центру досліджень визвольного руху. 

Семінар «Відкриті архіви для молодих науковців» організував Центр досліджень визвольного руху спільно з Музеєм-меморіалом «Тюрма на Лонцького» за підтримки Українського інституту національної пам’яті. Участь у заході взяли науковці зі Львова, Києва, Чернігова, Харкова, Запоріжжя та інших міст України. 

Література без стресу: наївність, як загроза національній безпеці

Література без стресу: наївність, як загроза національній безпеці

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Застосування у культурі та вивченні гуманітарного блоку правила “стрій рівняється на найслабшого” призводить до катастрофи.

Оприлюднені плани міністерства освіти учергове перетасувати шкільну програму з літератури та численні коментарі з приводу витягли на світ Божий пару важливих речей. Нагадаю, основною ідеєю пропозицій пані міністерки було збільшити у програмі з української літератури кількість сучасних авторів з метою позбавлення учнів стресу від читання “депресивних” сюжетів класичної літератури ХІХ століття.

Це буде далеко не перше перетасування творів у шкільному каноні з декларованими благими намірами. Останні двадцять років ми всі спостерігаємо постійні зміни у програмах читання. Одні — вдалі, інші — ні, деякі взагалі загрозливі, деякі просто незрозумілі. З одними згоджуються всі, інші викликають дискусії і до сьогодні.

А тим часом на рівень розуміння літератури і, ширше, середнього культурного рівня це впливає мало. Більше того — вчителі і викладачі фіксують неухильне зниження середнього рівня учнів та студентів. Ідеться про навички читання, мислення, встановлення причиново-наслідкових зв’язків, уміння проводити аналогії, аналізувати, співставляти суть і форму, встановлювати дійсні відповідники, самостійність мислення та рівень мовлення і далі за списком.

Десь та ж історія з історією та рештою гуманітарних предметів — протягом останніх 20 років купа переміщень, які наразі особливо не загальмували зниження загального культурного рівня і, зокрема, ніяк не перешкодили тріумфу популістів з нульовим культурним рівнем. Факт, що кінець тоталітарної епохи став початком необмеженого доступу до джерел інформації та розваг, а більшість соціуму не схильна “заморочуватися” високими матеріями і вибере радше який-небудь “Квартал” чи попконцерт не найвищої якості, всього не пояснює. Як і розуміння, що останнє — не тільки наша біда, не надто заспокоює.

Уже цей симптом мав би дати до розуміння, що питання не в кількості творів у програмі і, можливо, навіть не в їх якості. Як не крути, тексти і особистості у програмі переважно гідні. Втім, кожен, хто працює з культурою, знає — мало мати гідні презентації тексти і змісти, їх треба вміти подати. Якщо перекласти на мову педагогіки, то йдеться про методологію викладання.

Кінець тоталітарної епохи став початком необмеженого доступу до джерел інформації та розваг, а більшість соціуму не схильна “заморочуватися” високими матеріями 

____________________________________________________

А ця річ у випадку гуманітарних предметів у школі, як правило, є викладом фактичного матеріалу без особливої уваги на суть та внутрішні логічні зв’язки, водночас це ще щедро присмачено “націонал-патріотичним вихованням” у вигляді пафосу, який викликає блювотний рефлекс у кожного, не позбавленого художнього чуття. Перевантажені програми, скомпоновані за принципом — аби трохи більше фактів, викладання без внутрішньої логіки — тут аби встигнути просто розказати те, що передбачене програмою, організація навчання без будь-якого урахування психіки людини як такої…

Справедливо ославлена шкільна корупція часто-густо є наслідком спроб надати хоч трохи логічного вигляду усьому цьому святу душі. До цього останніми роками спостерігаю перетворення дітей на “гарячу картоплю” — батьки і вчителі ніяк не можуть розібратися, хто має дітей вчити, а хто виховувати. Це все ніяк не сприяло ані бажанню вчитися, ані якості самого навчання. Зате сприяло і сприяє незмінному падінню рівня гуманітарної освіти, стереотипу про те, що гуманітарне знання — це щось таке малозрозуміле і незрозуміло для чого потрібне, а також незмінному відтворенню принципу “Якщо хочеш, щоб дитина зненавиділа українську літературу та історію, віддай її вчити ті предмети в середню школу”. Внаслідок маємо невелику частину тих, кому пощастило з батьками і вчителями, а решта часто нагадує головного героя твору “Грицева шкільна наука”, який завчив тільки “абабагаламага”.

Культура, тим часом — то такий звір, що хоч потребує кількості, але кількістю не вимірюється. Культура і, зокрема, література — це не про кількість матеріалу. Це про знаки і значення, про ідентифікацію на основі способу думання і конкретних значень та символів, це про називання, це про смак і розуміння.

Буквальний текст твору у літературі — це дуже мала його частка. Крім тексту, є ще контекст його написання — тобто ситуація у той період, популярні ідеї, спосіб мислення і т. д. Є підтекст — приховані течії і символи, які ще слід розшифрувати і які можуть бути неоднозначні. Візьмемо для прикладу літературу періоду ХІХ століття — саме вона найчастіше потрапляє під шквал критики та займає чи не найбільше від загального об’єму літератури. А література раніших часів і справді потребує дещиці спеціальних знань для розуміння, і проблема, як її подати у шкільному віці, адже треба якось пояснити, звідки взялася решта літпроцесу і що звідки примандрувало — цілком реальна.

Наприклад, Панас Мирний з волами, які ревуть. Аби учневі було зрозуміло, звідки ті воли і чого вони ревуть — йому треба пояснити про соціальні реалії ХІХ століття, про особливості станового суспільства (у моєму випадку я про це почула на уроці зарубіжної літератури на прикладі Жульєна Сореля з “Червоного і чорного” Стендаля), про долю козацтва у реаліях Російської імперії. І в контексті національного визволення одними тільки воланнями про російський гніт не обійтися — треба розказувати і пояснювати про цілком конкретні вияви і механізми, які геть не обмежувалися Емським указом та іншими прямими санкціями щодо мови.

Культура, тим часом, то такий звір, що хоч потребує кількості, але кількістю не вимірюється 

_______________________________________________________

Що ж до персоналій — у випадку Панаса Мирного треба було б розказувати, що означало у ті часи бути провінційним чиновником, у випадку Володимира Винниченка з його Федьком — про богему початку ХХ століття. Досі пам’ятаю шок від розповіді моєї вчительки про сукню з Парижу Ганни Закревської та про Шевченка-академіка, і якої праці це коштувало. З тих розповідей залишилося, крім фактажу, чітке розуміння — ми на рівні, ми не гірші.

Це те, що на поверхні. З підтекстами складніше. Для прикладу, один зі стресогенних сюжетів — смерть дітей Марії у шлюбі з нелюбом у одноймейнній книзі Уласа Самчука. Якщо сприймати прямолінійно — так, тяжкий сюжет. А чому б не сприймати це як символ яловості поєднання без любові? Я у свої шістнадцять сприйняла таке від нашої Любові Григорівни без проблем.

Ідемо далі. “Маруся Чурай”, ще один приклад “депресивного” патріотизму, на який люблять посилатися. Всі пам’ятають тільки “Історію ж бо пишуть на столі, Ми пишемо кров’ю на своїй землі…” — а тим часом вступний розділ — блискуча проєкція на “житейське море”, чи, якщо бажаєте, “Ярмарок суєти” (так, Теккерей). А “Проща” у тому ж творі — чим не персоніфікований діалог Інтелекту (дячок) і Почуття (Маруся). Але це все треба пояснити.

Справжня біда з підтекстами і контекстами починається там, де доходить до творів з глибоким, часом на рівні архетипів, символічним навантаженням: “І мертвим, і живим…” Шевченка, драми Лесі Українки, “Мойсей” Івана Франка і його ж “Сідоглавому” та ще купа поезій. Вони вимагають “допомоги” з інших сфер гуманітарного знання. Для прикладу — у тому ж “Посланії…” Шевченка — знамениті рядки про “раби, подножки, грязь Москви…” — треба було б, замість навідліг лупити по всій еліті (і додавати до постколоніальних травм), пояснити про її еволюцію між традиційною системою “сюзерен-васал” і національною ідеєю, пояснити, чому в українському випадку все відбулося так, як відбулося, у чому полягала проблема “малоросійського дворянства”, пояснити всеєропейську, між іншим, проблему протистояння монархії і республіки — а тут і історія, і політологія, і…. Але ще раз — це все треба вміти пояснити, це все має з’явитися у методологічній частині програм.

Усе це не виховується методом конвеєра. Усе це робиться повільно і з “зануренням у середовище” — а де у школах кошти і засоби на відвідини театрів, музеїв, поїздки? Цим займаються батьківські комітети. Хоча такі речі мали б бути прописані у програмах — у сусідній Польщі і трохи дальшій Австрії з Німеччиною дітей водять у музеї замість уроків літератури і мистецтва. І там же розповідають матеріал — у середовищі. Бачила таке десятки разів.

Отож, ідея учергове перетасувати шкільну програму з літератури сама собою справляє враження імітації бурхливої діяльності. Але задекларована мета — звільнення дітей від “стресу” — викликає щонайменше здивування. У ім’я звільнення дітей від стресу, нанесених складними і песимістичними сюжетами у літературі пропонується збільшувати кількість “оптимістичних” сюжетів та всіляко захищати школярів від начебто безумовно деформувальних стресів.

Ідея учергове перетасувати шкільну програму з літератури сама по собі справляє враження імітації бурхливої діяльності 

_________________________________________________________

Для початку слід розібратися, що таке стрес. Так-от, якщо максимально коротко, за автором теорії стресу Гансом Сельє, стрес — це не що інше, як неспецифічна реакція організму на подразник. А якщо почитати інших фахівців, то стане зрозуміло, що стрес буває двох видів — травматичний і навчальний. Останній — навчає. Дає досвід, вчить розрізняти і аналізувати, сприяє дорослішанню не формальному та фізіологічному, а особистісному, виховує культурну ідентифікацію, формує систему культурних координат, яка, зокрема, причетна до аналізування інформації і протистояння ворожій пропаганді.

Досвід спілкування з загалом наших громадян — більш і менш освічених — підштовхує до думки, що у цьому випадку теж маємо справу з бажанням максимально полегшити дітям життя. Важко сказати, чого тут більше — бездумного слідування моді чи несвідомої рекомпенсати тяжкого колективного досвіду з ХХ століття, але наслідки будуть однаково трагічні.

Якщо будь-який стрес записувати у травматичні, маємо всі шанси успішно угробити покоління. Позбавити дитину навчального стресу — означає виховати інфантила і культурний нуль. Бо уміння розмовляти літературною мовою і користуватися столовими приборами не є показником культури. Це, за Жаком Марітеном, всього-на-всього цивілізованість, тобто засвоєння зовнішніх форм культури без проникнення у глибшу суть — тобто систему знаків, символу, рефлексія ідентичності, взаємної позиції “Я” і “світ” та ще багатьох складних універсальних механізмів. І “просто так”, завиграшки, пройти цей шлях не вдасться. Будуть стреси.

До прикладу, література ХІХ століття — а саме звідти основна маса прикладів “стресових” сюжетів — це вже 9 клас, 14-15 років. Це вже не діти, це підлітки, які доволі швидко після цього вийдуть у доросле життя. Ви впевнені, що воно буде їх оберігати і не травмує? Взагалі, судити літературу виключно за параметром такого роду, як емоційний комфорт читачів — це трошки поверхнево і створює ризик виховати людей, які будуть не в змозі впоратися з емоційно насиченими життєвими ситуаціями — а не те, що справді тяжкими ситуаціями (це не скасовує потреби враховувати особливості вікової психології під час підбору чтива і — особливо — відповідної подачі текстів).

І саме тому, якщо ви оберігаєте дітей від стресу як такого — не дивуйтеся, що у 18 років вони голосуватимуть “про приколу” і сприйматимуть “ОК” у діалозі, як пасивну агресію. А ще вони дуже швидко “втомляться від війни”, ніколи не бачивши автомата. Одне і друге — та й не тільки це — є ознакою непристосованості до соціальної комунікації та неготовості до кризової ситуації — а тяжкі часи питати не будуть. Усе це разом є наслідком гіперопіки в ім’я “щоб усе було краще”. Краще — не значить легше. Застосування у культурі та вивченні гуманітарного блоку правила “стрій рівняється на найслабшого” призводить до катастрофи.

Переддень трагедії. Щоденники Голодомору

Переддень трагедії. Щоденники Голодомору

Я дуже страждаю. Мені так жалко людей. Мине 20 років, і наші діти не будуть нам вірити яким[и] звірячими засобами людей гнали до соціалізму. Влада прикладає всіх зусиль, щоб загнати людей до колгоспів, до радгоспів та заводів. По селам для цього штучно влаштовують голодовки. […] Не було б так образливо, якби неврожай був, а то забрали хліб і створили штучний голод…

ДжерелоІсторична правда 

Відбір щоденникових записів та ілюстрацій здійснений редактором “Історичної правди”, заступником директора Архіву СБУ (2014-2016), керівником академічних програм Центру Досліджень Визвольного Руху – Володимиром Бірчаком

Від редакції: Цей матеріал писали не історики, не архівісти, не публіцисти – авторами були звичайні люди: селянин, учителька, студент, партієць…

Свої нотатки вони робили не сподіваючись, що ті колись будуть опубліковані, що їх прочитають тисячі й тисячі людей. Вони не ставили перед собою цілі написати історії Голодомору, а лише фіксували побачене, почуте, прожите та пережите.

Ці записи вціліли донині завдяки радянським спецслужбам. Для чекістів вони були “вєщдоками” – речовими доказами, промовистими свідченнями “контрреволюційної діяльності” авторів.

Саме ці щоденники були виявлені співробітниками Галузевого дежавного архіву Служби безпеки України. Наприкінці 2018 року вони були опрацьовані та опубліковані Українським інститутом національної пам’яті (упорядник Ярослав Файзулін) у книзі – “Репресовані” щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні. Частина копій щоденників доступна онлайн на сайті Електронного архіву українського визвольного руху.

Цим матеріалом “Історична правда” розпочинає серію публікацій, в яких крізь призму щоденникових записів розповідатимемо про Голодомор 1932-1933 років в Україні.

Пропонований вам матеріал присвячений переддню трагедії (кінець 1931- початок 1932 років).

 

Олександра Радченко

Олександра Радченко
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Олександра Радченко народилася 1896-го в Охтирці (нині – Сумська обл.). Під час Голодомору 1932–1933 років жила на межі Чугуївського та Печенізького районів Харківщини. Її чоловік Василь працював лісничим. Мали трьох доньок.

Лісгоспи були звільнені від хлібозаготівель, тож мали в коморах певні запаси продуктів. Олександра Радченко з чоловіком наймали на поденну роботу в лісгоспі виснажених селян, чим рятували їх від смерті. Навесні 1933-го Василя Радченка звільнили з роботи – за доносом. Згодом судили “за розкрадання державного майна”.

1945-го Олександра Радченко жила в Городку Кам’янець-Подільського району – тепер Хмельницька обл. Там її арештували. Під час обшуку в помешканні знайшли сім зошитів зі щоденниковими записами, які вона вела з 1926-го.

Прокурор висунув звинувачення: “Радченко А.К. обвиняется в том, что будучи не довольна на советскую власть с 1930 года вела дневник, в котором наводила клевету на советскую власть и комунистическую партию! Во время немецкой оккупации осталась на оккупированной территории немцами и свои дневники дала немецкой типографии для опубликования”.

Вирок – 10 років виправно-трудових таборів із конфіскацією майна та позбавленням прав на п’ять років.

“У меня есть пристрастие отражать все свои переживания в дневниках, – сказала Радченко на суді. – Дневник я посвятила своим детям, чтоб они лет через 20 прочли и увидели, как страдал и стонал народ, какой был ужасный голод. В моих записках отражено все. Я не сгущала, я описывала все ужасы”.

Олександра Радченко померла 1965 року у Вовчанську на Харківщині.

Олександра Радченко (ліворуч) із донькою та чоловіком

Олександра Радченко (ліворуч) із донькою та чоловіком
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

28 серпня 1931 року, п’ятниця.

Люди все ще живуть полуголодні. Селяне страждають, як і раніше. Як і раніше, у них забирають коров, коней, одежу. Хліб забирають весь. Податок накладають більше, ніж зібрано врожаю. Наприклад, зібрав селянин 120 пуди. Вимагають податку 200 пудів.

Тож звичайна вимога.

Взагалі вимагають здати весь хліб.

Ціль всього – зігнати до колгоспу.

12 листопада 1931 року, середа.

Я дуже страждаю. Мені так жалко людей. Мине 20 років, і наші діти не будуть нам вірити яким[и] звірячими засобами людей гнали до соціалізму. Влада прикладає всіх зусиль, щоб загнати людей до колгоспів, до радгоспів та заводів. По селам для цього штучно влаштовують голодовки.

Проходе “Червона мітла” – цебто весь хліб, буквально весь, змітають. По вулиці йдуть ударники, чоловік по 20, заходять майже до кожного двору й забирають, вимітають все, чим міг би кормитися селянин.

Треба ще додати, що з людьми поводяться дуже погано. Товкають в спину так, що селянин робе декілька кроків, падає на підлогу. Запирають до комори. Морять голодом. Не випускають арештованих цілу добу. А як хто проситься вийти, вартовий відповідає, що було б не їсти та не пити.

Майже всі арештовані селяне беруть з собою до комори пляшки для відправлення своїх істотних потреб. В кімнату 3 метри × 4 метри збивають чоловік по 20. І це все за те, що не можуть виконати хлібозаготівлю. Виконати ж не можна, тому що податок більше, ніж зібрано врожаю.

Декілька днів вже йде суд над тими, хто не виконав хлібозаготівлю.

Представники комітету з вилучення зерна, Одещина, 1932 р.

Представники комітету з вилучення зерна, Одещина, 1932 р.
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Вироки суда – конфіскація майна та відправка (ссилка) людей в далекі табори на 5 років. Це показові суди, щоб останнім селянам був урок. Колгоспам та радгоспам теж распорядження вивезти весь хліб. Щось чудне й непонятливе. Багато випадків, що батьки йдуть на роботу до колгоспу, діти залишаються дома голодні.

Що дальше буде?

Нияк не можу себе впевнити, що мій гнів – це капля в морі, і що я своїми думками нияк не можу допомогти Україні.

12 Декабря 1931 года. Субота.

Я продовжую каратись за людей. Швидко сивію. Мабуть, від важких думок. Не сплю ночами. Цієї ночі мені впала на думку смішна думка – написати письменнику Горькому листа. Молити його звернути увагу на жах, який твориться по селах.

Він відомий письменник. Він може зробити що-небудь. Його послухають. А може це й не смішна думка. Горький, мабуть, ничого не знає. Він тільки закохується будівництвом, не уявляє собі справжнього становища на селі, та й взагалі по всій країні.

Люди пригнічені настільки, що не хочуть працювати. Селяне ліс рубати не хочуть. Місцева влада прикладає всих зусиль, щоб вирвати з села робітників. Ничого не виходе.

В Салтівському райвиконкому на зібранні колгоспників останнім запропонували йти рубати та возити ліс. Селяне задали питання – чи буде хліб та взуття для людей та овес для коней. Голова райвиконкому відповів, що цього дати робітникам не можна. Колгоспники дати рубщиків в ліс відмовили.

Сьогодні я зустріла арештованого за хлібозаготівлю селянина Скрипника у нас в корідорі. Він запитав, чи не може його жінка робити у нас кухаркою. Його самого й жінку вигнали з дому і їм нікуди діваться. Вася замітив, що він може пійти до своєї доньки. “Сьогодні у доньки все забрали, а раніше у сина”, – відповів Скрипник та й заплакав.

Я схватила його за руку і молила його не плакати. Потерпіти скільки можна. Вася страждав. Він швидко вийшов. Я заплакала. Коли Скрипник став уходити, я запитала його, чи є у його хліб. Він тільки махнув рукою й пішов. Я не переставала плакати.

Представники та активісти РПК, Одещина, 1932 р.

Представники та активісти РПК, Одещина, 1932 р.
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

За що вони страждають? Раді чого? Комунисти кажуть – що раді ліпшого майбутнього. А я цього не розумію. Якщо таке дороге ліпше майбутнє, то чому так по-звірячому треба губити людей теперь.

Нащо це потрібно, щоб мільйони дітей та дорослих людей так каралися.

18 грудня 1931 року.

Вл. Ів. Суворов бачив цікавий сон. Він бачив, цілі армії селян з порожніми мішками виходили з села.

На запитання: куди вони йдуть? Селяне відповідали, простягнувши руки вдалину: “В місце, в місце!”. Цей цікавий сон він розказував мені ще ранньою весною, коли про викачку хліба ще ничого не знали. А теперь цей сон – дійснить. Більшість селян біжать до місця тому, що на селі голод.

8 січня. 1932 рік.

Сьогодні другий день Різдва. Але у всих людей важко на серці. Хліб забирають до фунта.

Сьогодні приїхали забрати хліб у нашого конторщика Кузьменко. Я вийшла з себе й кричала, що треба залишити хліба для дітей до нового врожаю. Мені відповіли, що залишать 20 фунтів й все. Я продовжувала суперечити з прибулими людьми. У конторщика Кузьменка забрали 3½ пуда.

Цікаво відмітити, що один з прибулих член КНС (комітет незаможніх селян). Він сказав, що виноваті не вони, які виметають хліб, а ті, що бувають на з’їздах та затверджують плани.

Я сказала йому, що я[к]би такі, як ми, сиділи вверху, то таких глупих роспоряджень не давали б.

Але на жаль такі, як ми, – сейчас ніщо. Повертаясь назад, член КНС сказав мені, щоб я поменьше балакала, а то мене за такі слова зв’яжуть. Я замітила йому, що завжди я балакала і буду балакати за народ і за це нихто не повинен мене трогати.

Вилучення у селян овочів, Одещина, 1932 р.

Вилучення у селян овочів, Одещина, 1932 р.
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Пришла до лісу нова група селян, арештованих за хлібоздачу. Особливо мені запам’ятався один селянин, Коник. Він робе сьогодні в дворі. Важко було на нього дивитись. Він почував себе ображеним. Він добре розуміє, що всі селяне караються даремно. Хліб, як і раніше, забірають скрізь. Всі незадоволенні, в відчаї. Чекають допомоги з заходу.

10 февраля 1932 г. среда

Сегодня мне разсказали крестьяне, что видели в Кицовском лесу, по дороге из Чугуева, двух замерзающих детей. Дети еще были живы. Почему проезжающие не взяли этих детей? Как жестоки люди стали. Боже мой, что ж это такое. Дети, очевидно, ограбленных, разоренных властью крестьян.

Вчера привезли в Хотомлянскую больницу замершего человека. Сегодня поехали за убитым плотником из Хотомли. Не помню фамилию, убили в одном хуторе близ Бурлука. В Хотомле Божко М. не выдержал и бросился с топором на бригадира по заготовке хлеба, бригадир удрал.

Воровство развилось страшное. Я так боюсь голода, боюсь за детей. Боже, сохрани нас и помилуй.

Не было бы так обидно, если бы неурожай был, а то отняли хлеб и создали искуственный голод.

Нестор Білоус

Нестор Білоус
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Народився Нестор Білоус 1889 року в селі Леб’яже Печенізького (нині Чугуївського) р-ну Харківської обл. Закінчив три класи церковно-парафіяльної школи, брав участь в Першій світовій війні. По поверненні додому працював у сільській раді, кооперації, колгоспі.

Із 1911‑го до 1934 року вів щоденник, де нотував як приватні факти – одруження, народження дітей, так і події з життя села під час Української революції 1917–1921 років, голоду 1921–1922-го та НЕПу. Особливо ж – про колективізацію та розкуркулення, грабіжницькі хлібозаготівлі та спротив селянства, Голодомор 1932–1933 років.

У той час робив по декілька записів щомісяця. Щоденник Нестора Білоуса є свого роду хронікою нищення радянською владою українського села.

Білоус скептично ставився до починань радянської влади на селі, іноді під час засідань Леб’яжської сільради не міг утриматися від критики. Про що в червні 1936-го в районне НКВД “сигналізував” місце-вий учитель Олександр Ребров. А вже 5 серпня 1937 року Нестора Білоуса, який у той час був завгоспом колгоспу “Червоний колос”, заарештовує НКВД.

Звинувачення: “В прошлом примкнул к л-эсеровской организации. В настоящее время высказывает свое недовольство по отношению политики партии большевиков, проводит среди колхозников антисоветскую агитацию, наносил оскорбление вождю партии, распространяет провокационные слухи о близости войны и поражения в этой войне Союза ССР”.

Під час обшуку в його хаті енкаведисти вилучають зошит із нотатками, який стає одним із головних доказів “контрреволюційної діяльності” Білоуса: “…Вел у себя на дому дневник с к-р записями, обвиняет Сталинское руководство в неправильности решения вопроса коллективизации”.

Під час допитів Нестор Білоус свої антирадянські висловлювання намагався виправдати незнанням “конструкції колективного господарства” та недостатньою “роз’яснювальною працею” на селі. Урешті-решт під тиском змушений був визнати свою “контрреволюційну діяльність”.

Один із зошитів щоденника Нестора Білоуса

Один із зошитів щоденника Нестора Білоуса
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

28 листопада 1937 року спецколегія Харківського облсуду засудила Білоуса до 6 років виправно-трудових таборів, із обмеженням у правах на 2 роки. Вийшов на волю тільки в лютому 1947-го. Невдовзі – новий арешт. За постановою особливої наради при МҐБ СРСР від 13 квітня 1949 року Нестора Білоуса висилають на довічне поселення в місто Ігарка Красноярського краю.

До Леб’яжого повернувся 1954-го, через рік після смерті Йосипа Сталіна. Намагався домогтися реабілітації. У справі 1949 року це вдається, а от тій 1937-го був реабілітований через три десятиліття по смерті 1972-го – після відновлення незалежності України.

1/XII–31 г.

Из 2го участка выполнило только человек 10ть, по заготовке ходют наши бригады и из других с/с и буксирная бригада из Балаклея, и если кто и выполнил хлебо-заготовку, то все равно идуть бригады и ищуть зерно щупом и в соломе, в полове и где только они не ищут, и забирают даже по 5–10ть фунтов, курей, груши, масло, сыр – и тогда варют в штабу и едят, кто что попал, то и тянет, у меня бригада была в хате, и один из них украл гребешек частый и кусок мыла, и такие штуки чуть не в каждой хате, словом, полнейшая анархия и произвол, жалоб негде не принемают, не в Районе, не в Центре.

1/XII–31 г.

Из хат выгоняют, а все барахло из сундуков продают с окциону, а хозяев выгоняют чут не голых, хлеб забрали и в Артелях, колхозах и в Совхозах, так что на весну сеять навряд-ли будет чим, лошадей селяне режут и едят почем попало, а сколько лошадей бросают мужики в Харькове, в Чугуеве и на дороге, так что каждый день ходют безпризорные лошади по селу, не смотря на то, что есть приказ Совнаркомаи Вуцка, но нечто не помогает – лошадей псують почем попало, так что на весну останеца лошадей совсем мало. Даже посевной материял забрали, скрость – и в колхозах, и в Совхозах.

2/I–32 г.

Призывал Балабай меня у штаб и опять – давай хлеб, а то все равно продадим имущество и тебя посодим, как середняка, невыполнившего хлебо-заготовку, а я ему отвечаю – разве и то середняцкое хозяйство, что даже не имеет плуга и бороны, а он отвечает – все равно – бедняк и[или] середняк, а хлеб давай.

А у меня на сегодня осталось муки пуда 2½ или 3 та кукурузы в колосках мешка два, а больш[е] нет никакого зерна, и теперь я не знаю, что будет дальше, а у многих крестьян уже совсем нету и куска хлеба, а у Харькове хлеб печеный стоил 2 рубля 50 к., теперь уже 4 рубля.

Міліціонери із відібраним у селян зерном, Херсонщина, 1932 р.

Міліціонери із відібраним у селян зерном, Херсонщина, 1932 р.

6/I

Некаких особенностей не было. Свят вечер – наверное не было и не будет таких вечеров. В этот вечер люди раньше веселились, ожидая праздника, а сичас у многих нету хлеба, детей из вечерей нету, и по улице не было, а мы ели борщ постный та кашу из буряковой юшкой и немного в ней груш.

7/I–32 г.

Рождество – в этот праздник [в] раньшие годы приготовляли селяне хорошие обеды, холодное жаркое, белые пироги из рисом и начинкой, пиво, водка. Словом, было из чиво готовить, потому что ¾ села резали свиней к празднику. А в этом году во всех даже и борщ был постный, за исключением тех, у ково конина была, то ели м’ясо хотя конское. А у меня тоже был борщ постный.

Дмитро Заволока

Дмитро Заволока
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Уродженець Борисполя Дмитро Заволока (народився 1906-го) робив партійну кар’єру в Києві. Із 1932-го працював партійним слідчим в обласній контрольній комісії, був начальником відділу культури та пропаганди Ленінського районного партійного комітету міста. Його дружина Ольга Петрівна завідувала сектором ЦК ЛКСМУ. Мешкали в центрі міста – на Пушкінській, 23.

Із 1929 року Дмитро Заволока вів щоденник. “Хотілося про багато дечого сказати своєму мертвому історику і, здається, єдиному другу, – пише про нього 23 травня 1932-го. – Але все це “багато” застігається, тоне в одному. І це “одне” нехороше, не хотілося б за нього писати. Не знаю, але за останній час, про що б я не хотів оповідати, що б я не пригадував, якім би враженням не ділився, все воно впирається в одну точку. І ця “точка” це наше “сьогодня””.

У записниках партієць ділиться своїми найпотаємнішими думками і ваганнями, іноді – відверто “крамольними”. Перші сумніви у правильності дій Комуністичної партії в нього зароджуються на початку 1930-х, коли почалася примусова колективізація селянських господарств.

Невдоволення з часом переростає в роздратування. Заволока звинувачує партійних “вождів”, передовсім Йосипа Сталіна, у “перекрученнях лінії партії”, “продовольчих труднощах”, “важкому положенні сільського господарства” в Україні у 1932–1933 роках.

Описує жахливі картини голоду, що йому доводилося бачити на власні очі під час відряджень селами Київської області, про почуте від друзів та знайомих. Найбільше ж – від матері, яка час від часу приїжджала до Києва в пошуках шматка хліба, щоб прогодувати менших дітей – братів і сестер Дмитра.

Той, “ідеологічно підкований”, до її розповідей про голод спершу ставився скептично – мовляв, потрапила під вплив шкідливої “буржуазної” та “куркульської” агітації. Однак згодом настрої молодого партійця змінюються на кардинально протилежні. Приїхавши до рідного Борисполя, він жахнувся: місто опустіло, ніби після війни чи стихійного лиха.

Про опозиційні настрої молодого партійця якимсь чином дізналися “компетентні органи”. 19 листопада 1935-го Дмитра Заволоку заарештували працівники секретно-політичного відділу Київського обласного управління НКВД УСРР.

Під час обшуку в квартирі знайшли й вилучили два зшитки з нотатками 1929–1935 років. Слідство тривало неповних три місяці. Звинувачення – ведення щоденника “контрреволюційного змісту” та “антирадянська троцькістська діяльність”. Головним доказом стають його щоденники.

Щоденник Дмитра Заволоки

Щоденник Дмитра Заволоки
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

8 грудня 1935-го Дмитро Заволока власноруч пише заяву на ім’я секретаря Київського міськкому КП(б)У Сапова і заступника начальника Київського облвідділу НКВД Гришина, де засуджує свої “антипартійні сумніви, думки і настрої”, просить вважати його не ворогом партії, а справжнім “солдатом революції”.

Однак записники містили стільки осуду політики комуністичної партії на селі, що справу вирішено було розглядати на закритому засіданні суду, а самі записники опісля знищено. Уціліли лише машинописні копії, очевидно, зроблені чекістами.

14 лютого 1936 року Спецколегія Київського обласного суду винесла вирок Заволоці – 5 років позбавлення волі. Згодом спецколегія Верховного суду Української РСР відкоригувала вердикт – збільшивши термін до 10 років таборів з поразкою в правах на п’ять.

Покарання Дмитро Заволока відбував у Воркуттаборі, Комі АРСР. 1945 року виїхав у Ставропольський край, а наступного повернувся до Києва. Однак, ненадовго: 1949-го його знову заарештовують – за попередніми звинуваченнями.

Заволоку висилають на поселення в Красноярський край. До Києва він повернувся із початком т. зв. “відлиги” 1956-го. Після неодноразових клопотань до партійних органів обидва вироки Дмитра Заволоки були скасовані, а кримінальна справа закрита за відсутністю складу злочину.

… III.32 г.

Сьогодні ранком о 5 год. повернувся з Барашівського району. Вражень дуже багато, але мало таких, що приємно було б згадати. Все похмурі, невеселі, тяжкі вражіння. Чим більш я придивляюсь до сьогоднішнього стану села, чим більш прислухаюсь до настроїв, як працівників на селі, так і селянства – то все більше впевнююсь, що ми наробили багато помилок.

І помилок таких, яких важко на ходу виправити, бо занадто вони заглибились. Та чи взагалі хто збирається визнати ці помилки? Здається, ні.

Головне – це в питаннях колективізації. Весь валовий збір головним чином пішов на різні заготівлі. Як кажуть – “для держави”. Навіть посівфонди в більшості колгоспів вивезені у хлібозаготовлю. І зараз досить велика частина колгоспників зовсім немає, що їсти, Особливоте, що валютою […]

Фото засідання активістів із вилучення зерна, Одещина, 1932 р.

Фото засідання активістів із вилучення зерна, Одещина, 1932 р.
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

//III.32 г.

[…] Справа, в зв’язку з якою іду на район, надзвичайно заплутана, занадто грязнувата. Виникла під час боротьби за хліб. Зміст – перекручування лінії партії. Я би хотів знати хоча б один район, де б не було перекручування? Здається, таких районів на Україні немає. Та навряд чи і в усьому Союзі знайдеться.

Сама система нашого керівництва, самі методи нашої роботи сприяють різним перекручуванням. Тут, звичайно, такі лікувальні заходи, така хірургія, якими ми займаємось, не в силі буде оздоровити становище на місці і раз назавжди забезпечити місця від всіх хвороб такого змісту. […]

14.III. 1932 р.

[…] Ці колгоспники зовсім сидять без хліба, навіть і без картоплі. А тому в ряді колгоспів району (Бараші, Н. Яблонець, …, Бобриця, Киянне тощо) колгоспники крадуть харчі і свиней (комбікорм), печуть з них лепьожки і їдять.

В частині колгоспів проїдають посівфонди, що є. Теж саме і в частині індивідуальників, зовсім менше хліба. А загальне враження таке, немовби країна переживає тяжкий голод, або ж напередодні масового голоду.

Хліба ніде не можна купити і по 2 крб. за хунт, хоча є такі господарства, можливо і немало, які ухитрились заховати хліб (закопати тощо) і тепер його мають. Але теж споживають його по секрету, шоб і сусіди не бачили.

Методи хлібозаготівлі були занадто ліві. Користувались головним чином голим адмініструванням, масовими обшуками, арештами і взагалі припускали нічим [не] виправданий проізвол. Масова виховна і роз’яснююча робота зовсім була занедбана.

Одна із сторінок зі щоденника Дмитра Заволоки

Одна із сторінок зі щоденника Дмитра Заволоки
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Населення, починаючи від заможного куркульського слою і кінчаючи колгоспником бідняком, було залякане, зтероризоване. В постановах РПК були різні попереднюючі уповноважених ухвали проти “лівих” загибів і беззаконня, а на ділі боротьба з такими проявами не велась, навіть більше – сам РПК став на шлях голого адміністрування, утворив оперативну трійку під керівництвом секретаря РПК, на яку викликали уповноважених з повним складом сільради, управи колгоспу і давали взбучку, супроваджуючи останню арештами, залякуваннями тощо […]

[…] Для чого було утворювать таке напружене становище на селі? А особливо в колгоспному секторі? Чи можна було уникнути цієї небажаної загостреності? Ясна річ, що можна було. Треба було більше уважно віднестись до потреб, і в першу чергу харчових потреб, населення. Забезпечити харчовими запасами, зберегти посівфонди, фураж для коней і стан був би неузнаваємий, порівнюючи з сьогоднішнім днем.

Можливо, такий стан лише в одному районі, тоді вина лише на районовому проводі? Але ні, факти, що мають місце майже у всіх районах, говорять за те ж саме, де не лише факти, а живі люди, думки, настрої їх про те ж свідчать.

Це хвороба загально-республіканська, всесоюзна. Настрій в населення і індивідуальника надзвичайно пригнічений. Скрізь почувається придушене, глухе незадоволення, але це надто мягко сказано. Щось відчувається в настроях, в думках більш загрозливе, чим незадоволення. Незадоволення, коли людина голодує, переходить в іншу ступінь реагування.

Народ з сіл, з колгоспів, повально тікає, перекочовує до міст, до заводів, новостроєк, шахт. Гонить не бажання мати легкий хліб, а бажання позбутись загрози голоду і найти людське рівноправне життя. Під цими рішеннями стирається класове розшарування села. Колгоспник приховує заможного, стає на його бік, а куркуль заможний розпливається серед колгоспників, бідноти […]