Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Видання “ГОРДОН”, Центр досліджень визвольного руху і Український інститут національної пам’яті продовжують серію спецпроєктів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яка працювала в травні – серпні 2018 року біля Головного поштамту в Києві. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях ішлося про історію створення концентраційних таборів, було подано відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священників, які опинилися за колючим дротом, про випробування, які випали на долю українських націоналістів, військовополонених, про переслідування євреїв. У цій частині циклу – розповідь про долі дітей, які потрапили в концтабори.

Джерело – “ГОРДОН” 

Автор – Олеся Ісаюк

Автори проєкту

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бирчак, керівник наукових програм Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Команда

Зоя Бойченко, Володимир В’ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори

Український інститут національної пам’яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”.

Діти в концтаборах були однією з найбільш уразливих груп ув’язнених. Недостатньо сильні для важкої фізичної роботи, не мали навичок, які дали б можливість здобути вигідне місце в табірній ієрархії, набагато піддатливіші до стресів, ніж дорослі, а отже, і під більшим ризиком. У немовлят узагалі не було шансів на виживання – їх відправляли в газові камери разом із матерями. Серед ув’язнених гуляли моторошні навіть за табірними мірками розповіді, що немовлят живцем спалювали в печах.

Не мали шансів пережити ув’язнення єврейські та ромські діти. Деколи власні батьки відмовлялися від них, вдаючи, що не знайомі. Так вони сподівалися зберегти життя дитині. Але навіть цей спосіб не рятував: трагедія полягала в тому, що в концтаборі без допомоги дорослого діти в принципі не могли вижити.

Хворим або скаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій

_______________________________________________________________

Під час ліквідації концтабору Аушвіц 7 тис. дітей різних національностей залишили в бараку разом із найслабшими ув’язненими. Там їх і знайшли радянські солдати. Дорослі в’язні та конвоїри пішли ще 18–20 січня 1945 року, а радянські танки протаранили ворота концтабору за сім днів – 27 січня. Багато хто не дожив до волі кількох днів, а то й годин.Серед тих, хто пережив жахи ув’язнення, була Лариса Конашевич. Її привезли в Аушвіц у 1943 році з Горлівки. Дівчинку разом із тіткою схопили на вулиці під час облави на потенційних остарбайтерів. Незрозуміло, чому потяг із жертвами полювання на людей потрапив не до Німеччини, а в Аушвіц. Під час так званої селекції тітку і племінницю розділили – молоду жінку призначили в табірний бордель. Коли її вели, дитина з такою силою вчепилася в єдину рідну людину, що її ледве відірвали. Дівчинці вивихнули суглоби плеча. Від болю вона знепритомніла.

Хворим або покаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій. Ларису кинули на купу мертвих тіл. Окрема група ув’язнених, так звана рольвагенкомандо, пізніше забирала тіла і відвозила до воріт забороненої зони, де зондеркомандо займалася виключно знищенням ув’язнених. Дорогою до “брами смерті” дівчинка прокинулася. Ув’язнені радянські військовополонені вирішили врятувати її та сховали серед купи одягу, а пізніше потайки перенесли до чоловічого барака, де жили самі.

Три товариші – Роман, Григорій і Яків – спільними зусиллями ховали й годували дитину. Серед ув’язнених знайшовся лікар – німець за походженням, який вправив бранці з України суглоби. Щоб вижити, Ларисі довелося навчитися довго лежати нерухомо і не кричати, хай що б відбувалося.

“Страшно було лежати серед хворих і тих, хто вмирав… Багато разів відчувала холодне тіло і трупний запах. Щури, жирні й нахабні, господарювали на балках, виїдали в померлих губи, носи, щоки. Мене навчили не кричати. Досі боюся померлих, а від вигляду щурів впадаю в стан шоку”

_______________________________________________________________

Ларисі пощастило. Вона пережила ув’язнення і після війни випадково знайшла свою матір. Батько дівчинки загинув на фронті. Роман Продіус, який урятував їй життя, одружився з її матір’ю.

Ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження

_____________________________________________________________

Більша частина дітей стала жертвою медичних експериментів. Особливий інтерес нацисти виявляли до близнюків, на яких нібито вивчали тему спадковості та спадкових захворювань. Німецький дослідник Ернст Клеє після війни зібрав свідчення дітей, які пережили експерименти. Більшість із цих оповідань справляє враження добре продуманих знущань.

“Резервуаром” для наукових дослідів у Аушвіці був барак №16, розташований поруч із так званим ревіром – табірною лікарнею. Там зібрали сотні дітей різного віку і походження. Вони слугували донорами крові для поранених солдатів вермахту. Зрозуміло, ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження.

Єдиним просвітом у цьому нескінченному жаху були нічні візити ув’язнених жінок. Вони крадькома пробиралися в барак, ділилися з дітьми збереженими шматками їжі, розповідали казки, наспівували колискові різними мовами.

Серед ув’язнених дітей барака №16 опинилась дворічна Ганна. Її ледь живу знайшли радянські солдати, які звільнили Аушвіц. Того дня дівчинка вперше побачила цукор на долоні одного із солдатів і потім довго думала, що цукор таким і має бути – темним і гірким від махорки. Потім було лікування в Києві та пошук батьків. Зрештою сироті знайшли сім’ю. Киянка Онисія Коваль стала для Ганнусі не тільки донором, але й мамою. Дівчинці ще довго ввижалося холодне мертве обличчя медсестри, яка в Аушвіці відбирала кров у дітей.

Ганна Коваль у лікарні показує свій табірний номер. Фото з особистого архіву Ганни Коваль

Особливо багато в Аушвіці було підлітків-остарбайтерів. Забрані з Центральної чи Східної України разом із дорослими родичами, вони намагалися втекти дорогою або тікали вже з місця роботи. Часто бувало, що єдиним стимулом для втечі ставала туга за матір’ю та родичами. Зазвичай їх виловлювали і висилали в найближчий концтабір. Добре, якщо це був місцевий трудовий табір, але більша частина потрапляла в Аушвіц. А там їх намагалися якнайшвидше позбутися, адже вони не давали жодної користі, були зайвими.

“Доглядач вийшов надвір і покликав дітей… “Роздягайтеся, хлопці, догола, – наказав доглядач, – а я зараз вернуся!” Довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серце. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця сіпнулося, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця в кут кімнати і відпустив. М’яко стукнуло об землю тіло… “Наступний!” – сухо сказав лікар.

– Тадзю! – гукнув його Булат. – Не знаєш, чи ще вийдуть ті малі пацани? – Доглядач пильно глянув… і повільно сказав: “Вийдуть, але… димарем. Недавно дістали голку”. “Голкою” на табірному жаргоні називали смертельну ін’єкцію фенолу в серцевий м’яз”.

Із книги Данила Чайковського “Хочу жити!”

Николай Дунда. Фото:
Ідентифікаційне фото загиблого в Аушвіці Миколи Дунди. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Імена загиблих в Аушвіці підлітків: Павло Хоменко, Микола Дунда, Наталія Діденко, Микола Гаматиця, Іван Грешко, Петро Ковальчук, Ганна Пономаренко, Василь Троцюк… Усім було від 12 до 15 років. Це лише мізерна частина тих, чиї життя концтабір обірвав на самому початку.

Ті, хто уникнув “голки”, могли вижити тільки за допомогою дорослих ув’язнених.

“Найпоширенішим варіантом такої опіки була неофіційна “посада” так званого піпля при якомусь із табірних “промінентів”, тобто представників ієрархії – блокових, штубових, писарів та іншої подібної публіки. Завданням такого “піпля” було стелити блоковому ліжко, почистити йому обуву (взуття), зварити щось їсти тощо. Розповідали, що блокові і капи часто використовували дітей для заспокоєння своїх статевих збочень”. Фактично такі підлітки поступово перетворювалися на кримінальних злочинців, просто успадковуючи повадки своїх покровителів”.

Із книги Петра Мірчука “У німецьких жорнах смерті”

Політв’язні (бійці підпілля різних країн, військовополонені, ув’язнені за різні “провини” перед “тисячолітнім рейхом”) намагалися займатися підлітками, підгодовували їх, підтримували їхній дух, намагалися врятувати від деморалізувального впливу концтабору.

Надаючи підтримку дітям із Наддніпрянщини та Східної України, ув’язнені в Аушвіці члени ОУН(б) мали подвійну мету – з одного боку, урятувати кого можна (те, що рятували передусім “своїх” за походженням, було звичайним явищем у концтаборі), а з іншого боку, прищепити систему поглядів і цінностей, по суті, виховати собі символічну заміну. Незважаючи на всю ірраціональність такого підходу, це мало сенс із погляду тактики виживання – давало і дорослим націоналістам, і підліткам сенс існування, вартий того, щоб пережити ув’язнення в концтаборі.

Дети. Фото
Ув’язнені діти в Аушвіці. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Відкрилася реєстрація на другий семінар «Як домовитися з минулим?» у Вінниці

Відкрилася реєстрація на другий семінар «Як домовитися з минулим?» у Вінниці

Картинки по запросу "як домовитись з минулим"
Центр досліджень визвольного руху спільно з Фондом Конрада Аденауера в Україні запрошує студентів старших курсів, аспірантів, молодих випускників, громадських активістів та інших людей, які цікавляться тематикою роботи з минулим, до участі в освітньому семінарі «Як домовитися з минулим?», який відбудеться у 14–17 липня у Вінниці.

Події ХХ століття, які розгортались на території України, зачепили різні соціальні та етнічні групи, змінили політичну карту країни і її побут, а ще привнесли у життя кількох поколінь — страх, який досі почасти впливає на наш повсякденний вибір.

Як підходити до переосмислення минулого? Як робити національну пам’ять інклюзивною та хто має дбати про це? Яким чином має відбуватись пам’ятання локальних, регіональних історій та загальнонаціонального наративу? Як через різне формується спільне? Чим можуть у цьому допомогти історії з розсекречених архівів КГБ?

Чи потрібне нагадування про трагедію? В чому слабкість політики «амнезії» щодо пам’яті про трагічні події? Що робити з будівлями та просторами, де відбувались масові репресії? Що відбувається з покинутими культовими спорудами?

Програма включає в себе теоретичну та практичну частину. Плануються візити до профільних інституцій та меморіальних місць та місць здійснення репресій, які не є формальними місцями пам’яті. На прикладі міста Вінниці та Вінницької області ми спробуємо зрозуміти, як і кого пам’ятає громада. На практиці побачимо, як іноді місця масових репресій перетворюються у рекреаційні простори.

Дати семінару: 14—17 липня 2019 року

Місце: Вінниця

Вік учасників: 18—35 років

Аплікаційна форма: http://bit.ly/2WxBGMf

Дедлайн подачі заявок: 22 червня 2019 року

Результати відбору: не пізніше 25 червня 2019 року

Організатори покривають проїзд (в одну сторону), харчування та проживання учасників.

Контакти: e-mail: history@cdvr.org.ua, моб.: +38 096 366 29 87 (Анна)

Чорнобильське досьє КҐБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період

Чорнобильське досьє КҐБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період

Чорнобильське досьє КҐБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період

Збірник документів про катастрофу на Чорнобильській АЕС «Чорнобильське досьє КҐБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період» 

  • Упорядники – О. Бажан, В. Бірчак, Г. Боряк
  • Редакційна колегія: А. Когут та ін.
  • Рік видавництва: 2019
  • Місто видавництва: Київ

У виданні зібрано і оприлюднено документи 1986–1991 рр., що висвітлюють постчорнобильське життя — суспільні настрої, повсякдення, заходи з ліквідації наслідків аварії. Наведено інформування радянськими органами держбезпеки відповідних інстанцій про стан ЧАЕС, вжиті заходи з підвищення безпечної експлуатації об’єкта «Укриття», ситуацію в зоні відчуження. Окрему увагу зосереджено на відтворенні моделі ситуативної поведінки різних груп населення України після оприлюднення інформації про «ядерне лихо» та реакцію світової спільноти на Чорнобильську трагедію.

Chornobyl-2019

 

Книга “Чорнобильське досьє КҐБ” у форматі PDF скачати

Комунізм як злочин

Комунізм як злочин

Сьогодні, 19 травня, себто у третю неділю останнього місяця весни, Україна вшановує пам’ять жертв політичних репресій. Це жалобний день, який найбільшою мірою пов’язуємо із діями комуністичної влади, що панувала в Україні понад сім десятиріч. Тоталітарний комуністичний режим призвів до мільйонних жертв серед українців. Злочини проти людяності, геноцид, воєнні злочини й агресія визнані міжнародним законодавством найстрашнішими. Все це 70 років практикувала радянська влада на території України, чому є документальні підтвердження.

Джерело – Збруч

Автор – Сергій Рябенко, юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті

Нацизм чи комунізм: яке жахіття страшніше?

По завершенні Другої світової війни на лаві підсудних у Нюрнберзі опинилися колишні високопосадовці Третього Райху. Їх звинувачували у скоєнні цілої низки злочинів – підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни, злочини проти людяності, а також порушення встановлених законів та звичаїв ведення війни. Нюрнберзький процес став лише першим із цілої низки. Завдяки їм, а також численним науковим дослідженням, у світі добре відомо про злочини нацизму.

В Україні 2015 року спеціальним законом нацистський режим було визнано злочинним та засуджено. Одночасно було засуджено й інший, не менш страшний, тоталітарний режим – комуністичний. Для цього є ряд причин, але найважливіша – злочини та політика державного терору проти українського та інших народів колишнього СРСР. Лише перелік комуністичних злочинів зайняв би не один десяток сторінок і точно зрівнявся б із переліком злочинів нацизму, а може, навіть і перевершив би його. Тому в багатьох країнах Східної Європи та навіть на рівні європейських інституцій між обома режимами вже давно ставлять знак рівності.

Є, однак, важлива деталь. Якщо за злочини нацизму принаймні частина колишніх гітлерівських посадовців були засуджені, то радянські керівники за злочини комуністичного режиму практично не були покарані. Міжнародного суду над комуністичними злочинцями так і не відбулося.

Комуністичні злочини за міжнародною юрисдикцією

Комуністичний режим проіснував значно довше від нацистського – понад 70 років. Увесь цей час пропаганда приховувала злочини проти власних громадян. Частково комуністам вдалося досягти своєї мети – зараз у світі про радянські злочини відомо значно менше, ніж про нацистські.

Однак є докази, які переконливо свідчать – радянський режим спричинив на території України найбільш серйозні та тяжкі трагедії.

Серед усіх злочинів комуністичного режиму є й такі, що у міжнародно-правових актах визнані «найбільш серйозними злочинами, які викликають стурбованість усього світового співтовариства». Це агресія, геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності. Саме тому більшість із них не має строку давності. Відтак, тепер усі вони підпадають під юрисдикцію не лише національних, а й міжнародних судових установ, таких як Міжнародний кримінальний суд.

Агресія Радянської Росії проти України: сто років традиції

Визначення «агресії» або «агресивної війни» містяться у багатьох актах міжнародного права. Ще в 1924 році ухвалений Лігою Націй Протокол про мирне врегулювання міжнародних суперечок встановив: «Кожна держава, яка вдається до війни у порушення зобов’язань, передбачених Статутом чи цим протоколом, є агресором». Цей протокол визначив агресивну війну як міжнародний злочин.

Конвенція про визначення агресії 1933 року закріпила перелік діянь, за вчинення яких державу визнають агресором. Це оголошення війни іншій державі, вторгнення збройних сил або напад своїми сухопутними, морськими чи повітряними суднами на територію, судна чи повітряні судна іншої держави, морська блокада узбережжя чи портів, а також «підтримка, надана озброєним бандам, які, будучи утвореними на її території, вторгнуться на територію іншої держави, або відмова, не зважаючи на вимогу держави, що стала жертвою вторгнення, вжити на своїй території усі залежні від неї заходи для позбавлення таких банд будь-якої підтримки чи покровительства».

Статут вже згаданого Нюрнберзького трибуналу визначив, що є злочином «планування, підготовка, розв’язування або ведення агресивної війни». І, нарешті, остаточну крапку поставила Генеральна Асамблея ООН у резолюції «Визначення агресії» №3314, згідно з якою «агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави», і при цьому першим свідченням акту агресії є сам факт застосування державою збройної сили проти іншої держави.

Українська держава, 1918 рік

Після розпаду Російської імперії у 1917 році на території України була утворена Українська Народна Республіка, яка 22 січня 1918 року проголосила незалежність. УНР мала всі ознаки незалежної держави – власну територію, уряд та інші державні установи, правову, фінансову та податкову системи, збройні сили, символіку, а також дипломатичні місії за кордоном. Та, що найважливіше – міжнародне визнання. Незалежність УНР визнали Німеччина, Австрія, Угорщина, Болгарія, Туреччина, Польща, Румунія, Фінляндія, країни Балтії та ціла низка інших.

Після поразки Німеччини та її союзників у Першій світовій війні більшовицький уряд у Москві в листопаді 1918 року видав директиву про підготовку наступу Червоної армії проти німецьких, австрійських та українських військ на території України. У цей же час у Росії було утворено маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

30 листопада на території Радянської Росії у районі Курська було утворено «Українську червону армію», до складу якої ввійшли загони так званого «Червоного козацтва», а також регулярні частини російської прикордонної охорони Брянського, Курського та кількох інших районів. Формально декрет про її утворення видав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Однак фактично рішення про це ухвалювали у Москві, а сама «Українська червона армія» створювалася за участі відкомандированих російських військових кадрів і підпорядковувалася Революційній військовій раді на чолі з Левом Троцьким.

12 грудня без оголошення війни «Українська червона армія» з території Росії вторглася в Україну й зайняла Новгород-Сіверський, Шостку та ще цілу низку населених пунктів. 21 грудня розпочався наступ на Харків.

Протестуючи проти агресії, міністр закордонних справ УНР Чехівський надіслав до Раднаркому кілька нот, запитуючи, на якій підставі відбувається наступ більшовиків на Україну. Але Москва своєї відповідальності не визнала. Нарком закордонних справ Чічерін повідомив, що начебто «ніяких військ РСФРР в Україні немає. Військові дії на українській території на даний час відбуваються між військами Директорії та військами Українського радянського уряду, який є повністю незалежним». Майже через сто років сучасні російські керівники подібним чином намагатимуться заперечувати присутність своїх військ на сході України.

Георгій Чичерін, народний комісар закордонних справ Радянської Росії. Саме його фразу про те, що ніяких російських військ на території України начебто «немає», менш ніж через сто років під час нової «гібридної» агресії проти України повторюватиме сучасний російський керманич.

До кінця січня 1919 року більшовицькі війська окупували майже всю територію Лівобережної України. На початку лютого вони зайняли Київ, тодішню столицю УНР. І вже до літа більша частина Центральної України була окупована Червоною армією. Після кількох невдалих спроб переломити хід війни залишки армії УНР відступили за Збруч та були інтерновані. А навесні 1921 року в Ризі уряди Радянської Росії та Польщі за участі маріонеткового «Українського радянського уряду» уклали мирний договір, за яким територію України було поділено і Східна Україна де-факто опинилася під радянською окупацією.

Директорія УНР. Андрій Макаренко, Федір Швець та Симон Петлюра. Друга половина 1919 року. Українські керівники не повірили у російські вигадки про «іхтамнєт».

Усе це з точки зору міжнародного права було нічим іншим, як злочином агресії, здійсненим керівництвом Радянської Росії проти України. І хоча комуністична пропаганда усіляко намагалася заперечувати його, у деяких країнах західного світу навіть за часів СРСР наважувалися називати речі своїми іменами. Так, ще у 1959 році Конгрес Сполучених Штатів ухвалив спеціальний закон, яким констатував, що «імперіалістична політика Радянської Росії призвела, шляхом прямої та непрямої агресії, до втрати національної незалежності Польщі, Угорщини, Литви, України».

Вбивство голодом – геноцид комуністичного режиму проти українців

Визначення «геноциду» міститься у статті ІІ Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, а також у статті 6 Римського статуту міжнародного кримінального суду. Відповідно до них, «геноцидом є дії, вчинені з метою знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку шляхом, зокрема, убивства членів такої групи, а також умисного створення таких життєвих умов, які призводять  до повного або часткового фізичного її знищення».

Радянський «вождь» Йосип Сталін. Саме його та шістьох інших вищих керівників СРСР визнано судом відповідальними за організацію злочину Голодомору 1932–1933 років – геноциду українського народу.

Після повалення УНР та остаточної окупації всієї Східної України комуністичний режим наприкінці 1920-х років почав втілювати на її території жорстоку репресивну політику, яка мала не допустити відновлення незалежної Української держави. Одним з елементів такої політики стала насильницька колективізація, внаслідок якої переважну більшість українських селян загнали до колгоспів. Після її завершення колгосп мав розраховуватися вирощеною продукцією із державою за спущеним «згори» планом, і лише потім розподіляти залишки між працівниками за так звані трудодні. Втім, затверджені радянським керівництвом у Москві плани хлібозаготівель були нереальними, і переважна більшість господарств не мала змоги їх виконати. Це створило великий дефіцит зерна на селі. Однак замість того, аби зменшити квоти, радянське керівництво навпаки ще збільшило їх.

Для виконання цих нових завищених планів хлібозаготівель у селян конфісковували не лише зерно, а й насіннєві фонди та взагалі будь-які харчі. Спеціальна постанова ЦВК та Раднаркому СРСР у серпні 1932 року, відома як «Закон про п’ять колосків», запроваджувала кримінальну відповідальність навіть за дрібну крадіжку колгоспного майна. За це засуджували до розстрілу або, за «пом’якшуючих» обставин, до ув’язнення на понад 10 років без права амністії. Спеціально створені «трійки» ОГПУ розглядали та виносили смертні вироки в так званих «хлібних» справах у прискореному порядку. У січні 1933 року за спеціальною партійною та урядовою директивою розпочалася блокада голодуючих районів України та Кубані. Загородзагони чекістів та червоноармійців контролювали дороги та залізничні станції, аби перешкоджати селянам тікати в інші райони та міста.

 

Села та колгоспи, які не могли виконати завищені плани хлібозаготівель, заносили на так звані «чорні дошки». Це означало їх блокаду військовими підрозділами, вилучення всіх продуктів харчування та заборону торгівлі. А для населення, якому заборонялося виїжджати за межі села, – повільну смерть від голоду. (Газета «Під прапором Леніна», 1 січня 1933 року, № 150).

Все це в 1932–1933 роках призвело до масового голоду та смерті мільйонів українських селян на території України та Кубані. Однак комуністичний режим усіляко намагався приховати будь-яку інформацію про Голодомор не тільки всередині країни, а й у світі. Коли ж інформація про Голодомор просочилася у західний світ й інші країни запропонували допомогу, радянський уряд відмовився її приймати, стверджуючи, що ніякого голоду в Україні немає. Насправді ж протягом 1932–1933 років голодною смертю вмерли понад 4,5 мільйони українських селян.

Справжні мотиви радянських керівників добре прослідковуються у листі Сталіна до керівника осередку комуністичної партії в Україні Кагановича. У серпні 1932 року він писав: «Найважливіше зараз Україна. Справи на Україні йдуть вкрай погано… Якщо не візьмемося зараз за виправлення ситуації на Україні, Україну можемо втратити». Намір знищити українських селян голодом демонструють і слова другого секретаря ЦК КП(б)У Хатаєвича, який у 1933 році охарактеризував ситуацію так: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут хазяїн. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну».

Таким чином, у 1932–1933 роках комуністичний режим на території України навмисно створив життєві умови, розраховані на знищення значної частини українських селян – частини української національної групи. Тому, відповідно до міжнародного права, такі дії становлять склад злочину геноциду.

Другий секретар Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України Мендель Хатаєвич.

У 2006 році Верховна Рада прийняла закон, який визнав Голодомор 1932–1933 років актом «геноциду українського народу». Пізніше, у 2008–2009 роках, Служба безпеки та Генеральна прокуратура розслідували кримінальну справу за фактом вчинення злочину геноциду в Україні у 1932–1933 роках. На початку 2010-го справу було передано до Апеляційного суду міста Києва, який постановою від 13 січня кваліфікував Голодомор 1932–1933 років як акт геноциду, організований групою найвищих радянських державних та партійних керівників – Сталіним, Молотовим, Кагановичем, Постишевим, Косіором, Чубарем та Хатаєвичем. У мотивувальній частині постанови зазначалося, що «Голодомор вказаними особами було сплановано і здійснено як один з етапів спецоперації проти частини української національної групи як такої».

На сьогодні Голодомор 1932–1933 років визнаний актом геноциду у 15 країнах світу.

Радянські злочини проти людяності: депортації, тортури, каральна психіатрія

За статтею 7 Римського статуту злочини проти людяності об’єднують депортацію чи примусове переміщення населення, катування, а також інші аналогічні нелюдські діяння, які умисно заподіюють сильних страждань, тілесних ушкоджень чи шкоди психічному або фізичному здоров’ю, які свідомо вчиняють у рамках систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб.

Злочини проти людяності складають, мабуть, найбільшу групу найтяжчих злочинів, які вчиняв комуністичний режим на території України. Тому тут згадаємо лише найбільш відомі та найкраще задокументовані з них.

У 1930–1950-х роках одним із найжахливіших радянських злочинів була примусова депортація осіб за національною ознакою – поляків, німців, кримських татар та навіть українців.

Перші депортації польської меншини розпочалися в 1936 році, коли уряд УРСР ухвалив рішення про їх примусове виселення з території України до Казахстану як «політично неблагонадійних». Тоді з території Житомирщини та Поділля були депортовані понад 36 тисяч поляків. Після приєднання Західної України до СРСР за рішенням радянського уряду на початку 1940 року з цієї території примусово виселені понад 90 тисяч осіб, здебільшого поляків або членів їхніх родин. Третя стадія депортації відбулася незадовго до німецько-радянської війни, у травні 1941 року. Її жертвами стали від 160 до 180 тисяч осіб.

Депортації німців у СРСР тривали здебільшого у період Другої світової війни. Однак перше таке виселення відбулося кількома роками раніше, у тому ж таки 1936-му. Рішенням радянського керівництва німців депортували з прикордонних районів Житомирщини та Поділля. У наступні два роки НКВД розпочав проти німців політичні репресії, і багато з них так само були виселені до Казахстану. Лише з Донецької області виселили понад 69 тисяч. Найбільша хвиля депортації німців припала на початок німецько-радянської війни у 1941 році. У цей час з території однієї Луганщини до Казахстану було депортовано понад 5,5 тисяч німців.

Одна з наймасованіших та найжахливіших депортацій на території сучасної України відбулася у травні 1944 року. Тоді за наказом Державного комітету оборони СРСР війська НКВД провели примусове виселення кримських татар, караїмів та кримчаків з Криму до Середньої Азії. Були депортовані понад 180 тисяч осіб, і за різними оцінками від 15 до 46% кримських татар загинули під час депортації та в місцях висилки від голоду та хвороб.

Депортацій зазнали також і українці. Протягом лише одного дня 21 жовтня 1947 року за рішенням уряду СРСР у рамках операції «Запад» з території Західної України примусово вивезені до Середньої Азії та на північ Росії понад 76 тисяч осіб, яких режим вважав учасниками ОУН або членами їхніх родин.

Операція «Запад». Лише одного дня – 21 жовтня 1947 року – за рішенням радянського уряду з території Західної України було примусово депортовано понад 76 тисяч осіб, яких комуністичний режим вважав членами ОУН або членами їхніх родин. (Інфографіка Українського інституту національної пам’яті – для детального перегляду клацніть на зображення).

 

Ще однією великою групою злочинів проти людяності визначають використання комуністичним режимом психіатрії у політичних цілях. Протягом майже усього періоду свого існування радянська влада використовувала її як засіб приборкування дисидентського руху та учасників ненасильницького опору. Перший випадок політичного використання психіатрії задокументований ще у 1921 році, коли за наказом керівника Всеросійської надзвичайної комісії Фелікса Дзержинського членкиню партії лівих есерів Марію Спірідонову було примусово поміщено до психіатричної лікарні.

У повоєнний період психіатрію дедалі активніше використовували в політичних цілях. У 1967 році Міністерство охорони здоров’я та КГБ ухвалили спеціальну інструкцію, яка мала регламентувати відповідні процедури. На території України почали розбудовувати мережу спеціалізованих психіатричних лікарень. Найбільш сумної слави зажила лікарня, розташована у місті Дніпрі (колишньому Дніпропетровську). Її створили у 1968 році, і до останніх днів існування СРСР використовували для політичного переслідування ворогів режиму. Жертвами радянської «каральної психіатрії» стали українські дисиденти Петро Григоренко, Леонід Плющ, Анатолій Лупиніс та багато інших.

Картинки по запросу "валер'ян підмогильний"
Український письменник Валер’ян Підмогильний, звинувачений чекістами у створенні «контрреволюційної організації». Розстріляний у 1937 році в урочищі Сандармох у Карелії з нагоди двадцятої річниці Жовтневого перевороту, аби «звільнити» місце для нових в’язнів у таборі. На долішній знимці – сторінка протоколу допиту з кримінальної справи Валер’яна Підмогильного, на якій зберіглася кров репресованого – свідчення застосування тортур.

Одним із, мабуть, найпоширеніших комуністичних злочинів були тортури під час допитів в органах НКВД та КГБ. Дуже часто, аби отримати від арештованих потрібні свідчення або примусити їх підписати зізнання у злочині, якого вони не скоювали, чекісти просто били арештованих. Надзвичайно показовою є історія Абрама Штрейкера, єврейського лікаря з УПА. У травні 1944 року його викрили та заарештували чекісти. Слідство велося з усіма можливими порушеннями – арешт Штрейкера відбувався без належним чином оформленого ордера, а постанови на арешт і затримання навіть не були затверджені прокурором та керівником управління НКГБ. Чекісти встигли провести лише два допити, після останнього з яких Штрейкер у червні 1944 року помер у слідчому ізоляторі. В його кримінальній справі збереглася довідка, згідно з якою ув’язнений начебто помер від серцевої недостатності. Однак більш імовірно, що причиною смерті 60-річного Штрейкера стали знущання чекістів під час допитів.

Через тортури чекістів довелося пройти й українському поету Валер’яну Підмогильному. У 1934 році він був арештований НКВД та звинувачений в участі у «контрреволюційній терористичній організації», яка ставила собі за мету терор проти керівництва компартії. Під час допитів Підмогильний категорично заперечував свою вину. У грудні він навіть звернувся до слідчого із заявою, в якій наголосив, що ні до якої терористичної організації ніколи не належав, ніякої терористичної діяльності не проводив, а всі звинувачення проти себе «рішуче відкидаю як брехливі і наклепницькі».

Лише після застосування чекістами до нього тортур, у січні 1935 року Підмогильний повністю «визнав» свою вину у «злочинах», які він ніколи не скоював. На одному з аркушів його кримінальної справи збереглася пляма крові над власноручним підписом арештованого.

У березні рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР Підмогильний був засуджений до 10 років ув’язнення на Соловках. Але у 1937 році напередодні двадцятої річниці більшовицького Жовтневого перевороту трійка НКВД змінила йому вирок на смертну кару – щоби звільнити місце у таборі для нових в’язнів режиму. Підмогильний разом із іншими представниками української інтелігенції був розстріляний в урочищі Сандармох.

Злочинна війна без правил

Стаття 8 Римського статуту відносить до воєнних злочинів умисне вбивство, катування чи нелюдське поводження, умисне заподіяння сильних страждань чи серйозних тілесних ушкоджень, незаконне, безглузде та широкомасштабне знищення майна, яке не викликано військовою необхідністю, застосування задушливих, отруйних або інших газів, умисне завдання ударів по історичних пам’ятках, розграбування міст та інших населених пунктів, умисне вчинення дій, які спричиняють голод серед цивільного населення, а також заяви про те, що пощади не буде. Ці дії забороняла ще Гаазька конвенція 1907 року про закони та звичаї війни на суходолі.

Перші воєнні злочини комуністичного режиму також були вчинені на території України. Під час штурму в лютому 1918 року Києва командувач російських червоноармійських загонів Михайло Муравйов наказав своїм військам «нещадно знищити в Києві всіх офіцерів та юнкерів, гайдамаків, монархістів і ворогів революції». Коли місто зайняли, у перші дні були вбиті до 5 тисяч осіб. На мешканців наклали «контрибуцію» у 5 мільйонів рублів на утримання радянських військ. Під час штурму місто зазнало масованого артилерійського обстрілу. Як звітував сам Муравйов Леніну: «Я наказав артилерії бити по висотних та багатих палацах, по церквах та попах… Я спалив великий дім Грушевського, і він протягом трьох діб палав яскравим полум’ям». У своїх пізніших спогадах більшовицький командир описує «подвиги» своїх військ у Києві не менш жахливо: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я зайняв місто, бив по палацах та церквах… бив, нікому не даючи пощади! 28 січня Дума (Києва) просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами [виділення моє – С. Р.]… Ми могли зупинити гнів помсти, однак ми цього не робили, тому що наше гасло – бути безжальними!»

Підірваний спецгрупою НКВД Дніпрогес. Жертвами велетенської хвилі стали, за різними підрахунками, понад 80 тисяч мирних мешканців Запоріжжя та близько 20 тисяч радянських солдатів, які не встигли евакуюватися. Відголоски хвилі докотилися до розташованих нижче за течією Дніпра міст Марганець та Нікополь.

Не менш жахливі воєнні злочини чинив комуністичний режим на території України і під час Другої світової війни. Ще на початку липня 1941 року після нападу Німеччини на СРСР Сталін у своїй промові проголосив «тактику випаленої землі», закликавши знищувати все цінне, що неможливо вивезти з територій, які опинилися перед загрозою нацистської окупації. Втілюючи наказ радянського керманича, військове командування та НКВД спричинилися до загибелі десятків тисяч цивільних мешканців України. А вивезення та знищення зерна та харчів уже восени та взимку призвели до голоду на окупованих територіях.

Одним із найбільш відомих актів «тактики випаленої землі» став підрив чекістською спецгрупою алюмінієвого комбінату у Запоріжжі у серпні 1941 року, який не мав нічого спільного з військовою потребою – адже німецькі війська зайняли місто лише наприкінці жовтня. Не менш жахливий злочин вчинила інша група НКВД, яка 18 серпня без будь-яких попереджень висадила у повітря греблю Дніпрогесу. Внаслідок вибуху велетенська 20-метрова хвиля змила прибережну міську смугу Запоріжжя, затопила Хортицю та дійшла до розташованих майже за 80 кілометрів нижче за течією міст Марганця та Нікополя. Кількість загиблих достеменно не відома – за різними підрахунками, жертвами підриву Дніпрогесу стали понад 80 тисяч мешканців Запоріжжя та околиць, біженців, а також близько 20 тисяч радянських солдатів, які не встигли відступити з міста.

Радянська тактика «випаленої землі» не оминула й столицю… Підриви будівель у центрі Києва радянськими спецгрупами та спричинена ними масштабна пожежа залишили восени 1941 року без даху над головою багатьох киян. А нацистська окупаційна влада використала диверсію як привід для наступних розстрілів київських євреїв у Бабиному Яру.

Після вступу нацистів до Києва у вересні 1941 року радянські спецслужби підірвали будівлі в історичній частині міста – на Хрещатику. Розпочалася велика пожежа, яка тривала майже два тижні. Загасити її не було змоги через пошкодження водогону радянськими диверсантами. Всього знищили 324 будівлі, тисячі киян залишилися без даху над головою. А в листопаді радянські диверсанти підірвали ще одну історичну пам’ятку – Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Спецгрупа НКВД під керівництвом Алексєя Соколова, яка діяла на Тернопільщині та Прикарпатті під виглядом повстанців. На її рахунку – вбивства та побиття керівників сільських рад, викрадення і катування людей. Втім, інші спецгрупи поводилися не краще.

Комуністичний режим чинив воєнні злочини навіть під час вигнання нацистів з України наприкінці Другої світової війни. Починаючи з 1944 року, на території західних областей для боротьби проти УПА та підпілля ОУН створювали так звані спецгрупи НКВД. Часто їхні члени вчиняли воєнні злочини проти цивільних, які навіть не брали участі у конфлікті. Одна з таких груп, чия діяльність доволі добре задокументована, діяла під керівництвом офіцера держбезпеки Алєксєя Соколова на території Тернопільщини та на Прикарпатті. Вдаючи вояків УПА, члени групи заходили до невеличких поселень, вбивали та катували не лише простих жителів, а інколи й голів сільрад чи дрібних радянських чиновників. На рахунку лише цієї групи – вбивство голови сільради у селі Яблунів на Івано-Франківщині, побиття голови сільради села Комарівка на Тернопільщині, викрадення та катування людей. Інші спецгрупи НКВД поводилися не краще.

На жаль, зараз складно встановити, скільки людей стали жертвами таких спецгруп. Адже більшість документів про їхню діяльність були знищені самими чекістами ще у часи СРСР.

Засудити тотлітарний комуністичний режим – обовязок світу перед жертвами

Отже, як бачимо, нацисти були не першими, хто вчиняв вищеперераховані злочини у ХХ столітті. Ще задовго до приходу Гітлера до влади злочини агресії, геноциду, воєнні злочини та злочини проти людяності чинив радянський режим, зокрема й на території України. Однак, на відміну від нацистів, організатори та виконавці комуністичних злочинів здебільшого так ніколи і не були покарані. Найбільш «суворою» санкцією, запровадженою світовою спільнотою, стало виключення СРСР з Ліги Націй у грудні 1939 року за агресію проти Фінляндії.

Для верхівки Третього Райху все закінчилося Нюрнберзьким трибуналом та процесами у країнах світу. І багато організаторів та виконавців Голокосту таки дочекалися своєї лави підсудних. Суд, який відбувся на початку 2010 року в Україні щодо обставин вчинення Голодомору, лише постфактум констатував відповідальність Сталіна та шістьох інших радянських високопосадовців за організацію та вчинення злочину геноциду, оскільки всі вони вже були мертві й не могли бути покарані.

Засудження двох найстрашніших тоталітарних режимів ХХ століття та рішуче відмежування від їхніх методів є моральним зобов’язанням не лише української держави та суспільства, а й усього світового співтовариства. Адже досі ще живі ті, хто був жертвами цих злочинів, і ці люди, як мінімум, заслуговують на співчуття.

Однак не менш важливо не лише пам’ятати про комуністичні злочини, а й розуміти, як і чому вони сталися. А організатори та виконавці цих злочинів, які ще живі, так само, як і нацистські злочинці, мають бути притягнуті до відповідальності та понести покарання. Саме це разом зі знанням історії є однією з найважливіших передумов неповторення таких злочинів у майбутньому.

Великодня гра у хованки

Великодня гра у хованки

На це свято радянська влада переслідувала священиків і парафіян, відряджала до церков “сторожів” і влаштовувала “суботники”.

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Великдень у СРСР був забороненим протягом усього часу існування радянської держави. Причина проста — не могли в офіційно атеїстичній державі відкрито відзначати церковне свято, та ще й найголовніше у християнстві. Для того, щоб перешкодити українцям святкувати Великдень, влада вигадувала, що тільки могла, — переслідувала священиків і парафіян, відряджала до церков гласних і негласних “сторожів-дружинників”, особливо ретельно перевіряла присутність на роботі працівників у святкові дні, влаштовувала “суботники”.

Народ у боргу також не залишився. Станом на 1960-70-ті роки на Західній Україні (як і в інших регіонах) сформувалася цікава культура повсякденного опору. Вона не мала своїх організаторів і стратегів, вона не потребувала інфраструктури на кшталт підпільної, не потребувала зв’язкових, криївок і паролів. Її суттю було старанне вдавання “лояльного радянського громадянина”, а “всередині”, у власному колі — старанне дотримання власних законів, правил і традицій. Зокрема, й у святкуванні Великодня.

Щоб перешкодити українцям святкувати Великдень, влада вигадувала, що тільки могла 

________________________________________________________________

Усьому цьому сприяло ще й те, що станом на 1960-ті роки радянська система стала більш “гуманною”. Якщо у сталінський період не те що за святкування Великодня, а й за необережне слово, можна було отримати вирок років на десять, то за Хрущова і його наступників справа могла закінчитися максимум звільненням із роботи. Проте, й це залежало від керівництва “на місцях”.

У 1970-ті роки головним було “не попадатися за часто”. Система вже не мала сил “вимітати” геть усіх, та й її очільники добре пам’ятали, що рано чи пізно терор може дістатися й до верхів, — тож задоволялися видимою покорою. Але Великдень так і залишався підпільним святом. Підготовка починалася задовго до самого свята. Прибирали домівки, роздобували серед тотального дефіциту необхідні продукти, готували страви. Це все можна було робити, не привертаючи уваги, — бо що дивного в тому, що дбайлива господиня прибирає помешкання?

Справжнє випробовування починалося, коли справа доходила до посвячення пасок. Тут було дві можливості — або йти до православних церков, які де-не-де діяли, або запрошувати священика додому. Негативні наслідки, наприклад, штрафні санкції на роботі, були гарантовані в обох випадках. Але більшість вибирала другий варіант.

Влада і призначені нею “сторожі” чудово знали про те, що звичним маскуванням у таких випадках була поїздка до родичів, тому на офіційний “відгул” було годі сподіватися. Під підозру потрапляли навіть справжні відвідини сім’ї, тому дорогою треба було остерігатися не лише “сторожів”, але й просто знайомих, — мало що в кого на думці.

Прокидалися у пасхальну неділю зазвичай рано-вранці, ще затемна. Поспішали на перший поїзд чи автобус. Вибирали той, який курсував у протилежному напрямку від церкви чи помешкання родичів, але звідки була можливість пересісти. На місце призначення слід було потрапити не пізніше сьомої ранку. Слухали коротеньке богослужіння, розговлялися свяченим і їхали назад, щоб мандрівка не була поміченою на “суботнику”, який часто в цей день призначали в установах. Простіше було, якщо якось вдавалося уникнути “суботника” або керівництво про нього забувало — тоді головне було не запізнитися на роботу і до школи у понеділок вранці.

Марія Гель, дружина українського правозахисника-дисидента Івана Геля, вміло використовувала звичку керівництва організовувати різноманітні “суботники” саме на великі християнські свята. Вона добровільно зголошувалася чергувати в в неділі, зокрема й на Великдень. Відбувши чергування, їхала до родичів у село святкувати. Розрахунок був такий — чергування у неділю зараховували за два робочі дні, таким чином вона могла назбирати “відгулів” і поїхати на побачення до чоловіка, який тоді перебував в ув’язненні.

У селах святкування інколи ставали масовими і майже відкритими — вочевидь, спрацьовував факт, що всі одне одного чудово знали і донощика могли швидко знайти. Українська мисткиня Марія Савка-Качмар пригадує, що на Великдень вони ходили до старої церкви, розташованої за п’ять кілометрів від її рідного села, де на святкування збирався велелюдний натовп із усіх присілків.

Важливим елементом святкування Великодня були гаївки. Люди співали пісень, основною темою яких було пробудження природи, і водили хороводи у ритмі мелодії. Зазвичай це була суто молодіжна розвага. Але з точки зору “великодньої конспірації” вона мала суттєвий недолік — потребувала простору. Ті, хто хотів у радянський час водити гаївки, були змушені шукати достатньо просторе, але і віддалене від людських очей місце.

У Львові, наприклад, таким місцем були схили Святоюрської гори. Інтелігенція з кола дисидентів мала свою гаївкову локацію на Великдень — помешкання Олени Антонів, лікарки та першої дружини В’ячеслава Чорновола. Це була не тільки розвага, а й спосіб передання традицій: старші вчили молодших слів гаївок і правильно водити хороводи, обмінювалися писанками. Також запрошували греко-католицького священика — звісно ж, підпільно.

У селах святкування інколи ставали масовими і майже відкритими — вочевидь, спрацьовував факт, що всі одне одного чудово знали 

________________________________________________________________

Традиція дитячих та молодіжних гаївок на подвір’ї в Олени Антонів була неоціненною, якщо зважити на те, що саме на дітей чинився найбільший тиск. Їх зумисне саме на Великдень збирали на різні мандрівки чи, як сказали б зараз, толоки. Наприклад, доньці Івана Геля, Оксані, шкільна вчителька наказувала не їсти вдома паски та іншої традиційної їжі. Тому для дітей такі гаївкові зустрічі були дуже важливі — надто, що їх можна було влаштовувати ввечері, коли всі “заходи” вже закінчувалися.

Був й інший бік Великодня — перед святкуванням працівників державних установ, зокрема вчителів шкіл і викладачів вишів, посилали до церков чи “підозрілих” приміщень слідкувати, чи, бува, хтось із їхніх учнів і студентів не прийде на богослужіння. Багато хто з цих “сторожів” і самі потайки ходили на підпільні богослужіння і святили паску. Вихід був один — відсидівши в “засідці” потрібну кількість годин, вони писали звіт “хтось там приходив, але я їх не знаю, ніколи раніше не бачила”.

Не відмовлялися від паски і “партійні”, від яких вимагалося воювати з Великоднем. Наприклад, серед шанувальників паски Марії Гель був кадровик панчішної фабрики, де вона працювала, такий собі Олексій Петрович. Якось жінка, забувшись, привітала кадровика традиційним “Христос Воскрес!”. “Начальство” у відповідь видало: “Пусть живет!”.

У деяких  містах і селах, де функціонували греко-католицькі церкви, хоч і переведені у православний обряд, дотримувалися навіть такої традиції, як охорона Гробу Господнього. Біля Плащаниці від її виносу у Страсну п’ятницю і до самого Великодня стояла почесна варта молодих хлопців. Інколи їх одягали у однострої УПА, але про це, зрештою, довелося забути з очевидних міркувань безпеки.

Святкування продовжувалося і після Великодня — у Обливаний понеділок, коли символічно обливали одне одного, щоб бути здоровими, як вода. І так тривало з року в рік — суспільство відвойовувало свій простір і традиції у влади.

Висловлюю вдячність за допомогу у підготовці тексту колезі Ірині Єзерській, науковій співробітниці Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”. 

УПА — відповідь нескореного народу

УПА — відповідь нескореного народу

Картинки по запросу "Брошура «УПА — відповідь нескореного народу»"

  • Автори текстів: І. Бігун, В. Бірчак, Л. Бондарук, В. Вятрович, О. Ісаюк, О. Іщук, І. Патриляк, Рябенко С.
  • Проект та видавництво: Український інститут національної пам’яті, Центр досліджень визвольного руху
  • Місто видавництва: Київ
  • Рік видавництва: 2019

Брошура «УПА — відповідь нескореного народу» — це розповідь про боротьбу повстанців проти нацистського та комуністичного тоталітарних режимів. Історія, яка однаково завзято оббріхувалася обома її супротивниками під час війни. Історія, яка досі в епіцентрі інформаційного протистояння. Представити вояків УПА як зрадників свого народу та злочинців і нині важливо для тих, хто не бачить Україну вільною та сильною у майбутньому. Адже історія українських повстанців показує, якою рішучою може бути відповідь українців на зазіхання на їхню свободу.

Завантажити – Брошура «УПА — відповідь нескореного народу»

Знайшли новий бідон із документами УПА. Тепер у Турківському районі Львівщини.

Знайшли новий бідон із документами УПА. Тепер у Турківському районі Львівщини.

5 квітня 2019 року до Національного музею “Тюрма на Лонцького” у Львові передали черговий повстанський архів, який, як і попередні знайдені, зберігався у бідоні.

Знахідка походить із лісу біля с. Боберка Турківського району Львівської області. Бідон з документами знайшов місцевий житель Богдан Пасьович, цілеспрямовано шукаючи сліди повстанців, повідомили “Історичній правді” в Національному музеї “Тюрма на Лонцького”.

У бідоні містилися документи, які стосуються діяльності Української повстанської армії та Організації українських націоналістів у регіоні. На жаль, архів дуже сильно пошкоджений. Утім, науковці вважають, що є всі можливості відновлення документів до стану, який уможливить прочитання.

Документи підпілля ОУН на регіональному рівні становлять особливу цінність, оскільки зазвичай є єдиним джерелом для дослідження подій та встановлення деталей біографій учасників визвольної боротьби. Після реставрації документи будуть зберігатися у архіві Центру досліджень визвольного руху, де з ними зможуть працювати науковці, а їх електронні копії будуть доступні на сайті avr.org.ua.

“На сьогоднішній день можемо сказати, що документи стосуються періоду 1945—1950 років. Зокрема, це пропагандивні матеріали, звіти про діяльність повстанців на Турківщині, протоколи допитів Службою Безпеки та інше”, — зазначає директор Музею-меморіалу Руслан Забілий.

Документи передали Забілому в приміщенні районної державної адміністрації у присутності Голови РДА Олександра Лабецького. Це перший за довгий час повстанський архів, знайдений на Турківщині.

Нагадаємо, на Тернопільщині документи підпілля ОУН та УПА знайшли  в старому вулику.

Джерело – Історична правда

Омелян Ковч — священик, патріот та праведник

Омелян Ковч — священик, патріот та праведник

“Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах”.

Джерело – Історична правда 

Автор – Володимир Бірчак, Володимир В’ятрович

“Був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу”, — в цих словах кардинала Любомира Гузара коротко історія життя Омеляна Ковча, людини, що була гарячим патріотом свого краю, але разом з тим зуміла піднестися над національними упередженнями.

Його батьківщина, Галичина, була краєм, де протягом століть разом жили українці, поляки та євреї. Історія їхнього співіснування має чимало драматичних сторінок та конфліктів між ними. Але для представників усіх трьох націй постать Омеляна Ковча стала символом справжньої Людини.

 Омелян (Еміліан) Ковч

Коли 20 серпня 1884 року в сім’ї греко-католицького священика Григорія Ковча народився син Омелян, усі гадали, що знають його подальшу долю.

Звичайно, малюк стане священиком, як і його батько, дядько та дід. Як і кожен греко-католицький священик Галичини на межі ХІХ і ХХ століть він поєднуватиме духовну службу із активною громадською роботою на селі.

Адже такими були священики в його сімʼї та сотні інших душпастирів Української греко-католицької церкви, які стали ключовими діячами українського національного відродження на теренах Галичини, що на той час входила до Автро-Угорської імперії.

Майже все в цих передбаченнях виявилося правильним.

От тільки крім очікуваної кропіткої роботи на духовній та громадській ниві, на долю хлопчика припало ще багато страждань, яких тоді в кінці ХІХ століття ніхто не міг навіть уявити — дві світових війни, участь у визвольній війні українців, переслідування польською, радянською та нацистською владою, врешті загибель у таборі смерті Майданек.

Григорій Ковч, який, крім Омеляна, виховував у сім’ї ще трьох дітей, попри матеріальні труднощі у родині зробив усе від нього залежне, аби син отримав добру освіту. Після закінчення початкової школи у селі Космач, де містилася парафія батька, Омелян продовжив навчання у гімназії головного міста Галичини — Львова.

Врешті він закінчив здобуття освіти ще далі від дому — у Римі, де з 1905 до 1911 років навчався в колегії св. Сергія та Вакха. Можливість жити та навчатися у Вічному місті йому забезпечила допомога, отримана від тодішнього керівника греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького.

Згодом через багато років очільник церкви вдруге намагатиметься допомогти Омеляну Ковчу, цього разу рятуючи його від смерті, а не від бідності.

Омелян Ковч під час навчання в Римі

Ще до завершення навчання та прийняття духовного сану Омелян Ковч одружився із Марією-Анною Добрянською, теж донькою священика. У щасливій сім’ї виростало шестеро дітей — троє синів й три дочки.

Одну з перших парафій молодий священик отримав далеко від батьківщини в іншому кінці Австро-Угорської імперії, у містечку Козарац (сучасна Боснія і Герциговина). Тут його парафіянами були бідні українські емігранти, тому й сім’я священика жила у важких матеріальних умовах.

Проте вже незабаром бурхливі історичні події змінили тихе життя Омеляна Ковча. У 1914 році почалася Перша світова війна, священик повернувся у свій рідний край, який став однією з арен кривавої війни.

Галичину окупували російські війська, потім її відвойовувала армія Австро-Угорської імперії, потім сюди знову наступали росіяни. Чи не найбільшою трагедією українців того часу було те, що у війні, яка точилася на їх землях, вони боролися один з одним за чужі імперські інтереси.

Такою була ціна, яку вони платили за відсутність власної держави.

Українці засвоїли цей урок. Тому піднялися на боротьбу за незалежність. На завершальному етапі Першої світової війни імперії розвалювалися і на їх руїнах почали з’являтися національні держави поневолених народів.

У листопаді 1918 у Львові проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки. Проте на територію Галичини претендували й представники іншого народу, який до того теж входив до складу Австро-Угорщини — поляки. Тому між українцями і поляками почалася війна.

Серед тих, хто вступив до лав Української галицької армії, яка мала захищати новостворену Західноукраїнську Народну Республіку, був рідний брат Омеляна — Євстахій.

Сам Омелян Ковч як духовна особа не міг брати зброї до рук, проте й не міг проігнорувати патріотичного пориву, тому пішов капеланом до українського війська. З-поміж інших священиків, які виконували свій духовний обов’язок серед вояків УГА, був і батько Омеляна – Григорій Ковч.

 У Галицькій армії капелан Омелян Ковч мав звання поручника

Старенький священик так і помер у війську, захворівши в кінці 1919 року на тиф. Натомість його син продовжував службу до останніх днів боротьби армії, яка після поразки в протистоянні з поляками в Галичині, відступила на схід, де боролася з більшовицькою армією, захищаючи Українську Народну Республіку.

Власне під час війни сторонні вперше побачили надзвичайну віру отця Ковча, яка іноді виливалася в зухвалу сміливість. Його часто бачили разом із вояками на передовій лінії фронту.

“Знаю, — говорив він, — що вояк на лінії фронту почувається найкраще, коли бачить там лікаря й духівника”. І жартома додавав: “Ви ж знаєте, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере”. Ця віра і в майбутньому дозволяла йому виходити із дуже скрутних ситуацій і вселяти впевненість у ближніх.

Разом з іншими вояками УГА він потрапив у полон до більшовиків. Полонених завантажили у вагони і повезли до місця розстрілу. На одній із зупинок потяга вартовий, російський солдат, на превелике диво відпустив священика із словами “Отче, не забувайте молитися за Луку”.

Проте замість волі Омелян Ковч знову потрапив у табір для військовополонених, цього разу польський. Найстрашнішим лихом тут був тиф, який щодня забирав життя у сотень вояків.

Отець Омелян, що до останнього подиху був із вмираючими, не міг не заразитися сам. Але йому вдалося подолати хворобу і після тривалої війни повернутися додому.

У 1922 році він отримав парафію у містечку Перемишляни на Львівщині. Після війни ці терени належали до нової Польщі. Перемишляни, як інші населені пункти такого типу в Галичині, того часу були багатонаціональними — крім українців, тут мешкали поляки, євреї, цигани і навіть кілька німецьких родин.

І незважаючи на недавню війну та непросту історію стосунків між цими націями, населення жило досить мирно, водночас стараючись толерувати і поважати традиції та обряди іншого народу.

Католицький костьол і школа в Перемишлянах. Листівка початку ХХ століття 

Коли у християн було якесь велике релігійне свято, то євреї закривали свої крамниці і оголошували вихідний день, те саме робили і християни при певному іудейському святі.

У Перемишлянах Омелян Ковч працював весь недовгий мирний період між двома світовими війнами.

Звичайно, він не обмежувався роботою в церкві, а брав активну участь у громадському житті міста — був засновником Народного дому (місця проведення національних свят українців), читальні товариства “Просвіта”, метою якого було поширення знань серед українців.

Він також зініціював створення Українського банку, який мав бути інструментом певної фінансової незалежності української громади міста.

Активна громадська діяльність Ковча викликала репресії з боку польської влади, яка намагалася обмежувати розвиток українського національного руху, добачаючи в ньому загрозу цілісності своєї держави.

Обшуки в хаті отця стали недоброю місцевою традицією: лише за 1925—1934 роки. їх було майже сорок, половина з них завершувалась арештом та довшим чи коротшим ув’язненням священика.

У цей час за свідченнями сестри-настоятельки Олени Вітер, а також керівника Крайової екзекутиви ОУН Богдана Кордюка — о. Ковч був членом ОУН та очолював реферантуру пропаганди.

Отець Омелян тримає хлопчика

Незважаючи на репресії, отець Ковч завжди був відкритим для всіх. Він знаходив час для своїх вірних, а також і для представників інших віровизнань — часто за порадою до нього приходили місцеві поляки та євреї.

У вересні 1939 після початку Другої світової війни, з приходом в Галичину радянської влади, ситуація в місті почала швидко мінятися. Поляки, які за минулої влади користувалися привілеями як представники державної нації, стали першими жертвами комуністичних репресій.

Арешти і репресії зачепили в першу чергу всіх тих, хто були державними службовцями, згодом перекинулися на діячів політичних партій та громадських об’єднань.

Отець Омелян був першим, хто кинувся допомагати нужденним. Чи із продуктами, чи із грошима, чи із просто добрим словом він навідувався у сім’ї польських офіцерів, яких відправили у Сибір.

Їхні жінки запитували священика: “Як ти можеш нам допомагати, якщо мій чоловік ще недавно проводив у твоїй оселі обшуки?”. Отець взамін лише посміхався і говорив, що це його обов’язок.

Отець Омелян — крайній справа під час богослужіння

Українці та євреї, які в перші місяці радянської влади відчували певне покращання (комуністична пропаганда говорила про їх “визволення з під польського гніту”), незабаром теж стали об’єктом репресій НКВД.

Услід за ешелонами, якими на схід вивозили поляків, потяглися вагони, набиті українцями та євреями. Український національний руху оголошений “буржуазно-націоналістичним” та ворожим новій владі, його активістів заарештовували та засуджували до тюремних ув’язнень чи навіть розстрілів.

Омелян Ковч уникнув репресій у цей страшний час. Він продовжував свою духовну службу, більш того не боявся навіть організовувати масові церковні заходи за участю вірян, попри підкреслену антирелігійність влади.

Темпи репресій нової влади в 1941 році постійно наростали, тюрми приєднаної до СРСР Західної України були переповнені в’язнями, здебільшого політичними, тими кого влада називала “ворогами народу”.

Серед них найбільше було молодих хлопців і дівчат, активістів Організації українських націоналістів, які розгорнули підпільну антирадянську боротьбу.

Отель Омелян у другому ряду крайній зліва

22 червня 1941 року наступом німецьких військ на територію СРСР почався новий етап Другої світової війни. Радянська влада виявилася не готова до такого швидкого розвитку подій і не здатна була організувати ефективну оборону. Німці з кожною годиною просувалися дальше на схід.

Тим часом радянська політична поліція — НКВД була зайнята подальшими арештами усіх “політично неблагонадійних”. Цього дня серед них мав бути й отець Омелян Ковч. Місцеві жителі (за деякими свідченнями це були євреї) заховали священика, і він таким чином уникнув не лише арешту, але й, напевно, розстрілу.

Радянська влада залишила після себе кривавий слід по всій Західній Україні — після відступу в тюрмах виявлено тисячі вбитих в’язнів. Їх розстрілювали без суду тому, що не було часу для розгляду справ, не було засобів для евакуації ув’язнених. Серед вбитих виявили чимало священиків.

Тим часом, Омелян Ковч пережив п’яту в своєму житті зміну влади на рідних теренах. Нацисти не збиралися відновлювати на цих землях ані польської держави, ані української. Вони мали бути лише колонією Третього рейху, а їх населення рабами прийшлих господарів.

Німецька влада із зневагою ставилася до українців та поляків, позбавляла їх багатьох прав. Проте найгіршим було її ставлення до єврейського населення, вбивства якого почалися з перших днів становлення нової влади.

Налякані постійними репресіями люди часто намагалися не помічати лиха, яке чинили з іншими, кожному вистачало його проблем, кожен лишався на самоті зі своїм болем та страхом.

На цей страх також накладалися різні національні упередженості, пам’ять про минулі негаразди та конфлікти, які дозволяли відгородитися від чужих страждань і не помічати знищення представників іншої національності.

Омелян Ковч сидить крайній зліва 

Але Омелян Ковч навіть у такий важкий час не переступав через свої моральні цінності, чого б це йому не коштувало. І знову, як колись, його віра, впевненість у своїй правоті часом робили чудеса.

У вересні 1941 група німецьких есесівців закрила синагогу міста Перемишляни, наповнену людьми, які прийшли молитися. У середину хтось із них кинув запальні бомби. Почалася пожежа, люди, що молилися, кинулися до дверей і зрозуміли, що потрапили в смертельну пастку.

“Римо-католицький ксьондз і група людей із Перемишлян прибігли до о. Ковча із проханням, щоб допоміг врятувати синагогу, — розповідає про цей випадок колишній мешканець Перемишлян Леопольд Кляйман-Козловський. — Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах, який в той час перебував в Перемишлянах”.

Омелян Ковч був здатний не лише на разовий геройський вчинок, але й на тривалу ризиковану працю. Коли у Перемишлянах утворилось гетто, то отець неодноразово на свій власний страх і ризик пробирався туди, щоб допомогти євреям. Він приносив із собою їжу, медикаменти, чисту білизну та ін., щоб хоч якось зарадити людям у їхній біді.

Ще одним способом порятунку євреїв від знищення, до якого вдався священик, було виготовлення так званих “арійських документів”(метричні виписки із церковних книг про хрещення), які могли врятувати від смерті.

Так сталося, зокрема і з Рубіном та Іткою Пізем, яким завдяки посвідкам від о. Ковча вдалось вижити під час Голокосту.

Рубін Пізем, який урятувався від переслідувань нацистів завдяки Омеляну Ковчу

За таку діяльність отця Ковча на початку січня 1943 року заарештувало СД та ув’язнили у львівській тюрмі на Лонцького. Родина, знайомі й сам митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький робили все можливе для його визволення з-за ґрат.

Нацисти поставили єдину умову: український священик має письмово зобов’язатися нічим не допомагати євреям. Отець Омелян відповів відмовою.

“Послухайте мене, пане Ставіцький, — сказав він тоді офіцеру СД. — Ви є офіцером поліції. Ваш обов’язок розшукувати злочинців. Будь ласка, віддайте Божі справи у Божі руки”.

Офіцер, обурений зухвалою відповіддю священика, наказав повернути його до в’язниці.

Тут його ще довго катували, а згодом запроторили до концтабору Майданек. Але навіть перебування в страшній фабриці смерті не зламало священика.

“Я розумію, що Ви стараєтеся звільнити мене, — писав він своїм рідним з табору. — Але я прошу Вас нічого не робити. Вчора тут вони розстріляли 50 людей, якщо мене не буде тут, хто допоможе їм перейти в інший світ? Вони підуть навіки зі своїми гріхами в глибокому відчаї, який нависає над цим пеклом. Але зараз вони відходять із високо піднятими головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. Вони переходять міст із радістю в серцях, і я бачу, як мир і спокій утверджуються в них, коли я востаннє маю з ними розмову”.

Омелян Ковч вважав, що саме тут, серед приречених на смерть, найкраще виконає свою місію. І це було для нього найважливішим.

“Я вдячний Господу за його доброту до мене, — читаємо в іншому його листі. — Поза небесами, це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут всі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священик. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене.

Тут я можу бачити Бога  Бога, який один для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей. Мабуть, наші церкви є різними, але у всіх із них панує

Огорожа з колючого дроту, за якою видніються бараки колишнього концтабору Майданек

Всемогутній Господь. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але ж чи Господь не розуміє всіх мов? Вони помирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст.

Чи ж це не благословення? Чи ж це не найкраща корона, яку Господь міг покласти мені на голову? Це так. Я дякую Господу тисячі разів на день за те, що він відіслав мене сюди. Я не міг би просити в Нього більшого. Не впадайте у відчай через мене.

Радійте разом зі мною. Моліться за тих, хто створив цей табір та цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви… Хай Господь змилоститься над ними…”

Портрет Омеляна Ковча серед інших в’язнів Майданека, які загинули в таборі, сучасна інсталяція 

Омелян Ковч, в’язень номер 2399 Майданека, працював разом з усіма іншими в таборі, але після важкої фізичної праці він ще виконував функції пароха страшної фабрики смерті. Духовну розраду він давав усім, незалежно від їх національності чи віросповідання.

Страшні таборові умови остаточно зламали здоров’я вже не молодого священика. Він помер за колючим дротом 25 березня 1944 року, не доживши кілька місяців до визволення Майданека.

Офіційною причиною смерті названо серцеву недостатність. Тіло священика, як і тисяч інших, спалено в одному із страшних крематоріїв табору.

Але пам’ять про праведника не вдалося знищити так легко, як його тіло. Врятовані ним люди нагадували іншим про життєвий подвиг священика.

У 2001 році під час візиту до України Папа Іван Павло ІІ проголосив отця Омеляна Ковча Блаженним Священномучеником.

«Університет, що відкривається в Києві, найменувати Університетом Святого Володимира…»

«Університет, що відкривається в Києві, найменувати Університетом Святого Володимира…»

Картинки по запросу "кну шевченка"
Вистражданий і виборений Київський університет залишився впродовж віків символом незнищенного прагнення нашого народу до знань.
КНУ імені Тараса Шевченка — 185
Загальновідомо, що Київський університет було відкрито в 1834 р., однак на шляху до реалізації ідеї «Київської Сорбонни» лежало чимало важких випробувань, які розтягнулися на століття.

ДжерелоГолос України 

Автор – Патриляк І., Сокирко О.

Особливо гостро нестача класичного університету в Україні почала відчуватися в середині XVIIІ століття, коли молодий та енергійний гетьман Кирило Розумовський започаткував цілу низку важливих модернізаційних реформ, які потребували освічених кадрів. Адміністративна, судово-правова, військова реформа, започатковані в Гетьманщині, потребували сотень і тисяч фахівців державної служби, суддів, освічених старшин до козацької армії тощо.

За такої ситуації невідповідності попиту й пропозиції наставник і управитель особистої канцелярії гетьмана Кирила Розумовського Григорій Теплов, спираючись на пропозиції від старшинства і враховуючи досвід закордонних класичних університетів, у 1760 р. представив проект заснування першого українського класичного університету в гетьманській столиці Батурині.

Проте падіння в 1764 р. гетьманської влади перекреслило ідею створення університету в Батурині, але не поховало думки про необхідність заснування університету для української еліти.

Ідея створити в Україні університет не знаходила підтримки в Петербурзі через те, що її розглядали як частину претензій «малоросійських автономістів» на відновлення «давніх прав і свобод краю», як пошук колишньою козацькою старшиною можливості зберегти власну «малоросійську ідентичність» і законсервувати відмінність від російського дворянства.

Однак потреба в університеті на території України була настільки очевидною, що навіть урядовці, які працювали над реформою освіти в імперії, щоразу наголошували на необхідності заснування класичного університету в «Малій Росії». Так, сенатор П. Завадовський, який очолював «Комісію для заснування шкіл», у 1789 році добився відкриття в Києві Головної школи, директором якої було призначено відомого українського публіциста й історика П. Симоновського. Школа була розрахована на чотири роки навчання із вивченням, окрім класичних і сучасних європейських мови, історії, географії та природничих наук.

З приходом до влади в Російській імперії нового монарха — доволі ліберального Олександра І, українська шляхта («малоросійське дворянство») активізувала свою діяльність, спрямовану на відкриття вищої школи. Так, вітаючи у 1801 р. нового імператора, знать «Малоросійської губернії» паралельно надіслала прохання «о нуждах» краю. Нащадки козацької старшини висували ідеї відкриття університетів у Ромнах, Лубнах («Заснувати головне училище Малої Росії для всієї Нації в місті Лубни, яке знаходиться посередині землі нашої»), Чернігові, Новгороді-Сіверському тощо. Всі ці проекти були зібрані у створених в 1802 році Міністерстві народної освіти й «Комісії училищ». Уже на другому своєму засіданні Комісія заслухала проект, підготовлений відомим педагогом Ф. Янковичем де Мірієво, в якому пропонувалося до існуючих в Російській імперії університетів Москви, Дерпта й Вільна додати ще три — в Петербурзі, Києві та Казані: «В Київському та Казанському університетах передбачаються факультети філософський, юридичний і медичний, а в Санкт-Петербурзькому і Московському тільки філософський і юридичний. Із цих останніх чотирьох університетів богословська наука виключається, бо вона викладається православним греко-російським духовенством у семінаріях… При університетах Московському, Санкт-Петербурзькому, Київському та Казанському слід навчати в кожному по сорок вихованців на казенному утриманні для підготовки їх до професорських і вчительських посад». Однак різко негативно сприйняв проект Ф. Янковича де Мірієво інший впливовий член «Комісії училищ» князь А. Чарторийський. На четвертому засіданні Комісії він запропонував власні «Принципи для організації народного виховання в Російській імперії», які передбачали відкриття університету в Харкові.

Чарторийський несподівано знайшов підтримку в особі управителя справами «Комісії училищ» В. Каразина, який довгі роки виступав із планами відкриття університету в Харкові. За дорученням Комісії В. Каразин склав документ під назвою «Визначення статуту громадської освіти», в якому передбачалося відкрити університет у Харкові. Документ, підготовлений Каразиним, ліг в основу затвердженого імператором Олександром І 24 січня 1803 р. «Попередніх правил народної освіти», в яких вказувалося, що на додаток до існуючих університетів у Москві, Дерпті та Вільні слід заснувати університети в Петербурзі, Казані та Харкові. Реалізовано проект Харківського університету було в 1805 р., а плани відкриття університету в Києві знову зависли в повітрі.

Хоча в Петербурзі підтримали проект Чарторийського-Каразина, однак розуміли, що існування гігантського навчального округу з центром у Вільні, якому підпорядковуватиметься віддалена на сотні кілометрів територія Київщини чи Поділля, є нераціональним. Тому в липні 1805 р. до Києва з метою з’ясувати всі обставини на місці приїхав тодішній міністр освіти імперії П. Завадовський. Міністр схилявся до ідеї відкриття в Києві класичного університету, тому, аби відговорити його від цього задуму, до Києва терміново прибув посланець А. Чарторийського візитатор (інспектор) навчальних закладів Віленського навчального округу Т. Чацький. Чацький висунув аргументи проти відкриття університету в Києві, вказуючи на те, що для Малоросії вже відкрито університет у Харкові, що Київ занадто віддалений (!) від Мінської, Волинської та Подільської губерній, що шляхта Волині, Поділля, Київщини і Білорусії готова жертвувати кошти лише на польський університет, а викладання польською мовою у Києві образило б почуття православного духовенства тощо. Міністр освіти, знаючи про той авторитет і вплив, який мав Чарторийський при дворі Олександра І, не ризикнув конфліктувати із його посланцем, погодившись на висунуті Чацьким аргументи. А реальні причини небажання Чарторийського та Чацького бачити університет у Києві описав відомий польський просвітник Гуго Коллонтай: «як поляк, князь Чацький не бажає відкриття університету в Києві, де можна передбачити неминучий занепад нашої мови… не бажає він й відкриття нового округу також, щоб не порушити того об’єднання краю, яке виявляється нині в єдності освіти».

Максимально розбудувавши Віленський університет, перетворивши його на найкращий університет Російської імперії, Чарторийський із Чацьким всіма силами намагалися поширити мережу польського шкільництва в українських і білоруських губерніях. У контексті цих дій, у жовтні 1805 р. на Волині в містечку Кременці було засновано польську гімназію, реорганізовану в січні 1819 р. в польський Волинський ліцей. Мотивація відкриття цих закладів була простою — посилаючись на віддалення Волині та Поділля від Вільна, Чарторийський добився від уряду дозволу на відкриття школи для шляхти вказаних губерній, який міг би певною мірою замінити їй університет.

Таким чином до 1820-х рр. в Російській імперії сформувалося два потужні осередки польської освіти і шкільництва — Віленський університет і Волинський ліцей.

Тим часом лояльна політика Петербурга щодо польської громади в імперії завершилася після невдалого польського національного повстання 1830-1831 рр. Розправившись із повстанцями, імператор Микола І, який не вирізнявся лібералізмом, розгорнув масштабні репресії проти польської шляхти, як головної опори повстанського руху. В ході цих репресій серйозного удару зазнало польське шкільництво.

Університет у Вільні та ліцей у Кременці були зачинені. Замість Віленського навчального округу імператор сформував Білоруський навчальний округ із центром в Орші, куди планувалося перенести університет з Вільна. У грудні 1832 року на базі Київської, Чернігівської, Волинської та Подільської губерній було створено Київський навчальний округ, на чолі якого поставили Є. фон Брадке. Підставою для створення окремого Київського навчального округу стало переведення до Києва у квітні 1832 р. зачиненого раніше Волинського ліцею. За умови, коли в Російській імперії центрами навчальних округів були університетські міста, ідея створення університету в Києві знову постала на порядку денному. Сприяли створенню університету в Києві також й інші обставини. Масштабні репресії проти польської шляхти й усунення поляків із адміністративних посад загострили проблему дефіциту чиновницьких кадрів. Київський генерал-губерантор Левашов, намагаючись розв’язати проблему забезпечення регіону освіченими чиновниками, подав на початку 1833 р. імператору проект створення в Києві Юридичного інституту Святого Володимира. Микола І схвалив проект, розпорядившись у травні 1833 р. виділити кошти для інституту.

Таким чином, спершу було заплановано відкрити в Києві ліцей та Юридичний інститут (обидва навчальні заклади мали носити ім’я хрестителя Русі Володимира). У серпні 1833 р. у Петербурзі було створено спеціальну комісію на чолі з віце-адміралом Крузенштерном, яка мала розробити плани організації Ліцею Святого Володимира. Комісія дійшла висновку про необхідність заснування ліцею з повним «обсягом університетського навчання». Фактично, за своїм статусом ліцей мав відповідати університету. Така ситуація дала змогу міністру освіти графу С. Уварову 30 жовтня 1833 р. запропонувати імператору заснувати в Києві повноцінний Університет Святого Володимира, відмовившись від відкриття окремого Юридичного інституту та ліцею в Орші. 30 жовтня (за старим стилем) 1833 р. імператор Микола І написав позитивну резолюцію на поданні міністра Уварова, погодившись на відкриття в Києві університету. А вже 8 листопада (за старим стилем) 1833 р. світ побачив «Указ Правительствующему Сенату», який поставив крапку в питанні реорганізації Волинського ліцею, перебазованого до Києва, в Імператорський університет Святого Володимира. 25 грудня (за старим стилем) 1833 р. монарх двома своїми Указами затвердив «Статут Університету Св. Володимира» та «Заходи для відкриття Університету Св. Володимира».

У Статуті днем щорічних урочистих зборів Вченої ради університету, на яких повинні були виступати зі своїми річними звітами професори, мали зачитуватися імена всіх студентів-випускників і видаватися дипломи про присвоєння вчених ступенів, визначався День Святого Володимира — 15 липня (за старим стилем). Проте в жодному документі не вказувалася точна дата майбутнього врочистого відкриття вищого навчального закладу. Наголошувалася лише потреба докласти всіх зусиль, аби «відкрити Університет при першій зручній нагоді». Очевидно, що чиновники Київського навчального округу і майбутні викладачі університету, вкупі з місцевим шляхетським самоврядуванням, зробили все можливе, аби не відтягувати довгоочікувані урочистості й відкрити університет саме в День Святого Володимира вже в найближчому 1834 р.

Заходи, пов’язані з відкриттям університету, що відбулися 15 липня (за старим стилем) 1834 р., були справді грандіозними для провінційного тоді Києва. О 9-й годині ранку все університетське керівництво прибуло до Успенського собору Києво-Печерської лаври, де Митрополит Київський і Галицький Євгеній (Болховітінов) відправив урочисту літургію та молебень за університет. Після завершення богослужіння, всі присутні перемістилися до орендованого університетом на Печерську будинку капітана Кордта. Туди ж прибули генерал-фельдмаршал князь Ф. фон-дер-Остен-Сакен, Київський генерал-губернатор граф В. Левашов, найвище київське духовенство і чиновництво, офіцери дислокованих у Києві частин, шляхта Київської, Волинської, Подільської, Мінської губерній (загалом, понад триста найбільш знатних шляхетських родин, які спеціально прибули до Києва для участі в урочистостях). Вулички навколо будинку капітана Кордта на Печерську були заставлені дорогими екіпажами, а охочі не могли поміститися до скромного університетського приміщення. З появою Митрополита Євгенія студентський хор заспівав урочистий церковний гімн «Сьогодні благодать Святого Духа нас зібрала». Після освячення приміщення розпочалося урочисте засідання, на якому було зачитано імператорські укази про заснування університету в Києві, впровадження університетського статуту, фінансування університету тощо.

Одразу ж після урочистих промов керівників шляхетського самоврядування, перший ректор університету Михайло Максимович вручив дипломи про надання звання Почесних членів університету Митрополиту Євгенію, генерал-фельдмаршалу князю Ф.фон-дер-Остен-Сакену і генерал-губернатору графу В. Левашову, яких Вчена рада університету ще 9 червня 1834 р. обрала своїми Почесними членами. Особливе враження на присутніх справив виступ переведеного із Харкова професора всесвітньої історії В. Циха «Про мету і користь вищих навчальних закладів». Промовець наголосив, що, з часом, освічені вихованці університету змінять обличчя всього краю, принесуть славу своїм батькам, своєму університету і своїй Батьківщині. Буквально пророчими виявилися ці слова щодо впливу університету на вигляд Києва: «Університет дасть абсолютно новий вигляд цьому місту. Бідні халупи, що тиснуться одна до одної в розділених пустирями частинах міста, перетворяться у великі красиві будівлі.

На пустирях, які зараз приносять скільки незручностей людям і заважають розвиватися міському господарству, виростуть нові прекрасні будинки й місця відпочинку; повноводий і широкий Дніпро вкриється незлічимою кількістю суден, які вестимуть сюди дорогоцінні витвори мистецтва із усіх куточків Російської імперії. Населення міста зросте; просвіта розповсюдиться на всі суспільні верстви».

Професор Цих, справді, наче у воду дивився — вже до кінця ХІХ століття (тобто за якісь 60—65 років!) площа Києва збільшилася втричі, з’явився величний «червоний» корпус університету, навколо якого розбили Ботанічний сад й Імператорський парк, збудували ціле нове місто, аж до р. Либіді (цей район Києва так і отримав назву «Нова будова»), Хрещатий Яр перетворився на центральну вулицю великого міста, Козине болото стало Думською площею (зараз — Майдан Незалежності), пустирі біля руїн Золотих воріт перетворилися на вулиці Володимирську, Ярославів Вал, Прорізну тощо. Населення міста з 1834-го до початку 1890-х рр. зросло із 37 тисяч до 240 тисяч осіб, перетворивши Київ на четверте за величиною місто в імперії.

Так Київ пройшов складний шлях до появи власного класичного університету, шлях, який несподівано завершився не в часи існування козацької державності і не в роки правління ліберального Олександра І, а наперекір логіці подій, у роки царювання консервативно налаштованого монарха Миколи І. Вистражданий і виборений Київський університет так і залишився впродовж віків символом незнищенного прагнення нашого народу до знань, до пізнання світу і самих себе в ньому.

A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

UPA insurgents from the Kosiv region (photo from Litopys Ukrains’koi Povstans’koi Armii) 

Source – euromaidanpress

Article by: Volodymyr Birchak, Sergii Riabenko

Christopher Miller’s article “‘Banderite’ Rebrand: Ukrainian Police Declare Admiration For Nazi Collaborators To Make A Point” was published last week on RFE/RL.

The article tells about the “I am a banderite” flashmob launched by some Ukrainian police members as an apology to their colleague’s phrase “Lay down, Bandera” when on 9 February police arrested and beat members of the nationalist C14 organization, which had come to a rally of presidential candidate Yuliya Tymoshenko with a “Who killed Katya Handziuk” banner. It is widely suspected that a high-ranking member of Tymoshenko’s party was involved in ordering the murder of Handziuk, a city official and activist fighting corruption in the south-Ukrainian city of Kherson. The arrest of C14 took place during the rally apparently without reason, leading to suspicions that the police were carrying out a political order.

It was already clear from the title that the article will not only deal with the situation regarding the beating of C14 activists and police misconduct, but also about the “Banderites” themselves, named by the author as Nazi collaborators.

Is this in line with the facts? And on what basis has Miller claimed them to be Nazi collaborators? Let us go a little deeper into the subject.

The article says:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

They, too, are “#Banderites.” Or, to be clear, supporters of militant Ukrainian nationalists who collaborated with the Nazis during World War II.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The author goes on:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Stepan Bandera, a hero to many Ukrainians whose Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) and its military arm, the Ukrainian Insurgent Army (UPA), fought both Soviet and Nazi forces during World War II but is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Interestingly, the author contradicts himself: at first he says that the “Banderites” cooperated with the Nazis during WWII, but then asserts that they were fighting against those very Nazis.

Nazi collaborators?

So did they collaborate with, or fight against, the Nazis?

The Banderites first appeared in 1940, when OUN members had an arduous debate on the strategy of further struggle. Stepan Bandera represented the younger generation of nationalists, who believed that they should rely first of all on their own strengths. On the other hand, the older generation, headed by Andriy Melnyk, drew on the experience of World War I and the Ukrainian Revolution of 1917-1921, and believed that gaining independence was possible only with the support of Germany. These contradictions led to the split of the OUN into two separate organizations in 1940.

Did the “Banderites” really collaborate with the Nazis and if they did, when and for how long?

After World War I, an international legal system came into being in which there was no place for an independent Ukraine. Its territory was divided among neighboring states, while the government and the remnants of the army had to go abroad. Accordingly, the main task of the OUN was the struggle to restore independence. It was possible to achieve this only by breaking the post-war system. Therefore Germany, which was destroying this system for its own purposes, was seen by the nationalists as a potential ally.

At the same time, Stepan Bandera and the OUN leadership clearly expressed their position at the very beginning: without taking into account the Ukrainian state interest, cooperation with Berlin would be impossible, leading instead to confrontation.

Before the 1941 German invasion of the USSR, the Ukrainian nationalists prepared and sent a special memorandum to the leaders of the Third Reich. They warned the Nazis that policies unfavorable to Ukraine “could lead to undesirable consequences for relations between the two nations” and “would also cause great harm to Germany.” It was emphasized that the “Ukrainian problem” could not be solved along the path and by the methods that Germany had applied with regard to the satellite states Slovakia and Croatia.

Veiled threats run all through the text:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“It is clear that at first when German troops march into Ukraine they will be welcomed as liberators, but this situation may soon change if Germany comes to Ukraine with inappropriate slogans and not in order to restore the Ukrainian state…     

A new European order is unthinkable without an independent Ukrainian nation state.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

In other words, in 1941 the “Banderites” provided for the possibility of confrontation with Berlin if the Nazis did not recognize the independence of Ukraine.

On 22 June 1941, Germany attacked the USSR. And just a week later, when Soviet forces left Lviv, a group of OUN members led by Yaroslav Stetsko a deputy of Bandera, entered the city. They convened a National Assembly and proclaimed the restoration of the Ukrainian state and established its interim government.

Proclamation of the restoration of the Ukrainian state, Sambir Lviv region

The decision was greeted by other Ukrainian organizations and heads of churches. But the Nazis, despite being given certain diplomatic courtesies in the text of the act of restoration of the Ukrainian state, did not recognize the new state. The German army command instead received strict directives from Berlin:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“The aspiration of Ukrainians to establish political independence of the Ukrainian nation state and the creation of a Ukrainian army should be stopped in a combat zone. Military authorities should not explain to Ukrainians their attitude to this issue.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The German SD security service arrested Stepan Bandera on July 5, and on July 9 they arrested Yaroslav Stetsko. For two months, the Nazis applied force on them to withdraw the act of independence. However, they categorically refused. Then the Nazis started repressions against members of the OUN.

As a result of mass arrests in September 1941, more than fifteen hundred “Banderites” ended up behind bars.

Stepan Bandera, Yaroslav Stetsko, Stepan Lenkavsky, Volodymyr Stakhiv and other OUN leaders were imprisoned at Sachsenhausen concentration camp in early 1942. They stayed there until September 1944. The conditions were cruel: the prisoners were held in single cells, correspondence was prohibited, walks only with the special permission of a commandant.

Further, from November 1941 the Nazis pursued the physical destruction of “Banderites.” The SD and other Reich security services received a special order:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“It is undeniably established that the Bandera movement is preparing an uprising in the Reichskommissariat (Ukraine), whose goal is to create an independent Ukraine. All the activists should be immediately arrested and, after a thorough interrogation, secretly destroyed as robbers.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Only a part of the “Banderites” – those who went underground, or were in the ranks of the Nachtigall and Roland battalions – managed to escape arrest. The German intelligence service agreed with the OUN to form these battalions in spring 1941. The Germans regarded them as commando units in the war against the USSR. On the other hand, for the Ukrainians this was an opportunity to obtain weapons and gain military experience in order to build their own army on its basis. But those plans were not to come to fruition. Having found out about the arrest of Bandera and Stetsko, the soldiers demanded their release. Then the Nazis withdrew both battalions from the front, reformed them into a single unit and later sent it to Belarus to fight against Soviet partisans.

In December 1942, all the soldiers refused to continue service. Then the unit was disbanded, and the soldiers were arrested. Since the beginning of 1943 those who managed to escape joined the newly-formed UPA troops as commanders and instructors (among these was the future UPA main commander Roman Shukhevych). And the experience gained in the German service was used effectively by the “Banderites” in the fight against the Nazi occupation.

After WWII, Nachtigall was accused of carrying out a Jewish pogrom and murder of Polish professors in Lviv in July 1941. However, the West German court acknowledged the falsity of these allegations in 1960. Moreover, KGB documents discovered in 2008 proved that this myth was created by the Soviet secret services.

In any case, during the entire period of the anti-Nazi struggle, the “Banderites,” members of the OUN and soldiers of the UPA carried out more than 2,500 actions against the occupiers, including 22 attacks on district and regional centers, and 11 attacks on camps to release the prisoners. 12-18,000 Nazis, their allies and collaborators were killed. The nationalists themselves also suffered losses: more than 7,000 of them died in battle, while up to 10,000 were arrested or executed. About 600 “Banderites” and their supporters served time in Auschwitz, Dachau, Buchenwald, Mauthausen, Gross-Rosen, Bergen-Belsen and other concentration camps.

As we have seen, cooperation between the OUN and the Nazis ended in the first weeks after the German invasion of the USSR. And after the beginning of repression in the autumn of 1941, there was nothing resembling collaboration between them.

Murderers of Poles?

Miller’s second thesis is also quite revealing:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“UPA … is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

As an example, he quotes a social network post of Eduard Dolinsky, the head of the Ukrainian Jewish Committee:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Yesterday, February 9, was the anniversary of the first massacre of Poles by Banderites. In the village of Parosl, the UPA cut down more than 150 children, women, and men.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The idea that the OUN and UPA struggles during World War II were mainly directed against the Poles is quite popular in Poland.

By the efforts of some local politicians and historians, a whole concept of “genocide” was created, according to which the OUN and UPA exterminated all the Poles who were within their reach, while the Poles themselves were just victims.

In the justification of this theory, a significant role is played by the destruction of the population of Parosl, since on the eve of the attack an armed group of Ukrainian nationalists attacked the German garrison in the nearby town of Volodymyrets.

However, the involvement of the “Banderites” in the events in Parosl is nothing more than the assumption of individual historians. It is not confirmed by any direct evidence. And the memories of the only witness of the events were recorded many years later and remain quite controversial.

The reality, however, was different.

During World War II Ukrainian and Polish nationalists fought against both Nazi and Soviet invaders. The Poles wanted to rebuild their state on the basis of the 1939 borders, which included the Ukrainian lands of Galicia and Volhynia. At the same time, the Ukrainians sought to “nullify” the situation and delineate a border between Poland and Ukraine on an ethnic basis.

Back in the spring of 1941, the leadership of the “Banderites” decided:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The OUN fights against the actions of those Polish groups that are competing to rebuild the Polish occupation of Ukrainian lands. Elimination of anti-Ukrainian actions by the Poles is a prerequisite for the normalization of relations between the Polish and Ukrainian nations.“

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The position of the Poles was quite the opposite.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Let us acknowledge that we will not abandon the eastern lands of Rzeczpospolita [i.e. Republic of Poland], in the southern part of which the Poles have long been living alongside Ukrainians, and where the Polish Nation has for centuries been making a gigantic civilizational and economic contribution,”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

one of the structures of the Polish émigré government wrote in summer of 1943, expressing a common position of the majority of Polish organizations.

None of the parties was going to give way to the other. Repeated attempts to get along were unsuccessful. Both Ukrainians and Poles tried to conquer the disputed territories first, with the enemy and “alien” populations considered as obstacles.

Both parties relied on the experience of World War I and believed that the advantage of one or another population in the disputed territory would be decisive for its affiliation of Ukraine or Poland.

In other words, the question is not only about the “UPA’s campaign for the destruction of the Poles,” but about the larger-scale conflict between the insurgent movements of both nations, which sometimes had the character of hostilities.

Both Ukrainian and Polish detachments carried out both offensive and protective actions. And some of their participants committed war crimes against the Ukrainian and Polish civilian population.

Murderers of Jews?

Now to the question of Jews, or rather the part of the relationship between them and the “Banderites,” which Miller does not mention.

Besides Ukrainians, members of other nationalities also fought in the UPA ranks, including Georgians, Azerbaijanis, Tatars, Belgians, Russians, and others. During the German occupation, the “Banderites” helped some Jewish doctors to escape from ghettos, and many of them, having been released, joined the UPA or the OUN underground. One such example is Abraham Shtryker from Lviv, who became the “Banderite” doctor “Popper.” Another example is doctor Samuel Lieberghal, who until recently was known only under the pseudonym “Gil.”

There were cases when Jews were not only doctors in the UPA but also fighters. For example Gersh Keller, who later became one of the organizers of the famous anti-Soviet Kengir uprising.

Leyba-Itsyk Dobrovskii

There were also Jews occupying relatively high positions in the UPA. Leyba-Itsyk Dobrovskii worked in the political department of the UPA Headquarters in Volhynia. He was the author of well-known UPA appeals to other nations, in particular to Asia and the Caucasus who served in the German legions. Brothers Lazar and Moses Stein belonged to a mixed Russian-Jewish family, yet both of them became Ukrainian insurgents. Lazar (“Ryzhy”) was very close to the kurin (battalion) commander Makar Melnyk (“Kora”), while Moses (“Bosco”) was a member of the headquarters of the UPA “Zagrava” military district.

The last of the now-known Jews who died along with the UPA rebels was Shrebert, a front line doctor who was blown up by the MGB in the kryivka (i.e. bunker) in Ivano-Frankivsk region.

So we see that in reality the history of the “Banderites” movement and their relationship with the Poles and Jews is much more complicated than black and white labels. Bandera was the leader of the liberation movement and we should form an attitude to his activity based on a detailed study of documents and understanding of the situation of those days. Nowadays, Ukraine is returning to the study of its real history and all media publications about its past should do the same.