Дедлайн продовжено! Заявки на конкурс студентських наукових робіт приймаються до 15 жовтня

Дедлайн продовжено! Заявки на конкурс студентських наукових робіт приймаються до 15 жовтня

література

Мета конкурсу наукових робіт «Український визвольний рух 1920—1950-х років» — сприяти студентським науковим дослідженням з тематики українського визвольного руху.

Організатори продовжили дедлайну прийому заявок на конкурс. У студентів є нагода подати роботу до 15 жовтня.

Для переможців передбачені премії: за найкращу роботу — 5000 грн, а також дві заохочувальні винагороди за друге і третє місце відповідно — 3000 і 2000 грн. Також організатори підготують подарункові комплекти наукових видань з тематики.

Більше про тематику конкурсу та умови подачі дивіться за посиланням.

Організатори: Центр досліджень визвольного руху, історичний факультет Київського національного університету ім. Т. Шевченка та Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

У разі додаткових питань можна звертатися до координатора конкурсу Дениса Пасічника +38 091 600 99 54 або написати на скриньку konkurs@cdvr.org.ua

 

Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Иван Хрешко. Фото:
Ідентифікаційне фото підлітка з України Івана Хрешка. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау
Видання “ГОРДОН”, Центр досліджень визвольного руху і Український інститут національної пам’яті продовжують серію спецпроєктів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яка працювала в травні – серпні 2018 року біля Головного поштамту в Києві. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях ішлося про історію створення концентраційних таборів, було подано відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священників, які опинилися за колючим дротом, про випробування, які випали на долю українських націоналістів, військовополонених, про переслідування євреїв. У цій частині циклу – розповідь про долі дітей, які потрапили в концтабори.

Джерело – “ГОРДОН” 

Автор – Олеся Ісаюк

Автори проєкту

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бирчак, керівник наукових програм Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Команда

Зоя Бойченко, Володимир В’ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори

Український інститут національної пам’яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”.

Діти в концтаборах були однією з найбільш уразливих груп ув’язнених. Недостатньо сильні для важкої фізичної роботи, не мали навичок, які дали б можливість здобути вигідне місце в табірній ієрархії, набагато піддатливіші до стресів, ніж дорослі, а отже, і під більшим ризиком. У немовлят узагалі не було шансів на виживання – їх відправляли в газові камери разом із матерями. Серед ув’язнених гуляли моторошні навіть за табірними мірками розповіді, що немовлят живцем спалювали в печах.

Не мали шансів пережити ув’язнення єврейські та ромські діти. Деколи власні батьки відмовлялися від них, вдаючи, що не знайомі. Так вони сподівалися зберегти життя дитині. Але навіть цей спосіб не рятував: трагедія полягала в тому, що в концтаборі без допомоги дорослого діти в принципі не могли вижити.

Хворим або скаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій

_______________________________________________________________

Під час ліквідації концтабору Аушвіц 7 тис. дітей різних національностей залишили в бараку разом із найслабшими ув’язненими. Там їх і знайшли радянські солдати. Дорослі в’язні та конвоїри пішли ще 18–20 січня 1945 року, а радянські танки протаранили ворота концтабору за сім днів – 27 січня. Багато хто не дожив до волі кількох днів, а то й годин.Серед тих, хто пережив жахи ув’язнення, була Лариса Конашевич. Її привезли в Аушвіц у 1943 році з Горлівки. Дівчинку разом із тіткою схопили на вулиці під час облави на потенційних остарбайтерів. Незрозуміло, чому потяг із жертвами полювання на людей потрапив не до Німеччини, а в Аушвіц. Під час так званої селекції тітку і племінницю розділили – молоду жінку призначили в табірний бордель. Коли її вели, дитина з такою силою вчепилася в єдину рідну людину, що її ледве відірвали. Дівчинці вивихнули суглоби плеча. Від болю вона знепритомніла.

Хворим або покаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій. Ларису кинули на купу мертвих тіл. Окрема група ув’язнених, так звана рольвагенкомандо, пізніше забирала тіла і відвозила до воріт забороненої зони, де зондеркомандо займалася виключно знищенням ув’язнених. Дорогою до “брами смерті” дівчинка прокинулася. Ув’язнені радянські військовополонені вирішили врятувати її та сховали серед купи одягу, а пізніше потайки перенесли до чоловічого барака, де жили самі.

Три товариші – Роман, Григорій і Яків – спільними зусиллями ховали й годували дитину. Серед ув’язнених знайшовся лікар – німець за походженням, який вправив бранці з України суглоби. Щоб вижити, Ларисі довелося навчитися довго лежати нерухомо і не кричати, хай що б відбувалося.

“Страшно було лежати серед хворих і тих, хто вмирав… Багато разів відчувала холодне тіло і трупний запах. Щури, жирні й нахабні, господарювали на балках, виїдали в померлих губи, носи, щоки. Мене навчили не кричати. Досі боюся померлих, а від вигляду щурів впадаю в стан шоку”

_______________________________________________________________

Ларисі пощастило. Вона пережила ув’язнення і після війни випадково знайшла свою матір. Батько дівчинки загинув на фронті. Роман Продіус, який урятував їй життя, одружився з її матір’ю.

Ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження

_____________________________________________________________

Більша частина дітей стала жертвою медичних експериментів. Особливий інтерес нацисти виявляли до близнюків, на яких нібито вивчали тему спадковості та спадкових захворювань. Німецький дослідник Ернст Клеє після війни зібрав свідчення дітей, які пережили експерименти. Більшість із цих оповідань справляє враження добре продуманих знущань.

“Резервуаром” для наукових дослідів у Аушвіці був барак №16, розташований поруч із так званим ревіром – табірною лікарнею. Там зібрали сотні дітей різного віку і походження. Вони слугували донорами крові для поранених солдатів вермахту. Зрозуміло, ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження.

Єдиним просвітом у цьому нескінченному жаху були нічні візити ув’язнених жінок. Вони крадькома пробиралися в барак, ділилися з дітьми збереженими шматками їжі, розповідали казки, наспівували колискові різними мовами.

Серед ув’язнених дітей барака №16 опинилась дворічна Ганна. Її ледь живу знайшли радянські солдати, які звільнили Аушвіц. Того дня дівчинка вперше побачила цукор на долоні одного із солдатів і потім довго думала, що цукор таким і має бути – темним і гірким від махорки. Потім було лікування в Києві та пошук батьків. Зрештою сироті знайшли сім’ю. Киянка Онисія Коваль стала для Ганнусі не тільки донором, але й мамою. Дівчинці ще довго ввижалося холодне мертве обличчя медсестри, яка в Аушвіці відбирала кров у дітей.

Ганна Коваль у лікарні показує свій табірний номер. Фото з особистого архіву Ганни Коваль

Особливо багато в Аушвіці було підлітків-остарбайтерів. Забрані з Центральної чи Східної України разом із дорослими родичами, вони намагалися втекти дорогою або тікали вже з місця роботи. Часто бувало, що єдиним стимулом для втечі ставала туга за матір’ю та родичами. Зазвичай їх виловлювали і висилали в найближчий концтабір. Добре, якщо це був місцевий трудовий табір, але більша частина потрапляла в Аушвіц. А там їх намагалися якнайшвидше позбутися, адже вони не давали жодної користі, були зайвими.

“Доглядач вийшов надвір і покликав дітей… “Роздягайтеся, хлопці, догола, – наказав доглядач, – а я зараз вернуся!” Довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серце. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця сіпнулося, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця в кут кімнати і відпустив. М’яко стукнуло об землю тіло… “Наступний!” – сухо сказав лікар.

– Тадзю! – гукнув його Булат. – Не знаєш, чи ще вийдуть ті малі пацани? – Доглядач пильно глянув… і повільно сказав: “Вийдуть, але… димарем. Недавно дістали голку”. “Голкою” на табірному жаргоні називали смертельну ін’єкцію фенолу в серцевий м’яз”.

Із книги Данила Чайковського “Хочу жити!”

Николай Дунда. Фото:
Ідентифікаційне фото загиблого в Аушвіці Миколи Дунди. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Імена загиблих в Аушвіці підлітків: Павло Хоменко, Микола Дунда, Наталія Діденко, Микола Гаматиця, Іван Грешко, Петро Ковальчук, Ганна Пономаренко, Василь Троцюк… Усім було від 12 до 15 років. Це лише мізерна частина тих, чиї життя концтабір обірвав на самому початку.

Ті, хто уникнув “голки”, могли вижити тільки за допомогою дорослих ув’язнених.

“Найпоширенішим варіантом такої опіки була неофіційна “посада” так званого піпля при якомусь із табірних “промінентів”, тобто представників ієрархії – блокових, штубових, писарів та іншої подібної публіки. Завданням такого “піпля” було стелити блоковому ліжко, почистити йому обуву (взуття), зварити щось їсти тощо. Розповідали, що блокові і капи часто використовували дітей для заспокоєння своїх статевих збочень”. Фактично такі підлітки поступово перетворювалися на кримінальних злочинців, просто успадковуючи повадки своїх покровителів”.

Із книги Петра Мірчука “У німецьких жорнах смерті”

Політв’язні (бійці підпілля різних країн, військовополонені, ув’язнені за різні “провини” перед “тисячолітнім рейхом”) намагалися займатися підлітками, підгодовували їх, підтримували їхній дух, намагалися врятувати від деморалізувального впливу концтабору.

Надаючи підтримку дітям із Наддніпрянщини та Східної України, ув’язнені в Аушвіці члени ОУН(б) мали подвійну мету – з одного боку, урятувати кого можна (те, що рятували передусім “своїх” за походженням, було звичайним явищем у концтаборі), а з іншого боку, прищепити систему поглядів і цінностей, по суті, виховати собі символічну заміну. Незважаючи на всю ірраціональність такого підходу, це мало сенс із погляду тактики виживання – давало і дорослим націоналістам, і підліткам сенс існування, вартий того, щоб пережити ув’язнення в концтаборі.

Дети. Фото
Ув’язнені діти в Аушвіці. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Ми по таборах і тюрмах: українські націоналісти у нацистських концтаборах

Ми по таборах і тюрмах: українські націоналісти у нацистських концтаборах

Картинки по запросу "аушвіц"

Фото – Збруч

Видання “ГОРДОН” і Центр досліджень визвольного руху підготували спецпроект, присвячений українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі серії публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яка відкрилася 8 травня 2018 року, в День пам’яті і примирення, біля Головного поштамту в Києві, і працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людську гідність. У першій публікації представлена історія створення концентраційних таборів, відомості про табірному побут і порядки, у другій – розповідь про жінок-узницах, у третьої – про священиків, які опинилися за колючим дротом. У цій частині циклу – історії українських націоналістів, які потрапили в німецькі табори.

Джерело: “ГОРДОН”

Автори проекту

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бірчак, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Команда

Зоя Бойченко, Володимир В’ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори

Український інститут національної пам’яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”

Українські націоналісти стали одним із клопотів нацистських каральних органів та спецслужб після проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Першими “на вогонь” пішли, як і годиться провідникам, лідери ОУН(б) – 4 липня дорогою з Кракова до Львова заарештовано Степана Бандеру, 9 липня у Львові – частину міністрів українського уряду, Українського державного правління, на чолі з прем’єр-міністром Ярославом Стецьком. Їх усіх перевезли до Берліна. Там – допити. А заодно “наполегливі вмовляння” відкликати Акт відновлення Української держави. На останнє Бандера відповів однозначною відмовою.

У січні 1942 року він опинився у камері-одиночці внутрішньої тюрми концтабору Заксенгаузен, відомої як Целленбау. Це була Т-подібна одноповерхова споруда, відділена від решти табору й усього світу високим кам’яним муром. Целленбау складалася з 85 камер. Окрема камера – це кам’яний мішок розмірами один на два метри. Єдиним зв’язком зі світом, окрім дверей, було вузьке вікно доволі високо у стіні, і те прикрите фанерним щитком. “Умеблюванням” камери був мішок із сіном просто на підлозі у ролі ліжка та невелика “параша” у кутку.

Обов’язковим елементом щоденності в’язня була “політінформація” у вигляді читання чергового випуску нацистського офіціозу Völkischer Beobachter. Натомість хліб тілесний складався з глевкого окрайця, юшки та ерзац-кави на сніданок. На прогулянки виводили тільки за дозволом начальника Целленбау, і таке щастя випадало не всім.
9_03

Усе, що залишилося від Целленбау, – фундаменти і третина самої будівлі. Фото: Олеся Ісаюк

Націоналісти були не єдиними в’язнями Целленбау, крім них тут сиділи польські політичні діячі, німецькі опозиціонери, зокрема Мартін Німьоллер (автор відомої фрази: “…коли прийшли по мене, то вже не було кому заступитися за мене”), англійські пілоти, син полярника та філантропа Фрітьофа Нансена, Одд.

В’язні розробили систему таємного спілкування через малесенькі записочки, які у жаргоні бандерівців називали грипси. У липні 1943 року до Целленбау привезли Стефана Ровецького – Грота, командира Армії Крайової й очільника антинацистського опору в Польщі. Бандерівці довідалися про це завдяки Володимиру Стахіву, свого часу міністру закордонних справ в Українському державному правлінні, що мав можливість завдяки розташуванню свого вікна говорити з в’язнями, яких випускали на прогулянку. Ровецький знав, що в одній з одиночок сидить Степан Бандера, бо зразу ж попросив про контакт. Завдяки “грипсам” та іншим прийомам в’язнів лідерам двох незалежницьких рухів вдалося сконтактувати.

Порозуміння сягнуло такого рівня, що обидва почали планувати спільну втечу. Ровецький брав на себе фінансування підкупу охоронця, а Бандера – контакт із націоналістичним підпіллям у Третьому рейху, учасники якого мали б доправити обох на батьківщину, кожного у свою. Але спокушеного підкупом охоронця несподівано перевели до іншої частини табору і план провалився ще до початку втілення.
Фото:В’язням залишилося очікувати, що принесе доля. Стефана Ровецького, найімовірніше, розстріляли після вибуху Варшавського повстання, Степана Бандеру звільнили восени 1944 року. Не від великої любові – нацисти терпіли поразки на всіх фронтах і одним із шансів, що ще залишалися, було створити коаліцію антибільшовицьких рухів, яким відводили роль сателітів. Бандеру звели з генералом Власовим – тим самим командиром РОА. Оркестровані німцями переговори закінчилися нічим, точніше втечею Степана Бандери наприкінці того самого 1944 року. У документах СС залишилася характеристика: “фанатичний і впертий слов’янин”.

У вересні 1941 року по всій окупований території України було проведено великі арешти членів ОУН(б). “Під покіс” потрапили учасники похідних груп, як Микола Климишинта, ті члени ОУН(б), які на місцях і далі працювали в інституціях, створених зразу після проголошення Акта.

“Кам’яний мішок” одиночки в Целленбау.

 У таких умовах, відрізані від світу, в’язні сиділи роками. Фото: Олеся Ісаюк

Маршрут часто був стандартним – із місця арешту привозили до Львова, у сумнозвісну “тюрму на Лонцького”, звідки за деякий час перевозили до Кракова, у не менш сумновідому в’язницю Монтелюпіх, а вже звідтіля – у концтабір. Найчастіше це був Аушвіц.
Арешти 15 вересня були тільки початком. ОУН(б) стала постійним об’єктом уваги нацистських спецслужб. Наступного, 1942-го, року арешти зачепили також українських робітників та студентів на території Рейху, так націоналісти й націоналістки опинилися у Равенсбрюці, Заксенгаузені та дрібніших таборах.

“Основна частина бандерівців потрапила в Аушвіц. Як не парадоксально, спочатку основною загрозою для них стали не охоронці та працівники “Політіше Абтайлюнг”, внутрішньої політичної поліції, а такі самі в’язні-поляки”

Утім, не могли почуватися у безпеці і “мельниківці” – та частина колишньої єдиної ОУН, яка після розколу у 1940 році підтримала Андрія Мельника, що очолив організацію після загибелі її творця і першого керівника Євгена Коновальця. На відміну від бандерівців, вони наполягали на використанні чужої сили для досягнення незалежності України, недооцінюючи як силу, так і безпринципність тоталітарних режимів. Просто їхній час настав дещо пізніше – у 1944 році.

У червні 1944 року заарештовують Олега Ольжича, який на той час виконував обов’язки керівника ОУН(м), та перевозять у концтабір Заксенгаузен, а саме у ту саму внутрішню тюрму Целленбау. Там він загинув під час допитів, причому його катом був той самий Віллі Вірзінг, на чиїй совісті уже було життя і здоров’я кількадесяти членів ОУН(б), яких було ув’язнено у “тюрмі на Лонцького” восени – взимку 1942 року. Андрій Мельник, повноважний голова ОУН(м), на той час уже перебував у тому самому Целленбау. Інші мельниківці, наприклад Володимир Мартинець, потрапили у менш відомі концтабори, утім, не менш страхітливі. Як згадував сам Мартинець про табірних наглядачів: “Це були кати із замилування. Вони старалися не тільки за страх, але за совість. А також за корито”.

Основна частина бандерівців потрапила в Аушвіц. Як не парадоксально, спочатку основною загрозою для них стали не охоронці і працівники “Політіше Абтайлюнг”, внутрішньої політичної поліції, а такі самі в’язні-поляки. Останні були чи не найчисленнішою національною групою серед в’язнів і значна частина з них, надто родом із Галичини, вважала членів ОУН смертельними ворогами всього польського та співвинуватцями загибелі польської державності у 1939 році. Реальність концтабору становила для них прекрасну нагоду позбутися зненавиджених “бандерофцуф”.

Фото: Panoramio / wikipedia.org

Такий вигляд сьогодні має центральна алея Аушвіцу. Фото: Panoramio / wikipedia.org

Їхньою жертвою стали брати Степана Бандери – Василь та Олександр. Обидва потрапили в Аушвіц у липні 1942 року: Василя привезли разом із першою групою в’язнів-бандерівців із Кракова, а Олексу – на кілька днів пізніше з Риму, де він мешкав постійно, працюючи як журналіст.
Обидва відразу ж потрапили разом із рештою на загальні роботи. Це означало важку фізичну працю: виконували земляні роботи, розбирали старі споруди або будували нові, зрештою, “дочірній” концтабір Аушвіц ІІ, відомий як Біркенау, було збудовано руками в’язнів. Така робота сама собою була непосильною для виснажених в’язнів, а коли до фізичних навантажень додавався ще наглядач-садист, робота перетворювалася на лотерею на виживання. Смертність в’язнів була тут найвищою, відповідно, їх намагалися уникати за всяку ціну.

Василь Бандера. Загинув через прізвище і брата. Фото:

Василь Бандера. Загинув через прізвище і брата. Фото: auschwitz.org

Обидва завдяки своєму прізвищу відразу стали об’єктом уваги двох наглядачів – оберкапо Краля та унтеркапо Подкульського. Почалося з того, що знесиленого й запилюженого Василя затягли на нижній поверх недобудованого бараку, там примусили його залізти у бочку з водою й почали жорсткою щіткою натирати бідоласі голову та плечі. Після цієї “процедури” його змусили у швидкому темпі носити цемент, після чого за якийсь час повторили “миття”. За день такої “роботи” та побоїв від Василя Бандери залишилася тільки тінь. Наступного дня він був змушений піти до табірного шпиталю, де догорів.
Олександра Бандеру привезли до Аушвіцу окремо, за кілька днів після прибуття основної групи. Його доля була аналогічною до братової – за кілька днів непосильної праці та знущань він був змушений звернутися у табірний шпиталь. Цей заклад у таборі називали не інакше як умиральнею. Єдиною причиною загибелі обох братів було їхнє прізвище.
Загибель братів Бандер мала дещо несподіваний наслідок. Річ у тому, що загиблий Олександр Бандера був одружений з італійкою, яка була родичкою графа Чіано, міністра закордонних справ Італії. Одержавши звістку про раптову загибель чоловіка, якого вона бачила востаннє три тижні тому під час арешту у доброму здоров’ї, вона використала свої зв’язки та добилася розслідування у справі. Слідство зі зрозумілих причин не повідомило вдові усієї правди, але адміністрація концтабору об’єднала “Бандера групе” в окрему групу і поселила усіх у 17-му бараку. Це, з одного боку, давало можливість організовуватися для самозахисту від ворожих груп, але з іншого, ставило “бандер” під прямий нагляд адміністрації табору. А тут були варіанти – від можливостей звільнення до значно ймовірнішого групового розстрілу.

Ув’язнені бандерівці сповна використали можливості для організації системи взаємодопомоги

Найближче до цієї останньої можливості опинився Омелян Коваль. Він зумів влаштуватися на “теплу місцину” в кухні, це давало можливість не тільки самому бути під дахом та у теплі. Одного разу один із “кухонних” в’язнів утік, і всі в’язні, які працювали на кухні, потрапили у підвали так званого Політіше Абтайлюнг – фактично в’язниці у концтаборі, розташованої в 11-му блоці, звідки мало хто виходив живим. Хоча Омелян Коваль став свідком масових розстрілів і катувань товаришів по неволі різних національностей, йому вдалося пережити ув’язнення в 11-му блоці.
Омелян Коваль, наймолодший з націоналістів, які опинилися в Аушвіці. Свій номер він демонструє через роки, у Львові, як громадянин незалежної України.

  Омелян Коваль, наймолодший із націоналістів, які опинилися в Аушвіці. Скриншот видео из архива Центра освободительного движения

Ув’язнені бандерівці сповна використали можливості для організації системи взаємодопомоги. Загалом такі системи були постійним явищем у концтаборах і формувалися за принципом спільної мови. Спільна рідна мова давала можливість порозумітися без проблем, що було критично важливим у разі хронічної загрози. Тактика була схожою – “пропихання” за допомогою знайомств “своїх” на місця, де можна було принаймні працювати і не виснажуватися надмірно. В ідеалі туди, де можна було ще й допомогти товаришам.
У випадку з бандерівцями додатковою причиною успішності цієї тактики був свідомий розгляд ув’язнення як чергового туру боротьби з черговими окупантами. Бандерівці не мали ілюзій і, відповідно, економили час на адаптації у табірних умовах.

До того ж багато хто з них уже мав за плечима тюремний досвід. Координація допомоги, за словами Коваля, була такою:

“…Микола не пішов спати, не перевіривши перед тим “цугангів” (свіжоприбулих). Як нині бачу: було це десь рік по нашому прибутті… Микола, проходячи попри ліжка “цугангів”… від одного до другого, перепитує: “Ви хліб на завтра маєте?” Той, знітившись: “Та… маю”. Микола тоном добродушного, але безцеремонного друга: “Ану, покажіть”. Звичайно, той не мав що показати… По такій перевірці Микола йшов до нас, “обжилих” уже номерів, та розпоряджався, що котрий із нас мав “зорганізувати”: той – пару черевиків, той – буханку хліба, той – теплу білизну, тамтой – ще щось там. Усе залежало від місця праці кожного з нас…”

Микола Климишин не тільки “тримав на собі” координацію підпільної організації, а й зумів задати собі та своїм товаришам ритм, відмінний від нав’язаного табірною адміністрацією. Це робило бандерівців менш вразливими до загальної атмосфери безнадії. Водночас табірна “кар’єра” самого Миколи Климишина мала вигляд синусоїди – спочатку робітник на “загальних роботах”, потім зумів потрапити на роботу під дахом, пізніше цілком випадково, завдяки знанню німецької та польської мов, став помічником блокового. Після такої вигідної за табірними мірками “посади” його кидають на самий низ табірної ієрархії – він стає табірним підмітайлом.

Микола Климишин, організатор і координатор мережі взаємодопомоги. Його практичному розумові чимало товаришів завдячували життям.Микола Климишин, організатор і координатор мережі взаємодопомоги. Його практичному розумові чимало товаришів завдячували життям. Фото из книги мемуаров Климишина “В походе к свободе”

У цей час до Аушвіцу все частіше й частіше потрапляють в’язні з території СРСР, зокрема українці-остарбайтери. Табірне начальство потребувало когось, хто б знав і німецьку мову, і слов’янські. Не з турботи про мовний комфорт в’язнів, а з турботи про детальність табірних карт в’язнів, куди заносили дані про в’язня і його зовнішність. Націоналісти, більшість із яких знали кілька мов, пасували на роль “реєстраторів” якнайкраще, і багато хто з них, зокрема і Микола Климишин, одержали “роботу” в реєстраційному бюро.
Повною мірою всі переваги солідарності виявили себе під час “маршу смерті” у 1945 році. Коли стало зрозуміло, що визволення Аушвіцу – справа часу, в’язнів, які могли ходити, погнали пішим маршем до найближчої залізничної станції. У той марш серед 22 тис. в’язнів вирушило і 375 бандерівців. Звичка триматися разом та різні практичні хитрощі виживання, а також вчасно “зорганізовані”, тобто поцуплені у загальному хаосі теплі покривала допомогли дожити до потяга та відправлення у концтабір Маутгаузен Після нього було ще два концтабори – Дора й Ебензее.Деякі бандерівці померли буквально за кілька годин до визволення. Таким був Юліан Савицький – він загинув голодною смертю в Ебензее за неповну добу до того, як ворота концтабору протаранили американські танки. У 1941 році саме він зачитував по радіо текст Акта відновлення Української держави.
Більшість, одначе, пережила й саме ув’язнення, і марші смерті. Після закізакінчення війни майже всі з нихпродовжили політичну та громадську діяльність в еміграції, здобували вчені звання, відкривали власну справу.Вхід на подвір'я 11 блоку. Тут розстрілювали в'язнів "Політіше Абтайлюнг". Фото: Вхід на подвір’я 11-го блоку. Тут розстрілювали в’язнів “Політіше Абтайлюнг”. Фото: Олеся Ісаюк

Один із героїв табірної епопеї Омелян Коваль, який після визволення здобув вищу освіту, відкрив власну справу і довго був активним членом української громади у Бельгії. Він належав до тої невеликої, навіть серед в’язнів, групи, яка визнавала тільки громадянство України, і майже все життя прожив за документами біженця. Йому пощастило дожити до незалежності України й набути українського громадянства. У січні 2019 року він помер у Львові, переживши обидва тоталітаризми…

Українці, які пройшли концтабори

Українці, які пройшли концтабори

Ми по таборах і тюрмах: українські націоналісти у нацистських концтаборах
Видання “ГОРДОН” і Центр досліджень визвольного руху починають спецпроект, присвячений українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі цієї серії публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яка відкрилася 8 травня 2018 року в День пам’яті і примирення біля Головного поштамту в Києві і працювала до 23 серпня. Наукові співробітники Центру досліджень визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності, про небайдужість, розділений окраєць хліба, про силу волі, віри і любові, про перемогу надії. У першій публікації циклу – історія створення концентраційних таборів, відомості про табірний побут і порядки.

Джерело – “ГОРДОН”

“Система концтаборів була великим спотворювачем цінностей. Її історія —
це історія тих мутацій, які нормалізували екстремальне насильство, тортури
й убивство. І цю історію продовжуватимуть писати, вона житиме,
як і житиме пам’ять тих, хто був її свідками, катами і жертвами”.

Ніколаус Ваксманн, британський дослідник історії нацистських концтаборів

“Ми, колишні мешканці концентраційних таборів, пам’ятаємо людей,
які ходили між бараками, заспокоюючи інших, віддаючи
останній шматок хліба. Нехай їх було лише кілька, але їхня поведінка —
незаперечний доказ, що людину можна позбавити всього, крім єдиного:
останньої людської свободи — обирати власне ставлення
до будь-яких наявних обставин, обирати власний шлях”.

Віктор Франкл, австрійський психіатр, психотерапевт, філософ, в’язень Аушвіца

                                                      Що таке нацистський концентраційний табір?

Над головними воротами Аушвіца – напис “Праця робить вільним”. Такі пафосні написи вінчали ворота багатьох концтаборів, тому що нацисти вважали, що вони вершать правосуддя над “небезпечними злочинцями”. Фото: auschwitz.org

У масовій уяві концентраційний табір стійко асоціюється з тоталітарним режимом Адольфа Гітлера. Проте нацисти не створили нічого принципово нового. Перші концтабори заснувала Британська імперія під час англо-бурської війни 1899—1902 років  у Південній  Африці. Місця примусового ув’язнення під назвою “концентраційні”, або “трудові табори”, існували в Радянській Росії з 1918 року.

А 1923 року комуністи заснували Соловецький табір особливого призначення ОГПУ (СЛОН) — прототип виправно-трудових таборів системи ГУЛАГу. До спорудження першого гітлерівського концтабору Дахау залишалося ще 10 років…

Проте концентраційні та інші табори Третього Райху виявилися найсмертоноснішими з усіх, які знала історія. Планомірне знищення мільйонів людей поставили на конвеєр, наче на промислових підприємствах..

Протягом 1933—1945 років через концентраційні табори нацистів пройшло приблизно 2,3 млн людей. Понад 1,7 млн там загинуло.  Тобто 74% тих, хто переступив браму концтабору, залишилися там навіки.

Для порівняння: у радянських концтаборах загинула така сама кількість — приблизно 1,7 млн в’язнів. Проте це становить 8% від 21 млн осіб, які пройшли ГУЛАГ у 1930—1953 роках (за даними Музею історії ГУЛАГу в Москві). Комуністичний тоталітарний режим масово вбивав своїх громадян поза таборами.

Підставою для організації концентраційних таборів Третього Райху став указ канцлера Адольфа Гітлера “Про захист народу та держави”, виданий 28 лютого 1933 року після підпалу Райхстагу. Цей декрет вводив поняття “захисного арешту”, тобто давав змогу ув’язнювати “ворогів нації” без санкції суду на невизначений термін. Це робили з метою ізоляції та залякування політичних противників нацистів.

Перші концтабори були радше імпровізацією, оскільки ще не мали вигляду власне таборів. Найчастіше в’язнів утримували в закинутих заводах, ангарах або спеціально виділених корпусах державних тюрем Міністерства юстиції. Охороняли їх бойовики штурмових загонів нацистської партії (СА).

У травні 1933 року свій концентраційний табір організували охоронні загони (СС). Його спорудили неподалік від баварського міста Дахау. Це була прямокутна ділянка території, обгороджена колючим дротом та оточена кулеметними вежами. Усередині були розташовані однотипні бараки для

в’язнів, плац, а ззовні до табору примикав квартал будівель для адміністрації та охорони.

Як СЛОН був взірцем для всіх наступних таборів ГУЛАГу, так за образом і подобою Дахау гітлерівці розбудували систему своїх концентраційних таборів.

Після “Ночі довгих ножів” 1934 року всіх штурмовиків усунули від управління концтаборами. Відтоді над ними встановилося верховенство СС. Уже влітку 1935 року в Німеччині існувало п’ять концтаборів СС: Дахау, Ліхтенбург, Колумбія-Хаус, Заксенбург і Естевеген, в яких покарання відбувало майже 3 тис. в’язнів.

Керувала ними Інспекція концентраційних таборів, що підпорядковувалася спершу Гестапо, а невдовзі — Головному управлінню СС. На чолі Інспекції став Теодор Ейке — комендант Дахау і протеже райхсфюрера СС Генріха Гіммлера. Цих двох людей без перебільшення можна вважати головними архітекторами нацистської системи концтаборів і всіх тих жахіть, які там відбувалися. З’єднаннями “Мертва голова” — елітними частинами СС, які несли охорону концтаборів, —  командував також Ейке.

Теодор Ейке (17.10.1892–26.2.1943) був людиною, яка визначила

Фото: bild.bundesarchiv.de

форму й сутність концентраційних таборів нацистського режиму.
Майбутній інспектор концтаборів воював на фронтах Першої світової війни, але в цивільному житті виявився невдахою. Ейке довгий час не міг знайти роботу, а знайшовши, все одно не зміг адаптуватися до мирного життя. Повоєнні злидні відбилися на його психіці: у поведінці проявилися лють і садизм.

Але сліпий фанатизм, ненависть і відданість вищим авторитетам — це було те, що треба для СС. Ейке став есесівцем у 1930 році і зробив блискавичну кар’єру. Однак у березні 1933 року через бурхливий норов Ейке саме ж керівництво СС запроторило його до божевільні.

У липні райхсфюрер СС Гіммлер розпорядився випустити Ейке. Йому доручили “навести порядок” у концтаборі Дахау. Ейке перетворив Дахау на зразковий табір СС, завдяки чому в 1934 році його зробили керівником усіх наявних концентраційних таборів.

Жорстокість і люту ненависть до в’язнів Ейке зробив основою моралі табірних охоронців. Своїх людей він бачив “політичними солдатами”, які борються на внутрішньому фронті проти “ворогів раси й нації”. “Жодного жалю до противників партії. Це почуття не гідне есесівця! Німеччина потребує твердих і рішучих чоловіків, а слабаки їй не потрібні!” — говорив своїм підлеглим комендант Дахау.

У 1939 році Ейке одночасно став командиром дивізії СС “Мертва голова”, сформованої з однойменних вартових підрозділів таборів. Це формування відрізнялося надзвичайною жорстокістю й фанатизмом, зазнавало великих втрат у боях. Після загибелі Ейке під Харковом посаду інспектора концтаборів зайняв його заступник Ріхард Глюкс.

Хоча нацистські концтабори ввійшли в історію як головний інструмент терору та послідовного знищення цілих категорій людей, ніщо спершу не віщувало такої страхітливої функції. У довоєнний час в’язнями концтаборів ставали передусім політичні та ідеологічні противники націонал-соціалізму: соціал-демократи, комуністи, анархісти, відомі політичні фігури інших середовищ, свідки Єгови. До них також додалися “неповноцінні” на думку нацистів: євреї, гомосексуали і так звані “асоціали” (кримінальні злочинці, душевнохворі, безробітні, роми, безпритульні, повії тощо).

В’язні концтаборів потерпали від принижень, побоїв охорони і жахливих умов утримання. Проте смертність у довоєнних таборах була винятком, а не правилом. Керівництво СС практикувало навіть звільнення бранців за деякий час, адже офіційно утримання в таборі вважалося “перевихованням”. Наприклад, більшість із євреїв, які опинилися в таборах після хвилі погромів “Кришталевої ночі” 9—10 листопада 1938 року, за кілька місяців вийшла на волю для того, щоб виїхати за кордон. Нацисти всіляко заохочували такий спосіб єврейської еміграції.

Протягом довоєнного періоду табірна система ще не була стійкою: нові концтабори виникали, старі закривалися. На 1 вересня 1939 року в тодішніх межах Третього Райху налічувалося шість таборів: Дахау, Заксенхаузен, Бухенвальд, Маутхаузен, Флоссенбюрг і Равенсбрюк. За їхніми дротами перебували 21,4 тис. в’язнів.

Концтабір Дахау. Аерофотозйомка. Травень – червень 1945 рік. Фото: waralbum.ru

Потужним каталізатором розростання системи концтаборів до небачених розмірів стала Друга світова війна. Потреба боротьби з рухами опору завойованих країн й упокорення страхом їхніх громадян привела до появи нових місць для “захисного арешту”. У 1940 році в окупованій Польщі СС спорудили концтабори Аушвіц (біля міста Освенцима) і Майданек (на околиці міста Любліна).

Загалом, за коротку історію Третього Райху, за даними британсько-німецького дослідника Ніколауса Ваксманна, виникло 27 великих концтаборів і понад 1100 дрібніших таборів-філій. Кількість невільників лише зростала: від 315 тис. наприкінці 1943 року до 707 тис. на початку 1945-го.

Війна також перетворила концтабори на інструмент геноциду. Першими жертвами масового знищення стали радянські військовополонені, яких розстрілювали як “політичних комісарів” Червоної армії (насправді, більшість із них політпрацівниками не була). Із липня 1942 року табори долучилися до здійснення “остаточного вирішення” єврейського питання.  Сотні тисяч західно- і центральноєвропейських євреїв було депортовано до Аушвіца й Майданека, які стали виконувати функції таборів смерті. Слабких, хворих чи старих відразу по прибутті відправляли до газових камер. Решту мала вбити каторжна праця.

Карта концлагерей. Автор: Леонид Криницкий
Карта концтаборів. Автор: Леонід Криницький

Незалежно від концентраційних таборів на частині окупованої Польщі (так зване генерал-губернаторство) почали діяти табори знищення. Сама їхня назва говорила про те, що єдине їхнє призначення — масове вбивство й не що інше. Операцію зі знищення євреїв і ромів на цих теренах нацисти назвали “Рейнгард” — на честь убитого британсько-чеськими диверсантами в червні 1942 року начальника Головного управління безпеки Райху Рейнгарда Гейдріха.

Табори знищення Треблінка, Собібор і Белжець постали з ініціативи командувача СС і поліції Люблінського округу Оділо Глобочника. Осібно від них діяв табір знищення Хелмно (Кульмхоф), який існував ще з вересня 1941 року на Познанщині. У таборах смерті негайному вбивству підлягали всі, окрім незначної меншості, яку залишали для прибирання і спалювання трупів та сортування речей замучених.

Протягом 1942—1943 років у таборах Глобочника стратили приблизно 1,4 млн осіб із Нідерландів, Польщі й Західної України. І це без урахування тих, хто знайшов свою смерть у власне концентраційних таборах СС та інших місцях.

Затяжна війна лягла тягарем на німецьку економіку. Концентраційні табори перетворилися на резервуари безплатних рабів для німецьких індустріальних концернів. Тож у 1942 році Інспекцію концтаборів приєднали до Головного адміністративно-господарського управління СС. Кожний табір обріс густою мережею таборів-філій, які розташовувалися при певному підприємстві. Підкорені нації змушені були працювати на благо економічної могутності своїх завойовників.

У 1943 році концентраційні табори принесли Райху прибуток величиною 200 млн райхсмарок, наступного року — вже 500 млн.
       Концтабірний побут

Табірний режим, відомий нам, сформувався під час війни. Життя в концтаборі починалося з конфіскації всього, що в’язень привіз із собою, включно з одягом. Замість нього видавали штани та легку куртку зі смугастої тканини. На одязі нашивали номер та невеличкий трикутник (“вінкель”), колір якого вказував на категорію, до якої належав в’язень. Взуттям були дерев’яні колодки, які прив’язували до ноги шнурками.

Дезінфекція означала виголювання всього волосся на тілі та спільне купання під душем, який міг бути або холодним як лід, або практично окропом. Після цього всього в’язня реєстрували, вносячи дані про нього — ім’я, прізвище, місце і дату народження, професію, національність, риси зовнішності — у спеціальну картку. В’язнів також фотографували у профіль та анфас.

                                                                  “Вінкелі” в’язнів концтаборів
      Червоний – політичні в’язні

Зелений – кримінальники

Фіолетовий – “Свідки Єгови”

Чорний – “асоціали”

Коричневий – роми

Рожевий – гомосексуали

Зірка Давида – євреї

 

 

 

В’язні Бухенвальду на перекличці. Фото: waralbum.ru

Згодом в’язні потрапляли до бараків. Усередині барак являв собою витягнуте приміщення, обабіч якого під стінами стояли дво- або триповерхові нари, у центрі — довга “параша” на 40—50 “очок”. Бараки призначалися виключно для сну, вдень там перебувати в’язням було заборонено.

Стандартний день у таборі починався з підйому о шостій ранку. Після вмивання в’язні шикувалися на перевірку. Тут мусили бути присутні всі бранці — мертвих складали поруч зі строєм. В’язні мали стояти в ідеально рівних рядах, які “рівняли” старости бараків палицями.

Далі в’язнів очікував сніданок із “кави” та шматка ерзац-хліба (ця їжа готувалася з низькоякісних замінників або зіпсованих продуктів). Після цього їх розводили на роботи, з яких вони поверталися тільки ввечері. Під час робочого дня була перерва на обід — миска юшки з брукви та гнилої картоплі та ерзац-хліб.

Будь-яка непокора каралася побоями, карцером, а то й смертю. Побиття разом із голодом, холодом та фізичним виснаженням становили одну з головних причин високої смертності в’язнів.

Захворіти у концтаборі дорівнювало вироку смерті, адже ліків у табірному шпиталі не було. Зате шпиталь був головним полем для “селекцій”, тобто відбору непрацездатних в’язнів до газових камер.

   Табірний жаргон
В’язні концтаборів послуговувалися у розмовах між собою специфічним жаргоном, який був сумішшю німецької, польської та російської мов з додатками в’язничного арго, притаманного польській мові. Частина цього жаргону являла собою своєрідну новомову, сформовану для табірного вжитку есесівською бюрократією.

Блокфюрер, блокельтестер – староста бараку.

Штубендінст – староста відділення бараку.

Шрайбер – дослівно “писар”, фактично заступник старости бараку з функцією ведення діловодства.

Проміненти – загальна назва тих в’язнів, які займали посади в табірній ієрархії, при цьому явно вислужуючись перед адміністрацією; аналог гулагівського поняття “придурки”.

Піплі – в’язні нижчого рангу, як правило, кримінальні, які складали почет високопоставленого “промінента”.

Командо – група в’язнів, відряджена на роботу певного типу.

Канада – назва командо, яка сортувало речі, конфісковані у новоприбулих в’язнів.

Есесівці концтабору Майданек із контейнерами гранул газу “Циклон-Б”, яким убивали в газових камерах. Знімок зроблено 30 липня 1944 року. Фото: waralbum.ru

Ауфнамекомандо – командо, в’язні якого обліковували новоприбулих і складали транспортні списки.

Капо – в’язень, призначений адміністрацією, для керівництва в’язнями в командо.

Форарбайтер – керівник робітничих “командо” (виконроб).

Мусульмани – вкрай виснажені в’язні (аналог “доходяг” у таборах ГУЛАГу).

Цуганги – новоприбулі в’язні, інша назва – “міліоновці”, яку вони дістали через те, що зазвичай отримували шестизначні номери.

Високі нумери – в’язні, які довгий час перебували в концтаборі, числове значення номерів яких було суттєво нижче, ніж основної маси.
Ревір – шпиталь у концтаборі. Інша назва – “умиральня”, оскільки зазвичай туди потрапляли тільки хворі у вкрай важкому стані, а в самому шпиталі не було жодних ліків.

Розвалка – розстріл.

Кролики – жінки, які були жертвами псевдомедичних експериментів з метою дослідження генетики і запліднення.

Піти на дроти – спосіб самогубства в’язнів, який полягав у киданні на табірну огорожу, через яку був пропущений електричний струм. Часто таких в’язнів ще до моменту зіткнення з “дротом” розстрілювали чергові за перетин так званої постенкетте, тобто умовної смуги, що відділяла власне табір від смуги між табором і огорожею.

Піти у газ – бути вбитим у газовій камері.

Вийти через комин – бути спаленим у крематорії.

Шпріца, сьвєнти Феноли– назва смертельної ін’єкції в серцевий м’яз, як правило, зі сполук родини фенолових, звідки й назва.

 

Скільки українців було у концтаборах Третього рейху?

Статистика в’язнів концтаборів Ніколауса Ваксманна. Малюнок: tsn.ua

Концентраційні табори були таким собі будівництвом Вавилонської вежї з в’язнями найрізноманітніших націй з окупованих країн і воюючих армій. Іноземні в’язні повинні були носити на робі позначку про країну свого походження. Відповідно до цього критерію арештантів розселяли по бараках.

Україна не була незалежною державою, тож СС не визнавали українців як окрему націю. Наші співвітчизники змушені були ідентифікувати себе з тими країнами, у складі яких були українські землі до війни.

Уродженці Радянської України в табірній статистиці проходили як громадяни Радянського Союзу. Усіх їх нацисти позначали літерою R — “росіяни”. Західних українців ідентифікували як P — “поляків”, оскільки до війни вони були громадянами Польщі. Крім того, українцям у таборах доводилося бути “румунами”, “чехами” тощо. Лише маленька, проте згуртована група українських націоналістів у концтаборі Аушвіц домоглася, щоб їх визнали окремо як українців.

Через це дати відповідь на запитання, скільки ж усього українців було в концтаборах Третього рейху, неможливо. Очевидно, що рахунок іде на сотні тисяч осіб. Понад мільйон потрапило в табори для військовополонених.

Після Другої світової війни Ліга українських політичних в’язнів з’ясувала, що українці були у 26 концтаборах та їхніх філіях. Найчастіше це були: Аушвіц, Бухенвальд, Міттельбау-Дора, Флоссенбюрг, Гросс-Розен, Ебензе, Майданек, Берген-Бельзен і Дахау.

За приблизними оцінками Ліги, в Бухенвальді на 1942 рік з-поміж 15 тис. громадян СРСР (“росіян”) 5 тис. були українцями. На початку 1943 р. українці становили 15% бранців Майданека. У таборі Флоссенбюрг українців налічувалося чверть від ув’язнених “поляків” і не менше ніж половина від “росіян”. Історики говорять про близько 110 тис. вихідців з України, яких депортували до концтабору Аушвіц: 15 тис. червоноармійців, 95 тис. євреїв із Закарпаття і приблизно 600 членів ОУН.

Бездержавність української нації обернулася тим, що сучасна Українська держава не знає точно, скільки її синів і доньок пройшли пекло гітлерівських фабрик смерті.

Автори проекту:

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бирчак, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Команда:

Зоя Бойченко, Володимир В’ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти:

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори:

Український інститут національної пам’яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”