Архів національної пам’яті: не дати перемогти «совку»

Архів національної пам’яті: не дати перемогти «совку»

Архівні документи не повинні зберігатися в архівах сучасних спецслужб і правоохоронних органів. Це ментально робить їх продовжувачами методів роботи репресивних органів тоталітарних режимів. Зберігання історичних документів і вивчення історії країни – це не повноваження силових відомств

Джерело Історична правда

Автор — Ігор Кулик, директор Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті, член Центру досліджень визвольного руху 

Суспільний запит на правду про складне минуле

В 2014 році, працюючи на посаді директора Архіву СБУ, я був вражений таким випадком. До нас звернулася жінка близько 80 років, яка хотіла переглянути справу на свого репресованого батька. Його у часи “Великого терору” забрав “чорний воронок”.

Свого тата жінка ніколи не бачила в живих, а в родині не збереглося жодної світлини з ним. І ось в читальній залі архіву вона вперше побачила свого тата, змогла роздивитися його почерк та підпис. З людини, про яку напевне не дуже багато хотіли говорити в родині, він знову став близьким та рідним.

Прочитавши за що його розстріляли, а також сторінки протоколів допитів, жінка вийшла з читальної зали і довго сиділа мовчки в коридорі архіву. Ця інформація справила на неї дуже сильне емоційне враження, настільки, що за її самопочуття почали переживати архівісти.

Це лише один епізод. Із десятків тисяч подібних звернень. Роки роботи з архівними документами та пережитими історіями окремих людей переконали мене в тому, що відкриття правди про закатованих рідних здатне кардинально змінити долі та світогляд українців. Люди не лише по-новому дивляться на свої сім’ї – вони починають усвідомлювати історію держави, в якій живуть, свою приналежність до неї.

Що потрібно аби архіви СРСР були незворотньо відкритими та доступними?

Найкращий європейський досвід доводить, що відкритий доступ до архівів спецслужб тоталітарних режимів минулого можливий лише при поєднанні теорії та практики. У 2015 році в рамках декомунізаційного пакету в Україні було ухвалено спеціалізований Закон “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років”. У ньому було закладено принцип “все відкрито для всіх”, тобто всі охочі отримали змогу працювати з архівними документами.

 
Інфографіка «Основні положення Закону України “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років”»

 

Архівні документи не повинні зберігатися в архівах сучасних спецслужб і правоохоронних органів. Це ментально робить їх продовжувачами методів роботи репресивних органів тоталітарних режимів. Зберігання історичних документів і вивчення історії країни – це не повноваження силових відомств.

На тридцятому році Незалежності України документи вже нині не неіснуючої держави ще досі зберігаються в архівах Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, органів прокуратури, юстиції та судів.

Однак ситуація з доступом до історичних документів за 1917—1991 роки дещо відмінна, залежно від інституції. Так, Архів Служби безпеки України за підсумками 2018 року посів перше місце у рейтингу дослідження відкритості архівів у пострадянських країнах. Цей рейтинг підготував Інститут розвитку свободи інформації, неурядова організація в Грузії.

Натомість отримати справи в інших архівах значно складніше. Багато людей висловлюють нарікання, що на свої звернення часто не отримують відповіді та не знають, які саме документи зберігаються в цих установах.

Для забезпечення максимально широкого і відкритого доступу громадян до архівних документів репресивних органів у червні 2019 року було створено Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті, або скорочено — Архів національної пам’яті.

За задумом, у ньому, наслідуючи приклад аналогічних установ Центральної та Східної Європи, у найближчому майбутньому буде зібрано до 4 млн справ — документів про злочини комуністичного тоталітарного режиму за 1917-1991 роки. Це будуть не тільки документи ЧК, НКВД чи КГБ, а й інших репресивних органів Радянського Союзу: радянської міліції, прокуратури, судів, юстиції та інших.

Таким чином, Архів національної пам’яті стане єдиною точкою входу для вільного доступу до всіх цих документів. Це об’єднає українців у комплексному вивченні спільного минулого, обговоренні перемог і поразок, в усвідомленні болю, а також — у виробленні цінностей, з якими ми будемо рухатися у майбутнє.

Це теорія.

Наразі подальший розвиток Архіву національної пам’яті під загрозою — починаючи з весни 2020 року установі постійно урізають фінансування.

У цій статті розповім про те, як зараз функціонує Архів, з якими труднощами зіштовхнувся його колектив у своїй діяльності і що потрібно зробити, аби цей важливий проєкт світового (так, світового!) рівня постав та розвивався.

Найбільший та найсучасніший архів в Україні — від ідеї до реалізації

У червні 2019 року Архів національної пам’яті отримав для реконструкції корпус Банкнотно-монетного двору Національного банку України. Це – Троєщина, Пухівська, 7. Будівлю проєктували як завод, але вона простояла пусткою тридцять років і нині потребує заміни інженерних мереж, даху та утеплення.

Команда Архіву взялася переплановувати приміщення саме під архів — з мобільними стелажами в архівосховищах, відповідними системами клімат-контролю, пожежозахисту, open space для відвідувачів тощо. Спільно з фахівцями за півроку зробили всю підготовчу роботу: переоформили будівлю на Архів, зібрали всі вихідні дані для подальшої реконструкції, розробили проєктну документацію та отримали позитивний експертний висновок.

На аркушах документів постала будівля, в якій втілені всі новітні напрацювання в галузі будівництва та архівної сфери. Це результат вивчення досвіду аналогічних закордонних архівів Польщі, Угорщини, Німеччини, Чехії. Вже у березні 2020 року Архів отримав “добро” від будівельників та архітекторів на те, щоби це приміщення перенести з планів на папері до реальної будівлі на Пухівській, 7.

 

Реконструйована будівля Архіву має стати, з одного боку, локацією, куди будуть приїжджати дослідники-совєтологи з усього світу. А з іншого – популярно-просвітницьким центром діяльності для журналістів, кіномитців, сценаристів, літераторів, які допоможуть переосмислити та розповісти про всі події, що пережила Україна у складному ХХ столітті.

Наше проєктування опиралося на бачення того, що найближчим часом на Пухівській, 7, всі охочі досліджуватимуть правдиву історію України, вивчатимуть становлення та занепад тоталітарних режимів, збиратимуть докази злочинів комунізму і встановлюватимуть їх організаторів, будуть відновлювати “білі плями” історії про репресованих осіб та про населені пункти країни. Ці наукові дослідження та творчі задуми, на основі конкретних документів, зможуть стати інформаційною зброєю у війні з Росією та її “совковими” цінностями і наративами.

Планували, що найбільший та найсучасніший Архів не лише в Україні, а й в Центрально-Східній Європі, зможе розпочати свою повноцінну роботу вже за два роки.

Але… Все це за умови достатнього фінансування.

Із приміщенням та проєктом, але без фінансування. Сплановане знищення чи нерозуміння місії інституції?

Весною 2020 року робота з реконструкції Архіву національної пам’яті припинилася. Безперечно, пандемія стала турбулентною для всіх сфер життя та діяльності людства. Однак, через низку обставин та бездій, складається враження, що коронавірус став гарною ширмою для того, щоб поставити розвиток нашої установи на паузу.

У квітні 2020 року Верховна Рада забрала в Архіву 57,6 млн на боротьбу із коронавірусом. Хоча саме ці кошти були передбачені на будівництво приміщення.

У липні 2020 року команда Архіву провела публічну презентацію проєкту реконструкції будівлі на ПухівськійМи свідомо представили всім зацікавленим проєкт майбутньої будівлі ще до початку будівництва. Показали яким чином нам вдалося збільшити корисну площу на дві третини, з 11 тис. кв. м. до 17,3 тис. кв. м. На стендах зобразили схеми розміщення та вигляд 30 архівосховищ на 8,5 тис. кв. м., open space на 1,1 тис. кв. м., читальної зали на 42 місця, робочих кабінетів працівників тощо.

Зрозуміло, що будівництво такого модерного архіву — справа недешева. Загальна вартість реконструкції Архіву становить 686 млн грн, з яких будівельні роботи — це лише 407 млн грн. Натомість, ще 243 млн грн необхідно на відповідне устаткування: мобільні стелажі, архівні коробки, системи клімат-контролю, обладнання для лабораторій з оцифрування та реставрації тощо. Інші витрати проєкту (кошти на покриття інфляційних процесів та покриття ризику, облаштування тимчасових споруд) складають 36 млн грн.

 

Під час огляду будівлі Архіву Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко висловив Архіву національної пам’яті свою підтримку. Цитую: “(Реконструкція архіву – авт.) відновить історичну справедливість, демократію та дасть всьому світу доступ до правди. Правди про права людей, чиї долі були знищені СРСР”. Його ж слова: “Проект розрахований на два-три роки. Ми знайшли можливість цього року поновити, хоч і не багато, але все ж таки фінансування, для того, щоб почалися тут роботи.

Після публічної презентації проєкту реконструкції приміщення Архіву нашій команді обіцяли повернути з державного бюджету 25 млн. грн. Цих коштів вистачило б для продовження робіт з будівництва приміщення. Однак грошей не виділили.

Сьогодні ситуація з фінансуванням Архіву зайшла у глухий кут і набула масштабів загрози національним інтересам України.

Чому? Бо це світоглядна проблема: Україна рухається до Європи чи продовжує жити за радянськими ідеологічними стандартами і цінностями “русского міра”. При плануванні проєкту державного бюджету на 2021 рік Архів та Український інститут національної пам’яті просили виділити на реконструкцію Архіву кошти в сумі 350 млн грн.

Пропозиції на цю ж суму подала група народних депутатів. Це прохання підтримав Комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики. Однак Комітет з питань бюджету та сама Верховна Рада не погодили виділення цих коштів.

Разом з тим, сотні представників культури, науки, медіа та громадян закликали Верховну Раду та Кабінет Міністрів відновити фінансування Архіву національної пам`яті.

Однак голосів багатьох відомих людей України, серед яких: головний редактор сайту “Історична Правда” Вахтанг Кіпіані, керівник Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолій Подольський, письменник Сергій Жадан, заслужена артистка України Анжеліка Рудницька, співаки Віктор Бронюк, Олександр Сидоренко “Фоззі”, члени Ініціативної групи “Першого грудня” Мирослав Маринович, Йосиф Зісельс та сотень інших.… Верховна Рада та Уряд не почули.

У підсумку, в уже ухваленому Верховною Радою Державному бюджеті України на 2021 рік, Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті вже вкотре отримав НУЛЬ гривень на будівництво.

Шанс на реконструкцію Архіву є! Потрібна підтримка!

Наразі в Архіву з’явилася нова реальна можливість зрушити з мертвої точки будівництво приміщення. Колеги з Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності, за підтримки Українського інституту національної пам’яті, надали згоду перекинути 37 млн грн. із коштів на проєктування і будівництво Музею Революції Гідності (які наразі немає можливості використовувати через тривалі перемовини з переможцем конкурсу) на реконструкцію Архіву національної пам’яті.

Це не потребує виділення додаткових коштів. Вони вже закладені у бюджеті Міністерства культури та інформаційної політики на 2021 рік. Ці 37 млн. грн. допоможуть розблокувати реконструкцію. Зокрема, оголосити тендер на генпідрядника, підписати з ним договір і розпочати підготовчі роботи.

Наступний крок має зробити вже саме Міністерство, ініціювавши таке перекидання. Підтвердження про наявність коштів в сумі 34 млн грн і необхідність їхнього подальшого додаткового розподілу пролунало на Facebook-сторінці очільника Міністерства культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка в коментарі до посту про ухвалення головного кошторису країни.

Якщо перекидання таки отримає “зелене світло”, то надалі йтиме тривалий бюрократичний процес із долученням Міністерства фінансів, Комітету Верховної Ради з питань бюджету, Кабінету Міністрів. Не буду описувати весь цей складний шлях та кількість необхідних для нього документів. Лише зауважу, що він може зайняти кілька місяців – аж до літа.

Втім такий шлях є набагато кращим, ніж іще на рік заморожене будівництво на Пухівській, 7. Як керівник Архіву, я щиро сподіваюся, що цього разу уряд зробить рішучі кроки на підтримку будівництва нашої інституції. І виконає свої обіцянки та всі необхідні кроки якнайшвидше.

2020 рік був непростим для Архіву національної пам`яті. Однак наша команда вірить, що 2021 дасть новий поштовх для розвитку установи, а екскурсії на Пухівській, 7, ми проводитимемо вже у будівельних касках.

 

Від листа до ГУЛАГу: як МҐБ цензурувало пошту про операцію «Запад»

Від листа до ГУЛАГу: як МҐБ цензурувало пошту про операцію «Запад»

Джерело – Історична правда

Автор – Андрій Когут

На Великдень 1948 року отець Володимир Марущак готував особливу проповідь. Він знав, що попри заборони й обмеження нової влади, відсвяткувати воскресіння Христа збереться чимало людей. 2 травня він відправив службу у старовинній церкві села Новий Кропивник, а тоді — виголосив промову, яка викликала сльози у багатьох присутніх
Східниця. У другому ряду іде, ймовірно, о. Володимир Марущак. 1935 рік. FB-сторінка Golden Ratio

Священник звернувся до громади з такими словами:

“Віруючі! Ми молимся і просимо Бога за тих людей які безневинно попали на каторгу в Сибір і знаходяться в тюрмах. Ці люди зараз переживають великі тяготи, тобто мучаться в холоді, голоді, помирають голодною смертю…

Ми віруючі будемо просити Бога щоби ці люди повернулися якомога швидше в свої рідні краї. Будемо молитися і можливо що-небудь зміниться в політичній структурі в наших рідних краях. Цим людям ми маємо допомогти”.

 
Миколаївська церква кінця XVII століття у Новому Кропивнику

Працівники МҐБ згодом змушені були вислухати й записати сім варіацій цієї проповіді отця. Семеро допитаних вірян — чотири жінки з Нового Кропивника та три чоловіки зі Східниці — по-різному переказували її. Однак всі сходились в одному: після проповіді на Великдень та напередодні нього всі, хто був у церквах, плакали.

Отця Володимира Марущака заарештували 15 липня 1948 року зі звинуваченнями в неодноразовій “антирадянській агітації”.

Варіанти проповіді о. Володимира Марущака записані МҐБ під час допиту свідків. З архівно-кримінальної справи № 35773п
Варіанти проповіді о. Володимира Марущака записані МҐБ під час допиту свідків. З архівно-кримінальної справи № 35773п.

За півгодини до опівночі капітан Піскунов, начальник 3-го відділення слідчого відділу УМҐБ Дрогобицької області, розпочав черговий допит арештованого Володимира Марущака. Він взяв ручку та папір і почав каліграфічно записувати відповіді арештованого священника, одразу ж перекладаючи їх на чекістську російську.

Вам приходилось в церкви с. Ново-Крапивники выступать с антисоветскими проповедями среди верующих?”, — записав він своє третє питання.

Да, подобные факты со стороны меня имели место“, — так за версією чекіста звучала відповідь о. Марущака.

Цей допит тривав до 1:40 ночі. Священник підтвердив, що закликав молитися за примусово висланих у Сибір українців. 31 серпня 1948 року — за півтора місяці після арешту — йому повідомили, де він проведе решту свого життя. За своє Великоднє звернення священик отримав 25 років виправно-трудових таборів.

 
Обкладинка архівно-кримінальної справи № 35773п на о. Володимира Марущака. Джерело: АП УСБУ У ЛЬВІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ

Історія з арештом та ув’язненням о.Марущака стала прикладом успішного, з точки зору чекістів, використання органами МҐБ “матеріалів “ПК””. “ПК” на сленгу співробітників “органів” означало “перлюстрацію кореспонденції” або ж, простіше кажучи, — поштову цензуру.

1 січня 1946 року в СССР скасували військову цензуру. Однак натомість ввели заходи так званого політичного контролю. Одним із його інструментів і була “перлюстрація кореспонденції”.

Та послаблення цензурування пошти не стосувалися Західної України, Західної Білорусі та країн Балтії. В цих частинах радянської держави, як і раніше, все листування підлягало таємному перегляду. На решті території пошту розпочали перевіряти вибірково. З початку 1946 року на території Західної України пункти “ПК” були створені в 26 містах, загальна кількість залучених співробітників — 677 штатних одиниць.

Квартальний звіт МҐБ УССР за останні місяці 1948 року про результати оперативного використання матеріалів поштової цензури
Квартальний звіт МҐБ УССР за останні місяці 1948 року про результати оперативного використання матеріалів поштової цензури. Джерело: ГДА СБУ

Співробітники МҐБ готували інформаційні повідомлення про результати повної перевірки поштового листування. На керівництво Компартії та спецслужб подавали відомості про те, як місцеве населення ставиться до заходів радянської влади і як реагує на різні важливі події. Найбільш критичні для комуністичного режиму антирадянські висловлювання надсилалися для “оперативного відпрацювання”.

В квартальному звіті про останні місяці 1948 року співробітники МҐБ УССР повідомляли в Москву, що у травні 1948 року в Дрогобичі було виявлено та вилучено вісім листів зі сіл тодішніх Підбузького, Дрогобицького та Ходорівського районів.

Перша сторінка спецповідомлення про поширення начеб то чуток про депортаційну операцію
Перша сторінка спецповідомлення про поширення начеб то чуток про депортаційну операцію “Запад”. Джерело: ГДА СБУ

Місцеві мешканці писали в листах, що священники у своїх проповідях звертаються з проханням надавати всебічну допомогу засудженим українським повстанцям та адміністративно висланим сім’ям. Марія Хомин з села Новий Кропивник, в одному зі своїх листів до сестри в місто Коркіно (Челябінська область), писала:

“… Дорога сестро! На самий великий день Паски, священник в нашому селі читав проповідь про тих, які засуджені і виселені в Сибір, про тих, котрі сидять в тюрмах. Він говорив, що наш народ знаходиться у великому горі. Слухаючи священника і відчуваючи горе бідного народу, всі, хто був в церкві, плакали. Священник говорив: “Господь спасе нас від цього горя проклятого, люди перестануть нести тяжкий хрест і настане радісний день для всього народу”.

Виселенням, про яке згадували в цих листах, була операція “Запад”. Саме під такою кодовою назвою пройшла наймасовіша радянська депортація зі Західної України у жовтні 1947 р.

Внаслідок операції проведеної з 21 до 26 жовтня, було вивезено до Сибіру та Казахстану 26 332 сім’ї — це 77 791 особа. З них – 35 685 жінок, 23 240 дітей віком до 15-ти років та 18 866 чоловіків. Мета депортації — повне поборення українського визвольного руху.

 
Перша сторінка наказу МҐБ СССР № 00386 “Про виселення з території західних областей Української ССР сімей бандитів, націоналістів і бандпосібників, у відповідь на здійснені бандитами диверсійно-терористичні акти” від 20 жовтня 1948 року. Джерело: ГДА СБУ

Підготовка та проведення операції “Запад” спричинило своєрідний інформаційний вибух в поштовому листуванні. Принаймні саме так виглядають кількісні результати роботи пунктів поштової цензури на території Західної України.

У 1947–1948 роках МҐБ УССР конфіскувало щонайменше 39 605 листів зі згадками про депортацію, які так і не надійшли до своїх адресатів.

Перші згадки про підготовку до майбутньої виселенчої операції в листах почали фіксуватися відділами поштової цензури ще в червні 1947 року. Один із перших листів був виявлений УМҐБ Рівненської області. Так, у листі від 26 червня 1947 року мешканка Рокитнівського району Рівненської області Уляна Шевчук писала до Григорія Шевчука в Унарську сільраду (Іркутська область):

“… Нас не забувайте, ми поки будемо жити, то Вас не забудемо. Дай Бог, щоби ми залишилися на своїй землі… Ми тепер неспокійні, так тепер жмуть як, хто де трохи замішаний, того записують в Сибір…”.

Оперативні карти МҐБ для проведення операції
Оперативні карти МҐБ для проведення операції “Запад”. Джерело: ГДА СБУ

В іншому листі мешканець села Буди Петро Кириловець з того ж району Рівненської області писав 30 червня 1947 року до Кузьми Шевчука в село Перебори (Ярославська область):

“… Новини у нас не цікаві, як писав тобі в перших листах, що підготовлюють багато сімей для виселення… Живемо як душа без тіла, сам знаєш висимо як кий на груші, ось таке наше життя…”.

Попри те, що ключовим завданням депортації “Запад” було примусити мешканців Західної України перестати підтримувати український визвольний рух, селяни часто пов’язували виселення з намаганням провести колективізацію. Матеріали пунктів “ПК” чітко фіксують, що вступ до колгоспу сприймався як порятунок від виселення, “адже колгоспників не виселяють”.

У переважній більшості листів адресанти пишуть, що не запишуться до колгоспу навіть під загрозою вивезення їхньої сім’ї до Сибіру. Так, Володимир Казюта з села Біле, Дублянського району Дрогобицької області писав у листі (конфіскованому) до Степана Казюти в поселення Бурат-Килитим (Челябінська область):

“… кажуть потрібно писатися в колгосп, а люди не хочуть. Кажуть поїдемо на схід, а в колгосп не підемо”.

Витяги з конфіскованих цензурою листів про підготовку до депортації
Витяги з конфіскованих цензурою листів про підготовку до депортації “Запад”. Джерело: ГДА СБУ

Окрім тих, хто був категоричним противником вступу до колгоспу, були й ті, хто був готовий “записатися” до нього, аби врятувати себе від депортації у “віддалені райони СССР”. У листі (конфіскованому) до Дмитра Лютика, що перебував в місті Ухта (Комі АССР) його родич зазначав:

“… Кажуть або іди в колгосп, або в Сибір. Піду в колгосп тільки б залишитися …”

Цікаво, що більшість поданих у звітах МҐБ витягів з конфіскованих та цензурованих листів адресувалися до родичів, близьких та друзів, які вже перебували у “віддалених районах СССР”.

Після проведення операції “Запад”, кількість листів про масове виселення стрімко зростає. На жаль, звіт про результати поштової цензури за жовтень 1947 року поки не вдалося виявити в архівах. Та дані, подані чекістами за листопад, вражають кількістю згадок про депортацію.

Місячний звіт про результати роботи пунктів поштової цензури Української ССР за листопад 1947 року
Місячний звіт про результати роботи пунктів поштової цензури Української ССР за листопад 1947 року. Джерело: ГДА СБУ

У листопаді 1947 р. було вилучено 33 339 листів в яких йшла мова про депортацію “Запад”. Це в 3-6 разів перевищує кількість вилучених листів за будь-якою іншою темою, через яку конфіскувалася кореспонденція у 1947–1948 роках.

Дехто з авторів листів намагався приховати, що вони пишуть про депортацію та вдавався до езопової мови. Наприклад, вживали слово “весілля” у значення “виселення”. Так, Рузя Шудло зі Старого Села Дрогобицького району пише у своєму листі 23 жовтня 1947 року до зятя Михайла Антоника в Кемерово (Західний Сибір):

“… Дорогий зять! 21.X. в нашому селі було велике, але сумне весілля, також і по інших селах були весілля… Маринка і Каська з дитиною поїхали далеко де ти, взагалі важко описати яка була ця страшна ніч…”.

Швидше всього, що авторка листа, як і адресат, мали стосунок до націоналістичного підпілля. Саме про такий метод конспірації йшлося, наприклад, в оунівському посібнику “Конспірація”, автором якого ймовірно є останній командир УПА Василь Кук.

Василь Кук
Василь Кук. Джерело: АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Чекісти створили таблицю розшифрованих значень коду українських підпільників. Зокрема там серед іншого вказувалося, що під словом “весілля” українські повстанці зашифровували “акції”.

Проведення масової операції 21 жовтня 1947 року створило у населення західних областей враження, що в планах радянського режиму продовжувати виселення та депортувати від 30-ти до 50-ти відсотків місцевих українців. Так, Анна Рудько з села Пісочного Миколаївського району Дрогобицької області писала в листі (конфіскованому) до Анастасії Кривко в місто Нарву:

“… Дорога Настя! 21 жовтня вивезли всі сім’ї у кого були арештовані та засуджені, але говорять це ще не все, тепер будуть виселяти тих хто був в Німеччині. З нашої області всього вивезли 26000, а будуть виселяти 50% всього населення, а решту повинні записати в колгосп… народ боячись цього виселення, почав ще більше продавати та забивати худобу”.

Було багато повідомлень і про те, що це не остання депортація, і що більшовики планують нові репресії. Перші “чутки” про можливе повторне виселення, як фіксували співробітники МҐБ, починають з’являтися з травня 1948 року та поступово зростають до осені 1948 року.

На жаль, то були не просто “чутки”. Ще 6 лютого 1948 року міністр МҐБ УССР Сергій Савченко надіслав Москву запит на продовження депортаційної кампанії проти “сімей оунівців” як відплатних дій на повстанську активність. Наказ МҐБ СССР, який санкціонував продовження примусових виселень населення Західної України, видали восени того ж року — 20 жовтня.

Сергій Савченко, міністр державної безпеки Радянської України.
Сергій Савченко, міністр державної безпеки Радянської України

Символічно, що саме на початку травня 1948 року, тобто тоді ж, коли поштова цензура МҐБ зафіксувала згадки про повторне виселення, о. Володимир Марущак, звертався з проповіддю до громади Нового Кропивника та Східниці з проханням молитися за сім’ї, виселені під час операції “Запад”.

Священик Володимир Марущак так і не повернувся додому з ГУЛАГу. 19 вересня 1954 року він помер в таборі. Того ж року, після смерті Сталіна, почали відбуватися зміни в становищі раніше висланих сімей.

Вид на церкву святих апостолів Петра і Павла у Східниці
Вид на церкву святих апостолів Петра і Павла у Східниці. Джерело: НАЦІОНАЛЬНИЙ АРХІВ ПОЛЬЩІ

Українці в Аушвіці: варіанти етнокультурної самоідентифікації в умовах загрози

Українці в Аушвіці: варіанти етнокультурної самоідентифікації в умовах загрози

Передруковується з дозволу редакції «Україна Модерна» 

Автор – Олеся Ісаюк

Вступні зауваження

Концентраційний табір Аушвіц поблизу містечка Освенцім у польській Сілезії на етапі планування і створення передусім мав бути місцем ув’язнення і знищення членів антинацистського польського підпілля, яке саме набирало розмаху, а також єврейської спільноти Польщі. Пізніше, у 1942-1943 рр., Аушвіц став місцем свідомого масового знищення євреїв з усієї Європи, тому нині справедливо сприймається як одне з центральних місць і символів Голокосту. За цим загальним образом часто губиться те, що серед в’язнів Аушвіцу були представники мало не всіх європейських народів, у тому числі українців.

Українці в Аушвіці були однією з тих національних груп в’язнів, яка не була ані найчисленнішою, ані найвпливовішою. Вочевидь, саме через це  історія українців-в’язнів Аушвіцу досі, за невеликими винятками, залишається “білою плямою”. Водночас ця проблема є багатогранною, включає в себе низку аспектів і пов’язана з кільканадцятьма іншими сюжетами (антинацистське підпілля в Україні, протистояння ОУН(б) та нацистського окупаційного режиму, доля військовополонених-червоноармійців у Третьому Рейху, спротив серед примусових робітників, зокрема, у вигляді втеч з місця роботи тощо). Тема українців у Аушвіці відкриває широкі дослідницькі горизонти. Так, на свого дослідника чекає аналіз внутрішньо неоднорідних спільнот у критичних умовах, проблема стосунків українців з іншими національними групами в’язнів, вивчення трансформації цих стосунків, порівняння їх з контактами на волі та у довоєнний період. Зважаючи на значну кількість жінок серед ув’язнених українців, дослідження потребує також гендерний аспект проблеми. Окремою темою для вивчення може стати участь українців у структурах опору в’язнів. Це лише поверховий огляд напрямків, які можуть розроблятися в межах дослідження загальної проблеми українських бранців концтабору.

Українські в'язні Аушвіцу

Цей же текст пропонує базу для подальших досліджень, оскільки покликаний насамперед розібратися з наступними проблемами: як виокремити українців з загальної маси ув’язнених, чому реєстраційні документи табору не дають однозначної інформації про етнічну приналежність і як їх дешифрувати, які групи в’язнів можна виділити серед українців, як “українськість” в’язнів виражалася в умовах концтабору.

Поняття “українські в’язні Аушвіцу” фактично об’єднує кілька категорій уродженців України. Тема потребує детальнішого студіювання, проте потреби цього тексту вимагають бодай  схематично окреслити, про кого йдеться. Тож нижче наведено короткий перелік, складений у послідовності потрапляння відповідних категорій українців до Аушвіцу:

1. Українські мешканці Закерзоння, а також українці, які після радянської окупації Західної України перебралися в нацистську зону окупації. Усі вони мали досвід проживання у польській державі міжвоєнного періоду. Наскільки усвідомленою у кожному окремому випадку була ідентичність представників цієї категорії саме як членів окремої етнічної спільноти українців — сказати важко, оскільки не залишилося жодних свідчень щодо цього[1]. Хоча, на перший погляд, ці люди не відрізнялися від цивільних вихідців з Центральної та Східної України, є сенс виділити їх у окрему групу. Насамперед ця категорія потребує особливої уваги через різницю досвіду 1920-30-х років, яка виливалася у різницю сприйняття ситуації в таборі та вибору моделей поведінки. Також виокремити цю категорію можна за хронологічною ознакою, адже ув’язнення більшості з них, як свідчать документи, припало на період 1940 — першу половину 1942 років, а вже з початку 1943 року українці родом з Закерзоння практично не трапляються серед в’язнів.

2. Військовополонені Червоної армії, серед яких значна частина була українцями. У цьому контексті йдеться передусім про транспорти осені 1941 року, найбільший з яких налічував за різними підрахунками від 13 до 16 тиc. колишніх солдатів та офіцерів Червоної армії, у тому числі і українського походження, хоча кількість саме українців серед них ще нез’ясована. Досвід перебування у Червоній армії впливав на їхню ідентичність і ставлення до них з боку табірної адміністрації.

3. Члени ОУН (бандерівської), які уперше з’явилися серед в’язнів у липні 1942 року. Після першого бандерівського транспорту, було ще два — у серпні 1942 року та на початку листопада 1943 року. Крім цих транспортів, окремі члени ОУН (б), заарештовані саме за свою партійну приналежність, потрапляли невеликими групами у складі інших транспортів [2].

4. Примусові працівники з України (“остарбайтери”), які постійно потрапляли до Аушвіцу, починаючи з весни-літа 1942 року. Серед них можна знайти представників практично всіх регіонів України та, відповідно, різноманітних моделей і механізмів ототожнення себе з українцями — починаючи від прив’язки до України як географічного пункту і закінчуючи повністю сформованою ідентичністю модерного зразка, де Україна фігурувала як окремий суб’єкт на базі етнокультурної спільноти;

5. Євреї з Закарпаття, які потрапили до Аушвіцу, починаючи з весни 1944 року [3]. У цьому випадку, зрозуміло, не йдеться суто про українську ідентичність. Проте закарпатських євреїв сприймали як частину громади “в’язнів з України”. Певна частина з них, вочевидь, користувалася у побуті українською мовою, адже у списках загиблих та картах в’язнів можна знайти прізвища та імена закарпатських євреїв, транслітеровані німецькою мовою у спосіб, характерний для транслітерації українських імен та прізвищ.

Цей поділ в’язнів на категорії є наслідком потреби дослідника структурувати все різноманіття попередніх досвідів, регіональних походжень, причин потрапляння в Аушвіц, які траплялися серед українських в’язнів концтабору. Українські в'язні Аушвіцу

Не буде перебільшенням сказати, що українці були однією з найбільш строкатих та внутрішньо розділених груп серед в’язнів Аушвіцу. Це сприяло розчиненню українців серед загалу. Невидимість їм забезпечувала також специфіка системи реєстрації в Аушвіці, яка чітко прив’язувала національність в’язня до його формального громадянства. Виняток робили виключно для євреїв, тоді як представники усіх інших національностей реєструвалися за державною приналежністю. Який вигляд це мало з точки зору в’язнів Аушвіцу українського походження, зафіксував мемуарист-дослідник: “Яке гумористичне видовище склалося, коли наша українська група сімох отримала чотири різні класифікації: двоє наших друзів з Закарпаття отримали “Ч”, троє з терену Галичини позначку “Р”, один отримав номер без позначки, бо його батько жив у Варшаві і користувався нансенівським паспортом, один отримав чорний трикутник з позначкою “R”, бо був з теренів Східньої України. Отже, сім українців мали чотири категорії національної приналежності [4]”.

Як внутрішня різноманітність, так і специфіка системи реєстрації в’язнів ставлять дослідника перед проблемою знайти достатньо надійні шляхи виділення з загальної маси в’язнів саме українців. Взаємне переплетіння обох обставин робить формальні ознаки ненадійними маркерами, особливо, коли йде мова про пограничні регіони або бракує даних про місце народження конкретного в’язня. Якщо щодо українського походження вихідця з сільської місцевості центральноукраїнських чи західноукраїнських областей можна бути достатньо впевненим, то вихідця з промислових регіонів Донбасу чи зі Слобожанщини можна переплутати з росіянином, вихідця з Закерзоння — з поляком, уродженця Полісся чи північної Чернігівщини — з білорусом, особливо, коли бракує інших ознак для верифікації.

Українські в'язні Аушвіцу

Тож дослідник мусить покладатися на маркери ідентичності, опосередковано зафіксовані у обліковій документації концтабору. Під цим розуміється мова щоденного користування, яку можна визначити на підставі характерних деформацій у записі імені та прізвища, які записувалися зі слів самого в’язня, а також приналежність до греко-католицької конфесії (у випадках вихідців з Галичини та Закерзоння). Розглядаючи такі маркери як свідчення української ідентичності в’язня, можна достатньо точно встановити межі та розміри української спільноти Аушвіцу, при всій її внутрішній неоднорідності.

Якщо вести мову про ідентичність, незмінно постане питання про її усвідомленість. Особливо з урахуванням того факту, що у ряді випадків українська етнокультурна ідентичність, як складова суб’єктності української політичної нації, знаходилася у дискримінованому становищі. Цей фактор неминуче проявляється при комплексному опрацюванні джерел до теми, де дослідник зустрічає різні рівні усвідомлення власної етнічної приналежності. Від небажання поступитися ідентичністю як прояв спротиву до висловленого у формулюваннях на зразок “підросійський українець” розуміння того, що національна ідентичність не співпадає з громадянством, а також звичного користування українською мовою як рідною, що зафіксував писар через характерну транслітерацію.

Тож це питання доречно розкласти на три основні підпункти:

— ідентичність як елемент спротиву, у випадку членів ОУН (б). Бандерівці детально зафіксували свій досвід перебування в концтаборі у спогадах, а отже ця тема добре представлена у джерелах.

— шляхи ототожнення себе з українцями у межах тих можливостей, які надавала система реєстрації в’язнів у Аушвіці. Насамперед зазначення, що місце народження знаходиться в Україні або ж використання “змішаних” форм інформування про громадянство (наприклад, “підросійський українець”);

— виокремлення українців за особливостями транслітерації німецькою чи польською мовою українських імен та прізвищ (коли відсутні інші достатньо надійні джерела верифікації). Поява таких деталей була наслідком об’єктивних особливостей вимови.

Може видатися, що в умовах нацистського табору смерті, де уникнення фізичного знищення вже було успіхом, ідентичність була дуже умовним питанням навіть для самих в’язнів. Насправді ж ототожнення себе з тією чи іншою групою, зокрема за національними та етнічними ознаками, відігравало критичну роль при формуванні локальних мереж взаємодопомоги заради фізичного порятунку в’язнів, що й було одним з проявів спротиву табірній адміністрації [5]. Підставою для формування такої мережі могло стати прибуття у одному транспорті, походження з однієї місцевості, фахова солідарність, приналежність до однієї і тієї ж соціальної групи, або ж до політичної партії та низка інших ознак.

Втім, дослідник теми К. Дунін-Вонсович зауважує, що у процесі формування локальних мереж взаємодопомоги і спротиву, що поступово переросли у єдину підпільну мережу, яка охоплювала весь концтабір, велику роль відігравала спільна рідна мова або спільна мова повсякденного спілкування. В умовах конспірації критично важливим було швидке порозуміння таємно від “привілейованих” в’язнів та адміністрації коцтабору [6]. Мова ж є однією з базових ознак приналежності до певної етнокультурної спільноти.

Бруно Беттельхайм [7] — дослідник і колишній в’язень нацистських концтаборів вважає, що принциповою точкою неповернення, моментом психологічного Українські в'язні Аушвіцузламу та втрати мотивації до спротиву є підпорядкування в’язня тій системі цінностей, яку йому бажає накинути адміністрація табору, а також прийняття тієї ролі у суспільній структурі, яку для вʼязня призначили ідеологи тоталітарного режиму [8]. Фрустрація, зневіра, відчуття повної втрати контролю над власною долею є наслідками такої переорієнтації [9].

Зворотнім наслідком такої логіки є те, що одним з базових елементів вибудовування достатньо ефективної системи спротиву є збереження можливості приймати рішення, базовані на власних цінностях та інтересах, які випливають з усвідомлення власної ідентичності [10]. Визначення власних інтересів є неможливим без розуміння “ким ти є” [11]. За спостереженнями Віктора Франкла, наявність далекосяжної мети, яка в умовах концтабору здається божевіллям, є одною з умов сильної мотивації вижити та переорієнтації мислення на майбутнє, на противагу звичній тактиці “виживання з дня на день”[12].

Наскільки ця логіка справедлива, досить виразно демонструють численні спостереження випадків, коли ядром груп опору були представники сильно мотивованих середовищ, які окрім бажання просто вижити, мали й інший сенс існування. Наприклад, проводом антинацистського спротиву зазвичай були члени політичних партій та представники професій, для яких характерне сильне відчуття своєї місії у суспільстві — священики, військові, лікарі тощо.

Бруно Беттельхайм наводить приклади груп, які, за його спостереженнями, були особливо успішні у тактиці виживання. До них, наприклад, належать найбільш ініціативні групи серед євреїв, які після війни стали організаторами кібуців, а також групи віруючих: свідки Єгови, католицькі священики тощо [13]. Подібні приклади можна навести також поза згаданими Б. Беттельхаймом групами. Так, організований підпільний спротив у Аушвіці розпочав офіцер польської армії, учасник підпілля Вітольд Пілецький, який ще на початку 1920-х років вийшов у відставку у званні ротмістра. [14]. Цікавим є приклад Равенсбрюку, де лідерками та співорганізаторками спротиву стали військовополонені жінки, зокрема Євгенія Клем, яка була викладачкою Одеського педагогічного інституту.  [15].

До речі, таку кореляцію зауважили також дослідники каральних систем поза межами Європи. Так, Дж. Ховз зауважує, що серед військовослужбовців армії США, які потрапили у в’єтнамський полон та брали участь у системі взаємодопомоги (яка вважається першим етапом формування руху опору) була значна кількість вихідців з родин, де традиційними були професії з високим рівнем соціальної відповідальності (військові, медики, священики) та й самі полонені зазвичай мали вищу або спеціальну освіту [16].

Отже, наявність усвідомленої ідентичності мала величезне значення для успішності спротиву. Однак важливу роль у цьому процесі відігравали люди, здатні згуртувати спільноту в’язнів на базі ідентичності. Як правило, вони усвідомлювали власне місіонерське призначення і були представниками професій, що передбачали “служіння людям”. Відчуття приналежності до спільноти мотивувало до виживання і спонукало до пошуку найменших можливостей для висловлення солідарності і способів підтримання існування. Ідентичність, як це показано в аналізі В. Франкла, могла навіть стати одним з основних факторів виживання.

Джерела та література: проблеми дисбалансу і “сліпих зон”

Розкриття заявленої теми передбачає залучення різноманітних джерел, передусім облікової документації концтабору та спогадів. Облікова документація концтабору Аушвіц включає дуже різнопланові документи: картка в’язня (Haeftlingskarte), куди вносилися основні дані про ув’язненого (ім’я, прізвище, дата і місце народження, причина ув’язнення, опис зовнішності та інше), список завдань (Arbeiteinsatz), велика кількість різного роду списків, наприклад список померлих (Totenbuch), список з трупарні (Leichenhalle), список новоприбулих (Zugangsliste) та низка інших. Стан та повнота збереження кожного типу джерел є різною, порівняльний аналіз записів у різних документах щодо однієї і тієї ж особи неминучий. Наразі основна маса документації Аушвіцу оцифрована та зберігається у базах даних ITS Bad Arolsen та auschwitz.org.

Саме ці списки містять інформацію про віросповідання та місце народження, які у сукупності дозволяють достатньо точно визначити, до якої з національних спільнот належав в’язень. Також у документах зафіксовано імена та прізвища, що дає можливість провести аналіз записів — якщо писар був носієм німецької чи польської мови, часто у записах зі слів україномовних в’язнів траплялися характерні помилки.

При цьому списки, навіть при повній збереженості, не дають інформації щодо того, наскільки усвідомленою була ідентичність у кожному окремому випадку. Таку інформацію містять спогади в’язнів, які вижили. Проте радянські військовополонені залишили обмаль свідчень, оскільки їхні представники переважно загинули. Відносно доступними для дослідження є спогади членів ОУН (б), вихідців з Закерзоння та втікачів-примусових робітників з усіх регіонів України. Втім, і ці свідчення представлені нерівномірно. Якщо члени ОУН (б) в еміграції залишили після себе великий пласт спогадів [17], решта багатотисячної української спільноти “після Аушвіцу” тривалий час знаходилася в умовах тоталітарної цензури та була позбавлена можливості висловити свої свідчення про пережите.

Третьою групою свідчень є спогади, зібрані вже у період Незалежності [19]. Їхні автори переважно концентрувалися на власних переживаннях, ідентифікація залишалася на рівні “свій — чужий”, тобто “кати-нацисти” проти “жертв-в’язнів”, здебільшого без подальшої диференціації.

Українські в'язні АушвіцуТема українців у Аушвіці тривалий час залишалася недослідженою, за винятком загальних згадок у працях, присвячених українському досвіду Другої світової війни загалом, а також темі військовополонених, примусових робітників та ін. Чи не єдиною монографією на цю тему залишається праця М. Марунчака “Українські політичні в’язні у німецьких концентраційних таборах”, видана у 1996 році [20]. Крім неї, є оглядові статті польських дослідників Адама Цири (Adam Cyra) та Томаша Кобилянського (Tomasz Kobylanski [21]). Хронологічно останнім є збірник статей “Концтабір Аушвіц. Український вимір: дослідження, документи, свідчення” [22].

Водночас завдяки широкій представленості теми Аушвіцу у світовій історіографії, при належному опрацюванні джерел, є всі можливості різнобічного розгляду теми українських в’язнів табору. Особливе зацікавлення становлять психологічні зміни, механізми адаптації до ситуації постійної загрози та психологічні підстави опору, що розглянуті у роботах В. Франкла, Б. Беттельхайма, Дж. Герман, А. Глінської, К. Дунін-Вонсовича, Д. Гроссмана та інших [23].

“Бандера групе”: ідентичність як база для спротиву

Прикладом чітко вираженої ідентичності серед усіх категорій в’язнів Аушвіцу родом з України, є представники так званої “Бандера групе”, тобто ув’язнені члени ОУН (б). На українській ідентичності у середовищі бандерівців наголошували (та чи могло бути інакше у випадку членів політичної організації, яка вбачала сенс свого існування у здобутті національної держави?). Проте велике значення у формуванні такого іміджу бандерівців має той факт, що саме члени ОУН (б) залишили великий масив спогадів про своє життя, у тому числі і про ув’язнення у нацистських концтаборах, що робить їх надзвичайно вдячним об’єктом аналізу. Ця група особливо гостро переживала факт “позбавлення імені”. Про це свідчить хоча б те, що члени “Бандера групе”, які відобразили у спогадах період перебування у Аушвіці, приділяли окрему увагу факту об’єктивної неможливості вказати власне походження у облікових документах. Прикладом таких переживань може бути цитата з книги М. Марунчака: “Чи могло бути для українського політичного в’язня чи взагалі національно свідомого українця щось більш понижуюче, як, попавши до німецького концтабору, зносити фізичний терор і носити на своїх грудях чужу національну літеру, що в тому часі неначе мала символізувати його національну приналежність і його патріотичні почування, за які він карався в кацеті” [24]. Бандерівці сприймали бюрократичне невизнання українців як окремої групи не тільки на рівні особистого переживання, а й як чинник згуртування, одну з причин протистояння нацизму, який уособлювала табірна адміністрація. Відчуття “невизнаної ідентичності” стало потужною мотивацією для виживання і спротиву: “…була здетермінованість пережити всі лягери і поневіряння і дожитись вільної і незалежної української держави. Така настанова перекликалась зі словами Лесі Українки: “Жити хочу — геть думи сумні!”… оце “Хочу жити” було головним мотивом для долання труднощів таборового життя” [25].

Усвідомлення того, що ідентичність була однією з причин ув’язнення було сильним стимулом для спротиву, що дозволив гуртувати навколо себе інших українців тільки на підставі українського походження, не надаючи значення, наприклад, регіональним відмінностям чи політичним переконанням. Зокрема, діяльність мережі взаємодопомоги поширювалась на в’язнів-остарбайтерів та військовополонених Червоної армії, українців за походженням [26]. Також представники “Бандера групе” зуміли організувати передачу допомоги для ув’язнених у Біркенау жінок-українок [27], причому ця допомога включала в себе не тільки передачу продуктів харчування, а й імпровізований випуск журналу, призначеного виключно для ув’язнених жінок — “Жіноча недоля” [28].

Українські в'язні Аушвіцу

Одним з найяскравіших прикладів, коли “свою” мережу бандерівці поширили на співвітчизників у принципі, була практика залучення до свого кола хлопчаків-підлітків, як правило, остарбайтерів-втікачів. Така практика була звичною серед політичних в’язнів, які опікувалися малолітніми в’язнями, щоб вберегти їх фізично та захистити від сваволі “привілейованих” в’язнів, які часто ґвалтували підлітків. Втім, у випадку “Бандера групе” добре видно, що йшлося не тільки про порятунок вразливіших в умовах концтабору підлітків, а й про продовження боротьби проти нацистів. Цього разу — у формі оберігання “своєї” молоді в умовах постійної загрози: “Цих молодих людей були сотні і всі вони тужили за рідними сторонами, а тому раділи, коли могли зустріти своїх земляків і з ними поділитися своїми турботами і думками. Бувало, неділями до кожного з нас на кімнату приходили по кілька юнаків, розповідали про своє життя і бажали довідатися щось більше з історії України [29]”. Одним з таких підопічних був Михайло Майборода, родом з Полтавщини, 1929 року народження [30]. Цікаво, що в’язень з ідентичними даними вказаний також у базі даних Бад-Арользена.

Якщо проаналізувати поведінку членів ОУН(б) в Аушвіці у контексті поглядів Б. Беттельхайма, складається враження, що маємо справу з послідовним відтворенням сформованої логіки боротьби, базованої значною мірою на усвідомленні власної ідентичності, що мало вигляд участі у підпільній мережі спротиву як продовження боротьби проти нацистів на волі.

Бандерівці сприймали ув’язнення як черговий етап боротьби проти нацистів за незалежність України. Він, зокрема, передбачав відстоювання власних кордонів і можливості “бути собою” та діяти за власною логікою і на користь власних інтересів. Це проявлялося у вигляді формування кола спілкування, групування співвітчизників, планування заходів порятунку слабших товаришів по нещастю, підпільної молитва тощо.

Відправною точкою у міркуваннях Б. Беттельхайма є збереження можливості приймати  рішення за принципом “чини не те, чого від тебе очікують”, а також формування чіткого внутрішнього причинно-наслідкового зв’язку, який пояснює факт перебування людини у концтаборі, а отже усуває відчуття шоку від самого факту ув’язнення.

Українські в'язні Аушвіцу

Парадоксальним чином такий підхід виявився більш ефективним у справі відстоювання власної ідентичності, ніж пояснення писарям “Ауфнаменбюро”, чому українців слід записувати як окрему національність, що тягло за собою ризик стати жертвою побоїв за порушення “порядку”. Прикладом відстоювання в’язнями власної ідентичності є такий випадок. На Різдво 1945 року група українських політв’язнів приготувала імпровізовану Святу вечерю з “зорганізованих”, тобто принагідно вкрадених, продуктів. Одного з учасників підготовки святкування Степана Петелицького (коли він ніс свіжозварений “борщ” до бараку) перепинив заступник рапортфюрера Кадук, відомий садистськими нахилами [31]. У цей момент обох побачив рапортфюрер Хартсвінг [32], якого здивувала відсутність ідентифікаційної літери на одязі Петелицького. Петелицький відповів, що є українцем, а оскільки такого позначення не передбачено, то їхня група, тобто “Бандера групе”, виклопотала у адміністрації табору право носити “безіменні” вінкелі. Після такого пояснення Хартсвінг власноручно написав на “вінкелі” Петелицького літеру “U” — від Ukrainer, а на зауваження Петелицького, що через це його будуть плутати з угорцями, додав “r”. Відповідно вийшло “Ur” і з цією позначкою Петелицький відбув останні два тижні ув’язнення в Аушвіці.

Попри виражене прагнення підкреслити свою ідентичність, у в’язничних картках членів ОУН(б) найчастіше значиться “колишня Польща” або ж “Чехословаччина” [33]. Пояснюється це тим, що члени ОУН (б), переважно достатньо освічені люди, сприймали формулювання “державна приналежність” за прямим значенням, тобто як підтвердження формального громадянства. Також не виключено, що свою роль зіграла початкова розгубленість (попри тюремний досвід оунівців, реальність Аушвіцу сильно відрізнялася від реальності попередніх місць ув’язнення), а також небажання відразу необачно наражатись на небезпеку через наполегливе відстоювання своєї позиції.

Крім членів ОУН (б), організований спротив вочевидь зуміли сформувати лише колишні військовополонені Червоної армії. Принаймні є підстави робити такі припущення, спираючись на спогади та порівняння з іншими концтаборами, де значну частину в’язнів, задіяних у підпільній мережі спротиву становили військовополонені. Попри те, що у цьому випадку йдеться не суто про українську ідентичність, а насамперед про усвідомлення приналежності до спільноти “своїх” — червоноармійців, слід зазначити, що у документах зафіксовано низку випадків, коли червоноармійці називали себе українцями. Прикладом можуть бути картки ув’язнених Андрія Мельничука [34] з Вінниччини та Олексія Поліщука [35] з Київщини. Такі випадки нерідкісні, відповідно, цілком імовірно, що серед військовополонених було досить багато тих, які чітко ототожнювали себе з українцями.

“Підросійський українець” та “колишня Польща”: парадокси ідентичності українця в Аушвіці

Українські в'язні АушвіцуКоли йдеться про решту українських в’язнів Аушвіцу, то в більшості випадків єдиною інформацією, яка може допомогти зрозуміти, ким насправді вважала себе людина, є запис щодо походження у в’язничних документах. Насамперед йдеться про запис у індивідуальній картці в’язня. Попри те, що існували жорсткі правила запису, за якими мав фіксуватись насамперед факт формального громадянства, країна, з якої походить бранець, у цій графі траплялися варіації. Насамперед це пов’язано з тим, що єдиним джерелом інформації для писаря був сам ув’язнений. У випадку неросійських народів Радянського Союзу, у тому числі українців,  це створювало чималі труднощі:

“До Авшвіцу прибували переважно молоді хлопці з села, які ще до того були перелякані тим, що їх привезли до концентраційного табору, де на них кожен випробовував свою палицю від самого моменту вступу в табір. Тож вони всі були загулюкані, знервовані і пригнічені. Їм було годі зібрати свої думки докупи.

Поляк звичайно питав такого заляканого новоприбулого:

— Як називається твій район?

— Я ж казав вам — Гайсинський район, —  той відповідав.

— Добре, — говорив поляк знову, — але як називається те місто, в якому центр району?

— Ну як вам пояснити, — бурмотав заклопотаний українець — це є Гайсинський район…

Так розмова тягнулась би до безкінечності, якби нетерпеливий поляк не бив бідного хлопця кулаком в обличчя за те, що той не вмів сказати: “Гайсин — район, Вінниця —  область [36]”.

Парадоксально, але запис походження малоосвіченої людини, яка, вочевидь, розуміла тільки те, що від неї вимагають повідомити, звідки вона родом, дає набагато більше інформації, ніж запис, зроблений зі слів освіченої людини, яка на питання про “державну приналежність” відповідала чітко: “Радянський Союз”.

Крім стандартних записів “Russe” та “Ud SSR”, у записах трапляються інші означення місця походження, як “колишня Польща”[37], та власної ідентичності, як “українець” [38].  Наприклад, у графі “державна приналежність” Степан Клочко, уродженець с. Гулівка (у джерелі вказано Гулейка) Волинської області, вказав “Україна” [39]. Було б великою помилкою вважати, що це спостереження стосується виключно мешканців Західної України, яких стереотипно сприймають як представників винятково чіткої української ідентичності. Так Олексій Ломака означив себе “російським українцем” [40]. Робітник Степан Плющ назвав себе “українцем з Росії” [41]. В’язень Борис Коробко, родом з Ровеньок Луганської області зазначив, що він “українець” [42], аналогічно вчинили Віктор Лахтєрін зі Сталіно (Донецьк) [43] та Іван Лобода з Дніпропетровщини [44]. У окремих випадках власноручний підпис в’язня на відомостях передачі речей до так званої “ефектенкамери”, де їх, теоретично, мали зберігати до звільнення або смерті в’язня, служить додатковим підтвердженням його українськості, як це було у випадку Федора Залоги [45] та Блакити Івана  [46]. Внаслідок подібних до описаної вище ситуацій у в’язничних картках з’явилося чимало записів, які опосередковано фіксують те, ким себе вважали в’язні.

Ідентичність через мову: що можуть розповісти записи зі слів в’язнів

Українські в'язні АушвіцуДодатковим, а в окремих випадках і єдиним способом встановити з якою спільнотою себе пов’язував бранець, є аналіз  написання імені та прізвища у табірних документах. Так через особливості сприйняття української мови писарями — носіями польської та німецької мов у записах залишився характерний спосіб передачі звуків, або ж типові помилки. Тож за цими ознаками на підставі відтворення імені та прізвища у картці в’язня можна відносно надійно ідентифікувати українця. Також достатньо поширеними були випадки, коли незвичні для вуха писаря українські імена записувались у латинізованій формі. Так Андрій Нежера перетворився у Nezera Andreas [47], Михайло Кравців у Krawciw Michael [48] тощо.

Нижче подано характерні особливості транслітерації, які сигналізують про те, що рідна мова в’язня — українська:

— закінчення -ів українських прізвищ прикметникового типу передавалися через -y, -yj, -ii.  На відміну від російських прізвищ прикметникового типу, які у записах закінчуються на -ia,  -ij. Така картина у випадку Дмитра Лісового (Lisowyj Dmytro) [49], Семена Ольшевського (Olschewskyj Semen) [50], Якова Вишневського (Wischnewskyj Jakow) [51], Якова Добровольського (Dobrowolskyj Jakiw) [52].

— голосні -я, -є, -ї передавали як -ija, -ije (російські — ie, -ia; польські — за правилами правопису польської мови щодо жіночих імен, наприклад — Maria, Julia, хоч при точній транслітерації мало б бути — Mariia, Juliia). Така картина спостерігається у низці записів: Корнієнко Іван (Kornijenko Iwan) [53], Піляренко Марія (Pilarenko Marija) [54], Хондусенко Надія (Chondusenko Nadija) [55], Мусієнко Ольга (Musijenko Olga) [56] У деяких випадках, наприклад, Марії Порич (Porytsch Marija) [57] чи двох жінок з однаковим прізвищем — Поліщук Анни і Поліщук Олени, тільки різниця у транслітерації прізвища та — у останньому випадку — також запис імені дає можливість припустити, до якої етнічної спільноти вони належали: Анну записали як Politschuk Anna [58], а Олену — як Poletschuk Jeliena [59].

— голосні звуки “о”, “и” у російській вимові сприймаються польським чи німецьким вухом як, відповідно, “а” та “і”, прикладом чого є різниця записів на зразок Maksymenko[60] i Maksimienko [61]. У першому випадку спостерігаємо запис явно україномовного в’язня, на що вказує “у”, яка передає українське “и” та відсутність пом’якшень. Натомість у другому випадку послідовність “і” та передача вимовленого “е” через “іе” сигналізує про людину, яка, найімовірніше, у побуті послуговувалася російською. Інколи можна зустріти записи, де україномовна людина намагалася розмовляти російською, імовірно, тому, що вважала російську мову мовою офіційного спілкування: Horyntschenko Wasylyj [62]. Хоча не можна виключати, що йдеться про русифікованого українця, але в цьому випадку, вочевидь, на місці “y” фігурвало б “i”, яке зазвичай позначає вимову російського “и“.

Застосування такого методу дозволяє також робити припущення щодо «українськості» мешканців України неукраїнського походження. Характерним є випадок двох євреїв, імовірно, родичів з Київщини, які задовго до війни виїхали з території України і потрапили в Аушвіц з Франції. Прізвища обох зафіксовані у депортаційних листах з Дрансі, які в оцифрованому вигляді доступні у базі даних Міжнародної Пошукової системи у Бад-Арользені. Для запису прізвища одного з них вжито французьку транслітерацію російської мови, інший, вочевидь, вимовляв своє прізвище по-українськи. Так, у першому варіанті було записано Szkliarewskij, у другому — Szklarewsky [63].

Небезпеки ідентичності

Явно виражена приналежність до певної групи могла нести загрозу. Доказом цього може бути доля братів Бандер, які були вбиті наглядачами-поляками у перші тижні перебування в Аушвіці, а також дані про випадки насильства щодо українців з боку поляків та росіян у інших концтаборах [64]. Характерно, що навіть бандерівці, які відрізнялися гарною організацією та мали досвід підпілля, а часто й ув’язнення, маскували власне походження до моменту, поки не ставала зрозумілою внутрішня ситуація у концтаборі. Для уникнення імовірних знущань вони використовували те, що прізвища багатьох з них легко полонізувалися, маскуватись дозволяло також добре знання польської мови.

Наскільки небезпечною могла бути “не та” ідентичність, не тільки етнічна, а й політична, свідчить ситуація Миколи Климишина, описана ним у спогадах [65]. Згідно зі спогадами, відразу після прибуття Миколи Климишина  один з бандерівців, привезених за два тижні до цього, 20 липня 1942 року [66], Борис Вітошинський, попередив, що його розшукують поляки, які “хочуть тебе вбити за Пєрацького [67]”. У цій ситуації Микола Климишин вирішив використати факт перебування у складі похідних груп у Центральній Україні влітку 1941 року і вдавати з себе вихідця з тих місць. Недоліком цього плану було те, що таке прикриття діяло тільки до моменту офіційної реєстрації в’язня в таборі, оскільки у разі підозри дані про особливо важливих політичних в’язнів перевірялися через супровідні документи. Миколу Климишина врятував випадок — попереднього вечора він випадково зустрів аптекаря з Кракова, який його знав зі студентських часів. У ході підготовки до “Варшавського процесу” ОУН поліція змусила цього аптекаря, на ім’я Станіслав Гошковський [68], підписати свідчення начебто Климишин купував у нього лікарський препарат, який міг бути використаний також як елемент вибухівки. Підписані аптекарем свідчення стали аргументом обвинувачення, причому поліція не дала можливості Гошковському виступити на суді і спростувати свідчення, фактично взяте під тиском. Гошковський вважав, що зустріч з Климишиним дає йому можливість спокутувати свій гріх лжесвідчення і наступного дня, коли під час реєстрації Микола Климишин був змушений назвати своє справжнє прізвище та походження, зумів умовити своїх земляків не чіпати українця [69]. Хоча у цьому випадку йдеться не про етнічну ідентичність, а радше про приналежність до певної політичної групи, але добре видно, що інколи краще було не відкривати, хто ти насправді.

Ця історія має слабкі місця — насамперед, у реєстрі в’язнів Аушвіцу у базі на сайті музею “Аушвіц-Біркенау” та у базі ITS Bad Arolsen в’язня з таким іменем, Українські в'язні Аушвіцуякий би потрапив у Аушвіц у серпні 1942 року, не виявлено. Крім того, є свідчення інших бандерівців, що Климишин ще якийсь час використовував полонізовану форму прізвища Клімчевський, саме з побоювань повторити долю братів Бандер [70]. Натомість усі, хто зачіпав цей епізод у спогадах, сходяться на тому, що ситуація нормалізувалася після переговорів з представниками польської спільноти, імовірно, учасниками табірного підпілля [71]. Подібну картину змальовують і польські мемуаристи та дослідники [72].

Опосередкованим свідченням того, що загал українців в Аушвіці (а також в інших концтаборах Третього Райху) досить чітко розумів, хто вони і звідки, принаймні настільки, щоб решта в’язнів могла їх вирізнити серед решти “росіян”, є свідчення іноземців. Згадки про українців (йдеться про “підрадянських”, оскільки частка бандерівців була дуже малою) знаходимо у Бруно Беттельхайма [73], Ойгена Когона [74], Германа Лянгбайна [75]. Втім, факт і кількість таких свідчень говорить, що переважно українці досить чітко і послідовно виокремлювали себе не тільки серед всього загалу в’язнів, а й серед бранців з території Радянського Союзу, що важливо з огляду на поширене сприйняття вихідців з СРСР як росіян.

Це було б неможливим без постійної неусвідомлюваної демонстрації у спілкуванні з іншими в’язнями маркерів ідентичності на зразок мови. Також свідчення іноземців про українців опосередковано підтверджують, що численні записи на кшталт “підросійський українець” та транслітерація і помилки, характерні саме для передачі української вимови імен та прзівищ не є випадковістю. На сьогодні точна кількість українських жертв Аушвіцу невідома. Вважається, що це близько 120 тисяч осіб, з яких 90 тисяч припадає на закарпатських євреїв. Утім ця цифра дуже приблизна (з них усіх точні імена, місця та дати народження встановлені лише для близько 5,5 тисяч людей). [76] Спираючись на опрацьовані дані, можна стверджувати, що цифри, які відображають кількість українських в’язнів Аушвіцу можуть суттєво зрости. Українці в Аушвіці попри існуючі внутрішні розмежування у критичній ситуації все ж ототожнювали себе з однією етнокультурною спільнотою. В низці випадків для українців ідентичність стала підставою не лише взаємного пошуку “своїх” серед загальної маси в’язнів, а й глибинною мотивацією для спротиву.

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

[1]Група виділена на підставі аналізу даних щодо географії походження в’язнів зі списку, відомого, як Auschwitz Death Certificates.

[2]Марунчак М. Українські політичні в’язні в нацистських концентраційних таборах. — Вінніпег, 1996. — с. 106 – 113

[3]Славік Ю. Шлях до Аушвіцу: Голокост на Закарпатті. — Дніпро, 2017. — с. 79 – 81

[4]Марунчак М. Українські політичні в’язні… — С. 91

[5]Dunin — Wąsowicz K. Ruch Oporu w hitlerowskich obozach koncentracyjnych. – Warszawa, PWN, 1983. —  S. 52-53

[6]Dunin  Wąsowicz K., 1983, S. 70

[7]Bettelheim B. The informed heart. A study of the psychological conseguences of living under extreme fear and terror. – New York, Penguin, 1991

[8]Bettelheim B., 1991, p. 101

[9]Bettelheim B., 1991, p. 103

[10]Bettelheim B., 1991, p. 69, 79-80

[11]Франкл В. Людина у пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі.  – Харків, “Клуб сімейного дозвілля”, 2016,. —  c. 91

[12]Франкл В., 2016, c. 89

[13]Bettelheim B.,1991, P. 20

[14]Pilecki W. Raport.

[15] Helm Sara. If this a women: Inside Ravensbrueck: Hitler’s Concentration Camp for Women. — London, Brown Book Group, 2015. — p. 237 – 245.

[16]Howes Cr. Voices of the Vietnam POWs. — New York, Oxford University Press, 1993. —  P. 11.

[17]В боротьбі за Українську державу. — Львів, “Меморіал”, 1992; Климишин М. В поході до волі. Т.ІІ. — Детройт, 1987; Марунчак М, 1996; Петелицький С., 2000; Мірчук П. В німецьких млинах смерти. — Лондон, 1957 та ін.

[18]Бойко Вадим. Слово після страти. Якщо на землі є пекло. — Київ, 1989

[19]Заник Христина. Анастасія Гулей. Дорога в Освенцим.

[20] Марунчак Михайло. Українські політичні в’язні у нацистських концентраційних таборах. — Вінніпег, 1996.

[21]Cyra A. Banderowcy w KL Auschwytz. Режим доступу: http://www.mysl-polska.pl/node/51;

[22] Українці в Аушвіці. Український рахунок. – Київ, 2020

[23] Bettelheim B. The informed heart. A study of the psychological conseguences of living under extreme fear and terror. – New York, Penguin, 1991;  Dunin — Wąsowicz K. Ruch Oporu w hitlerowskich obozach koncentracyjnych. — Warszawa, PWN, 1983;  Франкл В. Людина у пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі.  — Харків, “Клуб сімейного дозвілля”, 2016; Glińska Anna. Moraloność więznia Oświęcimia // Etyka 2, s. 173 – 232; Grossman D. On killing. The psychological cost of learning to kill in war and society. — New York, 1995; Герман Дж. Психологічна травма та шлях до видужання. — Львів, 2015.

[24]Марунчак М., 1996, С. 60

[25]Коваль О. Спомини мого життя. Львів — Auschwitz — Брюссель… – Львів, 2016 –  С. 101

[26]Кардаш В. Справжній друг і провідник// В боротьбі за українську державу… – С. 722; Чайковський Д. Хочу жити!. – Львів. 2009. — С. 108 – 109

[27]Марунчак М., 1996, С. 127-128

[28]Коваль О., 2016, С. 104-105

[29]Коваль О., 2016, С. 102

[30]Мірчук П. У німецьких млинах смерті. — Лондон, 1957, С. 130; Чайковський Д. “Хочу жити!”. — Львів,, 2009, С. 98

[31]Освенцим глазами CC. — Katowice, Krajowa agencja wydawnicza, 1979. -s. 284

[32] Петелицький С. До Освенціму за Україну. — Київ, Суспільна служба України., 2000 . — С. 54-55

[33]Марунчак М., 1996, с. 91

[34] Мельничук Андрей

[35] Полищук Алексей

[36]Климишин М. В поході до волі. Детройт, 1987, Т.2, С. 116.

[37]Волошин Михаил

[38]Каша Степан

[39]Клочко Степан

[40]Ломака Алексей

[41]Степан Плющ

[42]Коробко Борис

[43]Лахтєрін Віктор

[44]Лобода Іван

[45]Залога Федір

[46]Блакита Іван

[47]Нежера Андрій

[48]Михайло Кравців

[49]Лісовий Дмитро

[50]Ольшевський Семен

[51]Вишневський Яків

[52]Добровольський Яків

[53] Корнієнко Іван

[54]Піляренко Марія

[55]Хондусенко Надія

[56]Мусієнко Ольга

[57]Порич Марія

[58]Поліщук Анна

[59]Полещук Елена

[60]Максименко Іван

[61]Максименко Марія

[62]Горинченко Василій

[63] Auschwitz Death Certificates.

[64]Климишин М., 1987, Т.ІІ, С. 89,

[65]Климишин М., 1987. Т. ІІ. С. 87 — 98

[66]Група, з якою прибув М. Климишин, прибула до Аушвіцу 8 серпня 1942 року.

[67]Климишин М.,1987, Т.2, с. 85

[68]У базі в’язнів Аушвіцу в’язня з таким іменем, який би був привезений до табору у серпні 1942 року немає. Отже, якщо Климишин передає події достатньо точно, маємо справу або з помилкою, або зі свідомим заплутуванням, характерним у випадках згадок про людей, які могли опинитися за “Залізною завісою” після війни.

[69]Климишин, Т.2., с. 86-87; 93-95

[70]Чайковський Д. 2009, с. 23

[71] Марунчак М. Українські політичні в’язні… — С.118 — 120; Коваль О., С. 77

[72]Cyra A. Banderowcy w KL Auschwitz.

[73]Bettelheim B., 1991, p. 148 – 149

[74] Kogon E. Państwo SS. Organizacja i funkcjonowanie niemieckiego obozu koncentracyjnego. – Zakrzewo, 2017. — s. 471 — 472

[75] Langbein H. Menschen in Auschwitz.- Frankfurt, 1980 —  Tego ż. Auschwitz przed sądem. — Warszawa, 2010

[76] Ісаюк О. 5 хвиль українських в’язнів Аушвіцу: селяни, червоноармійці, бандерівці, остарбайтери і євреї.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

«Назвати членів ОУН мені забороняє Закон Божий і Тайна Сповіді». Історія о. Василя Пришляка

«Назвати членів ОУН мені забороняє Закон Божий і Тайна Сповіді». Історія о. Василя Пришляка

На одному із допитів НКҐБ між слідчим та отцем відбувся діалог. «Звідки вам відомо, що у селі Підгірці була ОУН?», — запитав слідчий. «Деякі жителі села, приходячи до мене на сповідь, розповідали про те, що є членами ОУН», — відповів йому на це отець. «Назвіть цих осіб» — аж загорівся отримати довгоочікувану інформацію чекіст. «Назвати тих осіб, які на сповіді мені повідомили про свою належність до ОУН, я не можу, бо зробити це мені забороняє Закон Божий і Тайна сповіді…» — беззастережно відповів священник.

Джерело – Релігійно-інформаційна служба України

Автор – Володимир Бірчак, історик, журналіст, заступник директора Архіву СБУ (2014-2016), керівник академічних пргорам Центру Досліджень Визвольного Руху

Довге і непросте життя отця Василя Пришляка розпочнеться на Тернопільщині. Тут у 1890 році у селі Вікно Гримайлівського повіту (нині Гусятинський район) у сім’ї Григорія народиться син.

Батько старався дати добру освіту Василеві. Після закінчення гімназії в Тернополі юнак вступив у Львівський університет на теологічний факультет.

о. Василь Пришляк

Студіюючи теологію, В. Пришляк вирішує стати священником. Та здійснити цю свою мрію після завершення навчання у 1918 році не вдалося. Обставини склалися дещо по-іншому.

Після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії західні українці заявили своє право на самовизначення та проголосили незалежну Народну Республіку.

Василь Пришляк долучився до державницької праці у новоствореній державі – ЗУНР. На запрошення очільника Скалатського комісаріату й члена Української Національної Ради ЗУНР Михайла Новаківського, Пришляк працював керівником відділу з розподілу продовольства серед населення в цій структурі з грудня 1918 до липня 1919.

У цей час на західноукраїнських землях тривали військові баталії між поляками та українцями. У зв’язку із наближенням польського фронту та переходом Галицької Армії через р. Збруч Пришляк повернувся до рідного села. А згодом переїхав до Львова, де у квітні 1920 одружився із Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) і розпочав підготовку до іспитів перед єрейськими свяченнями, щоби здійснити свою давню мрію і стати священником.

Довге і непросте життя отця Василя Пришляка розпочнеться на Тернопільщині. Тут у 1890 році у селі Вікно Гримайлівського повіту (нині Гусятинський район) у сім’ї Григорія народиться син.

Батько старався дати добру освіту Василеві. Після закінчення гімназії в Тернополі юнак вступив у Львівський університет на теологічний факультет.

Студіюючи теологію, В. Пришляк вирішує стати священником. Та здійснити цю свою мрію після завершення навчання у 1918 році не вдалося. Обставини склалися дещо по-іншому.

о. Пришляк – парох с. Підгірці , 1960 р. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк – парох с. Підгірці, 1960 р. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом” Ігорем 

Після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії західні українці заявили своє право на самовизначення та проголосили незалежну Народну Республіку.

Василь Пришляк долучився до державницької праці у новоствореній державі – ЗУНР. На запрошення очільника Скалатського комісаріату й члена Української Національної Ради ЗУНР Михайла Новаківського, Пришляк працював керівником відділу з розподілу продовольства серед населення в цій структурі з грудня 1918 до липня 1919.

У цей час на західноукраїнських землях тривали військові баталії між поляками та українцями. У зв’язку із наближенням польського фронту та переходом Галицької Армії через р. Збруч Пришляк повернувся до рідного села. А згодом переїхав до Львова, де у квітні 1920 одружився із Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) і розпочав підготовку до іспитів перед єрейськими свяченнями, щоби здійснити свою давню мрію і стати священником.

Дружина Володимира, США, 1967 р. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

Дружина Володимира, США, 1967 р. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом”  Ігором Євгеновичем 

У жовтні цього ж року його благословив і рукопоклав на душпастриську працю Митрополит Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький.

Розпочалося священниче служіння отця Василя Пришляка на Львівщині. Майже рік він перебував на парафії у м. Кам’янка Струмилова (нині Кам’янка Бузька), згодом служить у с. Барилів Лопатинського (нині Радехівського району), а з березня 1923 і до жовтня 1927 – священник у с. Криве Радехівського району.

Із жовтня 1927 року і аж до дня свого арешту о. Пришляк буде парохом у с. Підгірці Олеського (нині Бродівського р-ну). Спочатку відправляв богослужіння у церкві Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році – авт.), а у 30-их роках розпочав побудову нового мурованого храму в селі.

Перебуваючи на парафії у Підгірцях, отець працював вчителем у неповній середній школі та завідував місцевим кооперативом. Він користувався великою повагою і довірою серед народу і духовенства, тож із 1938 до 1943 очолював деканат Олеського району.

Церква Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році). Джерело: wikimapia.org

Церква Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році)

За словами свідків, на початку 1939 о. Пришляк збирав гроші в церкві, а також серед жителів села. Однак, як стверджували свідки, ці гроші в церкві не залишились, а були відправлені до Чехословаччини.

Можна припустити, що отець таким чином проводив збірку коштів для потреб Карпатської України. Підтвердженням цього може бути його дружба із згадуваним вже М. Новаківським, що в цей час якраз перебував на території Закарпаття та брав активну участь у розбудові місцевої української автономії.

Із приходом німецької влади на Львівщину о. Василь пів року очолював товариство «Просвіта» в Олеському районі, допоки останнє не перетворили в «Українське освітнє товариство» (УОТ – авт.) За цей час йому вдалося відновити та відкрити роботу 27 просвітянських читалень в районі, що раніше були закриті радянською владою.

Як очільник районної «Просвіти» отець звертався із різними розпорядженнями до голів читалень. В одному із них зафіксовані такі слова:

«…хвиля, яку тепер переживаємо, вимагає від нас великої напруженої праці, щоби не тілько відбудувати те, що ми під час двох останніх років втратили, але у відбудову втраченого вкласти свої нові надбання».

На одному із допитів слідчого дуже зацікавлять слова про «два втрачені роки», і він ще перепитає отця, чи той мав на увазі період радянської влади 1939-1941, на що о. Пришляк відповість ствердно.

Отець, як і більшість українців, у червні-липні 1941 раділи звільненню від більшовиків. Та не забував о. Пришляк і про допомогу ближньому. Так, завдяки його старанням було звільнено із німецького полону понад 40 офіцерів та солдатів Червоної Армії (полонених утримували у Підгорецькому замку – авт.), яких відправили до їхніх домівок.

Упродовж німецької окупації о. Василь повсякчас давав у себе прихисток червоноармійцям чи втікачам із німецьких таборів. Одним і них був і Пономаренко Андрій, уродженець Сталінської (нині – Донецької) області, що потрапив пораненим до німецького полону у 1942.

Андрій перебував у різних госпіталях на території Генерал-Губернаторства (нині – Польща), де йому ампутували руку, а у 1943, коли його етапували на Львівщину, йому вдалося втекти і потрапити у с. Підгірці. Отець Василь прийняв його до себе, де він перебував аж до приходу Червоної Армії у липні 1944.

о. Пришляк разом із парафіянами на свято Пресвятої Євхаристії. Світлина надана Головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк разом з парафіянами на святі Пресвятої Євхаристії. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом”  Ігором Євгеновичем 

На початку 1942 отцю запропонували очолити Олеську районну делегатуру Українського Центрального Комітету (УЦК – авт.) Він погодився і керував нею з перервами від грудня 1942 до квітня 1943, а потім – із травня до липня 1944. Це згодом стане одним із основних його звинувачень у НКҐБ.

Водночас у період із 1941-1944 о. Пришляк також очолював окружний союз кооперативів у Золочеві.

У період, коли отець не керував районною делегатурою УЦК, він виконував обов’язки підреферента цієї структури із соціального забезпечення. о. Василь опікувався дітьми-сиротами, організовував дитячі садочки, допомагав голодуючим дітям, що прибували на Львівщину із Гуцульщини тощо.

Весною 1943, коли розпочалось формування 14 гренадерської дивізії військ СС «Галичина», двоє старших синів отця, Ратислав-Михайло (1922 р.н.) та Жданомир-Андрей (1923 р.н.) пішли до неї добровольцями.

Ратислав-Михайло, 1941 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Ратислав-Михайло, 1941 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

У Дивізії «Галичина» вони стали радистами, але у липні 1944 у бою під Бродами потрапили до радянського полону. Станом на кінець 1944 – перебували в полоні у м. Сталіногорськ (нині – Новомосковськ) РСФСР. Ратислав помре у концтаборах ГУЛАГу, а Жданомиру вдасться відбути термін покарання і повернутися додому.

Жданомир-Андрей, 2002 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Жданомир-Андрей, 2002 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

Із наближенням фронту до с. Підгірці сім’я отця евакуювалася в тил. Донька Христина-Любов (1925 р.н.), що працювала в окружному союзі кооперативів у Золочеві, разом із хворою матір’ю Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) та братом Благодаром-Петром (1927 р.н.) переїхали до Старого Самбора. Отець залишився сам.

Випереджуючи події, варто розповісти про родину отця. Дружина, донька і молодший син Благодар із Самбора перебрались до Німеччини, де Благодар вступив у ряди протиповітряної оборони (т.зв. «Юнаки-СС» — авт.)

Після 1945р. Благодар був інтернований альянтами. Мати з донькою, ймовірно, перебували в таборах для переміщених осіб. Через декілька років жінки переїхали до США, а Благодар – до Колумбії, звідки згодом також перебрався до США.

Благодар-Петро, 1975 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Благодар-Петро, 1975 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

Та повернімось до Підгірців червня-липня 1944 року. У цей час о. Пришляк вже знову був на чолі районної делегатури УЦК та допомагав жителям села, які мали бажання евакуюватися в тил. З цією метою йому вдалося через УЦК виділити певну суму грошей для цих людей, а також домовитись із німецьким військовим командуванням про їх захист.

Після повернення радянської влади на територію Львівщини отець залишався на волі ще кілька місяців. Заарештували його на Новий рік – 31 грудня 1944 співробітники 2-го відділу УНКҐБ по Львівській області та ув’язнили у Внутрішній тюрмі №2 “Бригідки”.

Отцю Василю висунули цілий ряд обвинувачень: був очільником районної делегатури УЦК в Олеську, організовував мережу УОТ в районі, проводив антирадянську агітацію, сам особисто займався мобілізацією добровольців до дивізії «Галичина», був членом ОУН та підтримував зв’язок із УПА.

Постанова на арешт о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Постанова на арешт о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Отець Василь не визнавав себе винним. На нього чекало довге слідство тривалістю пів року та 9 допитів, які переважно відбувалися вночі.

З приводу своєї роботи в районній делегатурі УЦК він пояснював, що в його обов’язки входило: призначати “мужів довір’я” (своєрідні представники УЦК по селах – авт.), організовувати мережу УОТ в районі, а також забезпечувати збір контингенту і теплого одягу для німецької армії. У той же ж час отець наголошував, що звертався до парафіян із проханням здавати контингент, щоб вберегти їх від ймовірних репресій з боку німців.

Окрім того, він відзначав, що делегатура займалася соціальним забезпеченням, а також культурно-освітньою роботою. Через мережу УОТ організовувала хори та драматичні гуртки, проводила курси з подолання неграмотності тощо.

Антирадянської діяльності він також не проводив. о. Василь визнавав, що у 1941 році проводив панахиду за в’язнями, що були розстріляні НКВД у тюрмах Західної України, а також і те, що звертався до парафіян із проповіддю з нагоди проголошення Акту відновлення Української Держави, але ці вчинки він не вважав антирадянськими.

Різко заперечував о. Василь свою особисту участь у мобілізації добровольців до дивізії «Галичина». Він визнавав, що його двоє синів були в дивізії, однак стверджував, що вони вже повнолітні, і це їх вибір.

З іншого боку, отець настоював на тому, що ніколи не робив закликів до населення вступати до Дивізії. Цим питанням у селах займалися «мужі довір’я», а також військовий підреферент, що діяв при районній делегатурі УЦК в Олеську.

Також о. Пришляк стверджував, що ніколи не був членом ОУН, однак йому відомо про існування Організації у Підгірцях. На одному із допитів між слідчим та отцем відбувся діалог:

Слідчий: Звідки вам відомо, що у селі Підгірці була ОУН?

Отець: Деякі жителі села, приходячи до мене на сповідь, розповідали про те, що є членами ОУН.

Слідчий: Назвіть цих осіб.

Отець: Назвати тих осіб, які на сповіді мені повідомили про свою належність до ОУН, я не можу, бо зробити це мені забороняє Закон Божий і Тайна сповіді…

Слідчий ще не раз повертатиметься до цього питання, та о. Василь нагадуватиме йому про тайну сповіді…

о. Пришляк вінчає парафіян с. Підгірці. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк вінчає парафіян с. Підгірці. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

У таких випадках, коли заарештований не йде на співпрацю зі слідством, у НКҐБ були свої методи – залучати «правильних свідків». Що вони й зробили. Цікаво, що нікого із парафіян не допитували. Натомість серед свідків були в переважній більшості поляки із Підгірців та навколишнійх сіл, червоноармійці, яким вдалося тут перебути німецьку окупацію, зокрема завдяки тому, що отець прийняв їх у себе, та учасники «істрєбітєльних батальйонів» (станом на 1944 – також поляки – авт.)

Троє свідків підтвердили, що коли отець виголошував свою промову з нагоди Акту відновлення Української Держави у монастирі в Підгірцях, то разом із ним виступав Степан Бандера. Зі свідчень, це було наприкінці липня або на початку серпня 1941. Чого насправді не могло бути, бо С. Бандера вже на той час був ув’язнений нацистами.

Інші свідчили, що отець в німецькій уніформі їздив селами Олеського району разом із українською допоміжною поліцією і розшукував радянських партизанів навесні 1943. Ці свідчення були настільки суперечливими і дивними, що навіть слідчий не використав їх для майбутнього звинувачення.

«Віддячив» за свій порятунок отцеві й червоноармієць Андрій Пономаренко з Донеччини. Уже у липні 1944 року він поспішив розповісти органам держбезпеки все, що знав про «антирадянську діяльність» о. Пришляка. А згодом на очній ставці, дивлячись в очі своєму рятівнику, все це повторив.

Слідство підходило до кінця. Отця було визнано придатним до фізичної праці, однак із зауваженням, що в нього порок серця. А вже 29 травня 1945 йому дали підписати Протокол про закінчення слідства.

І тут відбувається щось незрозуміле. Отця Василя ще рік утримують у в’язниці без жодних допитів та жодних на те документів.

Варто відзначити, що навіть згідно з радянським законодавством (кримінально-процесуальний кодекс – авт.) заарештований мав перебувати під слідством лише певний час. Якщо потрібно було продовжити слідство та допити чи самого заарештованого, чи свідків, то для цього складалась відповідна постанова, яку мав затвердити прокурор.

У випадку із отцем – нічого із названого вище не було зроблено. Він ще рік утримувався у в’язниці із порушенням всіх законодавчих та процесуальних норм. Цей час отець перебував у Внутрішній тюрмі УМҐБ по Львівській області №3 у Золочеві.

Аж 13 червня 1946 був складений та затверджений обвинувальний висновок, який фактично повторював ті ж звинувачення, що були на початку: отець очолював районну делегатуру УЦК, збирав контингент для німецького війська, проводив антирадянську агітацію, забезпечував евакуацію населення в зв’язку із наближенням фронту у 1944, а також і те, що о. Пришляк відмовлявся вказувати членів ОУН.

Суд відбувся 4 серпня 1946 у м. Золочів у закритому режимі, без участі обвинувачення, захисту та свідків.

Вироком Військового Трибуналу військ НКВД Львівської області отця визнали винним у злочинах, передбачених ст.ст. 54-1 «а» (зрада Батьківщині) та 54-11 (участь в організаціях, що ведуть підготовку, або здійснили контрреволюційні злочини) і засудили до 10 років концтаборів ГУЛАГУ, з обмеженням у виборчих правах на 5 років та з повною конфіскацією майна.

Вирок у справі о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Вирок у справі о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Опісля отець пробував оскаржити це рішення у вищій судовій інстанції. Та Ухвалою Військового Трибуналу військ МВД Українського округу касаційна скарга була відхилена, як безпідставна, а Вирок залишений у силі.

Отця відправили у концтабори ГУЛАГу. Вироком було визначено, що термін покарання йому слід рахувати від дня арешту, тобто 31 грудня 1944. Але 10 березня 1955 Львівська обласна комісія з перегляду кримінальних справ на осіб засуджених за контрреволюційні злочини не знайшла підстав для перегляду Вироку та залишила його в силі. Хоча отець вже два місяці як мав перебувати на свободі.

Отець таки вийде з табору 31 березня 1955, але з обов’язковим відбуттям 3-ох місяців в ізоляційному таборі 388/16 Д, що у Кожвинському районі Комі АРСР. Опісля і цієї ізоляції отець переїде у рідне село, де проживатиме разом із сестрою Глікерією.

У 1956-му він звертався до Генерального прокурора СРСР із проханням про реабілітацію та повернення конфіскованого майна, однак Військова прокуратура Прикарпатського воєнного округу відмовила йому у задоволенні прохання.

Цього ж року о. Пришляк перебрався у с. Підгірці і проживав у своєї колишньої хатньої робітниці в невеличкій хатині.

У сусідньому будинку господаря Якимовича отець здійснював нелегальні церковні обряди, що підтверджують спогади про хрещення дітей в родинах Дурняків, Кавичів і Мостових в 1956-59 рр. Про підпільну діяльність Пришляка, очевидно, стало відомо КҐБ, який його переслідував і шантажував.

о. Пришляк з родинами репресованих; зліва від нього – жінка , у якої він проживав (фото зроблене біля її будинку) ; ззаду – нова мурована церква і лівіше від неї – плебанія ще австрійської будови, де до 31 грудня 1944р проживав отець; вдалині – гора Менич. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк з родинами репресованих; зліва від нього – жінка , у якої він проживав (фото зроблене біля її будинку) ззаду – нова мурована церква і лівіше від неї – плебанія ще австрійської будови, де до 31 грудня 1944р проживав отець; вдалині – гора Менич. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

За спогадами невістки о. Пришляка, внаслідок переслідувань і погроз йому та сину Жданомиру, котрий також тільки-но повернувся із заслання, він змушений був прийняти православ’я, що дозволило знову бути парохом у с. Підгірці у 1959-64 рр.

Богослужіння відбувалися у новозбудованій в 30-х роках під його керівництвом великій мурованій церкві Святого Архистратига Михаїла (проекту В. Нагірного – авт.).

Отець Пришляк, не зважаючи на підірване в таборах здоров’я, проводив служіння з великою самопожертвою, користуючись великою повагою людей, здобутою десятиліттями своєї праці.

Єдиний, хто залишився із родини отця в Україні, був син Жданомир, що проживав із дружиною та дітьми у Львові. До них і переїхав жити о. Пришляк у 1965 році, коли за станом здоров’я не міг більше служити парохом.

Помер отець Василь Пришляк у 1970 році та похований на Янівському цвинтарі у Львові.

Жданомир Пришляк на могилі батька. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

Жданомир Пришляк на могилі батька. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

10 листопада 1993 священник був реабілітований Прокуратурою Львівської області.

Так закінчується історія отця Пришляка, шлях якого виявився доволі тернистим. Отець був душпастирем і патріотом своєї землі, та він ніколи не забував про допомогу ближньому і навіть в лабетах НКҐБ був стійким, відданим своїй вірі та Закону Божому.

Стаття підготовлена на основі архівно-слідчої справи о. Василя Пришляка, ГДА СБУ (Львів). Автор висловлює подяку дослідникам Ігорю Кавичу та Ігорю Іванькову, а також Громадському об’єднанню “Підгірці-Шолом” за консультації, допомогу та надані матеріали для публікації.

Література без стресу: наївність, як загроза національній безпеці

Література без стресу: наївність, як загроза національній безпеці

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Застосування у культурі та вивченні гуманітарного блоку правила “стрій рівняється на найслабшого” призводить до катастрофи.

Оприлюднені плани міністерства освіти учергове перетасувати шкільну програму з літератури та численні коментарі з приводу витягли на світ Божий пару важливих речей. Нагадаю, основною ідеєю пропозицій пані міністерки було збільшити у програмі з української літератури кількість сучасних авторів з метою позбавлення учнів стресу від читання “депресивних” сюжетів класичної літератури ХІХ століття.

Це буде далеко не перше перетасування творів у шкільному каноні з декларованими благими намірами. Останні двадцять років ми всі спостерігаємо постійні зміни у програмах читання. Одні — вдалі, інші — ні, деякі взагалі загрозливі, деякі просто незрозумілі. З одними згоджуються всі, інші викликають дискусії і до сьогодні.

А тим часом на рівень розуміння літератури і, ширше, середнього культурного рівня це впливає мало. Більше того — вчителі і викладачі фіксують неухильне зниження середнього рівня учнів та студентів. Ідеться про навички читання, мислення, встановлення причиново-наслідкових зв’язків, уміння проводити аналогії, аналізувати, співставляти суть і форму, встановлювати дійсні відповідники, самостійність мислення та рівень мовлення і далі за списком.

Десь та ж історія з історією та рештою гуманітарних предметів — протягом останніх 20 років купа переміщень, які наразі особливо не загальмували зниження загального культурного рівня і, зокрема, ніяк не перешкодили тріумфу популістів з нульовим культурним рівнем. Факт, що кінець тоталітарної епохи став початком необмеженого доступу до джерел інформації та розваг, а більшість соціуму не схильна “заморочуватися” високими матеріями і вибере радше який-небудь “Квартал” чи попконцерт не найвищої якості, всього не пояснює. Як і розуміння, що останнє — не тільки наша біда, не надто заспокоює.

Уже цей симптом мав би дати до розуміння, що питання не в кількості творів у програмі і, можливо, навіть не в їх якості. Як не крути, тексти і особистості у програмі переважно гідні. Втім, кожен, хто працює з культурою, знає — мало мати гідні презентації тексти і змісти, їх треба вміти подати. Якщо перекласти на мову педагогіки, то йдеться про методологію викладання.

Кінець тоталітарної епохи став початком необмеженого доступу до джерел інформації та розваг, а більшість соціуму не схильна “заморочуватися” високими матеріями 

____________________________________________________

А ця річ у випадку гуманітарних предметів у школі, як правило, є викладом фактичного матеріалу без особливої уваги на суть та внутрішні логічні зв’язки, водночас це ще щедро присмачено “націонал-патріотичним вихованням” у вигляді пафосу, який викликає блювотний рефлекс у кожного, не позбавленого художнього чуття. Перевантажені програми, скомпоновані за принципом — аби трохи більше фактів, викладання без внутрішньої логіки — тут аби встигнути просто розказати те, що передбачене програмою, організація навчання без будь-якого урахування психіки людини як такої…

Справедливо ославлена шкільна корупція часто-густо є наслідком спроб надати хоч трохи логічного вигляду усьому цьому святу душі. До цього останніми роками спостерігаю перетворення дітей на “гарячу картоплю” — батьки і вчителі ніяк не можуть розібратися, хто має дітей вчити, а хто виховувати. Це все ніяк не сприяло ані бажанню вчитися, ані якості самого навчання. Зате сприяло і сприяє незмінному падінню рівня гуманітарної освіти, стереотипу про те, що гуманітарне знання — це щось таке малозрозуміле і незрозуміло для чого потрібне, а також незмінному відтворенню принципу “Якщо хочеш, щоб дитина зненавиділа українську літературу та історію, віддай її вчити ті предмети в середню школу”. Внаслідок маємо невелику частину тих, кому пощастило з батьками і вчителями, а решта часто нагадує головного героя твору “Грицева шкільна наука”, який завчив тільки “абабагаламага”.

Культура, тим часом — то такий звір, що хоч потребує кількості, але кількістю не вимірюється. Культура і, зокрема, література — це не про кількість матеріалу. Це про знаки і значення, про ідентифікацію на основі способу думання і конкретних значень та символів, це про називання, це про смак і розуміння.

Буквальний текст твору у літературі — це дуже мала його частка. Крім тексту, є ще контекст його написання — тобто ситуація у той період, популярні ідеї, спосіб мислення і т. д. Є підтекст — приховані течії і символи, які ще слід розшифрувати і які можуть бути неоднозначні. Візьмемо для прикладу літературу періоду ХІХ століття — саме вона найчастіше потрапляє під шквал критики та займає чи не найбільше від загального об’єму літератури. А література раніших часів і справді потребує дещиці спеціальних знань для розуміння, і проблема, як її подати у шкільному віці, адже треба якось пояснити, звідки взялася решта літпроцесу і що звідки примандрувало — цілком реальна.

Наприклад, Панас Мирний з волами, які ревуть. Аби учневі було зрозуміло, звідки ті воли і чого вони ревуть — йому треба пояснити про соціальні реалії ХІХ століття, про особливості станового суспільства (у моєму випадку я про це почула на уроці зарубіжної літератури на прикладі Жульєна Сореля з “Червоного і чорного” Стендаля), про долю козацтва у реаліях Російської імперії. І в контексті національного визволення одними тільки воланнями про російський гніт не обійтися — треба розказувати і пояснювати про цілком конкретні вияви і механізми, які геть не обмежувалися Емським указом та іншими прямими санкціями щодо мови.

Культура, тим часом, то такий звір, що хоч потребує кількості, але кількістю не вимірюється 

_______________________________________________________

Що ж до персоналій — у випадку Панаса Мирного треба було б розказувати, що означало у ті часи бути провінційним чиновником, у випадку Володимира Винниченка з його Федьком — про богему початку ХХ століття. Досі пам’ятаю шок від розповіді моєї вчительки про сукню з Парижу Ганни Закревської та про Шевченка-академіка, і якої праці це коштувало. З тих розповідей залишилося, крім фактажу, чітке розуміння — ми на рівні, ми не гірші.

Це те, що на поверхні. З підтекстами складніше. Для прикладу, один зі стресогенних сюжетів — смерть дітей Марії у шлюбі з нелюбом у одноймейнній книзі Уласа Самчука. Якщо сприймати прямолінійно — так, тяжкий сюжет. А чому б не сприймати це як символ яловості поєднання без любові? Я у свої шістнадцять сприйняла таке від нашої Любові Григорівни без проблем.

Ідемо далі. “Маруся Чурай”, ще один приклад “депресивного” патріотизму, на який люблять посилатися. Всі пам’ятають тільки “Історію ж бо пишуть на столі, Ми пишемо кров’ю на своїй землі…” — а тим часом вступний розділ — блискуча проєкція на “житейське море”, чи, якщо бажаєте, “Ярмарок суєти” (так, Теккерей). А “Проща” у тому ж творі — чим не персоніфікований діалог Інтелекту (дячок) і Почуття (Маруся). Але це все треба пояснити.

Справжня біда з підтекстами і контекстами починається там, де доходить до творів з глибоким, часом на рівні архетипів, символічним навантаженням: “І мертвим, і живим…” Шевченка, драми Лесі Українки, “Мойсей” Івана Франка і його ж “Сідоглавому” та ще купа поезій. Вони вимагають “допомоги” з інших сфер гуманітарного знання. Для прикладу — у тому ж “Посланії…” Шевченка — знамениті рядки про “раби, подножки, грязь Москви…” — треба було б, замість навідліг лупити по всій еліті (і додавати до постколоніальних травм), пояснити про її еволюцію між традиційною системою “сюзерен-васал” і національною ідеєю, пояснити, чому в українському випадку все відбулося так, як відбулося, у чому полягала проблема “малоросійського дворянства”, пояснити всеєропейську, між іншим, проблему протистояння монархії і республіки — а тут і історія, і політологія, і…. Але ще раз — це все треба вміти пояснити, це все має з’явитися у методологічній частині програм.

Усе це не виховується методом конвеєра. Усе це робиться повільно і з “зануренням у середовище” — а де у школах кошти і засоби на відвідини театрів, музеїв, поїздки? Цим займаються батьківські комітети. Хоча такі речі мали б бути прописані у програмах — у сусідній Польщі і трохи дальшій Австрії з Німеччиною дітей водять у музеї замість уроків літератури і мистецтва. І там же розповідають матеріал — у середовищі. Бачила таке десятки разів.

Отож, ідея учергове перетасувати шкільну програму з літератури сама собою справляє враження імітації бурхливої діяльності. Але задекларована мета — звільнення дітей від “стресу” — викликає щонайменше здивування. У ім’я звільнення дітей від стресу, нанесених складними і песимістичними сюжетами у літературі пропонується збільшувати кількість “оптимістичних” сюжетів та всіляко захищати школярів від начебто безумовно деформувальних стресів.

Ідея учергове перетасувати шкільну програму з літератури сама по собі справляє враження імітації бурхливої діяльності 

_________________________________________________________

Для початку слід розібратися, що таке стрес. Так-от, якщо максимально коротко, за автором теорії стресу Гансом Сельє, стрес — це не що інше, як неспецифічна реакція організму на подразник. А якщо почитати інших фахівців, то стане зрозуміло, що стрес буває двох видів — травматичний і навчальний. Останній — навчає. Дає досвід, вчить розрізняти і аналізувати, сприяє дорослішанню не формальному та фізіологічному, а особистісному, виховує культурну ідентифікацію, формує систему культурних координат, яка, зокрема, причетна до аналізування інформації і протистояння ворожій пропаганді.

Досвід спілкування з загалом наших громадян — більш і менш освічених — підштовхує до думки, що у цьому випадку теж маємо справу з бажанням максимально полегшити дітям життя. Важко сказати, чого тут більше — бездумного слідування моді чи несвідомої рекомпенсати тяжкого колективного досвіду з ХХ століття, але наслідки будуть однаково трагічні.

Якщо будь-який стрес записувати у травматичні, маємо всі шанси успішно угробити покоління. Позбавити дитину навчального стресу — означає виховати інфантила і культурний нуль. Бо уміння розмовляти літературною мовою і користуватися столовими приборами не є показником культури. Це, за Жаком Марітеном, всього-на-всього цивілізованість, тобто засвоєння зовнішніх форм культури без проникнення у глибшу суть — тобто систему знаків, символу, рефлексія ідентичності, взаємної позиції “Я” і “світ” та ще багатьох складних універсальних механізмів. І “просто так”, завиграшки, пройти цей шлях не вдасться. Будуть стреси.

До прикладу, література ХІХ століття — а саме звідти основна маса прикладів “стресових” сюжетів — це вже 9 клас, 14-15 років. Це вже не діти, це підлітки, які доволі швидко після цього вийдуть у доросле життя. Ви впевнені, що воно буде їх оберігати і не травмує? Взагалі, судити літературу виключно за параметром такого роду, як емоційний комфорт читачів — це трошки поверхнево і створює ризик виховати людей, які будуть не в змозі впоратися з емоційно насиченими життєвими ситуаціями — а не те, що справді тяжкими ситуаціями (це не скасовує потреби враховувати особливості вікової психології під час підбору чтива і — особливо — відповідної подачі текстів).

І саме тому, якщо ви оберігаєте дітей від стресу як такого — не дивуйтеся, що у 18 років вони голосуватимуть “про приколу” і сприйматимуть “ОК” у діалозі, як пасивну агресію. А ще вони дуже швидко “втомляться від війни”, ніколи не бачивши автомата. Одне і друге — та й не тільки це — є ознакою непристосованості до соціальної комунікації та неготовості до кризової ситуації — а тяжкі часи питати не будуть. Усе це разом є наслідком гіперопіки в ім’я “щоб усе було краще”. Краще — не значить легше. Застосування у культурі та вивченні гуманітарного блоку правила “стрій рівняється на найслабшого” призводить до катастрофи.

Переддень трагедії. Щоденники Голодомору

Переддень трагедії. Щоденники Голодомору

Я дуже страждаю. Мені так жалко людей. Мине 20 років, і наші діти не будуть нам вірити яким[и] звірячими засобами людей гнали до соціалізму. Влада прикладає всіх зусиль, щоб загнати людей до колгоспів, до радгоспів та заводів. По селам для цього штучно влаштовують голодовки. […] Не було б так образливо, якби неврожай був, а то забрали хліб і створили штучний голод…

ДжерелоІсторична правда 

Відбір щоденникових записів та ілюстрацій здійснений редактором “Історичної правди”, заступником директора Архіву СБУ (2014-2016), керівником академічних програм Центру Досліджень Визвольного Руху – Володимиром Бірчаком

Від редакції: Цей матеріал писали не історики, не архівісти, не публіцисти – авторами були звичайні люди: селянин, учителька, студент, партієць…

Свої нотатки вони робили не сподіваючись, що ті колись будуть опубліковані, що їх прочитають тисячі й тисячі людей. Вони не ставили перед собою цілі написати історії Голодомору, а лише фіксували побачене, почуте, прожите та пережите.

Ці записи вціліли донині завдяки радянським спецслужбам. Для чекістів вони були “вєщдоками” – речовими доказами, промовистими свідченнями “контрреволюційної діяльності” авторів.

Саме ці щоденники були виявлені співробітниками Галузевого дежавного архіву Служби безпеки України. Наприкінці 2018 року вони були опрацьовані та опубліковані Українським інститутом національної пам’яті (упорядник Ярослав Файзулін) у книзі – “Репресовані” щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні. Частина копій щоденників доступна онлайн на сайті Електронного архіву українського визвольного руху.

Цим матеріалом “Історична правда” розпочинає серію публікацій, в яких крізь призму щоденникових записів розповідатимемо про Голодомор 1932-1933 років в Україні.

Пропонований вам матеріал присвячений переддню трагедії (кінець 1931- початок 1932 років).

 

Олександра Радченко

Олександра Радченко
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Олександра Радченко народилася 1896-го в Охтирці (нині – Сумська обл.). Під час Голодомору 1932–1933 років жила на межі Чугуївського та Печенізького районів Харківщини. Її чоловік Василь працював лісничим. Мали трьох доньок.

Лісгоспи були звільнені від хлібозаготівель, тож мали в коморах певні запаси продуктів. Олександра Радченко з чоловіком наймали на поденну роботу в лісгоспі виснажених селян, чим рятували їх від смерті. Навесні 1933-го Василя Радченка звільнили з роботи – за доносом. Згодом судили “за розкрадання державного майна”.

1945-го Олександра Радченко жила в Городку Кам’янець-Подільського району – тепер Хмельницька обл. Там її арештували. Під час обшуку в помешканні знайшли сім зошитів зі щоденниковими записами, які вона вела з 1926-го.

Прокурор висунув звинувачення: “Радченко А.К. обвиняется в том, что будучи не довольна на советскую власть с 1930 года вела дневник, в котором наводила клевету на советскую власть и комунистическую партию! Во время немецкой оккупации осталась на оккупированной территории немцами и свои дневники дала немецкой типографии для опубликования”.

Вирок – 10 років виправно-трудових таборів із конфіскацією майна та позбавленням прав на п’ять років.

“У меня есть пристрастие отражать все свои переживания в дневниках, – сказала Радченко на суді. – Дневник я посвятила своим детям, чтоб они лет через 20 прочли и увидели, как страдал и стонал народ, какой был ужасный голод. В моих записках отражено все. Я не сгущала, я описывала все ужасы”.

Олександра Радченко померла 1965 року у Вовчанську на Харківщині.

Олександра Радченко (ліворуч) із донькою та чоловіком

Олександра Радченко (ліворуч) із донькою та чоловіком
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

28 серпня 1931 року, п’ятниця.

Люди все ще живуть полуголодні. Селяне страждають, як і раніше. Як і раніше, у них забирають коров, коней, одежу. Хліб забирають весь. Податок накладають більше, ніж зібрано врожаю. Наприклад, зібрав селянин 120 пуди. Вимагають податку 200 пудів.

Тож звичайна вимога.

Взагалі вимагають здати весь хліб.

Ціль всього – зігнати до колгоспу.

12 листопада 1931 року, середа.

Я дуже страждаю. Мені так жалко людей. Мине 20 років, і наші діти не будуть нам вірити яким[и] звірячими засобами людей гнали до соціалізму. Влада прикладає всіх зусиль, щоб загнати людей до колгоспів, до радгоспів та заводів. По селам для цього штучно влаштовують голодовки.

Проходе “Червона мітла” – цебто весь хліб, буквально весь, змітають. По вулиці йдуть ударники, чоловік по 20, заходять майже до кожного двору й забирають, вимітають все, чим міг би кормитися селянин.

Треба ще додати, що з людьми поводяться дуже погано. Товкають в спину так, що селянин робе декілька кроків, падає на підлогу. Запирають до комори. Морять голодом. Не випускають арештованих цілу добу. А як хто проситься вийти, вартовий відповідає, що було б не їсти та не пити.

Майже всі арештовані селяне беруть з собою до комори пляшки для відправлення своїх істотних потреб. В кімнату 3 метри × 4 метри збивають чоловік по 20. І це все за те, що не можуть виконати хлібозаготівлю. Виконати ж не можна, тому що податок більше, ніж зібрано врожаю.

Декілька днів вже йде суд над тими, хто не виконав хлібозаготівлю.

Представники комітету з вилучення зерна, Одещина, 1932 р.

Представники комітету з вилучення зерна, Одещина, 1932 р.
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Вироки суда – конфіскація майна та відправка (ссилка) людей в далекі табори на 5 років. Це показові суди, щоб останнім селянам був урок. Колгоспам та радгоспам теж распорядження вивезти весь хліб. Щось чудне й непонятливе. Багато випадків, що батьки йдуть на роботу до колгоспу, діти залишаються дома голодні.

Що дальше буде?

Нияк не можу себе впевнити, що мій гнів – це капля в морі, і що я своїми думками нияк не можу допомогти Україні.

12 Декабря 1931 года. Субота.

Я продовжую каратись за людей. Швидко сивію. Мабуть, від важких думок. Не сплю ночами. Цієї ночі мені впала на думку смішна думка – написати письменнику Горькому листа. Молити його звернути увагу на жах, який твориться по селах.

Він відомий письменник. Він може зробити що-небудь. Його послухають. А може це й не смішна думка. Горький, мабуть, ничого не знає. Він тільки закохується будівництвом, не уявляє собі справжнього становища на селі, та й взагалі по всій країні.

Люди пригнічені настільки, що не хочуть працювати. Селяне ліс рубати не хочуть. Місцева влада прикладає всих зусиль, щоб вирвати з села робітників. Ничого не виходе.

В Салтівському райвиконкому на зібранні колгоспників останнім запропонували йти рубати та возити ліс. Селяне задали питання – чи буде хліб та взуття для людей та овес для коней. Голова райвиконкому відповів, що цього дати робітникам не можна. Колгоспники дати рубщиків в ліс відмовили.

Сьогодні я зустріла арештованого за хлібозаготівлю селянина Скрипника у нас в корідорі. Він запитав, чи не може його жінка робити у нас кухаркою. Його самого й жінку вигнали з дому і їм нікуди діваться. Вася замітив, що він може пійти до своєї доньки. “Сьогодні у доньки все забрали, а раніше у сина”, – відповів Скрипник та й заплакав.

Я схватила його за руку і молила його не плакати. Потерпіти скільки можна. Вася страждав. Він швидко вийшов. Я заплакала. Коли Скрипник став уходити, я запитала його, чи є у його хліб. Він тільки махнув рукою й пішов. Я не переставала плакати.

Представники та активісти РПК, Одещина, 1932 р.

Представники та активісти РПК, Одещина, 1932 р.
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

За що вони страждають? Раді чого? Комунисти кажуть – що раді ліпшого майбутнього. А я цього не розумію. Якщо таке дороге ліпше майбутнє, то чому так по-звірячому треба губити людей теперь.

Нащо це потрібно, щоб мільйони дітей та дорослих людей так каралися.

18 грудня 1931 року.

Вл. Ів. Суворов бачив цікавий сон. Він бачив, цілі армії селян з порожніми мішками виходили з села.

На запитання: куди вони йдуть? Селяне відповідали, простягнувши руки вдалину: “В місце, в місце!”. Цей цікавий сон він розказував мені ще ранньою весною, коли про викачку хліба ще ничого не знали. А теперь цей сон – дійснить. Більшість селян біжать до місця тому, що на селі голод.

8 січня. 1932 рік.

Сьогодні другий день Різдва. Але у всих людей важко на серці. Хліб забирають до фунта.

Сьогодні приїхали забрати хліб у нашого конторщика Кузьменко. Я вийшла з себе й кричала, що треба залишити хліба для дітей до нового врожаю. Мені відповіли, що залишать 20 фунтів й все. Я продовжувала суперечити з прибулими людьми. У конторщика Кузьменка забрали 3½ пуда.

Цікаво відмітити, що один з прибулих член КНС (комітет незаможніх селян). Він сказав, що виноваті не вони, які виметають хліб, а ті, що бувають на з’їздах та затверджують плани.

Я сказала йому, що я[к]би такі, як ми, сиділи вверху, то таких глупих роспоряджень не давали б.

Але на жаль такі, як ми, – сейчас ніщо. Повертаясь назад, член КНС сказав мені, щоб я поменьше балакала, а то мене за такі слова зв’яжуть. Я замітила йому, що завжди я балакала і буду балакати за народ і за це нихто не повинен мене трогати.

Вилучення у селян овочів, Одещина, 1932 р.

Вилучення у селян овочів, Одещина, 1932 р.
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Пришла до лісу нова група селян, арештованих за хлібоздачу. Особливо мені запам’ятався один селянин, Коник. Він робе сьогодні в дворі. Важко було на нього дивитись. Він почував себе ображеним. Він добре розуміє, що всі селяне караються даремно. Хліб, як і раніше, забірають скрізь. Всі незадоволенні, в відчаї. Чекають допомоги з заходу.

10 февраля 1932 г. среда

Сегодня мне разсказали крестьяне, что видели в Кицовском лесу, по дороге из Чугуева, двух замерзающих детей. Дети еще были живы. Почему проезжающие не взяли этих детей? Как жестоки люди стали. Боже мой, что ж это такое. Дети, очевидно, ограбленных, разоренных властью крестьян.

Вчера привезли в Хотомлянскую больницу замершего человека. Сегодня поехали за убитым плотником из Хотомли. Не помню фамилию, убили в одном хуторе близ Бурлука. В Хотомле Божко М. не выдержал и бросился с топором на бригадира по заготовке хлеба, бригадир удрал.

Воровство развилось страшное. Я так боюсь голода, боюсь за детей. Боже, сохрани нас и помилуй.

Не было бы так обидно, если бы неурожай был, а то отняли хлеб и создали искуственный голод.

Нестор Білоус

Нестор Білоус
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Народився Нестор Білоус 1889 року в селі Леб’яже Печенізького (нині Чугуївського) р-ну Харківської обл. Закінчив три класи церковно-парафіяльної школи, брав участь в Першій світовій війні. По поверненні додому працював у сільській раді, кооперації, колгоспі.

Із 1911‑го до 1934 року вів щоденник, де нотував як приватні факти – одруження, народження дітей, так і події з життя села під час Української революції 1917–1921 років, голоду 1921–1922-го та НЕПу. Особливо ж – про колективізацію та розкуркулення, грабіжницькі хлібозаготівлі та спротив селянства, Голодомор 1932–1933 років.

У той час робив по декілька записів щомісяця. Щоденник Нестора Білоуса є свого роду хронікою нищення радянською владою українського села.

Білоус скептично ставився до починань радянської влади на селі, іноді під час засідань Леб’яжської сільради не міг утриматися від критики. Про що в червні 1936-го в районне НКВД “сигналізував” місце-вий учитель Олександр Ребров. А вже 5 серпня 1937 року Нестора Білоуса, який у той час був завгоспом колгоспу “Червоний колос”, заарештовує НКВД.

Звинувачення: “В прошлом примкнул к л-эсеровской организации. В настоящее время высказывает свое недовольство по отношению политики партии большевиков, проводит среди колхозников антисоветскую агитацию, наносил оскорбление вождю партии, распространяет провокационные слухи о близости войны и поражения в этой войне Союза ССР”.

Під час обшуку в його хаті енкаведисти вилучають зошит із нотатками, який стає одним із головних доказів “контрреволюційної діяльності” Білоуса: “…Вел у себя на дому дневник с к-р записями, обвиняет Сталинское руководство в неправильности решения вопроса коллективизации”.

Під час допитів Нестор Білоус свої антирадянські висловлювання намагався виправдати незнанням “конструкції колективного господарства” та недостатньою “роз’яснювальною працею” на селі. Урешті-решт під тиском змушений був визнати свою “контрреволюційну діяльність”.

Один із зошитів щоденника Нестора Білоуса

Один із зошитів щоденника Нестора Білоуса
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

28 листопада 1937 року спецколегія Харківського облсуду засудила Білоуса до 6 років виправно-трудових таборів, із обмеженням у правах на 2 роки. Вийшов на волю тільки в лютому 1947-го. Невдовзі – новий арешт. За постановою особливої наради при МҐБ СРСР від 13 квітня 1949 року Нестора Білоуса висилають на довічне поселення в місто Ігарка Красноярського краю.

До Леб’яжого повернувся 1954-го, через рік після смерті Йосипа Сталіна. Намагався домогтися реабілітації. У справі 1949 року це вдається, а от тій 1937-го був реабілітований через три десятиліття по смерті 1972-го – після відновлення незалежності України.

1/XII–31 г.

Из 2го участка выполнило только человек 10ть, по заготовке ходют наши бригады и из других с/с и буксирная бригада из Балаклея, и если кто и выполнил хлебо-заготовку, то все равно идуть бригады и ищуть зерно щупом и в соломе, в полове и где только они не ищут, и забирают даже по 5–10ть фунтов, курей, груши, масло, сыр – и тогда варют в штабу и едят, кто что попал, то и тянет, у меня бригада была в хате, и один из них украл гребешек частый и кусок мыла, и такие штуки чуть не в каждой хате, словом, полнейшая анархия и произвол, жалоб негде не принемают, не в Районе, не в Центре.

1/XII–31 г.

Из хат выгоняют, а все барахло из сундуков продают с окциону, а хозяев выгоняют чут не голых, хлеб забрали и в Артелях, колхозах и в Совхозах, так что на весну сеять навряд-ли будет чим, лошадей селяне режут и едят почем попало, а сколько лошадей бросают мужики в Харькове, в Чугуеве и на дороге, так что каждый день ходют безпризорные лошади по селу, не смотря на то, что есть приказ Совнаркомаи Вуцка, но нечто не помогает – лошадей псують почем попало, так что на весну останеца лошадей совсем мало. Даже посевной материял забрали, скрость – и в колхозах, и в Совхозах.

2/I–32 г.

Призывал Балабай меня у штаб и опять – давай хлеб, а то все равно продадим имущество и тебя посодим, как середняка, невыполнившего хлебо-заготовку, а я ему отвечаю – разве и то середняцкое хозяйство, что даже не имеет плуга и бороны, а он отвечает – все равно – бедняк и[или] середняк, а хлеб давай.

А у меня на сегодня осталось муки пуда 2½ или 3 та кукурузы в колосках мешка два, а больш[е] нет никакого зерна, и теперь я не знаю, что будет дальше, а у многих крестьян уже совсем нету и куска хлеба, а у Харькове хлеб печеный стоил 2 рубля 50 к., теперь уже 4 рубля.

Міліціонери із відібраним у селян зерном, Херсонщина, 1932 р.

Міліціонери із відібраним у селян зерном, Херсонщина, 1932 р.

6/I

Некаких особенностей не было. Свят вечер – наверное не было и не будет таких вечеров. В этот вечер люди раньше веселились, ожидая праздника, а сичас у многих нету хлеба, детей из вечерей нету, и по улице не было, а мы ели борщ постный та кашу из буряковой юшкой и немного в ней груш.

7/I–32 г.

Рождество – в этот праздник [в] раньшие годы приготовляли селяне хорошие обеды, холодное жаркое, белые пироги из рисом и начинкой, пиво, водка. Словом, было из чиво готовить, потому что ¾ села резали свиней к празднику. А в этом году во всех даже и борщ был постный, за исключением тех, у ково конина была, то ели м’ясо хотя конское. А у меня тоже был борщ постный.

Дмитро Заволока

Дмитро Заволока
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Уродженець Борисполя Дмитро Заволока (народився 1906-го) робив партійну кар’єру в Києві. Із 1932-го працював партійним слідчим в обласній контрольній комісії, був начальником відділу культури та пропаганди Ленінського районного партійного комітету міста. Його дружина Ольга Петрівна завідувала сектором ЦК ЛКСМУ. Мешкали в центрі міста – на Пушкінській, 23.

Із 1929 року Дмитро Заволока вів щоденник. “Хотілося про багато дечого сказати своєму мертвому історику і, здається, єдиному другу, – пише про нього 23 травня 1932-го. – Але все це “багато” застігається, тоне в одному. І це “одне” нехороше, не хотілося б за нього писати. Не знаю, але за останній час, про що б я не хотів оповідати, що б я не пригадував, якім би враженням не ділився, все воно впирається в одну точку. І ця “точка” це наше “сьогодня””.

У записниках партієць ділиться своїми найпотаємнішими думками і ваганнями, іноді – відверто “крамольними”. Перші сумніви у правильності дій Комуністичної партії в нього зароджуються на початку 1930-х, коли почалася примусова колективізація селянських господарств.

Невдоволення з часом переростає в роздратування. Заволока звинувачує партійних “вождів”, передовсім Йосипа Сталіна, у “перекрученнях лінії партії”, “продовольчих труднощах”, “важкому положенні сільського господарства” в Україні у 1932–1933 роках.

Описує жахливі картини голоду, що йому доводилося бачити на власні очі під час відряджень селами Київської області, про почуте від друзів та знайомих. Найбільше ж – від матері, яка час від часу приїжджала до Києва в пошуках шматка хліба, щоб прогодувати менших дітей – братів і сестер Дмитра.

Той, “ідеологічно підкований”, до її розповідей про голод спершу ставився скептично – мовляв, потрапила під вплив шкідливої “буржуазної” та “куркульської” агітації. Однак згодом настрої молодого партійця змінюються на кардинально протилежні. Приїхавши до рідного Борисполя, він жахнувся: місто опустіло, ніби після війни чи стихійного лиха.

Про опозиційні настрої молодого партійця якимсь чином дізналися “компетентні органи”. 19 листопада 1935-го Дмитра Заволоку заарештували працівники секретно-політичного відділу Київського обласного управління НКВД УСРР.

Під час обшуку в квартирі знайшли й вилучили два зшитки з нотатками 1929–1935 років. Слідство тривало неповних три місяці. Звинувачення – ведення щоденника “контрреволюційного змісту” та “антирадянська троцькістська діяльність”. Головним доказом стають його щоденники.

Щоденник Дмитра Заволоки

Щоденник Дмитра Заволоки
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

8 грудня 1935-го Дмитро Заволока власноруч пише заяву на ім’я секретаря Київського міськкому КП(б)У Сапова і заступника начальника Київського облвідділу НКВД Гришина, де засуджує свої “антипартійні сумніви, думки і настрої”, просить вважати його не ворогом партії, а справжнім “солдатом революції”.

Однак записники містили стільки осуду політики комуністичної партії на селі, що справу вирішено було розглядати на закритому засіданні суду, а самі записники опісля знищено. Уціліли лише машинописні копії, очевидно, зроблені чекістами.

14 лютого 1936 року Спецколегія Київського обласного суду винесла вирок Заволоці – 5 років позбавлення волі. Згодом спецколегія Верховного суду Української РСР відкоригувала вердикт – збільшивши термін до 10 років таборів з поразкою в правах на п’ять.

Покарання Дмитро Заволока відбував у Воркуттаборі, Комі АРСР. 1945 року виїхав у Ставропольський край, а наступного повернувся до Києва. Однак, ненадовго: 1949-го його знову заарештовують – за попередніми звинуваченнями.

Заволоку висилають на поселення в Красноярський край. До Києва він повернувся із початком т. зв. “відлиги” 1956-го. Після неодноразових клопотань до партійних органів обидва вироки Дмитра Заволоки були скасовані, а кримінальна справа закрита за відсутністю складу злочину.

… III.32 г.

Сьогодні ранком о 5 год. повернувся з Барашівського району. Вражень дуже багато, але мало таких, що приємно було б згадати. Все похмурі, невеселі, тяжкі вражіння. Чим більш я придивляюсь до сьогоднішнього стану села, чим більш прислухаюсь до настроїв, як працівників на селі, так і селянства – то все більше впевнююсь, що ми наробили багато помилок.

І помилок таких, яких важко на ходу виправити, бо занадто вони заглибились. Та чи взагалі хто збирається визнати ці помилки? Здається, ні.

Головне – це в питаннях колективізації. Весь валовий збір головним чином пішов на різні заготівлі. Як кажуть – “для держави”. Навіть посівфонди в більшості колгоспів вивезені у хлібозаготовлю. І зараз досить велика частина колгоспників зовсім немає, що їсти, Особливоте, що валютою […]

Фото засідання активістів із вилучення зерна, Одещина, 1932 р.

Фото засідання активістів із вилучення зерна, Одещина, 1932 р.
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

//III.32 г.

[…] Справа, в зв’язку з якою іду на район, надзвичайно заплутана, занадто грязнувата. Виникла під час боротьби за хліб. Зміст – перекручування лінії партії. Я би хотів знати хоча б один район, де б не було перекручування? Здається, таких районів на Україні немає. Та навряд чи і в усьому Союзі знайдеться.

Сама система нашого керівництва, самі методи нашої роботи сприяють різним перекручуванням. Тут, звичайно, такі лікувальні заходи, така хірургія, якими ми займаємось, не в силі буде оздоровити становище на місці і раз назавжди забезпечити місця від всіх хвороб такого змісту. […]

14.III. 1932 р.

[…] Ці колгоспники зовсім сидять без хліба, навіть і без картоплі. А тому в ряді колгоспів району (Бараші, Н. Яблонець, …, Бобриця, Киянне тощо) колгоспники крадуть харчі і свиней (комбікорм), печуть з них лепьожки і їдять.

В частині колгоспів проїдають посівфонди, що є. Теж саме і в частині індивідуальників, зовсім менше хліба. А загальне враження таке, немовби країна переживає тяжкий голод, або ж напередодні масового голоду.

Хліба ніде не можна купити і по 2 крб. за хунт, хоча є такі господарства, можливо і немало, які ухитрились заховати хліб (закопати тощо) і тепер його мають. Але теж споживають його по секрету, шоб і сусіди не бачили.

Методи хлібозаготівлі були занадто ліві. Користувались головним чином голим адмініструванням, масовими обшуками, арештами і взагалі припускали нічим [не] виправданий проізвол. Масова виховна і роз’яснююча робота зовсім була занедбана.

Одна із сторінок зі щоденника Дмитра Заволоки

Одна із сторінок зі щоденника Дмитра Заволоки
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Населення, починаючи від заможного куркульського слою і кінчаючи колгоспником бідняком, було залякане, зтероризоване. В постановах РПК були різні попереднюючі уповноважених ухвали проти “лівих” загибів і беззаконня, а на ділі боротьба з такими проявами не велась, навіть більше – сам РПК став на шлях голого адміністрування, утворив оперативну трійку під керівництвом секретаря РПК, на яку викликали уповноважених з повним складом сільради, управи колгоспу і давали взбучку, супроваджуючи останню арештами, залякуваннями тощо […]

[…] Для чого було утворювать таке напружене становище на селі? А особливо в колгоспному секторі? Чи можна було уникнути цієї небажаної загостреності? Ясна річ, що можна було. Треба було більше уважно віднестись до потреб, і в першу чергу харчових потреб, населення. Забезпечити харчовими запасами, зберегти посівфонди, фураж для коней і стан був би неузнаваємий, порівнюючи з сьогоднішнім днем.

Можливо, такий стан лише в одному районі, тоді вина лише на районовому проводі? Але ні, факти, що мають місце майже у всіх районах, говорять за те ж саме, де не лише факти, а живі люди, думки, настрої їх про те ж свідчать.

Це хвороба загально-республіканська, всесоюзна. Настрій в населення і індивідуальника надзвичайно пригнічений. Скрізь почувається придушене, глухе незадоволення, але це надто мягко сказано. Щось відчувається в настроях, в думках більш загрозливе, чим незадоволення. Незадоволення, коли людина голодує, переходить в іншу ступінь реагування.

Народ з сіл, з колгоспів, повально тікає, перекочовує до міст, до заводів, новостроєк, шахт. Гонить не бажання мати легкий хліб, а бажання позбутись загрози голоду і найти людське рівноправне життя. Під цими рішеннями стирається класове розшарування села. Колгоспник приховує заможного, стає на його бік, а куркуль заможний розпливається серед колгоспників, бідноти […]

«Як оживити історію» — інтерв’ю для видання «Україна молода»

«Як оживити історію» — інтерв’ю для видання «Україна молода»

«Я переконаний, що музей — це не лише експозиція, яку оглядають відвідувачі, це ще й місце для зустрічей, дискусій, спілкування. Якщо в музеї мало відвідувачів або й зовсім немає, то він більше скидається на склад, амбар iз цінностями. А в музеї має бути рух людей», — каже «УМ» кандидат історичних наук Олександр Іщук, який понад 20 років досліджує історію українського визвольного руху та комуністичного режиму.
Олександр Іщук

ДжерелоУкраїна Молода 

Майже 5 років тому він очолив відділ історії ХХ століття Національного музею історії України (НМІУ).

Адже тоді разом iз нинішнім генеральним директором Тетяною Сосновською до музею прийшла нова команда, була прийнята новітня концепція розвитку НМІУ на 2015—2020 роки і запроваджено сучасні принципи музейного топ-менеджменту.

За ці роки експозиція ХХ століття НМІУ, можна сказати, кардинально оновилася. Змінився принцип побудови експозиції, висвітлено теми, які раніше були майже не представлені. Із музейних фондів до вітрин потрапили експонати, які засвідчують важливі епізоди української історії ХХ століття, зокрема й боротьби за відновлення незалежності України. Про передумови і перспективи цих змін — наша розмова з Олександром Іщуком.

«…За беспощадную борьбу с контрреволюцией»
— Олександре, яким ви побачили музей, коли вперше прийшли до нього на роботу?
— Музей я знаю давно, адже бував тут ще, коли навчався у школі, — у радянські часи. Потім — у 1990-ті роки, коли навчався в університеті. Коли у 2015 році я прийшов сюди працювати, то помітив, що музей за ці роки дуже змінився. У радянський період він повністю був «червоний», прославляв радянську владу. У 1990-ті роки експозиція вже була оновлена і побудована майже за історичною схемою Михайла Грушевського та Ореста Субтельного. Вона вже була присвячена історії України, а не Радянського Союзу чи УРСР.
Я також побачив, що музей має дуже велику колекцію. Згідно з обліковою документацією, це приблизно 800 тисяч оди­ниць зберігання. Серед них є надзвичайно цінні та цікаві. Утім форма подачі цього матеріалу залишалася не завжди цікавою для відвідувачів. Особливо в експозиції ХХ століття було багато такого, що можна було б змінити. Були невисвітлені деякі важливі теми, як, наприклад, події, пов’язані з Голодомором, політичними репресіями, українським визвольним рухом, УПА і т.д. Дисидентський рух теж варто було б висвітлити детальніше.
І ще я помітив, що на третьо­му поверсі музею, присвяченому ХХ століттю, була маса експонатів, у кожному залі — десь по 300! Утім, за словами і відвідувачів, і деяких співробітників музею, не було належної історичної атмосфери. Тобто відвідувач дивився на сотні експонатів і не відчував емоцій. Не відбувалося «спілкування» з експонатом. Люди проходили повз масу речей і паперів, оглядаючи їх поверхово. Проводилося небагато екскурсій, які стосувалися цього періоду.
— Останнім часом вийшло друком багато історичних досліджень про маловідомі доти сторінки історії. Чи були вони використані при створенні нових експозицій НМІУ?
— Від з 1991 року, коли почали відкрито обговорювати складну історію ХХ століття, вийшли друком мінімум 10 тисяч публікацій про Голодомор і стільки ж — про ОУН і УПА. Досліджені окремі регіони, міста, долі людей, цікаві речі, які раніше зовсім не досліджувалися. У музеї є непогана історична бібліотека, це — тисячі книг. Ми використовували найбільш показові, інформативні відкриття, які захоплять відвідувачів і даватимуть бажання ще читати книги і статті, дивитися документальні фільми з цієї тематики. Ми також консультувалися з провідними істориками, фахівцями з цих тем — Українська революція 1917-1921 років, український визвольний рух, Друга світова війна 1939-1945 років, дисидентський рух тощо.
— Чи відкрили ви для себе щось нове в історії ХХ століття, працюючи в НМІУ?
— Відкриттів загалом дуже багато. Музейні фонди унаочнили для мене те, про що я читав в історичних документах, працюючи в архіві СБУ та інших архівах і бібліотеках. До прикладу, яскраве враження справив пістолет-маузер, подарований співробітнику НКВС у Київській області чекісту Заливі. Сьогодні він демонструється у залі «Великий терор». На маузері напис: «Товарищу Заливе за беспощадную борьбу с контрреволюцией». Такі експонати підтверджують те, про що йдеться в документах: чекістів преміювали за здійснення арештів, розкуркулення й депортації селян, розстріли «ворогів народу». Їх нагороджували за те, що були знаряддям політики геноциду і великими зусиллями втримували тоталітарний режим.
Нова постійно діюча виставка, присвячена Великому терору, вражає відвідувачів НМІУ.
Те ж саме можу сказати про речі періоду діяльності УПА. До прикладу, на виставці про УПА представлені оригінальні листівки ОУН і УПА, а також бідон, у якому їх було віднайдено в 2015 році, друкарська машинка і побутові речі 1930-х—40-х років. Також в експозиції можна побачити зброю, яку зображено на повстанських фото. Віднайшовся у фондах НМІУ і унікальний національний прапор iз зображенням тризуба, виготовлений підпільниками. Мало в якому музеї можна побачити щось подібне. Тим і важливий музей, що тут можна відчути предмети в контексті епохи.
«Якщо музейний працівник не зростає — годі чекати, що виросте установа!..»
— За останні 5 років у залах музею ще й з’явилися екрани, на яких демонструється відео про відповідні історичні епохи…
— Це було одним iз перших рішень для оновлення музею. У сучасних музеях старі експонати доповнюються новими технічними засобами. Це і можливість послухати екскурсію за допомогою аудіогіда, і подивитися документальні фільми та сюжети, відтворені історичними реконструкторами. До речі, в нашому музеї демонструються і художні фільми про ХХ століття — у рамках виставок, презентацій чи лекцій. Час від часу виступали історичні реконструктори, які демонстрували однострої, зброю та речі періоду Української революції 1917-1921 рр. та Другої світової війни. Люди з цікавістю відвідують такі заходи.
— Зустрічі з відомими істориками, фахівцями з різних тем історії ХХ століття, лекції, презентації нових книг на історичну тематику також цікавлять відвідувачів?
— Підтримую Вахтанга Кіпіані, який сказав, що дуже важливо не просто дивитися, не просто читати, а ще й проговорювати складні теми. А для цього має бути майданчик для спілкування. У нас постійно відбуваються зустрічі з фахівцями. НМІУ співпрацює з громадською ініціативою «Лікбез. Історичний фронт», що відображає українську точку зору на історію. У НМІУ постійно відбуваються лекції відомих фахівців-істориків. Наші науковці на запрошення відвідують iз лекціями школи, університети, а також військових.
У кожного наукового співробітника нашого відділу є своя наукова тема, і за нею вони намагаються підібрати експонати для поповнення експозицій, створення нових виставкових про’ктів. Люди активно готують публікації, беруть участь у наукових конференціях, у т. ч. міжнародних. Це сприяє зростанню професійного рівня працівників. Якщо музейний працівник особисто не зростає — годі чекати, що виросте установа!
— До речі, я не раз бачила, як до музею приводять галасливий клас, який, здавалося б, нічого не цікавить, крім гаджетів, і екскурсовод НМІУ настільки май­стерно з ним спілкується, що підлітки починають уважно слухати й захоплено оглядають артефакти. Певно, що музей працює і над вдосконаленням майстерності екскурсоводів?
— Так. Є спеціальна комісія, яка приймає екскурсії. Працівники готують тексти або опановують складені раніше, і здають іспит. І якщо в людини не дуже добре виходить водити екскурсію, їй пропонують або доопрацювати її, або взятися до іншого різновиду роботи. Адже не всім легко працювати з шаленим потоком відвідувачів, з іноземцями, з дітьми. Комусь більше до снаги писати наукові дослі­дження чи розробляти паспорти для експонатів. Для екскурсоводів адміністрація НМІУ організовує тренінги, наприклад, як зацікавити аудиторію, як працювати з різними віковими категоріями відвідувачів.
«Тепер у музею інша концепція побудови експозиції…»
— Готуючись до виставкових проектів, ви працювали у фондах музею. З чого переважно вони складаються?
— Це дуже велика колекція. Є різні групи зберігання — документи, тканини, етнографія, світлини, зброя тощо… У кожній групі — тисячі експонатів. Десятки тисяч археологічних знахідок періоду трипільської та інших археологічних культур, Русі. Утім чи не найбільше предметів iз радянської доби. Свого часу це був Державний історичний музей УРСР, відповідно, комуністична партія та представники влади з областей України передавали сюди предмети, які тоді вважалися цінними. А це вимпели переможців соцзмагань iз гербами Радянського Союзу, прапори, радянський одяг i взуття, зразки радянської техніки, дуже багато фотографій радянського періоду… Я пригадую ті часи, коли вони наповнювали весь музей. Цілі два поверхи були посвячені періоду «після Жовтневої революції».
Усі ці прапори, промислові вироби, портрети більшовиків, їхні особисті речі, зброя, нагороди  виставлялися у вітринах. Тепер у музею інша концепція побудови експозиції і мета. Як на мою суб’єктивну думку, в сучасному музеї історії України ці тисячі експонатів представити нереально. Та й чи потрібно? Як я чув, на території Виставкового центру збираються відкрити експозицію про радянський період. Отуди було б добре ці експонати передати. І створити заклад на кшталт музею Німецької Демократичної Республіки, який працює в Берліні. Його, до речі, відвідало вже понад 10 мільйонів людей iз різних країн.
У залі «ГолодоМор» емоційно представлено події 1932-33 років. Фото з сайта nmiu.com.
— Експонати для оновлення експозицій брали у фондах?
— Так. Утім, Науково-методична рада НМІУ 2016 року прийняла рішення про побудову експозиції з історії ХХ століття за тематичним принципом. Раніше дотримувалися історико-хронологічного принципу, коли вітрини наповнювали речами і документами в часовій послідовності. Тематичний принцип полягає в тому, що створюються емоційні експозиції, з найбільш цікавих для відвідувачів тем. Ці теми подаються в загальному історичному контексті. ХХ століття представлене темами Української революції 1917—1921 рр., Голодомору 1932-33 рр., політичних репресій і Великого терору, Другої світової війни 1939—1945 рр. та діяльності УПА, дисидент­ства, здобуття Незалежності України в 1991 р. Тут немає сотень експонатів, як це було раніше. Представлені лише найбільш характерні, у відповідному дизайні, що дозволяє емоційно пережити й усвідомити причини й наслідки події. У відвідувачів є можливість замовити тематичні екскурсії з історії України ХХ століття, де можна почути необхідну інформацію.
— А в експозиціях про Голодомор, Великий терор, Другу світову війну, УПА якісь речі з фондів радянського періоду використані?
— Так, у фондах НМІУ були особисті речі людей, предмети, пов’язані з Українською повстанською армією, велика колекція артефактів Української революції 1917—1921 років та інших періодів ХХ століття. Зазначу, що деякі частини експозиції і досі складно забезпечити експонатами. Київські події початку ХХ століття висвітлені достатньо, а от артефактів Західно-Української Народної республіки майже немає. Це й не дивно, бо такі експонати переважно зберігаються у Львові й інших західноукраїнських областях. Утім наш музей має висвітлювати історію всієї України, тому ми працюємо над представленням цілісної картини.
Предметів, пов’язаних з УПА, у наших фондах також небагато. Ми попросили допомоги в Музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», що заснований у Львові у 2009 році. Колеги надали нам матеріали з величезних бідонів — архівів УПА, що були викопані за останні роки. За словами директора цього меморіалу Руслана Забілого, за останні 20 років було викопано не менше 28 таких бідонів. Один iз них, знайдений у 2015 році, львівські музейники передали нам разом з документами, що в ньому зберігалися. Тепер цей архів представлений на нашій виставці.
Чимало фотографій за всіма темами представлено копіями в гарній якості.
— Фонди за ці 5 років поповнилися якимись новими експонатами?
— Так, вони поповнюються постійно, щомісяця. Працює фондово-закупівельна комісія, яка бере експонати на тимчасове зберігання і до фондів. Я також є членом цієї комісії. Археологічні експонати передають зазвичай ті, хто їх знаходить. Щодо ХХ століття, то речі може передати інший музей, як от згадуваний уже меморіал «Тюрма на Лонцького». Інколи люди пропонують старі речі, які вдома їм уже не потрібні. Серед них трапляються надзвичайно цінні експонати. Скажімо, до музею потрапив цілий календар за 1918 рік — він усі ці роки пролежав у людей на горищі. А одна жінка принесла до музею календар на 1939 рік, виданий у Львові, з портретом Августина Волошина — того року була проголошена Карпатська Україна. Подружжя, яке переслідували в радянські часи за те, що вони були віруючі, принесло свої записники — їх прийняли на зберігання. Можливо, колись ми представимо ці записи на виставці, присвяченій ставленню до релігії в СРСР. А ще до музею часто передають на зберігання експонати про події 2014—2019 рр., зокрема бойові дії на сході України.
— Які найближчі перспективи у відділу історії ХХ століття?
— На наступний рік основні напрямки роботи залишаються незмінними: підготовка нових виставок, лекцій, публікацій, проведення екскурсій, робота з фондовою колекцією тощо. Передовсім, доцільно провести виставку до річниці подій 1920 року.
До речі, наш музей приймає на зберігання експонати ХХ століття. Акцент робиться на темах, які мало чи недостатньо висвітлені. Це Перша світова війна, Українська революція, 1920­­—30-ті роки, Голодомор, політичні репресії, Друга світова війна, діяльність дисидентів, відновлення незалежності України у 1991 р. Експонатів періоду існування СРСР у музейних фондах є надзвичайно багато. Чув, що деякі комуністи, яким пропонували здати сюди речі на зберігання, не надто довіряють установі й відмовляються.
ДОСЬЄ «УМ»
Олександр Іщук
Народився у Києві у 1977 р. Закінчив історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 1999 р. У 2005 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: «Діяльність молодіжних організацій ОУН(б) як складова українського національно-визвольного руху у 1939—1955 рр.». З 2001 до 2013 рр. працював у Галузевому державному архіві СБУ, а потім — у Центрі досліджень визвольного руху.
З 2015 року очолює відділ історії ХХ століття НМІУ.
Автор, співавтор та співупорядник 12 книг і понад 200 публікацій у наукових та популярних виданнях.
ДОВІДКА «УМ»
Відділ історії ХХ століття у 2018—2019 рр. розробив і відкрив нові експозиції: про Першу світову війну 1914—1918 рр., про Голодомор 1932-33 рр., про Великий терор 1937-38 рр., про Другу світову війну 1939—1945 рр. та про історію УПА.
Щороку відділ створює тематичні тимчасові виставки, присвячені найбільш значним подіям минулого століття.
Наприклад, у 2016–му найбільш резонансними стали: «Чорна скринька Чорнобильської катастрофи» до 30-х роковин аварії на ЧАЕС, «Мистецтво на службі радянської пропаганди»; 2017 рік — до 100-річчя Української революції 1917—1921 років (її, до речі, відвідали уряд і президент). Того ж року створено виставку про УПА, яка стала постійною.
У 2017 р.  підготовлено і відкрито 9 виставкових проектів, серед яких — «100 років Української революції. Відроджена держава», «блок-пост АТО», «Збережена пам’ять» — до 76-ї річниці трагедії Бабиного Яру. У 2018 р. підготовлено і відкрито у співпраці з іншими підрозділами НМІУ 17 проектів, серед яких: виставково-освітній проект «До 100-річчя проголошення Четвертого універсалу Української Центральної Ради та 100-річчя бою під Крутами», виставково-освітній проект до Дня пам’яті жертв Голокосту, виставка «Символ твоєї свободи: 100 років Державного герба України», виставково-освітній проект «Добровольці АТО — історія нескорених», виставково-світній проект «Вірні завжди»: 100 років слави морської піхоти України», виставка «Юдаїка — неопубліковане (раритети обрядів та повсякдення єврейської громади України, 2 пол. XIX — поч. XX ст.)».
У першій половині 2019 р. підготовлено і відкрито у співпраці з іншими підрозділами НМІУ 10 виставкових проектів: до 100-річчя Універсалу Злуки 22.01.1919 р., до 90-річчя створення ОУН», «Розстріляна еліта: Биківнянський вимір», до 80-річчя Карпатської України, до 80-річчя німецько-радянського пакту 23.08.1939 р. та початку Другої світової війни, до 5-ї річниці боїв під Іловайськом та інші.
Кількість проведених співробітниками відділу ХХ століття екскурсій в НМІУ суттєво збільшилася: з 56 у 2015 р. до 693 в 2018 р.

Невільниці за колючим дротом: українські жінки у концтаборах Третього Рейху

Невільниці за колючим дротом: українські жінки у концтаборах Третього Рейху

 Видання “ГОРДОН” і Центр досліджень визвольного руху підготували спецпроект, присвячений українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі серії публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яку було відкрито 8 травня 2018 року в День пам’яті і примирення біля Головного поштамту в Києві. Вона працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, яких спіткали важкі випробування, але вони не втратили людської гідності. У першій публікації подано історію створення концентраційних таборів, відомості про табірний побут і порядки. У другій публікації циклу – розповідь про жінок, які пережили жорстокі випробування в концентраційних таборах, історія їхніх взаємовиручки й опору. Серед в’язнів концтаборів жінок було менше, ніж чоловіків, але їхня доля була іноді страшнішою за чоловічу

Джерело“ГОРДОН”

Автор – Олеся Ісаюк

Серед в’язнів концтаборів були і жінки. Їх було менше, ніж в’язнів-чоловіків, але їхня доля була часом страшнішою за чоловічу. Жінок селили в окремі бараки, повністю “жіночим” був тільки Равенсбрюк. Але й туди із часом “підселили” приблизно 20 тис. чоловіків. Жіночі бараки нічим не відрізнялися від чоловічих – ті самі двоповерхові нари, металеві миски, окрема кімнатка для “блокфюрерки”. Як і чоловіків, жінок ганяли на виснажливу роботу. Часто ця робота вбивала не тільки фізично, а й емоційно – своєю безглуздістю і безсенсовістю. Літературознавець, член ОУН Микола Климишин згадував, як на його очах групу жінок есесівець-наглядач змусив возити землю у тачках кругами і зсипати її в одному і тому самому місці.

Для жінок прибуття у концтабір було подвійною травмою. Крім зламу усіх дотеперішніх уявлень про навколишню дійсність, вони відразу стикалися з насильством, спрямованим на інтимну сферу. Річ у тому, що “церемоніал” прибуття у концтабір, крім так званого карантину, реєстрації, татуювання номера, отримання замість власного одягу табірного “пасяка”, передбачав також зголювання абсолютно всього волосся з тіла. Цю процедуру зазвичай проводили кримінальні в’язні – і зовсім не обов’язково жінки. Бували випадки, коли після “гігієни”, яка супроводжувалася вульгарними коментарями, молоді жінки божеволіли.

Колишня бранка демонструє на Нюрнберзькому процесі сліди експериментів. Фото: waralbum.ru

На жінок чигало ще дві додаткові небезпеки, крім звичних у концтаборі голоду, холоду, хвороб і непосильної праці. Жінка могла стати жертвою медичних експериментів – адже нацистських псевдолікарів цікавили насамперед питання жіночого безпліддя й успадкування ознак. Для таких жінок в Аушвіці збудували 10-й блок, який між в’язнями називали “тотенблок”, блок мертвих, оскільки ті, хто потрапляв туди, рано чи пізно помирали – або внаслідок експериментів, або ж ставали жертвами газових камер. На в’язничному жаргоні таких жінок називали “кроликами”, натякаючи на їхню роль піддослідних.

Але й у Равенсбрюці жінки не були застраховані від того, щоб стати жертвою експериментів. У цьому таборі група лікарів під керівництвом Герти Оберхойзер випробовувала на ув’язнених знезаражувальну дію сульфаніламідів, які планували використовувати у лікуванні гнійних ран.

Жертвою цих експериментів стала Віра Франко, внучка Івана Франка. Її заарештували у вересні 1941 року, рік утримували у львівській слідчій тюрмі СД. Під час ув’язнення Віра перенесла тиф, який тоді косив в’язнів десятками. Кілька місяців просиділа у повній ізоляції в одиночці. У 1943 році потрапила у Равенсбрюк і тут стала жертвою експериментів: “Здоровим дівчатам прищіплювали на тілі якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи та шрами залишились уже на все життя”.

Інша небезпека – потрапити у табірний “будинок терпимості” для відповідних “розваг” табірних промінентів та наглядачів. Хоча таких жінок трохи краще годували і їм не загрожувала важка робота, але якщо “працівниця” вагітніла, її зразу ж після виявлення вагітності відправляли у газову камеру.

Уперше українки з’явилися у нацистських концтаборах восени 1941 року. Це були колишні червоноармійки – медсестри, зв’язківки, представниці інших військових спеціальностей. Як і військовополонених-чоловіків, їх відправляли у концтабори та змушували працювати, наперекір усім законам про ведення війни. Потік військовополонених, зокрема жінок, майже не припинявся до 1943 року.

Ось якими описав їх член ОУН, історик Петро Мірчук, який сам пережив Аушвіц: “Мене заскочив вигляд цієї групи. Вбрані в совєтські мужеські робітничі спецодяги з написом С.У., з обстриженими головами, дрібні і худі, з худими гранчастими обличчями. Вони виглядали дуже дивно. Біля них ішли СС-и з псами. СС-и часто поштуркували в’язнів прикладами крісів і копанням змушували їх придержувати рівний крок”.

Ті, хто переживав випробування “малих” таборів для військовополонених, потрапивши у Равенсбрюк чи Аушвіц, часто приєднувалися до підпільних мереж спротиву. Однією з таких невільниць була Євгенія Клем. У Равенсбрюці вона очолила міжнародну мережу спротиву. Підпільницям, зокрема, вдалося врятувати від знищення жінок-“кроликів”.

Євгенія Клем у Равенсбрюці очолила підпільну мережу спротиву. Фото з архіву Тетяни Пастушенко / istpravda.com.ua

З другої половини 1942 року до них приєдналася ще одна категорія – учасниці антинацистського руху спротиву. Після викриття підпільної мережі ОУН на території Третього райху наприкінці 1942 року до Равенсбрюку потрапила ціла група українок –- студенток різних навчальних закладів – Олена Вітик, Лідія Укарма, Ольга Раделицька-Ласка, Ольга Фроляк та інші.

У концтаборі вони створили мережу взаємодопомоги, яка в міру можливостей опікувалася слабшими й старшими віком. Ця група врятувала життя тітки Дарії Гнатківської – дружини одного з лідерів ОУН-УПА Миколи Лебідя.

Після арешту верхівки ОУН(б) у липні 1941 року Лебідь очолив підпільну ОУН(б) і антинацистське підпілля. У січні 1944 року він дивом вислизнув із чергової пастки-засідки гестапо. Розлючені нацисти заарештували Дарію та дворічну дочку, а також дядька Дарії з дружиною та дочкою. Кілька місяців Гнатківську тримали в тюрмі на Лонцького, розраховуючи, що її чоловік не витримає та спробує зв’язатися із сім’єю. Коли чекання не дало результату, а фронт котився на захід усе ближче і ближче до Львова, Дарію з дитиною відправили у Равенсбрюк.

Там вони опинилися у внутрішній тюрмі, так званому бункері. Маленька Зоя привернула увагу нацистських “дослідників”: білява і синьоока, вона мала вигляд зразкової представниці “вищої раси”. А це означало, що її можуть відібрати у матері й віддати на виховання у якусь німецьку сім’ю. Цього не сталося тільки тому, що обличчя дитини мало занадто округлу форму й не відповідало “нормативу”.Олена Вітик не тільки організувала допомогу співтоваришкам по недолі, а й залишила свідчення того, що пережили українки, і не тільки у концтаборі Равенсбрюк. Після війни у 1945–1946 роках вона зафіксувала свої спогади у серії малюнків. Альбом “Равенсбрюк” вийшов у Мюнхені у 1947 році, був перевиданий у 1988 році.

Постійно, протягом усієї війни, у концтаборах з’являлися жінки і дівчата – остарбайтерки. Їхні історії були схожі: вивезення в Німеччину, робота на заводі або у сільському господарстві, втеча, упіймання – як правило, випадкове, і найближчий концтабір.

Для киянки Анастасії Гулей ним став Аушвіц. Їй довелося пережити там два роки, які закінчилися “маршем смерті”, коли приблизно 20 тис. виснажених в’язнів погнали пішим маршем крізь морози і сніги січня 1945 року. Марш тривав дві доби, потім в’язнів, серед них і Анастасію, повантажили у вагони-телятники і повезли, як виявилося – у Маутхаузен. Потім – ще одна “евакуація”, тепер у Берген-Бельзен. Там українок-остарбайтерок поселили у бараки, де раніше жили військовополонені червоноармійці, які стали жертвами епідемії тифу.

Бараки не дезінфікували, а воші були у концтаборах повсюдним явищем, попри реальну загрозу розстрілу за виявлення на в’язневі вошей. У підсумку дівчата, серед них і Анастасія, швидко злягли від тифу. Тиф непросто пережити навіть фізично сильним чоловікам, не кажучи про виснажених двома роками концтабору молодих дівчат. Ті з українок, яких відправляли в Аушвіц, потрапляли не в головний табір, а в так званий Аушвіц ІІ, більше

Дар’я Гнатківська-Лебідь. Фото з монографії “У боротьбі за українську державу” / gig.if.ua

відомий як Біркенау. Тамтешні умови і жорстокість наглядачів наганяли жах і на бувалих в’язнів Аушвіцу І.

Тому, коли стало відомо про прибуття до Біркенау групи дівчат – учасниць антинацистського підпілля ОУН, ув’язнені у “головному” Аушвіці члени ОУН вирішили допомогти землячкам. Вони знали, що раз на тиждень хтось із в’язнів під конвоєм есесівця відносить до Аушвіцу ІІ стерилізатор, а потім приносить його назад. У порожнину стерилізатора можна було покласти продукти.

На щастя змовників, конвоїром був такий собі Шерпе, який ставився до в’язнів поблажливо. Один зі змовників, Михайло Марунчак, повідомив йому про бажання нести стерилізатор – начебто він хотів би побачитися із сестрою, ув’язненою у Біркенау. У призначений день Марунчак зі стерилізатором вирушив до Біркенау. У стерилізаторі передбачливо сховали масло і ще деякі продукти, попередньо вкрадені з кухні. Потім цим способом користувалися ще кілька разів.

Деякі з-поміж українок-ув’язнених вирізнялися на загальному тлі. У 1943 році у Равенсбрюці опинилися вдова і дочка Нестора Махна – Галина, з дому Кузьменко, та Олена Махно. Обох заарештували у 1942 році у Парижі. Чим завинили перед окупантами України і Франції рідні Нестора Івановича – сказати складно. Олену, до того ж, уже неможливо було відстежити за прізвищем – у 1940 році вона вийшла заміж за француза і змінила прізвище на чоловікове. Усе ж обидві потрапили до Равенсбрюку. Обидві пережили нацистський концтабір, а по війні потрапили у концтабори ГУЛАГу. Пережили й ці.

Обкладинка альбому “Равенсбрюк” Олени Вітик-Войтович. Фото з виставки “Тріумф людини”

У нацистських концтаборах діяли розгалужені мережі взаємодопомоги. Створювалися вони зазвичай за принципом земляцтва: українці допомагали у першу чергу українцям, поляки – полякам, євреї – євреям. Тільки з часом ці мережі почали взаємно перетинатися, творячи одну велику систему взаємодопомоги і спротиву нацистам. Переважно ці мережі опікувалися діставанням додаткової їжі та теплого одягу і переховуванням тих, кому загрожувало ув’язнення у внутрішній тюрмі.

Анастасія Гулей. Фото з архіву Тетяни Пастушенко / istpravda.com.ua

Інколи траплялися винятки: наприклад, часом вдавалося видавати підпільні журнали. Одним із продуктів “видавничого дому Аушвіц”, як іронічно зауважив колишній в’язень Омелян Коваль, був жіночий журнал. Його назвали “Жіноча недоля”, натякаючи на назву популярного у довоєнній Галичині часопису “Жіноча доля”. Кілька випусків цього журналу “вийшло” на цигарковому папері кишенькового формату, написані й проілюстровані від руки.

Один із номерів “Жіночої недолі” винесла з Аушвіцу на волю Ксеня – її псевдонім відомий зі спогадів Марії Савчин, яка зустрічалася з колишньою бранкою Аушвіцу у підпіллі: “…була невеличка на зріст, тендітна, з голубими очима і русявою косою та привітною усмішкою… Залишаючи табір, Ксені вдалося захопити із собою журнал “Жіноча недоля”, редагований таємно в таборі українськими жінками-політв’язнями. Вона передала його Орланові, і я мала нагоду його переглянути. Журнал був писаний рукою, на шорсткому сірому папері, старанним почерком, з ілюстраціями, зробленими теж ручно. Тон журналу іронічно-гумористичний”.
Нацистська неволя для українок закінчилася у квітні – травні 1945 року. Частина з них після звільнення повернулася на батьківщину, інші – вирушили в еміграцію. Ті, хто повертався, часто стикалися з цькуваннями та підозрами у зраді, як Євгенія Клем, яку дрібні цькування довели до самогубства у вересні 1953 року. Ті, хто вибрав еміграцію, переважно вже ніколи не побачили України – як Дарія Гнатківська.

Визволені бранки. Фото: waralbum.ru

Операція «Запад». Перевиконання плану з депортацій українців

Операція «Запад». Перевиконання плану з депортацій українців

Серед залізничників кружляли чутки, що операцію контролює сам Сталін. У Тернополі та Чорткові концентрували криті вагони. Казали, що будуть виселяти рештки євреїв. Але цього разу МҐБ готувалося перевиконати план з депортації українців.

ДжерелоІсторична правда

Автор – Андрій Когут, історик, директор Галузевого державного архіву СБУ, науковець Центру Досліджень Визвольного Руху

О 2-й годині ночі 21 жовтня 1947 року у Львові розпочалася масова операція примусового виселення українців. Через п’ять днів – о 16:05 26 жовтня зі станції Заболотів у Станіславській (Івано-Франківській) області вирушив у дорогу на Схід ешелон № 20040. Це був останній ешелон операції “Запад”.

До 58-и вагонів цього ешелону, який прямував до Караганди в Казахстані, по станції Львів додали ще 4 вагони. Ешелон № 20040 розтягнувся більше, ніж на півкілометра.

Впродовж шести днів з Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської (Івано-Франківської), Тернопільської та Чернівецької областей було насильно вивезено до Сибіру та Казахстану 26 332 сім’ї – 77 791 особу.

З них четверту частину складали чоловіки – 18 866 осіб. Решту жінки — 35 685 осіб та діти до 15 років — 23 240 осіб.

28 квітня 1947 році, за півроку до початку депортації “Запад”, розпочалося примусове виселення українців із Закерзоння — сучасної східної частини Польщі на так звані “повернені землі” на заході сучасної Польщі.

Кодовим ім’ям цієї операціїв проекті її плану зазначили криптонім “Схід”. Потім ця операція увійшла в історію як “акція Вісла”. В операції “Захід” ешелони йшли на Схід, у операції “Схід” – людей везли на Захід.

Метою обох операцій з примусового виселення українців – чи зі сходу на захід, чи із заходу на схід – було знищення українського визвольного руху.

Конвой по дорозі на збірний пункт після виселення одного із сіл в рамках Операції “Вісла”. ДЖЕРЕЛО: ARHIWUM IPN

28 березня того ж року українські повстанці із засідки вбили заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського. Це і стало приводом для початку депортації “Вісла”.

Для початку операції “Запад” таким приводом став спільний лист замміністра держбезпеки СССР Сергія Огольцова та міністра держбезпеки УССР Сергія Савченка, надісланий 24 травня 1947 року до міністра державної безпеки СССР Віктора Абакумова.

У цьому листі два генерали зазначали про ефективність використання такого засобу репресій як виселення сімей оунівців оскільки це:

“…сприяло розкладанню підпілля і банд, викликало явку з повинною, ускладнювало оунівським ватажкам вербування нових членів ОУН і бандитів, штовхало тих, котрі з’явилися з повинною на активну боротьбу з бандами, скорочувало базу пособників“.

Ось два генерали і зверталися з проханням дозволити продовжити депортаційну кампанію.

Савченко та Огольцов зазначали, що депортація сімей українців допоможе виконати інший наказ МҐБ СССР № 00207 від 22 квітня 1947 року “Про посилення боротьби з націоналістичним підпіллям і його озброєними бандами в Український ССР”.

Не забули обидва генерали надати і кількісну характеристику депортаційної кампанії, яка розпочалася з виданої 31 березня 1944 року у Москві директиви НКВД СССР № 122.

Так, впродовж 1944–1946 років було виселено зі західних областей підсовєтської України 14 729 сімей або 36 609 осіб.

Сергій Огольцов, заступник міністра держбезпеки СССР з загальних питань в 1946–1951 рр. МІЖНАРОДНИЙ “МЕМОРІАЛ”

Та ще до моменту написання листа з проханням продовжити депортації українців зі Західної України, міністр держбезпеки Сергій Савченко видав директиву МҐБ УССР № 50 датовану 14 травня 1947 року.

Директива вимагала відновити призупинене виселення сімей, члени яких були в українському підпіллі, або підтримували визвольний рух:

В загальному комплексі чекістських заходів, які ми проводимо по боротьбі з оунівським підпіллям і його озброєними бандгрупами важливе значення має виселення сімей активних учасників ОУН-УПА.

Успішне проведення цього заходу підриває пособницьку базу оунівських бандитів, спряє їх моральному розкладанню, а також є попередженням для тих осіб, які хотіли б спробувати піти в банди“.

Ця директива можливо стала одним із наслідків наради секретарів обкомів КП(б)У та начальників обласних УМҐБ за участі Микити Хрущова та Лазара Кагановичаяка відбулася 23 квітня 1947 року у Львові.

На цій нараді, також обговорювали недоліки виконання депортаційної роботи совєтськими спецслужбами на території західних областей України.

Чекістське керівництво інформувало про проблеми, що виникли у зв’язку із передачею справ з МВД до МҐБ, а також із затягуванням оформлення справ на виселення.

Учасники наради погоджувалися, що для ліквідації повстанської бази необхідно продовжувати масові виселення.

Сергій Савченко, народний комісар — міністр державної безпеки Української ССР в 1943–1949 рр. МІЖНАРОДНИЙ “МЕМОРІАЛ”

Микита Хрущов гаряче підтримав продовження депортацій, заявивши, що потрібно активізувати цю роботу та виселити більше активних “поплічників ОУН”.

На цей момент керівництво компартії та совєтських спецслужб повинно було вже знати про плановану операцію “Вісла”.

12 квітня 1947 року начальник 1-го управління МҐБ УССР повідомив чекістське керівництво у Києві про планування майбутньої польської масовоїоперації.

Саме директива № 50 стає базовим документом для підготовки депортації “Запад”.

Чекісти продовжували використовувати цю директиву навіть після виходу наказу № 00430 від 22 серпня 1947 року, відповідно до якого і було проведено операцію з масового примусового виселення мешканців Західної України.

Наказ МГБ СССР № 00430 “Про виселення сімей засуджених, убитих, перебуваючих на нелегальному становищі, активних націоналістів та бандитів з території західних областей України” ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Для активізації підготовки депортаційної операції у липні 1947 року Савченко видає чергову директиву № 75 в якій вимагає:

Прийняти найрішучіші заходи для форсування оформлення облікових справ на сім’ї оунівського підпілля, бандгруп та їхніх поплічників, що підлягають виселенню“.

Оформлення цих облікових справ мало відбуватися в таємниці від місцевого населення, а всі необхідні документи мали здобуватися чекістами у суворій конспірації.

Виданий у Москві цілком таємний наказ № 00430 “Про виселення сімей засуджених, вбитих і тих, що знаходяться на нелегальному становищі, активних націоналістів та бандитів с території Західних областей України” за підписом міністра державної безпеки Абакумова містив ряд додатків та прямих вказівок про проведення майбутньої операції.

Документ встановлював і час проведення депортації — з 10 по 20 жовтня 1947 року зі забезпеченням конспірації всіх підготовчих дій.

Перш за все, наказ визначав безпосередньо відповідальних як за всю операцію на території Західної України, так і генералів — уповноважених МҐБ СССР по кожній із семи областей.

Додатково були визначені три генерал-лейтенанти МҐБ, які командирувалися до України та мали керувати операцією поряд з міністром Савченком: БліновБурмак і Вадіс.

Загальне керівництво депортацією мали здійснювати замміністра державної безпеки СССР Огольцов та Савченко.

Для проведення примусового виселення виділялися додаткові військові сили — 24 мотострілковий полк, 2 батальйони 260 стрілкового полку 5-ї дивізії, 26 стрілковий полк 4-ї дивізії, батальйон 284 стрілкового полку 7-ї дивізії, 2 батальйони 8 мотострілкового полку, 2 батальйони 13-го мотострілкового полку і Саратовське училище військ МҐБ.

Віктор Абакумов, міністр державної безпеки СССР у 1946-1951 рр. МІЖНАРОДНИЙ “МЕМОРІАЛ”

До цих сил мали також долучити роти сформовані із трьох тисяч офіцерів і сержантів корпусу і дивізії охорони на залізничному і водному транспорті.

Окремо було передбачено направлення на Західну Україну трьох з половиною тисяч оперативних співробітників МҐБ з цілого Союзу.

Таку депортації українців взяли участь чекісти з Молдови, Вірменії, Грузії, Азербайджану, Чечні, Дагестану, Ростовської та багатьох інших областей Росії та решти України.

Поява великої кількості чекістів з високими офіцерськими званнями, одягнутих у нову форму відразу ж призвела до численних чуток про майбутню депортацію.

Сприяла цьому й поведінка декотрих приїжджих, які замість ознайомлення з ситуацією на місцях вели розгульне життя.

Наприклад – капітан Васільєв, який був відряджений із МҐБ Карело-Фінської ССР до села ОлешаТлумацького району.

Замість підготовки виселення, після чергової пиятики зі старшим лейтенантом Даниловим з місцевого райвідділу МҐБ, він розповів про плани місцевим партійцям, при цьому обурювався недиференційованим підходом до депортування.

Дереворит повстанського художника Ніла Хасевича про депортації на Сибір ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

19 вересня, інформуючи про хід виконання наказу № 00430 Тернопільське УМҐБ доповідало своєму керівництву приклади проблем з конспірацією і навело слова агента”Тихого”, який заявив:

Якщо ви справді готуєте виселення то чому ви не одягнули цих офіцерів в повсякденну форму рядового і сержантського складу. Це була би найкраща зашифровка ваших заходів“.

Українські підпільники також здогадувалися про депортаційні плани чекістів.

У криївці, яку виявили у Підволочиському районі, знайшли повстанський документ, в якому зазначалося:

“…серед залізничників ходять чутки, що в Тернопільському парку і на інших ділянках дороги — Чортків та інших концентрується велика кількість критих пустих вагонів, говорять, що контролюється самим Сталіним“.

Прибуття вагонів та формування з них ешелонів ще більше посилило ці чутки.

У Чернівцях, наприклад, подейкували, що планують виселяти в Сибір тих євреїв, які подали заяви на виїзд в Румунію та Палестину.

Натомість в навколишніх селах, люди більше схилялися, що виселятимуть куркулів.

Цю версію посилювало й те, що так само як і під час депортації місцевого населення Буковини у 1941 році, в 1947 році чекісти брали в сільрадах довідки про склад сім’ї.

 
Один із вагонів-“теплушок”, в яких проводились депортації

Попри це, на момент початку операції, чекістам вдалося більш-менш забезпечити конспірацію.

Кількість підготованих до депортування облікових справ перевищувала визначені планом квоти. Тобто чекісти підготували резервні сім’ї, які мали бути виселені у випадку, якщо котроїсь із планованих родин не вдасться виявити.

Частина обласних УМҐБ, у кращих комуністичних традиціях, прозвітували про перевиконання плану — понаднормове виселення українських сімей.

Наприклад УМҐБ у Рівненській області прозвітувало про те, що замість 3 810 сімей, які мали бути виселені, в результаті операції було депортовано 3 829 родин.

У зв’язку з тим, що на момент виселення не вдалося застати на місці 320 сімей, ще 44 сім’ї було відсіяно у зв’язку з оперативним міркуваннями, а ще 8 сімей через інфекційні захворювання, замість них було депортовано з резерву 391 родину.

Довідка про відправлені ешелони з виселеними під час операції ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

У більшості областей чекістам вдалося провести депортаційну операцію за один день — 21 жовтня.

Лише в гірських районах Станіславської області, через снігові замети, виселення сімей затягнулося на три дні.

Чекістам прийшлося йти на допомогу своєму райвідділу в Жаб’є (сьогодні Верховина Івано-Франківської області), відправивши з Яремче колону, яка мала пробити дорогу до райцентру і доставити на станцію погрузки у Заболотові 100 сімей.

Перший ешелон № 20066 з депортованими вирушив зі станції Ковель до станції Усяти (тепер Прокоп’євськ Кемеровської області Росії) о 6:38 ранку 22 жовтня, наступного дня після початку операції.

У 58-и вагонах він віз 670 сімей або 2 304 осіб, понад дві третіх з яких складали жінки та діти: 1 069 жінок, 736 дітей та лише 499 чоловіків.

Карта проведення операції “Запад” ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Наступні десять ешелонів з Львівської, Волинської, Тернопільської та Рівненської областей також повезли депортованих до тієї ж станції Кузбасу на півдні Західного Сибіру.

Совєтський режим сподівався, що за допомогою депортації вдасться повністю розгромити український визвольний рух. І в перших звітах та рапортах про результати операції “Запад” комуністи так і писали:

“ЦК КП(б)У відзначає, що в результаті заходів, проведених органами МҐБ УССР і Обкомами КП(б)У західних областей УССР, українсько-німецькі націоналісти і озброєні бандитські групи розгромлені і дезорганізовані”.

Та ця оцінка була помилковою, вже 9 грудня 1947 року в доповідній на ім’я Хрущова, замміністра державної безпеки Совєтської України Дроздов писав про боротьбу українських повстанців:

“…після виселення сімей бандитів і націоналістів із західних областей УССР, українсько-німецькі націоналісти різко активізували свою бандитську діяльність, направляючи її, головним чином, на зрив заходів, які проводить партія та уряд з колективізації і підготовки до виборів в Ради депутатів трудящих”.

Побороти українське підпілля депортаційною операцією не вдалося.

Та чекісти і Москва не відмовилися від використання такого інструменту протиповстанської боротьби як примусові виселення.

Обкладинка архівної справи з картами щодо проведення операції “Запад” ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Незабаром на першій сторінці наказу № 00430 олівцем було дописано номер його наступника — наказу № 00386 Про виселення з території західних областей Української ССР сімей бандитів, націоналістів та бандпособників, у відповідь на здійснені бандитами диверсійно-терористичні акти виданого в Москві 20 жовтня 1948 року.

Депортації продовжилися, вже як щоденна чекістська робота, а не як окремі масові операції.

У результаті з 1948 до 1952 року було депортовано ще 22 308 сімей або 80 209 осіб.

Українська армія: секрет регенерації

Українська армія: секрет регенерації

Якщо імперія не дала ради вбити за чотириста років націю так, щоб відродження було неможливим — імперія програла. А для нас — нічого ще не пропало.

Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода 

Джерело – ТСН 

Автор – Олеся Ісаюк

Починаючи десь так зі століття шістнадцятого, Україна, як окрема сутність, фактично трималася на війську. Спочатку козацтво сформувалося, як військовий стан, потім вихідці з нього почали відновлювати соціальні та політичні структури. Не дивно, що й свою державу вони назвали “Військо Запорозьке”, а її адміністративний поділ з полками та сотнями автоматично відсилав до поділу козацтва на окремі підрозділи, — пише Олеся Ісаюк в колонці на “Радіо Свобода”.

На початку ХХ століття, попри всі зусилля і щедрі плоди діяльності культурників — чітких інституційних обрисів перспективи відновлення державності набрали з моменту формування першої модерної української військової формації — Легіону Українських Січових Стрільців. Ті, у свою чергу, стали скелетом Української Галицької армії.

Українська армія, для блогів_1
 Комісари Українських січових стрільців. Зліва направо: Дмитро Вітовський, Микола Саєвич і Михайло Гаврилко. Дмитро Вітовський – один із організаторів “Листопадового чину”, українського повстання в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, згодом – державний секретар військових справ ЗУНР

На Наддніпрянщині революційний імпульс розбудив не тільки політичні інституції і всеможливі культурні починання, а й військову традицію — рушила українізація армії. Українці — вояки та офіцери царської армії — гуртувалися, формували окремі українізовані частини і рушали — за можливості і потреби — ближче до своїх.

Українська армія, для блогів_2
unr.memory.gov.ua Промова матроса-українця, делегата Балтійського флоту на Історичному бульварі в Севастополі влітку 1917 року перед українізованими частинами морської піхоти “Спеціальної десантної дивізії”

Час наступної спроби прийшов через 20 років. Хоча “у загашнику” ОУН були політичні програми, а серед її членів не бракувало творчо обдарованих особистостей, на практиці починали з війська. Ще до початку війни з СРСР з-поміж членів ОУН було сформовано два підрозділи — Дружини Українських Націоналістів, більше відомі, як батальйони “Нахтігаль” і “Роланд”. Солдати та офіцери цих батальйонів пізніше склали кістяк Української повстанської армії. Яка становила собою не просто армію а, по суті, паралельну структуру, альтернативу тоталітарній системі. І в такій якості УПА проіснувала у боєздатному стані 10 років.

Можна подумати, що українці останні півтисячоліття те тільки і робили, що воювали. Нітрохи, і кращий тому доказ — той факт, що ми чимало знаємо про перипетії боротьби і маємо “ззаду голови” чимало символічних образів. До чеснот лицаря належали не тільки хоробрість, а й освіта, уміння тримати себе. Такі речі неможливі без доброго і багатошарового культурного підґрунтя. Наявність лицарів (не лише у військовому значенні) — гарантія збереження пам’яті про військо і продовження традиції.

Українська армія, для блогів_3
unian.net Бійці сотні УПА “Леви” при охороні Збору УГВР в липні 1944 року в селі Сприня Львівської області

Українська козацька старшина жертвувала на церкви та школи, меценатом Києво-Могилянської академії був гетьман Іван Мазепа. Сини козацької старшини навчалися в європейських університетах. Володіння латиною серед старшини було на порядку денному, поширеною звичкою було ведення діаріушів, листування — а воно у ті часи було мистецтвом, вимагало знання і чуття мови та етикету. Дехто, як Іван Мазепа, писав вірші, які дійшли до нашого часу.

“У загашнику” ОУН були політичні програми, а серед її членів не бракувало творчо обдарованих особистостей, на практиці починали з війська

_________________________________________________________

Багато хто з-поміж солдатів та офіцерів “усусусів” рушив у стрілецьку лаву з-за лави студентської. Як згадував Роман Купчинський, “серед стрільців що другий — докторош, себто інтелігент”. Така специфіка підрозділу пізніше дала несподівані побічні ефекти — у 1916 році, під час відносно тривалого перебування на Волині, “усусуси” засновували та відновлювали школи і видавали своїм коштом популярні книжки для юнацтва. Цікаво, що одну зі згадок про ці зусилля січовиків пропустила навіть радянська цензура — у тексті Михайла Стельмаха “Гуси-лебеді летять” серед лектури головного героя згадано “книжечки, видані “січовими стрільцями”.

Серед членів ОУН можна знайти щонайменше двох класиків української поезії — Олега Ольжича та Олену Телігу, причому обоє загинули від рук нацистських окупантів.

У архівах можна знайти цілу купу довідок про виключення з Львівського університету людей, про яких ми зараз знаємо, як про командирів УПА різних ланок. Уже після сформування підпільної армії, пропаганда стала одною з найефективніших систем зброї підпілля. Листівки, памфлети, підпільна преса, цілі філософські та політичні трактати — усе це продукувалося рік за роком у підпільних умовах у обсягах, доступних не кожному сучасному видавництву. І за найменшу листівку можна було стати в’язнем ГУЛАГу на десять років за статтею “антирадянська пропаганда”.

Таке поєднання, здавалося б, непоєднуваного, яке повторювалося у кожному етапі боротьби за незалежність, вимагало від тих, хто ставав на чолі цієї боротьби, бути не тільки обдарованим військовиком, а й достатньо здібним стратегом. Іван Мазепа одночасно був майстром політичної інтриги та здібним поетом, Євген Коновалець, військовий багато в чому самоук, зумів збудувати організацію, яка стала базою для спротиву двом тоталітарним системам майже на два десятиліття — такого не вдавалося, здається, нікому. Степан Бандера виявився здібним політиком і — просто у силу характеру — здібним витримати вагу символу визвольного руху. Адже це ті самі “мідні труби”, які дуже легко роблять з людини тирана.

Цю спадкоємність рис добре зауважив ворог — що добре видно з еволюції пейоративної лексики на позначення українця з сильною ідентичністю. У цій системі називання ворогів імперії “бандерівець” змінив “петлюрівця”, а той, у свою чергу — “мазепинця”. Серед менш боязкої частини старшого покоління був популярний метод “вибивання з сідла” противників — у відповідь на сердито-агресивне “бандьора!” — відповідати: “Думаєте, що ви мене тим образили?”.

Спадкоємність рис добре зауважив ворог — що добре видно з еволюції пейоративної лексики на позначення українця з сильною ідентичністю 

_________________________________________________________

Також виявилася на диво живучою символіка Переяславської ради у різних тлумаченнях. Після порівняно короткого періоду флірту Москви з націями 30-і роки її реанімували у вигляді “споконвічної дружби народів”, а 1954 року помпезно відзначили трьохсотріччя Ради. Ще за тридцять років до того юрист і вчений Сергій Шелухин ствердив, що Переяславська рада повністю втратила сенс і силу з моментом зречення Ніколая ІІ, оскільки укладалася не між двома державами, а була формою союзу між двома керівниками. Навіть якщо трактувати сторону царя Алєксєя Міхайловіча розширено, як свого роду втілення його династії, разом у усіма “царенятами”, все одно, за логікою того, як укладалися такі угоди у відповідні часи та хто у принципі міг вважатися контрагентом міжнародних договорів, дія Переяславської ради закінчувалася разом з моментом закінчення влади Романових.

Було б дивно, якби серед самих українців не знайшлося культурних слідів, які “прив’язують” один етап до другого. Ще задовго до 1917 року козак став архетипом української ідентичності. Солдати Армії УНР іменували себе козаками, а своїх офіцерів — “отаманами”. Зрештою, і офіцери називалися спільною назвою “старшина” — як і в гетьманські часи. “Петлюрівці” наслідували крої та кольори одягу тих часів, у назви підрозділів додавали імена попередників з козацької доби.

Зрештою, приспів однієї з пісень періоду Національної революції 1917—1921 років звучав, як:

Ми йдемо в бій, Земля гуде,

Радіють гори, степи

Бо нас у бій благословить

Могутній дух Мазепи

Одними з символічних дат наступного етапу боротьби стало взяття Києва військами УНР 31 серпня 1919 року, коли в УПА відзначали День зброї та загибель Симона Петлюри у Парижі 25 травня. Зовсім по сусідству і день загибелі Євгена Коновальця — 23 травня. До обох скорботних дат був приурочений День героїв.

Найвідоміша політична акція ОУН — правда, тільки її бандерівської гілки — Акт відновлення Української держави — позиціонувалася, як спадкоємна відносно зусиль старшого покоління здобути незалежність. Як до уряду нововідновленої держави, так і до керівництва підпіллям бандерівці охоче залучали представників старшого покоління — Леоніда Ступницького, Всеволода Петріва та інших.

Інколи військова “чуйка” передавалася не тільки культурно, а й генетично — не один боєць та офіцер Армії УНР згадував у спогадах про далекого прапредка-козака. Один з них, Євген Маланюк, оформив це у поетичній строфі:

Мізерний правнук козака,

Січовика блідий праправнук,

Я закохавсь у гучних мріях,

Я волю полюбив державну

Закінчується ця строфа теж промовисто:

Ще засилатимеш, на жаль,

До Києва послів московських

І по паркету наших саль

Ступати лаптю буде ховзко

Один із генералів епохи УНР, Всеволод Петрів, був далеким нащадком захопленого у полон під Полтавою шведського офіцера. Серед повстанців не бракувало таких, чиї батьки воювали в Українській Галицькій армії або в Дієвій Армії УНР.

Природнича наука знає тільки один спосіб надійної перевірки гіпотези — практика. Зрозуміло, у гуманітарних та суспільних дисциплінах такий метод мало застосовний з обмежених причин, але інколи доля все ж підкидає матеріал для перевірки.

П’ять років тому не переставала дивуватися тим, наскільки швидко, наче з-під землі, “полізли” символічні маркери попередніх етапів боротьби. Не йшлося про сам по собі державний прапор, герб, гімн — їхня присутність була зрозуміла. “Звідкись” взялися, згадалися, поширилися стрілецькі пісні, традиція добровольців (досі незрозуміло, з чого дивуватися — таж у нас всі армії у притомному вигляді починалися з добровольців — проблеми починалися, коли добровольці переставали розуміти, що для ефективності і перемог самої доблесті мало, треба ще системність, яку може дати лише армійська система), знайшлися люди, які повернули у війська петлюрівські тризуби, символи українських полків, деякі з яких пам’ятають ще докозацькі часи.

На тлі всього цього “Коли ви вмирали” на концерті з нагоди Дня пам’яті і примирення та “Зродились ми великої години” виглядають просто-таки символічним прибиванням печатки під фактом відродження українців. Як завжди — починаючи з армії, одночасно у війську і слові.

Якщо імперія не дала ради вбити за чотириста років націю так, щоб відродження було неможливим — імперія програла. А для нас — нічого ще не пропало.