Убити одного, щоб врятувати мільйони. Атентат Миколи Лемика

Убити одного, щоб врятувати мільйони. Атентат Миколи Лемика

21 жовтня виповнюється 85 років з дня, коли український юнак Микола Лемик зробив постріл в обороні мільйонів. У 1933 році, коли на Великій Україні лютував Голодомор організований радянською владою, він здійснив атентат на начальника канцелярії радянського консульства у Львові Олексія Майлова.

Джерело – Історична правда 

Автор -Володимир Бірчак, історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор “Історичної правди”

“Історична правда” публікує цей матеріал з люб’язного дозволу автора та видання “Шлях перемоги”.

Микола народився 4 квітня 1915 року у бідній багатодітній селянській сім’ї у с. Солова Перемишлянського повіту, що розташоване за 30 кілометрів від Львова.

Незважаючи на складну матеріальну ситуацію батько Миколи дбав про добру освіту своїх дітей. Так Микола після сільської “чотирирічки” перейшов навчатися до гімназії (в цей час у ній навчався і Роман Шухевич – В.Б.), де здав на “відмінно” так званий “іспит зрілості”, а згодом завдяки підтримці маминого брата, в якого проживав, продовжив навчання на природничому факультеті Львівського університету.

На цей час його світогляд уже міцно базувався на ідеології ОУН, а саме боротьбі за здобуття Української державності. Тому М.Лемик спочатку вступає до юнацтва ОУН, а згодом переходить до бойового відділу.

Він мав дуже специфічні як для бойовика риси. По-перше, вирізнявся ефектною зовнішністю, був високим красивим блондином, по-друге, був лівшею, однак ліворукість не завадила йому досконало оволодіти вогнепальною зброєю, а особливо револьвером.

В бойовій референтурі він перебуває під особистим керівництвом Романа Шухевича – тодішнього бойового референта Крайової екзекутиви ОУН та його заступника Богдана Підгайного.

1933-й рік

Вже в скорому часі на долю Лемика випаде одне із найважливіших та найскладніших випробувань в його житті. Йшов 1933 рік. В Україні цілі родини, хутори та села вимирали від штучно організованого радянською владою Голодомору.

Галичани не ставилися до подій на Великій Україні байдуже і не стояли осторонь. Влітку 33-го у Львові було створено Український громадський комітет рятунку України, у відозві якого “Биймо у великий дзвін на тривогу”, опублікованій в газеті “Діло”читаємо:

“…Український народе! Де б ти не жив поза межами Великої України, чи в Галичині, чи за океаном в Америці, чи на Волині й Холмщині, чи в далекій Австрії, чи на Буковині й Бессарабії, чи в Китаї, чи на Закарпатті й на еміграції в Європі, чи в гарячій Африці, – ніде ти не можеш спокійно приглядатися величезному горю та мукам твоїх неволених та голоджених братів…

Урвалася міра твого терпіння. Мовчати далі не можна. Скрізь, де б’ється українське серце, треба не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, але й зворушити сумління цілого людства, поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє положення і прийшов тобі з допомогою”.

Організація Українських Націоналістів у червні 1933 року вирішує привернути увагу світової спільноти до трагедії, що відбувається в Україні. Прийнято рішення здійснити атентат на радянського дипломатичного представника у Львові.

Однак цей акт не мав бути схожий на інші. Після успішного виконання оунівець мав залишитись на місці і здатися в руку поліції, щоб згодом на судовому процесі засудити дії радянської влади супроти українського народу.

Підготовка атентату

Операцію, що мала відбутися в радянському консульстві, ретельно готувала бойова референтура Крайової екзекутиви ОУН. За дорученнями референта художник Роман Сеньків відвідував консульство на вулиці Набиляка, 22 (тепер вул. І. Котляревського, 27) і склав точний план будинку, розклад роботи установи та намалював портрет консула Голубова.

Паралельно підготовкою займався і оунівець Роман Мигаль, який разом із іншими членами Організації орендували квартиру напроти консульства та відстежували його робочий графік.

Колишня будівля радянського консульства у Львові. Фото: Вікіпедія

Вибір виконавця атентату також був складним. Багато членів Організації зголосилися на цей відважний вчинок. Однак вибір впав на Миколу Лемика. З одного боку через його кмітливість та виваженість в думках, що дало б змогу в майбутньому успішно виступити на судовому процесі.

Водночас і те, що у 1933 році йому було лише 18 років. За тогочасним польським законодавством повнолітніми вважалися особи, яким виповнилося 21 рік і лише повнолітніх можна було засудити до смертної кари, іншим ж грозило довічне ув’язнення. Це і стало ще одним із аргументів, що вибрали Лемика.

Ще на початку жовтня Микола зустрівся в Личаківському парку, зі Степаном Бандерою. Вони проговорили кілька годин – про політичну ситуацію, Голодомор в Україні.

Бандера проінструктував юнака, як поводитися на суді, як слід детально викладати мотиви свого вчинку. Що важливо – можна дозволити поліції заарештувати себе, однак треба не допустити, щоб охорона консульства застосувала зброю проти нього, щоб потім не представили це як звичайний та черговий терористичний акт.

В день від’їзду до Львова в родині Лемиків, яка, звичайно, не знала про операцію, вселився неспокій. Матері наснився страшний сон… Микола, почувши це, розсміявся.

Коли за ним зачинилися двері, мати не могла знайти собі місця. А на тодішній станції Куровичі мало не сталося непоправне: Миколу зупинив поліцейський, але задовольнився поясненням, що на юнака чекають в гімназії у Львові…

Микола Лемик

За день до атентату М. Лемик зустрівся із керівниками бойової реферантури. Ось як згадував цю зустріч заступник Шухевича Богдан Підгайний:

“…Грошей ми тоді мали дуже мало, – кожний жив із того, що мав. Микола мав ще те убрання, в якому здавав “матуру” (випускні іспити в гімназії – В.Б.), справді дуже дешевеньке, але чорне, в ньому міг виступати на розправі…

Черевики в нього були зовсім подерті, і він, почервонівши, запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики і шкарпетки, а він, перевзувшись, попросив іще, щоб ті черевики його, хоч і подерті, відіслати до його дому, бо батько, як направить, зможе ще ходити…

Я побачив лише, як Роман нагло відвернувся, щоб Микола не доглянув сльози, що покотилась по його обличчю. Микола був веселий. Багато ми вже тоді не говорили, бо все було умовлене, заплановане, уточнене.

Микола мав дати смертельний постріл у представника большевицького режиму, як протест проти голодової смерті мільйонів братів в Україні…

Перед вечерею у Народній Гостинниці Роман хотів зробити Миколі ще останню, може, приємність і запропонував йому щось добре з’їсти, щоб Микола, мовляв, мав силу. А Микола, подумавши хвилину, ніяково попросив гречаної каші і кислого молока…

Востаннє стиснули ми Миколі правицю і пішли, кожний із своїми думками, що все були з Миколою, перед яким – ще ціла ніч і майже цілий день самоти й душевних переживань.

Рано-вранці він мав піти вже сам до сповіді. Мовчки йшли ми з Романом у темну осінню ніч. Мовчки ми розстались. Лише наприкінці Роман сказав тихо, немов до себе: – “Найрадше пішов би я сам”. – Так думав тоді і я”.

Богдан Підгайний. Післявоєнне фото із табору в Ріміні

 

Атентат

Зранку 21 жовтня Микола вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, посповідався, і рівно в 11.30 зупинився біля радянського консульства. Далі він діяв за докладно розробленим планом.

Олексій Майлов. Портрет на погрібальній урні

Дзвінок у двері. Коротка розмова з черговим. На запитання: “Зачем вам нужен консул?” відповів: “У справі виїзду в Радянську Україну”. В книжці відвідувачів вписався під прізвищем “Дубенко”. Ось в приймальні з’явився секретар і запитав: “Кто к товарищу консулу, пожалуйста”.

Лемик, не чекаючи відповіді, рішуче попрямував до дверей кабінету. Зайшовши всередину, Микола зауважив, що консул не подібний на особу, портрет якої йому показували під час підготовки до операції, та часу на роздуми немає.

— Я хотів би говорити з паном консулом.

— Пожалуйста, говорите, я – консул.

— Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання.

— У вас там есть родственники?

— Так, маю сестру.

— Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите.

Це були останні слова “консула” (насправді це був керівник канцелярії – Олексій Майлов, а не консул Голубов – В.Б.). Замість листів Лемик витягнув з кишені заряджений пістолет німецької марки “Оргіс” і зі словами “Це тобі від Організації Українських Націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…” одним пострілом виконав вирок.

А в приймальній вже почалася панічна метушня. Лемик не став чекати, коли внутрішня охорона розправиться з ним. Окриком “Всім на підлогу!” взяв “на мушку” двох підозрілих молодиків.

Цікаво, що звуки пострілів, які почув справжній консул Голубов, загнали його під ліжко, звідки “щасливця” витягла потім поліція. Вхідні двері заблокували. Польська поліція дісталась до середини приміщення через дах сусідньої вілли. За її командою Микола поклав револьвер на підлогу, його вивели на вулицю та заштовхнули в авто.

Суд

Суд розпочався дуже швидко, вже 30 жовтня 1933 року. Захищали Лемика відомі львівські адвокати д-р Степан Шухевич та Володимир Старосольcький. Під час перерви Шухевич підійшов до Миколи і тихо мовив:

“Ви вбили іншу людину – Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…”

Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася велика демонстрація української молоді на знак солідарності всіх свідомих українців з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над українським народом.

Політичний зміст атентату, судового процесу та демонстрації краще, ніж усі гучні виступи, продемонстрували кожному закордонному спостерігачеві, що українці на західних землях солідарні з братами на східних землях України.

Отже, вчинок юного Миколи Лемика призвів до широкого розголосу серед світової громадськості Голодомору 1932-1933 років.

Микола Лемик в залі суду. Фото: NAC

В’язниця

Як і передбачалось, враховуючи неповноліття підсудного його засудили не до смертної кари, а оголосили про довічне ув’язнення, і відправили під Варшаву, в політичну в’язницю “Святий Хрест”.

Там багатолітній член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу спілкувався із Миколою Лемиком і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною.

На запитання: “Коли ж, Миколо, йдеш на волю?” – відповідав з усмішкою: “З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!”

Звільнення

Півроку Лемик був чи не єдиним у в’язницi, хто утримувався в кайданах. Але не було б щастя, та нещастя допомогло – навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя.

Дійсно, він вийшов на волю саме в неділю, 1939 року. Коли на початку Другої світової війни в’язнів переганяли до іншої в’язницi, йому по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти.

Після втечі він лікувався в українській родині в одному із сіл Закерзоння, де згодом взявся до вчительської праці. Лише після того, як ОУН почала інтенсивно творити підпільну мережу на території Холмщини, націоналісти дізналися, що легендарний Микола Лемик, живий і здоровий, вчителює в далекій сільській школі.

Організаційним наказом його повернули до Кракова, де він очолив референтуру з “калакутських справ” при Українському центральному комітеті. “Калакутами” в той час називали сполонізованих на початку XX століття українців, а відтак – праця Лемика полягала у поширенні української ідеї серед 160 тисяч “калакутів” з Холмщини та Підляшшя.

4 серпня 1940 року Лемик одружився із Любов’ю Возняк. За бажанням Люби на їхніх обручках було викарбовано: 23 травня 1940 рік – дата їхнього знайомства. В цей день біля невеликої греко-католицької церкви в Кракові на панахиді приуроченій загибелі полковника Євгена Коновальця їх познайомив Іван Климишин зі словами: “Познайомтеся. Ви, певно, призначені одне для одного”.

Микола Климишин

Цікаво, що шлюб вони брали не за прізвищем Лемик, воно було занадто відоме тоді, а за Синишин (це прізвище належало одному із побратимів Миколи, що на той час вже загинув – В.Б.).

Через дружину Микола познайомився із сім’єю Бандер. Рідна сестра Любові – Марія була заміжня за рідним братом Степана Бандери – Василем, який загинув у нацистському концтаборі Аушвіц.

Похідні групи ОУН та загибель

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акту відновлення Української держави, пропагувати ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Центральна (або ж Середня) і Південна.

Середню очолив Микола Лемик. “Він, – пригадувала пані Люба, – міг залишитися в Галичині і не наражатися на смертельну небезпеку, пов’язану з цим походом, проте йшов у Велику Україну з нестримним бажанням і піднесенням.

Я теж, виконуючи завдання ОУН, пішла слідом за ним. Його не хотіли посилати, тому що він сидів, а то була досить голосна справа. І мене він питав: “Слухай, ти мене можеш не пустити?! Ти могла би мене не пустити?!”

Звичайно, я б не могла. Ми були однолітці, ми виховувалися одночасно. Він тоді сів, коли і я працювала в організації. І він каже тоді: “Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла б мене не пустити”. Я й кажу: “Ні”.

Микола мав призначення до Харкова, посилав зв’язкового, щоб дружина долучилася до нього, та коли вона прийшла в Полтаву, його вже не було серед живих.

У жовтні 1941 року співробітники німецької спецслужби СД заарештували Миколу Лемика та розстріляли в Миргороді.

Після смерті чоловіка Любов Лемик певний час ще перебувала на Наддніпрянщині, а потім повернулася у рідні краї. У 1943-1945 роках працювала на дислокованій у Карпатах підпільній радіостанції “Вільна Україна”, яка передавала в ефір інформацію про діяльність ОУН та УПА українською, російською, французькою та англійською мовами.

Схема криївки, де знаходилась підпільна радіостанція “Вільна Україна” Фото: ГДА СБУ

У 1947 році рішенням “особливої наради” МГБ була засуджена до 25 років ув’язнення. За колючим дротом мордовських таборів вона перебувала 8 років 11 місяців і 22 дні, поки не настала багатообіцяюча “хрущовська відлига”.

Потім довелося жити по чужих кутках у Таганрозі, Анжеро-Судженську, на Донбасі. В Івано-Франківськ вона переїхала в 1967 році з племінницею Дарією (донькою Василя та Марії Бандери – В.Б.), яка згадувала про тітку так:

“Я просто захоплена своєю тіткою Любою. Вона стільки всього пережила, перетерпіла, і не втратила якоїсь особливої доброти, яку скрізь помічали люди і тягнулися до неї.

Вона всім і всюди допомагала в скрутну хвилину – знайомим і незнайомим, українцям, росіянам, білорусам, прибалтам. Так чесно і самовіддано прожити життя вдається не кожному”.

При підготовці статті використано праці Івана Крайнього і Святослава Липовецького.

Історія в’язниці “на Лонцького”

Історія в’язниці “на Лонцького”

Коротка історія в’язниці «на Лонцького»

Будинок на вул. С. Бандери, 1 має 118-річну історію. Неповних сто років з них ця будівля використовувалася як в’язниця польським, радянським та німецьким окупаційними режимами. Тут перебували керівні органи оперативних карально-репресивних структур вищевказаних режимів, діяльність яких передбачала планування, розроблення методів, а також проведення ліквідації політичних противників режиму. Паралельно із зазначеними структурами тут містилася в’язниця для політичних в’язнів, проводилися допити із застосуванням тортур, складалися протоколи тощо. У мешканців міста ця в’язниця стала уособленням окупаційних влад та її репресивних методів діяльності.

Район будівлі по сучасній вулиці С. Бандери у плануванні Львова мав важливе військове значення у ХІХ ст. У 1889—1890 рр. на розі вулиць С. Бандери та Коперніка було побудовано комплекс будівельних споруд військового призначення — казарми для жандармерії. Архітектором цього комплексу був Ю. К. Яновський, який проектував його в характерному для того часу неоренесансному стилі.

У приміщеннях будівлі під час австрійського панування не було та не планувалося жодних закладів карно-слідчого та в’язничного характеру.

Вперше тут постала в’язниця за часів польської окупації (1918—1939 рр.). Після будівництва 1919—1922 рр. з боку вулиці Брюллова з’явилася споруда з приміщеннями, що використовувалися для утримання в’язнів. У будівельному комплексі за сучасною адресою — вул. С. Бандери, 1 (в часи польської окупації вулиця С. Бандери носила назву Леона Сапіги, вулиця Брюллова — Лонцького, а вул. Коперніка не змінювалася) розміщувалося кілька установ: комплекс, що прилягає до вул. С. Бандери та Коперніка, належав воєводському та міському управлінням поліції. Тут перебував і особовий склад 2-го відділу контррозвідки, т. зв. «двуйка». З боку вул. Лонцького офіційно перебував штат IV відділу Головної комендатури державної поліції, до повноваження якого входили обов’язки боротьби проти організацій антидержавного спрямування, таких як ОУН та КПЗУ. Неофіційно тут була тюрма для політичних в’язнів.

За часів першої радянської окупації протягом 1939—1941 рр. (у тогочасному суспільстві побутував термін «перші совіти») тут було організовано найбільшу в’язницю в місті — № 1 (максимальна кількість в’язнів — 1500 осіб). Також тут містилися в’язничне відділення управління НКВД Львівської області, а також саме управління.

Під час нацистської окупації (1941—1944 рр.) тут була слідча тюрма гестапо.

У роки повторної радянської окупації (1944—1991 рр.) будівля використовувалася як слідча в’язниця карально-репресивних структур СРСР (НКВД, МҐБ, МВД, КҐБ). Протягом 40—50-х рр. вона була центром протиповстанської боротьби радянської влади; у наступні десятиліття — центром боротьби проти т. зв. «інакомислячих» — шістдесятників.

Після проголошення незалежності України було ліквідовано КҐБ, а в’язницю використовували для потреб слідчого ізолятора у кримінальних справах до 1996 року. Сьогодні тут розміщено міське управління міліції та архів СБУ.

В’язниця «на Лонцького» як інструмент
репресивної політики окупаційних режимів

Особливістю функціонування в’язниці є її використання окупаційними владами як інструменту для придушення прагнення українського народу до створення власної незалежної держави. Це проявлялося під час польської, а особливо радянської та нацистської окупації. Так, у польські часи тут перебували структури, що використовувалися у боротьбі проти українського визвольного руху. До в’язниці потрапляли особи, що безпосередньо брали участь в акціях, спрямованих проти представників окупаційної влади, а також особи, що брали участь у культурницьких акціях, мирних демонстраціях, поширенні листівок тощо.

У в’язниці панував суворий режим: обмеження у листуванні з рідними, отриманні посилок від рідних та у відвідуваннях. Ці заходи окупаційної влади були відповіддю на процес зміцнення структур Організації Українських Націоналістів (організації, що мала на меті створення незалежної держави) та розгортання діяльності визвольного руху. Таким чином, тиск та репресії влади були спровоковані організованою протидією окупантам та боротьбою за незалежність України, які, у свою чергу, були спричинені жорсткою політикою окупаційних режимів щодо українського населення. Подібні процеси спостерігаються й у подальші роки. Масові арешти та виселення у 1939—1941 рр. були наслідком організації повстань проти радянської влади у 1940—1941 рр. Реорганізація українського визвольного руху в збройну боротьбу Української Повстанської Армії спонукала німецьку владу до нових хвиль репресій. Проте УПА продовжувала свою діяльність й проти радянської окупаційної влади у 40—50-х рр. У другій половині ХХ ст., а особливо у другій половині 60-х та першій половині 70-х рр., хвилі арештів української інтелігенції були реакцією радянської влади на критику соціалістичного ладу в СРСР та прагнення інтелігенції до демократизації суспільства.

Тюремний побут обтяжувався нелюдськими умовами утримання в’язнів. Гігієнічні умови на Лонцького були жахливі. До в’язничних камер вода не подавалася. До вмивальні в’язнів приводили раз на тиждень, а купатися дозволяли один раз на вісім місяців. Тоді одяг дезінфікували парою. Взимку 1942—1943 рр. такі побутові умови викликали появу тифу, який почав швидко розповсюджуватися серед в’язнів. Гестапо почало боротьбу з тифом суто гітлерівським методом, розстрілюючи в’язнів та висилаючи ще здорових людей до концентраційних таборів. Оскільки у камерах дезінфекцію не проводили, у них залишались тифозні воші, а тому епідемія лютувала й надалі.

До слідчої практики радянських карально-репресивних органів увійшла «традиція» брутального поводження із в’язнями не лише під час допитів, складання протоколів тощо, але й у інший час. Так, уночі в’язням не давали можливості заснути: вмикали світло, відчиняли двері та будили в’язнів. Всі ці заходи були спрямовані на послаблення фізичного та психологічного стану людини та швидке отримання необхідної інформації. Попри відпрацьовану практику знущання над арештантами, люди винаходили щораз нові методи опору тюремному режимові та наглядачам. Адже навіть фізичним знищенням неможливо вбити прагнення до свободи, а отже, і саму свободу.

До камер часто саджали провокаторів, що видавали себе за діячів ОУН чи старшин УПА. Це робилося з метою входження в довіру до в’язнів та провокування їх на відверті розмови про антирадянську діяльність. Найбажанішою для МҐБ була інформація про імена, посади та географію діяльності учасників визвольного руху. У свою чергу, такі заходи адміністрації в’язниці породжували своєрідну культуру поведінки серед в’язнів, що давало можливість розпізнавати агентуру — справжній учасник боротьби ОУН та УПА ніколи не розповідав про своє минуле та ніколи не розпитував про це інших.

Слід відзначити низку видатних діячів українського визвольного руху, що перебували у в’язниці «на Лонцького» у часи політичних репресій окупаційних режимів: Катерина Зарицька, діяч ОУН, у 1941 р. їй вдалося втекти з в’язниці та уникнути розстрілу; Юрій Шухевич, діяч ОУН, брат Романа Шухевича — Головного командира УПА, розстріляний у червні 1941 р.; Дмитро Клячківський, командир групи УПА «Північ» з 1943 р., у вересні 1941 р. вдалося уникнути розстрілу завдяки вручанню митрополита Андрея Шептицького; Іван Климів, провідник Крайової Екзекутиви (виконавчого органу) ОУН у 1939—1940 рр., загинув під час допиту у в’язниці у грудні 1942 р.; Любомир Полюга, діяч ОУН, зв’язковий та охоронець Романа Шухевича, захоплений у полон 1947 р.; Володимир-Ігор Порендовський, діяч ОУН, перебував тут у 1949 р. перед висилкою до ВТТ у м. Кенґір; шістдесятники Юрій Шухевич (син Романа Шухевича), Ірина та Ігор Калинці, Іван Гель, В’ячеслав Чорновіл, заарештовані наприкінці 60-х — на початку 70-х рр., та ін. Останні арешти відбувалися у 1989 р. під час розгону мирних демонстрацій у Львові.

В’язниця «на Лонцького» — це уособлення репресій проти українського визвольного руху, а її історія протягом ХХ століття вже сьогодні стала символом тяглості прагнень українського народу до здобуття своєї державності.

Масові знищення в’язнів у тюрмі «на Лонцького»

У в’язниці «на Лонцького» відбувалися й масові знищення в’язнів.

На початку німецько-радянської війни наприкінці червня 1941 р., не маючи можливості евакуювати в’язнів із тюрем, НКВД від 23 червня почав їх розстрілювати. Протягом 23—28 червня 1941 р. у Львові було знищено близько 4000 осіб, з них у в’язниці № 1 (на Лонцького) — 1681 осіб, тобто 41% від усіх розстріляних в’язнів м. Львова. Окрім українців, серед розстріляних були й поляки та євреї, засуджені до виселення до ВТТ, а також в’язні, що підлягали звільненню. Частину тіл загиблих було поховано у трьох могилах у зовнішньому дворі в’язниці, іншу частину залишено у камерах. Після встановлення німецької влади було організовано ексгумацію тіл загиблих у в’язниці «на Лонцького». Протягом 30 червня — 1 липня було відкрито доступ до тюрми мешканцям міста в межах зовнішнього подвір’я для впізнання рідних. Тіла жертв, що не були упізнані та поховані рідними, поховали протягом 2—4 липня 1941 р. До цих робіт було примусово залучено єврейське населення міста. Більшість жертв поховано у спільній могилі на 83 полі Личаківського кладовища, 83 невідомих та 9 окремих — на 55 полі Янівського цвинтаря.

У листопаді 1941 р. гестапо не вдалося захопити Дмитра Маївського (член Крайового Проводу ОУН). Він прибув до Львова з Києва для важливої зустрічі на одній з конспіративних квартир ОУН. Там гестапо влаштувало засідку, однак у сутичці Д. Маївський одного гестапівця застрелив, а другого поранив. Сам, теж поранений, зумів відірватися від переслідування та уникнути арешту. У відповідь слідчий тюрми «на Лонцького» Вільгельм Вірзінґ 25 листопада 1942 р. наказав провести децимацію (розстріл кожного десятого) серед в’язнів-українців по всіх тюрмах Галичини, зокрема й у тюрмі «на Лонцького».

У часи німецької окупації масові знищення в’язнів тривали. Згідно з матеріалами Нюрнберзького процесу, у м. Львові та Львівській області було знищено 700 000 осіб, серед них 133 000 євреїв (протягом 1941—1943 рр.). Частина з них загинула у в’язниці «на Лонцького».

Ці факти про події «на Лонцького» і загалом репресивна політика окупаційних режимів — злочин проти людства, котрий не можна забувати наступним поколінням.

Особливості сучасного стану
будівлі колишньої в’язниці «на Лонцького»

На сьогодні приміщення в’язниці по вул. С. Бандери, 1 збереглося в неушкодженому стані.

Приміщення колишньої в’язниці, яке заплановано пристосувати для потреб меморіально-дослідницького комплексу пам’яті жертв окупаційних режимів, не використовувалося ніяким чином після 1996 року. За часів незалежності тут не здійснювалося ніяких ремонтів чи перебудов, окрім невеликих поточних ремонтів комунікацій. Тому зараз приміщення є практично таким самим, якою була тюрма у часи радянської окупації.

Будівля складається з трьох поверхів та підвалу. На цих поверхах розміщено в’язничні камери, особливість планування котрих полягає у тому, що у правому крилі будівлі розташовані одиночні камери — карцери, а у лівому — багатомісні. Всі ці камери зберегли оригінальні двері зі старими замками-засувами та спеціальними віконцями для передачі в’язням їжі та нагляду за ними. Слід відзначити, що такої кількості автентичних дверей не збереглося навіть у Музеї жертв Геноциду при Центрі досліджень геноциду та резистансу Литви у м. Вільнюсі (Литва). В окремих камерах є настінні написи. У коридорах, на стінах, розміщено вмивальники польських часів.

У 60-х рр. приміщення слідчої в’язниці КҐБ було оснащене новими технологічними засобами. Було обладнано 3 камери у підвалі під лазні, кожна камера на першому поверсі опалювалася, у підвалі — ні. У коридорах на стінах на відстані п’яти метрів розташовувалися кнопки дзвінків для здіймання тривоги при ексцесах. Біля сходових майданчиків між поверхами були встановлені залізні двері-ґрати, що автоматично зачинялися та відчинялися. На першому поверсі міститься окрема камера із заґратованою перегородкою посередині та прикріпленими до підлоги столом та стільцем. Ця камера призначалася для ведення допиту ув’язненого: за столом сидів слідчий, а за заґратованою перегородкою на стільці — арештант. Також тут є окрема кімната, що використовувалася як фотолабораторія: тут є фіксатор для виготовлення спецсвітлин (дві фотокартки арештованого у профіль та анфас), що підшивалися до кримінальної справи, та окрема темна кімнатка для проявлення плівки.

У приміщенні знаходиться одна з двох «м’яких камер» (ще одна така є у Литві), що збереглися в східній Європі. «М’яка камера» — засіб фізичного та морального знищення непокірного в’язня, єзуїтський винахід радянської доби розвинутого соціалізму.

Окрему увагу заслуговує зовнішнє велике подвір’я в’язниці. У ньому з боку вул. Брюллова розміщена головна брама колишньої в’язниці, через яку відбувалося ввезення та вивезення в’язнів. Збоку від брами розташовувався дворик для прогулянок в’язнів, що прилягав до будівлі тюрми. Від цього дворика сьогодні залишилися лише фундаменти, оскільки його було зруйновано та розпочато спорудження нового. У 70-х рр. у середній частині будинку в’язниці у зовнішньому дворі спорудили чотири високі (до другого поверху) стовпи. Вони мали слугувати опорами для майбутньої тераси для прогулянок в’язнів. Проте цей задум не був реалізований.

Загалом в’язниця збереглася у бездоганному стані, її екстер’єр та інтер’єр достовірно передають атмосферу тюрми для політичних в’язнів двох наймогутніших тоталітарних режимів — радянського та нацистського, а також польського окупаційного режиму. Велика кількість автентичних артефактів дають змогу якнайкраще представити та доповнити експозицію майбутнього музею.

Актуальність створення Меморіалу
у приміщенні колишньої в’язниці «на Лонцького»

Репресивна діяльність радянської та нацистської влад не стосувалися виключно мешканців Західної України. Їхня жорстока політика поширювалася на всі українські землі. Це засвідчують факти колективізації, Голодомору, великого терору у 30-х рр. А події 1939—1941 рр. є їх прямим продовженням. Аналогічними є й репресії нацистського режиму.

Тому спорудження Меморіалу у Львові має стати початком вшанування пам’яті жертв окупаційних режимів у всій Україні та створення інших подібних меморіалів, так як масові знищення населення вшановують у країнах Західної Європи. Прикладами цього слугують меморіали в Аушвіці, Майданеку, Заксенгуазені, Бухенвальді, Вільнюсі, Таллінні, Ризі, Варшаві, Празі, Будапешті та ін.

Спорудження у м. Львові Меморіалу сприятиме не лише вихованню патріотизму в громадян України, але й констатуватиме всепереможність добра (жертв в ім’я незалежності та свободи) над злом (тортурами, окупацією, смертю, поневоленням).

Ігор ДЕРЕВ’ЯНИЙ,
науковий співробітник ЦДВР

Володимир В’ЯТРОВИЧ,
к. і. н.
Голова вченої ради ЦДВР,
радник Голови СБ України з науково-дослідницької роботи,
начальник архівного відділу Українського інституту національної пам’яті

Руслан ЗАБІЛИЙ
директор ЦДВР,
науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича