Як святкували день армії в УПА — архівні документи онлайн

Як святкували день армії в УПА — архівні документи онлайн

День захисників України — це також день УПА. Центр досліджень визвольного руху оприлюднює колекцію документів з повстанських архівів про святкування дня УПА у 1940-50-хх. 

Онлайн-колекція «День створення УПА» налічує 30 документів. Оригінали зберігаються у фондах Галузевого державного архіву Служби Безпеки України та в Архіві Центру досліджень визвольного руху. Тепер їх можна переглянути та завантажити на сайті Електронного архіву. 

Вперше день створення УПА відсвяткували у 1947 році як 5 річницю діяльності Армії. Так, в повідомленні ОУН від 30 липня 1947 року йдеться: «Для ознаменування історичного моменту утворення Української Повстанчої Армії день 14 жовтня проголошено святом УПА». Інша повстанська листівка-заклик про «Свято  УПА» пише: «Українці! 14-го жовтня 1942 року з окремих повстанчих відділів повстала УПА. Цей день проголошено Святом УПА! Гідно відсвяткуймо його».

Денис Пасічник, координатор Е-архіву, говорить: «В опублікованій колекції містяться різні матеріали — від офіційних наказів Головного командира про святкування УПА до тематичних інформаційних плакатів. Підпільники серйозно готувалися до свята. З документів видно, що в цей день мали проводитися різні заходи, але одним з обов’язкових елементів було вшанування полеглих побратимів». 

Для організації святкування готували навіть інструкції. Для прикладу, зберігся документ з «Короткими вказівками як відсвяткувати свята УПА», адресований надрайонним і районним референтам пропаганди Станіславської округи. Один із пунктів документу говорить: «здержатися від тяжкої фізичної праці та відвідати Святочні Сходи, а також по-можливості відвідати одну із могил Героїв УПА, очевидно дуже конспіративно і обережно».

Також з документів дізнаємося, що з нагоди свята перейменовували важливі стратегічні об’єкти: «Із днем 14 жовтня 1947 року з нагоди Свята Української повстанської армії переіменовується всі важніші дороги та поля. Старі назви замінюється новими в честь поляглих Героїв УПА».

Електронний архів (avr.org.ua) — сервіс відкритого онлайн доступу до повнотекстових копій архівних матеріалів. Втілюється Центром досліджень визвольного руху за підтримки партнерів. Тут у вільному доступі та у високій якості публікуються документи про український визвольних рух, матеріали з архівів КҐБ та інші тематичні колекції, присвячені історії ХХ століття. Зараз на сайті можна ознайомитися з більш ніж 25 тисячами оцифрованих архівних документів, доступних для завантаження.

Більше про те, що читати і дивитися про Українську повстанську армію — у добірці Центру досліджень визвольного руху.

Українська армія: секрет регенерації

Українська армія: секрет регенерації

Картинки по запросу "Українська армія: секрет регенерації"
Якщо імперія не дала ради вбити за чотириста років націю так, щоб відродження було неможливим — імперія програла. А для нас — нічого ще не пропало.

 

Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода 

Джерело – ТСН 

Автор – Олеся Ісаюк

Починаючи десь так зі століття шістнадцятого, Україна, як окрема сутність, фактично трималася на війську. Спочатку козацтво сформувалося, як військовий стан, потім вихідці з нього почали відновлювати соціальні та політичні структури. Не дивно, що й свою державу вони назвали “Військо Запорозьке”, а її адміністративний поділ з полками та сотнями автоматично відсилав до поділу козацтва на окремі підрозділи, — пише Олеся Ісаюк в колонці на “Радіо Свобода”.

На початку ХХ століття, попри всі зусилля і щедрі плоди діяльності культурників — чітких інституційних обрисів перспективи відновлення державності набрали з моменту формування першої модерної української військової формації — Легіону Українських Січових Стрільців. Ті, у свою чергу, стали скелетом Української Галицької армії.

Українська армія, для блогів_1
muzeJUNR.io.ua Комісари Українських січових стрільців. Зліва направо: Дмитро Вітовський, Микола Саєвич і Михайло Гаврилко. Дмитро Вітовський – один із організаторів “Листопадового чину”, українського повстання в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, згодом – державний секретар військових справ ЗУНР

На Наддніпрянщині революційний імпульс розбудив не тільки політичні інституції і всеможливі культурні починання, а й військову традицію — рушила українізація армії. Українці — вояки та офіцери царської армії — гуртувалися, формували окремі українізовані частини і рушали — за можливості і потреби — ближче до своїх.

Українська армія, для блогів_2
unr.memory.gov.ua Промова матроса-українця, делегата Балтійського флоту на Історичному бульварі в Севастополі влітку 1917 року перед українізованими частинами морської піхоти “Спеціальної десантної дивізії”

Час наступної спроби прийшов через 20 років. Хоча “у загашнику” ОУН були політичні програми, а серед її членів не бракувало творчо обдарованих особистостей, на практиці починали з війська. Ще до початку війни з СРСР з-поміж членів ОУН було сформовано два підрозділи — Дружини Українських Націоналістів, більше відомі, як батальйони “Нахтігаль” і “Роланд”. Солдати та офіцери цих батальйонів пізніше склали кістяк Української повстанської армії. Яка становила собою не просто армію а, по суті, паралельну структуру, альтернативу тоталітарній системі. І в такій якості УПА проіснувала у боєздатному стані 10 років.

Можна подумати, що українці останні півтисячоліття те тільки і робили, що воювали. Нітрохи, і кращий тому доказ — той факт, що ми чимало знаємо про перипетії боротьби і маємо “ззаду голови” чимало символічних образів. До чеснот лицаря належали не тільки хоробрість, а й освіта, уміння тримати себе. Такі речі неможливі без доброго і багатошарового культурного підґрунтя. Наявність лицарів (не лише у військовому значенні) — гарантія збереження пам’яті про військо і продовження традиції.

Українська армія, для блогів_3
unian.net Бійці сотні УПА “Леви” при охороні Збору УГВР в липні 1944 року в селі Сприня Львівської області

Українська козацька старшина жертвувала на церкви та школи, меценатом Києво-Могилянської академії був гетьман Іван Мазепа. Сини козацької старшини навчалися в європейських університетах. Володіння латиною серед старшини було на порядку денному, поширеною звичкою було ведення діаріушів, листування — а воно у ті часи було мистецтвом, вимагало знання і чуття мови та етикету. Дехто, як Іван Мазепа, писав вірші, які дійшли до нашого часу.

“У загашнику” ОУН були політичні програми, а серед її членів не бракувало творчо обдарованих особистостей, на практиці починали з війська

_________________________________________________________

Багато хто з-поміж солдатів та офіцерів “усусусів” рушив у стрілецьку лаву з-за лави студентської. Як згадував Роман Купчинський, “серед стрільців що другий — докторош, себто інтелігент”. Така специфіка підрозділу пізніше дала несподівані побічні ефекти — у 1916 році, під час відносно тривалого перебування на Волині, “усусуси” засновували та відновлювали школи і видавали своїм коштом популярні книжки для юнацтва. Цікаво, що одну зі згадок про ці зусилля січовиків пропустила навіть радянська цензура — у тексті Михайла Стельмаха “Гуси-лебеді летять” серед лектури головного героя згадано “книжечки, видані “січовими стрільцями”.

Серед членів ОУН можна знайти щонайменше двох класиків української поезії — Олега Ольжича та Олену Телігу, причому обоє загинули від рук нацистських окупантів.

У архівах можна знайти цілу купу довідок про виключення з Львівського університету людей, про яких ми зараз знаємо, як про командирів УПА різних ланок. Уже після сформування підпільної армії, пропаганда стала одною з найефективніших систем зброї підпілля. Листівки, памфлети, підпільна преса, цілі філософські та політичні трактати — усе це продукувалося рік за роком у підпільних умовах у обсягах, доступних не кожному сучасному видавництву. І за найменшу листівку можна було стати в’язнем ГУЛАГу на десять років за статтею “антирадянська пропаганда”.

Таке поєднання, здавалося б, непоєднуваного, яке повторювалося у кожному етапі боротьби за незалежність, вимагало від тих, хто ставав на чолі цієї боротьби, бути не тільки обдарованим військовиком, а й достатньо здібним стратегом. Іван Мазепа одночасно був майстром політичної інтриги та здібним поетом, Євген Коновалець, військовий багато в чому самоук, зумів збудувати організацію, яка стала базою для спротиву двом тоталітарним системам майже на два десятиліття — такого не вдавалося, здається, нікому. Степан Бандера виявився здібним політиком і — просто у силу характеру — здібним витримати вагу символу визвольного руху. Адже це ті самі “мідні труби”, які дуже легко роблять з людини тирана.

Цю спадкоємність рис добре зауважив ворог — що добре видно з еволюції пейоративної лексики на позначення українця з сильною ідентичністю. У цій системі називання ворогів імперії “бандерівець” змінив “петлюрівця”, а той, у свою чергу — “мазепинця”. Серед менш боязкої частини старшого покоління був популярний метод “вибивання з сідла” противників — у відповідь на сердито-агресивне “бандьора!” — відповідати: “Думаєте, що ви мене тим образили?”.

Спадкоємність рис добре зауважив ворог — що добре видно з еволюції пейоративної лексики на позначення українця з сильною ідентичністю 

_________________________________________________________

Також виявилася на диво живучою символіка Переяславської ради у різних тлумаченнях. Після порівняно короткого періоду флірту Москви з націями 30-і роки її реанімували у вигляді “споконвічної дружби народів”, а 1954 року помпезно відзначили трьохсотріччя Ради. Ще за тридцять років до того юрист і вчений Сергій Шелухин ствердив, що Переяславська рада повністю втратила сенс і силу з моментом зречення Ніколая ІІ, оскільки укладалася не між двома державами, а була формою союзу між двома керівниками. Навіть якщо трактувати сторону царя Алєксєя Міхайловіча розширено, як свого роду втілення його династії, разом у усіма “царенятами”, все одно, за логікою того, як укладалися такі угоди у відповідні часи та хто у принципі міг вважатися контрагентом міжнародних договорів, дія Переяславської ради закінчувалася разом з моментом закінчення влади Романових.

Було б дивно, якби серед самих українців не знайшлося культурних слідів, які “прив’язують” один етап до другого. Ще задовго до 1917 року козак став архетипом української ідентичності. Солдати Армії УНР іменували себе козаками, а своїх офіцерів — “отаманами”. Зрештою, і офіцери називалися спільною назвою “старшина” — як і в гетьманські часи. “Петлюрівці” наслідували крої та кольори одягу тих часів, у назви підрозділів додавали імена попередників з козацької доби.

Зрештою, приспів однієї з пісень періоду Національної революції 1917—1921 років звучав, як:

Ми йдемо в бій, Земля гуде,

Радіють гори, степи

Бо нас у бій благословить

Могутній дух Мазепи

Одними з символічних дат наступного етапу боротьби стало взяття Києва військами УНР 31 серпня 1919 року, коли в УПА відзначали День зброї та загибель Симона Петлюри у Парижі 25 травня. Зовсім по сусідству і день загибелі Євгена Коновальця — 23 травня. До обох скорботних дат був приурочений День героїв.

Найвідоміша політична акція ОУН — правда, тільки її бандерівської гілки — Акт відновлення Української держави — позиціонувалася, як спадкоємна відносно зусиль старшого покоління здобути незалежність. Як до уряду нововідновленої держави, так і до керівництва підпіллям бандерівці охоче залучали представників старшого покоління — Леоніда Ступницького, Всеволода Петріва та інших.

Інколи військова “чуйка” передавалася не тільки культурно, а й генетично — не один боєць та офіцер Армії УНР згадував у спогадах про далекого прапредка-козака. Один з них, Євген Маланюк, оформив це у поетичній строфі:

Мізерний правнук козака,

Січовика блідий праправнук,

Я закохавсь у гучних мріях,

Я волю полюбив державну

Закінчується ця строфа теж промовисто:

Ще засилатимеш, на жаль,

До Києва послів московських

І по паркету наших саль

Ступати лаптю буде ховзко

Один із генералів епохи УНР, Всеволод Петрів, був далеким нащадком захопленого у полон під Полтавою шведського офіцера. Серед повстанців не бракувало таких, чиї батьки воювали в Українській Галицькій армії або в Дієвій Армії УНР.

Природнича наука знає тільки один спосіб надійної перевірки гіпотези — практика. Зрозуміло, у гуманітарних та суспільних дисциплінах такий метод мало застосовний з обмежених причин, але інколи доля все ж підкидає матеріал для перевірки.

П’ять років тому не переставала дивуватися тим, наскільки швидко, наче з-під землі, “полізли” символічні маркери попередніх етапів боротьби. Не йшлося про сам по собі державний прапор, герб, гімн — їхня присутність була зрозуміла. “Звідкись” взялися, згадалися, поширилися стрілецькі пісні, традиція добровольців (досі незрозуміло, з чого дивуватися — таж у нас всі армії у притомному вигляді починалися з добровольців — проблеми починалися, коли добровольці переставали розуміти, що для ефективності і перемог самої доблесті мало, треба ще системність, яку може дати лише армійська система), знайшлися люди, які повернули у війська петлюрівські тризуби, символи українських полків, деякі з яких пам’ятають ще докозацькі часи.

На тлі всього цього “Коли ви вмирали” на концерті з нагоди Дня пам’яті і примирення та “Зродились ми великої години” виглядають просто-таки символічним прибиванням печатки під фактом відродження українців. Як завжди — починаючи з армії, одночасно у війську і слові.

Якщо імперія не дала ради вбити за чотириста років націю так, щоб відродження було неможливим — імперія програла. А для нас — нічого ще не пропало.