30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

Звіт Національних зборів 30 червня 1941 Джерело: Вікіпедія
Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже «Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли» і влада фактично валялася на вулиці.

Джерело – Історична правда

Автор – Олеся Ісаюк, Національний музей – меморіал «Тюрма на Лонцького» Центр досліджень визвольного руху

Пізно ввечері 22 червня двоє приятелів прощалися на одній з краківських вулиць. Один сказав іншому: “Вважай, щоб тебе не примкнули. Хай тобі Бог помагає”. Двох приятелів звали Степан Бандера та Ярослав Стецько. Другий із них вирушав до Львова. Кільканадцять годин тому почалася німецько-радянська війна…

До колишнього кордону з Радянським Союзом Стецько з товаришами добирався підручним транспортом. Аж після в’їзду у формальні кордони Союзу вдалося натрапити на покинуту радянську вантажівку. Націоналісти обліпили свою здобич агітаційними плакатами та листівками і якнайшвидше рвонули на Львів.

Кілька разів вони мало не наштовхнулися на відступаючі радянські частини, іншим разом мало не “погоріли” на фальшивих документах. Врешті, уже без жодних документів, бездоріжжям, старанно обминаючи місця, де можна було наткнутися на війська, вони добиралися до Львова.

 
Заступник провідника ОУН Степана Банедри в 1940-41 роках Ярослав Стецько і отець Василь Лаба на вулиці Львова, 1930-ті роки АРХІВ ОУН У ЛОНДОНІ

 

Рейд закінчився 30 червня 1941 року. Цей день почався для мешканців міста дуже незвично. Лешек Аллерханд, дев’ятирічний нащадок династії львівських юристів єврейського походження “…стояв біля вікна і дивився: було порожньо. Раптом з боку вулиці Легіонів [сучасний проспект Свободи] почув ритмічний стукіт, начеб хтось бив у бубен. …За хвилину показалася військова колона. Ішли рівними рядами, рівномірно вистукуючи військовими черевиками, у шоломах, зі зброєю на плечах, як намальовані. Виглядали так гарно, що я завмер…. Запанувала загальна радість; довкола синьо-жовті прапори, багато людей з синьо-жовтими пов’язками…”.

“…Колона війська зрівнялася зі мною. Напереді йшов молодий щуплий вояк з пістолем при боці, задивлений на храм св. Юра. З боків посипалися на вояків квіти. Вояки хапали їх і закричали: “Слава Україні!”, — “остовпів” Богдан Казанівський, член ОУН (б), який за два дні до того чудом вирвався з “Бригідок” [в’язниця на вул. Городоцькій — ІП]. Український батальйон “Нахтігаль” випередив німців і першим увійшов до Львова. У його “хвості” з кількагодинним інтервалом в’їхала машина з оунівцями: Стецьком, Іваном Равликом, Львом Ребетом, Василем Куком, Дмитром Яцівим та Іваном Вітошинським.

 

 
Підрозділ батальйону “Нахтігаль” марширує вулицею Львова АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗОЛЬНОГО РУХУ

Наставав “момент істини”  короткий момент, коли один окупант пішов, а інший ще не прийшов. Цю мить націоналісти планували використати для відновлення незалежності України. Війна нацистів і Совєтів була тільки зручною нагодою використати зосередженість могутніх сил на взаємних “розборках”: “ОУН використає війну з СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську державу”.

Хоча проголошення нової державності завжди є більше плодом політичної волі, ніж наслідком юридичних актів, “бандерівці” старанно попрацювали над тим, щоб “по справі” не залишилося підстав заявляти про юридичну нелегітимність Акта.

Адже від старанності в питанні юридичних формальностей залежала вірогідність і легітимність української незалежності. Підготовка до проголошення незалежності почалася ще в лютому 1941 року. Остаточно на Великому Зборі ОУН(б) у квітні 1941 року було вирішено проголосити незалежність України після початку імовірної німецько-радянської війни.

У травні 1941 року в Кракові за активної участі ОУН(б) формується Український національний комітет під керівництвом генерала Всеволода Петріва. Ця організація об’єднала під своїм дахом майже всі українські організації на еміграції. Тоді ж приготували чернетку Акта.

14 червня Комітет видає декларацію, якою уповноважує Ярослава Стецька і його товаришів з “похідної групи” на проголошення Акта. Сам Акт недаремно називався “Актом відновлення” — таким чином наголошувалося на тому, що бандерівці тільки відновлюють незалежну Україну, проголошену 1918 року і остаточно окуповану більшовиками в 1920 році. Вони могли критикувати попереднє покоління за “м’якотілість” і “опортунізм”, але чітко розуміли — держава, як інституція вища за партійні і поколіннєві спори.

 
Солдати “Нахтігалю” у Львові АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Союзників у боротьбі прийнято шукати за спільною метою та цінностями. ОУН(б) довелося їх шукати за принципом “що залишилося”. Великобританія більше переймалася своїми колоніями, ніж європейськими справами. Франція увесь міжвоєнний період будувала “бар’єр проти комунізму”, де центральна роль відводилася Польщі. Італійського диктатора більше цікавив балканський регіон, решта ж країн або переймалися виключно власними справами, або ж були замало впливовими.

Винятком була Німеччина. Після приходу до влади нацистів ця країна остаточно націлилася на зміну європейського балансу сил і міжнародного порядку. Це означало війну — раніше чи пізніше.

Війна давала Україні шанс на зміну власної незавидної ситуації поділеної та окупованої території — тож політичний прагматизм диктував діяти за принципом: “Ворог мого ворога — мій друг”. У версії керівництва ОУН (б) це звучало так: “Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо, як природніх союзників”.

Навряд чи націоналісти були настільки наївними, щоб не розуміти дійсних цілей нацистів. Перед ними були долі окупованих європейських держав, тож виникало питання — якщо нацисти так поводилися з незалежними до 1939 року країнами, що ж буде з бездержавним народом?

До того ж, вони самі мали за спиною приклад Карпатської України, яка стала жертвою угорських військ з санкції Гітлера. А один з лідерів ОУН(б), Микола Лебедь, після успішного замаху на польського міністра внутрішніх справ Перацького був виданий польській поліції саме з території Німеччини.

 
Керівник усієї підпільної мережі ОУН(б) в Україні — крайовий провідник Іван Климів-“Євген Легенда”

Логічно, ОУН (б) зовсім не поспішала повідомляти нацистам про свої плани, особливо ту їх частину, яка передбачала проголошення незалежності і побудову власної державності. Але про наслідки імовірної окупаційної політики бандерівці німців попередили — 23 червня 1941 року в Рейхсканцелярію Володимир Стахів, голова Українського національного комітету передав меморандум, де чітко значилося: “Неправильно заведена політика може призвести до небажаних наслідків для стосунків обох народів”.

Єдиним принципом, від якого відштовхувалися бандерівці у своїх намірах, було ставлення нацистської Німеччини до ідеї незалежної України. У меморандумі ясно читалися вимоги гарантій політичної незалежності України, рівноправності в економічних відносинах та збереження за Україною права на власну армію.

Група, очолювана Стецьком і мала зреалізувати все згадане в меморандумі. Їм пощастило — один з тих, кого вони зустріли під час першої зупинки на площі св. Юра, був провідник ОУН(б) у Львові.

Ярослав Стецько негайно розпорядився — організувати скликання Національних зборів на вечір того ж дня, сформувати Міське управління Львова як тимчасову адміністрацію міста та негайно зайняти радіостанцію. Дальший маршрут проліг до приміщення колишнього банку “Дністер” — зараз це будинок по вул. Руській, 10.

Треба було зайнятися нагальними практичними речами. Усю першу половину дня зайняли розшуки у Львові представників довоєнного українського політичного істеблішменту і переговори з ними.

У першій половині дня зв’язкові Тарас Онишкевич, Микола Гошовський та Володимир Лобай сконтактували новоприбулих із мережею підпілля на місцях і з самим провідником ОУН (б) в Україні Іваном Климівим‑”Євгеном Легендою”.

 
Керівник міського комісаріату Української народної міліції Львова Євген Врецьона

Члени ОУН(б) Іван Равлик та Євген Врецьона зайнялися організацією міліції — після відступу радянської влади підтримувати спокій у місті було нікому. Ярослав Старух разом з Львом Ребетом відновили роботу львівської радіостанції, яка стала радіостанцією ім. Євгена Коновальця.

У місті також перебував батальйон “Нахтігаль”, який складався майже поголовно з членів ОУН, але його відразу після прибуття розпустили у тижневу відпустку.

Сам командир “Нахтігалю” з українського боку, обдарований військовик Роман Шухевич, не зміг підключитися до зусиль своїх товаришів — серед мертвих тіл, які виявили на подвір’ї тюрми на вул. Лонцького, було тіло його брата, Юрія…

Ярослав Стецько подався просити аудієнції у митрополита Греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Попри не найкраще самопочуття, Митрополит прийняв несподіваного візитера. Перш за все Ярослав Стецько розповів Митрополитові про ситуацію та наміри ОУН(б) та попросив про благословення для задуманого проголошення. Свою відповідь Митрополит завершив словами: “Честь України вимагає зробити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім’я Боже, я благословляю”.

 
Так могла виглядати сцена впізнання Романом Шухевичем тіла свого брата. Невідомий німецький вояк стоїть поруч із тілами розстріляних в’язнів на подвір’ї тюрми НКВД на вул. Лонцького (нині — Бандери)

“Час пік” настав увечері 30 червня. У будинку “Просвіти”, яка розташувалася під одним дахом із банком “Дністер”, на 18.00 зібралися попередньо запрошені представники політичних середовищ Львова. Навіть при тому, що значну частину з них за попередні два роки було вивезено, ув’язнено, вбито, загальна кількість зібраних сягала сотні.

Перед самими зборами виникла дискусія — чи варто проголошувати відновлення держави саме зараз? Може, краще все ж у Києві? Чи бодай при наявності мінімально дієздатного державного та військового апарату? Ярослав Стецько, Василь Кук та представник Митрополита о. Йосиф Сліпий наполягли на негайному проголошенню незалежності.

Після цього Ярослав Стецько відкрив збори. Промови виголошували по черзі о. Йосип Сліпий, о. Іван Гриньох, капелан “Нахтігалю”, Василь Кук. Останній зачитав наказ Степана Бандери про призначення Ярослава Стецька головою уряду — Українського державного правління.

 
Площа Ринок у Львові. Містяни збираються перед тим, як Ярослав Стецько зачитає Акт відновлення Української держави АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

 

Збори уже наближалися до кінця, коли у залі з’явилися двоє німецьких офіцерів: Ганс Кох і Ернст цу Айкерн. Обидва несподіваних гостей — вони довідалися про плани “бандерівців” чисто випадково — відмовилися від місця у президії. Кох попросив слова і у своїй промові гостро розкритикував зібрання і застеріг присутніх від будь-яких політичних рішень, прерогатива яких, за логікою Коха, належала виключно фюрерові.

Місію рятівника ситуації взяв на себе журналіст Іван Вітошинський. Після промови Коха він виступив з промовою про потребу спільної боротьби німців та українців проти більшовизму. Після цього запросив Коха зайняти місце у залі. У відповідь почув коротке “Дякую, ні”. Несподівані гості вийшли з залу.

Події далі йшли заздалегідь наміченим ходом.

Після інтермедії з німецькими представниками Вітошинський передав слово Стецькові. Той вийшов на балкон “Просвіти” і звідти зачитав Акт відновлення Української держави. Натовп львів’ян-українців, які зібралися під будинком, відреагували аплодисментами та співом “Не пора, не пора…”.

 
Оригінальний примірник Акта відновлення Української держави з підписом та правками Ярослава Стецька. У документі видно, як слово “проголошення” викреслено й замінено на відновлення. ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ВИЩИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ

Наступного дня текст Акта почули сотні тисяч громадян новопроголошеної держави. Його зачитав по радіо Юліан Савицький. За кілька днів його заарештують. Він пройде Аушвіц, Маутхаузен та Ебензе — і загине від виснаження на Великдень 1945 року, не доживши кількох годин до визволення концтабору американськими військами.

Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже “Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли” і влада фактично валялася на вулиці.

Її треба було взяти, використавши “зайнятість” великих, симпатію населення, і переваги власної добре організованої підпільної структури.

Після взяття під контроль приміщень місцевих органів влади негайно вивішувався синьо-жовтий стяг, проголошувалася належність даної території до відновленої Української держави… І розпочиналася гарячкова робота — формування власної влади, підтримання порядку, організація життя, формування власної армії…..

Усі решта були в більшому чи меншому здивуванні. Проголошення Акта стало несподіванкою навіть для частини Українського національного комітету — на засіданні Комітету 22 червня розглядали кандидатури на членів майбутнього українського уряду, а вже 30 червня всі постанови виявилися “поставлені на вуха”.

 
Проголошення акту відновлення державності 30 червня 1941 року в Самборі Львівської області

Неприємно здивувалися поляки. Причому верхівка польського підпілля залишалася у невіданні щодо суті того, що відбулося у Львові ще кілька днів — перехід фронту поламав усі лінії і ритми зв’язку.

Один із марш-агентів тоді ще Союзу збройної боротьби, майбутній знаменитий кур’єр Ян Новак‑”Єзьоранський” випадково зустрів у потязі д-ра Володимира Горбового. Той розповів попутникові останні новини — так польська верхівка отримала перші чіткі відомості про успіх конкурентів.

 
Володимир Горбовий, в. о. голови Українського національного комітету в Кракові (до згоди Петріва), генеральний суддя ОУН

Від німців не доходило жодного сигналу. Щось підозрюючи, вони ще 22 червня заборонили Степанові Бандері та фактичному керівникові Українського національного комітету покидати Краків без відома влади. Але промова Коха кілька днів залишалася єдиною реакцією.

Степан Бандера надвечір того ж 22 червня вирушив у напрямку Львова у товаристві Михайла Турчмановича, Теофілії Бзової та свого швагра (брата дружини) Лева Опарівського, який керував автомобілем. Початковий план передбачав перетнути кордон у районі Ярослава. Та після прибуття у місто місцеві підпільники попередили — перехід ненадійний.

Уся група вирушила до Холма. Там стало відомо, що німці розшукують Бандеру і пропонують розмову. Супутники висловили підозру, що йдеться про завуальований арешт. Умовляння не йти сам провідник “збив” аргументом: “…тоді німці скажуть, що хотіли з нами говорити, лише не було з ким, що ми не схотіли, повтікали, поховалися”.

Після зустрічі Бандера “до своїх” не повернувся. Проголошення Акта він зустрів у Кракові. Через п’ять днів його разом з частиною членів президії УНК викликав заступник генерального губернатора Франка Йозеф Бюлер і офіційно заявив про неприйняття Третім Райхом проголошення незалежності України та озвучив вимогу відкликати Акт.

За кілька днів до того, вислухавши звіт про події у Львові, Гітлер заявив: “Товаришу Гіммлер, зробіть порядок з цією бандою!”. Під “бандою” розумілося членів ОУН(б), у першу чергу верхівку Організації.

 
Двоє окупаційних урядовців, які допитували Бандеру в Кракові — Бюлер (посередині) та Кундт (праворуч), травень 1941 року ФЕДЕРАЛЬНИЙ АРХІВ НІМЕЧЧИНИ

Для ОУН не було секретом існування у середовищі нацистського керівництва двох різних поглядів на подальшу політику щодо України. З одного боку, прихильники жорсткої лінії наполягали на позбавленні України будь-якої самостійності і нещадному викачуванні з неї ресурсів, з іншого — міністр окупованих східних територій Альфред Розенберг просував “м’яку лінію”, суть якої була у формуванні позірно самостійного українського уряду та фактично формування маріонеткової держави рід протекторатом Третього Райху.

У ситуації неясного майбутнього тактика “доконаного факту”, яку застосували “бандерівці”, давала шанси змусити “союзника-противника” продемонструвати своє справжнє обличчя.

Після такого розпорядження шансів уникнути арешту майже не було. Бандеру заарештували зразу ж після відмови скасувати акт. Його перевозять у Берлін, і вже 7 липня помічник державного секретаря і заступник Бюлера обер-фюрер СА Ернст Кундт проводить перший допит. Звинувачення — “зрада фюрера”. Повторюється вимога — скасувати Акт відновлення державності. Бандера знову відмовляється.

 
Повідомлення про відновлення незалежності України 30 червня 1941 року у Львові та вітальний лист митрополита Андрея Шептицького з цього приводу в газеті “Самостійна Україна” (м. Станиславів — Івано-Франківськ) LIBRARIA

Так гра у співробітництво, а точніше сказати, “хто кого використає”, остаточно закінчилася, не протривавши й півроку, якщо рахувати від формування батальйонів “Нахтігаль” та “Роланд”.

9 липня заарештовують Ярослава Стецька. Також на початку липня заарештовано “націоналістичну” частину Українського державного правління. Згодом Бандеру і його товаришів відправлять у концтабір Заксенхаузен, де вони проведуть найближчі три роки — до осені 1944 року.

Це не буде фіналом. 15 вересня відбудуться масові арешти націоналістів по всій території, контрольованій нацистами. Рахунок заарештованих піде на десятки. Декого, як наприклад, Миколу Климишина, керівника Північної похідної групи, заарештують ще до “великих арештів”. Усі заарештовані пройдуть через німецькі тюрми та концтабори — серед них найстрашніший і найбільший Аушвіц.

A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

UPA insurgents from the Kosiv region (photo from Litopys Ukrains’koi Povstans’koi Armii) 

Source – euromaidanpress

Article by: Volodymyr Birchak, Sergii Riabenko

Christopher Miller’s article “‘Banderite’ Rebrand: Ukrainian Police Declare Admiration For Nazi Collaborators To Make A Point” was published last week on RFE/RL.

The article tells about the “I am a banderite” flashmob launched by some Ukrainian police members as an apology to their colleague’s phrase “Lay down, Bandera” when on 9 February police arrested and beat members of the nationalist C14 organization, which had come to a rally of presidential candidate Yuliya Tymoshenko with a “Who killed Katya Handziuk” banner. It is widely suspected that a high-ranking member of Tymoshenko’s party was involved in ordering the murder of Handziuk, a city official and activist fighting corruption in the south-Ukrainian city of Kherson. The arrest of C14 took place during the rally apparently without reason, leading to suspicions that the police were carrying out a political order.

It was already clear from the title that the article will not only deal with the situation regarding the beating of C14 activists and police misconduct, but also about the “Banderites” themselves, named by the author as Nazi collaborators.

Is this in line with the facts? And on what basis has Miller claimed them to be Nazi collaborators? Let us go a little deeper into the subject.

The article says:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

They, too, are “#Banderites.” Or, to be clear, supporters of militant Ukrainian nationalists who collaborated with the Nazis during World War II.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The author goes on:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Stepan Bandera, a hero to many Ukrainians whose Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) and its military arm, the Ukrainian Insurgent Army (UPA), fought both Soviet and Nazi forces during World War II but is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Interestingly, the author contradicts himself: at first he says that the “Banderites” cooperated with the Nazis during WWII, but then asserts that they were fighting against those very Nazis.

Nazi collaborators?

So did they collaborate with, or fight against, the Nazis?

The Banderites first appeared in 1940, when OUN members had an arduous debate on the strategy of further struggle. Stepan Bandera represented the younger generation of nationalists, who believed that they should rely first of all on their own strengths. On the other hand, the older generation, headed by Andriy Melnyk, drew on the experience of World War I and the Ukrainian Revolution of 1917-1921, and believed that gaining independence was possible only with the support of Germany. These contradictions led to the split of the OUN into two separate organizations in 1940.

Did the “Banderites” really collaborate with the Nazis and if they did, when and for how long?

After World War I, an international legal system came into being in which there was no place for an independent Ukraine. Its territory was divided among neighboring states, while the government and the remnants of the army had to go abroad. Accordingly, the main task of the OUN was the struggle to restore independence. It was possible to achieve this only by breaking the post-war system. Therefore Germany, which was destroying this system for its own purposes, was seen by the nationalists as a potential ally.

At the same time, Stepan Bandera and the OUN leadership clearly expressed their position at the very beginning: without taking into account the Ukrainian state interest, cooperation with Berlin would be impossible, leading instead to confrontation.

Before the 1941 German invasion of the USSR, the Ukrainian nationalists prepared and sent a special memorandum to the leaders of the Third Reich. They warned the Nazis that policies unfavorable to Ukraine “could lead to undesirable consequences for relations between the two nations” and “would also cause great harm to Germany.” It was emphasized that the “Ukrainian problem” could not be solved along the path and by the methods that Germany had applied with regard to the satellite states Slovakia and Croatia.

Veiled threats run all through the text:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“It is clear that at first when German troops march into Ukraine they will be welcomed as liberators, but this situation may soon change if Germany comes to Ukraine with inappropriate slogans and not in order to restore the Ukrainian state…     

A new European order is unthinkable without an independent Ukrainian nation state.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

In other words, in 1941 the “Banderites” provided for the possibility of confrontation with Berlin if the Nazis did not recognize the independence of Ukraine.

On 22 June 1941, Germany attacked the USSR. And just a week later, when Soviet forces left Lviv, a group of OUN members led by Yaroslav Stetsko a deputy of Bandera, entered the city. They convened a National Assembly and proclaimed the restoration of the Ukrainian state and established its interim government.

Proclamation of the restoration of the Ukrainian state, Sambir Lviv region

The decision was greeted by other Ukrainian organizations and heads of churches. But the Nazis, despite being given certain diplomatic courtesies in the text of the act of restoration of the Ukrainian state, did not recognize the new state. The German army command instead received strict directives from Berlin:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“The aspiration of Ukrainians to establish political independence of the Ukrainian nation state and the creation of a Ukrainian army should be stopped in a combat zone. Military authorities should not explain to Ukrainians their attitude to this issue.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The German SD security service arrested Stepan Bandera on July 5, and on July 9 they arrested Yaroslav Stetsko. For two months, the Nazis applied force on them to withdraw the act of independence. However, they categorically refused. Then the Nazis started repressions against members of the OUN.

As a result of mass arrests in September 1941, more than fifteen hundred “Banderites” ended up behind bars.

Stepan Bandera, Yaroslav Stetsko, Stepan Lenkavsky, Volodymyr Stakhiv and other OUN leaders were imprisoned at Sachsenhausen concentration camp in early 1942. They stayed there until September 1944. The conditions were cruel: the prisoners were held in single cells, correspondence was prohibited, walks only with the special permission of a commandant.

Further, from November 1941 the Nazis pursued the physical destruction of “Banderites.” The SD and other Reich security services received a special order:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“It is undeniably established that the Bandera movement is preparing an uprising in the Reichskommissariat (Ukraine), whose goal is to create an independent Ukraine. All the activists should be immediately arrested and, after a thorough interrogation, secretly destroyed as robbers.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Only a part of the “Banderites” – those who went underground, or were in the ranks of the Nachtigall and Roland battalions – managed to escape arrest. The German intelligence service agreed with the OUN to form these battalions in spring 1941. The Germans regarded them as commando units in the war against the USSR. On the other hand, for the Ukrainians this was an opportunity to obtain weapons and gain military experience in order to build their own army on its basis. But those plans were not to come to fruition. Having found out about the arrest of Bandera and Stetsko, the soldiers demanded their release. Then the Nazis withdrew both battalions from the front, reformed them into a single unit and later sent it to Belarus to fight against Soviet partisans.

In December 1942, all the soldiers refused to continue service. Then the unit was disbanded, and the soldiers were arrested. Since the beginning of 1943 those who managed to escape joined the newly-formed UPA troops as commanders and instructors (among these was the future UPA main commander Roman Shukhevych). And the experience gained in the German service was used effectively by the “Banderites” in the fight against the Nazi occupation.

After WWII, Nachtigall was accused of carrying out a Jewish pogrom and murder of Polish professors in Lviv in July 1941. However, the West German court acknowledged the falsity of these allegations in 1960. Moreover, KGB documents discovered in 2008 proved that this myth was created by the Soviet secret services.

In any case, during the entire period of the anti-Nazi struggle, the “Banderites,” members of the OUN and soldiers of the UPA carried out more than 2,500 actions against the occupiers, including 22 attacks on district and regional centers, and 11 attacks on camps to release the prisoners. 12-18,000 Nazis, their allies and collaborators were killed. The nationalists themselves also suffered losses: more than 7,000 of them died in battle, while up to 10,000 were arrested or executed. About 600 “Banderites” and their supporters served time in Auschwitz, Dachau, Buchenwald, Mauthausen, Gross-Rosen, Bergen-Belsen and other concentration camps.

As we have seen, cooperation between the OUN and the Nazis ended in the first weeks after the German invasion of the USSR. And after the beginning of repression in the autumn of 1941, there was nothing resembling collaboration between them.

Murderers of Poles?

Miller’s second thesis is also quite revealing:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“UPA … is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

As an example, he quotes a social network post of Eduard Dolinsky, the head of the Ukrainian Jewish Committee:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Yesterday, February 9, was the anniversary of the first massacre of Poles by Banderites. In the village of Parosl, the UPA cut down more than 150 children, women, and men.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The idea that the OUN and UPA struggles during World War II were mainly directed against the Poles is quite popular in Poland.

By the efforts of some local politicians and historians, a whole concept of “genocide” was created, according to which the OUN and UPA exterminated all the Poles who were within their reach, while the Poles themselves were just victims.

In the justification of this theory, a significant role is played by the destruction of the population of Parosl, since on the eve of the attack an armed group of Ukrainian nationalists attacked the German garrison in the nearby town of Volodymyrets.

However, the involvement of the “Banderites” in the events in Parosl is nothing more than the assumption of individual historians. It is not confirmed by any direct evidence. And the memories of the only witness of the events were recorded many years later and remain quite controversial.

The reality, however, was different.

During World War II Ukrainian and Polish nationalists fought against both Nazi and Soviet invaders. The Poles wanted to rebuild their state on the basis of the 1939 borders, which included the Ukrainian lands of Galicia and Volhynia. At the same time, the Ukrainians sought to “nullify” the situation and delineate a border between Poland and Ukraine on an ethnic basis.

Back in the spring of 1941, the leadership of the “Banderites” decided:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The OUN fights against the actions of those Polish groups that are competing to rebuild the Polish occupation of Ukrainian lands. Elimination of anti-Ukrainian actions by the Poles is a prerequisite for the normalization of relations between the Polish and Ukrainian nations.“

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The position of the Poles was quite the opposite.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Let us acknowledge that we will not abandon the eastern lands of Rzeczpospolita [i.e. Republic of Poland], in the southern part of which the Poles have long been living alongside Ukrainians, and where the Polish Nation has for centuries been making a gigantic civilizational and economic contribution,”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

one of the structures of the Polish émigré government wrote in summer of 1943, expressing a common position of the majority of Polish organizations.

None of the parties was going to give way to the other. Repeated attempts to get along were unsuccessful. Both Ukrainians and Poles tried to conquer the disputed territories first, with the enemy and “alien” populations considered as obstacles.

Both parties relied on the experience of World War I and believed that the advantage of one or another population in the disputed territory would be decisive for its affiliation of Ukraine or Poland.

In other words, the question is not only about the “UPA’s campaign for the destruction of the Poles,” but about the larger-scale conflict between the insurgent movements of both nations, which sometimes had the character of hostilities.

Both Ukrainian and Polish detachments carried out both offensive and protective actions. And some of their participants committed war crimes against the Ukrainian and Polish civilian population.

Murderers of Jews?

Now to the question of Jews, or rather the part of the relationship between them and the “Banderites,” which Miller does not mention.

Besides Ukrainians, members of other nationalities also fought in the UPA ranks, including Georgians, Azerbaijanis, Tatars, Belgians, Russians, and others. During the German occupation, the “Banderites” helped some Jewish doctors to escape from ghettos, and many of them, having been released, joined the UPA or the OUN underground. One such example is Abraham Shtryker from Lviv, who became the “Banderite” doctor “Popper.” Another example is doctor Samuel Lieberghal, who until recently was known only under the pseudonym “Gil.”

There were cases when Jews were not only doctors in the UPA but also fighters. For example Gersh Keller, who later became one of the organizers of the famous anti-Soviet Kengir uprising.

Leyba-Itsyk Dobrovskii

There were also Jews occupying relatively high positions in the UPA. Leyba-Itsyk Dobrovskii worked in the political department of the UPA Headquarters in Volhynia. He was the author of well-known UPA appeals to other nations, in particular to Asia and the Caucasus who served in the German legions. Brothers Lazar and Moses Stein belonged to a mixed Russian-Jewish family, yet both of them became Ukrainian insurgents. Lazar (“Ryzhy”) was very close to the kurin (battalion) commander Makar Melnyk (“Kora”), while Moses (“Bosco”) was a member of the headquarters of the UPA “Zagrava” military district.

The last of the now-known Jews who died along with the UPA rebels was Shrebert, a front line doctor who was blown up by the MGB in the kryivka (i.e. bunker) in Ivano-Frankivsk region.

So we see that in reality the history of the “Banderites” movement and their relationship with the Poles and Jews is much more complicated than black and white labels. Bandera was the leader of the liberation movement and we should form an attitude to his activity based on a detailed study of documents and understanding of the situation of those days. Nowadays, Ukraine is returning to the study of its real history and all media publications about its past should do the same.

Бандера, Бабченко і російська інтелігенція

Бандера, Бабченко і російська інтелігенція

Картинки по запросу "Бандера, Бабченко і російська інтелігенція"
Століттями українців тлумили всіма можливими способами, і одним з наслідків цього став підсвідомий страх і вивчена бездіяльність

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк 

Критикують СБУ за обман суспільства у ситуації з Бабченком. Критикували і критикують Бандеру за насильницькі методи боротьби і ідеологію, де стояло чорним по білому — збройна боротьба проти окупанта є допустимою, можливою і — необхідною. Дежавю. Чи я марю?

Люди, які ніколи не були у ситуації, що несла загрозу життю, будуть критикувати тих, які довели, що можуть воювати проти суттєво сильнішого противника і навіть вигравати в нього?

Розглянемо ситуацію на побутовому рівні.

Українські спецслужби попередили політичне вбивство російського журналіста і переграли не когось, а російських “колег”. А ця сфера — одна з небагатьох, де Росія справді на висоті. На світовому рівні. І ось їх переграють ті, чию службу і знищували зовні, і роз’їдали зсередини.

І це не просто виграш у противника. Це — порятунок людського життя. Понад те — порятунок життя людини, яка довірилася Державі Україна у надії зберегти саме це життя. Прихисток переслідуваних — це європейські цінності чи ні? Захист тих, хто тобі довірився  — що це, як не європейські цінності?

Майже 80 років тому молодий хлопець очолив підпільну організацію, що поставила собі за мету здобути державність України. Зробити її незалежною. Сам він уже відбув 5 років ув’язнення у тюрмі, попереду було 3 роки одиночки у нацистському концтаборі, убиті в Аушвіці брати, розстріляний у підвалах НКВД батько, заслані до Сибіру сестри, застрелений червоноармійцями ще один брат, переховування разом із сім’єю від убивць, що тривало роками, і, врешті — загибель від отрути, вистреленої в обличчя. По смерті — тонни звинувачень і відвертої брехні на свою адресу.

Одна з претензій до СБУ —  “нас не попередили”, “ми перехвилювалися”. Товариство, а якби, не дай Боже, під час інсценізації щось пішло не так — ви б узяли до відома, що могло просто не пощастити?

Один з “антибандерівських” сюжетів — Заксенхаузен. Начебто він там сидів собі у цілковитому комфорті. Гаразд, Бандері і його товаришам ми не віримо. Чи повіримо польці Кароліні Лянцкоронській? Її привезли у Равенсбрюк у січні 1943 року. Аристократку, дослідницю, офіцера підпільної польської армії. Вона потрапляє на загальний блок. За якийсь час подруги у нещасті переказують їй — комендатура очікувала її, як почесного в’язня, на неї чекає одиночка, причому комфортна — з чистою постіллю, ситною їжею і можливістю контакту з зовнішнім світом. Що ж робить її вельможність? Вона забороняє повідомляти про те, що вона вже в таборі, і ще чотири місяці ховається серед юрб ув’язнених.

Одна з претензій до СБУ —  нас не попередили, ми перехвилювалися 

_________________________________________________________________

У спогадах вона пізніше напише — не бажала розлучатися з товаришками недолі. Та є і ще одна причина — в одиночці ти у повній владі своїх тюремників. У будь-який момент тебе можуть просто вбити. Тебе без твого відома можуть використати, знищити твою репутацію. Від тебе нічого не залежить. Абсолютно. Серед маси таких, як ти, в’язнів — навіть в Аушвіці — все ж маєш вищі шанси вціліти, навіть просто “загубившись” між ними.

Тож закиди, мовляв, Бандера сидів із комфортом — говорять більше про його авторів, ніж про самого Бандеру. Вважати злочином те, що тебе посадили не в сталеву клітку, а в золочену і то дешевим золотом — це розписатися у поверхневості суддівства. Тому самому, прихильники якого відправляли людей на розстріл тільки за охайний одяг і чисті руки. І вони ж вважали ознакою класового ворога освіту і майно. Не маючи тих якостей, які дозволяють здобути і втримати одне і друге.

І випадку з Бандерою, і у випадку зі спецоперацію СБУ є одне спільне — чомусь найбільше закидів, звинувачень і відвертої багнюки на свою голову стягують не ті, хто створив ситуацію, що змусила взятися за зброю і ставити вистави за участю тіл ще живих людей, а ті, хто цю зброю тримає і бере участь у постановках. Ті, хто бореться. Хто протистоїть. Загадка? Вона має кілька розгадок.

Століттями українців тлумили на всі можливі способи. Одним із наслідків цього став підсвідомий страх і вивчена бездіяльність. Це вже банальність. Але ця банальність має темну сторону. А саме — підсвідому ненависть, що таки ламає бар’єри, зведені десятками і сотнями років підданства. Складно сказати, де тут закінчується підсвідомий страх за себе самого — бо ж наш актуальний ворог століттями застосовував засади колективної відповідальності, а де починається ненависть — бо ж ось вони, ті, хто може. Більше того — змогли і, якщо їм вдалося, то стають живим свідченням того, що — можна! Коли не боятися. І вибирати. Хай і жорстоким вибором, що накладав жорсткі обмеження. Дуже жорсткі.

Ти раптом вже не свій. Хоча ніхто не змушував брати на себе такий тягар. Крім одного — обов’язку. Перед цією країною. Перед цим народом. Здобудеш Українську державу, або ж згинеш у боротьбі за неї. Обов’язок “приймати ненавистю ворогів” у “Декалозі українського націоналіста” Степана Ленкавського 1932 року, яким послуговавалась ОУН, був на восьомому місці. На першому — здобути або загинути. І на це йшли добровільно. З доброї волі за свободу. Свою та інших.

Так само, як зараз вояки АТО. Вони вибрали і вони йдуть і воюють. А СБУ-шники тим часом теж роблять свою роботу. Причому їм складніше. Бо тим, хто воює відкрито, дістаються всі почесті. Їм — підтримка і схвалення. Це дуже мотивує. А ось бійці таємного фронту на це розраховувати не можуть. Бо — таємні. Хіба, може, за купу років, коли розсекретять документи…

Ніхто не змушував брати на себе такий тягар. Крім одного — обов’язку.

Перед цією країною. Перед цим народом 

У таких ситуаціях, навіть якщо є фінансування і прекрасне забезпечення — мотивація на вагу золота. Просто впертість боротися, бо за тобою — твоя країна. Бо, як казав Мартін Лютер, “на тому я стою, бо не можу інакше”. І, за Багряним: “Нехай ідуть до чорта всі з розпукою й сльозами!”.

І таких людей ніколи не буває надто багато. Тому: “ОУН дуже шанує життя своїх членів”. Це слова Степана Бандери у залі суду. Не знаю, що на цю тему говорять працівники СБУ. І такими методами, як ОУН роки тому назад, а зараз СБУ — воювали і воюють підпільні організації і спецслужби всіх народів світу. Завжди.

Скажіть, будь ласка, а як ще можна було воювати ОУН з режимами, які не визнавали нікого і нічого? Для яких мораль була тільки “буржуазним пережитком” для прикриття бажання влади. Як ще можна воювати з їхніми ідейними нащадками, для яких підлі вбивства з-за рогу — це нормально? Для яких нормально вбивати отруйними газами дітей?

І у цій боротьбі чиїсь переживання,як це не важко усвідомити, маліють за цінністю перед потребою зберегти фізичні життя. Люди, які у своїй більшості ніколи не знали — що таке жити постійно на лінії вогню, раптом побачили, що ті, хто так живе, мають значно вищий больовий поріг. Який не включає півдня жалю за вбитим колегою. (Ви помітили, що близькі Бабченка раділи, а колеги — цікавилися? Бо близькі раптом стали на лінію вогню. А не лише залишилися спостерігачами як всі решту).

Дивовижним чином кільком десятків років відносного комфорту і спокою вдалося зробити з освіченим класом України те, що свого часу зробила Російська імперія та її адміністративний тиск з освіченим класом країни, витворивши у фіналі “русскую интелигенцию”. Тобто — сформували групу людей, які, маючи колосальну владу, що дає слово, не знають ваги тієї влади. Не знають — чи радше не розуміють і не усвідомлюють — реальних механізмів прийняття рішень, реальних можливих наслідків. Які живуть, як у театрі, і самі не помічають, як у них формується страх перед реальним життям. Надто перед його тіньовою стороною. Внаслідок цього ми і маємо дикі за своєю суттю вимоги до СБУ вибачитися, коли йдеться про порятунок життя людини і звинувачення, коли йдеться про незалежність цілого народу.

Такий спосіб життя витворює гостре відчуття власної надпотрібності, ледь не місійності. Бо зазвичай показником того, що не все так просто, є спротив. А тут — спротиву немає. От тільки не тому, що все гаразд, а тому, що справжні механізми і силові точки — деінде. І коли такий “російський інтелігент” з ними стикається — точніше, силою подій виявляється поставлений віч-на-віч — у нього раптово відбувається гостра криза відчуття власної потрібності. Звідси виростають злість і образа на весь світ.