“Сом”, “Гарпун” і “Сівко”. Формування і загибель першого штабу УПА

“Сом”, “Гарпун” і “Сівко”. Формування і загибель першого штабу УПА

“Якщо ми не хочемо втратити свій вплив на народ, то боротьбу проти німців повинні повністю взяти у свої руки, в особливості на Волині та Поліссі, де вже стихійно створюються різні отаманські групи, як наприклад, “Бульби” та ін.”, — заявив на першій військовій конференції ОУН(б) у жовтні 1942 року військовий референт Волині Василь Івахів

Джерело – Історична правда

Автор – Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Київ)

На сході Волинської області десятеро повстанців натрапили на німецьку засідку 13 травня 1943 року. У перестрілці  під с. Чорниж полягли всі. Як виявилося, це були охорона і співробітники діючого штабу Української повстанської армії. Тоді загинули Головний командир Василь Івахів і члени штабу Юліан Ковальський і Семен Снядецький.

Їхні постаті досі перебувають у тіні таких видатних командувачів, як Дмитро Клячківський, Роман Шухевич і Василь Кук. Очевидно, що останні троє були на посадах довше та зробили більший вклад у бойову діяльність УПА. Проте військову машину, яку вони очолювали, зініціювали й запустили саме Івахів зі своїм штабом.

Повідомлення в журналі Головної команди УПА “До зброї” про загибель членів першого штабу УПА в бою з німцями

Василь Івахів народився 18 квітня 1908 року в с. Подусільна, нині Перемишлянського району Львівської області.  Походив із бідної родини, мав сестру. Початкову освіту Василь здобув у рідному селі, відтак навчався в Рогатинській гімназії (нині — ім. Володимира Великого, м. Рогатин Івано-Франківської області).

Гімназію, в якій також навчалися майбутні підпільники ОУН і командири УПА Богдан Бандера, Петро Олійник, Михайло Грицина і Василь Мізерний, Василь закінчив 1930 року.

Ще тоді Василь долучився до скаутського руху та вступив у підпільну Українську військову організацію (УВО). З червня 1929 року він належав до пластового куреня Ч. 20 ім. Пилипа Орлика в Рогатині та менше, ніж за рік, досяг високого ступеня пластуна-розвідувача. Івахів вів палітурний гурток. Палітурники переплітали книжки громадянам, чим заробляли пожертви для свого куреня. Так покривали витрати на організацію мандрівок і таборів.

Юний Василь у пластовому однострої

Пластуни виховувалися на українських цінностях і традиціях боротьби за незалежність 1917—1921 років, їхніми наставниками часто були колишні січові стрільці та ветерани Галицької армії.

По закінченню шкільної освіти Івахіва забрали до Війська Польського, де він закінчив офіцерську школу і здобув звання поручника. Демобілізувавшись, він включився у роботу ОУН, в яку встигла трансформуватися УВО.

Йому доручили виховання молоді в націоналістичному дусі в спортивних і громадських організаціях “Сокіл”, “Луг” “Просвіта”. Як видно буде згодом, досвід організаційної роботи з молоддю стане в пригоді під час розбудови  повстанських відділів, основу яких складали молоді добровольці.

Портрет Василя Івахова в юнацькі роки

Польська поліція пильно слідкувала за активними націоналістами і намагалася нейтралізовувати поширення впливів ОУН. Так Василя у 1933 році з політичних мотивів запропоторили за ґрати. До січня 1936 року сидів у в’язницях Бережан, Золочева та Львова.

У серпні 1938-го Івахова знову заарештували. Цього разу оунівцю довелося каратися в концентраційному таборі Береза Картузька (нині — с. Береза Брестської області Білорусі), який польська влада створила для посилення репресій проти української опозиції. Радикальне крило якої — ОУН — вже почала вдаватися до замахів на високопосадовців Другої Речі Посполитої.

Звільнився Івахів у вересні 1939 року після поразки Польщі у війні з Німеччиною. Недовго вчителював у с. Бачів поруч із рідною Подусільною. Але перейшов на окуповану Німеччиною польську територію (т. зв. Генерал-губернаторство), імовірно рятуючись від нового арешту вже від радянської влади.

Саме там у 1940—1941 роках гуртувалися розконспіровані члени ОУН, чиє перебування під радянською окупацією було небезпечним. Їхнім осередком стало місто Краків. Тут опозиціонери-крайовики на чолі зі Степаном Бандерою 10 лютого 1940 року утворили Революційний провід ОУН, чим поклали початок історії нової організації.

“Про розлам в лоні ОУН я довідався дещо перед приїздом до Кракова”, — писав Івахів у відкритому листі до Степана Бандери, Голови Проводу українських націоналістів Андрія Мельника і всіх членів ОУН 5 січня 1941 року. З листа випливає, що до міста він прибув у серпні 1940 року.

Поліційне фото Василя Івахова, 1939 рік

Певний час Івахів тісно співпрацював із прихильниками Мельника Ярославом Гайвасом і Степаном Сулятицьким, спілкувався з відомими мельниківцями Зиновієм Книшем, Петром Онуфриком, Омеляном Сеником, Ярославом Барановським та іншими. Проте він також намагався самостійно розібратися в причинах розколу в ОУН і контактував з опозиціонерами.

Під впливом цих контактів у “Юрія Сонара” (краківський псевдонім Івахова) склалося таке враження:

“Порівнюючи потягнення одних і других, [я] стверджував, що Бандера дійсно потягнув за собою найкращий революційний елемент та дальше йде шляхом революційної боротьби, натомість “мельниківці” перетворюються в модерне УНДО [Українське національно-демократичне об’єднання, легальна партія в міжвоєнній Польщі— І. Б.]”.

У грудні 1940 року його розбіжності з краківськими діячами ОУН(м) досягли краю. Івахова оголосили провокатором і зірвали з ним усі стосунки. Перехід у табір бандерівців був логічним кроком.

Передчуваючи війну між Німеччиною та Радянським Союзом, Революційний провід розробляв докладні інструкції для повстання та навчав своє членство військовій справі.

Частина націоналістів пішла служити у “Веркшуц” —  німецьку воєнізовану охорону промислових підприємств чи Дружини українських націоналістів (ДУН) “Нахтігаль” і “Роланд”, створені при німецькій армії.  Інші, незалежно від посади в організації, мали проходити вишколи, організовані Проводом.

Тут і став у пригоді досвід військової служби Василя Івахіва. Як дослідив історик Володимир Мороз, протягом січня—квітня 1941 року на одному з таких навчань він викладав внутрішню службу.

Василь Івахів-“Сонар”, “Росс”, “Сом” у підпіллі ОУН зажив слави як фаховий військовик

18 курсантів відвідували заняття, що відбувалися в Кракові за адресами: вул. Зелена, вул. Шляк, Вжесінська і Вежбова.

Керував вишколом екс-крайовий провідник ОУН Дмитро Мирон, а серед інших лекторів були майбутні очільники ОУН і УПА Микола Арсенич, Олекса Гасин, Дмитро Грицай, Микола Климишин, Василь Кук та інші.

1—4 квітня 1941 року Василь Івахів був присутнім на ІІ Великому зброї ОУН у Кракові, на якому остаточно оформилася окрема ОУН революційна, або ж бандерівська.

22 червня 1941 року Третій Райх напав на СРСР. У радянському тилу бандерівці підняли повстання, а з Генерал-губернаторства на схід рушили похідні групи націоналістів, щоби проголосити Українську державу та організувати її органи влади на місцях. На деякий час ОУН вийшла з підпілля, сподіваючись, що німці позитивно поставляться до державницьких і антирадянських прагнень українців.

Тому влітку 1941 року з ініціативи націоналістів повсюдно з’являлися повітові, районні, міські й обласні управи та різноманітні військові формування під загальною назвою “Українська національно-революційна армія”.

З початком війни Василя Івахіва призначили військовим референтом Тернопільської області ОУН. Від військового міністерства Українського Державного Правління він у липні одержав завдання організувати підстаршинську школу (близько 300 курсантів) в колишньому замкові графа Потоцького в Поморянах на Львівщині (за організаційним поділом Поморяни відносилися до Тернопільської області ОУН). Шефом школи став Осип Карачевський — “Свобода”.

Підрозділ Української національно-революційної армії, яку влітку 1941 року намагався створити тодішній крайовий провідник ОУН(б) Іван Климів

У 2017 році у Видавництві Українського католицького університету вийшли спогади бургомістра Перемишлян Михайла Шкільника “Як мiг, боронив справедливість… Спогади про пережите під владою Австрії, Польщі, СРСР, Третього Райху”.

Кілька разів Шкільник згадує людину на прізвище Івахів як керівника міської міліції, яка ймовірно брала участь у єврейському погромі. Наприклад:

“Коли нарешті я вийшов з одним німецьким капітаном на ринок, то побачив жахливу картину погромів. Я приступив до молодого хлопці з синьо-жовтою опаскою і запитав, хто він і звідки тут узявся. Той відповів, що він та інші — це “українське військо”.

Кажу, щоб найпізніше завтра з’явився в мене. Дійсно, на другий день заходить до мене молодий сильний чоловік на прізвище Івахів і пояснює, що це відділ нашої підпільної організації. А коли я згадав про ганебну поведінку під вчорашнього погрому євреїв, він почав її оправдовувати й переконувати, що на майбутнє буде втримана дисципліна”.

Упорядник спогадів о. Богдан Прах зробив припущення, що це міг бути Василь Івахів.

Василь Івахів навіть став героєм одної знайвідоміших повстанських пісень “Там на півночі на Волині”. Текст написв член ОУН Микола Дяків-“Микола Галичко”, пізніше відомий як о. Василь Прийма

Спогади Шкільника є перевиданням книжки, виданої в 1971 році в Канаді. Відзначимо, що доти він двічі публікував свої спомини (в 1960 і 1963 роках), і ніякого Івахіва в них не було. Хто такий Василь Івахів, канадським українцям у 1971 році мало бути відомо з опублікованої літератури про визвольний рух.

Тож, ніщо не мало заважати екс-бургомістру назвати його повним іменем, якщо це була та сама особа.

Жодного Івахова на чолі міліції не пригадують колишні мешканці Перемишлянщини Андрій Хорват (спогади 1955 року), Остап Прибила (1985),  Володимир Щебрій (1995), Анна Ляхер (1997), Василь Дубасюк (2009) і Леопольд Кляйман-Козловський (2012).

Ба більше, той же Остап Прибила називав комендантом міліції якогось Комара. А львівська газета “Українські щоденні вісті” повідомляла, що 2 липня 1941 року міську поліцію очолив доктор Гузар.

Та й навряд чи військовик, який від самого УДП одержав наказ формувати підстаршинську школу,  проміняв би це призначення на міліцейську посаду в провінційному містечку.

Замітка в газеті “Українські щоденні вісті” (Ч. 34 від 14 серпня 1941 року) повідомляла про призначення Михайла Шкільника міським головою (“посадником”) Перемишлян, а д-ра Гузара комендантом міської міліції

Зрештою, навіть сьогодні в Україні проживає 1181 людина з прізвищем Івахів (а в 1941-му їх мало бути ще більше): зокрема, в самих Перемишлянах, Подусільній, Липівцях, Пленикові, Кучерівці та інших населених пунктах в окрузі Перемишлян.

Тому версію о.Праха слід визнати необґрунтованою.  Не знаючи імені того Івахова, який у спогадах Шкільника чинив погром, не можна безоглядно асоціювати його з героєм цієї статті.

Українську державу, проголошену Ярославом Стецьком 30 червня 1941 року, нацисти не визнали. Протягом липня—серпня були заарештовані лідери ОУН(б) та члени створеного нею уряду: сам Стецько, Степан Бандера, Степан Ленкавський, Микола Климишин, Роман Ільницький, Лев Ребет та інші. Під тиском гітлерівців військові формування націоналістів саморозпустилися або суттєво переформатувалися.

Розігнали й підстаршинську школу в Поморянах. Її викладацький склад, а також патрон школи Василь Івахів, у серпні 1941 року опинилися в німецькій в’язниці СД на вул. Лонцького у Львові. Рік провів Івахів за нацистськими ґратами, аж поки митрополит Андрей Шептицький не вніс за нього та інших бранців викуп.

Василь Івахів (зліва) зі своїм другом Юліаном Гуляком-“Токарем” (1915—1944), крайовим організаційним референтом Західноукраїнських земель. Гуляк загинув під час німецької каральної операції на Львівщині

Влітку 1942 року Івахів застав зовсім іншу ситуацію. ОУН(б) знову була в підпіллі, а її мережа тепер простягалася від Львова до Харкова, Сталіна (Донецька) й Сімферополя. По всьому цьому простору тривало протиборство між СД та іншими спецслужбами нацистів і бандерівцями. Націоналісти закликали до бою вже з новими окупантами — гітлерівцями.

Василь Івахів подався на Волинь, де нацисти лютували особливо. На тих теренах діяв крайовий провід Північно-західних українських земель (ПЗУЗ) на чолі з Дмитром Клячківським — “Охрімом”, “Білашем”. Івахів, користуючись псевдо “Росс” і “Сом”, обійняв посаду крайового військового референта і став відповідати за військову підготовку членства й накопичення зброї.

Окупаційний терор і визиск призводив до наростання стихійного опору волинян і поліщуків. З весни 1942 року існувала Українська повстанська армія Тараса Боровця — “Бульби” на рівненському Поліссі. Подекуди частіше з’являлися радянські партизани.

Волинські бандерівці розуміли, що вже самої підпільної боротьби недостатньо. У серпні—вересні 1942 року низове членство стало об’єднуватися в сільську самооборону. Відтак крайовий провід ПЗУЗ переконує Провід ОУН перейти від підпільних до військових форм боротьби. Ключовим активістом утворення власних повстанських загонів був Василь Івахів — “Сом”.

Отаман Тарас Боровець-“Тарас Бульба”, 1942 рік

Свою позицію він чітко озвучив на першій військовій конференції ОУН(б), скликаній Проводом у жовтні 1942 року у Львові. Виступаючи перед “урядуючим” провідником Миколою Лебедем—”Орестом” та військовим референтом Проводу Дмитром Грицаєм—”Дубом” заявив:

“В Україні, особливо на Сході, вже сміються над нами й називають апостолами, мучениками, говорячи, що ми тільки ходимо й проповідуємо, щоб німці мали кого розстрілювати, а  боротьбу проти німців ведуть лише червоні партизани.

Якщо ми не хочемо втратити свій вплив на народ, то боротьбу проти німців повинні повністю взяти у свої руки, в особливості на Волині та Поліссі, де вже стихійно створюються різні отаманські групи, як наприклад, “Бульби” та ін.”.

Волинський військовий референт змушений був констатувати, що на підлеглих йому теренах відсутня військова робота, немає штабів і підготовлених у військовій справі підпільників.

Задля активізації цієї роботи Івахів просив у Проводу підмоги кадрами та зеленого світла на підготовку широкомасштабної антинімецької боротьби. Інакше, погрожував він, крайовий провід на Волині відмовиться підкорятися Проводу ОУН.

Волинського військового референта підтримав старшина для особливих доручень військової референтури Проводу Іван Климів—”Легенда”, який давно виступав за повну мілітаризацію ОУН. Лебедь і Грицай погодилися з аргументами Івахіва. Створена з Василя Івахіва, крайового військового референта Галичина Луки Павлишина—”Вовка” та “Легенди” комісія почала розробку мобілізаційного плану розгортання збройних сил ОУН.

Проект під назвою “Питання політично-військової організації Української армії” представили на другій військовій конференції Проводу ОУН у Львові в перших числах грудня 1942 року. Реалізація покладалася на крайовий провід ПЗУЗ — саме Волинь мала стати ареною майбутнього антинімецького повстання.

Німецькі репресії ледь не поставили виконання плану під загрозу. 4 грудня 1942 року СД заарештувало частину учасників конференції: Дмитра Грицая, Івана Климіва та ін. Проте “Сом” пройшов крізь хвилю арештів і повернувся на Волинь.

Листівка за підписом керівника ОУН(б) Миколи Лебедя-“Максима Рубана” про загибель Івана Климова в нацистській катівні

Активна військова робота почала давати плоди вже з початку 1943 року. 7 січня начальник Українського штабу партизанського руху Тимофій Строкач доповідав Голові Раднаркому УРСР Леоніду Корнійцю:

“В окремих місцях українські націоналісти створюють свої нелегальні організації для боротьби з німецькими окупантами під гаслом “За самостійну Україну без німців”… різкі розбіжності у стосунках українських націоналістів і німців зайшли так далеко, що готуючись до боротьби з останніми, націоналісти стали ховати зброю  і набої… Передбачаючи серйозну загрозу з боку оунівців і відчуваючи їх неприязнь до себе, німецька влада почала репресії проти оунівців і в першу чергу проти прихильників Бандери…”.

22 січня на хут. Поляни під с. Кричильська в Сарненському районі Рівненської області постала перша сотня, укомплектована за штатом 125 повстанцями. Сотенний Григорій Перегіняк—”Довбенко”, “Коробка” 7 лютого повів її в атаку на німецьку комендатуру м. Володимирця на Рівненщині.

Говорячи сучасною мовою, сотня “Довбенка” була таким собі “пілотом”, чий результат вирішував долю цілого задуму щодо організації повстанської армії. І успішний бій у Володимирці підтвердив, що справа розгортання партизанських відділів має перспективу.

Тому в лютому 1943 року ще дві повстанчі боївки організували Олексій Брись—”Аркас” та Іван Климишин—”Крук”. Аби впорядкувати й централізувати цю справу, крайовий військовий референт Василь Івахів скликав нараду підлеглих військових референтів нижчого рівня.

Григорій Перегіняк-“Довбенко”, “Коробка” — командир першої сотні УПА. Загинув 22 лютого 1943 року в бою з поліцейським батальйоном під м. Висоцьком Рівненської області. Фото з польської кримінальної справи 1935 року

Військовий референт Ковельського окружного проводу Юрій Стельмащук—”Рудий” згодом свідчив на допиті:

“У лютому місяці 1943 року я… поїхав у с. Піддубці Теремнівського району Волинської області, де крайовий військовий референт “Сом” скликав нараду з питання організації УПА. Це було приблизно числа 15-го лютого 1943 року. На нараді було запропоновано:

“1. Установити, скільки можна в кожному районі виставити людей в ряди УПА на випадок потреби відкритого виступу.

2. Намітити й розподілити по районах командний склад у відповідності з наміченим контингентом учасників УПА.

3. Розподілити зброю, боєприпаси та продукти харчування по районах за таким же принципом.

4 Суворо конспіративно провести на місцях (у районах) загальний військовий вишкіл з усіма призначеними в ряди УПА.

Отже, це була директива з організації УПА”.

Відштовхуючись від слів Стельмащука, можемо стверджувати, що саме із середини лютого 1943 року Василь Івахів—”Сом” командував повстанськими частинами ОУН(б), які з квітня іменуватимуться Українською повстанською армією.

Допомагав йому спершу організаційний референт Волинського крайового проводу Сергій Качинський—”Іван”, “Остап”. З кінця лютого найближчими соратниками першого командувача УПА стали Юліан Ковальський—”Гарпун” та Семен Снядецький—”Сівко”. Вони втрьох і стали ядром першого штабу повстанської армії на Волині.

Юліан Ковальський-“Гарпун” (24.11.1918—13.05.1943). Фото часів служби в батальйоні “Нахтігаль” (1941 рік)

25-літній Юліан-Михайло Ковальський теж походив із Перемишлянського району. До ОУН належав із старших класів львівської гімназії, яку закінчив 1938 року.

Мав за плечима один курс правничого факультету Львівського університету, коли на західноукраїнські землі прийшла радянська влада.

Остерігаючись арешту, Ковальський перейшов на територію Генерал-губернаторства. Навесні 1941 року він вступив у батальйон “Нахтігалль”, сформований німецьким Абвером з ініціативи ОУН(б).

З початком німецько-радянської війни Юліан відзначився у фронтових боях із Червоною армією під Вінницею в липні 1941 року. Продовжив він службу і в 201-му батальйоні шуцманшафту, який був спадкоємцем переформованих “Нахтігалля” й “Роланда”.

Під час перебування батальйону в Білорусі Ковальський командував чотою (взводом) третьої сотні (роти) Василя Сидора.

На офіцерській посаді він проявив себе здібним тактиком і хоробрим командиром — 25 липня 1942 року вивів свою чоту з оточення радянських партизанів із мінімальними втратами.

Служба в німецькому підрозділі була явищем тимчасовим і не означала віри Ковальського та однополчан в нацистську перемогу. Це підтверджує епізод, який наводить біограф Ковальського Володимир Мороз.

Розслідуючи загибель крайового провідника Осередньо-східних українських земель Дмитра Мирона — “Орлика”, “Сергія” 24 липня 1942 року в Києві, Служба безпеки (СБ) ОУН(б) вийшла на слід донощиків, які видали його СД.

Двом німецьким агентам —  братам Миколі й Леоніду Скузям СБ винесла смертний вирок. Виконати присуд доручили військовослужбовцям третьої сотні 201-го батальйону — поручнику Сидору й чотарю Ковальському. Одягнені в поліційну форму, обидва могли вільно пересуватися Києвом.

7 листопада 1942 року Сидор і Ковальський застрелили зрадників прямо в центрі столиці, на сучасній вул. Богдана Хмельницького, і повернулися в розташування батальйону.

Служити німцям лишалося недовго. У грудні сплив термін контракту, після чого весь особовий склад 201-го батальйону відмовився від продовження служби. Нацисти батальйон розформували, а старшин 8 січня 1943 року взяли під арешт у Львові. Правда, незабаром їх тимчасово звільнили, чим Ковальський та інші скористалися, щоб піти в антинімецьке підпілля ОУН(б).

Фрагмент повідомлення поліції безпеки і СД з окупованих східних територій № 38 від 11 грудня 1942 року, в якому описано вбивство братів Скузів: “На початку листопада в Києві були застрелені один кандидат СС і один український допоміжний поліцейський, обидва службовці, підпорядковані начальнику поліції безпеки і СД у Києві. Вбивство здійснили дві особи у німецькій формі жандармерії. Без сумніву, йдеться пр членів групи Бандери, які діяли за наказом свого керівника Могили. Обидва вбитих протягом кількох тижнів успішно співпрацювали при ліквідації бандерівської групи в Києві і були на слідах зверхника Могили. Кількість досі заарештованих в Києві бандерівців досягла 29-ти.”

Так Юліан Ковальський став старшиною для доручень військової референтури Проводу ОУН(б), заступивши замученого нацистами Климова. І першим таким дорученням стало проінспектувати стан організації збройних відділів на Волині під орудою Василя Івахіва.

“Повернувшись до Львова, він склав звіт про свою інспекційну поїздку. Це вплинуло на рішення ІІІ конференції ОУН, коли було взято курс на розгортання збройної боротьби з окупантами”, — пише Володимир Мороз.

Наприкінці лютого 1943 року Юліан Ковальський знову вирушає на Волинь, взявши із собою ще одного колишнього військовика 201-го батальйону Семена Снядецького.

Про життєпис Снядецького відомо значно менше. На той час йому було тридцять. Народився в смт Журавному нинішнього Жидачівського райну Львівщини. До ОУН долучився в 1930-х, закінчив торговельну школу та школу підхорунжих Війська Польського. З приходом “перших Совєтів” емігрував до окупованої Польщі.

Семен Снядецький-“Сівко” (1913—13.05.1943)

Там у 1939—1941 роках пройшов вишкіл у “Веркшуці”, відтак служив підстаршиною (молодшим командиром) в одному з легіонів ДУН та 201-му батальйоні поліції. Зрештою, він дослужився до старшинського звання хорунжого.

На Волині Юліан Ковальський під псевдо “Гарпун” по лінії ОУН став заступником військового референта і командувача відділами Василя Івахіва, а по армійській лінії — очолив штаб молодого війська.

Історик Володимир Мороз вважає, що “Гарпун” обійняв посаду не шефа штабу, а начальника оперативного відділу. Ця думка відрізняється від даних згаданого Василя Сидора, який в 1943—1949 роках займав високі посади в УПА й підпіллі, та від висновків інших дослідників.

Імовірно, Ковальський міг суміщати дві посади, адже розробка бойових операцій — найважливіше завдання штабу, а про інших співробітників поки нічого не відомо.

Семен Снядецький взяв псевдо “Сівко” (також у джерелах трапляється написання “Сійко” та “Сівка”) і став ад’ютантом Головного командира.

Отже, в кінці лютого 1943 року сформувався мозковий центр повстанської армії, що народжувалася. Що цікаво, його очолювали троє земляків — уродженців Львівської області.

Протягом січня—квітня 1943 року перемовини про об’єднання повстанських сил тривали між Волинським крайовим проводом ОУН і “Тарасом Бульбою”. Один із ключових раундів відбувся 9 квітня в с. Золотолин Костопільського району (за ін. даними — на хут. Труди).

Бандерівську сторону представляли: Дмитро Клячківський, організаційний референт Сарненської округи Євген Татура—”Омелько”, провідник Сарненської округи Іван Литвинчук—”Дубовий” і військовик Василь Івахів. З протилежного боку були Тарас Боровець, його начальник штабу Леонід Щербатюк—”Зубатий” з охороною.

Головну роль на цій зустрічі відігравав саме командувач бандерівських загонів Івахів. Він був прихильником об’єднання обох формувань зі спільним штабом. Історик Іван Патриляк розкриває подробиці переговорів:

“Суть пропозицій Івахова зводилася до того, щоб бандерівські відділи під командуванням І. Литвинчука (які оперували на Сарненщині і Костопільщині та за чисельністю дорівнювали “армії” Боровця) були об’єднані з бульбівською УПА в одне повстанське з’єднання, начальником штабу якого буде “Тарас Бульба”, а командиром — “Дубовий”. “Бульба” розраховував на посаду головнокомандувача об’єднаних сил на всій території Волині й Полісся, а тому, пославшись на необхідність порадитися зі своїм штабом, одразу не прийняв бандерівської пропозиції”.

Конкретно обидві делегації лише дійшли домовленості, що об’єднані формування діятимуть під загальною назвою УПА. Відповідний наказ видали 15 квітня 1943 року.

З невідомих причин зустріч 23 квітня не відбулася. Обидві сторони обумовили новий раунд 22 травня за участі ще й представників мельниківської ОУН. Але і він не відбувся вже через загибель Івахіва в бою з німцями.

Це сталося 13 травня 1943 року. Про маршрут пересування штабістів УПА окупантам доніс польський шовініст. Поховали їх через два дні в братській могилі в с. Бечаль (нині — Бичаль) Костопільського району Рівненської області.

Надгробний пам’ятник на могилі Івахова, Ковальського і Снядецького на цвинтарі с. Бичаль Костопільського району Рівненської області.

Довгий час місце поховання залишалося невідомим. Лише у 2004 році активісти Української народної партії спільно з журналістами газети “Волинь” провели краєзнавче дослідження й розшукали могилу. 15 травня 2004 року Василю Івахову, Юліану Ковальському і Семену Снядецькому відкрили пам’ятник.

Бурхлива діяльність Івахіва та його помічників з розбудови УПА урвалася в самому розпалі. Але всі троє створили систему, яка вже підтримувала сама себе і могла зростати далі.

Посаду Головного командира УПА обійняв Дмитро Клячківський під псевдо “Клим Савур”, сумістивши її з посадою крайового провідника ПЗУЗ. Його підпис на “Розпорядженні” Головної команди про встановлення військово-польових судів і військових трибуналів  на теренах України знаходимо вже 15 травня 1943 року.

Із документа видно, що “Клим Савур” був готовий діяти жорсткіше за “Сома”. Загони бульбівців, які на фоні все численніших бандерівських сотень виглядали щораз слабшими, новий командувач УПА наказав приєднувати силою.

Позиція начальника штабу залишалася вакантною до кінця червня 1943 року, коли в підпілля прийшов підполковник Армії УНР Леонід Ступницький — “Гончаренко”.

Табличка на будівлі Рогатинської гімназії ім. Володимира Великого, де навчався перший командувач УПА Василь Івахів. Фото: сайт Рогатинської РДА

Перших будівничих УПА їхні наступники вшанували гідно. 26 січня 1944 року Головний військовий штаб УПА посмертно підвищив Василя Івахова —”Сома” до звання підполковника, Юліана Ковальського — “Гарпуна” до сотника, а Семена Снядецького — “Сівка” — поручника.

Останній Головний командир УПА Василь Кук — “Коваль” 12 жовтня 1952 року нагородив Івахова найвищою нагородою УПА — Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу.

У червні 2015 року в Рогатині відбулася перша курінна рада підготовчого куреня ім. Василя Івахіва Національної скаутської організації України “Пласт”. Рогатинські пластуни відвідують місця, пов’язані з пам’яттю про Василя Івахова — Подусільну, Кулеби, Бичаль.

13 жовтня 2017 року на стіні Рогатинської гімназії ім. Володимира Великого відкрили меморіальну дошку на честь Василя Івахіва. 2018 року в рідному селі Подусільній на Львівщині 110-річчя з дня його народження відзначили офіційно.

А на виставці “Герої”, що відкрилася за участі Президента України Петра Порошенка в Києві 8 травня, серед 12 українських героїв Другої світової та російсько-української воєн була й постать першого Головного командира УПА Василя Івахіва.

Автор висловлює подяку історикам Юрію Юзичу й Володимиру Бірчаку за допомогу в підготовці статті.

Перші сотні УПА. Як починалась антинацистська боротьба на Волині в 1943 році

Перші сотні УПА. Як починалась антинацистська боротьба на Волині в 1943 році

На кінець весни 1943 року нацисти почали розуміти, що мають справу не з хаотичними нападами поодиноких “банд”, а з організованим повстанням проти їхньої влади на Волині. Керівник генерального округу “Волинь—Поділля” Генріх Шене змушений був констатувати, що в районах Горохів, Любомль, Дубно, Луцьк і Кременець повністю “панують націоналістичні банди”

Джерело – Історична правда

Автор – Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Київ)

Партизанські підрозділи, створені членами ОУН (бандерівців), почали з’являлися на Волині від самого початку 1943 року. Ударів по німецьких окупантах першою завдала сотня Григорія Перегіняка (“Коробки”), створена 22 січня в Сарненському районі Рівненської області.

Про її напад на комендатуру м. Володимирця 7 лютого 1943 року відомо досить добре, бо це був найперший бій збройних загонів ОУН(б).

У лютому ж з’явилося ще кілька військових підрозділів, створених бандерівцями. На півдні Волині свою боївку організував член військової референтури Кременецького окружного проводу ОУН Іван Климишин (“Крук”). Бойове хрещення цього відділу було таким же, як і сотні Перегіняка — напад на в’язницю м. Кременця.

Перша спроба виявилася невдалою. “Крук” із усього п’ятьма бойовиками несподівано напоровся на самого начальника тюрми. Через незаплановану перестрілку здійнялася тривога, тож довелося відступати.

Цю будівлю штурмувала боївка “Крука” в лютому 1943-го. Після війни там розмістилося училище механізації сільського господарства

Але в’язнів треба було визволяти за всяку ціну, бо окупанти готувалися поставити їх до стінки. Цього разу бандерівці підготувалися краще. Допомагали Климишину розробляти план операції соратники по військовій референтурі Ілля Ткачук (“Олег”) та Іван Міщена (“Корж”).

У ніч із 19 на 20 лютого 1943 року бойові групи рушили в бік в’язниці. Один із підпільників перерізав телефонний дріт та зробив розрив у колючому дроті, який оточував тюрму.

Підійшовши до мурів, повстанці приставили кілька драбин, залізли на стіну й придушили вогнем охорону. Далі дві бойові групи на чолі з “Круком” і “Коржем” проникли на подвір’я, забрали в охоронців ключі й повідкривали камери. Утікали звільнені в’язні тим шляхом, яким прийшли їхні визволителі:

“В’язні виходили з тюрми нашими драбинами, перелазили через мур і ті що знали околицю відразу втікали далі на свою руку. Інші відступали разом з нами. Ми мали біля 10 підвід, якими їхали, ті, що були побиті й не могли йти. Після прочищення тюрми, ми відступили, залишаючи адміністративні будинки й головну браму на в’язничне подвір незачиненими”.

Іван Климишин (1918—1944) — командир Кременецького куреня групи “Богун” (1943—1944). Учасник численних боїв із нацистами та радянськими партизанами, завдяки чому зажив великої слави. Загинув від рук агента НКВД.

Розлючені нацисти в помсту провели нову облаву та 23 лютого стратили 60 нових заручників на подвір’ї тої-таки в’язниці. Серед страчених був і колишній старшина 6-ї стрілецької дивізії Армії УНР сотник Павло Гарячий.

Тоді ж на заході Волині, в сучасному Горохівському районі, з’явився загін Олексія Брися (“Аркаса”, “Остапа”). Брися в лютому викликав до себе військовий референт Володимиро-Горохівської округи ОУН Микола Горобець (“Славко”) й наказав організувати партизанський відділ.

“Офіційного оформлення мого загону в УПА жодного не було. “Зоренко” і “Славко” розповіли мені, де організовувати загін і як його організовувати, після чого я із “Зоренком” і провідником району виїхав туди й узявся до дорученої роботи”, — згадував Брись на допиті в СМЕРШі в 1944 році.

Базою загону “Славко” визначив ліси тодішнього Берестечківського району Волинської області. У селі Стависько від мережі ОУН Брись одержав до свого розпорядження перших 11-ох добровольців.

Творець одого з найперших відділів УПА Олексій Брись (1921—2015) не був навіть членом ОУН. Улітку 1943 року він служив у розвідці військової округи “Турів”, з листопада — командир куреня ім. Сагайдачного

Попервах загін займався накопиченням зброї, поповненням своїх лав і розгромом фільварків, на яких нацисти організували свої господарства — “штатсгути” й “лігеншафти”. Кандидати в партизани надходили далі, тож загін зростав:

“Славко і Зоренко зв’явзали мене з провідником ОУН у Берестечківському району Дам’яном і дали мені паролі, за допомогою яких я сам зв’язався з комендантом поліцейських загонів Берестечіквського району  Чорним і Лобачівського табору  Круком, з якими я проводив набір в загін.

Декілька озброєних повстанців мені прислав Славко і Зоренко, декілька поліцейських дали названі коменданти, і чоловік 15 я завербував з-поміж колишніх військовослужбовців Червоної армії, що залишилися в околиці, як українців, так й інших національностей. Усього було 38 осіб”.

Приблизно 15 лютого 1943 року в с. Піддубцях нині Луцького району Волинської області крайовий військовий референт Василь Івахів (“Сом”) скликав нараду щодо питань організації військових загонів.

Зліва — Василь Івахів (1908—1943), організатор і перший командвач УПА на Волині. Загинув у німецькій засідці під с. Чорниж Волинської області 13 травня. Справа — його друг Юліан Гуляк-“Токар” (1915—1944), крайовий організаційний референт Західноукраїнських земель. Він загинув під час німецької каральної операції на Львівщині

Військовим референтам нижчих ступенів він дав наказ у кожному районі провести облік військових кадрів, зброї та боєприпасів, призначити командирів і розпочати вишкіл усіх кандидатів у повстанці.

Відтоді закипіла організаційна робота зі створення нових відділів по всіх теренах Північно-західних українських земель (ПЗУЗ), а на чолі її стояв Василь Івахів.

Загально всі ці підрозділи в той час називалися “військовими відділами ОУН”. Самі себе рядові учасники відділів називали “українськими партизанами” чи “українськими повстанцями”. На ІІІ конференції ОУН(б) 17—21 лютого 1943 року збройним силам підпілля планували дати назву “Українська визвольна армія” (УВА).

Проте у складі німецького Вермахту вже існували роти й батальйони, що називалися “Українське визвольне військо”. Щоб уникнути асоціацій із цими колабораційними формуваннями, він назви УВА відмовилися.

Від квітня 1943 року бандерівці за згодою поліського отамана Тараса Боровця (“Бульби”) запозичили його назву “Українська повстанська армія”. З “Бульбою” потім розсварилися, тож свої нечисленні загони він перейменував на Українську народно-революційну армію.

Пропагандистська листівка Українського визвольного війська проти УПА. Повстанців зображають як агентів “жидо-більшовизму”, а їх боротьбу проти нацистів — марною

Із настанням весни здавалося, що проти нацистів піднялася вся Волинь. Місяць березень ознаменувався масовою появою нових повстанських боївок і сотень. Успіхи перших відділів у лютому надихали на більш зухвалі й масштабні операції проти нацистів.

9 березня 1943 року боївки Івана Климишина (“Крука”) й Гордія Загоруйка (“Гармаша”) атакували с. Великі Бережці Кременецького району Тернопільщини. Загинуло 14 німців, серед яких і ландвірт — урядовець, який займався пограбуванням українського села. Його спалили у власному будинку.

У ніч із 10 на 11 березня 50 повстанців напали на німецький склад зброї та комендатуру, які розташовувалися в будівлі меблевої фабрики в м. Оржеві неподалік Рівного.

“Хлопці ніби домовилися з українцями, які були в охороні, але там були ще німці і власівці. Ворвалися у той великий директорський дом, но так получилося, що щось не розщитали. Зразу два наші хлопці там загинуло, один був поранений”, — згадувала зв’язкова Волинського крайового проводу Ганна Козачок.

Усього упівці втратили чотирьох загиблих, у тому числі й командира сотні — Сергія Качинського (“Остапа”), організаційного референта крайового проводу.

Сергій Качинський (1917—1943) був одним із найбільших прихильників повстанської боротьби і створив один із перших відділів УПА (лютий— березень 1943 року)

“Узбек” казав, що вони вскочили у якесь приміщення і по ним стріляють. Вони з “Остапом” давай у вікна вистрибувати. “Узбек” каже: “Я в одне вікно скочив, а він у друге. І на вікні він так і повис. Вистрілили в спину. Ми розгубились і не могли його забрать”, — розповідала пізніше Г. Козачок.

15 березня сотня Леоніда Борейчука (“Стрибайла”) і боївка Дмитра Войцешка (“Єрмака”) вели тригодинний бій із 25-ма німцями біля с. Корчин Костопільського р-ну Рівненщини. Загинуло 16 нацистів, а в повстанців — двоє вбитих.

28 березня 1943 року німецька каральна експедиція чисельністю в 1500 солдатів атакувала сотні “Шпака” та Андрія Довгальця (“Скирди”) на околицях райцентру Людвиполя (нині Соснове на Рівненщині).

Повстанці відбили чотири наступи, та велика чисельна перевага ворога змусила їх відступати вглиб лісу. Їхні втрати склали 17 загиблих і 9 зниклих безвісти. Нацисти ж, якщо вірити звітам УПА, втратили 58-70 убитими, і в помсту спалили Людвипіль і сусідній Губків.

Звернення командувача СС і поліції і командувача поліцією безпеки і СД на Волині й Поділлі до поліцейських, які втекли з німецької служби. Головними винуватцями бунту поліції нацисти називають “Тараса Бульбу” та “галіційське ОУН”

Від середини березня 1943 року на наказ ОУН почалося масове дезертирство українських поліцистів, які більше не хотіли виконувати злочинних наказів німців.

Наприклад, 20 березня з-під Луцька в Цуманський ліс втекло 300 курсантів сільськогосподарської школи на чолі з членом ОУН(б) Степаном Ковалем (“Рубашенком”, “Юрієм”). Вони стали основою загону УПА “Котловина”. Тоді ж у самому Луцьку збунтувалася поліція, яка випустила на волю в’язнів табору військовополонених і збірний пункт остарбайтерів із Дніпропетровщини.

26 березня дезертирували поліцейські сіл Гнійне, Олеськ і Гайки Любомльського району Волинської області. Під проводом коменданта олеського поста Порфирія Антонюка (“Сосенка”) 40 колишніх поліцаїв отаборилися в с. Вовчак Турійського району.

У Вовчаку, розташованому всередині Свинаринського лісового масиву, повстанці збудували військовий табір, який одержав назву “Січ”. “Січ” стала потужною військовою базою для повстанського руху на півдні Волинської області.

Свинаринський лісовий масив — терени бази УПА “Січ”, де діяли підстаршинська школа, майстерні, шпиталі тощо

Повстанський рух ширився, наче повінь. “Варто відзначити, що на Волині тільки два райони вільні від банд. Особливо небезпечними є виступи національно-українських банд у районах Кременець — Дубно — Костопіль — Рівне. Українські національні банди одночасно атакували в ніч з 20 на 21 березня всі окружні економічні об’єкти округи Кременець і один із них повністю знищили.

При цьому загину­ло 12 німців — господарників, лісників, солдатів і поліцейських. Хоча сили поліції і вермахту були негайно надані в розпорядження, дотепер відвойовано лише два райони”, — бідкався райхскомісар України Еріх Кох.

Зростання сил загонів УПА дозволило провадити більші наступальні операції проти гітлерівців.

24 березня 1943 року загін Степана Трохимчука (“Недолі”) та боївки на чолі з “Гонтою” (загалом 150 бійців) атакували виправно-трудовий табір Осада Креховецька (нині с. Нова Українка Рівненського району).

Охорона табору не чекала нападу, тож по двох годинах бою табір був у руках партизанів. Повстанці знищили 13 окупантів і звільнили 176 в’язнів при свої втратах двоє загиблих і один поранений.

Справа — Степан Трохимчук (1909—1945) — організатор і командир одної з перших сотень УПА (1943), командир куреня (1944). Потрапив в полон НКВД, показово повішений 4 січня 1945 року на центральній площі Рівного

А вночі 27 березня 1943 року загони Олексія Брися (“Аркаса”, “Остапа”) та Павла Риська (“Стрільця”) ввірвалися в м. Горохів — центр нацистського гебіту (округи).

Повстанці взяли штурмом дві тюрми, випустили біля 100 в’язнів, напали на пост жандармерії, захопили гараж. На бік нападників перейшло 30-50 українських шуцманів. Серед них був і Антон (Андрій) Марценюк — командир славнозвісної чоти, що 10—11 вересня 1943 року билася з нацистами в Новому Загорові.

Проте опанувати всі важливі об’єкти повстанці не змогли. Горохівська залога, що складалася із 60 німецьких солдатів, вчинила опір. Біля укріпленої будівлі гебітскомісаріату полягло п’ятеро партизанів, ще семеро дістали поранення. Не вдалося захопити й арсенал.

Удар дзвона на світанку сигналізував відступ. Повстанці залишили місто. Горохівська операція обійшлася їм у сім-вісім загиблих соратників.

Завдяки переходу частини поліцаїв загін “Остапа” став налічувати 65—70 бійців при семи-дев’яти кулеметах і двох мінометах, тобто перетворився на сотню. “Після цього я із загоном здійснював підпали колишніх поміщицьких маєтків, яких спалив біля п’яти, вчиняв напади на продуктові бази і мав низку збройних сутичок із німецькими загонами”, — свідчив на допиті Олексій Брись.

Листівка проти УПА, яку видав гебітскомісар Гертер після нападу на Горохів

4 квітня 1943 року відділ “Остапа” напав на виправно-трудовий табір у Лобачівці, нині Горохівського району. Тут каралося кілька сотень невільників: і цивільні, і комуністи, і націоналісти, і поліцейські, запідозрені у зв’язках із ОУН.

Територія табору мала форму трикутника, оточеного триметровою огорожею. В’язні жили в трьох будинках. Комендант Григорій Герасимович зарекомендував себе як вірний посіпака нацистів — він відрізнявся особливою жорстокістю й особисто розстрілював бранців.

Під час двогодинного бою повстанці знищили біля 40 охоронців табору. Коменданта-садиста розстріляли, в’язнів випустили, а сам табір ліквідували. Відділ “Остапа” в цьому бою втратив шістьох загиблих.

День 23 березня 1943 року став відправною точкою для сотні Євгена Басюка (“Чорноморця”), що діяла на півдні Рівненщини. Того дня шестеро повстанців перевозили свої запаси зброї і вступили в бій з угорськими солдатами.

Фото Євгена Басюка з кримінальної справи. Творець перших підрозділів УПА Басюк, потрапивши в радянський полон, пішов на спіпрацю з НКГБ. Детальніше карколомну історію його життя читайте в матеріалі Ігоря Бігуна

За наступні п’ять днів відділ поповнився ще на 10 вояків. До 12 квітня в загоні було вже 35 бійців. Добровольці надходили з усіх куточків Острозького району — їх присилав по лінії ОУН військовий референт Рівненського надрайону Ілля Ткачук (“Олег”). Оскільки надворі було ще холодно, повстанці жили не в лісі, а по хатах на хуторах попід лісом.

Поки тривала організація, майбутня сотня “Чорноморця” намагалася не вступати в великі бої, якщо не рахувати сутичок дозорців з поодинокими радянськими партизанами.

Справжнім серйозним випробуванням для вояків “Чорноморця” стало 19 квітня 1943 року. 65 стрільців його сотні й 55 із сотні Андрія Шеремети (“Сталевого”) вступили в бій із угорським підрозділом у с. Будераж Здолбунівського району.

“Німці зараз з усієї сили кинулися на націоналістів, палять українські села, убивають населення, у листівках Бульбу називають “Дон-Кіхотом”, заявляючи, що бульбівці й бандерівці помагають більшовикам”, — повідомляв радянський партизанський командир Іван Шитов 21 квітня 1943 року

Три години тривала напружена перестрілка, аж поки на поміч своїм союзникам не прибули 10 вантажівок із німецькими солдатами. Щоб не бути оточеними, упівцям довелося відступати. З їх боку був один загиблих і двоє поранених, з боку ворогів — 15 і 19 відповідно.

Оригінальний спосіб конспірації під час набору людей у відділ обрав сотенний Гордій Вротновський (“Гордієнко”) в середині березня 1943 року. У с. Орестів Здолбунівського району Рівненської області він вербував добровольців під виглядом мобілізації остарбайтерів.

Як тільки набралося 25 осіб із Орестова й навколишніх сіл, загін відправився в ліс коло с. Пересопниця Рівненського району. Тут новобранці принесли присягу на вірність Україні та пройшли двотижневий вишкіл.

Гордій Вротновський (1916—1944) — син полковника Армії УНР Костянтина Вротновського-Сивошапки. Командир сотні, куреня (1943), ходив у рейди в Житомирську й Хмельницьку області. Діяв у підпіллі Львова (1944). Потрапив у полон до нацистів, які його стратили

Стати до бою з окупантами повстанцям “Гордієнка” довелося на початку квітня. Правда, засідка на німецько-польський підрозділ виявилася невдалою. Вороги з мінімальними втратами в людях встигли ретируватися, тож трофеїв повстанці не здобули жодних.

Відділ змінював місце дислокації і, врешті-решт, прибув у с. Залізниця Межиріцького (нині Корецького) району. За цей час його сила зросла до 35 вояків, але бойові можливості обмежував дефіцит зброї.

“Нам треба здобути зброю, — звернувся Вротновський до своїх хлопців. — Де? Скажу. На асфальті, в німців треба відібрати”.

Тож партизани “Гордієнка” організували низку засідок на шосе Рівне—Київ. Військове щастя їх не підвело: повстанці розбили дві німецькі машини з офіцерами й позабирали автомати МП-40, пістолети й рацію. За два дні в кювет пустили ще одне авто. Результат — чотири німецькі трупи, двоє полонених і здобута зброя.

Третю засідку підготували ґрунтовніше. У ліску по дорозі з райцентру Межирічі (нині — Великі Межирічі Ко­рецького району) до с. Залізниця разом із місцевими жителями повстанці викопали впоперек рів, а самі замаскувалися серед дерев.

На світанку з’явилася німецька колона з чотирьох машин. Першу вантажівку підбили з кулемета, а решта зуміли втекти. На полі бою лишилося п’ятеро німецьких вояків.

Здобуті ящики з патронами дозволяли озброїти нових добровольців, які зголошувалися в загін. І “Гордієнко” знову повів своїх бійців углиб лісу для навчань. До травня він уже мав під своєю командою укомплектовану сотню.

29 березня 1943 року почалася історія сотні Миколи Каліщука (“Зуха”). Зав’язком підрозділу стало семеро поліцейських з поста в с. Стенжаричах тодішнього Устилузького (нині Володимир-Волинського) району, які раніше дезертирували разом із Каліщуком.

9 квітня о 10-й ранку “Зух” відкрив власний фронт проти нацистів. Його загін напав на німців, які грабували с. Залужжя. Бій проти 28 солдатів тривав 30 хвилин. І хоч стрільців “Зуха” було тільки дев’ятеро, вони вийшли переможцями без втрат.

Микола Каліщук (1920—1944)— командир сотні (1943), боївки сільської самооборони (1944). Загинув у бою з німецькими військами

Троє ворогів загинуло, а упівцям дісталися їхні гвинтівки, шість гранат, 800 набоїв і дві навантажені збіжжям машини.

На цих вантажівках 13 квітня 11 вояків “Зуха” ввірвалися в с. Стенжаричі, де був німецький опорний пункт. Солдати сприйняли їх за своїх і без застережень пропустили. Як тільки машини опинилися серед німецьких позицій, “Зух” скомандував атаку.

Двоє стрільців застрелили вартових. Решта під проводом командира закидали гранатами будівлю, де розташовувався німецький гарнізон. Німці були заскочені зненацька, тож за 10 хвилин здалися.

Завдяки ефекту раптовості втрат “Зух” не мав. Відділ здобув 9 рушниць, 2 кулемети, 18 гранат і 4 тисячі набоїв. Німецька залога з 15 солдатів втратила вісьмох загиблими й двох тяжкопораненими, які згодом теж померли.

Солідні трофеї давали змогу збільшити загін, адже добровольців не бракувало. Станом на 17 квітня 1943 року боївка “Зуха” налічувала вже 30 стрільців, не враховуючи командира.

Після бою в Стенжаричах у сільську місцевість Устилузького району німецькі окупанти намагалися не потикатися. Нацисти мали свій гарнізон тільки в райцентрі, а  решта терену перебувала під контролем повстанців.

До того ж, гітлерівців стримували чутки (очевидно, створені не без участі націоналістів), що в районі налічується до двох тисяч партизанів.

Хрест повстанцям, що загинули в бою з нацистами в Галинівці Володимир-Волинського району. Фото: Леся Бондарук

Повстанські відділи, які базувалися на “Січі”, у квітні 1943 року зайнялися розчисткою околиць від нацистів. 17 квітня повтанці під проводом “Вишневецького” напали на районне містечко Локачі. Після трьох годин бою упівці розгромили районну управу, захопили аптеку, два автомобілі й убили 14 німців і польських поліцаїв.

Не менш напруженим вийшов штурм німецького ДОТу в с. Домінополі поруч із Вовчаком того ж дня. Німецька залога знищила 7 повстанців, однак, урешт-решт, зазнала розгрому.

23 квітня, у Великодню п’ятницю, командир Степан (Назар) Гаврилюк (“Чуйкевич”) із вояками оточив окупантів у с. Галинівка Володимир-Волинського району. Під напором ураганного вогню німці залишили село й околиці. Повстанці втратили вісім чоловік загиблими.

У цей же час на півдні Волині господарем був Іван Климишин (“Крук”). 9 квітня 1943 року об’єднані загони “Крука” та Василя Процюка (“Кропиви”) (80 вояків) обстріляли німецьку автоколону на шляху Шумськ—Кременець. Загинув начальник жандармерії Кременецького гебіту Фріц Єгер і четверо жандармів.

Так виглядав табір куреня Івана Климишина (“Крука”) в серпні 1943 року

Весною “Крук” заснував табір на схилі гори неподалік с. Велика Іловиця Шумського району. На квітень його загін налічував уже 40-50 бійців. У травні загін зріс на 150 вояків за рахунок боївки з Лановецького району Тернопільщини.

Згодом долучилися ще боївки Дедеркальського й Шумського районів. Так до червня виник Кременецький курінь УПА — одне з перших формувань такого рівня.

У квітні—травні 1943 року УПА ще не мала стрункої вертикалі управління. Її відділи діяли окремими чотами й сотнями, чиї командири виконували вказівки місцевих військових референтів ОУН. Загальна чисельність усіх підрозділів УПА на той час складала близько двох тисяч вояків.

На кінець весни 1943 року нацисти почали розуміти, що мають справу не з хаотичними нападами поодиноких “банд”, а з організованим повстанням проти їхньої влади на Волині.

Так оцінював ситуацію окупаційний керівник генерального округу “Волинь—Поділля” Генріх Шене. Він змушений був констатувати, що в районах Горохів, Любомль, Дубно, Луцьк і Кременець повністю “панують націоналістичні банди”.

Перелік відомих перших відділів УПА на Волині, складений істориком Ігорем Марчуком. Із книги: Марчук І. Командир УПА-Північ Дмитро Клячківський-“Клим Савур” (Рівне, 2009)

Дійшло до того, що в окупаційні органи влади почали надходити прямі погрози від повстанських командирів. Приміром, такого листа принесли цуманському чиновнику відпущені полонені:

“…нагадуємо: “На кожен ваш удар ми відповімо ударом!”. Ваш Цумань разом із вами й вашими поляками злетить у повітря. Не тіштеся тому, що ви, окупувавши Україну, палите її, п’єте народну кров і загрожуєте своїми танками.

Наші груди міцніші за ваші танки, наша гордість сильніша за ваше гестапо. Ми знаємо, що ви прийшли для того, щоби спустошити Україну і знищити українців! За це ви розплатитеся власною кров’ю!!”.

І дальші місяці 1943 року показали, що це були не порожні слова. Нацистам довелося залучати високопоставлених фахівців із антипартизанської боротьби: обер-групенфюрерів СС Еріха фон дем Баха та Ганса Адольфа Прюцманна. Вони залили Волинь кров’ю, засипали бомбами, а проте розгромити УПА та зламати опір українців не змогли.

А Українська повстанська армія зростала. Сотні перетворилися на курені. Курені об’єдналися в групи. Влітку 1943 року повстанський рух охопив Галичину й суміжні області Центральної України.

На зламі 1943/1944 років Головний військовий штаб УПА реорганізував усі свої війська в три генеральні військові округи: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Південь (Південна Волинь і Поділля) і УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закерзоння).

Так із маленьких боївок на 10-30 стрільців виросла потужна партизанська армія, яка в 1944 році була готова до зустрічі з комуністичним тоталітарним режимом.

“Боремося проти тиранії!”. Перший маніфест бандерівської ОУН

“Боремося проти тиранії!”. Перший маніфест бандерівської ОУН

Картинки по запросу "перший маніфест бандерівської оун"
Фото – Місто
“Творимо в Україні один спільний фронт боротьби всіх селян, робітників і трудової інтелігенції проти московсько-більшовицького гніту та визиску. Боремося за те, щоб у Самостійній Українській Державі кожен український селянин став самостійним заможним господарем, кожний робітник власником своєї праці, кожний громадянин — вільною людиною. У вільній самостійній Україні — вільне щасливе життя”.

Джерело – Історична правда

Автор  – Ігор Бігун – науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Київ)

Організація українських націоналістів (бандерівців) веде свою історію від 10 лютого 1940 року, коли утворився Революційний Провід ОУН. Першим публічним документом, яким нова організація сповістила українців про своє існування був “Маніфест Організації українських націоналістів” того ж таки 1940 року.

Маніфест являв собою декларацію цілей, за які нова ОУН мала намір боротися, та засад, яких збиралася дотримуватися в цій боротьбі.

Історикам “Маніфест” відомий. У своїх ґрунтовних працях його згадують або цитують Анатолій Кентій, Володимир Косик, Іван Патриляк і Володимир Мороз. Але є один нюанс.

Існувало декілька редакцій “Маніфесту”. І автори посилаються на різні його версії. Причому більшість датує вихід “Маніфесту” груднем 1940 р., і лише Косик зауважує, що первісний варіант існував уже в березні.

“Маніфест Організації українських націоналістів” розробили в надрах референтури пропаганди Проводу ОУН (її також називали Головним осередком пропаганди), якою керував Степан Ленкавський. На той час осідком Революційного Проводу було м. Краків у Генеральному губернаторстві, яке нацисти створили в окупованій Польщі.

Як удалося з’ясувати авторові цих рядків, існує три редакції “Маніфесту Організації українських націоналістів”, випущених протягом 1940 р. Усі версії відрізняються між собою — деякі невеликими фрагментами тексту, а деякі — суттєво. До того ж, їхні копії розбиті на різну кількість параграфів (6, 7, 8, або ж 10). Та все одно, суті документу це не змінює, і всі редакції витримані в одному дусі.

Найбільш ранній варіант “Маніфесту” датований березнем 1940 р. — невдовзі після створення Революційного Проводу ОУН. Його примірники можна знайти в Державному архіві Рівненської обл. (ДАРО).

Маніфест Організації українськи націоналістів, березень 1940 року. Для збільшення натиність тут. Державний архів Рівненської обл. — Ф. Р-13. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 5.

Цей “Маніфест” надрукований на одному аркуші, що за форматом схожий на плакат.  Усі десять його параграфів пронизані революційно-визвольним й антирадянським  пафосом:

“Ми, українці, підносимо прапор боротьби за свободу народів та людини. Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів  московську імперію  творимо  новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу в світі”. І далі:

“Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів. Боремося проти всіх видів московського імперіалізму, а зокрема проти більшовизму, що довів національно-політичний, релігійний, культурний, соціальний  і господарський гніт до крайніх меж”.

Зверніть увагу на застосування гасла “Свобода народам! Свобода людині!”. Як бачимо, в ідеологічному арсеналі бандерівців воно було від самого заснування революційної ОУН.

Автори “Маніфесту” наділяли українську націю месіанською роллю у справі звільнення усіх народів СРСР:

“Українці силою об’єктивних умовин  є авангардом усіх поневолених Москвою народів у їх боротьбі за повне визволення. Українці на землях  поневолених Москвою народів  стають у перші лави їх революційної боротьби. Кличемо всіх українців  де вони не жили б  ставати у бойові лави Фронту Української Національної Революції, яку веде Організація українських націоналістів  під проводом Степана Бандери”.

Інший примірник березневої редакції Маніфесту ОУН. Для збільшення натисніть тут.

Чималий фрагмент “Маніфесту” присвячено боротьбі за права і свободи, що ми їх нині називаємо правами людини і громадянина:

“Боремося: проти крайнього пониження людини в її праці та в її хаті, проти ограблення її з усякої радості життя, проти поголовного ожебрачування гро­мадян, проти обтяжування жінок найтяжчими обов’язками під брехливою заслоною “урівноправнення”, проти злочинного оглуплювання дітей і молоді брехливою більшовицькою “на­укою”, газетою, кіном, радіом, театром, мітингами та всією безтолковою агіткою сталінського режиму.

Боремося: за гідність і свободу людини, за право визнавати одверто свої переконання, за свободу всіх віроісповідань, за повну свободу совісті. […]

Боремося: проти тиранії і терору більшовицької кліки, проти жахливого режиму НКВД у колгос­пах, фабриках, заводах, армії, флоті, партії, комсомолі, школі і хаті.

Боремося: за право працюючих виявляти одверто свої політичні переконання словом і дру­ком, відбувати свобідно прилюдні збори, та творити свої політичні, громадські та професійні організації”.

Замість ідеї війни класів бандерівці закликали до спільного виступу всіх трудових класів української нації заради знищення більшовицької експлуатації:

“Творимо в Україні один спільний фронт боротьби всіх селян, робітників і трудової інтелігенції проти московсько-більшовицького гніту та визиску. […] Боремося за те, щоб у Самостійній Українській Державі кожен український селянин став самостійним заможним господарем, кожний робітник власником своєї праці, кожний громадянин  вільною людиною. У вільній самостійній Україні  вільне щасливе життя”.

Обкладинка редакції “Маніфесту” грудня 1940 року ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 4. — Арк. 17

Антиколоніальні та демократичні положення “Маніфесту” дали підстави професорові Патриляку провести паралелі між оунівським документом та відомими деклараціями Великої Французької (1789—1799) та Американської (1775—1783) революцій.

Ось, наприклад, витяг із Декларації незалежності США (1776):

“Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя; що уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють; що в кожному випадку, коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такі способи, які видаються народу найдоцільнішими для осягнення своєї безпеки і щастя”.

Маніфест Організації українських націоналістів, грудень, 1940 року. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 4. — Арк. 17—18.

Чи, приміром, Декларація прав людини і громадянина (1789):

“Метою кожного політичного об’єднання є збереження природних і невід’ємних прав людини; цими правами є свобода, власність, безпека і опір гніту. […] Дже­рело всього суверенітету бере свій початок в нації; жодна група, жодна особа не може здійснювати владу, яка прямо не випливає з нього. […] Ніхто не може зазнавати утисків через висловлення власних поглядів, навіть релігійних, якщо їх висловлення не порушує громадського порядку, встановленого законом. […] Вільне повідомлення ідей і поглядів є одним із найцінніших прав людини. Як наслідок, кожен громадянин може вільно висловлюватись, писати і друкувати, але підлягає відповідальності за зловживання цією сво­бодою у випадках, передбачених законом”.

Найвідомішим серед істориків є варіант “Маніфесту” за грудень 1940 р. Саме грудневу редакцію найчастіше згадують у контексті остаточного розколу ОУН, який до того часу де-факто вже відбувся. Серія переговорів, які тривали впродовж року, завершилася виключенням Степана Бандери та його послідовників з ОУН за рішенням Революційного трибуналу організації.

Варіант “Маніфесту” за грудень 1940 року. Закінчення.

Згідно з висновком Івана Патриляка, до початку вересня єдиної ОУН уже не існувало. Історик трактує грудневий маніфест як своєрідну риску, якою бандерівці відмежувалися від прихильників Андрія Мельника.

Документ видано в вигляді брошури на чотири сторінки (є ще два таких самих тексти на одну сторінку без дати, але за змістом можемо ствердити, що це той самий “Маніфест” за грудень). Його зміст майже ідентичний березневій редакції за винятком кількох речень, які вилучено чи переформульовано. Що найбільше впадає в око, це те, що з тексту (в цитованій вище частині про спільний фронт поневолених) зникло ім’я Степана Бандери.

Інший примірник “Маніфесту” за грудень 1940 р. у вигляді листівки. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 13. — Арк. 1. Для збільшення натисність тут.

Третій варіант “Маніфесту” можна знайти в ДАРО або Центральному державному архіві громадських об’єднань України (Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 931. — Арк. 104-104а). Він надрукований на чотирьох сторінках і датований лише 1940 р. без місяця. Тому важко сказати точно, коли саме ця відозва побачила світ. Очевидно, не пізніше грудня того ж року.

Від інших двох редакцій її відрізняє кілька відмінностей. Перша — в документі приділено більше уваги співпраці українських самостійників із визвольними рухами інших народів, загарбаних Москвою. Третій параграф на початку відкриває абзац:

“Кличемо всі народи, поневолені Москвою, повстати до боротьби за свою волю і самостійність. Лише повне відділення від Москви й повне державне усамостійнення поневолених Москвою народів Європи та Азії і свобідна вспівпраця між ними доведе їх до всебічного розвитку”. І далі по тексту параграфа:

“Кличемо всіх українців, що живуть на землях інших народів, поневолених Москвою, будити серед тих народів змагання до власної самостійності, помагати їм всіми силами у визвольній боротьбі та організувати всюди один спільний революційний фронт проти Москви – за волю і  самостійність народів та свободу людини”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік. ДАРО. — Ф. Р-13. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 1-2

Другою відмінністю цього варіанту є четвертий параграф, який ґрунтовно відрізняється від того самого фрагменту інших редакцій “Маніфесту”.

“Кличемо вояків усіх бувших українських армій.

Кличемо усіх козаків, стрільців, запорожців і гайдамаків [ідеться про ветеранів відповідних частин Української Галицької армії та Армії УНР  І. Б.].

Кличемо усіх українських повстанців.

Кличемо усіх українських політв’язнів і засланців.

Кличемо членів і прихильників усіх українських підпільних організацій, бувших і теперішніх  Центрального повстанчого комітету, Центрального повстанчого козацького комітету, Вільного козацтва, Спілки визволення України (СВУ), Спілки української молоді (СУМ), Українського національного центру, Української військової організації (УВО), Української воєнної організації (УВО) та всіх інших організацій і груп”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Друга сторінка.

Утім, кличі солідарності визвольної організації з переліченими вище антирадянськими і самостійницькими колами анітрохи не дивують. Зате далі йдуть геть нетипові як для українського націоналістичного середовища заклики:

“Кличемо всіх шумськістів, хвильовистів, укапістів [ідеться про націонал-комуністів   прихильників наркома освіти УСРР Олександра Шумського, письменника Миколи Хвильового та Української комуністичної партії  І. Б.],

кличемо всіх українських комуністів  членів і прихильників націоналістичної опозиції,

кличемо всіх українських комсомольців-націоналістів,

кличемо членів і прихильників усіх бувших українських партій,

кличемо всіх українців-самостійників станути в одному революційному фронті до боротьби за самостійність і соборність України та за самостійність усіх народів, поневолених Москвою, яку організує й веде ОУН під проводом Степана Бандери”.

Таку декларацію готовності співпрацювати зі свідомою частиною українського комуністичного табору можна назвати безприкладною в тодішній пропаганді ОУН та інших націоналістичних організацій.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Третя сторінка.

Дана редакція “Маніфесту” є найбільш усеосяжною щодо потенційних прихильників в Україні та союзників за її межами. Вона декларує наміри співпрацювати з якнайширшими верствами українців, які визнають потребу незалежності України та чітко формулює ідею антирадянського фронту поневолених народів на чолі з українцями.

Концепція такого фронту отримає життя в 1943 році, коли зі створенням Української повстанської армії до її лав увіллються представники 28-ми національностей та етнічних меншин. Делегати 13-тьох із них зберуться 21—22 листопада 1943 року на Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. По війні ідея спільного міжнародного антирадянського фронту реінкарнується в Антибільшовицький блок народів, зініційований Закордонними частинами ОУН в еміграції.

Один із патріархів сучасної української історіографії ОУН і УПА Анатолій Кентій у своїй фундаментальній праці “Збройний чин українських націоналістів” висловив думку, що “у квітні 1941 р. на II Великому зборі ОУН С. Бандери її керівництво фактично відійшло від наміру створити єдиний фронт боротьби за участю усіх отих вищеперелічених сил та інших проводів українства і знову заняло непримиренну позицію щодо “українських опортуністичних партій”, не кажучи вже про ставлення до комуністів і комсомольців українського походження”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Закінчення.

Проте ми дозволимо собі не погодитися зі словами визначного історика. Вважаємо, що його висновок ґрунтується на хибній інтерпретації постанов ІІ Великого збору ОУН. Адже в постановах зазначено конкретно, які політичні сили ОУН вважала ворожими:

“ОУН поборює: всі опортуністичні те­чії в СССР, які не йдуть на повний розрив з Москвою, а надіються на частинні уступки зі сторони Москви та стоять на становищі постепенної перебудови СССР шляхом еволюційних змін. А також: “всі опортуністичні партії та емігрантські групи… що розбивають одноцілий фронт бороть­би українського народу та узалежнюють українську справу виключно від зовнішніх т. зв. сприятливих умовин” [виділення мої — І. Б.].

Понад те, “Постанови” наголошують, що бандерівці готові співпрацювати з усіма, хто стоїть на антирадянських позиціях і визнає незалежну Україну, безвідносно до їх політичних програм: “Організація українських націоналістів вважає союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Ук­раїнської суверенної соборної держави. Відношення ОУН до держав та політичних рухів перерішується їхнім протимосковським наставленням, а не більшою чи меншою політичною співзвучністю з україн­ським національним рухом”.

Російський переклад грудневого “Маніфесту”, виконаний радянськими спецслужбами. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 13. — Арк. 2—3

Інший документ, складений невдовзі після Великого збору, — “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”, який містив набір докладних інструкцій із організації антирадянського повстання та державного будівництва самостійної України, — уточнював тактику ОУН відносно альтернативних політичних середовищ:

“Політичні групи, які мають за мету суверенну соборну Українську державу, а різняться від ОУН, н[а]пр[иклад], соціальними концепціями, старатися перетягнути на нашу платформу. Коли це не вдасться, вести свою позитивну роботу. Коли ці групи при владі й ведуть українську по­літику, їх попирати, а незалежно від того розбудовувати силу. Поборю­вати тоді, коли відходитимуть від ідеї суверенності чи проповідувати­муть шкідливі українській нації орієнтації, або взагалі ослаблювати­муть силу народу”.

Тобто, ми знову бачимо наміри співпрацювати та підтримувати всі угруповання, які послідовно виступають за незалежність і соборність України.

Друга сторінка російського перекладу грудневого “Маніфесту”, виконаного радянськими спецслужбами

І зрештою, практична діяльність ОУН(б) підтвердила вірність цим програмним положенням, як і “Маніфесту” 1940 р. Під час “перших совєтів” 1939—1941 рр. бандерівці зуміли залучити до своїх лав щонайменше трьох непересічних вихідців із Радянської України: Йосипа Позичанюка (1913—1944), Пантелеймона Сака (1905—1943) і Олеся Гая-Головка (1910—2006).

Ба більше: радянські органи держбезпеки мали дані, що Степан Бандера прагнув установити контакти з президентом Академії наук УРСР Олександром Богомольцем!

Й. Позичанюк був членом комсомолу та працівником редакції газети “Комсомолець України”, якого ЦК ЛКСМУ спрямував для розбудови радянської преси до Львова. Педагога П. Сака радянська влада відправила на посаду директора одної зі львівських шкіл у рамках радянізації освіти.

О. Гай-Головко на момент приїзду у Львів у 1940 р. був уже відомим радянським письменником, членом Спілки письменників УРСР і  до 1941 р. працював редактором літературно-мистецького відділу місцевого радіокомітету.

Усі троє стрімко ввійшли до найвищих щаблів середовища ОУН. Гай-Головко став міністром інформації та пропаганди, а Позичанюк — його заступником в Українському Державному Правлінні Ярослава Стецька.

Пантелеймон Сак разом із Київською похідною групою йшов проголошувати відновлення Української держави у столиці. А в 1942—1943 рр. був членом Проводу ОУН та крайовим провідником Осередньо-Східних українських земель із центром у Києві. Після розгону нацистами УДП Гай-Головко від ОУН відійшов, але Сак і Позичанюк продовжили збройну боротьбу й загинули від рук, відповідно, нацистів і комуністів.

Склад Українського Державного Правління. З виставки “УПА – відповідь нескореного народу”. Автори: Володимир Бірчак, Ольга Сало. Для збільшення натисність тут.

До слова, у згаданому уряді Стецька з-поміж 28 міністрів, їх заступників і державних секретарів членами ОУН(б) були тільки 11-ро. Решту складали безпартійні та члени колишніх західноукраїнських партій, як от: УНДО, соціал-радикалів та ін.

Отож бачимо, що “комсомольці-націоналісти” та “прихильники бувших українських партій” непогано вживалися з досвідченими бандерівцями. Єдиною умовою цього була їхня готовність боротися за Українську Самостійну Соборну Державу.

Вищезгадана інструкція “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” серед першочергових заходів під час збройного виступу давала таку настанову: “Поширюємо маніфест  поклик до повстання”. Імовірно, йдеться саме про “Маніфест Організації українських націоналістів” 1940 року. Адже його текст, і особливо останні рядки, добре надаються на роль заклику до повстання:

“Віримо й знаємо, що близький вже час, коли здійсниться заповітна мрія наших батьків і з крові довгої черги героїчних поколінь спалахне вогонь народного гніву.

Встане Україна і розвіє тьму неволі!

Через повний розвал московської імперії шляхом Української Національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську Державу та визволимо поне­волені Москвою народи.

Валіть московську тюрму народів!

Свобода всім поневоленим!

Воля і самостійність Україні — смерть Москві!”.

У грудневій редакції останні три рядки дещо змінені:

“Українці і всі гноблені Москвою народи! Ставайте до нещадної боротьби з московсько-більшовицьким гнітом!

Валіть московську тюрму народів!

Свобода всім поневоленим!”

Це підтверджує й професор Косик. За його даними, в перші місяці німецько-радянської війни ОУН(б) розповсюджувала цей “Маніфест” на землях по німецькому боці фронту. Часто його клеїли як афішу на стінах будинків і огорожах. Один із таких примірників наведено в другому томі збірника німецьких архівних документів “Україна в Другій світовій війні в документах”, упрядкованому професором.

“Маніфест” на першій шпальті газети “Самостійна Україна” (Ч. 1, 7 липня 1941 р.). Для збільшення натисніть тут. Переглянути число повністю можна в Архіві української періодики онлайн.

Очевидно, “канонічною” стала саме груднева редакція “Маніфесту”. Бо саме текст цієї редакції можна знайти у збірнику Косика, а також — на шпальтах західноукраїнської преси літа 1941 року. Газети “Самостійна Україна” (м. Станиславів / Івано-Франківськ), “Вільне слово” (м. Дрогобич Львівської обл.) та “У бій!” (м. Косів Івано-Франківської обл.) в липні 41-го передрукували грудневу версію “Маніфесту ОУН”.

“Маніфест Організації українських націоналістів” 1940 року засвідчив вірність націоналістів ідеалам демократичних прав і свобод, солідарності з поневоленими націями та антиколоніальної боротьби від самого початку існування організації. Цим документом бандерівці проголосили, що вони є національно-визвольною силою, яка прагне повалити комуністичний тоталітарний режим.

І попри те, що в 1941—1942 рр. в пропаганді революційної ОУН траплялися авторитарні чи навіть ксенофобські гасла, “Маніфест” був основою для ідеологічної еволюції ОУН. Закономірним її результатом стала нова, демократична, програма, затверджена Третім Надзвичайним Великим збором ОУН 21—25 серпня 1943 року.

Прогресивні положення “Маніфесту Організації українських націоналістів” не втрачають актуальності й сьогодні.

У скороченому вигляді стаття вперше з’явилася в газеті “Шлях перемоги” (№ 35, 30 серпня 2017 року).