АНОНС: Лекція «Більше не таємно: як в Україні відкрили ахріви ЧК-КҐБ»

АНОНС: Лекція «Більше не таємно: як в Україні відкрили ахріви ЧК-КҐБ»

 
Як в Україні відкрили найбільші на пострадянському просторі архіви ЧК-КҐБ та, що збергілагося за завісою секретності? Така лекція відбудеться в Чернівцях.

Джерело: Історична правда

Про це повідомляють організатори із Української академії лідерства. Чернівці.

9 квітня 2015 року український парламент голосує відразу в цілому усі 4 “декомунізаційні” закони. Це була реакція на спробу повернути Україну в тоталітарне минуле. Перший закон відкривав доступ до архівів колишніх комуністичних спецслужб.

Що ховається за завісою секретності?

В чому звинувачував Комітет Вашого дідуся чи бабусю?

Чи могла спецслужба стежити за Вами під час навчання в інституті?

Хто із “сєлєбрєтіс” ХХ століття був агентом та чи можуть бути добрі і погані агенти?

Усе це та багато іншого на зустрічі із заступником директора Архіву СБУ (2014-2016), співавтором “декомунізаційних законів”, керівником академічних програм Центру досліджень визвольного руху , істориком та журналістом, редактором онлайн-видання “Історична Правда” – Володимиром Бірчаком.

Реєстрація за посиланням.

Час: 24 лютого, понеділок, 18:00

Місце: УАЛ. Чернівці, вул. Дарвіна, 2а

 

“Назвати членів ОУН мені забороняє Закон Божий і Тайна Сповіді”. Історія о. Василя Пришляка

“Назвати членів ОУН мені забороняє Закон Божий і Тайна Сповіді”. Історія о. Василя Пришляка

Вирок у справі о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ
На одному із допитів НКҐБ між слідчим та отцем відбувся діалог. «Звідки вам відомо, що у селі Підгірці була ОУН?», — запитав слідчий. «Деякі жителі села, приходячи до мене на сповідь, розповідали про те, що є членами ОУН», — відповів йому на це отець. «Назвіть цих осіб» — аж загорівся отримати довгоочікувану інформацію чекіст. «Назвати тих осіб, які на сповіді мені повідомили про свою належність до ОУН, я не можу, бо зробити це мені забороняє Закон Божий і Тайна сповіді…» — беззастережно відповів священник.

Джерело – Релігійно-інформаційна служба України

Автор – Володимир Бірчак, історик, журналіст, заступник директора Архіву СБУ (2014-2016), керівник академічних пргорам Центру Досліджень Визвольного Руху

Довге і непросте життя отця Василя Пришляка розпочнеться на Тернопільщині. Тут у 1890 році у селі Вікно Гримайлівського повіту (нині Гусятинський район) у сім’ї Григорія народиться син.

Батько старався дати добру освіту Василеві. Після закінчення гімназії в Тернополі юнак вступив у Львівський університет на теологічний факультет.

о. Василь Пришляк

Студіюючи теологію, В. Пришляк вирішує стати священником. Та здійснити цю свою мрію після завершення навчання у 1918 році не вдалося. Обставини склалися дещо по-іншому.

Після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії західні українці заявили своє право на самовизначення та проголосили незалежну Народну Республіку.

Василь Пришляк долучився до державницької праці у новоствореній державі – ЗУНР. На запрошення очільника Скалатського комісаріату й члена Української Національної Ради ЗУНР Михайла Новаківського, Пришляк працював керівником відділу з розподілу продовольства серед населення в цій структурі з грудня 1918 до липня 1919.

У цей час на західноукраїнських землях тривали військові баталії між поляками та українцями. У зв’язку із наближенням польського фронту та переходом Галицької Армії через р. Збруч Пришляк повернувся до рідного села. А згодом переїхав до Львова, де у квітні 1920 одружився із Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) і розпочав підготовку до іспитів перед єрейськими свяченнями, щоби здійснити свою давню мрію і стати священником.

Довге і непросте життя отця Василя Пришляка розпочнеться на Тернопільщині. Тут у 1890 році у селі Вікно Гримайлівського повіту (нині Гусятинський район) у сім’ї Григорія народиться син.

Батько старався дати добру освіту Василеві. Після закінчення гімназії в Тернополі юнак вступив у Львівський університет на теологічний факультет.

Студіюючи теологію, В. Пришляк вирішує стати священником. Та здійснити цю свою мрію після завершення навчання у 1918 році не вдалося. Обставини склалися дещо по-іншому.

о. Пришляк – парох с. Підгірці , 1960 р. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк – парох с. Підгірці, 1960 р. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом” Ігорем 

Після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії західні українці заявили своє право на самовизначення та проголосили незалежну Народну Республіку.

Василь Пришляк долучився до державницької праці у новоствореній державі – ЗУНР. На запрошення очільника Скалатського комісаріату й члена Української Національної Ради ЗУНР Михайла Новаківського, Пришляк працював керівником відділу з розподілу продовольства серед населення в цій структурі з грудня 1918 до липня 1919.

У цей час на західноукраїнських землях тривали військові баталії між поляками та українцями. У зв’язку із наближенням польського фронту та переходом Галицької Армії через р. Збруч Пришляк повернувся до рідного села. А згодом переїхав до Львова, де у квітні 1920 одружився із Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) і розпочав підготовку до іспитів перед єрейськими свяченнями, щоби здійснити свою давню мрію і стати священником.

Дружина Володимира, США, 1967 р. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

Дружина Володимира, США, 1967 р. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом”  Ігором Євгеновичем 

У жовтні цього ж року його благословив і рукопоклав на душпастриську працю Митрополит Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький.

Розпочалося священниче служіння отця Василя Пришляка на Львівщині. Майже рік він перебував на парафії у м. Кам’янка Струмилова (нині Кам’янка Бузька), згодом служить у с. Барилів Лопатинського (нині Радехівського району), а з березня 1923 і до жовтня 1927 – священник у с. Криве Радехівського району.

Із жовтня 1927 року і аж до дня свого арешту о. Пришляк буде парохом у с. Підгірці Олеського (нині Бродівського р-ну). Спочатку відправляв богослужіння у церкві Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році – авт.), а у 30-их роках розпочав побудову нового мурованого храму в селі.

Перебуваючи на парафії у Підгірцях, отець працював вчителем у неповній середній школі та завідував місцевим кооперативом. Він користувався великою повагою і довірою серед народу і духовенства, тож із 1938 до 1943 очолював деканат Олеського району.

Церква Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році). Джерело: wikimapia.org

Церква Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році)

За словами свідків, на початку 1939 о. Пришляк збирав гроші в церкві, а також серед жителів села. Однак, як стверджували свідки, ці гроші в церкві не залишились, а були відправлені до Чехословаччини.

Можна припустити, що отець таким чином проводив збірку коштів для потреб Карпатської України. Підтвердженням цього може бути його дружба із згадуваним вже М. Новаківським, що в цей час якраз перебував на території Закарпаття та брав активну участь у розбудові місцевої української автономії.

Із приходом німецької влади на Львівщину о. Василь пів року очолював товариство «Просвіта» в Олеському районі, допоки останнє не перетворили в «Українське освітнє товариство» (УОТ – авт.) За цей час йому вдалося відновити та відкрити роботу 27 просвітянських читалень в районі, що раніше були закриті радянською владою.

Як очільник районної «Просвіти» отець звертався із різними розпорядженнями до голів читалень. В одному із них зафіксовані такі слова:

«…хвиля, яку тепер переживаємо, вимагає від нас великої напруженої праці, щоби не тілько відбудувати те, що ми під час двох останніх років втратили, але у відбудову втраченого вкласти свої нові надбання».

На одному із допитів слідчого дуже зацікавлять слова про «два втрачені роки», і він ще перепитає отця, чи той мав на увазі період радянської влади 1939-1941, на що о. Пришляк відповість ствердно.

Отець, як і більшість українців, у червні-липні 1941 раділи звільненню від більшовиків. Та не забував о. Пришляк і про допомогу ближньому. Так, завдяки його старанням було звільнено із німецького полону понад 40 офіцерів та солдатів Червоної Армії (полонених утримували у Підгорецькому замку – авт.), яких відправили до їхніх домівок.

Упродовж німецької окупації о. Василь повсякчас давав у себе прихисток червоноармійцям чи втікачам із німецьких таборів. Одним і них був і Пономаренко Андрій, уродженець Сталінської (нині – Донецької) області, що потрапив пораненим до німецького полону у 1942.

Андрій перебував у різних госпіталях на території Генерал-Губернаторства (нині – Польща), де йому ампутували руку, а у 1943, коли його етапували на Львівщину, йому вдалося втекти і потрапити у с. Підгірці. Отець Василь прийняв його до себе, де він перебував аж до приходу Червоної Армії у липні 1944.

о. Пришляк разом із парафіянами на свято Пресвятої Євхаристії. Світлина надана Головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк разом з парафіянами на святі Пресвятої Євхаристії. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом”  Ігором Євгеновичем 

На початку 1942 отцю запропонували очолити Олеську районну делегатуру Українського Центрального Комітету (УЦК – авт.) Він погодився і керував нею з перервами від грудня 1942 до квітня 1943, а потім – із травня до липня 1944. Це згодом стане одним із основних його звинувачень у НКҐБ.

Водночас у період із 1941-1944 о. Пришляк також очолював окружний союз кооперативів у Золочеві.

У період, коли отець не керував районною делегатурою УЦК, він виконував обов’язки підреферента цієї структури із соціального забезпечення. о. Василь опікувався дітьми-сиротами, організовував дитячі садочки, допомагав голодуючим дітям, що прибували на Львівщину із Гуцульщини тощо.

Весною 1943, коли розпочалось формування 14 гренадерської дивізії військ СС «Галичина», двоє старших синів отця, Ратислав-Михайло (1922 р.н.) та Жданомир-Андрей (1923 р.н.) пішли до неї добровольцями.

Ратислав-Михайло, 1941 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Ратислав-Михайло, 1941 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

У Дивізії «Галичина» вони стали радистами, але у липні 1944 у бою під Бродами потрапили до радянського полону. Станом на кінець 1944 – перебували в полоні у м. Сталіногорськ (нині – Новомосковськ) РСФСР. Ратислав помре у концтаборах ГУЛАГу, а Жданомиру вдасться відбути термін покарання і повернутися додому.

Жданомир-Андрей, 2002 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Жданомир-Андрей, 2002 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

Із наближенням фронту до с. Підгірці сім’я отця евакуювалася в тил. Донька Христина-Любов (1925 р.н.), що працювала в окружному союзі кооперативів у Золочеві, разом із хворою матір’ю Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) та братом Благодаром-Петром (1927 р.н.) переїхали до Старого Самбора. Отець залишився сам.

Випереджуючи події, варто розповісти про родину отця. Дружина, донька і молодший син Благодар із Самбора перебрались до Німеччини, де Благодар вступив у ряди протиповітряної оборони (т.зв. «Юнаки-СС» — авт.)

Після 1945р. Благодар був інтернований альянтами. Мати з донькою, ймовірно, перебували в таборах для переміщених осіб. Через декілька років жінки переїхали до США, а Благодар – до Колумбії, звідки згодом також перебрався до США.

Благодар-Петро, 1975 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Благодар-Петро, 1975 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

Та повернімось до Підгірців червня-липня 1944 року. У цей час о. Пришляк вже знову був на чолі районної делегатури УЦК та допомагав жителям села, які мали бажання евакуюватися в тил. З цією метою йому вдалося через УЦК виділити певну суму грошей для цих людей, а також домовитись із німецьким військовим командуванням про їх захист.

Після повернення радянської влади на територію Львівщини отець залишався на волі ще кілька місяців. Заарештували його на Новий рік – 31 грудня 1944 співробітники 2-го відділу УНКҐБ по Львівській області та ув’язнили у Внутрішній тюрмі №2 “Бригідки”.

Отцю Василю висунули цілий ряд обвинувачень: був очільником районної делегатури УЦК в Олеську, організовував мережу УОТ в районі, проводив антирадянську агітацію, сам особисто займався мобілізацією добровольців до дивізії «Галичина», був членом ОУН та підтримував зв’язок із УПА.

Постанова на арешт о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Постанова на арешт о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Отець Василь не визнавав себе винним. На нього чекало довге слідство тривалістю пів року та 9 допитів, які переважно відбувалися вночі.

З приводу своєї роботи в районній делегатурі УЦК він пояснював, що в його обов’язки входило: призначати “мужів довір’я” (своєрідні представники УЦК по селах – авт.), організовувати мережу УОТ в районі, а також забезпечувати збір контингенту і теплого одягу для німецької армії. У той же ж час отець наголошував, що звертався до парафіян із проханням здавати контингент, щоб вберегти їх від ймовірних репресій з боку німців.

Окрім того, він відзначав, що делегатура займалася соціальним забезпеченням, а також культурно-освітньою роботою. Через мережу УОТ організовувала хори та драматичні гуртки, проводила курси з подолання неграмотності тощо.

Антирадянської діяльності він також не проводив. о. Василь визнавав, що у 1941 році проводив панахиду за в’язнями, що були розстріляні НКВД у тюрмах Західної України, а також і те, що звертався до парафіян із проповіддю з нагоди проголошення Акту відновлення Української Держави, але ці вчинки він не вважав антирадянськими.

Різко заперечував о. Василь свою особисту участь у мобілізації добровольців до дивізії «Галичина». Він визнавав, що його двоє синів були в дивізії, однак стверджував, що вони вже повнолітні, і це їх вибір.

З іншого боку, отець настоював на тому, що ніколи не робив закликів до населення вступати до Дивізії. Цим питанням у селах займалися «мужі довір’я», а також військовий підреферент, що діяв при районній делегатурі УЦК в Олеську.

Також о. Пришляк стверджував, що ніколи не був членом ОУН, однак йому відомо про існування Організації у Підгірцях. На одному із допитів між слідчим та отцем відбувся діалог:

Слідчий: Звідки вам відомо, що у селі Підгірці була ОУН?

Отець: Деякі жителі села, приходячи до мене на сповідь, розповідали про те, що є членами ОУН.

Слідчий: Назвіть цих осіб.

Отець: Назвати тих осіб, які на сповіді мені повідомили про свою належність до ОУН, я не можу, бо зробити це мені забороняє Закон Божий і Тайна сповіді…

Слідчий ще не раз повертатиметься до цього питання, та о. Василь нагадуватиме йому про тайну сповіді…

о. Пришляк вінчає парафіян с. Підгірці. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк вінчає парафіян с. Підгірці. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

У таких випадках, коли заарештований не йде на співпрацю зі слідством, у НКҐБ були свої методи – залучати «правильних свідків». Що вони й зробили. Цікаво, що нікого із парафіян не допитували. Натомість серед свідків були в переважній більшості поляки із Підгірців та навколишнійх сіл, червоноармійці, яким вдалося тут перебути німецьку окупацію, зокрема завдяки тому, що отець прийняв їх у себе, та учасники «істрєбітєльних батальйонів» (станом на 1944 – також поляки – авт.)

Троє свідків підтвердили, що коли отець виголошував свою промову з нагоди Акту відновлення Української Держави у монастирі в Підгірцях, то разом із ним виступав Степан Бандера. Зі свідчень, це було наприкінці липня або на початку серпня 1941. Чого насправді не могло бути, бо С. Бандера вже на той час був ув’язнений нацистами.

Інші свідчили, що отець в німецькій уніформі їздив селами Олеського району разом із українською допоміжною поліцією і розшукував радянських партизанів навесні 1943. Ці свідчення були настільки суперечливими і дивними, що навіть слідчий не використав їх для майбутнього звинувачення.

«Віддячив» за свій порятунок отцеві й червоноармієць Андрій Пономаренко з Донеччини. Уже у липні 1944 року він поспішив розповісти органам держбезпеки все, що знав про «антирадянську діяльність» о. Пришляка. А згодом на очній ставці, дивлячись в очі своєму рятівнику, все це повторив.

Слідство підходило до кінця. Отця було визнано придатним до фізичної праці, однак із зауваженням, що в нього порок серця. А вже 29 травня 1945 йому дали підписати Протокол про закінчення слідства.

І тут відбувається щось незрозуміле. Отця Василя ще рік утримують у в’язниці без жодних допитів та жодних на те документів.

Варто відзначити, що навіть згідно з радянським законодавством (кримінально-процесуальний кодекс – авт.) заарештований мав перебувати під слідством лише певний час. Якщо потрібно було продовжити слідство та допити чи самого заарештованого, чи свідків, то для цього складалась відповідна постанова, яку мав затвердити прокурор.

У випадку із отцем – нічого із названого вище не було зроблено. Він ще рік утримувався у в’язниці із порушенням всіх законодавчих та процесуальних норм. Цей час отець перебував у Внутрішній тюрмі УМҐБ по Львівській області №3 у Золочеві.

Аж 13 червня 1946 був складений та затверджений обвинувальний висновок, який фактично повторював ті ж звинувачення, що були на початку: отець очолював районну делегатуру УЦК, збирав контингент для німецького війська, проводив антирадянську агітацію, забезпечував евакуацію населення в зв’язку із наближенням фронту у 1944, а також і те, що о. Пришляк відмовлявся вказувати членів ОУН.

Суд відбувся 4 серпня 1946 у м. Золочів у закритому режимі, без участі обвинувачення, захисту та свідків.

Вироком Військового Трибуналу військ НКВД Львівської області отця визнали винним у злочинах, передбачених ст.ст. 54-1 «а» (зрада Батьківщині) та 54-11 (участь в організаціях, що ведуть підготовку, або здійснили контрреволюційні злочини) і засудили до 10 років концтаборів ГУЛАГУ, з обмеженням у виборчих правах на 5 років та з повною конфіскацією майна.

Вирок у справі о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Вирок у справі о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Опісля отець пробував оскаржити це рішення у вищій судовій інстанції. Та Ухвалою Військового Трибуналу військ МВД Українського округу касаційна скарга була відхилена, як безпідставна, а Вирок залишений у силі.

Отця відправили у концтабори ГУЛАГу. Вироком було визначено, що термін покарання йому слід рахувати від дня арешту, тобто 31 грудня 1944. Але 10 березня 1955 Львівська обласна комісія з перегляду кримінальних справ на осіб засуджених за контрреволюційні злочини не знайшла підстав для перегляду Вироку та залишила його в силі. Хоча отець вже два місяці як мав перебувати на свободі.

Отець таки вийде з табору 31 березня 1955, але з обов’язковим відбуттям 3-ох місяців в ізоляційному таборі 388/16 Д, що у Кожвинському районі Комі АРСР. Опісля і цієї ізоляції отець переїде у рідне село, де проживатиме разом із сестрою Глікерією.

У 1956-му він звертався до Генерального прокурора СРСР із проханням про реабілітацію та повернення конфіскованого майна, однак Військова прокуратура Прикарпатського воєнного округу відмовила йому у задоволенні прохання.

Цього ж року о. Пришляк перебрався у с. Підгірці і проживав у своєї колишньої хатньої робітниці в невеличкій хатині.

У сусідньому будинку господаря Якимовича отець здійснював нелегальні церковні обряди, що підтверджують спогади про хрещення дітей в родинах Дурняків, Кавичів і Мостових в 1956-59 рр. Про підпільну діяльність Пришляка, очевидно, стало відомо КҐБ, який його переслідував і шантажував.

о. Пришляк з родинами репресованих; зліва від нього – жінка , у якої він проживав (фото зроблене біля її будинку) ; ззаду – нова мурована церква і лівіше від неї – плебанія ще австрійської будови, де до 31 грудня 1944р проживав отець; вдалині – гора Менич. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк з родинами репресованих; зліва від нього – жінка , у якої він проживав (фото зроблене біля її будинку) ззаду – нова мурована церква і лівіше від неї – плебанія ще австрійської будови, де до 31 грудня 1944р проживав отець; вдалині – гора Менич. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

За спогадами невістки о. Пришляка, внаслідок переслідувань і погроз йому та сину Жданомиру, котрий також тільки-но повернувся із заслання, він змушений був прийняти православ’я, що дозволило знову бути парохом у с. Підгірці у 1959-64 рр.

Богослужіння відбувалися у новозбудованій в 30-х роках під його керівництвом великій мурованій церкві Святого Архистратига Михаїла (проекту В. Нагірного – авт.).

Отець Пришляк, не зважаючи на підірване в таборах здоров’я, проводив служіння з великою самопожертвою, користуючись великою повагою людей, здобутою десятиліттями своєї праці.

Єдиний, хто залишився із родини отця в Україні, був син Жданомир, що проживав із дружиною та дітьми у Львові. До них і переїхав жити о. Пришляк у 1965 році, коли за станом здоров’я не міг більше служити парохом.

Помер отець Василь Пришляк у 1970 році та похований на Янівському цвинтарі у Львові.

Жданомир Пришляк на могилі батька. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

Жданомир Пришляк на могилі батька. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

10 листопада 1993 священник був реабілітований Прокуратурою Львівської області.

Так закінчується історія отця Пришляка, шлях якого виявився доволі тернистим. Отець був душпастирем і патріотом своєї землі, та він ніколи не забував про допомогу ближньому і навіть в лабетах НКҐБ був стійким, відданим своїй вірі та Закону Божому.

Стаття підготовлена на основі архівно-слідчої справи о. Василя Пришляка, ГДА СБУ (Львів). Автор висловлює подяку дослідникам Ігорю Кавичу та Ігорю Іванькову, а також Громадському об’єднанню “Підгірці-Шолом” за консультації, допомогу та надані матеріали для публікації.

Переддень трагедії. Щоденники Голодомору

Переддень трагедії. Щоденники Голодомору

Я дуже страждаю. Мені так жалко людей. Мине 20 років, і наші діти не будуть нам вірити яким[и] звірячими засобами людей гнали до соціалізму. Влада прикладає всіх зусиль, щоб загнати людей до колгоспів, до радгоспів та заводів. По селам для цього штучно влаштовують голодовки. […] Не було б так образливо, якби неврожай був, а то забрали хліб і створили штучний голод…

ДжерелоІсторична правда 

Відбір щоденникових записів та ілюстрацій здійснений редактором “Історичної правди”, заступником директора Архіву СБУ (2014-2016), керівником академічних програм Центру Досліджень Визвольного Руху – Володимиром Бірчаком

Від редакції: Цей матеріал писали не історики, не архівісти, не публіцисти – авторами були звичайні люди: селянин, учителька, студент, партієць…

Свої нотатки вони робили не сподіваючись, що ті колись будуть опубліковані, що їх прочитають тисячі й тисячі людей. Вони не ставили перед собою цілі написати історії Голодомору, а лише фіксували побачене, почуте, прожите та пережите.

Ці записи вціліли донині завдяки радянським спецслужбам. Для чекістів вони були “вєщдоками” – речовими доказами, промовистими свідченнями “контрреволюційної діяльності” авторів.

Саме ці щоденники були виявлені співробітниками Галузевого дежавного архіву Служби безпеки України. Наприкінці 2018 року вони були опрацьовані та опубліковані Українським інститутом національної пам’яті (упорядник Ярослав Файзулін) у книзі – “Репресовані” щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні. Частина копій щоденників доступна онлайн на сайті Електронного архіву українського визвольного руху.

Цим матеріалом “Історична правда” розпочинає серію публікацій, в яких крізь призму щоденникових записів розповідатимемо про Голодомор 1932-1933 років в Україні.

Пропонований вам матеріал присвячений переддню трагедії (кінець 1931- початок 1932 років).

 

Олександра Радченко

Олександра Радченко
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Олександра Радченко народилася 1896-го в Охтирці (нині – Сумська обл.). Під час Голодомору 1932–1933 років жила на межі Чугуївського та Печенізького районів Харківщини. Її чоловік Василь працював лісничим. Мали трьох доньок.

Лісгоспи були звільнені від хлібозаготівель, тож мали в коморах певні запаси продуктів. Олександра Радченко з чоловіком наймали на поденну роботу в лісгоспі виснажених селян, чим рятували їх від смерті. Навесні 1933-го Василя Радченка звільнили з роботи – за доносом. Згодом судили “за розкрадання державного майна”.

1945-го Олександра Радченко жила в Городку Кам’янець-Подільського району – тепер Хмельницька обл. Там її арештували. Під час обшуку в помешканні знайшли сім зошитів зі щоденниковими записами, які вона вела з 1926-го.

Прокурор висунув звинувачення: “Радченко А.К. обвиняется в том, что будучи не довольна на советскую власть с 1930 года вела дневник, в котором наводила клевету на советскую власть и комунистическую партию! Во время немецкой оккупации осталась на оккупированной территории немцами и свои дневники дала немецкой типографии для опубликования”.

Вирок – 10 років виправно-трудових таборів із конфіскацією майна та позбавленням прав на п’ять років.

“У меня есть пристрастие отражать все свои переживания в дневниках, – сказала Радченко на суді. – Дневник я посвятила своим детям, чтоб они лет через 20 прочли и увидели, как страдал и стонал народ, какой был ужасный голод. В моих записках отражено все. Я не сгущала, я описывала все ужасы”.

Олександра Радченко померла 1965 року у Вовчанську на Харківщині.

Олександра Радченко (ліворуч) із донькою та чоловіком

Олександра Радченко (ліворуч) із донькою та чоловіком
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

28 серпня 1931 року, п’ятниця.

Люди все ще живуть полуголодні. Селяне страждають, як і раніше. Як і раніше, у них забирають коров, коней, одежу. Хліб забирають весь. Податок накладають більше, ніж зібрано врожаю. Наприклад, зібрав селянин 120 пуди. Вимагають податку 200 пудів.

Тож звичайна вимога.

Взагалі вимагають здати весь хліб.

Ціль всього – зігнати до колгоспу.

12 листопада 1931 року, середа.

Я дуже страждаю. Мені так жалко людей. Мине 20 років, і наші діти не будуть нам вірити яким[и] звірячими засобами людей гнали до соціалізму. Влада прикладає всіх зусиль, щоб загнати людей до колгоспів, до радгоспів та заводів. По селам для цього штучно влаштовують голодовки.

Проходе “Червона мітла” – цебто весь хліб, буквально весь, змітають. По вулиці йдуть ударники, чоловік по 20, заходять майже до кожного двору й забирають, вимітають все, чим міг би кормитися селянин.

Треба ще додати, що з людьми поводяться дуже погано. Товкають в спину так, що селянин робе декілька кроків, падає на підлогу. Запирають до комори. Морять голодом. Не випускають арештованих цілу добу. А як хто проситься вийти, вартовий відповідає, що було б не їсти та не пити.

Майже всі арештовані селяне беруть з собою до комори пляшки для відправлення своїх істотних потреб. В кімнату 3 метри × 4 метри збивають чоловік по 20. І це все за те, що не можуть виконати хлібозаготівлю. Виконати ж не можна, тому що податок більше, ніж зібрано врожаю.

Декілька днів вже йде суд над тими, хто не виконав хлібозаготівлю.

Представники комітету з вилучення зерна, Одещина, 1932 р.

Представники комітету з вилучення зерна, Одещина, 1932 р.
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Вироки суда – конфіскація майна та відправка (ссилка) людей в далекі табори на 5 років. Це показові суди, щоб останнім селянам був урок. Колгоспам та радгоспам теж распорядження вивезти весь хліб. Щось чудне й непонятливе. Багато випадків, що батьки йдуть на роботу до колгоспу, діти залишаються дома голодні.

Що дальше буде?

Нияк не можу себе впевнити, що мій гнів – це капля в морі, і що я своїми думками нияк не можу допомогти Україні.

12 Декабря 1931 года. Субота.

Я продовжую каратись за людей. Швидко сивію. Мабуть, від важких думок. Не сплю ночами. Цієї ночі мені впала на думку смішна думка – написати письменнику Горькому листа. Молити його звернути увагу на жах, який твориться по селах.

Він відомий письменник. Він може зробити що-небудь. Його послухають. А може це й не смішна думка. Горький, мабуть, ничого не знає. Він тільки закохується будівництвом, не уявляє собі справжнього становища на селі, та й взагалі по всій країні.

Люди пригнічені настільки, що не хочуть працювати. Селяне ліс рубати не хочуть. Місцева влада прикладає всих зусиль, щоб вирвати з села робітників. Ничого не виходе.

В Салтівському райвиконкому на зібранні колгоспників останнім запропонували йти рубати та возити ліс. Селяне задали питання – чи буде хліб та взуття для людей та овес для коней. Голова райвиконкому відповів, що цього дати робітникам не можна. Колгоспники дати рубщиків в ліс відмовили.

Сьогодні я зустріла арештованого за хлібозаготівлю селянина Скрипника у нас в корідорі. Він запитав, чи не може його жінка робити у нас кухаркою. Його самого й жінку вигнали з дому і їм нікуди діваться. Вася замітив, що він може пійти до своєї доньки. “Сьогодні у доньки все забрали, а раніше у сина”, – відповів Скрипник та й заплакав.

Я схватила його за руку і молила його не плакати. Потерпіти скільки можна. Вася страждав. Він швидко вийшов. Я заплакала. Коли Скрипник став уходити, я запитала його, чи є у його хліб. Він тільки махнув рукою й пішов. Я не переставала плакати.

Представники та активісти РПК, Одещина, 1932 р.

Представники та активісти РПК, Одещина, 1932 р.
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

За що вони страждають? Раді чого? Комунисти кажуть – що раді ліпшого майбутнього. А я цього не розумію. Якщо таке дороге ліпше майбутнє, то чому так по-звірячому треба губити людей теперь.

Нащо це потрібно, щоб мільйони дітей та дорослих людей так каралися.

18 грудня 1931 року.

Вл. Ів. Суворов бачив цікавий сон. Він бачив, цілі армії селян з порожніми мішками виходили з села.

На запитання: куди вони йдуть? Селяне відповідали, простягнувши руки вдалину: “В місце, в місце!”. Цей цікавий сон він розказував мені ще ранньою весною, коли про викачку хліба ще ничого не знали. А теперь цей сон – дійснить. Більшість селян біжать до місця тому, що на селі голод.

8 січня. 1932 рік.

Сьогодні другий день Різдва. Але у всих людей важко на серці. Хліб забирають до фунта.

Сьогодні приїхали забрати хліб у нашого конторщика Кузьменко. Я вийшла з себе й кричала, що треба залишити хліба для дітей до нового врожаю. Мені відповіли, що залишать 20 фунтів й все. Я продовжувала суперечити з прибулими людьми. У конторщика Кузьменка забрали 3½ пуда.

Цікаво відмітити, що один з прибулих член КНС (комітет незаможніх селян). Він сказав, що виноваті не вони, які виметають хліб, а ті, що бувають на з’їздах та затверджують плани.

Я сказала йому, що я[к]би такі, як ми, сиділи вверху, то таких глупих роспоряджень не давали б.

Але на жаль такі, як ми, – сейчас ніщо. Повертаясь назад, член КНС сказав мені, щоб я поменьше балакала, а то мене за такі слова зв’яжуть. Я замітила йому, що завжди я балакала і буду балакати за народ і за це нихто не повинен мене трогати.

Вилучення у селян овочів, Одещина, 1932 р.

Вилучення у селян овочів, Одещина, 1932 р.
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Пришла до лісу нова група селян, арештованих за хлібоздачу. Особливо мені запам’ятався один селянин, Коник. Він робе сьогодні в дворі. Важко було на нього дивитись. Він почував себе ображеним. Він добре розуміє, що всі селяне караються даремно. Хліб, як і раніше, забірають скрізь. Всі незадоволенні, в відчаї. Чекають допомоги з заходу.

10 февраля 1932 г. среда

Сегодня мне разсказали крестьяне, что видели в Кицовском лесу, по дороге из Чугуева, двух замерзающих детей. Дети еще были живы. Почему проезжающие не взяли этих детей? Как жестоки люди стали. Боже мой, что ж это такое. Дети, очевидно, ограбленных, разоренных властью крестьян.

Вчера привезли в Хотомлянскую больницу замершего человека. Сегодня поехали за убитым плотником из Хотомли. Не помню фамилию, убили в одном хуторе близ Бурлука. В Хотомле Божко М. не выдержал и бросился с топором на бригадира по заготовке хлеба, бригадир удрал.

Воровство развилось страшное. Я так боюсь голода, боюсь за детей. Боже, сохрани нас и помилуй.

Не было бы так обидно, если бы неурожай был, а то отняли хлеб и создали искуственный голод.

Нестор Білоус

Нестор Білоус
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Народився Нестор Білоус 1889 року в селі Леб’яже Печенізького (нині Чугуївського) р-ну Харківської обл. Закінчив три класи церковно-парафіяльної школи, брав участь в Першій світовій війні. По поверненні додому працював у сільській раді, кооперації, колгоспі.

Із 1911‑го до 1934 року вів щоденник, де нотував як приватні факти – одруження, народження дітей, так і події з життя села під час Української революції 1917–1921 років, голоду 1921–1922-го та НЕПу. Особливо ж – про колективізацію та розкуркулення, грабіжницькі хлібозаготівлі та спротив селянства, Голодомор 1932–1933 років.

У той час робив по декілька записів щомісяця. Щоденник Нестора Білоуса є свого роду хронікою нищення радянською владою українського села.

Білоус скептично ставився до починань радянської влади на селі, іноді під час засідань Леб’яжської сільради не міг утриматися від критики. Про що в червні 1936-го в районне НКВД “сигналізував” місце-вий учитель Олександр Ребров. А вже 5 серпня 1937 року Нестора Білоуса, який у той час був завгоспом колгоспу “Червоний колос”, заарештовує НКВД.

Звинувачення: “В прошлом примкнул к л-эсеровской организации. В настоящее время высказывает свое недовольство по отношению политики партии большевиков, проводит среди колхозников антисоветскую агитацию, наносил оскорбление вождю партии, распространяет провокационные слухи о близости войны и поражения в этой войне Союза ССР”.

Під час обшуку в його хаті енкаведисти вилучають зошит із нотатками, який стає одним із головних доказів “контрреволюційної діяльності” Білоуса: “…Вел у себя на дому дневник с к-р записями, обвиняет Сталинское руководство в неправильности решения вопроса коллективизации”.

Під час допитів Нестор Білоус свої антирадянські висловлювання намагався виправдати незнанням “конструкції колективного господарства” та недостатньою “роз’яснювальною працею” на селі. Урешті-решт під тиском змушений був визнати свою “контрреволюційну діяльність”.

Один із зошитів щоденника Нестора Білоуса

Один із зошитів щоденника Нестора Білоуса
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

28 листопада 1937 року спецколегія Харківського облсуду засудила Білоуса до 6 років виправно-трудових таборів, із обмеженням у правах на 2 роки. Вийшов на волю тільки в лютому 1947-го. Невдовзі – новий арешт. За постановою особливої наради при МҐБ СРСР від 13 квітня 1949 року Нестора Білоуса висилають на довічне поселення в місто Ігарка Красноярського краю.

До Леб’яжого повернувся 1954-го, через рік після смерті Йосипа Сталіна. Намагався домогтися реабілітації. У справі 1949 року це вдається, а от тій 1937-го був реабілітований через три десятиліття по смерті 1972-го – після відновлення незалежності України.

1/XII–31 г.

Из 2го участка выполнило только человек 10ть, по заготовке ходют наши бригады и из других с/с и буксирная бригада из Балаклея, и если кто и выполнил хлебо-заготовку, то все равно идуть бригады и ищуть зерно щупом и в соломе, в полове и где только они не ищут, и забирают даже по 5–10ть фунтов, курей, груши, масло, сыр – и тогда варют в штабу и едят, кто что попал, то и тянет, у меня бригада была в хате, и один из них украл гребешек частый и кусок мыла, и такие штуки чуть не в каждой хате, словом, полнейшая анархия и произвол, жалоб негде не принемают, не в Районе, не в Центре.

1/XII–31 г.

Из хат выгоняют, а все барахло из сундуков продают с окциону, а хозяев выгоняют чут не голых, хлеб забрали и в Артелях, колхозах и в Совхозах, так что на весну сеять навряд-ли будет чим, лошадей селяне режут и едят почем попало, а сколько лошадей бросают мужики в Харькове, в Чугуеве и на дороге, так что каждый день ходют безпризорные лошади по селу, не смотря на то, что есть приказ Совнаркомаи Вуцка, но нечто не помогает – лошадей псують почем попало, так что на весну останеца лошадей совсем мало. Даже посевной материял забрали, скрость – и в колхозах, и в Совхозах.

2/I–32 г.

Призывал Балабай меня у штаб и опять – давай хлеб, а то все равно продадим имущество и тебя посодим, как середняка, невыполнившего хлебо-заготовку, а я ему отвечаю – разве и то середняцкое хозяйство, что даже не имеет плуга и бороны, а он отвечает – все равно – бедняк и[или] середняк, а хлеб давай.

А у меня на сегодня осталось муки пуда 2½ или 3 та кукурузы в колосках мешка два, а больш[е] нет никакого зерна, и теперь я не знаю, что будет дальше, а у многих крестьян уже совсем нету и куска хлеба, а у Харькове хлеб печеный стоил 2 рубля 50 к., теперь уже 4 рубля.

Міліціонери із відібраним у селян зерном, Херсонщина, 1932 р.

Міліціонери із відібраним у селян зерном, Херсонщина, 1932 р.

6/I

Некаких особенностей не было. Свят вечер – наверное не было и не будет таких вечеров. В этот вечер люди раньше веселились, ожидая праздника, а сичас у многих нету хлеба, детей из вечерей нету, и по улице не было, а мы ели борщ постный та кашу из буряковой юшкой и немного в ней груш.

7/I–32 г.

Рождество – в этот праздник [в] раньшие годы приготовляли селяне хорошие обеды, холодное жаркое, белые пироги из рисом и начинкой, пиво, водка. Словом, было из чиво готовить, потому что ¾ села резали свиней к празднику. А в этом году во всех даже и борщ был постный, за исключением тех, у ково конина была, то ели м’ясо хотя конское. А у меня тоже был борщ постный.

Дмитро Заволока

Дмитро Заволока
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Уродженець Борисполя Дмитро Заволока (народився 1906-го) робив партійну кар’єру в Києві. Із 1932-го працював партійним слідчим в обласній контрольній комісії, був начальником відділу культури та пропаганди Ленінського районного партійного комітету міста. Його дружина Ольга Петрівна завідувала сектором ЦК ЛКСМУ. Мешкали в центрі міста – на Пушкінській, 23.

Із 1929 року Дмитро Заволока вів щоденник. “Хотілося про багато дечого сказати своєму мертвому історику і, здається, єдиному другу, – пише про нього 23 травня 1932-го. – Але все це “багато” застігається, тоне в одному. І це “одне” нехороше, не хотілося б за нього писати. Не знаю, але за останній час, про що б я не хотів оповідати, що б я не пригадував, якім би враженням не ділився, все воно впирається в одну точку. І ця “точка” це наше “сьогодня””.

У записниках партієць ділиться своїми найпотаємнішими думками і ваганнями, іноді – відверто “крамольними”. Перші сумніви у правильності дій Комуністичної партії в нього зароджуються на початку 1930-х, коли почалася примусова колективізація селянських господарств.

Невдоволення з часом переростає в роздратування. Заволока звинувачує партійних “вождів”, передовсім Йосипа Сталіна, у “перекрученнях лінії партії”, “продовольчих труднощах”, “важкому положенні сільського господарства” в Україні у 1932–1933 роках.

Описує жахливі картини голоду, що йому доводилося бачити на власні очі під час відряджень селами Київської області, про почуте від друзів та знайомих. Найбільше ж – від матері, яка час від часу приїжджала до Києва в пошуках шматка хліба, щоб прогодувати менших дітей – братів і сестер Дмитра.

Той, “ідеологічно підкований”, до її розповідей про голод спершу ставився скептично – мовляв, потрапила під вплив шкідливої “буржуазної” та “куркульської” агітації. Однак згодом настрої молодого партійця змінюються на кардинально протилежні. Приїхавши до рідного Борисполя, він жахнувся: місто опустіло, ніби після війни чи стихійного лиха.

Про опозиційні настрої молодого партійця якимсь чином дізналися “компетентні органи”. 19 листопада 1935-го Дмитра Заволоку заарештували працівники секретно-політичного відділу Київського обласного управління НКВД УСРР.

Під час обшуку в квартирі знайшли й вилучили два зшитки з нотатками 1929–1935 років. Слідство тривало неповних три місяці. Звинувачення – ведення щоденника “контрреволюційного змісту” та “антирадянська троцькістська діяльність”. Головним доказом стають його щоденники.

Щоденник Дмитра Заволоки

Щоденник Дмитра Заволоки
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

8 грудня 1935-го Дмитро Заволока власноруч пише заяву на ім’я секретаря Київського міськкому КП(б)У Сапова і заступника начальника Київського облвідділу НКВД Гришина, де засуджує свої “антипартійні сумніви, думки і настрої”, просить вважати його не ворогом партії, а справжнім “солдатом революції”.

Однак записники містили стільки осуду політики комуністичної партії на селі, що справу вирішено було розглядати на закритому засіданні суду, а самі записники опісля знищено. Уціліли лише машинописні копії, очевидно, зроблені чекістами.

14 лютого 1936 року Спецколегія Київського обласного суду винесла вирок Заволоці – 5 років позбавлення волі. Згодом спецколегія Верховного суду Української РСР відкоригувала вердикт – збільшивши термін до 10 років таборів з поразкою в правах на п’ять.

Покарання Дмитро Заволока відбував у Воркуттаборі, Комі АРСР. 1945 року виїхав у Ставропольський край, а наступного повернувся до Києва. Однак, ненадовго: 1949-го його знову заарештовують – за попередніми звинуваченнями.

Заволоку висилають на поселення в Красноярський край. До Києва він повернувся із початком т. зв. “відлиги” 1956-го. Після неодноразових клопотань до партійних органів обидва вироки Дмитра Заволоки були скасовані, а кримінальна справа закрита за відсутністю складу злочину.

… III.32 г.

Сьогодні ранком о 5 год. повернувся з Барашівського району. Вражень дуже багато, але мало таких, що приємно було б згадати. Все похмурі, невеселі, тяжкі вражіння. Чим більш я придивляюсь до сьогоднішнього стану села, чим більш прислухаюсь до настроїв, як працівників на селі, так і селянства – то все більше впевнююсь, що ми наробили багато помилок.

І помилок таких, яких важко на ходу виправити, бо занадто вони заглибились. Та чи взагалі хто збирається визнати ці помилки? Здається, ні.

Головне – це в питаннях колективізації. Весь валовий збір головним чином пішов на різні заготівлі. Як кажуть – “для держави”. Навіть посівфонди в більшості колгоспів вивезені у хлібозаготовлю. І зараз досить велика частина колгоспників зовсім немає, що їсти, Особливоте, що валютою […]

Фото засідання активістів із вилучення зерна, Одещина, 1932 р.

Фото засідання активістів із вилучення зерна, Одещина, 1932 р.
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

//III.32 г.

[…] Справа, в зв’язку з якою іду на район, надзвичайно заплутана, занадто грязнувата. Виникла під час боротьби за хліб. Зміст – перекручування лінії партії. Я би хотів знати хоча б один район, де б не було перекручування? Здається, таких районів на Україні немає. Та навряд чи і в усьому Союзі знайдеться.

Сама система нашого керівництва, самі методи нашої роботи сприяють різним перекручуванням. Тут, звичайно, такі лікувальні заходи, така хірургія, якими ми займаємось, не в силі буде оздоровити становище на місці і раз назавжди забезпечити місця від всіх хвороб такого змісту. […]

14.III. 1932 р.

[…] Ці колгоспники зовсім сидять без хліба, навіть і без картоплі. А тому в ряді колгоспів району (Бараші, Н. Яблонець, …, Бобриця, Киянне тощо) колгоспники крадуть харчі і свиней (комбікорм), печуть з них лепьожки і їдять.

В частині колгоспів проїдають посівфонди, що є. Теж саме і в частині індивідуальників, зовсім менше хліба. А загальне враження таке, немовби країна переживає тяжкий голод, або ж напередодні масового голоду.

Хліба ніде не можна купити і по 2 крб. за хунт, хоча є такі господарства, можливо і немало, які ухитрились заховати хліб (закопати тощо) і тепер його мають. Але теж споживають його по секрету, шоб і сусіди не бачили.

Методи хлібозаготівлі були занадто ліві. Користувались головним чином голим адмініструванням, масовими обшуками, арештами і взагалі припускали нічим [не] виправданий проізвол. Масова виховна і роз’яснююча робота зовсім була занедбана.

Одна із сторінок зі щоденника Дмитра Заволоки

Одна із сторінок зі щоденника Дмитра Заволоки
ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

Населення, починаючи від заможного куркульського слою і кінчаючи колгоспником бідняком, було залякане, зтероризоване. В постановах РПК були різні попереднюючі уповноважених ухвали проти “лівих” загибів і беззаконня, а на ділі боротьба з такими проявами не велась, навіть більше – сам РПК став на шлях голого адміністрування, утворив оперативну трійку під керівництвом секретаря РПК, на яку викликали уповноважених з повним складом сільради, управи колгоспу і давали взбучку, супроваджуючи останню арештами, залякуваннями тощо […]

[…] Для чого було утворювать таке напружене становище на селі? А особливо в колгоспному секторі? Чи можна було уникнути цієї небажаної загостреності? Ясна річ, що можна було. Треба було більше уважно віднестись до потреб, і в першу чергу харчових потреб, населення. Забезпечити харчовими запасами, зберегти посівфонди, фураж для коней і стан був би неузнаваємий, порівнюючи з сьогоднішнім днем.

Можливо, такий стан лише в одному районі, тоді вина лише на районовому проводі? Але ні, факти, що мають місце майже у всіх районах, говорять за те ж саме, де не лише факти, а живі люди, думки, настрої їх про те ж свідчать.

Це хвороба загально-республіканська, всесоюзна. Настрій в населення і індивідуальника надзвичайно пригнічений. Скрізь почувається придушене, глухе незадоволення, але це надто мягко сказано. Щось відчувається в настроях, в думках більш загрозливе, чим незадоволення. Незадоволення, коли людина голодує, переходить в іншу ступінь реагування.

Народ з сіл, з колгоспів, повально тікає, перекочовує до міст, до заводів, новостроєк, шахт. Гонить не бажання мати легкий хліб, а бажання позбутись загрози голоду і найти людське рівноправне життя. Під цими рішеннями стирається класове розшарування села. Колгоспник приховує заможного, стає на його бік, а куркуль заможний розпливається серед колгоспників, бідноти […]

Омелян Ковч — священик, патріот та праведник

Омелян Ковч — священик, патріот та праведник

“Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах”.

Джерело – Історична правда 

Автор – Володимир Бірчак, Володимир В’ятрович

“Був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу”, — в цих словах кардинала Любомира Гузара коротко історія життя Омеляна Ковча, людини, що була гарячим патріотом свого краю, але разом з тим зуміла піднестися над національними упередженнями.

Його батьківщина, Галичина, була краєм, де протягом століть разом жили українці, поляки та євреї. Історія їхнього співіснування має чимало драматичних сторінок та конфліктів між ними. Але для представників усіх трьох націй постать Омеляна Ковча стала символом справжньої Людини.

 Омелян (Еміліан) Ковч

Коли 20 серпня 1884 року в сім’ї греко-католицького священика Григорія Ковча народився син Омелян, усі гадали, що знають його подальшу долю.

Звичайно, малюк стане священиком, як і його батько, дядько та дід. Як і кожен греко-католицький священик Галичини на межі ХІХ і ХХ століть він поєднуватиме духовну службу із активною громадською роботою на селі.

Адже такими були священики в його сімʼї та сотні інших душпастирів Української греко-католицької церкви, які стали ключовими діячами українського національного відродження на теренах Галичини, що на той час входила до Автро-Угорської імперії.

Майже все в цих передбаченнях виявилося правильним.

От тільки крім очікуваної кропіткої роботи на духовній та громадській ниві, на долю хлопчика припало ще багато страждань, яких тоді в кінці ХІХ століття ніхто не міг навіть уявити — дві світових війни, участь у визвольній війні українців, переслідування польською, радянською та нацистською владою, врешті загибель у таборі смерті Майданек.

Григорій Ковч, який, крім Омеляна, виховував у сім’ї ще трьох дітей, попри матеріальні труднощі у родині зробив усе від нього залежне, аби син отримав добру освіту. Після закінчення початкової школи у селі Космач, де містилася парафія батька, Омелян продовжив навчання у гімназії головного міста Галичини — Львова.

Врешті він закінчив здобуття освіти ще далі від дому — у Римі, де з 1905 до 1911 років навчався в колегії св. Сергія та Вакха. Можливість жити та навчатися у Вічному місті йому забезпечила допомога, отримана від тодішнього керівника греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького.

Згодом через багато років очільник церкви вдруге намагатиметься допомогти Омеляну Ковчу, цього разу рятуючи його від смерті, а не від бідності.

Омелян Ковч під час навчання в Римі

Ще до завершення навчання та прийняття духовного сану Омелян Ковч одружився із Марією-Анною Добрянською, теж донькою священика. У щасливій сім’ї виростало шестеро дітей — троє синів й три дочки.

Одну з перших парафій молодий священик отримав далеко від батьківщини в іншому кінці Австро-Угорської імперії, у містечку Козарац (сучасна Боснія і Герциговина). Тут його парафіянами були бідні українські емігранти, тому й сім’я священика жила у важких матеріальних умовах.

Проте вже незабаром бурхливі історичні події змінили тихе життя Омеляна Ковча. У 1914 році почалася Перша світова війна, священик повернувся у свій рідний край, який став однією з арен кривавої війни.

Галичину окупували російські війська, потім її відвойовувала армія Австро-Угорської імперії, потім сюди знову наступали росіяни. Чи не найбільшою трагедією українців того часу було те, що у війні, яка точилася на їх землях, вони боролися один з одним за чужі імперські інтереси.

Такою була ціна, яку вони платили за відсутність власної держави.

Українці засвоїли цей урок. Тому піднялися на боротьбу за незалежність. На завершальному етапі Першої світової війни імперії розвалювалися і на їх руїнах почали з’являтися національні держави поневолених народів.

У листопаді 1918 у Львові проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки. Проте на територію Галичини претендували й представники іншого народу, який до того теж входив до складу Австро-Угорщини — поляки. Тому між українцями і поляками почалася війна.

Серед тих, хто вступив до лав Української галицької армії, яка мала захищати новостворену Західноукраїнську Народну Республіку, був рідний брат Омеляна — Євстахій.

Сам Омелян Ковч як духовна особа не міг брати зброї до рук, проте й не міг проігнорувати патріотичного пориву, тому пішов капеланом до українського війська. З-поміж інших священиків, які виконували свій духовний обов’язок серед вояків УГА, був і батько Омеляна – Григорій Ковч.

 У Галицькій армії капелан Омелян Ковч мав звання поручника

Старенький священик так і помер у війську, захворівши в кінці 1919 року на тиф. Натомість його син продовжував службу до останніх днів боротьби армії, яка після поразки в протистоянні з поляками в Галичині, відступила на схід, де боролася з більшовицькою армією, захищаючи Українську Народну Республіку.

Власне під час війни сторонні вперше побачили надзвичайну віру отця Ковча, яка іноді виливалася в зухвалу сміливість. Його часто бачили разом із вояками на передовій лінії фронту.

“Знаю, — говорив він, — що вояк на лінії фронту почувається найкраще, коли бачить там лікаря й духівника”. І жартома додавав: “Ви ж знаєте, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере”. Ця віра і в майбутньому дозволяла йому виходити із дуже скрутних ситуацій і вселяти впевненість у ближніх.

Разом з іншими вояками УГА він потрапив у полон до більшовиків. Полонених завантажили у вагони і повезли до місця розстрілу. На одній із зупинок потяга вартовий, російський солдат, на превелике диво відпустив священика із словами “Отче, не забувайте молитися за Луку”.

Проте замість волі Омелян Ковч знову потрапив у табір для військовополонених, цього разу польський. Найстрашнішим лихом тут був тиф, який щодня забирав життя у сотень вояків.

Отець Омелян, що до останнього подиху був із вмираючими, не міг не заразитися сам. Але йому вдалося подолати хворобу і після тривалої війни повернутися додому.

У 1922 році він отримав парафію у містечку Перемишляни на Львівщині. Після війни ці терени належали до нової Польщі. Перемишляни, як інші населені пункти такого типу в Галичині, того часу були багатонаціональними — крім українців, тут мешкали поляки, євреї, цигани і навіть кілька німецьких родин.

І незважаючи на недавню війну та непросту історію стосунків між цими націями, населення жило досить мирно, водночас стараючись толерувати і поважати традиції та обряди іншого народу.

Католицький костьол і школа в Перемишлянах. Листівка початку ХХ століття 

Коли у християн було якесь велике релігійне свято, то євреї закривали свої крамниці і оголошували вихідний день, те саме робили і християни при певному іудейському святі.

У Перемишлянах Омелян Ковч працював весь недовгий мирний період між двома світовими війнами.

Звичайно, він не обмежувався роботою в церкві, а брав активну участь у громадському житті міста — був засновником Народного дому (місця проведення національних свят українців), читальні товариства “Просвіта”, метою якого було поширення знань серед українців.

Він також зініціював створення Українського банку, який мав бути інструментом певної фінансової незалежності української громади міста.

Активна громадська діяльність Ковча викликала репресії з боку польської влади, яка намагалася обмежувати розвиток українського національного руху, добачаючи в ньому загрозу цілісності своєї держави.

Обшуки в хаті отця стали недоброю місцевою традицією: лише за 1925—1934 роки. їх було майже сорок, половина з них завершувалась арештом та довшим чи коротшим ув’язненням священика.

У цей час за свідченнями сестри-настоятельки Олени Вітер, а також керівника Крайової екзекутиви ОУН Богдана Кордюка — о. Ковч був членом ОУН та очолював реферантуру пропаганди.

Отець Омелян тримає хлопчика

Незважаючи на репресії, отець Ковч завжди був відкритим для всіх. Він знаходив час для своїх вірних, а також і для представників інших віровизнань — часто за порадою до нього приходили місцеві поляки та євреї.

У вересні 1939 після початку Другої світової війни, з приходом в Галичину радянської влади, ситуація в місті почала швидко мінятися. Поляки, які за минулої влади користувалися привілеями як представники державної нації, стали першими жертвами комуністичних репресій.

Арешти і репресії зачепили в першу чергу всіх тих, хто були державними службовцями, згодом перекинулися на діячів політичних партій та громадських об’єднань.

Отець Омелян був першим, хто кинувся допомагати нужденним. Чи із продуктами, чи із грошима, чи із просто добрим словом він навідувався у сім’ї польських офіцерів, яких відправили у Сибір.

Їхні жінки запитували священика: “Як ти можеш нам допомагати, якщо мій чоловік ще недавно проводив у твоїй оселі обшуки?”. Отець взамін лише посміхався і говорив, що це його обов’язок.

Отець Омелян — крайній справа під час богослужіння

Українці та євреї, які в перші місяці радянської влади відчували певне покращання (комуністична пропаганда говорила про їх “визволення з під польського гніту”), незабаром теж стали об’єктом репресій НКВД.

Услід за ешелонами, якими на схід вивозили поляків, потяглися вагони, набиті українцями та євреями. Український національний руху оголошений “буржуазно-націоналістичним” та ворожим новій владі, його активістів заарештовували та засуджували до тюремних ув’язнень чи навіть розстрілів.

Омелян Ковч уникнув репресій у цей страшний час. Він продовжував свою духовну службу, більш того не боявся навіть організовувати масові церковні заходи за участю вірян, попри підкреслену антирелігійність влади.

Темпи репресій нової влади в 1941 році постійно наростали, тюрми приєднаної до СРСР Західної України були переповнені в’язнями, здебільшого політичними, тими кого влада називала “ворогами народу”.

Серед них найбільше було молодих хлопців і дівчат, активістів Організації українських націоналістів, які розгорнули підпільну антирадянську боротьбу.

Отель Омелян у другому ряду крайній зліва

22 червня 1941 року наступом німецьких військ на територію СРСР почався новий етап Другої світової війни. Радянська влада виявилася не готова до такого швидкого розвитку подій і не здатна була організувати ефективну оборону. Німці з кожною годиною просувалися дальше на схід.

Тим часом радянська політична поліція — НКВД була зайнята подальшими арештами усіх “політично неблагонадійних”. Цього дня серед них мав бути й отець Омелян Ковч. Місцеві жителі (за деякими свідченнями це були євреї) заховали священика, і він таким чином уникнув не лише арешту, але й, напевно, розстрілу.

Радянська влада залишила після себе кривавий слід по всій Західній Україні — після відступу в тюрмах виявлено тисячі вбитих в’язнів. Їх розстрілювали без суду тому, що не було часу для розгляду справ, не було засобів для евакуації ув’язнених. Серед вбитих виявили чимало священиків.

Тим часом, Омелян Ковч пережив п’яту в своєму житті зміну влади на рідних теренах. Нацисти не збиралися відновлювати на цих землях ані польської держави, ані української. Вони мали бути лише колонією Третього рейху, а їх населення рабами прийшлих господарів.

Німецька влада із зневагою ставилася до українців та поляків, позбавляла їх багатьох прав. Проте найгіршим було її ставлення до єврейського населення, вбивства якого почалися з перших днів становлення нової влади.

Налякані постійними репресіями люди часто намагалися не помічати лиха, яке чинили з іншими, кожному вистачало його проблем, кожен лишався на самоті зі своїм болем та страхом.

На цей страх також накладалися різні національні упередженості, пам’ять про минулі негаразди та конфлікти, які дозволяли відгородитися від чужих страждань і не помічати знищення представників іншої національності.

Омелян Ковч сидить крайній зліва 

Але Омелян Ковч навіть у такий важкий час не переступав через свої моральні цінності, чого б це йому не коштувало. І знову, як колись, його віра, впевненість у своїй правоті часом робили чудеса.

У вересні 1941 група німецьких есесівців закрила синагогу міста Перемишляни, наповнену людьми, які прийшли молитися. У середину хтось із них кинув запальні бомби. Почалася пожежа, люди, що молилися, кинулися до дверей і зрозуміли, що потрапили в смертельну пастку.

“Римо-католицький ксьондз і група людей із Перемишлян прибігли до о. Ковча із проханням, щоб допоміг врятувати синагогу, — розповідає про цей випадок колишній мешканець Перемишлян Леопольд Кляйман-Козловський. — Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах, який в той час перебував в Перемишлянах”.

Омелян Ковч був здатний не лише на разовий геройський вчинок, але й на тривалу ризиковану працю. Коли у Перемишлянах утворилось гетто, то отець неодноразово на свій власний страх і ризик пробирався туди, щоб допомогти євреям. Він приносив із собою їжу, медикаменти, чисту білизну та ін., щоб хоч якось зарадити людям у їхній біді.

Ще одним способом порятунку євреїв від знищення, до якого вдався священик, було виготовлення так званих “арійських документів”(метричні виписки із церковних книг про хрещення), які могли врятувати від смерті.

Так сталося, зокрема і з Рубіном та Іткою Пізем, яким завдяки посвідкам від о. Ковча вдалось вижити під час Голокосту.

Рубін Пізем, який урятувався від переслідувань нацистів завдяки Омеляну Ковчу

За таку діяльність отця Ковча на початку січня 1943 року заарештувало СД та ув’язнили у львівській тюрмі на Лонцького. Родина, знайомі й сам митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький робили все можливе для його визволення з-за ґрат.

Нацисти поставили єдину умову: український священик має письмово зобов’язатися нічим не допомагати євреям. Отець Омелян відповів відмовою.

“Послухайте мене, пане Ставіцький, — сказав він тоді офіцеру СД. — Ви є офіцером поліції. Ваш обов’язок розшукувати злочинців. Будь ласка, віддайте Божі справи у Божі руки”.

Офіцер, обурений зухвалою відповіддю священика, наказав повернути його до в’язниці.

Тут його ще довго катували, а згодом запроторили до концтабору Майданек. Але навіть перебування в страшній фабриці смерті не зламало священика.

“Я розумію, що Ви стараєтеся звільнити мене, — писав він своїм рідним з табору. — Але я прошу Вас нічого не робити. Вчора тут вони розстріляли 50 людей, якщо мене не буде тут, хто допоможе їм перейти в інший світ? Вони підуть навіки зі своїми гріхами в глибокому відчаї, який нависає над цим пеклом. Але зараз вони відходять із високо піднятими головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. Вони переходять міст із радістю в серцях, і я бачу, як мир і спокій утверджуються в них, коли я востаннє маю з ними розмову”.

Омелян Ковч вважав, що саме тут, серед приречених на смерть, найкраще виконає свою місію. І це було для нього найважливішим.

“Я вдячний Господу за його доброту до мене, — читаємо в іншому його листі. — Поза небесами, це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут всі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священик. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене.

Тут я можу бачити Бога  Бога, який один для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей. Мабуть, наші церкви є різними, але у всіх із них панує

Огорожа з колючого дроту, за якою видніються бараки колишнього концтабору Майданек

Всемогутній Господь. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але ж чи Господь не розуміє всіх мов? Вони помирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст.

Чи ж це не благословення? Чи ж це не найкраща корона, яку Господь міг покласти мені на голову? Це так. Я дякую Господу тисячі разів на день за те, що він відіслав мене сюди. Я не міг би просити в Нього більшого. Не впадайте у відчай через мене.

Радійте разом зі мною. Моліться за тих, хто створив цей табір та цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви… Хай Господь змилоститься над ними…”

Портрет Омеляна Ковча серед інших в’язнів Майданека, які загинули в таборі, сучасна інсталяція 

Омелян Ковч, в’язень номер 2399 Майданека, працював разом з усіма іншими в таборі, але після важкої фізичної праці він ще виконував функції пароха страшної фабрики смерті. Духовну розраду він давав усім, незалежно від їх національності чи віросповідання.

Страшні таборові умови остаточно зламали здоров’я вже не молодого священика. Він помер за колючим дротом 25 березня 1944 року, не доживши кілька місяців до визволення Майданека.

Офіційною причиною смерті названо серцеву недостатність. Тіло священика, як і тисяч інших, спалено в одному із страшних крематоріїв табору.

Але пам’ять про праведника не вдалося знищити так легко, як його тіло. Врятовані ним люди нагадували іншим про життєвий подвиг священика.

У 2001 році під час візиту до України Папа Іван Павло ІІ проголосив отця Омеляна Ковча Блаженним Священномучеником.

A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

UPA insurgents from the Kosiv region (photo from Litopys Ukrains’koi Povstans’koi Armii) 

Source – euromaidanpress

Article by: Volodymyr Birchak, Sergii Riabenko

Christopher Miller’s article “‘Banderite’ Rebrand: Ukrainian Police Declare Admiration For Nazi Collaborators To Make A Point” was published last week on RFE/RL.

The article tells about the “I am a banderite” flashmob launched by some Ukrainian police members as an apology to their colleague’s phrase “Lay down, Bandera” when on 9 February police arrested and beat members of the nationalist C14 organization, which had come to a rally of presidential candidate Yuliya Tymoshenko with a “Who killed Katya Handziuk” banner. It is widely suspected that a high-ranking member of Tymoshenko’s party was involved in ordering the murder of Handziuk, a city official and activist fighting corruption in the south-Ukrainian city of Kherson. The arrest of C14 took place during the rally apparently without reason, leading to suspicions that the police were carrying out a political order.

It was already clear from the title that the article will not only deal with the situation regarding the beating of C14 activists and police misconduct, but also about the “Banderites” themselves, named by the author as Nazi collaborators.

Is this in line with the facts? And on what basis has Miller claimed them to be Nazi collaborators? Let us go a little deeper into the subject.

The article says:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

They, too, are “#Banderites.” Or, to be clear, supporters of militant Ukrainian nationalists who collaborated with the Nazis during World War II.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The author goes on:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Stepan Bandera, a hero to many Ukrainians whose Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) and its military arm, the Ukrainian Insurgent Army (UPA), fought both Soviet and Nazi forces during World War II but is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Interestingly, the author contradicts himself: at first he says that the “Banderites” cooperated with the Nazis during WWII, but then asserts that they were fighting against those very Nazis.

Nazi collaborators?

So did they collaborate with, or fight against, the Nazis?

The Banderites first appeared in 1940, when OUN members had an arduous debate on the strategy of further struggle. Stepan Bandera represented the younger generation of nationalists, who believed that they should rely first of all on their own strengths. On the other hand, the older generation, headed by Andriy Melnyk, drew on the experience of World War I and the Ukrainian Revolution of 1917-1921, and believed that gaining independence was possible only with the support of Germany. These contradictions led to the split of the OUN into two separate organizations in 1940.

Did the “Banderites” really collaborate with the Nazis and if they did, when and for how long?

After World War I, an international legal system came into being in which there was no place for an independent Ukraine. Its territory was divided among neighboring states, while the government and the remnants of the army had to go abroad. Accordingly, the main task of the OUN was the struggle to restore independence. It was possible to achieve this only by breaking the post-war system. Therefore Germany, which was destroying this system for its own purposes, was seen by the nationalists as a potential ally.

At the same time, Stepan Bandera and the OUN leadership clearly expressed their position at the very beginning: without taking into account the Ukrainian state interest, cooperation with Berlin would be impossible, leading instead to confrontation.

Before the 1941 German invasion of the USSR, the Ukrainian nationalists prepared and sent a special memorandum to the leaders of the Third Reich. They warned the Nazis that policies unfavorable to Ukraine “could lead to undesirable consequences for relations between the two nations” and “would also cause great harm to Germany.” It was emphasized that the “Ukrainian problem” could not be solved along the path and by the methods that Germany had applied with regard to the satellite states Slovakia and Croatia.

Veiled threats run all through the text:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“It is clear that at first when German troops march into Ukraine they will be welcomed as liberators, but this situation may soon change if Germany comes to Ukraine with inappropriate slogans and not in order to restore the Ukrainian state…     

A new European order is unthinkable without an independent Ukrainian nation state.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

In other words, in 1941 the “Banderites” provided for the possibility of confrontation with Berlin if the Nazis did not recognize the independence of Ukraine.

On 22 June 1941, Germany attacked the USSR. And just a week later, when Soviet forces left Lviv, a group of OUN members led by Yaroslav Stetsko a deputy of Bandera, entered the city. They convened a National Assembly and proclaimed the restoration of the Ukrainian state and established its interim government.

Proclamation of the restoration of the Ukrainian state, Sambir Lviv region

The decision was greeted by other Ukrainian organizations and heads of churches. But the Nazis, despite being given certain diplomatic courtesies in the text of the act of restoration of the Ukrainian state, did not recognize the new state. The German army command instead received strict directives from Berlin:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“The aspiration of Ukrainians to establish political independence of the Ukrainian nation state and the creation of a Ukrainian army should be stopped in a combat zone. Military authorities should not explain to Ukrainians their attitude to this issue.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The German SD security service arrested Stepan Bandera on July 5, and on July 9 they arrested Yaroslav Stetsko. For two months, the Nazis applied force on them to withdraw the act of independence. However, they categorically refused. Then the Nazis started repressions against members of the OUN.

As a result of mass arrests in September 1941, more than fifteen hundred “Banderites” ended up behind bars.

Stepan Bandera, Yaroslav Stetsko, Stepan Lenkavsky, Volodymyr Stakhiv and other OUN leaders were imprisoned at Sachsenhausen concentration camp in early 1942. They stayed there until September 1944. The conditions were cruel: the prisoners were held in single cells, correspondence was prohibited, walks only with the special permission of a commandant.

Further, from November 1941 the Nazis pursued the physical destruction of “Banderites.” The SD and other Reich security services received a special order:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“It is undeniably established that the Bandera movement is preparing an uprising in the Reichskommissariat (Ukraine), whose goal is to create an independent Ukraine. All the activists should be immediately arrested and, after a thorough interrogation, secretly destroyed as robbers.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Only a part of the “Banderites” – those who went underground, or were in the ranks of the Nachtigall and Roland battalions – managed to escape arrest. The German intelligence service agreed with the OUN to form these battalions in spring 1941. The Germans regarded them as commando units in the war against the USSR. On the other hand, for the Ukrainians this was an opportunity to obtain weapons and gain military experience in order to build their own army on its basis. But those plans were not to come to fruition. Having found out about the arrest of Bandera and Stetsko, the soldiers demanded their release. Then the Nazis withdrew both battalions from the front, reformed them into a single unit and later sent it to Belarus to fight against Soviet partisans.

In December 1942, all the soldiers refused to continue service. Then the unit was disbanded, and the soldiers were arrested. Since the beginning of 1943 those who managed to escape joined the newly-formed UPA troops as commanders and instructors (among these was the future UPA main commander Roman Shukhevych). And the experience gained in the German service was used effectively by the “Banderites” in the fight against the Nazi occupation.

After WWII, Nachtigall was accused of carrying out a Jewish pogrom and murder of Polish professors in Lviv in July 1941. However, the West German court acknowledged the falsity of these allegations in 1960. Moreover, KGB documents discovered in 2008 proved that this myth was created by the Soviet secret services.

In any case, during the entire period of the anti-Nazi struggle, the “Banderites,” members of the OUN and soldiers of the UPA carried out more than 2,500 actions against the occupiers, including 22 attacks on district and regional centers, and 11 attacks on camps to release the prisoners. 12-18,000 Nazis, their allies and collaborators were killed. The nationalists themselves also suffered losses: more than 7,000 of them died in battle, while up to 10,000 were arrested or executed. About 600 “Banderites” and their supporters served time in Auschwitz, Dachau, Buchenwald, Mauthausen, Gross-Rosen, Bergen-Belsen and other concentration camps.

As we have seen, cooperation between the OUN and the Nazis ended in the first weeks after the German invasion of the USSR. And after the beginning of repression in the autumn of 1941, there was nothing resembling collaboration between them.

Murderers of Poles?

Miller’s second thesis is also quite revealing:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“UPA … is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

As an example, he quotes a social network post of Eduard Dolinsky, the head of the Ukrainian Jewish Committee:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Yesterday, February 9, was the anniversary of the first massacre of Poles by Banderites. In the village of Parosl, the UPA cut down more than 150 children, women, and men.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The idea that the OUN and UPA struggles during World War II were mainly directed against the Poles is quite popular in Poland.

By the efforts of some local politicians and historians, a whole concept of “genocide” was created, according to which the OUN and UPA exterminated all the Poles who were within their reach, while the Poles themselves were just victims.

In the justification of this theory, a significant role is played by the destruction of the population of Parosl, since on the eve of the attack an armed group of Ukrainian nationalists attacked the German garrison in the nearby town of Volodymyrets.

However, the involvement of the “Banderites” in the events in Parosl is nothing more than the assumption of individual historians. It is not confirmed by any direct evidence. And the memories of the only witness of the events were recorded many years later and remain quite controversial.

The reality, however, was different.

During World War II Ukrainian and Polish nationalists fought against both Nazi and Soviet invaders. The Poles wanted to rebuild their state on the basis of the 1939 borders, which included the Ukrainian lands of Galicia and Volhynia. At the same time, the Ukrainians sought to “nullify” the situation and delineate a border between Poland and Ukraine on an ethnic basis.

Back in the spring of 1941, the leadership of the “Banderites” decided:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The OUN fights against the actions of those Polish groups that are competing to rebuild the Polish occupation of Ukrainian lands. Elimination of anti-Ukrainian actions by the Poles is a prerequisite for the normalization of relations between the Polish and Ukrainian nations.“

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The position of the Poles was quite the opposite.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Let us acknowledge that we will not abandon the eastern lands of Rzeczpospolita [i.e. Republic of Poland], in the southern part of which the Poles have long been living alongside Ukrainians, and where the Polish Nation has for centuries been making a gigantic civilizational and economic contribution,”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

one of the structures of the Polish émigré government wrote in summer of 1943, expressing a common position of the majority of Polish organizations.

None of the parties was going to give way to the other. Repeated attempts to get along were unsuccessful. Both Ukrainians and Poles tried to conquer the disputed territories first, with the enemy and “alien” populations considered as obstacles.

Both parties relied on the experience of World War I and believed that the advantage of one or another population in the disputed territory would be decisive for its affiliation of Ukraine or Poland.

In other words, the question is not only about the “UPA’s campaign for the destruction of the Poles,” but about the larger-scale conflict between the insurgent movements of both nations, which sometimes had the character of hostilities.

Both Ukrainian and Polish detachments carried out both offensive and protective actions. And some of their participants committed war crimes against the Ukrainian and Polish civilian population.

Murderers of Jews?

Now to the question of Jews, or rather the part of the relationship between them and the “Banderites,” which Miller does not mention.

Besides Ukrainians, members of other nationalities also fought in the UPA ranks, including Georgians, Azerbaijanis, Tatars, Belgians, Russians, and others. During the German occupation, the “Banderites” helped some Jewish doctors to escape from ghettos, and many of them, having been released, joined the UPA or the OUN underground. One such example is Abraham Shtryker from Lviv, who became the “Banderite” doctor “Popper.” Another example is doctor Samuel Lieberghal, who until recently was known only under the pseudonym “Gil.”

There were cases when Jews were not only doctors in the UPA but also fighters. For example Gersh Keller, who later became one of the organizers of the famous anti-Soviet Kengir uprising.

Leyba-Itsyk Dobrovskii

There were also Jews occupying relatively high positions in the UPA. Leyba-Itsyk Dobrovskii worked in the political department of the UPA Headquarters in Volhynia. He was the author of well-known UPA appeals to other nations, in particular to Asia and the Caucasus who served in the German legions. Brothers Lazar and Moses Stein belonged to a mixed Russian-Jewish family, yet both of them became Ukrainian insurgents. Lazar (“Ryzhy”) was very close to the kurin (battalion) commander Makar Melnyk (“Kora”), while Moses (“Bosco”) was a member of the headquarters of the UPA “Zagrava” military district.

The last of the now-known Jews who died along with the UPA rebels was Shrebert, a front line doctor who was blown up by the MGB in the kryivka (i.e. bunker) in Ivano-Frankivsk region.

So we see that in reality the history of the “Banderites” movement and their relationship with the Poles and Jews is much more complicated than black and white labels. Bandera was the leader of the liberation movement and we should form an attitude to his activity based on a detailed study of documents and understanding of the situation of those days. Nowadays, Ukraine is returning to the study of its real history and all media publications about its past should do the same.

Дві агресії і ще одна. Як Москва “гібридно” воювала з Україною

Дві агресії і ще одна. Як Москва “гібридно” воювала з Україною

Картинки по запросу "росія україна"
Сучасну російсько-українську війну на Донбасі називають гібридною. Можна почути навіть такий аргумент: під час агресії Росія застосувала не відомі раніше способи та методи, до яких українська держава та суспільство не були готові.

Джерело: Історична правда

“Історична правда” публікує цей, дещо скорочений та перероблений матеріал з люб’язного дозволу авторів та видання “Збруч”

Автор – Володимир Бірчак – історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор “Історичної правди”, Сергій Рябенко – юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті

Це твердження справедливе лише наполовину. Україна дійсно не була готова, що сусід, який за міжнародними угодами зобов’язався визнавати нашу територіальну цілісність, раптом перетвориться на агресора. Однак застосовані Москвою “гібридні” методи агресії не нові.

У ХХ столітті їх використовували у війнах проти інших держав більшовицька Росія, а потім і СРСР. Дві своїх перших агресії більшовики здійснили саме проти України. І вже потім, випробувавши “гібридні елементи” на нашій території та переконавшись у їхній дієвості, використали їх проти інших країн.

Тож пострадянська “демократична” Росія насправді не вигадала майже нічого нового, хіба що трохи пристосувала до нових реалій методи попередників.

І якби деякі військові та політичні керівники Української Народної Республіки, котрі майже сто років тому так само воювали проти Москви, опинилися навесні 2014 року у Криму та на охопленому війною Донбасі, то побачене майже напевно викликало б у них стійке відчуття дежавю.

Та про все по порядку.

“…Російській республіці довелося допомогти радянізації України військовою силою”: перша війна радянської Росії проти України

Більшовики прийшли до влади у Росії внаслідок Жовтневого перевороту 1917 року. Одним з перших рішень їхнього уряду – Ради народних комісарів – стала “Декларація прав народів Росії”, у якій проголошувалося “право народів Росії на вільне самовизначення аж до відділення і утворення самостійної держави”.

Центральна Рада засудила більшовицький переворот та не визнала Раднарком. Натомість 20 листопада 1917 року прийняла ІІІ Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки у межах населених українцями колишніх губерній Російської імперії.

Проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради.

У центрі зліва направо стоять: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський

Формально в Універсалі про незалежність не йшлося: лише зазначалося про необхідність перетворення Росії на федерацію “рівних і вільних народів”, серед яких мала бути й Україна.

Але водночас Центральна Рада проголошувала себе та утворений нею уряд – Генеральний секретаріат – єдиною легітимною владою на всій території УНР до скликання Установчих зборів.

Із існуванням формально самостійної від Росії України, нехай навіть у формі “квазідержави”, радянський уряд погодитися не міг.

Спроба захопити владу у Києві силами місцевих більшовицьких осередків зазнала невдачі – вірні Центральній Раді війська придушили заколот. Тому вже на початку грудня Раднарком надіслав українському урядові ультиматум.

Його зміст уповні відображав усю різницю між деклараціями та реальним ставленням більшовиків до “самовизначення” та суверенітету України.

З одного боку радянське керівництво стверджувало, що начебто визнає “Народну Українську Республіку, її право зовсім відділитися від Росії або вступити у договір з Російською Республікою про федеративні чи подібні взаємні відносини між ними”.

З іншого – у категоричній формі вимагало від української влади припинити роззброєння радянських та червоногвардійських частин на території України, а натомість сприяти більшовикам у придушенні повстання на Дону. Ультиматум закінчувався погрозою:

“у випадку не отримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин Рада народних комісарів вважатиме [Центральну] Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та на Україні”.

Одночасно більшовики спробували змінити керівництво Центральної Ради на скликаному у Києві Всеукраїнському з’їзді рад. Однак їхні спроби призвели до  протилежного результату.

Ультиматум українська влада відкинула, наголосивши, що Раднарком не має права втручатися у внутрішні справи України. А З’їзд рад абсолютною більшістю голосів підтримав Центральну Раду та засудив Жовтневий переворот.

Більшовики зазнали невдачі, однак не збиралися здаватися. Примусити Україну “самовизначитись” правильним чином було вирішено за допомогою військової сили.

Раднарком очікувано визнав відповідь української влади на свій ультиматум “незадовільною”. І постановив: “вважати [Центральну] Раду у стані війни з нами”. Члена більшовицького уряду Володимира Антонова-Овсієнка призначили уповноваженим з організації “боротьби та бойових дій з [Центральною] Радою”.

Володимир Антонов-Овсієнко

Фото: wikiwand.com

На кордоні з Україною почали концентруватися червоні російські війська. Однак оголошувати війну УНР Раднарком не поспішав. Для цього були причини – більшовики розуміли, що не мали в Україні достатньої підтримки, а відкрита агресія лише згуртувала б українців довкола Центральної Ради.

Відомий радянський діяч Володимир Затонський охарактеризував ультиматум Раднаркому як “іноземне втручання у місцеві справи”, а тому “доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невеличка купка”.

Тож свої агресивні наміри уряд радянської Росії вирішив ретельно приховати. План, за словами одного з місцевих більшовиків, був доволі простий: “треба тут же, на Україні, створити військовий центр, а то Пітеру (Петрограду – авт.незручно вести війну”.

Для цього вже у грудні 1917 року під приводом боротьби з “контрреволюційним заколотом” на Дону, російські червоні загони Антонова-Овсієнка увійшли до українського Харкова.

Під їх прикриттям і за допомогою Раднаркому місцеві більшовики скликали власний “Всеукраїнський з’їзд рад”. Він, на відміну від ранішого “київського”, представляв лише меншість рад України, зате абсолютна більшість його делегатів були членами більшовицької партії.

На з’їзді проголосили утворення “паралельної” УНР у формі “республіки рад”. Трохи згодом призначили й альтернативний “уряд” – Народний секретаріат.

Утім маріонетковий характер “радянської” УНР усвідомлювали навіть самі новопосталі “керманичі”. Вже згадуваний Затонський визнавав: “який же з нас уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала”.

Втім, мети було досягнуто. Ширма у вигляді альтернативної “народної республіки” дозволила Раднаркому приховати свою відповідальність за подальшу агресію проти України – адже про боротьбу з Центральною Радою формально оголосила у своєму маніфесті саме “радянська” УНР.

А “харківський з’їзд” повідомив, що “якщо проллється в Україні братня кров, то вона проллється не в боротьбі українців з великоросами, а в класовій боротьбі українських трудящих мас із [Центральною] Радою”.

Тож тепер ніщо не заважало видати вторгнення за громадянський конфлікт всередині самої України – мовляв, це місцеві робітники й селяни “повстали” проти “нелегітимної” київської влади.

Для “керівництва” цією “боротьбою” у складі Народного секретаріату навіть запровадили посаду секретаря з військових справ та призначили “головнокомандувача” збройними силами.

Однак Василь Шахрай та Юрій Коцюбинський, які обійняли ці посади, отримали не більше влади, ніж інші члени “уряду”. За словами Шахрая: “за єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і шо на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне”.

 Михайло Муравйов у формі підполковника Російської імператорської армії

Насправді, як зараз на окупованому Росією Донбасі, так і тоді реальна влада належала росіянам – командувачеві прибулих з Росії червоних військ Антонову-Овсієнку та “надзвичайному комісару” Раднаркому Григорію Орджонікідзе.

Безпосереднє керівництво червоними частинами, що наступали на Київ, теж здійснював російський воєначальник Михайло Муравйов. Його вояки навіть не приховували свого ставлення до України як до ворожої держави.

Просуваючись Лівобережною Україною, червоні використовували досить цікаву “гібридну” тактику. Щойно більшовицькі загони опинялися біля великих міст, як у них немов за помахом чарівної палички спалахували повстання місцевих більшовиків.

На допомогу “повсталим українським робітникам” вступали прибулі російські частини, і міста ставали “червоними”. Таку саму тактику Москва збиралася застосувати і щодо української столиці – Києва.

І цю ж “гібридну” тактику майже через сто років застосовуватиме для окупації українських міст Криму та Донбасу сучасна Росія та створені або підтримувані нею загони “самооборони” та “ополченців”.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“За спиной Сил Самообороны Крыма, конечно, встали наши военнослужащие, – зухвало розповідав у інтерв’ю російському телеканалу Владімір Путін. – Они действовали очень корректно, но, как я уже говорил, действовали решительно и профессионально. По-другому провести референдум, чтобы он прошел свободно, было просто нельзя.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Завдяки підкріпленням з Росії та через те, що під впливом комуністичної пропаганди частина українських військ оголосила про нейтралітет, спочатку червоні доволі швидко просувалися вперед. Але з Петрограду постійно вимагали прискорити наступ.

У радянській Росії не вистачало продовольства, і запобігти голоду більшовицький уряд розраховував саме за допомогою вилучених в Україні ресурсів. Ленін вимагав від Антонова-Овсієнка та Орджонікідзе “вжити якнайнещадніших заходів. […] Усіма силами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод”. Та була для поспіху ще одна, не менш важлива причина.

У ці дні у Бресті відбувалися перші за всю історію Великої Війни мирні перемовини. Ці переговори стали вирішальними для щойно створеної Української держави.

Делегація УНР, яка прибула до Бресту, одразу поставила питання про свою участь у перемовинах як повноправна сторона.

Делегація УНР на Берестейських мирних переговорах на пероні вокзалу. Серед присутніх: Микола Любинський, Олександр Севрюк, Михайло Полоз, Микола Левицький. Берестя, січень 1918 р.

Джерело: http://unr.memory.gov.ua

Радянський нарком закордонних справ Лев Троцький змушений був заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної.

Однак формальне визнання України як самостійної держави Четверного Союзу відкладали до укладення миру.

Та згодом з’ясувалося, що більшовики “визнають право націй на самовизначення” лише декларативно.

“Прикладом більшовицького насильства, – як зазначав представник німецької делегації генерал-майор Гофман, – являється Україна. Коли її населення виявило свою волю до самовизначення. Петроградський уряд вислав до Києва ультиматум з погрозами, що він застосує зброю, якщо український народ пробуватиме здійснювати своє право на самовизначення.”

Але на всі закиди радянські делегати відмовчувалися, або переводили розмову в інше русло.

Троцький наполіг на перерві у перемовинах до кінця січня 1918 року. За цей час “червоні” сподівалися захопити більшу частину території України та змінити розклад сил на свою користь.

Однак, коли переговори у Бресті поновилися, Троцький усіляко заперечував факт агресії з боку більшовицької Росії. А саму війну, яка вже йшла повним ходом, намагався представити виключно як внутрішньоукраїнську справу.

 Іоффе та Троцький в німецькому автомобілі на переговорах у Брест-Литовську

Фото: TUT.by

Доходило до абсурду: у той час, коли червоні російські загони Муравйова та Антонова-Овсієнка захоплювали одне за одним міста і містечка на лівобережній Україні, Троцький виголосив заяву про те, що “на Україні нема жодних окупаційних військ”.

А трохи згодом узагалі почав вимагати залучити до переговорів окрім делегації УНР ще й представників Народного секретаріату – мовляв, унаслідок успішної боротьби “українських рад” із “київською Центральною Радою” вплив останньої постійно зменшується, і питання, хто “матиме право остаточно провадити переговори про мир в імені Української Народної Республіки, розв’яже вислід боротьби між двома організаціями”.

Більш того, відкидаючи не лише декларації власного уряду, але й навіть попередню заяву очолюваної ним делегації про визнання самостійності УНР, Троцький категорично заявив, що “тільки такі умови миру з Україною можуть бути визнані, які будуть формально стверджені правительством федеративної республіки Росії”.

Через сто років так само і майже тими ж самими словами заперечуватиме присутність на території України російських військ сучасний господар Кремля Владімір Путін.

“Наших войск на Украине нет”, – сказав 7 березня 2018 Владімір Путін.

Джерело

“Совпадєніє?” – як казав один із пропагандистів на російському ТБ.

“Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна Республіка…”

На початку січня 1918 року червоні російські війська вже окупували Харківську, Катеринославську та Полтавську губернії. Наступ на Київ більшовики вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, інша – у напрямку Курськ-Бахмач-Київ.

Тим часом 22 січня українська влада нарешті зважилася на остаточний розрив з Росією. Центральна Рада ухвалила ІV Універсал, яким проголосила незалежність Української Народної Республіки.

Однак війну Універсал не зупинив, та й, зрештою, не міг. Більшовицька агресія тривала.

Українські вояки під Крутами

Фото: реконструкція із фільму “Крути. 1918”

За кілька днів запеклі бої розгорнулися за станцію Бахмач на Чернігівщині. Оборона цього містечка стала однією з героїчних сторінок в історії боротьби українців за незалежність. Цілу добу більшовицький наступ на Київ стримували й захисники Крутів.

Для більшовиків ситуація ставала катастрофічною. Україна вислизала з їхніх рук і потрапляла під захист держав Четверного Союзу. Потрібно було якомога швидше знайти підстави, аби переконати Німеччину та її союзників, що Україна таки “радянська”. Таким аргументом для “червоних” могло стати лише взяття Києва.

А в той час в Києві…

На штурм української столиці більшовики кинули великі сили. Зі сходу на Київ насувалися загони Муравйова. А у самому місті “червоні” підняли заколот, відомий пізніше як “Січневе повстання”.

Центральна Рада звернулася до містян з відозвою, у якій повідомила, що урядові сили контролюють усі ключові установи. Робітників закликали припинити страйк, від якого найбільше потерпали звичайні містяни. Натомість Рада пообіцяла найближчим часом вирішити нагальні потреби робітників та провести масштабні соціально-економічні реформи.

Невдовзі до Києва зі східного фронту прибули українські частини – Гайдамацький кіш під командуванням Симона Петлюри та Гордієнківський полк Всеволода Петріва. І за кілька днів більшовицький заколот було придушено.

Реконструкція бою за завод “Арсенал”

Джерело: Цензор.НЕТ

Однак 4 лютого семитисячна російська армія вийшла до Дарниці та спробувала форсувати Дніпро. Її перший наступ українські частини відбили вогнем своїх кулеметів з високого правого берега.

Тоді червоні розпочали обстрілювати Київ з гармат.  За день Муравйов наказав “підсилити канонаду, громити безжалісно місто”.

Бомбардування тривало п’ять діб, спричиняючи численні жертви серед киян, руйнування і пожежі (зокрема, згорів будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського).

 Більшовицька “свобода”

Джерело: За виданням: Ґедз (Київ). 1918. № 3. С. 1.

7 лютого члени Центральної Ради зібралися на засідання. За спогадом учасника зібрання Миколи Ґалаґана, ввечері депутати, стоячи у сесійній залі “одягнені і з шапками в руках”, проголосували за закон про восьмигодинний робочий день і робітничий контроль на підприємствах.

А вже вранці наступного дня під охороною січових стрільців уряд і частина делегатів Ради виїхали до Житомира, а за ними з боями залишили столицю й інші українські частини.

Лічені години…

Тим часом у Бресті до підписання договору залишалися лічені години.

Однак російська делегація аби зірвати підписання миру всіляко затягувала час. Троцький раптом зажадав направити до України спеціальну комісію, яка мала встановити, чи дійсно Київ ще перебуває в руках українців.

“Слухаючи це, – згадував керівник української делегації Олександр Севрюк, – я відчував, що холодний піт виступає в мене на чоло. Правда, в той день у Києві існувала ще влада Центральної Ради, але згідно з нашими відомостями за день-два – у кожному випадку до приїзду цієї комісії, – українського уряду в Києві вже не буде”.

Ситуація повиснула на волосині. Але українцям таки вдалося переконати австрійську делегацію, що Центральна Рада контролює столицю, а значить і ситуацію в країні. І держави Четверного Союзу погодилися укласти мир.

Підписання Берестейського мирного договору між представниками УНР і країн Четвертного союзу, першого мирного договору Першої світової війни. 9 лютого 1918 р.

Джерело: http://unr.memory.gov.ua

Тепер уже Троцький нервово телеграфував керівнику Раднаркому Володимиру Леніну:

“Договір з Радою готовий. Підписання його можна чекати з години на годину. Лише точні і перевірені дані, що Київ в руках Радянської влади могли б зашкодити цьому. Дайте знати на Україну, що підписання договору забезпечить центральним державам можливість постійно втручатись в долі України. Лише негайне і остаточне знищення Ради може зірвати змову проти українського народу. Троцький”.

І хоча того ж дня член Народного секретаріату Микола Скрипник надіслав Троцькому повідомлення про взяття Києва, а наступного відповідна “урядова” телеграма надійшла до столиць країн Четверного Союзу, було вже пізно.

9 лютого між УНР та Центральними державами було укладено мирний договір. Німеччина та її союзники визнали незалежність України і в обмін на поставки продовольства зобов’язалися надати військову допомогу у війні з більшовиками. А невдовзі розпочався наступ українських, німецьких та австрійських військ на схід.

Віктор Муженко

Джерело: Радіо Свобода 

“Президент зв’язався зі мною ввечері 11 лютого. Вже йшли переговори в Мінську. Там у складі російської делегації був генерал-лейтенант Картаполов, начальник головного оперативного управління – заступник керівника Генштабу ЗС РФ. Він нібито підтверджував заяву президента Росії Путіна про те, що всі угруповання наших військ в районі Дебальцеве оточені. Наскільки я знаю, президент після цього взяв паузу і вийшов. Він подзвонив мені. Це було десь 20:35 – 20:36. Розмова тривала 3-4 хвилини. Я доповідаю: “Заяви Росії не відповідають дійсності. Ситуація під контролем. У нас є можливість підвозити туди боєприпаси і здійснювати евакуацію”

Майже сто років потому роль Києва випаде зіграти місту Дебальцеве на Донеччині. Й так само, як колись Троцький, нинішній російський керманич тягтиме час, зухвало розповідаючи, що всі українські підрозділи оточені, а місто контролюється “ополченцями” “народних республік”.

І так само до останнього, як колись Київ, захищатимуть Дебальцеве українські військові, аби дати час українській делегації досягти результату на перемовинах у Мінську.

“Мир” після Бресту

Відповідь радянської Росії не забарилася. Менш ніж за тиждень Всеросійський центральний виконавчий комітет ухвалив резолюцію, якою оголосив “поведінку делегації колишньої Української ради актом зради по відношенню до революції та оголошує недійсним той договір, який уклали з німецьким урядом агенти української буржуазії”.

На своє попереднє визнання самостійності УНР та навіть на те, що у її “радянській” версії формально існував свій “уряд”, у Раднаркомі навіть не зважали.

Утім вже на початку березня 1918 року радянська Росія сама уклала з Німеччиною та її союзниками  мирний договір. За його умовами вона, серед іншого, зобов’язалася “негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою та державами четверного союзу. Територія України невідкладно очищується від російських військ та російської червоної гвардії”.

Але виконувати свої зобов’язання більшовики не поспішали. У війні проти України у хід пішли нові “гібридні” елементи.

Ще у лютому більшовики оголосили про утворення в Одесі та на Донеччині й Криворіжжі двох нових радянських “республік”. Формально обидві вони не були визнані Москвою, як через сто років не визнаватиме вона дві інші, створені нею “народні республіки” Донбасу.

Однак це не завадило Росії зробити вигляд, нібито ці території є окремими “державами”, які не входять до складу УНР, а тому, мовляв, умови Брестського миру на них не поширюються.

“Вы хотите признать ЛНР и ДНР? А дальше? Потерять всю остальную Украину, оставить ее нацистам?” – сказав очільник МЗС РФ Сєргєй Лавров, 17 грудня 2018 року.

Джерело: ТАСС 

Паралельно російські червоні війська, які знаходилися на окупованій ними частині території України, терміново намагалися перетворити на “місцеві” українські загони. Як стверджував Ленін:

“рішуче та безумовне перелицювання наявних на Україні наших частин на український спосіб – таке тепер завдання. Потрібно заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, – він повинен називатися просто Овсієнком. Те ж саме потрібно сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посаді) та інших”.

Володимир Ленін, 1918 рік

Джерело: leninism.su

Однак увести в оману німців та українців більшовикам не вдалося. Наступ було продовжено, і вже до початку травня 1918 року вся територія України була звільнена від червоних російських військ.

А втім, укладений у Бресті мир виявився не надто тривалим. Те, що сталося потім, мабуть найкраще охарактеризував один з учасників перемовин у Мінську взимку 2015 року.

 Показовий обмін поглядами між агресором та Президентом України, який ілюструє труднощі Мінських перемовин

Джерело: ЕРА

“Компроміси, що їх ухвалюють під гарячу руку, необхідні, – писав у спогадах французький президент Франсуа Олланд, – але вони не вирішують суті проблеми: крихкий мир встановлюється, нав’язані росіянами реалії стають нормою. Війну вдається уповільнити, але домінування вкорінюється. Путін залякує, щоб зручніше вести переговори. Він не завойовує, а відкушує території, ковток за ковтком”.

“Ніяких військ РРФСР на Україні немає”: друга війна радянської Росії проти України

З втратою України більшовики не змирились. За угодою у Бресті радянська Росія формально визнала незалежність УНР та розпочала з її продовжувачем – Українською державою гетьмана Скоропадського переговори про укладення мирного договору та встановлення кордону.

Та водночас Москва активно готувалася до реваншу. У нагоді став досвід, набутий під час нещодавньої “гібридної” агресії проти України. Тому більшовики й удруге почали діяти тими ж самими перевіреними методами. Історія повторювалася мало не до дрібниць.

Спочатку як і в листопаді 1917 року була зроблена спроба захопити владу “зсередини”. Для цього улітку 1918 року у Москві з ініціативи більшовицького ЦК було таємно скликано установчий з’їзд компартії України.

Попри свою назву, ця організація не була ані самостійною, ані, тим паче, “українською” політичною силою. По суті то був лише регіональний осередок російської більшовицької партії, якому відводилася роль прикриття агресивних намірів Москви здобути контроль над Україною.

В установчих документах КП(б)У це подавалося як боротьба “за революційні об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки на шляху до створення всесвітньої пролетарської комуни”.

Утворений рішенням установчого з’їзду “всеукраїнський” військово-революційний комітет вже на початку серпня видав “наказ” про початок загального збройного повстання на території України.

Однак далі декларацій справа не пішла: замість очікуваного “загального” повстання все обмежилося поодинокими виступами на Чернігівщині і Полтавщині, які швидко придушили німецькі та українські війська. Як і минулого року, розхитати ситуацію “зсередини” руками самих українців не вийшло.

Утім, це не означало, що Москва та її поплічники відмовилися від своїх намірів. Вони лише змінили тактику, перейшовши до наступного, також випробуваного у 1917 році етапу “гібридної” агресії. Наприкінці літа 1918 року уздовж російсько-українського кордону у так званій “нейтральній зоні” розпочалося накопичення військових загонів.

Формально це робилося за вказівкою військово-революційного комітету, що дозволило Раднаркому уникнути прямих звинувачень у порушенні Брестського миру. Але на практиці і формуванням, і озброєнням, і забезпеченням червоних загонів займався саме більшовицький уряд.

Як і у 1917 році ці загони, попри свою відносно невелику чисельність, мали “прийти на допомогу” українським “робітникам і селянам”, які у потрібний час нібито з власної ініціативи мали “повстати” проти Києва, і одночасно стати ширмою для вторгнення червоних російських військ.

“…Україна не визнається більше Радянським урядом Російської Республіки самостійною державою”

Якийсь час від переходу до активної фази агресії більшовиків стримувала німецька армія, частини якої все ще знаходилися на території України. Однак дві події, які майже одночасно сталися у листопаді, відіграли роль пускового гачка нової “гібридної війни”.

Німеччина зазнала поразки у Першій світовій війні та капітулювала. Її війська мали евакуюватися з України та інших територій на сході. Підлягав денонсації і Брестський договір.

Німецький патруль на вулицях Києва

Джерело: http://unr.memory.gov.ua

У самій же Україні спалахнуло повстання проти  Скоропадського, яке призвело до падіння гетьманату та відновлення УНР. Тож більшовики нарешті отримали давно очікуваний привід та перейшли у наступ.

Щойно звістка про капітуляцію Німеччини досягла Москви, Раднарком наказав готувати війська до вторгнення. 13 листопада більшовики оголосили Брестський мирний договір недійсним та постановили, що “трудящі маси” України та інших держав та територій колишньої Російської імперії “покликані нині самі вирішувати свою долю”.

І хоча “за трудящими націями всіх народів” учергове було задеклароване право на самовизначення, але самі більшовики розглядали його виключно як “установлення на їх землях соціалістичної влади робітників і селян”, у чому “повну та таку, що йде до кінця, підтримку” мала надати радянська Росія.

Від декларацій до справ перейшли швидко. Вже за кілька днів спільним рішенням більшовицького уряду та ЦК для війни проти України було утворено так звану “особливу групу військ Курського напрямку”. До неї увійшли раніше сформовані у “нейтральній” зоні червоні загони.

Координувати дії групи мала спеціальна військова рада, одним з членів якої призначили вже відомого Антонова-Овсієнка. Для зовнішнього прикриття агресії скористалися вже перевіреним методом – створенням “паралельного” уряду. Як писав Ленін у телеграмі головнокомандувачу російських військ Йоакиму Вацетісу

“з просуванням наших військ на захід та на Україну створюються обласні тимчасові Радянські уряди, покликані укріпити Ради на місцях. Ця обставина має той хороший бік, що забирає у шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати просування наших частин як окупацію, і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цього наші війська були б поставлені у окупованих областях у неможливе становище, і населення не зустрічало б їх, як визволителів“.

Йоаким Вацетіс 

Фото: Baltnews

Тож так само, як і рік назад, оголосити війну Україні мав від свого імені утворений більшовиками черговий “паралельний” уряд. Утім, цього разу сталися деякі відмінності.

За браком часу більшовики обійшлися без формальностей у вигляді “з’їздів рад”. А про своє існування та про початок боротьби проти української влади і створення так званої “Української радянської армії” новоспечений “Тимчасовий робітничо-селянський уряд України” оголосив навіть не з території України, нехай навіть формально окупованої червоними військами, а з російського Курська.

Однак найбільш красномовно про маріонетковий характер “українського” “уряду” свідчили його власні документи. До прикладу у одній з перших постанов зазначалося, що: “Тимчасовий робітничо-селянський уряд України створений за постановою ЦК РКП [Російської комуністичної партії], є його органом та втілює усі розпорядження та накази ЦК РКП безумовно.

2. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, не будучи, по суті, самостійним, не створював та не збирається створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду Курського напрямку “Реввійськрадою Української радянської армії” виключно для того, аби можна було говорити про радянську армію України, а не про наступ російських військ, тобто продовжувати ту політику, яка була розпочата утворенням Тимчасового робітничо-селянського уряду України”.

12 грудня червоноармійські загони з території Росії вторглися на територію України, зайнявши Новгород-Сіверський, Шостку та низку інших населених пунктів. 21 грудня розпочався наступ на Харків.

Ще за три дні Наркомат закордонних справ радянської Росії оприлюднив постанову про те, що “за анулюванням Брестського мирного договору Україна не визнається більше Радянським урядом Російської Республіки самостійною державою”.

Майже через сто років новітній кремлівський керманич майже так само відповість на питання, чому його країна порушила підписаний нею Будапештський меморандум.

“Мне тогда трудно не согласиться с некоторыми нашими экспертами, которые считают, что на этой территории возникает новое государство. Так же, как было после крушения Российской империи после революции 1917 года. А с этим государством и в отношении этого государства мы никаких обязывающих документов не подписывали”, – заявив Владімір Путін, 4 березня 2014 року.

Джерело

Утім навіть після цього Раднарком офіційно не оголосив війну УНР, хоч сама війна по факту тривала вже майже два тижні. А на ноту протесту міністра закордонних справ УНР Володимира Чехівського, який вимагав пояснень, на якій підставі відбувається  наступ більшовицьких військ на Україну, надійшла відповідь у стилі про “місцевих шахтарів і трактористів”.

“Ніяких військ РСФРР на Україні немає, – писав більшовицький нарком закордонних справ Георгій Чичерін. – Військові дії на українській території на даний час відбуваються  між військами Директорії та військами Українського радянського уряду, який є повністю незалежним”. Майже через сто років майже ті самі слова повторюватимуть щодо чергової російсько-української “гібридної війни” сучасні кремлівські керманичі.

Георгій Чичерін

Джерело: Википедия

Однак керівники УНР балачкам про війська “незалежного” від Москви уряду та “громадянську війну” в Україні між робітниками та селянами і “буржуазією” не повірили.

І у середині січня 1919 року оголосили війну радянській Росії. Чим остаточно розв’язав руки більшовикам, яким більше не було потреби приховувати присутність російських червоних військ на території України.

До кінця січня було окуповано майже всю Лівобережну Україну. На початку лютого більшовики зайняли Київ – столицю УНР, куди переїхав “паралельний” уряд. І вже до літа більша частина України була окупована російськими червоними військами.

Армія УНР продовжувала чинити опір більшовицькій агресії. Двічі – у 1919 році разом із силами Галицької армії та у 1920 році разом із поляками – їй вдалося вибити більшовиків із Правобережної України та звільнити Київ.

На окупованій червоними території спалахували повстання селян та місцевих отаманів. Свою війну з більшовиками вели також білогвардійці та сили держав Антанти. Однак сили виявилися нерівними.

Після кількох невдалих спроб переломити хід війни, залишки армії УНР відступили за Збруч та були інтерновані. А навесні 1921 року у Ризі урядами радянської Росії та Польщі за участі маріонеткового “Українського радянського уряду” було укладено мирний договір.

Друга “гібридна війна”, яка тривала майже два роки, закінчилася поділом території України, внаслідок якого Східна Україна фактично опинилася під радянською окупацією.

Комуністична пропаганда усіляко заперечувала агресію червоної Москви проти України. Однак деякі країни західного світу навіть у радянські часи називали речі своїми іменами.

Ще у 1959 році Конгрес Сполучених Штатів ухвалив спеціальний закон, яким констатував, що “імперіалістична політика Радянської Росії призвела, шляхом прямої та непрямої агресії, до втрати національної незалежності Польщі, Угорщини, Литви, України…”.

Як бачимо, і тоді, і зараз ворог використовує ті самі методи війни. Сучасне російське керівництво подекуди майже дослівно повторює фрази, які сторіччя тому використовували їхні “попередники”-більшовики.

Історія боротьби України за незалежність повторюється. Повторюється і “гібридна” війна, яку знову веде проти нашої країни той самий східний сусід – агресор.

Але сама Україна змінилася. Десятиліття боротьби за нашу незалежність, мільйони жертв, що поклали свої життя на вівтар свободи, не стали даремними.

Ми стали значно сильнішими та міцнішими. Країна, нарешті, визначила свій шлях – “Геть від Москви! Дайош Європу!”. І чітко йде до цієї мети. Українці поволі стають свідомою, просвітленою і, як писав колись Євген Чикаленко, “добре провареною нацією”.

І тому сучасна “гібридна” війна обов’язково закінчиться перемогою. Нашою перемогою.

Порушення конспірації. Як почалася історія ОУН

Порушення конспірації. Як почалася історія ОУН

О пів на першу ночі з 2 на 3 лютого 1929 року у готелі на віденській Кантштрассе було прийняте рішення, з якого почалося все в цій історії. Рішення було прийнято одноголосно. Це була таємна зустріч однодумців.

Джерело – Історична правда

Автор – Володимир Бірчак – історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор “Історичної правди”,Олександр Зінченко – історик, журналіст, заступник головного редактора “Історичної правди”.

При підготовці матеріалу використано працю В. Муравського “Конгрес Українських Націоналістів 1929 р.: документи і матеріали”.

Рішення було одностайне, але доволі формально-бюрократичне: учасники цього нічного засідання прийняли статут Організації Українських Націоналістів.

А ближче до полудня так само одноголосно обрали голову Проводу. Ним став герой Української революції полковник Євген Коновалець.

Новообраний керівник звернувся до присутніх:

“Як знаєте, Мої Друзі, я не є приятелем гомінких слів… Я не знаю, чи і наскільки нам пощастить розвинути діло, за яке ми ось-тут прийнялися…

…Сьогодні ми покищо тільки окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов’язання. Але це ще не осяг.

Бож мусимо собі ще раз коротко узмисповити і величину цього нашого зобов’язання: мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу.

Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи ж еволюційними, шляхами.”

                                                                  Євген Коновалець із невідомими.                                                                  Фото 1920-х років Джерело: Архів Центру досліджень визвольного руху

Отже, надмета – відновлення української державності революційними методами. Але на дорозі до цієї мети Коновалець бачив дві великі завади – наявність московської імперії і залишки польського імперіалізму. А це означало величезну силу спротиву:

“Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські.

Бож віднова Соборної Української Держави сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу…”

Цього дня розпочала свою історію Організація, яка в майбутньому стане одним з найуспішніших політичних об’єднань українців в історії ХХ століття.

Історія ОУН почалася таємничо… з порушенням конспірації.

Йшли до Праги, а опинились у Відні

У 1929 році українці були розділені: опинилися під суверенітетом СРСР, Румунії, Чехословаччини та Польщі. Саме з під-польської України і добирався Степан Ленкавський до Відню.

Дату конгресу два рази переносили – з метою конспірації.  Місце теж змінили просто в останній момент. “Крайовики” (делегати конгресу із Краю, тобто території Західної України) мали дістатися нелегально до Праги.

Степан Ленкавський

“Конґрес був першою широкою конфронтацією однодумців, що гуртувалися в віддалених одне від одного середовищах. Він дав нагоду договорити не домовлене й узгіднити однаковість головних напрямних у підході, в оцінці та інтерпретації політичних подій.

Треба признатися, що спершу на конґресі було для нас усе нове й незвичне, навіть контрастне атмосферою незнаної нам еміграційної вільности. Бувши конспіраторами, ми звикли до інакшого стилю…” – писав Степан Ленкавський.

“Крайовики” дотримувалися суворої конспірації у дорозі до Праги. Польсько-чеський кордон два Степани – Ленкавський та Охримович – перейшли нелегально, у натовпі фабричних робітників у Тешині.

Це місто було розділено навпіл кордоном між Чехословаччиною та Польщею. Вокзал був на чеському березі, а заводи – на польському. Версальська угода досить дивно розмітила кордони у міжвоєнній Європі.

Поляки були незадоволені. Чехи були незадоволені. Німці були незадоволені. Мало хто був задоволений кордонами в міжвоєнній Європі. Для українців теж не багато було приводів для радості – жити розділеними між 4 країнами.

Але для двох Степанів дірявий тешинський кордон створив можливість – непомітно утекти з Польщі.

Іще два “крайовики” – Ярослав Барановський та Євген Зиблікевич поїхали кожний окремо: так само з міркувань конспірації.

Містечко Тешин.

У міжвоєнний період було розділено на два: польський Цешин і чехословацький Чеський Тешин

Фото: Flickr Hive Mind

                                                                          

Ленкавський та Охримович “дули на холодне”. Вони намагалися бути максимально непомітними у своїй дорозі до Праги: польські спецслужби нічого не мали дізнатися:

“З чеськими залізничними квитками купленими тамошнім зв’язковим УВО, без папшортів і документів, ми сіли у вагон поїзду на Прагу останніми, щоб не притягнути за собою спостерігача, і розмістилися на окремих лавках, як незнайомі люди.

Контролі папшортів, згідно з передбаченням, у поїзді не було. У Празі відібрав нас на станції зв’язковий за умовленим розпізнавчим знаком і залишив нас на квартирі, щоб ми не вешталися по місті і не звертали на себе уваги польських закордонних агентів”.

У Празі з’ясувалося, що треба знову вертатися на вокзал – конгрес перенесли до Відня.

Тут вже делегати сиділи разом і говорили по-між собою українською.

За легендою вони – група українських студентів, що їхала із своїми викладачами до Відня на наукову екскурсію.

Карловий міст у Празі. Вигляд на Малу Страну. З іншої сторони мосту у Старому Місті знаходиться Катедра св. Климента, греко-католицький храм, що був місцем зустрічей українських націоналістів у Празі

Фото: Flickr

Навіть у поїзді до Відня Степан Ленкавський ніяк не міг заспокоїтися. Надто нервовою була дорога…

“Все почалося згідно з приписами підпільної конспірації. Для дальшої їзди через австрійський кордон ми одержали в Празі пашпорти, позичені від місцевих українських студентів, із знятками і описом осіб, до нас ніяк неподібних.

З них ми  навчилися “наших” нових генералій і почерку “наших” нових прізвищ. По такій для нас цілком зрозумілій конспіративній процедурі нас повідомлено, що конгрес відбудеться у Відні, не у Празі, і заладували у вагон поїзду на Відень, у переділ, в якому сиділи незнайомі нам учасники конгресу з Чехії і голосно говорили по-українськи.

Говорили не лише про місцеві побутові справи й своїх знайомих, але також на політичні теми. Дехто мав явно причеплені українські відзнаки (тризуб, хрест УГА, відзнаку Легії Українських Націоналістів).

Ми тлумачили собі цей несподіваний образ неконспіративної поведінки тим, що офіційно перед контрольними чинниками ми були туристичною групою українських студентів із Чехії, яка виїжджає з професорами на екскурсію до Відня.

Але все одно нас дивувало, що наші люди з еміграції не звертають уваги на те, що українські відзнаки й балакучість можуть притягнути увагу польських і більшовицьких агентів”.

Ленкавсього суттєво бентежила легковажність колег з вільного світу. Він, що виріс у не дуже демократичних реаліях Польщі Пілсудського, звик бути більш обережним.

                                                                                  Відень, 1930-ті                                                                                   Фото: Pinterest

Решта делегатів приїхала з вільніших країн, або з тих, які не розглядали небезпечним для себе український рух за незалежність. На відміну від “крайовиків” решта поводилася дійсно, як на студентській екскурсії.

Готель на Кантштрассе

У Відні делегати поїхали на вулицю Канта. Ленкавський згадує, що паспортів під час поселення ніхто не питав. Кімнати для всіх виділили на одному поверсі.

Учасники конгресу настільки законспірувалися, що історики до сьогодні не можуть встановити, в якому саме готелю відбувався Конгрес. Панувала атмосфера глибокої таємничості, яку легковажно порушували деякі делегати:

“Інструкція була: на місто старатися не виходити, ніколи не ходити гуртами більшими, як двійка-трійка, не розмовляти ні надворі, ні в коридорах. Притримуючися того припису, ми деколи з незадоволенням мовчки спостерігали, як деякі гурти його легковажать,” – дещо розгублено зауважив Ленкавський.

Спочатку засідання відбувалися у великій сніданковій залі в тому ж готелю. Конгрес тривав 7 днів.

“Два перші дні відбувалися пленарні засідання, на яких зачитано ряд доповідей і продискутовано їх, потім учасників приділено до шести комісій, які протягом наступних трьох днів опрацьовували гуртками в великій залі і по готелевих кімнатах проекти резолюцій”, – далі оповідає Ленкавський у спогадах про і події.

Розбіжностей було досить багато, але в дискусіях різночитання були насільки глибоко продискутовані, що фінальні документи голосували одностайно.

ОУН могла піти іншим шляхом

До віденського готелю на Кантштрассе з’їхалося 28 делегатів та 2 гостей. Австрія, Бельгія, Німеччина, Франція, Чехословаччина, вільне місто Данцинг – такою була географія учасників.

            Зліва направо: Григорій Каленик-Лисюк, Євген Коновалець, Іван Рудаків, Микола Сціборський.                                                                                     Париж, 1929 рік                                                                                  Фото: Архів Центру досліджень визвольного руху

Авжеж не варто забувати і про нашу четвірку “крайовиків”, що приїхала із зайнятого поляками “Краю”.

Доїхали не всі. Не змогли приїхати делегати з Буковини, Люксембургу, США, Туреччини, Югославії.

У конгресі взяли участь представники Української Військової Організації (УВО), Легії Українських Націоналістів (ЛУН), Союзу української націоналістичної молоді (СУНМ) та Групи Української Національної Молоді (ГУНМ), та один делегат від Союзу Українських Націоналістів у Німеччині.

Але все могло піти іншим шляхом. І на Конгрес могли приїхати інші люди. І ці інші люди могли піти іншим шляхом: чи буде організація – легальною партією, чи підпільною структурою?

Існувало два можливих списки учасників. Кожний відображав різні підходи до формування майбутньої Організації українських націоналістів.

У першому варіанті були імена депутатки польського Сейму Мілени Рудницької та її брата – відомого журналіста Івана Кедрина-Рудницького. Обидва були представниками легальної у Польщі УНДО – політичної партії “Українське національно-демократичне об’єднання”.

“Я противився такій організаційній структурі, яка об’єднувала б ідеологічно-політичну та революційно-терористичну діяльність,” – згадував Іван Кедрин-Рудницький.

На думку Кедрина-Рудницького ці два напрямки треба було розмежувати. Революційна діяльність мала бути зосереджена у суворо законспірованій підпільній організації, яка б охоплювало вузьке коло людей.

                                                                       Іван-Кедрин Рудницький                                                                  Фото: Вікіпедія

Отже, на початковому етапі розглядали варіант, що ОУН стає легальною політичною організацією, а роль бойового крила залишається за УВО.

Але не всі були готові піти тільки шляхом політичної боротьби.

Делегати від СУНМ (Союз Української Націоналістичної Молоді) планували зірвати проведення зборів та відмовитись від входження до ОУН.

Степан Ленкавський пише, що вони – “крайовики” з СУНМ – вирішив поставити на Конгресі дві вимоги.

Перша вимога: щоб ОУН була підпільною революційною організацією для доповнення і поширення діяльноста УВО, а не підмурком для легальних партій.

Делегати від Союзу Української Націоналістичної Молоді планували зірвати Конгрес, якщо першої вимогу не підтримують. А мережу учасників “перелити” до складу УВО.

Друга вимога: домагатися, щоб у новозаснованій організації впровадити військову диктатуру. Симпатії “крайовиків” належали Євгенові Коновальцю, якому і хотіли запропонувати стати диктатором. На їх думку диктатура убезпечувала організацію від спекуляцій політиків.

Керівництво Проводу українських націоналістів (ПУН) та сам полковник Коновалець потрапили в неоднозначну ситуацію.

                                             Одним із “крайовиків” на конгресів був Степан Охримович,                                              який у 1926 році став співзасновником Союзу Української Націоналістичної Молоді

ПУН стояв на роздоріжжі. Одна дорога – це шлях давніх однодумців, з якими разом працювали та воювали, шлях до легальної політичної боротьби. А іншу дорогу прокладала малознайома, але дієва молодь.

Полковник Коновалець розумів, щоб без постійного і тісного контакту із “крайовиками” майбутня Організація може в скорому часі перетворитися на ще одну емігрантську групу. І цей емігрантський гурток не матиме ніякого впливу на ситуацію в Україні.

Треба було робити вибір: старі перевірені товариши, чи нова генерація?

Згадує Степан Ленкавський:

“Під час нарад конґресових комісій полк. Є. Коновалець покликав усіх чотирьох крайовиків на розмову, що відбулася в одній з готелевих кімнат.

З осіб, що часово перебували за кордоном, учасниками цієї наради були також: д-р Ю. Вассиян, ред. В. Мартинець і голова [Групи] Української Національної Молоді в Празі інж. О. Бойдуник.

Там ми застали Івана Кедрина-Рудницького, про якого ми знали, що він однодумець групи опозиційних послів з УНДО до польського сойму Д. Палієва і В. Целевича, тобто тієї групи увістів, яка перейшла на сектор легальної праці і мала концепцію спрямовувати націоналістичну молодь на шлях легальної діяльности, щоб через доплив молодого елементу до УНДО скріпити в ньому позиції своєї власної націоналістичної фронди в тій партії”.

Ця концепція була протилежна тій концепції, яку відстоювали “крайовики”.

Коновалець представив Івана Кедрина-Рудницького, не як посланника УНДО, а як українського журналіста, який цікавиться перебігом Конгресу.

“Крайовики” відреагували холодно: адже конгрес таємний – то щоденник Кедрина-Рудницького “Діло” не повинен допустити, щоб про перебіг конгресу була поінформована польська поліція.

                                  Євген Коновалець, невідома та Володимир Мартинець. 1930-і роки                                   Фото: Архів Центру досліджень визвольного руху

Кедрин-Рудницький заявив, що про це знає і без таких застережень, і що якби організатори конгресу не мали до нього довір’я, що він не порушить конспіративний характер конгресу, то взагалі не мала б місця спільна зустріч.

“Розмова і почалася, і велася до кінця в загостреній атмосфері. Полк. Є. Коновалець започаткував розмову, поставивши питання, в чому саме ріжниця поглядів між присутніми про завдання і характер діяльности націоналістичного руху. Він покликав по черзі кожного зокрема з’ясовувати свій погляд”, – згадував Ленкавський.

Найближчим до Коновальця сидів Степан Охримович. Він почав дискусію. Він пояснював політичні та ідеологічні розбіжності між СУНМ і УНДО. Євген Зиблікевич був дуже темпераментним і дуже гостро розкритикував політику УНДО. Сам Ленкавський говорив про єдність завдань СУНМ та УВО.

Кедрин-Рудницький наполягав, що звуження завдань націоналістичного руху до підпільно-революційної діяльности – зменшить його вплив та послабить сили загальноаціонального фронту.

У відповідь – отримав від Осипа Бойдуника кілька кошів критики УНДО, мовляв, та – то “безхребетна міязма”.

Скоріш за все, Коновалець намагався в такий спосіб зрозуміти, чи є можливим зближення позицій в українському національному русі. Усю дискусію полковник уважно слухав, не намагаючись робити якихось зауважень, чи заперечень.

Ленкавський навіть почувався дещо збентеженим по результатам тієї дискусії:

“Ми не були на сто відсотків певні, що наша позиція перемогла, і призбирували розгублені й призабуті аргументи для кінцевої розмови. Але такої вже більше не було. Замість розмов настала робота, яка розвинулася по лінії нами бороненої революційної концепції”.

    Євген Зиблікевич, 1960-ті

Фото: Вікіпед

Кедрин-Рудницький зрозумів, що його позиція не знайшла підтримки: “Моє становище було цілком ізольоване. Тому я вже не брав участи в дальших засіданнях і виїхав”.

Засади українського націоналізму

Степан Ленкавський у спогадах розповідає, що практично всі рішення приймалися через процедуру акламації – тобто консенсусом, одностайно. Усі, хто погоджувався із рішенням підводилися з місць, рішення вважалося затвердженим:

“Члени через аклямацію і формально проведеним одноголосним голосуванням вибрали полк. Є. Коновальця головою Проводу. На його пропозицію одноголосно було вибрано в склад Проводу вісім осіб (інж. М. Сціборський, інж. В. Мартинець, д-р Ю. Вассиян, ген. М. Капустянський, д-р Д. Демчук, інж. Д. Андрієвський, інж. Л. Костарів і П. Кожевників). На головного суддю обрано Я. Дуба, на головного контрольного — проф. Я. Моралевича. Вибір цих органів був теж одноголосий”.

Своїми постановами І Конґрес визначив загальні засади ідеології українського націоналізму.

По-друге, у питаннях державного будівництва Конгрес накреслив перспективний образ державного і суспільного устрою самостійної і соборної України.

Конгрес визначив засади майбутньої конституції і – у відповідності до цього перспективного образу майбутньої України — загальні напрямні соціальної, економічної, військової, шкільної, культурної та релігійної політики ОУН.

Проблема державного устрою майбутньої Української держави в тогочасних ідеологічних конструкціях займала одне з провідних місць. Основна критика була зосереджена не на демократії, як формі державного устрою, а на інституті парламенту, який на думку учасників, переживав кризу.

Серед рішень конгресу з цього питання найважливішою видається теза про національну диктатуру як перший етап на шляху до оформлення українського державного життя, а також думка М. Сціборського, про неможливість вироблення остаточної схеми державного устрою в еміграційних умовах.

Микола Сціборський

Першорядної ваги учасники конгресу надавали соціально-економічній складовій політичної програми, орієнтуючи її передусім, на Радянську Україну – головну територію майбутньої української держави.

Активно обговорювалося положення про викуп селянами земельних ділянок, але ця ідея до політичної платформи не ввійшла з огляду на те, що могла викликати невдоволення серед селянських мас в Радянській Україні, де такої практики не існувало.

Найскладнішим питанням конгресу стала ідеологія. Цікаво, що відповідно до спогадів Ленкавського на зборах було піддано критиці матеріалізм, та врешті викристулізувалась ідеологічна концепція майбутньої Організації. А засідання цієї комісії тривало найдовше:

“Майже всі члени комісії стояли переконано на позиціях ідеалізму. Д-р Д. Демчук твердо обороняв “благо нації” як ідеал у розумінні строго утилітаристичному. Дискусія зійшла на тори глибинної критики систем матеріялізму і мала вигляд семінару метафізики.

Всі інші комісії покінчили свої праці, і дехто підсідав до нас і подавав свої думки до дискусії, що, зрозуміло, продовжувало її, бо це були повторення з попередніх днів. Врешті, з д-ром Д. Демчуком устійнено ідеалістичну інтерпретацію і текст спільного проекту”.

Фатальне фото

На закінченні конгресу запросили фотографа.

Перший Конгрес Українських Націоналістів. Відень, 1929 рік.

Сидять зліва направо 1 ряд: Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул.

Стоять зліва направо 2 ряд: Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський.

Стоять зліва направо 3 ряд: Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич

 

Проголошена ОУН ідея відновлення Української соборної незалежної держави була тоді у Польщі кримінальним злочином. Тому Степану Ленкавському та іншим “крайовикам” таке порушення конспірації дорого коштуватиме.

“По співі національного гімну запанував піднесений і зосереджений настрій. Не хотілося нікому розходитися по кімнатах. Хтось із президії попросив затриматися ще в залі, бо зараз має прийти замовлений фотограф, щоб увіковічнити цю історичну подію”, – згадував Ленкавський.

Але решта делегатів заходилася готуватися до фотографування: почали відсувати стіл, зіставляти рядом крісла і пересувати їх на всі боки.

“Ми, крайовики, призвичаєні до закону не давати себе ніколи фотографувати з іншим членом УВО, “збунтувалися” і зійшлися в кутку втрьох. Запальний Є. Зиблікевич нервово бігав коло пражан і розпромінено щось їм викладав”.

“Крайовики” вирішили не фотографуватися. Але як це зробити, щоб не образити президії та не спричинити скандалу? Ярослава Барановського делегували поговорити із старшими колегами щодо порушення правил конспірації.

Та в цей момент прибіг у піднесеному настрої Євген Зиблікевич і почав доставляти приятелів у ряд. Вони намагалися йому пояснити свої побоювання щодо порушення конспірації.

Той замахав руками: “дурне ви плетете, уставляйтеся скоро в ряд” і побіг далі.

Хтось погодився, що умовах підпілля так чинити – то чинити правильно і правил конспірації належить дотримуватися також у часі закордонних поїздок. Але коли тут половина залі самі члени УВО, то чому ми не мати до низ довіри?!

Іще хтось пояснив, що фотограф — певна людина, з якою домовлено, що він не має права робити жодного відбитка більше, ніж треба.

Ярослав Барановський

Ярослав Барановський порадив решті “крайовиків” не висуватися наперед, “щоб не робити себе важливими персонами”. Тому обидва Степани – Ленкавський та Охримович – “заховалися” в останньому ряді.

Євген Зиблікевич усе-таки не витримав і вмостився ближче до Полковника. “Не було як відтягнута його звідти”, – записав Ленкавський.

Досить довго було таємницею, звідкіля і яким способом польська поліція одержала фотографію з Віденського конгресу ОУН. Нібито фотографію  знайшла польська поліція під час обшуку між паперами покійного Степана Охримовича. Цей учасник конгресу помер після тортур в польській поліції у 1931 році.

Але згодом польська поліція визнала, що фото і поіменний список учасників Конгресу Українських Націоналістів привіз із Праги і передав польській поліції агент Роман Барановський.

У вересні 1932 року у львівському суді розпочався процес проти шістьох учасників конгресу.

На лаві підсудних опинилися: Юліян Вассиян, Олесь Бабій, Осип Бойдуник, Степан Ленкавський, Євген Зиблікевич, Зенон Пеленський. Цей процес став відомим під назвою “процесу конгресівців”.

Під час слідства підсудні спочатку заперечили свою участь у конгресі й приналежність до ОУН. Але на суді були представлені їх власноручні підписи на привітальному листі до одного з запрошених, що з-за кордону не міг прибути на конгрес.

Підсудні визнали, що вони брали участь в конгресі. Фото “на пам’ять” коштувала їм по 4 роки ув’язнення. Суд кваліфікував боротьбу за українську незалежність як державну зраду.

Післямова

Доля 30 учасників конгресу – це зріз часу.

Юліан Вассиян (сидить у першому ряду, 1-й зліва), буде одним із тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в’язниці. Потім буде ще ряд ув’язень у польських та німецьких концтаборах. Після розколу належатиме до ОУН(мельниківців). Помре в США у 1953 році.

Дмитро Андрієвський (1-й ряд, 2-й зліва), входитиме до Проводу українських націоналістів. Після розколу належатиме до ОУН(М), очолюватиме реферантуру зовнішніх зв’язків. В’язень концтабору Заксенхаузен. Помре Німеччині у 1976 році.

Микола Капустянський (1-й ряд, 3-й зліва). Після розколу належатиме до ОУН (мельниківців), створюватиме повстанські відділи ОУН (М) під час Другої світової війни. Військовий міністр УНР в екзилі. Помре у Німеччині у 1969 році.

Євген Коновалець (1-й ряд, 4 зліва). Голова ОУН (1929-1938). Загинув внаслідок теракту організованого агентом НКВД Павлом Судоплатовим на особисту вказівку Йосипа Сталіна у Роттердамі, Нідерланди.

Микола Сціборський (1-й ряд, 5-й зліва). Обраний на конгресі організаційним референтом Проводу українських націоналістів, був фактично заступником Є. Коновальця до його загибелі. Після розколу належатиме до ОУН(М). Автор праці “Націократія”. Загинув від рук агента радянських спецслужб у Житомирі у 1941 році.

Яків Моралевич (1-й ряд, 6-й зліва). На конгресі обраний Головним контрольним ОУН. Займався викладацькою діяльністю. Після Другої світової війни емігрував до США, де був співзасновником Українського технічного інституту в Нью-Йорку. Помре в США у 1961 році.

Володимир Мартинець (1-й ряд, 7-й зліва). Продовжуватиме редакторську діяльність, зокрема редагуватиме часописи “Розбудова нації” та “Українське слово”. Після розколу належатиме до ОУН(М). В’язень філії концтабору Заксенхаузен. Помре в Канаді у 1960 році.

Микола Вікул (1-й ряд, 8-й зліва). Продовжить викладацьку діяльність. В останні роки життя працюватиме в лабораторії Празької політехніки. Помре в Чехословаччині у 1935 році.

Іван Малько (стоїть у 2-му ряді, 1-й зліва). На конгресі був у якості гостя. У 1930 році стане доктором права в Українському Вільному Університеті в Празі. Подальша доля невідома.

Осип Бойдуник (2-й ряд, 2-й зліва), іще один з тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в’язниці. Після розколу належатиме до ОУН(М). В’язень нацистських тюрем. Помре в Німеччині у 1966 році.

Максим Загривний (2-й ряд, 3-й зліва). Перший з учасників конгресу, що відійде у кращі світи. У 1931 році помре від туберкульозу у Празі.

Євген Зиблікевич (2-й ряд, 4-й зліва), третій з тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в’язниці. Згодом займатиметься редакторською діяльністю. Перебереться на еміграцію, де буде активним представником гетьманського руху. Помре у США у 1987 році.

Петро Кожевників (2-й ряд, 5-й зліва). Ще того ж 1929 року, у листопаді рішенням суду ОУН буде виключений з Організації за порушення дисципліни, інтриги всередині організації та співпрацю з ворожими структурами. Ймовірно агент ГПУ-НКВД. В’язень нацистських та радянських концтаборів. Помер у 1980 році в Німеччині.

Дмитро Демчук (2-й ряд, 6-й зліва). Обраний до складу Проводу Українських Націоналістів, фінансовий референт ПУНу. Заарештований СМЕРШем 1945 року. Після 10-річного ув’язнення Дмитро Демчук переїхав до Чехословаччини. Помер там же ж у 1963 році.

Леонід Костарів (2-й ряд, 7-й зліва). У 1933 – Надзвичайним Судом ОУН виключений із членів ПУН та самої Організації. Причини: був запідозрений у діяльності на користь чужої розвідки (як з’ясувалося згодом, радянської). Після 1939 – резидент НКВД у Празі під час німецької окупації та після Другої світової війни, працював проти керівного осередку ЗЧ ОУН в Мюнхені. Помер у 1973 році у Чехословаччині.

Олесь Бабій (2-й ряд, 8-й зліва), буде четвертим з тих, кого ув’язнять у Польщі на 4 роки за це фото. Автор Гімну ОУН “Зродились ми великої години”, що із 2018 року є Маршем Збройних Сил України. Продовжував літературну діяльність в Україні, а згодом на еміграції. Помре в США у 1975 році.

Ріко Ярий (2-й ряд, 9-й зліва). Ввійде до складу Проводу українських націоналістів. Після розколу належатиме до ОУН (бандерівців). Стане співорганізатором українського батальйону “Ролланд”, а у 1941 році буде призначений послом Українського державного правління до Японії. Перебуватиме у німецьких тюрмах та під поліційним наглядом. Після війни відійде від політичної діяльності. Помре у 1969 році в Австрії.

Зенон Пеленський (2-й ряд, 11-й зліва), буде іще одним із тих, хто розплатиться за це фото кількома роками польської в’язниці. Вийде з ОУН у 1934 році, і буде діячем УНДО. Стане співзасновником Української Головної Визвольної Ради, а на еміграції одним із засновників Закордонного представництва УГВР. 1955–1967 — член редакції радіо “Свобода”. Помре в Німеччині у 1979 році.

Юрій Руденко (Стоїть у верхньому, 3-му ряді, 1-й зліва). Подальша доля невідома.

Ярослав Барановський (3-й ряд, 2-й зліва). Буде кооптований до ПУН, а із 1933 року стане його секретарем. Буде особливо наближеним до Є. Коновальця. Його постать стане однією із причин розколу в ОУН. Після розколу належатиме до ОУН (М). Загине у Львові за нез’ясованих обставин у 1943 році.

Степан Охримович (3-й ряд, 3-й зліва). Із 1930 року стане Крайовим провідником ОУН. Буде одним із тих, хто розплатиться за це фото життям. Після арешту та тортур у польській в’язниці, його відпустять додому, де внаслідок отриманих травм помре у квітні 1931 року. Автор праці “Український націоналізм”.

Головний герой цієї публікації – Степан Ленкавський (3-й ряд, 4-й зліва), буде одним із тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в’язниці. Автор “Декалогу українського націоналіста”. Після розколу належатиме до ОУН (бандерівців). В’язень концтабору Аушвіц. Голова Проводу ЗЧ ОУН у 1959-1968 роках, після загибелі Степана Бандери. Помер у 1977 році в Німеччині.

Андрій Федина (3-й ряд, 5-й зліва). Стане керівником УВО-ОУН у вільному місті Данцігу. Згодом через польську загрозу перебереться до Берліну, де працюватиме в закордонному відділі ОУН. Після війни працюватиме дизайнером на заводі “Дженерал Моторс” в Ошаві. Помер у 1958 році в Канаді.

Ярослав Герасимович (3-й ряд, 6-й зліва). На початку 1930-х років стане секретарем ОУН у Чехосоловаччині. Під час Другої світової війни співпрацюватиме із УПА. Після війни емігрував до США. Помер у 1971році у США.

Теофіл Пасічник-Тарнавський (3-й ряд, 6-й зліва). Репресований НКВД після Другої світової війни. Подальша доля невідома.

Олександр Згорлякевич (3-й ряд, 7-й зліва). Згодом емігрував до Німеччини, член закордонного відділу ОУН в Берліні. Покинув політичну діяльність. Працював над будівництвом мостів через Віслу. Помер 1979 року у Варшаві.

Єдиним “конгресівцем”, хто на власні очі побачив, як реалізувалася мета ОУН – проголошення незалежності України – стане Михайло Антоненко (2-й ряд, 10-й зліва). Із 1929 року буде представником ОУН у Франції. Постійний активіст Українського Національного Союзу у Франції. Помре 27 серпня 1993 року в муніципалітеті Ранвіль, Франція.

Гібридні війни Росії: історія, яка повторюється

Гібридні війни Росії: історія, яка повторюється

Фото – Уніан
Сучасну російсько-українську війну на Донбасі називають гібридною. Можна почути навіть такий аргумент: під час агресії Росія застосувала не відомі раніше способи та методи, до яких українська держава та суспільство не були готовими. Це твердження справедливе лише наполовину. Україна дійсно не була готовою, що сусідня країна, яка за міжнародними угодами зобов’язувалася визнавати територіальну цілісність нашої держави, раптом перетвориться на агресора. Однак застосовані нею “гібридні” методи агресії не нові.
Джерело – zbruc

Автор – Володимир Бірчак – історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, Сергій Рябенко – юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті

У ХХ столітті їх використовували у війнах проти інших держав більшовицька Росія, а потім і СРСР. Тож пострадянська “демократична” Росія насправді не вигадала майже нічого нового, хіба що пристосувала методи попередників до нових реалій.

Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.

Власне, коли вдаватися до пошуку причин поразки Української революції, особливо на початках у 1917-1918 роках, приходять на думку дві основні причини. Одна із них — це та, що сам український народ, та навіть більше його еліта, занадто пізно еволюціонували й усвідомили необхідність власної державності.

Журналіст Олександр Зінченко влучно зауважує, що у березні 1917 року кияни буквально носили на руках по Хрещатику Михайла Грушевського, називали «Батьком» і «Месією». За рік – навесні 1918-го — почали кричати “ганьба” Грушевському. У квітні – прийшов Скоропадський. Почали кричати “ганьба” Скоропадському. У грудні докричалися — прийшов Петлюра. Потім було “Петлюрі — ганьба!” Врешті-решт Петлюру вигнали більшовики і у середньотерміновій перспективі розстріляли усіх, хто пробував кричати їм “ганьба!”

Раз за разом українці зачаровувалися політиками і розчаровувалися в них. Але в епохи змін міцність країн вимірюється відповідальністю самих громадян.

Євген Чикаленко

Згадуючи буремні роки першої української революції, Євген Чикаленко називав українців “недовареною нацією”. Він згадував свою розмову з сільським крамарем Шафером, який усе описував байками.

Шафер сказав тоді Чикаленкові:

“Чиста сира вода не шкодить чоловікові, а варена ще лучча від сирої, але недоварена вже шкодить. Отак і з народом: поки він був сировий-темний, із ним можна було жити, коли він звариться, тобто просвітиться, із ним ще ліпше можна буде жити, а тепер він недоварений — ой, як із ним тяжко жити!”

Та цю причину не до кінця можна вважати основною. Український народ все-таки продемонстрував кристалізацію своїх думок і був готовим змінювати та, зрештою, й змінював політичну еліту.

Основною причиною українських поразок був все той же ж одвічний ворог – північно-східний сусід.

Показовим, однак, є те, що дві свої перші агресії більшовики здійснили саме проти України. І вже потім, випробувавши “гібридні елементи” на нашій території та пересвідчившись у їхній дієвості, використали їх у війнах проти інших країн.

Отож, у нашому матеріалі найбільше хотілося б зупинитись на аналізі цієї гібридної війни 100-річної давності, порівнянні її із сучасною та розгляді того, як, незважаючи на все, формувалась тоді УНР, а зараз твердо стоїть на своїх позиціях держава Україна.

“…Російській республіці довелося допомогти радянізації України військовою силою”: перша війна радянської Росії проти України

Після прийняття І Універсалу стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, що прагнув зберегти контроль над Україною. У кінці червня 1917 р. у Києві з метою налагодження взаємин відбулися перемовини між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду.

У ході перемовин було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами у листопаді 1917 р.

Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду представницьким органом українського народу (за умови її поповнення представниками національних меншин), а Генеральний Секретаріат – органом крайової адміністрації. Тимчасовий уряд погодився також сприяти об’єднанню українців в окремі військові частини.

Листівка «Чужого не хочу, а свого не віддам». 1917 р.

З липня 1917 р., дотримуючись узятих на себе зобов’язань, Центральна Рада схвалила Другий Універсал, у якому виступила проти “намірів самовільного здійснення автономії України”. А вже 11 липня до складу Центральної Ради ввійшли представники неукраїнських організацій (національним меншинам було надано 18% місць у Малій Раді і 30% місць – у Великій Раді).

Але Тимчасовий уряд порушив прийняті домовленості. 4 серпня він затвердив “Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові”, згідно з якою правочинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську, частково Чернігівську, а його компетенція значно звужувалася.

Українська Центральна Рада, засудивши дії Тимчасового уряду, все ж таки не наважилася на відкриту конфронтацію і не припинила співробітництва з ним. Однак конструктивного характеру ця співпраця так і не набула через небажання Тимчасового уряду задовольнити вимоги українського руху.

Більшовики прийшли до влади у Росії внаслідок Жовтневого перевороту 1917 року. Одним з перших рішень їхнього уряду – Ради народних комісарів – стала “Декларація прав народів Росії”, у якій проголошувалося “право народів Росії на вільне самовизначення аж до відділення і утворення самостійної держави”.

Більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і в Україні. Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію.

За нових обставин, коли юридично перестав існувати всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність щодо державотворення в Україні.

14 листопада Центральна Рада прийняла рішення поширити своє повноваження на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній – етнічні українські землі. Розширилися структура і компетенція Генерального Секретаріату.

20 листопада 1917 року Центральна Рада прийняла ІІІ Універсал. Він проголошував створення Української Народної Республіки у межах населених українцями колишніх губерній Російської імперії.

Проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради. У центрі зліва направо стоять: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський

Проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради. У центрі зліва направо стоять: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський

Формально в Універсалі про незалежність не йшлося: лише зазначалося про необхідність перетворення Росії на федерацію “рівних і вільних народів”, серед яких мала бути й Україна. Але водночас Центральна Рада проголошувала себе та утворений нею уряд – Генеральний секретаріат – єдиною легітимною владою на всій території УНР до скликання Установчих зборів.

Із існуванням формально самостійної від Росії України, нехай навіть у формі “квазідержави”, радянський уряд погодитися не міг. Спроба захопити владу у Києві силами місцевих більшовицьких осередків зазнала невдачі – вірні Центральній Раді війська придушили заколот. Тому вже на початку грудня Раднарком надіслав українському урядові ультиматум.

Його зміст уповні відображав усю різницю між деклараціями та реальним ставленням більшовиків до “самовизначення” та суверенітету України. З одного боку радянське керівництво стверджувало, що начебто визнає “Народну Українську Республіку, її право зовсім відділитися від Росії або вступити у договір з Російською Республікою про федеративні чи подібні взаємні відносини між ними”.

З іншого – у категоричній формі вимагало від української влади припинити роззброєння радянських та червоногвардійських частин на території України, а натомість сприяти більшовикам у придушенні повстання на Дону. Ультиматум закінчувався погрозою: “у випадку не отримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин Рада народних комісарів вважатиме [Центральну] Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та на Україні”.

Одночасно більшовики спробували змінити керівництво Центральної Ради на скликаному у Києві Всеукраїнському з’їзді рад. Однак їхні спроби призвели до протилежного результату. Ультиматум українська влада відкинула, наголосивши, що Раднарком не має права втручатися у внутрішні справи України. А З’їзд рад абсолютною більшістю голосів підтримав Центральну Раду та засудив Жовтневий переворот.

Більшовики зазнали невдачі, однак не збиралися здаватися. Примусити Україну “самовизначитись” правильним чином було вирішено за допомогою військової сили.

Раднарком очікувано визнав відповідь української влади на свій ультиматум “незадовільною”. І постановив: “вважати [Центральну] Раду у стані війни з нами”. Члена більшовицького уряду Володимира Антонова-Овсієнка призначили уповноваженим з організації “боротьби та бойових дій з [Центральною] Радою”.

Володимир Антонов-Овсієнко

На кордоні з Україною почали концентруватися червоні російські війська. Однак оголошувати війну УНР Раднарком не поспішав. Для цього були причини – більшовики розуміли, що не мали в Україні достатньої підтримки, а відкрита агресія лише згуртувала б українців довкола Центральної Ради.

Відомий радянський діяч Володимир Затонський охарактеризував ультиматум Раднаркому як “іноземне втручання у місцеві справи”, а тому “доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невеличка купка”.

Тож свої агресивні наміри уряд радянської Росії вирішив ретельно приховати. План, за словами одного з місцевих більшовиків, був доволі простий: “треба тут же, на Україні, створити військовий центр, а то Пітеру [Петрограду] незручно вести війну”. Втілювати його почали дуже швидко.

У грудні 1917 року під приводом боротьби з “контрреволюційним заколотом” на Дону, російські червоні загони Антонова-Овсієнка увійшли до українського Харкова. Під їх прикриттям і за допомогою Раднаркому місцеві більшовики скликали власний “Всеукраїнський з’їзд рад”. Він, на відміну від ранішого “київського”, представляв лише меншість рад України, зате абсолютна більшість його делегатів були членами більшовицької партії.

На з’їзді проголосили утворення “паралельної” УНР у формі “республіки рад”. Трохи згодом призначили й альтернативний “уряд” – Народний секретаріат. Утім маріонетковий характер “радянської” УНР усвідомлювали навіть самі новопосталі “керманичі”. Вже згадуваний Затонський визнавав: “який же з нас уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала”.

Втім, мети було досягнуто. Ширма у вигляді альтернативної “народної республіки” дозволила Раднаркому приховати свою відповідальність за подальшу агресію проти України – адже про боротьбу з Центральною Радою формально оголосила у своєму маніфесті саме “радянська” УНР.

А “харківський з’їзд” повідомив, що “якщо проллється в Україні братня кров, то вона проллється не в боротьбі українців з великоросами, а в класовій боротьбі українських трудящих мас із [Центральною] Радою”.

Тож тепер ніщо не заважало видати вторгнення за громадянський конфлікт всередині самої України – мовляв, це місцеві робітники й селяни “повстали” проти “нелегітимної київської влади”.

Так, можна провести паралель із сучасною російсько-українською війною. Коли РФ розповідає всьому світу, що насправді в Україні триває внутрішній конфлікт і громадянська війна. І ці слова, як зазомбовані монотонно повторюють телеведучі усіх федеральних каналів. Чи ж не за схожою схемою вони діють?

Для “керівництва” цією “боротьбою” у складі Народного секретаріату навіть запровадили посаду секретаря з військових справ та призначили “головнокомандувача” збройними силами.

Однак Василь Шахрай та Юрій Коцюбинський, які обійняли ці посади, отримали не більше влади, ніж інші члени “уряду”. За словами Шахрая: “за єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне”.

Насправді як зараз у ОРДЛО, так і тоді реальна влада належала росіянам – командувачеві прибулих з Росії червоних військ Антонову-Овсієнку та “надзвичайному комісару” Раднаркому Григорію Орджонікідзе. Безпосереднє керівництво червоними частинами, що наступали на Київ, теж здійснював російський воєначальник Михайло Муравйов. Його вояки навіть не приховували свого ставлення до України як до ворожої держави.

Більшовики у грудні-січні 1918 рухалися територією України з досить цікавою тактикою. Підтримувані військами із радянської Росії, вони добирались до великих міст, в яких піднімали повстання нібито українські більшовики. Тоді на їхню підтримку виступали росіяни – і міста ставали «червоними». Таку тактику вони хотіли застосувати і до столиці. Та забігаючи вперед, варто сказати, що «січневе повстання» в Києві було придушене українськими військами.

Тут саме собою напрошується порівняння дій більшовиків у 1917-1918 та РФ у 2014, які таким самим чином підтримували Самооборону Криму та сепаратистів ДНР і ЛНР.

Для “керівництва” цією “боротьбою” у складі Народного секретаріату навіть запровадили посаду секретаря з військових справ та призначили “головнокомандувача” збройними силами.

Однак Василь Шахрай та Юрій Коцюбинський, які обійняли ці посади, отримали не більше влади, ніж інші члени “уряду”. За словами Шахрая: “за єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне”.

Насправді як зараз у ОРДЛО, так і тоді реальна влада належала росіянам – командувачеві прибулих з Росії червоних військ Антонову-Овсієнку та “надзвичайному комісару” Раднаркому Григорію Орджонікідзе. Безпосереднє керівництво червоними частинами, що наступали на Київ, теж здійснював російський воєначальник Михайло Муравйов. Його вояки навіть не приховували свого ставлення до України як до ворожої держави.

Більшовики у грудні-січні 1918 рухалися територією України з досить цікавою тактикою. Підтримувані військами із радянської Росії, вони добирались до великих міст, в яких піднімали повстання нібито українські більшовики. Тоді на їхню підтримку виступали росіяни – і міста ставали «червоними». Таку тактику вони хотіли застосувати і до столиці. Та забігаючи вперед, варто сказати, що «січневе повстання» в Києві було придушене українськими військами.

Тут саме собою напрошується порівняння дій більшовиків у 1917-1918 та РФ у 2014, які таким самим чином підтримували Самооборону Криму та сепаратистів ДНР і ЛНР.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“И пусть кто-то из украинских военных попробует стрелять в своих людей, российские военные будут стоять позади людей, не спереди, а сзади”

Владімір Путін, 4 березня 2014 року

_______________________________________________________________________________________________________________________________

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Я говорил неоднократно, публично. В разговорах со своими иностранными коллегами я не скрывал, что наша задача заключалась в том, чтобы обеспечить условия для свободного волеизъявления крымчан. И поэтому мы должны были предпринять необходимые меры, чтобы события не развивались так, как они сегодня развиваются в юго-восточной части Украины. Чтобы не было танков, боевых подразделений националистов и людей с крайними взглядами и хорошо вооруженных автоматическим оружием… За спиной сил самообороны Крыма, конечно, встали наши военнослужащие. Они действовали очень корректно, но решительно и профессионально. По-другому провести референдум открыто, честно, достойно и помочь людям выразить свое мнение было просто невозможно”.

Владімір Путін, 17 квітня 2014 року 

_______________________________________________________________________________________________________________________________

 

Завдяки підмозі з Росії та через те, що під впливом комуністичної пропаганди частина українських військ оголосила про нейтралітет, спочатку червоні доволі швидко просувалися вперед. Але з Петрограда постійно вимагали прискорити наступ.

У радянській Росії не вистачало продовольства, і запобігти голоду більшовицький уряд розраховував саме за допомогою вилучених в Україні ресурсів. Ленін вимагав від Антонова-Овсієнка та Орджонікідзе “вжити якнайнещадніших заходів. […] Усіма силами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод”. Та була для поспіху ще одна, не менш важлива, причина: у ці дні у Брест-Литовську (сучасна Білорусь) відбуваються перші за всю історію Великої війни мирні перемовини. Ці перемовини стануть вирішальними для щойно створеної молодої Української Республіки.

Однак цікаво, що ініціатива у мирних перемовинах з Німеччиною та її союзниками належала радянській Росії. 3.12.1917 р. Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15.12. обидві сторони уклали перемир’я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні перемовини.

Лінія фронту проходила по території УНР, і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що червона Росія може укласти мирний договір із державами Четверного союзу і претендувати на територію УНР.

1 січня 1918 р. українська делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у перемовинах, наполягаючи на самостійному статусі.

Нарком закордонних справ Росії Лев Троцький змушений був заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у перемовинах як самостійної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником перемовин.

Лев Троцький

Та згодом піднялося питання про те, що більшовики лише декларативно «визнають право націй на самовизначення». Перше звинувачення більшовиків, а зокрема Льва Троцького, у пропаганді, недотриманні умов перемир’я та й власних заяв висловив представник німецької делегації генерал-майор Гофман ще 12 січня:

“Прикладом більшовицького насильства являється Україна. Коли її населення виявило свою волю до самовизначення. Петроградський уряд вислав до Києва ультиматум з погрозами, що він застосує зброю, якщо український народ пробуватиме здійснювати своє право на самовизначення.”

Радянські делегати лише відмовчувалися або переводили тему в інше русло. Перемовини тимчасово призупинилися, хоча час від часу проводили консультації між окремими представниками переговорного процесу.

Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918 р. Затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 р. Радянської України.

Після поновлення перемовин, фактично визнаючи наявність конфлікту між Раднаркомом та Центральною Радою, Троцький, тим не менше, всіляко заперечував факт агресії з боку більшовицької Росії. А саму війну, яка вже йшла повним ходом, намагався представити винятково як внутрішньоукраїнську справу.

Доходило до абсурду: у той час, коли червоні російські загони Муравйова та Антонова-Овсієнка захоплювали одне за одним міста і містечка на Лівобережній Україні, Троцький виголосив заяву про те, що “на Україні нема жодних окупаційних військ”. А трохи згодом узагалі почав вимагати залучити до переговорів окрім делегації УНР ще й представників Народного секретаріату – мовляв, унаслідок успішної боротьби “українських рад” із “київською Центральною Радою” вплив останньої постійно зменшується і питання, хто “матиме право остаточно провадити переговори про мир в імені Української Народної Республіки, розв’яже вислід боротьби між двома організаціями”.

Більш того, відкидаючи не лише декларації власного уряду, а й навіть попередню заяву очолюваної ним делегації про визнання самостійності УНР, Троцький категорично заявив, що “тільки такі умови миру з Україною можуть бути визнані, які будуть формально стверджені правительством федеративної республіки Росії”.

Аналізуючи відповіді і тези Троцького, напрошується порівняння із теперішнім президентом РФ, який ввів в обіг неологізм «іхтамнєт».

Ихтамнет (від рос. Их там нет — їх там нема) — російськомовний неологізм, що виник через постійне заперечення Росією своєї військової присутності в агресивних гібридних війнах проти окремих країн, і насамперед — під час інтервенції до Криму та у війні на сході України. У ЗМІ термін набув популярності та став загальною назвою кадрових російських військових без знаків розпізнавання, що беруть участь у неоголошеній війні проти України.

7 березня 2018 року

Незалежність, Крути, відступ і наступ

На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях і розгорнули наступ на Київ. Наступ більшовицькі війська вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.

9 січня за старим стилем (22-го – за новим) відбулося внесення проекту IV Універсалу на засідання Малої Ради. Точніше – трьох різних проектів. Майже три доби тривало узгодження остаточної редакції тексту IV Універсалу. І лише в ніч на 12 (за старим) – 25 січня (за новим стилем) (дата 22 січня була пізніше узгоджена як святкова, бо через рік цього дня відбулася Злука УНР та ЗУНР) пройшло голосування Центральної Ради і проголошення Незалежності Української Народної Республіки.

“Присутні усі як один встають, – пише репортер “Нової Ради”. – Настає урочиста напружена тиша. Професор Грушевський твердим, трохи схвильованим голосом, ясно вимовляючи кожне слово, голосно читає Четвертий Універсал: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна Республіка…»

24-27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу. Такою ж героїчною була й оборона українців на станції Крути, що дозволило стримати наступ більшовиків на Київ та виграти час для перемовин у Брест-Литовську.

Вже за кілька днів після відновлення перемовин у Брест-Литовську 1 лютого 1918 р. Л. Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники українського радянського уряду Ю. Медведєв і В. Шахрай.

Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов’язків голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.

Делегація УНР на Берестейських мирних переговорах на пероні вокзалу. Серед присутніх: Микола Любинський, Олександр Севрюк, Михайло Полоз, Микола Левицький. Берестя, січень 1918 р.

О. Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори. У Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою, і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище.

Для більшовиків ситуація була катастрофічною. Україна вислизали із їхніх рук і потрапляла під захист держав Четверного союзу. Потрібно було якомога швидше знайти вагомий аргумент, що Україна таки радянська. Таким аргументом для них було взяття Києва. Ось чому більшовики кинули на штурм міста величезні сили, з одного боку, а з іншого, підняли в столиці більшовський заколот, що ввійшов в історію як «Січневе повстання».

А в той час в Києві…

«Січневе повстання» (29 січня — 4 лютого) — збройний виступ у Києві, організований Київським комітетом більшовицької партії проти Центральної Ради та Української Народної Республіки під час наступу військ радянської Росії на Київ.

28 січня-7 лютого 1918 року у Києві відбувались VIII загальні збори Центральної Ради. 1 лютого вона звернулась до киян з відозвою, у якій повідомляла, що урядові сили контролюють усі ключові установи міста; закликала робітників припинити страйк, від якого найбільше потерпає населення міста; обіцяла вирішення найближчим часом пекучих потреб робітництва та проведення широких соціально-економічних реформ.

Становище почало виправлятись після 1 лютого, коли до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, що відступав під ударами військ Муравйова, та Гордієнківський полк, який привів з Північного фронту полковник Всеволод Петрів.

2 лютого повстання на вулицях Києва було придушене, тримався лише його головний оплот — завод «Арсенал». Після кровопролитного штурму він був взятий військами Симона Петлюри ранком 4 лютого.

Пізніше більшовики поширили брехливі відомості, ніби українські вояки розстріляли у дворі «Арсеналу» 300 його захисників. Гайдамаки, які зазнали значних втрат від кулеметного вогню арсенальців, дійсно спочатку хотіли розстріляти полонених. Але цьому завадив Петлюра.

З реконструкції бою за завод “Арсенал”. Джерело: Цензор.НЕТ

4 лютого семитисячна російська більшовицька армія вийшла до Дарниці та спробувала перейти Дніпро, але була зупинена вогнем кулеметів українських частин з високого правого берега.

Російські більшовики встановили у Дарниці 10 важких і 33 легкі гармати і почали обстрілювати столицю. Через день Муравйов наказав «підсилити канонаду, громити безжалісно місто». Бомбардування Києва тривало п’ять діб, спричиняючи численні жертви серед киян, руйнування і пожежі (зокрема, згорів будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського).

7 лютого члени Центральної Ради зібралися на засідання. За спогадами голови комісії для розгляду законодавчих внесень Миколи Ґалаґана, ввечері депутати, стоячи у сесійній залі «одягнені і з шапками в руках», проголосували за закон про восьмигодинний робочий день і робітничий контроль на підприємствах.

Вранці 8 лютого січові стрільці, що захищали Михайлівський Золотоверхий монастир, відійшли до Педагогічного музею, і під їхньою охороною уряд і частина членів Центральної Ради виїхали до Житомира. Впродовж того дня козаки та гайдамаки з боями відступали Хрещатиком і нинішнім бульваром Тараса Шевченка на Брест-Литовське шосе (тепер – проспект Перемоги) і далі до Святошина. На світанку 9 лютого частина з них вирушила на Ірпінь, інші – до Василькова.

 Більшовицька “свобода”. Видання: Ґедз (Київ). 1918. № 3. С. 1.

Лічені години…

Лічені години залишались до підписання договору. 7-8 лютого у Києві ще були українські військові і тривали запеклі бої. Олександр Севрюк (голова дипмісії УНР у Брест-Литовську після В. Голубовича) залишив спогади про ці дні та години:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

«Переговори добігали вже кінця. Власне кажучи, вони вже скінчилися, бо в усіх спірних питаннях досягли згоди й треба було тільки порозумітися щодо редакції деяких статей договору, що швидко можна було поладнати, й після цього залишалося виготовити тільки грамоти.

6-го лютого ми заснули з легшим серцем, бо нарешті нібито вдалося переконати графа Черніна (представник Австро-Угорщини) в тому, що Центральна Рада все ще в Києві, і він остаточно згодився підписати мир…

Отож 7-го вранці почув я враз від нього телефоном, що він вирішив – і Троцький з цим годиться! – послати на Україну комісію з метою встановити, чи дійсно в Києві все ще існує влада Центральної Ради. Слухаючи це, я відчував, що холодний піт виступає в мене на чоло.

Правда, в той день у Києві існувала ще влада Центральної Ради, але, згідно з нашими відомостями, за день-два – у кожному випадку, до приїзду цієї комісії, – українського уряду в Києві вже не буде. Що робити?…

– Пане Севрюк! З комісії нічого не вийде. Той Троцький, що вранці годився, тепер уже відмовився дати свого делегата.

– Шкода! – відповідаю я.

– Чи Ви готові? Чи можемо сьогодні підписати?

– Не думаю, щоб ми сьогодні встигли. Але завтра, як тільки все буде готове, ми можемо підписати.

Почалось 9-го лютого. Безконечні телефонні запити німців. Вони нервувалися більше, ніж ми, хоч, правдоподібно, тоді ще не знали про Київ того, що знали ми. Вже почали збиратися в урочисто прибраній залі делегати, дорадники, журналісти, фотографи, гості. Коли ми ввійшли в залу, світло й магній осліпили нас; затріскотіли фотографічні й фільмові апарати….

Нарешті всі формальності полагоджені. У ясну, зоряну ніч верталися ми до нашої хати з першими грамотами нашої держави…»

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Підписання Берестейського мирного договору між представниками УНР і країн Четвертного союзу, першого мирного договору Першої світової війни. 9 лютого 1918 р.

Лев Троцький нервуючи в цей час телеграфував Леніну:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Петроград. Смольний. Леніну. 9 лютого

Договір з Радою готовий. Підписання його можна чекати з години на годину. Лише точні і перевірені дані, що Київ в руках радянської влади, могли б зашкодити цьому. Дайте знати на Україну, що підписання договору забезпечить центральним державам можливість постійно втручатись в долю України. Лише негайне і остаточне знищення Ради може зірвати змову проти українського народу.

Троцький.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

І хоча 9 лютого народний секретар УСРР М.Скрипник направив Л.Троцькому повідомлення про взяття Києва, а наступного дня урядова телеграма про перемогу влади рад в Україні і переїзд до Києва Народного секретаріату надійшла до Петрограда, Берліна, Відня, Будапешта, Бреста, для ходу і підсумків переговорів вона вже нічого не означала.

9 лютого 1918 р. була підписана мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з іншого. Ця угода стала першим мирним договором у Першій світовій війні 1914-1918 рр.

9 лютого між УНР та Центральними державами було укладено мирний договір. Німеччина та її союзники визнали незалежність України і в обмін на поставки продовольства зобов’язалися надати військову допомогу у війні з більшовиками. А невдовзі розпочався наступ українських, німецьких та австрійських військ на схід.

Мінськ-ІІ

Пройде менше як 100 років – і схожість Бресту відбудеться у Мінську-ІІ. Тоді так, як і захопити Київ будь-якою ціною, росіяни хотіли захопити Дебальцеве. Для того, щоб Путін на переговорах мав козиря в рукаві, на це містечко кидалися все нові і нові сили.

Начальник Генерального штабу Збройних Сил України генерал армії Віктор Муженко розповідав, як його розмова з генералом РФ про Дебальцеве позначилася на переговорах у Мінську.

“Президент зв’язався зі мною ввечері 11 лютого. Вже йшли переговори в Мінську. Там у складі російської делегації був генерал-лейтенант Картаполов, начальник головного оперативного управління – заступник керівника Генштабу ЗС РФ. Він нібито підтверджував заяву президента Росії Путіна про те, що всі угруповання наших військ в районі Дебальцевого оточені. Наскільки я знаю, Президент після цього взяв паузу і вийшов. Він подзвонив мені. Це було десь 20:35 – 20:36. Розмова тривала 3-4 хвилини. Я доповідаю: “Заяви Росії не відповідають дійсності. Ситуація під контролем. У нас є можливість підвозити туди боєприпаси і здійснювати евакуацію”, – згадував Муженко.

Віктор Муженко

Далі, за його словами, вони з Порошенком вирішили, що необхідне документальне підтвердження.

“Я дав команду офіцерові сфотографуватися біля Головпоштамту в центрі Дебальцевого, і він цю фотографію потім вивіз звідти в Спільний центр на нашу сторону в Соледар. Це було підтвердженням того, що ми маємо можливість повідомлення з угрупованнями, які розташовані в Дебальцевому, Дебальцеве перебуває під нашим контролем”, – зазначав начальник Штабу.

Муженко додав, що близько 21:00 попросив з’єднати його з Картаполовим, який заявив, що сили АТО в оточенні, а Генштаб підлеглі обманюють.

“Я запитав, чи є у нього впевненість у тому, що його підлеглі його не обманюють. Сказав, що можу підтвердити нашу позицію фотофактами».

Він каже: “Ну, фото могли зробити раніше”.

Я кажу: “Мені буквально 10 хвилин тому доповіли, що звідти вивезли поранених і завезли боєприпаси”.

Він каже: “Ну, боєприпасів у вас достатньо, а поранених вивезли за домовленістю, щоб пропустили”.

Я кажу: “Ну якщо у вас є сумніви, то я вас запрошую завтра зустрітися в Дебальцевому, і тоді на місці з’ясуємо, у кого інформація не відповідає дійсності”. Після цього тон у розмові змінився, і він пішов на ту нараду”, – розповідав начальник Генштабу.

“Я так зрозумів, що після цього в Мінську змінився тон: з ультимативного – на пошук конструктиву для виконання тих пунктів, які були запропоновані”, – резюмував Муженко.

Один із учасників Мінських переговорів, колишній французький президент – Француа Олланд у свої книзі спогадів також ділиться цікавими відомостями про перебіг перемовин у лютому 2015 року.

З них чітко прослідковуються ті самі тези росіян, що були і у Брест-Литовську, а саме – захопити Дебальцеве  (Київ – у випадку 1918 року), щоб спекулювати на цьому та диткувати свої умови, а також словами самого ж Путіна розбивається міф про «іхтамнєтов».

Книга спогадів Француа Олланда

«Наміри Владіміра Путіна були цілком очевидними, — згадує Олланд. — Він хотів зберегти свій вплив на російськомовні регіони та максимально послабити проєвропейську владу в Києві. Після провалу режиму припинення вогню бої між українським військом та парамілітарними сепаратистськими загонами зайнялися з новою силою». Західні переговірники сподівалися «припинити стрілянину та знайти компроміс, який зберіг би територіальну цілісність України». Але, розповідає Олланд, конференція тривала нескінченно й була безрезультатною: це відповідало цілям російської сторони.

«Я швидко зрозумів, що Путін хоче виграти час і відтермінувати припинення вогню на якомога пізніший час, щоб дати змогу сепаратистам оточити українську армію та завоювати додаткові позиції, — пише Француа Олланд. — Разом із Анґелою Меркель ми пропонуємо відновити переговори у вужчому форматі, відмовитися від вечері та якнайшвидше взятися до роботи…»

«…Порошенко з Путіним постійно підвищували голос один на одного. Російський президент був так рознервувався, що став погрожувати остаточно розчавити військо свого візаві. Це виказало, що російські війська на сході України є. Путін спохопився та взяв себе в руки».

Переповідаючи хід переговорів, колишній французький лідер наголошує, що просувалися вони дуже повільно, із купою заперечень, які було непросто узгоджувати. «О сьомій ранку після безсонної ночі Путін і далі чіплявся за те, щоб перенести припинення вогню на пізніше, — згадує Олланд. — Щоб домогтися результату, ми аргументували антиросійськими санкціями, що вже проголошені. Він вдавав, ніби не розуміє або не чує, про що ми. Врешті узгодили, що припинення вогню настане через чотири дні, затим — відведення важкої зброї та обмін полоненими. Автономію провінцій відхилено. Аж раптом Путін заявив, що треба проконсультуватися з ватажками сепаратистів. Їхні емісари теж у Мінську. Де саме? У якомусь готелі чи в сусідньому з нами кабінеті? Принаймні ми їх так і не побачили».

«Анґела Меркель крижаним тоном пообіцяла Путіну тривалу ізоляцію, — розповідає Олланд. — Той завагався та все шукав, як виграти час… Його мета — максимально послабити Київ, сподіваючись згодом побачити при владі команду, поступливішу російським інтересам і віддаленішу від Євросоюзу. Найбільше він не хоче вступу України до НАТО та отримання нею зброї, яка могла б змінити баланс сил. Путін виходить подзвонити. Через кілька хвилин він повертається та повідомляє, що сепаратисти — ті самі, про яких він казав уранці, мовляв, їх не знає, — згідні».

Показовий обмін поглядами між агресором та Президентом України, який ілюструє труднощі Мінських перемовин

Олланд дуже яскраво охарактеризував сучасну гібридну війну Росії, яка дуже схожа до подій 100-річної давності:

«Компроміси, що їх ухвалюють під гарячу руку, необхідні, але вони не вирішують суті проблеми: крихкий мир встановлюється, нав’язані росіянами реалії стають нормою. Війну вдається вповільнити, але домінування вкорінюється. Путін залякує, щоб зручніше вести переговори. Він не завойовує, а відкушує території, ковток за ковтком».

Після Бресту

Та повертаючись до Бресту. Згідно з договором, УНР визнавалась Центральними державами, отримувала військову допомогу для боротьби із більшовиками та виходила із Першої світової війни.

Відповідь радянської Росії не забарилася. Менш ніж за тиждень Всеросійський центральний виконавчий комітет ухвалив резолюцію, якою оголосив “поведінку делегації колишньої Української ради актом зради щодо революції та оголосив недійсним той договір, який уклали з німецьким урядом агенти української буржуазії”. На своє попереднє визнання самостійності УНР та навіть на те, що у її “радянській” версії формально існував свій “уряд”, у Раднаркомі навіть не зважали.

Утім, вже на початку березня 1918 року радянська Росія сама уклала з Німеччиною та її союзниками мирний договір. За його умовами, вона, серед іншого, зобов’язалася “негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою та державами Четверного союзу. Територія України невідкладно очищується від російських військ та російської червоної гвардії”. Але виконувати свої зобов’язання більшовики не поспішали. У війні проти України у хід пішли нові “гібридні” елементи.

Ще у лютому більшовики оголосили про утворення в Одесі та на Донеччині й Криворіжжі двох нових радянських “республік”. Формально обидві вони не були визнані Раднаркомом. Однак це не завадило тому вдавати, нібито ці території є окремими “державами”, які не входять до складу УНР, а тому, мовляв, умови Брестського миру на них не поширюються.

Паралельно російські червоні війська, які були на окупованій ними частині території України, терміново намагалися перетворити на “місцеві” українські загони. Як стверджував Ленін:

“рішуче та безумовне перелицювання наявних на Україні наших частин на український спосіб – таке тепер завдання. Потрібно заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, – він повинен називатися просто Овсієнком. Те ж саме потрібно сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посаді) та інших”.

Володимир Ленін, 1918 рік

Однак увести в оману німців та українців більшовикам не вдалося. Наступ було продовжено, і вже до початку травня 1918 року вся територія України була звільнена від червоних російських військ.

“Ніяких військ РРФСР на Україні немає”: друга війна радянської Росії проти України

З втратою України більшовики не змирились. За угодою у Бресті радянська Росія формально визнала незалежність УНР та розпочала з її продовжувачем – Українською державою гетьмана Скоропадського – переговори про укладення мирного договору та встановлення кордону.

Та водночас Москва активно готувалася до реваншу. У нагоді став досвід, набутий під час нещодавньої “гібридної” агресії проти України. Тому більшовики й удруге почали діяти тими ж самими перевіреними методами. Історія повторювалася мало не до дрібниць.

Спочатку, як і в листопаді 1917 року, була зроблена спроба захопити владу “зсередини”. Для цього улітку 1918 року у Москві з ініціативи більшовицького ЦК було таємно скликано установчий з’їзд компартії України.

Попри свою назву, ця організація не була ані самостійною, ані, тим паче, “українською” політичною силою. По суті, то був лише регіональний осередок російської більшовицької партії, якому відводилася роль прикриття агресивних намірів Москви здобути контроль над Україною. В установчих документах КП(б)У це подавалося як боротьба “за революційні об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки на шляху до створення всесвітньої пролетарської комуни”.

Утворений рішенням установчого з’їзду Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет вже на початку серпня видав “наказ” про початок загального збройного повстання на території України.

Однак далі декларацій справа не пішла: замість очікуваного “загального” повстання все обмежилося поодинокими виступами на Чернігівщині і Полтавщині, які швидко придушили німецькі та українські війська. Як і минулого року, розхитати ситуацію “зсередини” руками самих українців не вдалося. І тому вже за два дні військово-революційний комітет свій попередній наказ про повстання скасував.

Утім, це не означало, що Москва та її поплічники відмовилися від своїх намірів. Вони лише змінили тактику, перейшовши до наступного, також випробуваного у 1917 році етапу “гібридної” агресії. Наприкінці літа 1918 року уздовж російсько-українського кордону у так званій “нейтральній зоні” розпочалося накопичення військових загонів.

Формально це робилося за вказівкою військово-революційного комітету, що дозволило Раднаркому уникнути прямих звинувачень у порушенні Брестського миру. Але на практиці і формуванням, і озброєнням, і забезпеченням червоних загонів займався саме більшовицький уряд. Як і у 1917 році, ці загони, попри свою відносно невелику чисельність, мали “прийти на допомогу” українським “робітникам і селянам”, які у потрібний час нібито з власної ініціативи мали “повстати” проти Києва і одночасно стати ширмою для вторгнення червоних російських військ.

Якийсь час від переходу до активної фази агресії більшовиків стримувала німецька армія, частини якої все ще була на території України. Однак дві події, які майже одночасно сталися у листопаді, відіграли роль пускового гачка нової “гібридної війни”.

Німеччина зазнала поразки у Першій світовій війні та капітулювала. За умовами перемир’я, її війська мали евакуюватися з усіх територій на сході, включаючи Україну. Підлягав денонсації і Брестський договір. У самій же Україні почалося повстання проти Скоропадського, яке призвело до падіння Гетьманату та відновлення УНР. Тож більшовики нарешті отримали давно очікуваний привід і перейшли у наступ.

Щойно звістка про капітуляцію Німеччини досягла Москви, Раднарком наказав готувати війська до вторгнення в Україну. 13 листопада Всеросійський центральний виконавчий комітет своєю постановою оголосив Брестський мирний договір недійсним та оголосив, що “трудящі маси” України та інших держав та територій колишньої Російської імперії “покликані нині самі вирішувати свою долю”.

Німецький патруль на вулицях Києва

І хоча “за трудящими націями всіх народів” учергове було задеклароване право на самовизначення, але самі більшовики розглядали його виключно як “установлення на їхніх землях соціалістичної влади робітників і селян”, у чому “повну та таку, що йде до кінця, підтримку” мала надати радянська Росія.

Від декларацій до справ перейшли швидко. Вже за кілька днів спільним рішенням більшовицького уряду та ЦК для війни проти України було утворено так звану “особливу групу військ Курського напрямку”. До неї увійшли раніше сформовані у “нейтральній” зоні червоні загони.

Координувати дії групи мала спеціальна військова рада, одним з членів якої призначили вже відомого Антонова-Овсієнка. Для зовнішнього прикриття агресії скористалися вже перевіреним методом – створенням “паралельного” уряду. Як писав Ленін у телеграмі головнокомандувачу російських військ Йоакиму Вацетісу, “з просуванням наших військ на захід та на Україну створюються обласні тимчасові Радянські уряди, покликані укріпити Ради на місцях. Ця обставина має той хороший бік, що забирає у шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати просування наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цього наші війська були б поставлені у окупованих областях у неможливе становище, і населення не зустрічало б їх як визволителів”.

Тож так само, як і рік тому, оголосити війну Україні мав від свого імені утворений більшовиками черговий “паралельний” уряд. Утім, цього разу були деякі показові відмінності. За браком часу більшовики обійшлися без формальностей у вигляді “з’їздів рад”. А про своє існування та про початок боротьби проти української влади і створення так званої “Української радянської армії” новоспечений “Тимчасовий робітничо-селянський уряд України” оголосив навіть не з території України, нехай навіть формально окупованої червоними військами, а з російського Курська.

Однак найкрасномовніше про маріонетковий характер “українського” “уряду” свідчили його власні документи. До прикладу, у одній з перших постанов зазначалося, що: “Тимчасовий робітничо-селянський уряд України створений за постановою ЦК РКП [Російської комуністичної партії], є його органом та втілює усі розпорядження та накази ЦК РКП безумовно.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, не будучи, по суті, самостійним, не створював та не збирається створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду Курського напрямку “Реввійськрадою Української радянської армії” виключно для того, аби можна було говорити про радянську армію України, а не про наступ російських військ, тобто продовжувати ту політику, яка була розпочата утворенням Тимчасового робітничо-селянського уряду України”.

12 грудня червоноармійські загони з території Росії вторглися на територію України, зайнявши Новгород-Сіверський, Шостку та низку інших населених пунктів. 21 грудня розпочався наступ на Харків.

Ще за три дні Наркомат закордонних справ радянської Росії оприлюднив постанову про те, що “за анулюванням Брестського мирного договору Україна не визнається більше Радянським урядом Російської Республіки самостійною державою”.

Утім, навіть після цього Раднарком офіційно не оголосив війну УНР, хоч сама війна по факту тривала вже майже два тижні. А на ноту протесту міністра закордонних справ УНР Володимира Чехівського, який вимагав пояснень, на якій підставі відбувається  наступ більшовицьких військ на Україну, надійшла відповідь у стилі про “місцевих шахтарів і трактористів”.

“Ніяких військ РСФРР на Україні немає, – писав більшовицький нарком закордонних справ Георгій Чичерін. – Воєнні дії на українській території на даний час відбуваються  між військами Директорії та військами Українського радянського уряду, який є повністю незалежним”. Майже через сто років майже ті самі слова повторюватимуть щодо чергової російсько-української “гібридної війни” сучасні кремлівські керманичі.

Георгій Чичерін

Однак керівники УНР балачкам про війська “незалежного” від Москви уряду та “громадянську війну” в Україні між робітниками та селянами і “буржуазією” не повірили.

“Директорія, – йшлося у їхньому листі до Москви, – ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою цих “большевицьких совітів” захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів”.

Спроби переговорів із Раднаркомом не дали результату. І тоді у середині січня 1919 року в умовах триваючої агресії уряд УНР оголосив війну радянській Росії. Чим остаточно розв’язав руки більшовикам, яким більше не було потреби приховувати присутність російських червоних військ на території України.

До кінця січня було окуповано майже всю Лівобережну Україну. На початку лютого більшовики зайняли Київ – столицю УНР, куди переїхав “паралельний” уряд. І вже до літа більша частина України була окупована російськими червоними військами.

Армія УНР продовжувала чинити опір більшовицькій агресії. Двічі – у 1919 році разом із силами Галицької армії та у 1920 році разом із поляками – їй вдалося вибити більшовиків із Правобережної України та звільнити Київ.

На окупованій червоними території спалахували повстання селян та місцевих отаманів. Свою війну із більшовиками вели також білогвардійці та сили держав Антанти. Однак сили виявилися нерівними.

Після кількох невдалих спроб переломити хід війни залишки армії УНР відступили за Збруч та були інтерновані. А навесні 1921 року у Ризі урядами радянської Росії та Польщі за участі маріонеткового “Українського радянського уряду” було укладено мирний договір.

Друга “гібридна війна”, яка тривала майже два роки, закінчилася поділом території України, внаслідок якого Східна Україна фактично опинилася під радянською окупацією.

Комуністична пропаганда усіляко заперечувала агресію червоної Москви проти України. Однак деякі країни західного світу навіть у радянські часи називали речі своїми іменами.

Ще у 1959 році Конгрес Сполучених Штатів ухвалив спеціальний закон, яким констатував, що «імперіалістична політика Радянської Росії призвела, шляхом прямої та непрямої агресії, до втрати національної незалежності Польщі, Угорщини, Литви, України…».

Як бачимо, і тоді, і зараз ворог використовує ті самі методи війни. Cучасні російські політики навіть говорять фразами своїх попередників-більшовиків.

Та змінилася Україна. Роки боротьби за нашу незалежність і самостійність, мільйони тих, хто поклав на вівтар цієї свободи своє життя, – не стали даремними.

Ми тепер міцна і сильна країна, що чітко йде до своєї мети. І українці стали свідомою, просвітленою і, за висловом Чикаленка, «вже добре провареною нацією». Принаймі, в це хочеться вірити…

Убити одного, щоб врятувати мільйони. Атентат Миколи Лемика

Убити одного, щоб врятувати мільйони. Атентат Миколи Лемика

21 жовтня виповнюється 85 років з дня, коли український юнак Микола Лемик зробив постріл в обороні мільйонів. У 1933 році, коли на Великій Україні лютував Голодомор організований радянською владою, він здійснив атентат на начальника канцелярії радянського консульства у Львові Олексія Майлова.

Джерело – Історична правда 

Автор -Володимир Бірчак, історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор “Історичної правди”

“Історична правда” публікує цей матеріал з люб’язного дозволу автора та видання “Шлях перемоги”.

Микола народився 4 квітня 1915 року у бідній багатодітній селянській сім’ї у с. Солова Перемишлянського повіту, що розташоване за 30 кілометрів від Львова.

Незважаючи на складну матеріальну ситуацію батько Миколи дбав про добру освіту своїх дітей. Так Микола після сільської “чотирирічки” перейшов навчатися до гімназії (в цей час у ній навчався і Роман Шухевич – В.Б.), де здав на “відмінно” так званий “іспит зрілості”, а згодом завдяки підтримці маминого брата, в якого проживав, продовжив навчання на природничому факультеті Львівського університету.

На цей час його світогляд уже міцно базувався на ідеології ОУН, а саме боротьбі за здобуття Української державності. Тому М.Лемик спочатку вступає до юнацтва ОУН, а згодом переходить до бойового відділу.

Він мав дуже специфічні як для бойовика риси. По-перше, вирізнявся ефектною зовнішністю, був високим красивим блондином, по-друге, був лівшею, однак ліворукість не завадила йому досконало оволодіти вогнепальною зброєю, а особливо револьвером.

В бойовій референтурі він перебуває під особистим керівництвом Романа Шухевича – тодішнього бойового референта Крайової екзекутиви ОУН та його заступника Богдана Підгайного.

1933-й рік

Вже в скорому часі на долю Лемика випаде одне із найважливіших та найскладніших випробувань в його житті. Йшов 1933 рік. В Україні цілі родини, хутори та села вимирали від штучно організованого радянською владою Голодомору.

Галичани не ставилися до подій на Великій Україні байдуже і не стояли осторонь. Влітку 33-го у Львові було створено Український громадський комітет рятунку України, у відозві якого “Биймо у великий дзвін на тривогу”, опублікованій в газеті “Діло”читаємо:

“…Український народе! Де б ти не жив поза межами Великої України, чи в Галичині, чи за океаном в Америці, чи на Волині й Холмщині, чи в далекій Австрії, чи на Буковині й Бессарабії, чи в Китаї, чи на Закарпатті й на еміграції в Європі, чи в гарячій Африці, – ніде ти не можеш спокійно приглядатися величезному горю та мукам твоїх неволених та голоджених братів…

Урвалася міра твого терпіння. Мовчати далі не можна. Скрізь, де б’ється українське серце, треба не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, але й зворушити сумління цілого людства, поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє положення і прийшов тобі з допомогою”.

Організація Українських Націоналістів у червні 1933 року вирішує привернути увагу світової спільноти до трагедії, що відбувається в Україні. Прийнято рішення здійснити атентат на радянського дипломатичного представника у Львові.

Однак цей акт не мав бути схожий на інші. Після успішного виконання оунівець мав залишитись на місці і здатися в руку поліції, щоб згодом на судовому процесі засудити дії радянської влади супроти українського народу.

Підготовка атентату

Операцію, що мала відбутися в радянському консульстві, ретельно готувала бойова референтура Крайової екзекутиви ОУН. За дорученнями референта художник Роман Сеньків відвідував консульство на вулиці Набиляка, 22 (тепер вул. І. Котляревського, 27) і склав точний план будинку, розклад роботи установи та намалював портрет консула Голубова.

Паралельно підготовкою займався і оунівець Роман Мигаль, який разом із іншими членами Організації орендували квартиру напроти консульства та відстежували його робочий графік.

Колишня будівля радянського консульства у Львові. Фото: Вікіпедія

Вибір виконавця атентату також був складним. Багато членів Організації зголосилися на цей відважний вчинок. Однак вибір впав на Миколу Лемика. З одного боку через його кмітливість та виваженість в думках, що дало б змогу в майбутньому успішно виступити на судовому процесі.

Водночас і те, що у 1933 році йому було лише 18 років. За тогочасним польським законодавством повнолітніми вважалися особи, яким виповнилося 21 рік і лише повнолітніх можна було засудити до смертної кари, іншим ж грозило довічне ув’язнення. Це і стало ще одним із аргументів, що вибрали Лемика.

Ще на початку жовтня Микола зустрівся в Личаківському парку, зі Степаном Бандерою. Вони проговорили кілька годин – про політичну ситуацію, Голодомор в Україні.

Бандера проінструктував юнака, як поводитися на суді, як слід детально викладати мотиви свого вчинку. Що важливо – можна дозволити поліції заарештувати себе, однак треба не допустити, щоб охорона консульства застосувала зброю проти нього, щоб потім не представили це як звичайний та черговий терористичний акт.

В день від’їзду до Львова в родині Лемиків, яка, звичайно, не знала про операцію, вселився неспокій. Матері наснився страшний сон… Микола, почувши це, розсміявся.

Коли за ним зачинилися двері, мати не могла знайти собі місця. А на тодішній станції Куровичі мало не сталося непоправне: Миколу зупинив поліцейський, але задовольнився поясненням, що на юнака чекають в гімназії у Львові…

Микола Лемик

За день до атентату М. Лемик зустрівся із керівниками бойової реферантури. Ось як згадував цю зустріч заступник Шухевича Богдан Підгайний:

“…Грошей ми тоді мали дуже мало, – кожний жив із того, що мав. Микола мав ще те убрання, в якому здавав “матуру” (випускні іспити в гімназії – В.Б.), справді дуже дешевеньке, але чорне, в ньому міг виступати на розправі…

Черевики в нього були зовсім подерті, і він, почервонівши, запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики і шкарпетки, а він, перевзувшись, попросив іще, щоб ті черевики його, хоч і подерті, відіслати до його дому, бо батько, як направить, зможе ще ходити…

Я побачив лише, як Роман нагло відвернувся, щоб Микола не доглянув сльози, що покотилась по його обличчю. Микола був веселий. Багато ми вже тоді не говорили, бо все було умовлене, заплановане, уточнене.

Микола мав дати смертельний постріл у представника большевицького режиму, як протест проти голодової смерті мільйонів братів в Україні…

Перед вечерею у Народній Гостинниці Роман хотів зробити Миколі ще останню, може, приємність і запропонував йому щось добре з’їсти, щоб Микола, мовляв, мав силу. А Микола, подумавши хвилину, ніяково попросив гречаної каші і кислого молока…

Востаннє стиснули ми Миколі правицю і пішли, кожний із своїми думками, що все були з Миколою, перед яким – ще ціла ніч і майже цілий день самоти й душевних переживань.

Рано-вранці він мав піти вже сам до сповіді. Мовчки йшли ми з Романом у темну осінню ніч. Мовчки ми розстались. Лише наприкінці Роман сказав тихо, немов до себе: – “Найрадше пішов би я сам”. – Так думав тоді і я”.

Богдан Підгайний. Післявоєнне фото із табору в Ріміні

 

Атентат

Зранку 21 жовтня Микола вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, посповідався, і рівно в 11.30 зупинився біля радянського консульства. Далі він діяв за докладно розробленим планом.

Олексій Майлов. Портрет на погрібальній урні

Дзвінок у двері. Коротка розмова з черговим. На запитання: “Зачем вам нужен консул?” відповів: “У справі виїзду в Радянську Україну”. В книжці відвідувачів вписався під прізвищем “Дубенко”. Ось в приймальні з’явився секретар і запитав: “Кто к товарищу консулу, пожалуйста”.

Лемик, не чекаючи відповіді, рішуче попрямував до дверей кабінету. Зайшовши всередину, Микола зауважив, що консул не подібний на особу, портрет якої йому показували під час підготовки до операції, та часу на роздуми немає.

— Я хотів би говорити з паном консулом.

— Пожалуйста, говорите, я – консул.

— Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання.

— У вас там есть родственники?

— Так, маю сестру.

— Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите.

Це були останні слова “консула” (насправді це був керівник канцелярії – Олексій Майлов, а не консул Голубов – В.Б.). Замість листів Лемик витягнув з кишені заряджений пістолет німецької марки “Оргіс” і зі словами “Це тобі від Організації Українських Націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…” одним пострілом виконав вирок.

А в приймальній вже почалася панічна метушня. Лемик не став чекати, коли внутрішня охорона розправиться з ним. Окриком “Всім на підлогу!” взяв “на мушку” двох підозрілих молодиків.

Цікаво, що звуки пострілів, які почув справжній консул Голубов, загнали його під ліжко, звідки “щасливця” витягла потім поліція. Вхідні двері заблокували. Польська поліція дісталась до середини приміщення через дах сусідньої вілли. За її командою Микола поклав револьвер на підлогу, його вивели на вулицю та заштовхнули в авто.

Суд

Суд розпочався дуже швидко, вже 30 жовтня 1933 року. Захищали Лемика відомі львівські адвокати д-р Степан Шухевич та Володимир Старосольcький. Під час перерви Шухевич підійшов до Миколи і тихо мовив:

“Ви вбили іншу людину – Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…”

Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася велика демонстрація української молоді на знак солідарності всіх свідомих українців з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над українським народом.

Політичний зміст атентату, судового процесу та демонстрації краще, ніж усі гучні виступи, продемонстрували кожному закордонному спостерігачеві, що українці на західних землях солідарні з братами на східних землях України.

Отже, вчинок юного Миколи Лемика призвів до широкого розголосу серед світової громадськості Голодомору 1932-1933 років.

Микола Лемик в залі суду. Фото: NAC

В’язниця

Як і передбачалось, враховуючи неповноліття підсудного його засудили не до смертної кари, а оголосили про довічне ув’язнення, і відправили під Варшаву, в політичну в’язницю “Святий Хрест”.

Там багатолітній член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу спілкувався із Миколою Лемиком і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною.

На запитання: “Коли ж, Миколо, йдеш на волю?” – відповідав з усмішкою: “З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!”

Звільнення

Півроку Лемик був чи не єдиним у в’язницi, хто утримувався в кайданах. Але не було б щастя, та нещастя допомогло – навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя.

Дійсно, він вийшов на волю саме в неділю, 1939 року. Коли на початку Другої світової війни в’язнів переганяли до іншої в’язницi, йому по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти.

Після втечі він лікувався в українській родині в одному із сіл Закерзоння, де згодом взявся до вчительської праці. Лише після того, як ОУН почала інтенсивно творити підпільну мережу на території Холмщини, націоналісти дізналися, що легендарний Микола Лемик, живий і здоровий, вчителює в далекій сільській школі.

Організаційним наказом його повернули до Кракова, де він очолив референтуру з “калакутських справ” при Українському центральному комітеті. “Калакутами” в той час називали сполонізованих на початку XX століття українців, а відтак – праця Лемика полягала у поширенні української ідеї серед 160 тисяч “калакутів” з Холмщини та Підляшшя.

4 серпня 1940 року Лемик одружився із Любов’ю Возняк. За бажанням Люби на їхніх обручках було викарбовано: 23 травня 1940 рік – дата їхнього знайомства. В цей день біля невеликої греко-католицької церкви в Кракові на панахиді приуроченій загибелі полковника Євгена Коновальця їх познайомив Іван Климишин зі словами: “Познайомтеся. Ви, певно, призначені одне для одного”.

Микола Климишин

Цікаво, що шлюб вони брали не за прізвищем Лемик, воно було занадто відоме тоді, а за Синишин (це прізвище належало одному із побратимів Миколи, що на той час вже загинув – В.Б.).

Через дружину Микола познайомився із сім’єю Бандер. Рідна сестра Любові – Марія була заміжня за рідним братом Степана Бандери – Василем, який загинув у нацистському концтаборі Аушвіц.

Похідні групи ОУН та загибель

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акту відновлення Української держави, пропагувати ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Центральна (або ж Середня) і Південна.

Середню очолив Микола Лемик. “Він, – пригадувала пані Люба, – міг залишитися в Галичині і не наражатися на смертельну небезпеку, пов’язану з цим походом, проте йшов у Велику Україну з нестримним бажанням і піднесенням.

Я теж, виконуючи завдання ОУН, пішла слідом за ним. Його не хотіли посилати, тому що він сидів, а то була досить голосна справа. І мене він питав: “Слухай, ти мене можеш не пустити?! Ти могла би мене не пустити?!”

Звичайно, я б не могла. Ми були однолітці, ми виховувалися одночасно. Він тоді сів, коли і я працювала в організації. І він каже тоді: “Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла б мене не пустити”. Я й кажу: “Ні”.

Микола мав призначення до Харкова, посилав зв’язкового, щоб дружина долучилася до нього, та коли вона прийшла в Полтаву, його вже не було серед живих.

У жовтні 1941 року співробітники німецької спецслужби СД заарештували Миколу Лемика та розстріляли в Миргороді.

Після смерті чоловіка Любов Лемик певний час ще перебувала на Наддніпрянщині, а потім повернулася у рідні краї. У 1943-1945 роках працювала на дислокованій у Карпатах підпільній радіостанції “Вільна Україна”, яка передавала в ефір інформацію про діяльність ОУН та УПА українською, російською, французькою та англійською мовами.

Схема криївки, де знаходилась підпільна радіостанція “Вільна Україна” Фото: ГДА СБУ

У 1947 році рішенням “особливої наради” МГБ була засуджена до 25 років ув’язнення. За колючим дротом мордовських таборів вона перебувала 8 років 11 місяців і 22 дні, поки не настала багатообіцяюча “хрущовська відлига”.

Потім довелося жити по чужих кутках у Таганрозі, Анжеро-Судженську, на Донбасі. В Івано-Франківськ вона переїхала в 1967 році з племінницею Дарією (донькою Василя та Марії Бандери – В.Б.), яка згадувала про тітку так:

“Я просто захоплена своєю тіткою Любою. Вона стільки всього пережила, перетерпіла, і не втратила якоїсь особливої доброти, яку скрізь помічали люди і тягнулися до неї.

Вона всім і всюди допомагала в скрутну хвилину – знайомим і незнайомим, українцям, росіянам, білорусам, прибалтам. Так чесно і самовіддано прожити життя вдається не кожному”.

При підготовці статті використано праці Івана Крайнього і Святослава Липовецького.

Хто похований в Грушовичах? Лікар зі Сорбонни та інші борці з тоталітаризмом

Хто похований в Грушовичах? Лікар зі Сорбонни та інші борці з тоталітаризмом

Здавалося б, давно вже пройшли ті часи, коли комуністичний режим плюндрував та знищував могили вояків антикомуністичних формацій. Здавалося б, що сьогодні європейська спільнота збудована на цінностях протилежних до тоталітаризму, шанує боротьбу з тоталітаризмом. Не в Грушовичах

Джерело – Історична правда

Автор -Володимир Бірчак, історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор “Історичної правди”.

За минулий рік колись невеличке українське село, що знаходиться нині у Підкарпатському воєводстві Польщі, стало доволі відомим. Здавалося б, давно вже пройшли ті часи, коли комуністичний режим плюндрував та знищував могили вояків антикомуністичних формацій. Здавалося б, що сьогодні європейська спільнота збудована на цінностях протилежних до тоталітаризму, шанує боротьбу з тоталітаризмом. Не в Грушовичах.

26 квітня 2017 року активісти польських націоналістичних організацій розібрали на кладовищі селі Грушовичі поблизу Перемишля надгробний пам’ятник воякам УПА та здійснили наругу над українським державним символом – тризубом.

Надгробок до цього вже плюндрувався вандалами. Поліція не втручалася, а війт гміни Стубно Януш Слабіцький навіть дав свою згоду на дійство. Зокрема, він заявив, що пам’ятник усунуто в рамках громадської ініціативи, оскільки він псував естетичний вигляд кладовища, був нестабільний, а відтак небезпечний для оточення.

Далі слідував довгий дипломатичний процес перемовин між українською та польською сторонами. Інститут національної пам’яті Польщі спочатку не хотів розмовляти про знищення цього меморіалу зі своїми українськими колегами. Згодом поляки заявили, що цей акт вандалізму був законний. Ситуацію довкола Грушович навіть обговорювали Президенти України та Польщі.

Фото: portalprzemyski.pl

Певної домовленості було досягнуто лише у квітні цього року. Заяву з цього приводу зробив керівник Кабінету Президента РП Кшиштоф Щерський“Чітко сказано: якщо у польських Грушовичах є поховані українці, – пам’ятник буде відновлений, тому що ми захищаємо цвинтарі. Це не проблема”, – сказав К. Щерський.

З 24 до 26 травня Служба розшуку та ідентифікації польського ІНП проводила археологічні роботи на кладовищі в Грушовичах. За процесом розкопок спостерігала група українських експертів

Після завершення розкопок та за попередніми висновком групи українських експертів серед 18 поховань є щонайменше 3 поховання воїнів УПА.

Проте ІНП Польщі на своєму Твіттері заявив, що дослідження не дали підстав визнати, що це є поховання членів УПА. “Археологічні та медико-судові дослідження не дали підстави, щоб визнати, що на місці розібраного пам’ятника на честь УПА були колективні чи поодинокі могили членів цієї української формації” – читаємо на Твіттері відомства.

Фото Ольги Соляр

Насправді з’ясувати хто похований в Грушовичах із числа українських підпільників доволі нескладно. На сьогодні є задокументовано ряд спогадів, опубліковано свідчення та документи, деякі з них, до слова, якраз зберігаються і в Інституті нацпам’яті Польщі.

Отже, одиним з перших підпільників, що похований у Грушовичах був станичний ОУН, за спогадами Дмитра Ківера“На початку 1945 року станичний Базилевич Тимко – “Мороз” був у селі Гаях зраджений одним кальниківцем. НКВД виявило його криївку, як виходив – убили його. Похоронений на цвинтарі в Грушовичах”.

У Літописі УПА “Том 32. Медична опіка в УПА. Книга 2” знаходимо ще одну згадку про похованих повстанців у Грушовичах.

Так, Павло Клочник народився 1899 року в родині судового канцелярського службовця в містечку Краковець (повіт Яворів). Початкову школу закінчив у Краковці, а середню освіту здобув у державній гімназії в Яворові. Учасник визвольних змагань 1918-1920 років.

Медичні студії закінчив в Парижі в Сорбоннському університеті. Після закінчення навчання працював в університетській клініці Сорбонни, де й захистив наукову дисертацію та одержав диплом доктора медичних наук. Повернувшись до Польщі відкрив свою приватну практику.

Іван Шпонтак – “Залізняк”

У 1943-1944 роках Павло Клочник був військовим лікарем в Дивізії “Галичина”. Наприкінці 1944 року вступив до УПА на терені Ярославщини та Любачівщини, де працював лікарем в сотнях куреня “Месники” командира Івана Шпонтака – “Залізняка” (майбутній шеф штабу Воєнної округи “Сян” – В.Б.).

Після кількох місяців перебування із відділом перейшов працювати в теренову сітку Українського Червоного Хреста, та лікував, як повстанців, так і місцеве населення.

28 листопада 1945 року доктор Павло Клочник – “Сірко” був схоплений польським військом в селі Грушовичі, в хаті родини Баляків (за іншими даними Баб’яків – В.Б.). Вони забрали його з хати разом з двома синами господаря – Михайлом і Миколою, та на полях між Грушовичами і Кальником в жорстокий спосіб закатували.

 

Доктор Павло Клочник – “Сірко” і Михайло та Микола Баб’яки поховані у спільній могилі на цвинтарі в Грушовичах. У документі “Теренові вістки. Ярославський повіт. Грудень 1945” знаходимо відомості про те, що похорон доктора Клончака відбувся в Грушовичах 16 грудня, тому можна зробити припущення, що спогад про загибель доктора дещо неточний, і загинув він в середині грудня.

Мешканець Грушович Дмитро Ківер у свої спогадах передрукованих дослідником Богданом Гуком згадує наступне про братів Баб’яків та П. Клочника:

“Убитий в Кальникові був також і Клошник. їх трьох кинули до ями з вапном, звідки потім родина взяла їх додому й похоронила разом з Клошником на нашому цвинтарі. Бабяків поклали в одну труну, а Клошника в другу, але спочили вони коло себе в одній ямі. На могилі не був поставлений тоді хрест”.

Сотенний Микола Тарабан – “Туча” та бунчужний Степан Ґула – “Шеремета” у своїх спогадах так згадують лікаря “Сірка”:

“У тяжкі повстанські часи треба було з ним пройти в сніговію, а і в добру погоду, ночами по бездоріжжях довгі кілометри від села до села, лікувати, а навіть оперувати в селянських хатах, без інструментів, без медикаментів. Дивитися на вмираючих стрільців, які в інших обставинах могли би бути вилікуваними, – та тільки тоді оцінити його посвяту, як лікаря. Була це золота людина”.

У документі “Листа павших на “Полі Слави” за 1946 р. Військова округа “Сян”, тактичний відтинок “Бастіон” (який зберігається в Архіві ІНП Польщі у Варшаві, у фонді Мирослава Онишкевича BU-1552 – В.Б.) йде мова:

“4. “Знпщит Гщнмгмж” (прізвище зашифроване – В.Б.), псевдо “Дубенко”, 7.10.1917 р.н., “Фїгса” (місце народження зашифроване – В.Б.), старший стрілець-мінер УПА, закінчив 6 класів народної школи, шофер, 11.03.1946 року загинув в бою з Військом Польським в селі Гаї, похований в Грушовичах Ярославського повіту”.

“Листа павших на “Полі Слави” за 1946 р. Військова округа “Сян”, тактичний відтинок “Бастіон”. Під номером 4 – “Дубенко”. Джерело: Архів ІНП, Варшава

Дослідник Євген Місило у книзі “Повстанські могили. Пропам’ятна книга впавших на полі слави вояків Української Повстанської Армії Захід-Сян” розповідає детальніші відомості про цього повстанця:

“Дмитро Грицаль – “Дубенко”. Старший стрілець УПА, сапер сотні “Балая”. Народився 7 листопада 1917 року в Річках (нині Жовківського району на Львівщині – В.Б.). Закінчив 6 класів початкової школи. Водій. 1939 р. служив стрільцем у Війську Польському. Загинув 11 березня 1946 року в Гаях Ярославського повіту в сутичці з Військом Польським. Похований на цвинтарі в Грушовичах.

В цій же ж книжці можна знайти опис бою 11.03.46, в якому загинув “Дубенко”: “о 4.15 підвідділ ІІ сотні знищив залізничний двоторовий міст біля Радимна, на шляху Ярослав – Перемишль. У документах ТВ “Бастіон” зберігся опис сутички цього підвідділу УПА з групою вояків ВП, яка подалася за ними у погоню.

Дня 11.ІІІ.46 17.30 за свіжими слідами від сторони Радимна прибула одна фіра ВП до села Гаї, всього 5 осіб (поручник, сержант, капраль, 2 вояки). Поляки зауважили в селі наших повстанців і відкрили до них вогонь, на який наші відповіли рівнож вогнем. Вив’язалася перестрілка, у висліді якої вбитий керівник пвд. мінерів, найбільш заслужений й активний повстанець на полю мінерки – “Дубенко”.

Його останнім мінуванням був міст в Радимні. Після короткої перестрілки наші перейшли до наступу. Поляки почали втікати та відстрілюватись. В погоні за ними поранено польського сержанта, а решту (4) взято в полон. Цього пораненого сержанта (зробили йому перев’язку), польським господарем відставлено до Радимна. Чотирьох захоплених перебрав тереновий провід”.

Додаткові відомості про похованих знаходимо у спогадах Олекси Колача із Перемишля:

“У селі Гаї Перемиського повіту загинув від куль Війська Польського член боївки Служби Безпеки “Гонта” (його прізвище невідоме), що народився в Ришковій Волі Ярославського повіту. Поховано його на цвинтарі в Грушовичах Перемиського повіту”.

Дмитро Ківер згадує про “Гонту” наступне:

“Літом 1946 року в Гаях гине “Гонта”, стрілець боївки “Дніпра”. Сидів у криївці, але вийшов, заскочений, боронився, але впав. Хоронив його Дмитро Ківер та Дмитро Базилевич на грушовицькому цвинтарі”.

Могила лікаря “Сірка” та братів Баб’яків. Фото поч.1990-х

Перемишлянець О. Колач згадує про ще одного СБіста, що покоїться в Грушовичах: “На полях біля Нінович Ярославського повіту загинув командир боївки СБ “Марко”. Його ім’я – Дмитро, прізвище невідоме. Поранений у бою, щоб не здатися живим у руки ворога, розвірвав себе гранатою. Похований він на цвинтарі у Грушовичах”.

Той же ж Дмитро Ківер розповідає більше подробиць про “Марка”: “Восени 1946року, вертаючи з Накла, згинув коло Дусівців, заскочений військом, провідник СБ “Марко”. Ішов разом з “Шершнем”.

Наперед його поранили, він узяв пепешку (пістолет-кулемет ППШ – В.Б.) й відстрілювався, але потім підставив її собі під бороду й потягнув за гачок. Тіло його взяв Д. Ківер та командир боївки “Дніпро” до Гаїв, там збили люди труну, яка потім з військовими почестями була опущена в землю на цвинтарі в Грушовичах. Присутня на похороні була сотня “Крука”.

За даними Петра Й. Потічного у книзі Літопис УПА “Том 40. Тактичний відтинок УПА 27-й “Бастіон”: Любачівщина, Томашівщина, Ярославщина (Документи і матеріали) “Марко” – це Дмитро Козак, референт СБ ОУН, І район округи “Батурин”.

За даними Богдана Гука – у 1989 році мешканець Грушович Дмитро Ківер висипав могилу на місці похорону двох незнаних вояків УПА та учасника УСС Федечка (на цьому місці потім був поставлений пам’ятник героям УПА.), а в 1990 році також могилу поруч, там, де спочили брати Баб’яки та П. Клошник (ця могила на сьогодні є збереженою). На обох поставив березові хрести.

Підсумовуючи можна сказати, що на підставі свідчень та документів у Грушовичах з числа українських повстанців поховані: станичний ОУН Тимко Базилевич – “Мороз”, курінний лікар УПА Клочник Павло – “Сірко”, старший стрілець, сапер УПА Дмитро Грицаль – “Дубенко”, член боївки СБ – “Гонта” та районний референт СБ Дмитро Козак – “Марко”.

Варто також відзначити, що всі із перелічених загинули в боях та збройних сутичках із НКВД та прокомуністичним Войском Польським, а таким чином є борцями із комуністичним тоталітарним режимом.

Також слід згадати чинний на сьогодні в Польщі Закон “Про військові поховання та кладовища”. Згідно п.2 ст.1 Закону військовими похованням вважається: “військовослужбовці, які загинули під час війни, без огляду на національність”, а також згідно п.8 цієї ж статті: “люди, які загинули внаслідок боротьби з тоталітарною системою або внаслідок тоталітарних репресій чи етнічних чисток з 8 листопада 1917 р. до 31 липня 1990 р.”

Таким чином, знищення пам’ятника УПА в Грушовичах 26 квітня 2017 року – є наругою над військовим похованням військовослужбовців, що боролися проти комуністичного тоталітарного режиму.

Польській стороні потрібно починати роботи із відновлення надмогильного пам’ятника. А також вибачитися, спочатку принаймі перед мертвими…

Автор висловлює подяку історикам Володимиру Морозу й Сергію Рябенку за допомогу в підготовці матеріалу. Матеріал оновлено, згідно нової інформації, яку отримав автор.