АНОНС: Виставку про незакінчену Другу світову покажуть у Києві

АНОНС: Виставку про незакінчену Другу світову покажуть у Києві

Чому Друга світова війна і досі так бентежить нашу пам’ять? Відповідь дає новий виставковий проект «Україна. Незакінчена війна…»

Про це повідомляє Національний музей історії України у Другій світовій війні.

Захід присвячений 80-м роковинам початку Другої світової війни.

 

Концепт виставки – висвітлення музейними засобами антигуманної сутності війн, складного шляху України до здобуття незалежності, нове бачення подій минулого України не крізь призму певних політичних уподобань, а через документи, свідчення, факти. Проект занурює у світ, для якого ані науковці, ані політичні еліти, ані звичайні люди ще не виробили адекватного словника. Там – зруйновані людські долі, обірвані життя й водночас найвищі вияви людяності, сили духу та милосердя.

Структуруванню й емоційному наповненню експозиції сприяє кольорове вирішення її простору. Колір запеченої крові супроводжує наратив про події на фронтах Першої та Другої світових війн, у яких Україна стала епіцентром кривавого виру. Саме в умовах воєнних протистоянь і політичних катаклізмів писалася історія української нації. Сірий колір передає стан звичайної людини, яку війна поставила поза законами моралі й гуманітарного права. Музейні інсталяції сприяють філософському прочитанню виставки.

Більшість музейних експонатів представлені вперше.

У презентації візьмуть участь урядовці, науковці, архівісти та студентська молодь.

Партнери проекту: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України; Центральний державний архів громадських об’єднань України; Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С. Пшеничного; Галузевий державний архів Служби безпеки України; Центр досліджень визвольного руху та інші.

Час: 17 вересня, вівторок, 12:00

Місце: Національний музей історії України у Другій світовій війні, вул. Лаврська, 27.

Вхід вільний.

Невільниці за колючим дротом: українські жінки у концтаборах Третього Рейху

Невільниці за колючим дротом: українські жінки у концтаборах Третього Рейху

Картинки по запросу "колючая проволка"

 Видання “ГОРДОН” і Центр досліджень визвольного руху підготували спецпроект, присвячений українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі серії публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яку було відкрито 8 травня 2018 року в День пам’яті і примирення біля Головного поштамту в Києві. Вона працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, яких спіткали важкі випробування, але вони не втратили людської гідності. У першій публікації подано історію створення концентраційних таборів, відомості про табірний побут і порядки. У другій публікації циклу – розповідь про жінок, які пережили жорстокі випробування в концентраційних таборах, історія їхніх взаємовиручки й опору. Серед в’язнів концтаборів жінок було менше, ніж чоловіків, але їхня доля була іноді страшнішою за чоловічу

Джерело“ГОРДОН”

Автор – Олеся Ісаюк

Серед в’язнів концтаборів були і жінки. Їх було менше, ніж в’язнів-чоловіків, але їхня доля була часом страшнішою за чоловічу. Жінок селили в окремі бараки, повністю “жіночим” був тільки Равенсбрюк. Але й туди із часом “підселили” приблизно 20 тис. чоловіків. Жіночі бараки нічим не відрізнялися від чоловічих – ті самі двоповерхові нари, металеві миски, окрема кімнатка для “блокфюрерки”. Як і чоловіків, жінок ганяли на виснажливу роботу. Часто ця робота вбивала не тільки фізично, а й емоційно – своєю безглуздістю і безсенсовістю. Літературознавець, член ОУН Микола Климишин згадував, як на його очах групу жінок есесівець-наглядач змусив возити землю у тачках кругами і зсипати її в одному і тому самому місці.

Для жінок прибуття у концтабір було подвійною травмою. Крім зламу усіх дотеперішніх уявлень про навколишню дійсність, вони відразу стикалися з насильством, спрямованим на інтимну сферу. Річ у тому, що “церемоніал” прибуття у концтабір, крім так званого карантину, реєстрації, татуювання номера, отримання замість власного одягу табірного “пасяка”, передбачав також зголювання абсолютно всього волосся з тіла. Цю процедуру зазвичай проводили кримінальні в’язні – і зовсім не обов’язково жінки. Бували випадки, коли після “гігієни”, яка супроводжувалася вульгарними коментарями, молоді жінки божеволіли.

Колишня бранка демонструє на Нюрнберзькому процесі сліди експериментів. Фото: waralbum.ru

На жінок чигало ще дві додаткові небезпеки, крім звичних у концтаборі голоду, холоду, хвороб і непосильної праці. Жінка могла стати жертвою медичних експериментів – адже нацистських псевдолікарів цікавили насамперед питання жіночого безпліддя й успадкування ознак. Для таких жінок в Аушвіці збудували 10-й блок, який між в’язнями називали “тотенблок”, блок мертвих, оскільки ті, хто потрапляв туди, рано чи пізно помирали – або внаслідок експериментів, або ж ставали жертвами газових камер. На в’язничному жаргоні таких жінок називали “кроликами”, натякаючи на їхню роль піддослідних.

Але й у Равенсбрюці жінки не були застраховані від того, щоб стати жертвою експериментів. У цьому таборі група лікарів під керівництвом Герти Оберхойзер випробовувала на ув’язнених знезаражувальну дію сульфаніламідів, які планували використовувати у лікуванні гнійних ран.

Жертвою цих експериментів стала Віра Франко, внучка Івана Франка. Її заарештували у вересні 1941 року, рік утримували у львівській слідчій тюрмі СД. Під час ув’язнення Віра перенесла тиф, який тоді косив в’язнів десятками. Кілька місяців просиділа у повній ізоляції в одиночці. У 1943 році потрапила у Равенсбрюк і тут стала жертвою експериментів: “Здоровим дівчатам прищіплювали на тілі якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи та шрами залишились уже на все життя”.

Інша небезпека – потрапити у табірний “будинок терпимості” для відповідних “розваг” табірних промінентів та наглядачів. Хоча таких жінок трохи краще годували і їм не загрожувала важка робота, але якщо “працівниця” вагітніла, її зразу ж після виявлення вагітності відправляли у газову камеру.

Уперше українки з’явилися у нацистських концтаборах восени 1941 року. Це були колишні червоноармійки – медсестри, зв’язківки, представниці інших військових спеціальностей. Як і військовополонених-чоловіків, їх відправляли у концтабори та змушували працювати, наперекір усім законам про ведення війни. Потік військовополонених, зокрема жінок, майже не припинявся до 1943 року.

Ось якими описав їх член ОУН, історик Петро Мірчук, який сам пережив Аушвіц: “Мене заскочив вигляд цієї групи. Вбрані в совєтські мужеські робітничі спецодяги з написом С.У., з обстриженими головами, дрібні і худі, з худими гранчастими обличчями. Вони виглядали дуже дивно. Біля них ішли СС-и з псами. СС-и часто поштуркували в’язнів прикладами крісів і копанням змушували їх придержувати рівний крок”.

Ті, хто переживав випробування “малих” таборів для військовополонених, потрапивши у Равенсбрюк чи Аушвіц, часто приєднувалися до підпільних мереж спротиву. Однією з таких невільниць була Євгенія Клем. У Равенсбрюці вона очолила міжнародну мережу спротиву. Підпільницям, зокрема, вдалося врятувати від знищення жінок-“кроликів”.

Євгенія Клем у Равенсбрюці очолила підпільну мережу спротиву. Фото з архіву Тетяни Пастушенко / istpravda.com.ua

З другої половини 1942 року до них приєдналася ще одна категорія – учасниці антинацистського руху спротиву. Після викриття підпільної мережі ОУН на території Третього райху наприкінці 1942 року до Равенсбрюку потрапила ціла група українок –- студенток різних навчальних закладів – Олена Вітик, Лідія Укарма, Ольга Раделицька-Ласка, Ольга Фроляк та інші.

У концтаборі вони створили мережу взаємодопомоги, яка в міру можливостей опікувалася слабшими й старшими віком. Ця група врятувала життя тітки Дарії Гнатківської – дружини одного з лідерів ОУН-УПА Миколи Лебідя.

Після арешту верхівки ОУН(б) у липні 1941 року Лебідь очолив підпільну ОУН(б) і антинацистське підпілля. У січні 1944 року він дивом вислизнув із чергової пастки-засідки гестапо. Розлючені нацисти заарештували Дарію та дворічну дочку, а також дядька Дарії з дружиною та дочкою. Кілька місяців Гнатківську тримали в тюрмі на Лонцького, розраховуючи, що її чоловік не витримає та спробує зв’язатися із сім’єю. Коли чекання не дало результату, а фронт котився на захід усе ближче і ближче до Львова, Дарію з дитиною відправили у Равенсбрюк.

Там вони опинилися у внутрішній тюрмі, так званому бункері. Маленька Зоя привернула увагу нацистських “дослідників”: білява і синьоока, вона мала вигляд зразкової представниці “вищої раси”. А це означало, що її можуть відібрати у матері й віддати на виховання у якусь німецьку сім’ю. Цього не сталося тільки тому, що обличчя дитини мало занадто округлу форму й не відповідало “нормативу”.Олена Вітик не тільки організувала допомогу співтоваришкам по недолі, а й залишила свідчення того, що пережили українки, і не тільки у концтаборі Равенсбрюк. Після війни у 1945–1946 роках вона зафіксувала свої спогади у серії малюнків. Альбом “Равенсбрюк” вийшов у Мюнхені у 1947 році, був перевиданий у 1988 році.

Постійно, протягом усієї війни, у концтаборах з’являлися жінки і дівчата – остарбайтерки. Їхні історії були схожі: вивезення в Німеччину, робота на заводі або у сільському господарстві, втеча, упіймання – як правило, випадкове, і найближчий концтабір.

Для киянки Анастасії Гулей ним став Аушвіц. Їй довелося пережити там два роки, які закінчилися “маршем смерті”, коли приблизно 20 тис. виснажених в’язнів погнали пішим маршем крізь морози і сніги січня 1945 року. Марш тривав дві доби, потім в’язнів, серед них і Анастасію, повантажили у вагони-телятники і повезли, як виявилося – у Маутхаузен. Потім – ще одна “евакуація”, тепер у Берген-Бельзен. Там українок-остарбайтерок поселили у бараки, де раніше жили військовополонені червоноармійці, які стали жертвами епідемії тифу.

Бараки не дезінфікували, а воші були у концтаборах повсюдним явищем, попри реальну загрозу розстрілу за виявлення на в’язневі вошей. У підсумку дівчата, серед них і Анастасія, швидко злягли від тифу. Тиф непросто пережити навіть фізично сильним чоловікам, не кажучи про виснажених двома роками концтабору молодих дівчат. Ті з українок, яких відправляли в Аушвіц, потрапляли не в головний табір, а в так званий Аушвіц ІІ, більше

Дар’я Гнатківська-Лебідь. Фото з монографії “У боротьбі за українську державу” / gig.if.ua

відомий як Біркенау. Тамтешні умови і жорстокість наглядачів наганяли жах і на бувалих в’язнів Аушвіцу І.

Тому, коли стало відомо про прибуття до Біркенау групи дівчат – учасниць антинацистського підпілля ОУН, ув’язнені у “головному” Аушвіці члени ОУН вирішили допомогти землячкам. Вони знали, що раз на тиждень хтось із в’язнів під конвоєм есесівця відносить до Аушвіцу ІІ стерилізатор, а потім приносить його назад. У порожнину стерилізатора можна було покласти продукти.

На щастя змовників, конвоїром був такий собі Шерпе, який ставився до в’язнів поблажливо. Один зі змовників, Михайло Марунчак, повідомив йому про бажання нести стерилізатор – начебто він хотів би побачитися із сестрою, ув’язненою у Біркенау. У призначений день Марунчак зі стерилізатором вирушив до Біркенау. У стерилізаторі передбачливо сховали масло і ще деякі продукти, попередньо вкрадені з кухні. Потім цим способом користувалися ще кілька разів.

Деякі з-поміж українок-ув’язнених вирізнялися на загальному тлі. У 1943 році у Равенсбрюці опинилися вдова і дочка Нестора Махна – Галина, з дому Кузьменко, та Олена Махно. Обох заарештували у 1942 році у Парижі. Чим завинили перед окупантами України і Франції рідні Нестора Івановича – сказати складно. Олену, до того ж, уже неможливо було відстежити за прізвищем – у 1940 році вона вийшла заміж за француза і змінила прізвище на чоловікове. Усе ж обидві потрапили до Равенсбрюку. Обидві пережили нацистський концтабір, а по війні потрапили у концтабори ГУЛАГу. Пережили й ці.

Обкладинка альбому “Равенсбрюк” Олени Вітик-Войтович. Фото з виставки “Тріумф людини”

У нацистських концтаборах діяли розгалужені мережі взаємодопомоги. Створювалися вони зазвичай за принципом земляцтва: українці допомагали у першу чергу українцям, поляки – полякам, євреї – євреям. Тільки з часом ці мережі почали взаємно перетинатися, творячи одну велику систему взаємодопомоги і спротиву нацистам. Переважно ці мережі опікувалися діставанням додаткової їжі та теплого одягу і переховуванням тих, кому загрожувало ув’язнення у внутрішній тюрмі.

Анастасія Гулей. Фото з архіву Тетяни Пастушенко / istpravda.com.ua

Інколи траплялися винятки: наприклад, часом вдавалося видавати підпільні журнали. Одним із продуктів “видавничого дому Аушвіц”, як іронічно зауважив колишній в’язень Омелян Коваль, був жіночий журнал. Його назвали “Жіноча недоля”, натякаючи на назву популярного у довоєнній Галичині часопису “Жіноча доля”. Кілька випусків цього журналу “вийшло” на цигарковому папері кишенькового формату, написані й проілюстровані від руки.

Один із номерів “Жіночої недолі” винесла з Аушвіцу на волю Ксеня – її псевдонім відомий зі спогадів Марії Савчин, яка зустрічалася з колишньою бранкою Аушвіцу у підпіллі: “…була невеличка на зріст, тендітна, з голубими очима і русявою косою та привітною усмішкою… Залишаючи табір, Ксені вдалося захопити із собою журнал “Жіноча недоля”, редагований таємно в таборі українськими жінками-політв’язнями. Вона передала його Орланові, і я мала нагоду його переглянути. Журнал був писаний рукою, на шорсткому сірому папері, старанним почерком, з ілюстраціями, зробленими теж ручно. Тон журналу іронічно-гумористичний”.
Нацистська неволя для українок закінчилася у квітні – травні 1945 року. Частина з них після звільнення повернулася на батьківщину, інші – вирушили в еміграцію. Ті, хто повертався, часто стикалися з цькуваннями та підозрами у зраді, як Євгенія Клем, яку дрібні цькування довели до самогубства у вересні 1953 року. Ті, хто вибрав еміграцію, переважно вже ніколи не побачили України – як Дарія Гнатківська.

Визволені бранки. Фото: waralbum.ru

Бомби, облави, містика. Львів напередодні вигнання нацистів

Бомби, облави, містика. Львів напередодні вигнання нацистів

“Людей опанувало шаленство молитви. На подвір’ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій “кімнатці навкарачки” зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато…”.

Джерело – Історична правда

Автор – Олеся Ісаюк

“…на перший погляд робили вони враження дуже добре. Озброєні всі американськими автоматами, крісів майже не бачилося. Також сам вигляд бійців, здорових, добре відживлених… в порівнянні з 1939, куди кращий. Супроти населення відносилися прихильно або байдуже-прихильно”.

Так зафіксував перші години появи у Львові “других совітів”, тобто повторну появу радянських військ, невідомий автор підпільного звіту ОУН. Відбулося це 27 липня 1944 року.

За сто два дні до того для німецької окупації Львова розпочався зворотній відлік. Після падіння Чорткова і Тернополя шлях на Львів був відкритий.

Місто почало стрімко наводнюватися німецькими військами, які готувалися до оборони чергового рубежу, у самому місті українське та польське підпілля не минало нагоди ускладнити німцям життя, а заодно і з’ясувати стосунки між собою; цивільне населення зависло між молитвами про врятування від більшовиків та пошуками шляхів і способів евакуації, а між цим усім намагалися врятуватися залишки львівського єврейства, які пережили попередні роки.

 
Схема Львівсько-Сандомирської наступальної операції Червоної армії, в ході якої 27 липня 1944 року нацистів вигнали зі Львова ЦЕНТРАЛЬНИЙ АРХІВ МІНСТЕРСТВА ОБОРОНИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

 

Перша кардинальна зміна прийшла з повітря. Бомбардування. Уперше з 1941 року бомби впали на місто 9 квітня 1944 року, за тиждень до падіння Тернополя. Цей наліт був не тільки першим, але і найбільш нищівним. Позаяк головною ціллю був залізничний вокзал, постраждали сучасні вулиці Городоцька, Бандери та прилеглі. Сильно дісталося сучасній церкві Ольги та Єлизавети.

Одна з бомб “лягла” настільки вдало, що за одним махом знищила базар Грьодлів та кінотеатр “Гражина” (знаходився на сучасній площі Кропивницького). Постраждала бібліотека Оссолінеуму, сучасна бібліотека НАНУ ім. Василя Стефаника.

Невідомий автор підпільного звіту занотував, що гарнізон виявився “цілком неприготованим” до атаки з повітря, чому сприяв факт наближення католицького Великодня, який частина гарнізону почала святкувати заздалегідь. Ще до настання самого свята можна було побачити солдатів та навіть нижчих офіцерів напідпитку.

За якийсь час бомбардування повторилося, потім було ще одне. Востаннє бомби впали на Львів 3 травня 1944 року. Жодне з них не було настільки руйнівним, як найперше. Втім, командування львівського гарнізону зробило висновки з ситуації і запровадило цілу гору різноманітних правил, які повинні були уберегти і гарнізон, і мешканців від смерті з неба.

В усіх приватних будинках та установах мав бути запас води для гасіння імовірних пожеж, при початку бомбардування належало вимкнути всі освітлювальні та опалювальні пристрої.

 
Перед Львіською оперою САЙТ “ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВА”

Наприкінці квітня цивільну адміністрацію міста взагалі “посунули” від теми охорони мешканців від бомбардувань.

Для кожного з семи районів міста був призначений офіцер, який наглядав за дотриманням правил безпеки при бомбардуваннях та затемненням. Зрозуміло, що основним клопотом такого офіцера була військова інфраструктура, але і цивільних не минали увагою.

Після початку радянського наступу — 13 липня — було сформовано спеціальні групи протиповітряної оборони з цивільних. На щастя, їм так і не довелося перевірити свої вміння на практиці.

А тим часом, німецькому гарнізонові довелося відвернутися від небезпеки з неба і зайнятися безпосередньою безпекою своїх солдатів та командирів, а також цілістю військового майна.

11 травня 1944 року зникли безвісти 2 легкових автомобілі марки “Мерседес”Наступна велика пропажа датується 24 травня — у лісі біля Винників виявили двох убитих німецьких солдатів. До того ж, викрадено вантажівку.

Через тиждень, 30 травня, невідомі викрали ще дві вантажівки. Наступний день, 31 травня, запам’ятався окупантам убивством офіцера Карла Кюффнера та викраденням автомобіля “Опель”.

У перший день червня 1944 року невідомі покращили результат, викравши вже 2 вантажівки тієї ж марки. Утім, так і залишився непобитим рекорд 27 травня — тоді пропало цілих 8 вантажівок, причому деякі були навантажені боєприпасами. Деякі авто шукали ще з 10 числа, коли ж не знайшли, вирішили все ж таки включити у звіт.

 
Автомобілі, припарковані на сучасній площі Міцкевича у Львові, 1941 рік САЙТ “ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВА”

Після цього командуванню урвався терпець і відтоді військові були змушені дотримуватися драконівських правил безпеки: було заборонено пересуватися автотранспортом поодинці, керувати авто мав спеціальний водій, а якщо такого не було, то вимагалося обов’язково блокувати ручне гальмо. Важко сказати, який був реальний ефект від цих заходів — але авто таки стали пропадати рідше.

Але щезання автомобілів було не найбільшою проблемою окупантів — у перший день червня було обстріляно двома невідомими один з постів у центрі міста та безслідно пропав молодший офіцер Герман Шрамм. Того ж дня пропало, найімовірніше, дезертирувало, 9 “добровольців”, судячи з опису приналежності до частини — так звані “хіві”, тобто солдати допоміжних добровольчих частин.

Командування гарнізону вирішило, що настав час навести порядок. І без того німецьким солдатам та офіцерам належало відбувати у відпустку, маючи при собі пістолет мінімум із 15 набоями.

Тепер німцям додали правил — у парки можна було заходити щонайменше утрьох і обов’язково зі зброєю, готовою до пострілу, а на деяких вулицях взагалі було заборонено з’являтися без зброї. Усі цивільні, затримані зі зброєю, негайно арештовувалися та доправлялися в СД для допиту.

Накази не дуже допомагали — пропажі безвісти солдатів та офіцерів у місті стали майже звичайною річчю. 3 червня пропало троє військовослужбовців Вермахту — обер-єфрейтор Руді Гіллебрандт, Роберт Шубелін, Франц Вінгльхофер.

 
Льів’яни на Адольф-Гітлер-плац, нині проспект Свободи, 1942 рік WARALBUM,RU

7 червня список пропаж поповнився лейтенантом Блохбергером. Причому окупанти щезали “з кінцями” — ні тіла, ні будь-які деталі, що могли б допомогти натрапити на сліди зниклих, так і не знайшлися.

На цьому фоні 10 червня видався відносно спокійним — втрати обмежилися викраденою вантажівкою та лімузином — обидва марки “Мерседес-Бенц”. Але вже наступного дня, 11 червня, доброволець-серб Батовач полишив місце служби, одночасно викравши вантажівку, і безслідно зник старший сержант Георг Гуттнер.

12 червня було оголошено розшук доктора Шене — офіцер пропав безвісти в один з попередніх днів та стало відомо про викрадення невідомими вантажівки “Опель-Бліц”. Через кілька днів, 15 червня 1944 року, оголосили про розшук одразу трьох військовослужбовців Вермахту — Хайнца Тітца, Адольфа Сеффера, Йозефа Вагнера. На цьому етапі факт викрадення ще одного лімузина “Мерседес-Бенц” уже, мабуть, сприймався, як належне.

 
Німецьке оголошення з погрозами каральних операцій, якщо українські повстанці не повернуть доктора Шене живого. Оскільки цю вимогу в принципі виконати було неможливо — Шене застрелили упівці в його автомобілі прямо на дорозі між селами Веринь і Роздол Миколаївського району Львівщини — нацистські окупанти згадалі села спалили

Коли наступного тижня не відбулося жодних НП, командування гарнізону, мабуть, зітхнуло з полегшенням. Трохи рано — 23 червня у околицях Високого замку знайшли тіло застреленого ротенфюрера СС. Кругом тіла були сліди трьох невідомих.

Усі відповідні служби були поставлені на вуха. Правда, безрезультатно. Єдиним наслідком стало те, що невідомі тимчасово притихли — наступними “пропажами” стали сержант Альфред Шварц та доброволець Роман Соцький. Обидва “зникли за невстановлених обставин”.

Авторів усіх перерахованих пригод треба було б шукати серед українських або польских підпільників. Останні в процесі проріджування рядів окупанта не забували про власні рахунки.

Пости української поліції, нарівні з німецькими солдатами, були постійними об’єктами нападів польських підпільників. Поліціянти відплачували затриманням кожного підозрілого, який розмовляв польською, — в одного з таких затриманих 3 травня 1944 року виявили списки українських поліцейських, у якому були зазначені їхні приватні адреси.

З протилежного боку ситуація виглядала подібно — польська поліція не минала нагоди затримати підозрілих українців, а польська поліція була не менш ласим шматком для українських боївкарів.

У цей злагоджений хор із червня 1944 року включилося й радянське підпілля, яке досі перебувало в напівживому стані. Ще з квітня комуністичні підпільники активізували пропаганду. Після початку бомбардувань містом почали кружляли чутки, начебто обширні руйнування після першого нальоту були наслідком діяльності радянських підпільників, які начебто давали знаки радянським бомбардувальникам.

Агітація комуністичного підпілля дещо стихла після того, як у квітні СД “накрила” підпільну друкарню комуністів. Втім, це явно була не остання друкарня, оскільки з часом листівки знов почали з’являтися. Асортимент того, що поширювали “на землі”, доповнювала пропаганда з повітря — крім бомб, з радянських літаків скидали листівки під назвою “Вісті з Радянської батьківщини”.

Уже 17 квітня комуністи провели збори, на яких орім них самих, був присутній і замаскований агент націоналістів — завдяки йому підпілля ОУН(б) взнало про плани комуністів у зручний момент перехопити владу.

 
“Вісті з Радянської Батьківщини” за 1943 рік, які видавало Головне політичне управління Червоної армії ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ-МУЗЕЙ ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ

Утім, ці плани так і залишилися планами — члени комуністичного підпілля вважали за доцільніше потроху зникати з міста — як припускали, у пошуках шляхів до Червоної армії, яка наступала.

Загальна ситуація цілком підпадала під замальовку мемуариста з рядів німецьк

 
Греко-католицька черниця Чину святого Василія Великого сестра Маріям (в миру – Анастасія Волошин) є найвідомішою українською стигматичкою. Стигми в неї з’явилися у віці 24 років. Вона дожила до часів незалежності України й помера в 1994 році ВІКІПЕДІЯ

ої армії: “Той, хто ввечері йде темними вулицями, не зважується розмовляти, бо ніхто не хоче дати зрозуміти, якого є походження. Поляки бояться нападу українців, українці — нападу поляків, а німці бояться одних і других, але всі разом називають себе християнами”.

Серед усього цього цивільному населенню залишалося хіба що вичікувати і молитися. І воно молилося — містичні настрої злетіли до небачених висот:

“Людей опанувало шаленство молитви. На подвір’ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій “кімнатці навкарачки” зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато…”.

Популярною особою стала стигматичка Настя Волошин [людина, в якої на ті з’являлися сліди крові, схожі на п’ять ран, які отримав Христос під час розіп’яття – ІП], яка начебто пророкувала: “Вони (тобто радянські війська — О.І.) сюди не прийдуть”.

7 червня цивільне населення відчуло на собі дихання фронту: вийшов наказ мобілізувати чоловіче населення — як українців, так і поляків 1909—1930 років народження на копання оборонних шанців на імовірному напрямку наступу радянських військ.

Населення уникало цієї повинності, як могло, і недаремно — у приміських та сільських місцевостях організація цієї повинності виглядала, як централізований масовий вигін цивільного населення на копання окопів та інших оборонних споруд, при цьому абсолютно не зважаючи на бомбардування та артилерійський вогонь наступаючого противника, що неодноразово ставало причиною людських жертв.

Крім цього, поширилася практика проведення каральних рейдів на села за активної участі так званих “чорних”, тобто колишніх червоноармійців, яких вербували у таборах військовополонених. Почастішали “лапанки” на молодь, яку вивозили, як остарбайтерів. Повсякденною реальністю стали перевірки документів.

З початку липня почалася організація евакуації. Були оголошені спеціальні поїзди, які відправлялися двічі на день. Втім, реально з них могли скористати тільки працівники окупаційної адміністрації, їхні родичі та ті, хто міг пред’явити посвідчення працівника будь-якої легальної установи.

Очевидно, таких було не надто багато. Більшість шукала шляху виїзду самостійно.

 
Обов’язкова постанова Львівського міськвиконкому №1 від 27 липня 1944 “Про відновлення порядоку організації безпеки господарського та культурного життя” ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

На практиці евакуація мала такий вигляд: “Сама евакуація була зорганізована досить добре, кожний знав, який поїзд його повезе, а в Криниці втікачів зустрічали представники Комітету й давали призначення до різних сіл“.

Втім, це стосувалося тільки початкового періоду евакуації, приблизно до початку липня 1944 року. По мірі пришвидшення подій евакуація ставала усе більш похапливою — в останні дні, наприклад, поліцейські з сім’ями виїжджали просто возами.

13 липня розпочався наступ. 20-21 липня лінію німецької оборони прорвали. Цивільне населення Львова охопила паніка. Водночас розпочалися грабунки складів.

За словами підпільного звітодавця, “…наша інтелігенція… попала в паніку. Забувши при цьому про ліс, про який часом романтично мріяла і почала розглядатися — хоч за пляцкартою, хоч за автом, яке б відвезло в остаточності хоч до Самбора… На двірці, при автах, за пляцкартами діялись дантейські сцени. Кожний транспорт від авта до ручних тачок коштував колосальні суми”.

 
Офіційний комуністичний мітинг з нагоди вигнання нацистів зі Львова

Одночасно дві підпільні структури — українська та польська — використовували загальний наростаючий хаос для перегрупування власних сил.

Для них обох взяття Золочева та Красного означало абсолютну неминучість повернення радянської влади і, відповідно, сигналом до заходів з адаптації власних структур: “…ми поспішали ще полагодити останні зв’язки-стрічі, сходини та переставити нашу працю на нову дійсність…”.

Польське підпілля використало загальний хаос для закидання у місто власних кадрів: “Одні поляки, замість виїздити, приїхали до Львова із заходу на спеціяльні доручення. На вулицях можна було зауважити… приспішений ритм їх підпільного життя”.

Навіть у таких умовах хтось думав не тільки про великі події. У рубриці оголошень збереглося таке з липня 1944 року: “Михайле (такий-то), озвися, бо ти пішов і пропав, а я не знаю, що думати”.

Зранку 27 липня все притихло. Основним звуком були постріли зі сходу, від сторони вулиці Личаківської. Стрілянина наростала, з часом потягнулися підрозділи відступаючих німців. За ними рухалися наступаючі “старі нові” володарі міста, які покинули його неповні три роки тому…

Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Иван Хрешко. Фото:
Ідентифікаційне фото підлітка з України Івана Хрешка. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау
Видання “ГОРДОН”, Центр досліджень визвольного руху і Український інститут національної пам’яті продовжують серію спецпроєктів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яка працювала в травні – серпні 2018 року біля Головного поштамту в Києві. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях ішлося про історію створення концентраційних таборів, було подано відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священників, які опинилися за колючим дротом, про випробування, які випали на долю українських націоналістів, військовополонених, про переслідування євреїв. У цій частині циклу – розповідь про долі дітей, які потрапили в концтабори.

Джерело – “ГОРДОН” 

Автор – Олеся Ісаюк

Автори проєкту

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бирчак, керівник наукових програм Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Команда

Зоя Бойченко, Володимир В’ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори

Український інститут національної пам’яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”.

Діти в концтаборах були однією з найбільш уразливих груп ув’язнених. Недостатньо сильні для важкої фізичної роботи, не мали навичок, які дали б можливість здобути вигідне місце в табірній ієрархії, набагато піддатливіші до стресів, ніж дорослі, а отже, і під більшим ризиком. У немовлят узагалі не було шансів на виживання – їх відправляли в газові камери разом із матерями. Серед ув’язнених гуляли моторошні навіть за табірними мірками розповіді, що немовлят живцем спалювали в печах.

Не мали шансів пережити ув’язнення єврейські та ромські діти. Деколи власні батьки відмовлялися від них, вдаючи, що не знайомі. Так вони сподівалися зберегти життя дитині. Але навіть цей спосіб не рятував: трагедія полягала в тому, що в концтаборі без допомоги дорослого діти в принципі не могли вижити.

Хворим або скаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій

_______________________________________________________________

Під час ліквідації концтабору Аушвіц 7 тис. дітей різних національностей залишили в бараку разом із найслабшими ув’язненими. Там їх і знайшли радянські солдати. Дорослі в’язні та конвоїри пішли ще 18–20 січня 1945 року, а радянські танки протаранили ворота концтабору за сім днів – 27 січня. Багато хто не дожив до волі кількох днів, а то й годин.Серед тих, хто пережив жахи ув’язнення, була Лариса Конашевич. Її привезли в Аушвіц у 1943 році з Горлівки. Дівчинку разом із тіткою схопили на вулиці під час облави на потенційних остарбайтерів. Незрозуміло, чому потяг із жертвами полювання на людей потрапив не до Німеччини, а в Аушвіц. Під час так званої селекції тітку і племінницю розділили – молоду жінку призначили в табірний бордель. Коли її вели, дитина з такою силою вчепилася в єдину рідну людину, що її ледве відірвали. Дівчинці вивихнули суглоби плеча. Від болю вона знепритомніла.

Хворим або покаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій. Ларису кинули на купу мертвих тіл. Окрема група ув’язнених, так звана рольвагенкомандо, пізніше забирала тіла і відвозила до воріт забороненої зони, де зондеркомандо займалася виключно знищенням ув’язнених. Дорогою до “брами смерті” дівчинка прокинулася. Ув’язнені радянські військовополонені вирішили врятувати її та сховали серед купи одягу, а пізніше потайки перенесли до чоловічого барака, де жили самі.

Три товариші – Роман, Григорій і Яків – спільними зусиллями ховали й годували дитину. Серед ув’язнених знайшовся лікар – німець за походженням, який вправив бранці з України суглоби. Щоб вижити, Ларисі довелося навчитися довго лежати нерухомо і не кричати, хай що б відбувалося.

“Страшно було лежати серед хворих і тих, хто вмирав… Багато разів відчувала холодне тіло і трупний запах. Щури, жирні й нахабні, господарювали на балках, виїдали в померлих губи, носи, щоки. Мене навчили не кричати. Досі боюся померлих, а від вигляду щурів впадаю в стан шоку”

_______________________________________________________________

Ларисі пощастило. Вона пережила ув’язнення і після війни випадково знайшла свою матір. Батько дівчинки загинув на фронті. Роман Продіус, який урятував їй життя, одружився з її матір’ю.

Ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження

_____________________________________________________________

Більша частина дітей стала жертвою медичних експериментів. Особливий інтерес нацисти виявляли до близнюків, на яких нібито вивчали тему спадковості та спадкових захворювань. Німецький дослідник Ернст Клеє після війни зібрав свідчення дітей, які пережили експерименти. Більшість із цих оповідань справляє враження добре продуманих знущань.

“Резервуаром” для наукових дослідів у Аушвіці був барак №16, розташований поруч із так званим ревіром – табірною лікарнею. Там зібрали сотні дітей різного віку і походження. Вони слугували донорами крові для поранених солдатів вермахту. Зрозуміло, ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження.

Єдиним просвітом у цьому нескінченному жаху були нічні візити ув’язнених жінок. Вони крадькома пробиралися в барак, ділилися з дітьми збереженими шматками їжі, розповідали казки, наспівували колискові різними мовами.

Серед ув’язнених дітей барака №16 опинилась дворічна Ганна. Її ледь живу знайшли радянські солдати, які звільнили Аушвіц. Того дня дівчинка вперше побачила цукор на долоні одного із солдатів і потім довго думала, що цукор таким і має бути – темним і гірким від махорки. Потім було лікування в Києві та пошук батьків. Зрештою сироті знайшли сім’ю. Киянка Онисія Коваль стала для Ганнусі не тільки донором, але й мамою. Дівчинці ще довго ввижалося холодне мертве обличчя медсестри, яка в Аушвіці відбирала кров у дітей.

Ганна Коваль у лікарні показує свій табірний номер. Фото з особистого архіву Ганни Коваль

Особливо багато в Аушвіці було підлітків-остарбайтерів. Забрані з Центральної чи Східної України разом із дорослими родичами, вони намагалися втекти дорогою або тікали вже з місця роботи. Часто бувало, що єдиним стимулом для втечі ставала туга за матір’ю та родичами. Зазвичай їх виловлювали і висилали в найближчий концтабір. Добре, якщо це був місцевий трудовий табір, але більша частина потрапляла в Аушвіц. А там їх намагалися якнайшвидше позбутися, адже вони не давали жодної користі, були зайвими.

“Доглядач вийшов надвір і покликав дітей… “Роздягайтеся, хлопці, догола, – наказав доглядач, – а я зараз вернуся!” Довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серце. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця сіпнулося, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця в кут кімнати і відпустив. М’яко стукнуло об землю тіло… “Наступний!” – сухо сказав лікар.

– Тадзю! – гукнув його Булат. – Не знаєш, чи ще вийдуть ті малі пацани? – Доглядач пильно глянув… і повільно сказав: “Вийдуть, але… димарем. Недавно дістали голку”. “Голкою” на табірному жаргоні називали смертельну ін’єкцію фенолу в серцевий м’яз”.

Із книги Данила Чайковського “Хочу жити!”

Николай Дунда. Фото:
Ідентифікаційне фото загиблого в Аушвіці Миколи Дунди. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Імена загиблих в Аушвіці підлітків: Павло Хоменко, Микола Дунда, Наталія Діденко, Микола Гаматиця, Іван Грешко, Петро Ковальчук, Ганна Пономаренко, Василь Троцюк… Усім було від 12 до 15 років. Це лише мізерна частина тих, чиї життя концтабір обірвав на самому початку.

Ті, хто уникнув “голки”, могли вижити тільки за допомогою дорослих ув’язнених.

“Найпоширенішим варіантом такої опіки була неофіційна “посада” так званого піпля при якомусь із табірних “промінентів”, тобто представників ієрархії – блокових, штубових, писарів та іншої подібної публіки. Завданням такого “піпля” було стелити блоковому ліжко, почистити йому обуву (взуття), зварити щось їсти тощо. Розповідали, що блокові і капи часто використовували дітей для заспокоєння своїх статевих збочень”. Фактично такі підлітки поступово перетворювалися на кримінальних злочинців, просто успадковуючи повадки своїх покровителів”.

Із книги Петра Мірчука “У німецьких жорнах смерті”

Політв’язні (бійці підпілля різних країн, військовополонені, ув’язнені за різні “провини” перед “тисячолітнім рейхом”) намагалися займатися підлітками, підгодовували їх, підтримували їхній дух, намагалися врятувати від деморалізувального впливу концтабору.

Надаючи підтримку дітям із Наддніпрянщини та Східної України, ув’язнені в Аушвіці члени ОУН(б) мали подвійну мету – з одного боку, урятувати кого можна (те, що рятували передусім “своїх” за походженням, було звичайним явищем у концтаборі), а з іншого боку, прищепити систему поглядів і цінностей, по суті, виховати собі символічну заміну. Незважаючи на всю ірраціональність такого підходу, це мало сенс із погляду тактики виживання – давало і дорослим націоналістам, і підліткам сенс існування, вартий того, щоб пережити ув’язнення в концтаборі.

Дети. Фото
Ув’язнені діти в Аушвіці. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Омелян Ковч — священик, патріот та праведник

Омелян Ковч — священик, патріот та праведник

“Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах”.

Джерело – Історична правда 

Автор – Володимир Бірчак, Володимир В’ятрович

“Був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу”, — в цих словах кардинала Любомира Гузара коротко історія життя Омеляна Ковча, людини, що була гарячим патріотом свого краю, але разом з тим зуміла піднестися над національними упередженнями.

Його батьківщина, Галичина, була краєм, де протягом століть разом жили українці, поляки та євреї. Історія їхнього співіснування має чимало драматичних сторінок та конфліктів між ними. Але для представників усіх трьох націй постать Омеляна Ковча стала символом справжньої Людини.

 Омелян (Еміліан) Ковч

Коли 20 серпня 1884 року в сім’ї греко-католицького священика Григорія Ковча народився син Омелян, усі гадали, що знають його подальшу долю.

Звичайно, малюк стане священиком, як і його батько, дядько та дід. Як і кожен греко-католицький священик Галичини на межі ХІХ і ХХ століть він поєднуватиме духовну службу із активною громадською роботою на селі.

Адже такими були священики в його сімʼї та сотні інших душпастирів Української греко-католицької церкви, які стали ключовими діячами українського національного відродження на теренах Галичини, що на той час входила до Автро-Угорської імперії.

Майже все в цих передбаченнях виявилося правильним.

От тільки крім очікуваної кропіткої роботи на духовній та громадській ниві, на долю хлопчика припало ще багато страждань, яких тоді в кінці ХІХ століття ніхто не міг навіть уявити — дві світових війни, участь у визвольній війні українців, переслідування польською, радянською та нацистською владою, врешті загибель у таборі смерті Майданек.

Григорій Ковч, який, крім Омеляна, виховував у сім’ї ще трьох дітей, попри матеріальні труднощі у родині зробив усе від нього залежне, аби син отримав добру освіту. Після закінчення початкової школи у селі Космач, де містилася парафія батька, Омелян продовжив навчання у гімназії головного міста Галичини — Львова.

Врешті він закінчив здобуття освіти ще далі від дому — у Римі, де з 1905 до 1911 років навчався в колегії св. Сергія та Вакха. Можливість жити та навчатися у Вічному місті йому забезпечила допомога, отримана від тодішнього керівника греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького.

Згодом через багато років очільник церкви вдруге намагатиметься допомогти Омеляну Ковчу, цього разу рятуючи його від смерті, а не від бідності.

Омелян Ковч під час навчання в Римі

Ще до завершення навчання та прийняття духовного сану Омелян Ковч одружився із Марією-Анною Добрянською, теж донькою священика. У щасливій сім’ї виростало шестеро дітей — троє синів й три дочки.

Одну з перших парафій молодий священик отримав далеко від батьківщини в іншому кінці Австро-Угорської імперії, у містечку Козарац (сучасна Боснія і Герциговина). Тут його парафіянами були бідні українські емігранти, тому й сім’я священика жила у важких матеріальних умовах.

Проте вже незабаром бурхливі історичні події змінили тихе життя Омеляна Ковча. У 1914 році почалася Перша світова війна, священик повернувся у свій рідний край, який став однією з арен кривавої війни.

Галичину окупували російські війська, потім її відвойовувала армія Австро-Угорської імперії, потім сюди знову наступали росіяни. Чи не найбільшою трагедією українців того часу було те, що у війні, яка точилася на їх землях, вони боролися один з одним за чужі імперські інтереси.

Такою була ціна, яку вони платили за відсутність власної держави.

Українці засвоїли цей урок. Тому піднялися на боротьбу за незалежність. На завершальному етапі Першої світової війни імперії розвалювалися і на їх руїнах почали з’являтися національні держави поневолених народів.

У листопаді 1918 у Львові проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки. Проте на територію Галичини претендували й представники іншого народу, який до того теж входив до складу Австро-Угорщини — поляки. Тому між українцями і поляками почалася війна.

Серед тих, хто вступив до лав Української галицької армії, яка мала захищати новостворену Західноукраїнську Народну Республіку, був рідний брат Омеляна — Євстахій.

Сам Омелян Ковч як духовна особа не міг брати зброї до рук, проте й не міг проігнорувати патріотичного пориву, тому пішов капеланом до українського війська. З-поміж інших священиків, які виконували свій духовний обов’язок серед вояків УГА, був і батько Омеляна – Григорій Ковч.

 У Галицькій армії капелан Омелян Ковч мав звання поручника

Старенький священик так і помер у війську, захворівши в кінці 1919 року на тиф. Натомість його син продовжував службу до останніх днів боротьби армії, яка після поразки в протистоянні з поляками в Галичині, відступила на схід, де боролася з більшовицькою армією, захищаючи Українську Народну Республіку.

Власне під час війни сторонні вперше побачили надзвичайну віру отця Ковча, яка іноді виливалася в зухвалу сміливість. Його часто бачили разом із вояками на передовій лінії фронту.

“Знаю, — говорив він, — що вояк на лінії фронту почувається найкраще, коли бачить там лікаря й духівника”. І жартома додавав: “Ви ж знаєте, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере”. Ця віра і в майбутньому дозволяла йому виходити із дуже скрутних ситуацій і вселяти впевненість у ближніх.

Разом з іншими вояками УГА він потрапив у полон до більшовиків. Полонених завантажили у вагони і повезли до місця розстрілу. На одній із зупинок потяга вартовий, російський солдат, на превелике диво відпустив священика із словами “Отче, не забувайте молитися за Луку”.

Проте замість волі Омелян Ковч знову потрапив у табір для військовополонених, цього разу польський. Найстрашнішим лихом тут був тиф, який щодня забирав життя у сотень вояків.

Отець Омелян, що до останнього подиху був із вмираючими, не міг не заразитися сам. Але йому вдалося подолати хворобу і після тривалої війни повернутися додому.

У 1922 році він отримав парафію у містечку Перемишляни на Львівщині. Після війни ці терени належали до нової Польщі. Перемишляни, як інші населені пункти такого типу в Галичині, того часу були багатонаціональними — крім українців, тут мешкали поляки, євреї, цигани і навіть кілька німецьких родин.

І незважаючи на недавню війну та непросту історію стосунків між цими націями, населення жило досить мирно, водночас стараючись толерувати і поважати традиції та обряди іншого народу.

Католицький костьол і школа в Перемишлянах. Листівка початку ХХ століття 

Коли у християн було якесь велике релігійне свято, то євреї закривали свої крамниці і оголошували вихідний день, те саме робили і християни при певному іудейському святі.

У Перемишлянах Омелян Ковч працював весь недовгий мирний період між двома світовими війнами.

Звичайно, він не обмежувався роботою в церкві, а брав активну участь у громадському житті міста — був засновником Народного дому (місця проведення національних свят українців), читальні товариства “Просвіта”, метою якого було поширення знань серед українців.

Він також зініціював створення Українського банку, який мав бути інструментом певної фінансової незалежності української громади міста.

Активна громадська діяльність Ковча викликала репресії з боку польської влади, яка намагалася обмежувати розвиток українського національного руху, добачаючи в ньому загрозу цілісності своєї держави.

Обшуки в хаті отця стали недоброю місцевою традицією: лише за 1925—1934 роки. їх було майже сорок, половина з них завершувалась арештом та довшим чи коротшим ув’язненням священика.

У цей час за свідченнями сестри-настоятельки Олени Вітер, а також керівника Крайової екзекутиви ОУН Богдана Кордюка — о. Ковч був членом ОУН та очолював реферантуру пропаганди.

Отець Омелян тримає хлопчика

Незважаючи на репресії, отець Ковч завжди був відкритим для всіх. Він знаходив час для своїх вірних, а також і для представників інших віровизнань — часто за порадою до нього приходили місцеві поляки та євреї.

У вересні 1939 після початку Другої світової війни, з приходом в Галичину радянської влади, ситуація в місті почала швидко мінятися. Поляки, які за минулої влади користувалися привілеями як представники державної нації, стали першими жертвами комуністичних репресій.

Арешти і репресії зачепили в першу чергу всіх тих, хто були державними службовцями, згодом перекинулися на діячів політичних партій та громадських об’єднань.

Отець Омелян був першим, хто кинувся допомагати нужденним. Чи із продуктами, чи із грошима, чи із просто добрим словом він навідувався у сім’ї польських офіцерів, яких відправили у Сибір.

Їхні жінки запитували священика: “Як ти можеш нам допомагати, якщо мій чоловік ще недавно проводив у твоїй оселі обшуки?”. Отець взамін лише посміхався і говорив, що це його обов’язок.

Отець Омелян — крайній справа під час богослужіння

Українці та євреї, які в перші місяці радянської влади відчували певне покращання (комуністична пропаганда говорила про їх “визволення з під польського гніту”), незабаром теж стали об’єктом репресій НКВД.

Услід за ешелонами, якими на схід вивозили поляків, потяглися вагони, набиті українцями та євреями. Український національний руху оголошений “буржуазно-націоналістичним” та ворожим новій владі, його активістів заарештовували та засуджували до тюремних ув’язнень чи навіть розстрілів.

Омелян Ковч уникнув репресій у цей страшний час. Він продовжував свою духовну службу, більш того не боявся навіть організовувати масові церковні заходи за участю вірян, попри підкреслену антирелігійність влади.

Темпи репресій нової влади в 1941 році постійно наростали, тюрми приєднаної до СРСР Західної України були переповнені в’язнями, здебільшого політичними, тими кого влада називала “ворогами народу”.

Серед них найбільше було молодих хлопців і дівчат, активістів Організації українських націоналістів, які розгорнули підпільну антирадянську боротьбу.

Отель Омелян у другому ряду крайній зліва

22 червня 1941 року наступом німецьких військ на територію СРСР почався новий етап Другої світової війни. Радянська влада виявилася не готова до такого швидкого розвитку подій і не здатна була організувати ефективну оборону. Німці з кожною годиною просувалися дальше на схід.

Тим часом радянська політична поліція — НКВД була зайнята подальшими арештами усіх “політично неблагонадійних”. Цього дня серед них мав бути й отець Омелян Ковч. Місцеві жителі (за деякими свідченнями це були євреї) заховали священика, і він таким чином уникнув не лише арешту, але й, напевно, розстрілу.

Радянська влада залишила після себе кривавий слід по всій Західній Україні — після відступу в тюрмах виявлено тисячі вбитих в’язнів. Їх розстрілювали без суду тому, що не було часу для розгляду справ, не було засобів для евакуації ув’язнених. Серед вбитих виявили чимало священиків.

Тим часом, Омелян Ковч пережив п’яту в своєму житті зміну влади на рідних теренах. Нацисти не збиралися відновлювати на цих землях ані польської держави, ані української. Вони мали бути лише колонією Третього рейху, а їх населення рабами прийшлих господарів.

Німецька влада із зневагою ставилася до українців та поляків, позбавляла їх багатьох прав. Проте найгіршим було її ставлення до єврейського населення, вбивства якого почалися з перших днів становлення нової влади.

Налякані постійними репресіями люди часто намагалися не помічати лиха, яке чинили з іншими, кожному вистачало його проблем, кожен лишався на самоті зі своїм болем та страхом.

На цей страх також накладалися різні національні упередженості, пам’ять про минулі негаразди та конфлікти, які дозволяли відгородитися від чужих страждань і не помічати знищення представників іншої національності.

Омелян Ковч сидить крайній зліва 

Але Омелян Ковч навіть у такий важкий час не переступав через свої моральні цінності, чого б це йому не коштувало. І знову, як колись, його віра, впевненість у своїй правоті часом робили чудеса.

У вересні 1941 група німецьких есесівців закрила синагогу міста Перемишляни, наповнену людьми, які прийшли молитися. У середину хтось із них кинув запальні бомби. Почалася пожежа, люди, що молилися, кинулися до дверей і зрозуміли, що потрапили в смертельну пастку.

“Римо-католицький ксьондз і група людей із Перемишлян прибігли до о. Ковча із проханням, щоб допоміг врятувати синагогу, — розповідає про цей випадок колишній мешканець Перемишлян Леопольд Кляйман-Козловський. — Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах, який в той час перебував в Перемишлянах”.

Омелян Ковч був здатний не лише на разовий геройський вчинок, але й на тривалу ризиковану працю. Коли у Перемишлянах утворилось гетто, то отець неодноразово на свій власний страх і ризик пробирався туди, щоб допомогти євреям. Він приносив із собою їжу, медикаменти, чисту білизну та ін., щоб хоч якось зарадити людям у їхній біді.

Ще одним способом порятунку євреїв від знищення, до якого вдався священик, було виготовлення так званих “арійських документів”(метричні виписки із церковних книг про хрещення), які могли врятувати від смерті.

Так сталося, зокрема і з Рубіном та Іткою Пізем, яким завдяки посвідкам від о. Ковча вдалось вижити під час Голокосту.

Рубін Пізем, який урятувався від переслідувань нацистів завдяки Омеляну Ковчу

За таку діяльність отця Ковча на початку січня 1943 року заарештувало СД та ув’язнили у львівській тюрмі на Лонцького. Родина, знайомі й сам митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький робили все можливе для його визволення з-за ґрат.

Нацисти поставили єдину умову: український священик має письмово зобов’язатися нічим не допомагати євреям. Отець Омелян відповів відмовою.

“Послухайте мене, пане Ставіцький, — сказав він тоді офіцеру СД. — Ви є офіцером поліції. Ваш обов’язок розшукувати злочинців. Будь ласка, віддайте Божі справи у Божі руки”.

Офіцер, обурений зухвалою відповіддю священика, наказав повернути його до в’язниці.

Тут його ще довго катували, а згодом запроторили до концтабору Майданек. Але навіть перебування в страшній фабриці смерті не зламало священика.

“Я розумію, що Ви стараєтеся звільнити мене, — писав він своїм рідним з табору. — Але я прошу Вас нічого не робити. Вчора тут вони розстріляли 50 людей, якщо мене не буде тут, хто допоможе їм перейти в інший світ? Вони підуть навіки зі своїми гріхами в глибокому відчаї, який нависає над цим пеклом. Але зараз вони відходять із високо піднятими головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. Вони переходять міст із радістю в серцях, і я бачу, як мир і спокій утверджуються в них, коли я востаннє маю з ними розмову”.

Омелян Ковч вважав, що саме тут, серед приречених на смерть, найкраще виконає свою місію. І це було для нього найважливішим.

“Я вдячний Господу за його доброту до мене, — читаємо в іншому його листі. — Поза небесами, це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут всі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священик. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене.

Тут я можу бачити Бога  Бога, який один для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей. Мабуть, наші церкви є різними, але у всіх із них панує

Огорожа з колючого дроту, за якою видніються бараки колишнього концтабору Майданек

Всемогутній Господь. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але ж чи Господь не розуміє всіх мов? Вони помирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст.

Чи ж це не благословення? Чи ж це не найкраща корона, яку Господь міг покласти мені на голову? Це так. Я дякую Господу тисячі разів на день за те, що він відіслав мене сюди. Я не міг би просити в Нього більшого. Не впадайте у відчай через мене.

Радійте разом зі мною. Моліться за тих, хто створив цей табір та цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви… Хай Господь змилоститься над ними…”

Портрет Омеляна Ковча серед інших в’язнів Майданека, які загинули в таборі, сучасна інсталяція 

Омелян Ковч, в’язень номер 2399 Майданека, працював разом з усіма іншими в таборі, але після важкої фізичної праці він ще виконував функції пароха страшної фабрики смерті. Духовну розраду він давав усім, незалежно від їх національності чи віросповідання.

Страшні таборові умови остаточно зламали здоров’я вже не молодого священика. Він помер за колючим дротом 25 березня 1944 року, не доживши кілька місяців до визволення Майданека.

Офіційною причиною смерті названо серцеву недостатність. Тіло священика, як і тисяч інших, спалено в одному із страшних крематоріїв табору.

Але пам’ять про праведника не вдалося знищити так легко, як його тіло. Врятовані ним люди нагадували іншим про життєвий подвиг священика.

У 2001 році під час візиту до України Папа Іван Павло ІІ проголосив отця Омеляна Ковча Блаженним Священномучеником.

A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

UPA insurgents from the Kosiv region (photo from Litopys Ukrains’koi Povstans’koi Armii) 

Source – euromaidanpress

Article by: Volodymyr Birchak, Sergii Riabenko

Christopher Miller’s article “‘Banderite’ Rebrand: Ukrainian Police Declare Admiration For Nazi Collaborators To Make A Point” was published last week on RFE/RL.

The article tells about the “I am a banderite” flashmob launched by some Ukrainian police members as an apology to their colleague’s phrase “Lay down, Bandera” when on 9 February police arrested and beat members of the nationalist C14 organization, which had come to a rally of presidential candidate Yuliya Tymoshenko with a “Who killed Katya Handziuk” banner. It is widely suspected that a high-ranking member of Tymoshenko’s party was involved in ordering the murder of Handziuk, a city official and activist fighting corruption in the south-Ukrainian city of Kherson. The arrest of C14 took place during the rally apparently without reason, leading to suspicions that the police were carrying out a political order.

It was already clear from the title that the article will not only deal with the situation regarding the beating of C14 activists and police misconduct, but also about the “Banderites” themselves, named by the author as Nazi collaborators.

Is this in line with the facts? And on what basis has Miller claimed them to be Nazi collaborators? Let us go a little deeper into the subject.

The article says:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

They, too, are “#Banderites.” Or, to be clear, supporters of militant Ukrainian nationalists who collaborated with the Nazis during World War II.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The author goes on:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Stepan Bandera, a hero to many Ukrainians whose Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) and its military arm, the Ukrainian Insurgent Army (UPA), fought both Soviet and Nazi forces during World War II but is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Interestingly, the author contradicts himself: at first he says that the “Banderites” cooperated with the Nazis during WWII, but then asserts that they were fighting against those very Nazis.

Nazi collaborators?

So did they collaborate with, or fight against, the Nazis?

The Banderites first appeared in 1940, when OUN members had an arduous debate on the strategy of further struggle. Stepan Bandera represented the younger generation of nationalists, who believed that they should rely first of all on their own strengths. On the other hand, the older generation, headed by Andriy Melnyk, drew on the experience of World War I and the Ukrainian Revolution of 1917-1921, and believed that gaining independence was possible only with the support of Germany. These contradictions led to the split of the OUN into two separate organizations in 1940.

Did the “Banderites” really collaborate with the Nazis and if they did, when and for how long?

After World War I, an international legal system came into being in which there was no place for an independent Ukraine. Its territory was divided among neighboring states, while the government and the remnants of the army had to go abroad. Accordingly, the main task of the OUN was the struggle to restore independence. It was possible to achieve this only by breaking the post-war system. Therefore Germany, which was destroying this system for its own purposes, was seen by the nationalists as a potential ally.

At the same time, Stepan Bandera and the OUN leadership clearly expressed their position at the very beginning: without taking into account the Ukrainian state interest, cooperation with Berlin would be impossible, leading instead to confrontation.

Before the 1941 German invasion of the USSR, the Ukrainian nationalists prepared and sent a special memorandum to the leaders of the Third Reich. They warned the Nazis that policies unfavorable to Ukraine “could lead to undesirable consequences for relations between the two nations” and “would also cause great harm to Germany.” It was emphasized that the “Ukrainian problem” could not be solved along the path and by the methods that Germany had applied with regard to the satellite states Slovakia and Croatia.

Veiled threats run all through the text:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“It is clear that at first when German troops march into Ukraine they will be welcomed as liberators, but this situation may soon change if Germany comes to Ukraine with inappropriate slogans and not in order to restore the Ukrainian state…     

A new European order is unthinkable without an independent Ukrainian nation state.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

In other words, in 1941 the “Banderites” provided for the possibility of confrontation with Berlin if the Nazis did not recognize the independence of Ukraine.

On 22 June 1941, Germany attacked the USSR. And just a week later, when Soviet forces left Lviv, a group of OUN members led by Yaroslav Stetsko a deputy of Bandera, entered the city. They convened a National Assembly and proclaimed the restoration of the Ukrainian state and established its interim government.

Proclamation of the restoration of the Ukrainian state, Sambir Lviv region

The decision was greeted by other Ukrainian organizations and heads of churches. But the Nazis, despite being given certain diplomatic courtesies in the text of the act of restoration of the Ukrainian state, did not recognize the new state. The German army command instead received strict directives from Berlin:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“The aspiration of Ukrainians to establish political independence of the Ukrainian nation state and the creation of a Ukrainian army should be stopped in a combat zone. Military authorities should not explain to Ukrainians their attitude to this issue.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The German SD security service arrested Stepan Bandera on July 5, and on July 9 they arrested Yaroslav Stetsko. For two months, the Nazis applied force on them to withdraw the act of independence. However, they categorically refused. Then the Nazis started repressions against members of the OUN.

As a result of mass arrests in September 1941, more than fifteen hundred “Banderites” ended up behind bars.

Stepan Bandera, Yaroslav Stetsko, Stepan Lenkavsky, Volodymyr Stakhiv and other OUN leaders were imprisoned at Sachsenhausen concentration camp in early 1942. They stayed there until September 1944. The conditions were cruel: the prisoners were held in single cells, correspondence was prohibited, walks only with the special permission of a commandant.

Further, from November 1941 the Nazis pursued the physical destruction of “Banderites.” The SD and other Reich security services received a special order:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“It is undeniably established that the Bandera movement is preparing an uprising in the Reichskommissariat (Ukraine), whose goal is to create an independent Ukraine. All the activists should be immediately arrested and, after a thorough interrogation, secretly destroyed as robbers.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Only a part of the “Banderites” – those who went underground, or were in the ranks of the Nachtigall and Roland battalions – managed to escape arrest. The German intelligence service agreed with the OUN to form these battalions in spring 1941. The Germans regarded them as commando units in the war against the USSR. On the other hand, for the Ukrainians this was an opportunity to obtain weapons and gain military experience in order to build their own army on its basis. But those plans were not to come to fruition. Having found out about the arrest of Bandera and Stetsko, the soldiers demanded their release. Then the Nazis withdrew both battalions from the front, reformed them into a single unit and later sent it to Belarus to fight against Soviet partisans.

In December 1942, all the soldiers refused to continue service. Then the unit was disbanded, and the soldiers were arrested. Since the beginning of 1943 those who managed to escape joined the newly-formed UPA troops as commanders and instructors (among these was the future UPA main commander Roman Shukhevych). And the experience gained in the German service was used effectively by the “Banderites” in the fight against the Nazi occupation.

After WWII, Nachtigall was accused of carrying out a Jewish pogrom and murder of Polish professors in Lviv in July 1941. However, the West German court acknowledged the falsity of these allegations in 1960. Moreover, KGB documents discovered in 2008 proved that this myth was created by the Soviet secret services.

In any case, during the entire period of the anti-Nazi struggle, the “Banderites,” members of the OUN and soldiers of the UPA carried out more than 2,500 actions against the occupiers, including 22 attacks on district and regional centers, and 11 attacks on camps to release the prisoners. 12-18,000 Nazis, their allies and collaborators were killed. The nationalists themselves also suffered losses: more than 7,000 of them died in battle, while up to 10,000 were arrested or executed. About 600 “Banderites” and their supporters served time in Auschwitz, Dachau, Buchenwald, Mauthausen, Gross-Rosen, Bergen-Belsen and other concentration camps.

As we have seen, cooperation between the OUN and the Nazis ended in the first weeks after the German invasion of the USSR. And after the beginning of repression in the autumn of 1941, there was nothing resembling collaboration between them.

Murderers of Poles?

Miller’s second thesis is also quite revealing:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“UPA … is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

As an example, he quotes a social network post of Eduard Dolinsky, the head of the Ukrainian Jewish Committee:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Yesterday, February 9, was the anniversary of the first massacre of Poles by Banderites. In the village of Parosl, the UPA cut down more than 150 children, women, and men.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The idea that the OUN and UPA struggles during World War II were mainly directed against the Poles is quite popular in Poland.

By the efforts of some local politicians and historians, a whole concept of “genocide” was created, according to which the OUN and UPA exterminated all the Poles who were within their reach, while the Poles themselves were just victims.

In the justification of this theory, a significant role is played by the destruction of the population of Parosl, since on the eve of the attack an armed group of Ukrainian nationalists attacked the German garrison in the nearby town of Volodymyrets.

However, the involvement of the “Banderites” in the events in Parosl is nothing more than the assumption of individual historians. It is not confirmed by any direct evidence. And the memories of the only witness of the events were recorded many years later and remain quite controversial.

The reality, however, was different.

During World War II Ukrainian and Polish nationalists fought against both Nazi and Soviet invaders. The Poles wanted to rebuild their state on the basis of the 1939 borders, which included the Ukrainian lands of Galicia and Volhynia. At the same time, the Ukrainians sought to “nullify” the situation and delineate a border between Poland and Ukraine on an ethnic basis.

Back in the spring of 1941, the leadership of the “Banderites” decided:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The OUN fights against the actions of those Polish groups that are competing to rebuild the Polish occupation of Ukrainian lands. Elimination of anti-Ukrainian actions by the Poles is a prerequisite for the normalization of relations between the Polish and Ukrainian nations.“

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The position of the Poles was quite the opposite.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Let us acknowledge that we will not abandon the eastern lands of Rzeczpospolita [i.e. Republic of Poland], in the southern part of which the Poles have long been living alongside Ukrainians, and where the Polish Nation has for centuries been making a gigantic civilizational and economic contribution,”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

one of the structures of the Polish émigré government wrote in summer of 1943, expressing a common position of the majority of Polish organizations.

None of the parties was going to give way to the other. Repeated attempts to get along were unsuccessful. Both Ukrainians and Poles tried to conquer the disputed territories first, with the enemy and “alien” populations considered as obstacles.

Both parties relied on the experience of World War I and believed that the advantage of one or another population in the disputed territory would be decisive for its affiliation of Ukraine or Poland.

In other words, the question is not only about the “UPA’s campaign for the destruction of the Poles,” but about the larger-scale conflict between the insurgent movements of both nations, which sometimes had the character of hostilities.

Both Ukrainian and Polish detachments carried out both offensive and protective actions. And some of their participants committed war crimes against the Ukrainian and Polish civilian population.

Murderers of Jews?

Now to the question of Jews, or rather the part of the relationship between them and the “Banderites,” which Miller does not mention.

Besides Ukrainians, members of other nationalities also fought in the UPA ranks, including Georgians, Azerbaijanis, Tatars, Belgians, Russians, and others. During the German occupation, the “Banderites” helped some Jewish doctors to escape from ghettos, and many of them, having been released, joined the UPA or the OUN underground. One such example is Abraham Shtryker from Lviv, who became the “Banderite” doctor “Popper.” Another example is doctor Samuel Lieberghal, who until recently was known only under the pseudonym “Gil.”

There were cases when Jews were not only doctors in the UPA but also fighters. For example Gersh Keller, who later became one of the organizers of the famous anti-Soviet Kengir uprising.

Leyba-Itsyk Dobrovskii

There were also Jews occupying relatively high positions in the UPA. Leyba-Itsyk Dobrovskii worked in the political department of the UPA Headquarters in Volhynia. He was the author of well-known UPA appeals to other nations, in particular to Asia and the Caucasus who served in the German legions. Brothers Lazar and Moses Stein belonged to a mixed Russian-Jewish family, yet both of them became Ukrainian insurgents. Lazar (“Ryzhy”) was very close to the kurin (battalion) commander Makar Melnyk (“Kora”), while Moses (“Bosco”) was a member of the headquarters of the UPA “Zagrava” military district.

The last of the now-known Jews who died along with the UPA rebels was Shrebert, a front line doctor who was blown up by the MGB in the kryivka (i.e. bunker) in Ivano-Frankivsk region.

So we see that in reality the history of the “Banderites” movement and their relationship with the Poles and Jews is much more complicated than black and white labels. Bandera was the leader of the liberation movement and we should form an attitude to his activity based on a detailed study of documents and understanding of the situation of those days. Nowadays, Ukraine is returning to the study of its real history and all media publications about its past should do the same.

Паросля. Про що розповідають кримінальні справи?

Паросля. Про що розповідають кримінальні справи?

Картинки по запросу "паросля"
Щороку 9 лютого у Польщі згадують вбивство мешканців колонії Паросля на Рівненщині. Ця подія, що сталася узимку 1943 року, у сучасній польській історіографії вважається одним з перших епізодів польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни.

Джерело – Історична правда

Автор -Сергій Рябенко, співробітник Українського інституту національної пам’яті

За допомогу у пошуку матеріалів та роботі над статтею автор дякує Володимирові Бірчаку, Андрієві Когуту, Ярославу Антонюку та Ігореві Марчуку.

Найчастіше напад приписують сотні Григорія Перегіняка – “Коробки”. Значно рідше згадують інший повстанський загін на чолі з Макаром Мельником на псевдо “Кора”.

Обидві ці версії ґрунтуються здебільшого на свідченнях колишнього мешканця Парослі та кількох непрямих доказах. Разом з тим, поза увагою істориків здебільшого залишається важливе, хоча й доволі специфічне джерело, – кримінальні справи.

Адже наприкінці та після Другої світової війни багато колишніх упівців потрапили до радянського полону та розповідали на слідстві про свою попередню діяльність.

А отже, якби до вбивства мешканців Парослі були причетні українські повстанці, то відповідні згадки могли залишитися у протоколах допитів вояків загонів Перегіняка та Мельника.

“Там наша сотня під командуванням Корзюка Федора… на прізвисько “Кора” знищила два поселення…”

Говорячи про можливу причетність до нападу на Парослю відділу “Кори”, польські дослідники часто цитують протокол допиту колишнього повстанця Петра Василенка. У відповідному фрагменті йдеться, що

“[…] сотня під командуванням Корзюка Федора з Волинської області на прізвисько “Кора” знищила два поселення близько 300 дворів (спалено) – поселення Гали та поселення Паросля Володимирецького району Рівненської області“.

Аналізуючи ці свідчення, історик Володимир В’ятрович звернув увагу, що згаданий Василенком “Кора” – це Макар Мельник, загін якого розпочав діяльність у Володимирецькому районі лише у серпні 1943 року.

Тому на його думку у протоколі міститься помилка щодо місця акції або щодо її учасників.

Макар Мельник – “Кора” (ліворуч), командир повстанського відділу на Володимиреччині

За даними Ігоря Марчука, який досліджував діяльність Мельника, формування його боївки розпочалося лише у травні (за іншими даними у квітні) 1943 року, а сотнею вона стала лише на початку серпня, коли до неї прилучили інший повстанський відділ.

На ряд неточностей у протоколі допиту Василенка звернув увагу Іван Патриляк. За словами історика, колонія Гали дійсно була атакована загоном “Кори”, але не взимку, а в середині липня 1943 року.

Тому він вважав дивним, що Василенко згадав про Парослю після Галів, а не навпаки, та припустив, що у протокол Паросля могла бути дописана радянським слідчим.

Але слід зважати, що на території Володимирецького району існувало 2 польських колонії під назвою “Паросля”. Населення однієї з них було знищено у лютому, інша ж існувала принаймні до липня 1943 року.

З післявоєнних спогадів капітана Армії крайової Владислава Коханського дізнаємося, що для місцевої польської самооборони:

принциповим завданням після падіння Гути Степанської, було збереження життя польського населення від нападів бандерівських ватаг у зборищах Антонівка, колоніях Видимер та Паросля, у якій все населення було винищено в кінці січня 1943 р. бандерівцями, які видавали себе за радянських партизанів […]”.

Тож свідчення Василенка могли насправді стосуватися іншої колонії з такою ж назвою. Адже якщо населення Парослі Першої було знищено узимку 1943 року, то після падіння Гути Степанської (19 липня) ніяка польська самооборона вже не могла “зберігати” його життя – і це є найважливішою деталлю у спогадах Коханського.

Очевидно, останній говорив про Парослю Другу, яка розташовувалася неподалік Антонівки. І на цьому прикладі можна побачити, як завдяки існуванню двох колоній з однаковими назвами, у спогадах відбувалося “накладення” подій у одній з них на іншу.

Деякі цікаві деталі вдалося віднайти у кримінальній справі Лазаря Орехова-Штейна, який з серпня 1943 року перебував у складі загону “Кори”. В одному з протоколів допиту арештований назвав імена та псевда деяких вояків загону:

Фрагмент протоколу допиту Лазаря Орехова-Штейна від 12 квітня 1944 р. Джерело: Галузевий державний архів Служби безпеки України, Рівне, Справа 7558-П

1. Нагорний Варион на прізвисько “Лебідь” мешк. с. Андруги 2. Базака Пилип мешк. с. Андруги 3. Сойко Федір на прізвисько “Гачек” мешк. с. В – Цепцевичі 4. Линевич на прізвисько “Дніпровий” мешк. с. В – Цепцевичі 5. на прізвисько “Сом” мешк. с. Кідри 6. – //

– “Хома” мешк. с. Орв’яниця Домбр. р-ну, з яких Нагорний Варион та Базака Пилип знаходяться зі мною арештовані, Сойко Федір “Гачек” знаходиться вдома с. Б Цепцевичі в примаках, Линевич “Дніпровий” теж живе вдома с. Теклівка, Сом ходить з боївкою у с. Кідрах, “Хома” в с. Працуках“.

А відповідаючи на наступне запитання слідчого, зазначив, що “мені відомо, що ними були вирізані сім’ї у с. Паросля, ними було вирізано поляків родин 9-10, Працуки [так у тексті, правильно “Працюки” – С.Р.Домбровицького р-ну вирізано 7 родин,

Астахівка [так у тексті, правильно “Стахівка” – С.Р.Домбровицького р-ну вирізано 2 родини та одночасно спалили все село, та брали участь разом з СБ у погромах поляків у Працуках, Паросля і Стахівка. Ці факти мені відомо від самих особистих розмов, які вони вели серед бульбівців“.

В іншому місці у власноручному зізнанні Орехов-Штейн, перераховуючи відомих йому учасників підпілля, назвав серед інших командира жандармерії “Шворного” (Михайла Середу) та повідомив, що той:

“[…] працював підпільно за німців, організує групки маленькі так звану жандармерію “Української служби безпеки” і з нею нападав на польські села, а наприклад: Працуки, Стахівку, Парослю, Прурву”.

Хоча серед польських сіл, до нападів на які могли бути причетними вояки “Кори”, арештований назвав і Парослю, проте з його свідчень не зрозуміло, про яку саме з них, Першу чи Другу, йдеться.

Тож аби перевірити його покази, довелося переглянути інші кримінальні справи на вояків з загону “Кори”.

Однак жодної інформації про події у Парослі виявити у матеріалах слідства не вдалося. Немає нічого про це у кримінальних справах на Іларіона Нагорного та Пилипа Базака, які перебували під арештом разом з Ореховим-Штейном.

Ані у справах на інших повстанців з загону “Кори”: Миколу, Леонтія та Євгена Линевичів, Івана та Василя Базак, Олександра Стахова, Антона Жовтка, Сергія Жданюка, Петра Алексейовця, Федора Безушка, Івана Воробея, Якима Гіля, Прокопія Лірника, Івана Давидюка, Івана Денисюка, Василя Усика, Макара Шепетя, Василя Вітюка, підпільників з Володимиреччини – Тараса Лапуги, Олексія Павлюка, Василя Кибиша, Гієва та Юрія Луковців, Адама Богдана. Немає там і даних про польсько-український конфлікт загалом.

Нічого не розповідає про Парослю і підпільник Сергій Самчук, який у лютому 1943 року був станичним у двох розташованих неподалік селах – Великий та Малий Жолудськ.

На допиті він повідомив про напад на вже згадану польську колонію Гали, однак за його словами це сталося у пізніший період.

Поза тим матеріали слідства містять важливу інформацію про час вступу арештованих до українського підпілля. Найраніше з усіх, навесні 1943 року, це зробили Іларіон Нагорний та Пилип Базак. Інші пішли у повстанці улітку, восени чи наприкінці 1943 року, у лютому 1944 року або взагалі у 1945 році.

Тож якщо вояки з загону “Кори”, яких назвав на слідстві Орехов-Штейн, і мали якийсь стосунок до подій у Парослі, то це була не “Перша”, а “Друга” Паросля. Напад на яку відбувся не взимку 1943 року, а значно пізніше.

“…відділом “Коробки” був пущений під укіс состав”

Згідно ще однієї поширеної версії до нападу на Парослю могла бути причетна сотня Григорія Перегіняка.

Версія ґрунтується на тому, що вояки “Коробки” напередодні здійснили збройну акцію проти нацистів у містечку Володимирець. І тому дуже “логічно” – відступаючи після бою, повстанці майже на день затрималися у розташованій неподалік Парослі, аби винищити її населення.

Григорій Перегіняк – “Коробка”, командир першої сотні УПА на Володимиреччині. Загинув 22 лютого 1943 року в бою з німцями під м. Висоцьк. Фото з польської кримінальної справи 1935 року

Ключовими в цій версії є свідчення уцілілого мешканця колонії Вітольда Колодинського. Існує ще кілька непрямих доказів – спогадів осіб, котрі не були безпосередніми учасниками події.

Між тим в українських архівах зберігаються кримінальні справи колишніх вояків сотні “Коробки”. Дотепер ці матеріали практично не використовувалися дослідниками.

Але враховуючи, що деякі з повстанців перебували у загоні Перегіняка ще в лютому 1943 року, певна інформація про діяльність сотні у цей час зафіксована у їхніх протоколах допиту.

У грудні 1942 року, – як повідомив під час слідства Іван Трофимець, – мене взяв бандит на прізвисько “Коропка” [так у тексті – С. Р.], який з мене спитав, від кого я ховаюся. На це я йому відповів, що ховаюся від німців, після чого він мене відпустив, і я продовжував перебувати повторно на нелегальному становищі, до лютого 1943 року”.

Після цього, як зазначив полонений, “Коробка” удруге прийшов до нього та переконав долучитися до свого повстанського загону. Надалі Трофимець до липня місяця весь час знаходився при сотні Перегіняка, відповідаючи за постачання харчів.

Жодним чином про події у Парослі він не згадував. Лише на питання слідчого повідомив, що сотня “у бій з частинами Червоної армії жодного разу не вступала”.

Інший повстанець Федір Мирко на одному з допитів зазначив, що:

4 лютого 1943 року вночі до мене у будинок, де я знаходився, прийшов Фурсович Петро з гвинтівкою та наказом йти за ним, я пішов з ним. Зайшли ми до лісу від с. Білятичі за 15 км. Фурсович здав мене командиру сотні “Коробка”.

Останній під вечір всіх нас вишикував, а всіх було коло 100 осіб, і дав кожному псевдонім. У мене було псевдо “Товстий”. У банді був я усього 8 днів. Усі всім днів проходили навчання: вчили марширувати”. Однак так само про напад на Парослю або будь-які антипольські акції загалом полонений не згадував.

Федір Мирко, повстанець відділу “Кори” з села Білятичі на Сарненщині. Фото з його архівної кримінальної справи (Державний архів Рівненської області, фонд 2771, справа 616)

Деякі цікаві подробиці про діяльність сотні Перегіняка містяться у кримінальній справі Федора Зозюка.

У кінці лютого місяця 1943 року, – як повідомив на допиті арештований, – я був відправлений у службове відрядження у Володимирецький район Ровенської області по лінії заготзерно. Коли їхав у Володимирець, на перегоні між ст.ст. Антонівка – Жолуцьк [так у тексті, правильно “Жолудськ” – С. Р.була аварія товарного потяга, яким я їхав. Аварія була здійснена бандою УПА.

Як стверджував Зозюк, далі йому запропонували вступити до повстанського загону, який нараховував 40-45 осіб на чолі з “відділом “Коробка””, після чого “я разом з загоном пішли у напрямку до сіл Кідри, В[еликі] Цепцевичі, та в районі села Великі Цепцевичі переправились через річку Горинь, і пішли у напрямку до сіл Чудель та Тинне”.

Під час поїздки від місця аварії потяга у напрямку Великих Цепцевичів, “”Коробка” від свого загону відстав та поїхав на виконання якогось завдання, і більше до свого загону не повертався, а був убитий німецькими військами у бою з німцями”.

Цей протокол містить ще одну цікаву деталь: загін, до якого приєднався Зозюк, “діяв під виглядом радянських партизанів, і кожен бандит на головному уборі носив червоноармійську п’ятикутну зірочку та стрічки червоного кольору“.

Утім вже за кілька днів на іншому допиті арештований розповідав про ту саму подію дещо інакше. Так він дещо ширше – “в січні-лютому 1943 року” – вказував час свого відрядження до Володимирця, не згадував, що погодився приєднатися до сотні, а навпаки стверджував, що “я був уведений бандгрупою до лісу”.

Обкладинка кримінальної справи по обвинуваченню повстанців з Сарненщини Івана Гричана, Федора та Ольги Зозюків. Обвинувачений по цій справі Федір Зозюк узимку 1943 року потрапив до загону Григорія Перегіняка – “Коробки”. Джерело: Галузевий державний архів Служби безпеки України, фонд 5, справа 67835

Не розповідає він тут ні про маршрут руху загону “Коробки”, ні про те, що цей загін вдавав із себе червоних партизанів. Ця інформація відсутня й у протоколі судового засідання та показаннях свідків по справі.

Тож залишається не до кінця зрозумілим, котра з версій подій, про які Зозюк показував на допиті, відповідає дійсності, і наскільки точно у першому випадку слідчий зафіксував слова полоненого у протоколі.

Ґжеґож Мотика та низка інших дослідників стверджують, ніби під час нападу сотня “Коробки” видавала себе за радянських партизанів. При цьому вони покликаються на свідчення уцілілого мешканця Парослі Вітольда Колодинського. Однак ці свідчення у важливих деталях доволі суперечливі.

Так очевидець називає прибульців кілька разів просто “бандитами”, і лише один раз “бандерівцями”, а одного з них – “українцем”. Але з наведеного ним опису та розмов незнайомців незрозуміло, на підставі чого він зробив саме такий висновок.

Опис прибульців у Колодинського доволі загальний. В одному місці він згадує про значки на шапках незнайомців, проте не говорить, які саме значки це були. Деяких нападників він називає “сотниками”.

Однак весь загін “Коробки” складався з однієї і до того ж, якщо вірити показам Зозюка, неповної сотні. Тож будь-яких інших “сотників” у підпорядкуванні Перегіняка в принципі не могло бути.

Крім того, описувана Колодинським поведінка незнайомців та їхні заяви (“Ми – російські партизани, а ви мусите нас цілий день годувати”, “Ми, партизани, боремося за вашу свободу, а ти нам солонини шкодуєш?”) дуже схожі саме на поводження радянських партизанів під час так званих “продуктових реквізицій”.

На момент подій на Володимиреччині справді знаходилися червоні партизани, зокрема підрозділи Антона Бринського – “Дяді Петі” та Сидора Ковпака. Діяли тут і загони отамана Тараса “Бульби” – Боровця, які під час окремих акцій також маскувалися під радянських партизанів.

Командир бригади особливого призначення Антон Бринський (“Дядя Петя”). Радянські партизани з його загону, а також з’єднання під командуванням Сидора Ковпака узимку 1943 року діяли на півночі Рівненщини. Фото 1944 року. Джерело: Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного

А тому наведений опис не дозволяє однозначно ідентифікувати нападників саме з сотнею “Коробки”.

Слід також зважати, що Колодинський – на момент подій 12-річний хлопець – під час нападу від удару сокирою зазнав тяжкої травми голови та знепритомнів.

Пізніше він опинився у колонії Антонівка, де долучився до польської самооборони, створеної для боротьби з УПА. А після знищення цієї колонії у серпні 1943 року, втік до містечка Антонівка, звідки його потім забрали на примусові роботи німці.

Свідчення Колодинського були уперше записані майже через 50 років після подій. До того ж вони існують як мінімум у двох версіях, кожна з яких суттєво відрізняється від іншої у важливих деталях.

Тож не відомо, наскільки ці спогади відображають те, що Колодинський бачив та чув безпосередньо під час нападу на Парослю, а наскільки сформувалися під впливом пізніших подій польсько-українського конфлікту та поширених у післявоєнній Польщі уявлень про УПА та бандерівців загалом.

Нічого про події у Парослі не знаходимо й у кримінальній справі вояка сотні “Коробки” Олександра Шмалюха. Слід однак зважати, що потрапивши у радянський полон, він назвався на слідстві вигаданим ім’ям “Степан Бакунець”, на яке після звільнення отримав документи, а частину своєї біографії просто вигадав.

Олександр Шмалюх – “Грушка”, повстанець з Сарненщини. Брав участь у нападі на нацистський гарнізон у м. Володимирець у складі сотні Григорія Перегіняка – “Коробки”. На слідстві назвався вигаданим ім’ям “Степан Бакунець”, на яке після звільнення й отримав документи. Фото: Поліська Січ

Але у пізнішому інтерв’ю Шмалюх-Бакунець категорично заперечив можливу причетність сотні Перегіняка до вбивства мешканців Парослі, а натомість повідомив, що його сотня в інший час брала участь у боях проти поляків у Яновій Долині та Гуті Степанській.

Отже, наразі матеріалами радянських кримінальних справ можлива причетність до нападу на Парослю відділів Григорія Перегіняка – “Коробки” та Макара Мельника – “Кори” прямо не підтверджується.