Невільниці за колючим дротом: українські жінки у концтаборах Третього Рейху

Невільниці за колючим дротом: українські жінки у концтаборах Третього Рейху

Картинки по запросу "колючая проволка"

 Видання “ГОРДОН” і Центр досліджень визвольного руху підготували спецпроект, присвячений українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі серії публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яку було відкрито 8 травня 2018 року в День пам’яті і примирення біля Головного поштамту в Києві. Вона працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, яких спіткали важкі випробування, але вони не втратили людської гідності. У першій публікації подано історію створення концентраційних таборів, відомості про табірний побут і порядки. У другій публікації циклу – розповідь про жінок, які пережили жорстокі випробування в концентраційних таборах, історія їхніх взаємовиручки й опору. Серед в’язнів концтаборів жінок було менше, ніж чоловіків, але їхня доля була іноді страшнішою за чоловічу

Джерело“ГОРДОН”

Автор – Олеся Ісаюк

Серед в’язнів концтаборів були і жінки. Їх було менше, ніж в’язнів-чоловіків, але їхня доля була часом страшнішою за чоловічу. Жінок селили в окремі бараки, повністю “жіночим” був тільки Равенсбрюк. Але й туди із часом “підселили” приблизно 20 тис. чоловіків. Жіночі бараки нічим не відрізнялися від чоловічих – ті самі двоповерхові нари, металеві миски, окрема кімнатка для “блокфюрерки”. Як і чоловіків, жінок ганяли на виснажливу роботу. Часто ця робота вбивала не тільки фізично, а й емоційно – своєю безглуздістю і безсенсовістю. Літературознавець, член ОУН Микола Климишин згадував, як на його очах групу жінок есесівець-наглядач змусив возити землю у тачках кругами і зсипати її в одному і тому самому місці.

Для жінок прибуття у концтабір було подвійною травмою. Крім зламу усіх дотеперішніх уявлень про навколишню дійсність, вони відразу стикалися з насильством, спрямованим на інтимну сферу. Річ у тому, що “церемоніал” прибуття у концтабір, крім так званого карантину, реєстрації, татуювання номера, отримання замість власного одягу табірного “пасяка”, передбачав також зголювання абсолютно всього волосся з тіла. Цю процедуру зазвичай проводили кримінальні в’язні – і зовсім не обов’язково жінки. Бували випадки, коли після “гігієни”, яка супроводжувалася вульгарними коментарями, молоді жінки божеволіли.

Колишня бранка демонструє на Нюрнберзькому процесі сліди експериментів. Фото: waralbum.ru

На жінок чигало ще дві додаткові небезпеки, крім звичних у концтаборі голоду, холоду, хвороб і непосильної праці. Жінка могла стати жертвою медичних експериментів – адже нацистських псевдолікарів цікавили насамперед питання жіночого безпліддя й успадкування ознак. Для таких жінок в Аушвіці збудували 10-й блок, який між в’язнями називали “тотенблок”, блок мертвих, оскільки ті, хто потрапляв туди, рано чи пізно помирали – або внаслідок експериментів, або ж ставали жертвами газових камер. На в’язничному жаргоні таких жінок називали “кроликами”, натякаючи на їхню роль піддослідних.

Але й у Равенсбрюці жінки не були застраховані від того, щоб стати жертвою експериментів. У цьому таборі група лікарів під керівництвом Герти Оберхойзер випробовувала на ув’язнених знезаражувальну дію сульфаніламідів, які планували використовувати у лікуванні гнійних ран.

Жертвою цих експериментів стала Віра Франко, внучка Івана Франка. Її заарештували у вересні 1941 року, рік утримували у львівській слідчій тюрмі СД. Під час ув’язнення Віра перенесла тиф, який тоді косив в’язнів десятками. Кілька місяців просиділа у повній ізоляції в одиночці. У 1943 році потрапила у Равенсбрюк і тут стала жертвою експериментів: “Здоровим дівчатам прищіплювали на тілі якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи та шрами залишились уже на все життя”.

Інша небезпека – потрапити у табірний “будинок терпимості” для відповідних “розваг” табірних промінентів та наглядачів. Хоча таких жінок трохи краще годували і їм не загрожувала важка робота, але якщо “працівниця” вагітніла, її зразу ж після виявлення вагітності відправляли у газову камеру.

Уперше українки з’явилися у нацистських концтаборах восени 1941 року. Це були колишні червоноармійки – медсестри, зв’язківки, представниці інших військових спеціальностей. Як і військовополонених-чоловіків, їх відправляли у концтабори та змушували працювати, наперекір усім законам про ведення війни. Потік військовополонених, зокрема жінок, майже не припинявся до 1943 року.

Ось якими описав їх член ОУН, історик Петро Мірчук, який сам пережив Аушвіц: “Мене заскочив вигляд цієї групи. Вбрані в совєтські мужеські робітничі спецодяги з написом С.У., з обстриженими головами, дрібні і худі, з худими гранчастими обличчями. Вони виглядали дуже дивно. Біля них ішли СС-и з псами. СС-и часто поштуркували в’язнів прикладами крісів і копанням змушували їх придержувати рівний крок”.

Ті, хто переживав випробування “малих” таборів для військовополонених, потрапивши у Равенсбрюк чи Аушвіц, часто приєднувалися до підпільних мереж спротиву. Однією з таких невільниць була Євгенія Клем. У Равенсбрюці вона очолила міжнародну мережу спротиву. Підпільницям, зокрема, вдалося врятувати від знищення жінок-“кроликів”.

Євгенія Клем у Равенсбрюці очолила підпільну мережу спротиву. Фото з архіву Тетяни Пастушенко / istpravda.com.ua

З другої половини 1942 року до них приєдналася ще одна категорія – учасниці антинацистського руху спротиву. Після викриття підпільної мережі ОУН на території Третього райху наприкінці 1942 року до Равенсбрюку потрапила ціла група українок –- студенток різних навчальних закладів – Олена Вітик, Лідія Укарма, Ольга Раделицька-Ласка, Ольга Фроляк та інші.

У концтаборі вони створили мережу взаємодопомоги, яка в міру можливостей опікувалася слабшими й старшими віком. Ця група врятувала життя тітки Дарії Гнатківської – дружини одного з лідерів ОУН-УПА Миколи Лебідя.

Після арешту верхівки ОУН(б) у липні 1941 року Лебідь очолив підпільну ОУН(б) і антинацистське підпілля. У січні 1944 року він дивом вислизнув із чергової пастки-засідки гестапо. Розлючені нацисти заарештували Дарію та дворічну дочку, а також дядька Дарії з дружиною та дочкою. Кілька місяців Гнатківську тримали в тюрмі на Лонцького, розраховуючи, що її чоловік не витримає та спробує зв’язатися із сім’єю. Коли чекання не дало результату, а фронт котився на захід усе ближче і ближче до Львова, Дарію з дитиною відправили у Равенсбрюк.

Там вони опинилися у внутрішній тюрмі, так званому бункері. Маленька Зоя привернула увагу нацистських “дослідників”: білява і синьоока, вона мала вигляд зразкової представниці “вищої раси”. А це означало, що її можуть відібрати у матері й віддати на виховання у якусь німецьку сім’ю. Цього не сталося тільки тому, що обличчя дитини мало занадто округлу форму й не відповідало “нормативу”.Олена Вітик не тільки організувала допомогу співтоваришкам по недолі, а й залишила свідчення того, що пережили українки, і не тільки у концтаборі Равенсбрюк. Після війни у 1945–1946 роках вона зафіксувала свої спогади у серії малюнків. Альбом “Равенсбрюк” вийшов у Мюнхені у 1947 році, був перевиданий у 1988 році.

Постійно, протягом усієї війни, у концтаборах з’являлися жінки і дівчата – остарбайтерки. Їхні історії були схожі: вивезення в Німеччину, робота на заводі або у сільському господарстві, втеча, упіймання – як правило, випадкове, і найближчий концтабір.

Для киянки Анастасії Гулей ним став Аушвіц. Їй довелося пережити там два роки, які закінчилися “маршем смерті”, коли приблизно 20 тис. виснажених в’язнів погнали пішим маршем крізь морози і сніги січня 1945 року. Марш тривав дві доби, потім в’язнів, серед них і Анастасію, повантажили у вагони-телятники і повезли, як виявилося – у Маутхаузен. Потім – ще одна “евакуація”, тепер у Берген-Бельзен. Там українок-остарбайтерок поселили у бараки, де раніше жили військовополонені червоноармійці, які стали жертвами епідемії тифу.

Бараки не дезінфікували, а воші були у концтаборах повсюдним явищем, попри реальну загрозу розстрілу за виявлення на в’язневі вошей. У підсумку дівчата, серед них і Анастасія, швидко злягли від тифу. Тиф непросто пережити навіть фізично сильним чоловікам, не кажучи про виснажених двома роками концтабору молодих дівчат. Ті з українок, яких відправляли в Аушвіц, потрапляли не в головний табір, а в так званий Аушвіц ІІ, більше

Дар’я Гнатківська-Лебідь. Фото з монографії “У боротьбі за українську державу” / gig.if.ua

відомий як Біркенау. Тамтешні умови і жорстокість наглядачів наганяли жах і на бувалих в’язнів Аушвіцу І.

Тому, коли стало відомо про прибуття до Біркенау групи дівчат – учасниць антинацистського підпілля ОУН, ув’язнені у “головному” Аушвіці члени ОУН вирішили допомогти землячкам. Вони знали, що раз на тиждень хтось із в’язнів під конвоєм есесівця відносить до Аушвіцу ІІ стерилізатор, а потім приносить його назад. У порожнину стерилізатора можна було покласти продукти.

На щастя змовників, конвоїром був такий собі Шерпе, який ставився до в’язнів поблажливо. Один зі змовників, Михайло Марунчак, повідомив йому про бажання нести стерилізатор – начебто він хотів би побачитися із сестрою, ув’язненою у Біркенау. У призначений день Марунчак зі стерилізатором вирушив до Біркенау. У стерилізаторі передбачливо сховали масло і ще деякі продукти, попередньо вкрадені з кухні. Потім цим способом користувалися ще кілька разів.

Деякі з-поміж українок-ув’язнених вирізнялися на загальному тлі. У 1943 році у Равенсбрюці опинилися вдова і дочка Нестора Махна – Галина, з дому Кузьменко, та Олена Махно. Обох заарештували у 1942 році у Парижі. Чим завинили перед окупантами України і Франції рідні Нестора Івановича – сказати складно. Олену, до того ж, уже неможливо було відстежити за прізвищем – у 1940 році вона вийшла заміж за француза і змінила прізвище на чоловікове. Усе ж обидві потрапили до Равенсбрюку. Обидві пережили нацистський концтабір, а по війні потрапили у концтабори ГУЛАГу. Пережили й ці.

Обкладинка альбому “Равенсбрюк” Олени Вітик-Войтович. Фото з виставки “Тріумф людини”

У нацистських концтаборах діяли розгалужені мережі взаємодопомоги. Створювалися вони зазвичай за принципом земляцтва: українці допомагали у першу чергу українцям, поляки – полякам, євреї – євреям. Тільки з часом ці мережі почали взаємно перетинатися, творячи одну велику систему взаємодопомоги і спротиву нацистам. Переважно ці мережі опікувалися діставанням додаткової їжі та теплого одягу і переховуванням тих, кому загрожувало ув’язнення у внутрішній тюрмі.

Анастасія Гулей. Фото з архіву Тетяни Пастушенко / istpravda.com.ua

Інколи траплялися винятки: наприклад, часом вдавалося видавати підпільні журнали. Одним із продуктів “видавничого дому Аушвіц”, як іронічно зауважив колишній в’язень Омелян Коваль, був жіночий журнал. Його назвали “Жіноча недоля”, натякаючи на назву популярного у довоєнній Галичині часопису “Жіноча доля”. Кілька випусків цього журналу “вийшло” на цигарковому папері кишенькового формату, написані й проілюстровані від руки.

Один із номерів “Жіночої недолі” винесла з Аушвіцу на волю Ксеня – її псевдонім відомий зі спогадів Марії Савчин, яка зустрічалася з колишньою бранкою Аушвіцу у підпіллі: “…була невеличка на зріст, тендітна, з голубими очима і русявою косою та привітною усмішкою… Залишаючи табір, Ксені вдалося захопити із собою журнал “Жіноча недоля”, редагований таємно в таборі українськими жінками-політв’язнями. Вона передала його Орланові, і я мала нагоду його переглянути. Журнал був писаний рукою, на шорсткому сірому папері, старанним почерком, з ілюстраціями, зробленими теж ручно. Тон журналу іронічно-гумористичний”.
Нацистська неволя для українок закінчилася у квітні – травні 1945 року. Частина з них після звільнення повернулася на батьківщину, інші – вирушили в еміграцію. Ті, хто повертався, часто стикалися з цькуваннями та підозрами у зраді, як Євгенія Клем, яку дрібні цькування довели до самогубства у вересні 1953 року. Ті, хто вибрав еміграцію, переважно вже ніколи не побачили України – як Дарія Гнатківська.

Визволені бранки. Фото: waralbum.ru

Покрова: нежіноче жіноче свято

Покрова: нежіноче жіноче свято

Картинки по запросу "ПОКРОВА: НЕЖІНОЧЕ ЖІНОЧЕ СВЯТО?"
В Україні практично кожне століття, де українська військова сила “засвітилася” всерйоз, має своє жіноче обличчя

Якщо вдуматися, то Україна являє собою той архирідкісний випадок, коли опікункою типово “чоловічого” вояцького свята є жіноча іпостась. Богородиця — у цьому випадку не Мати, не Годувальниця, не покровителька жінок, а Покрова Захисників. Як на іконі — “Збережу і укрию люди моя”… Сама ікона Козацької Покрови — теж сюжет унікальний: під омофором Богородиці — воїни. Гетьмани, полковники, козаки. У ХХ столітті до них додалися січові стрільці, вояки армії УНР, повстанці…

Серед народів Європи жінка-символ збройної боротьби, швидше, виключення. У Франції — Жанна д’Арк, у Польщі — Емілія Плятер разом з безкінечним рядом учасниць Варшавського повстання…  І то, останні — при всьому їхньому героїзмі, радше збірні образи. Ізабелла Кастильська (Католичка) чи Єлизавета Англіійська — це все ж ситуація більш “штатна”, коли жінка займає престол, хоч і в порядку запасного гравця, та все ж цілком передбачувано і легально, і — як може — справляється з обов’язками. Це не той випадок, коли жінка виривається на чоло суспільства і процесів силою власного духу і здібностей.

В Україні ж практично кожне століття, де українська військова сила “засвітилася” всерйоз, має своє жіноче обличчя. І це не тільки обличчя традиційної “жіночої” іпостасі — мати, яка чекає на сина, чи наречена, сестра-жалібниця чи потерпіла від репресій через участь родича-вояка — це обличчя жінки-войовниці, яка, кажучи словами пісні, взяла “шаблю гостру, довгу”… Інколи ці обличчя легендарні, інколи — цілком реальні.

В Україні практично кожне століття, де українська військова сила “засвітилася” всерйоз, має своє жіноче обличчя. 

Сотничиха Зависна. 1651 рік. Наступ річпосполитського війська, яке обложило невелику фортецю на Поділлі, Бушу. Сили нерівні, отож, вибір невеликий — здаватися або гинути всім у нерівній боротьбі. Вирішують стояти до останнього, може, все ж надійде поміч. Втім, фортеця от-от впаде, а помочі не видно. І коли ворог уже всередині мурів, землю стрясає вибух, який хоронить під землею та уламками і останніх захисників, і ворожі сили. Це дружина командира, сотника Зависного — історія не зберегла її імені — кинула у пороховий погріб запалений смолоскип.

Є і менш відомий і уже цілком легендарний образ невідомої невільниці, яка отруїла хана Іслам-Гірея, помщаючись за зраду українського союзника у битві під Берестечком, обіграний Романом Іваничуком у “Мальвах”.

Йдемо далі. 1914 рік. Розпочалася Перша світова війна. Для українців — примарний шанс, поки великі держави зайняті з’ясуванням стосунків між собою, вирвати у долі незалежність. У Львові формується Легіон Українських січових стрільців. Серед добровольців — Олена Степанів. Вони була не єдина — відомі нам і імена Софії Галечко, Ольги Підвисоцької та інших… У 1915 році відзначилася у боях за гору Маківку, отримала офіцерське звання хорунжого. Це автоматично робило її першою жінкою-офіцером у Європі.

Наприкінці травня того ж року потрапляє у російський полон, де і проводить наступні два роки. У 1918 році вона знов у Галичині, бере участь у Листопадовому зриві, воює в лавах Української Галицької армії. Після війни — закінчує Віденський університет, стає науковцем, після Другої Світової — потрапляє ще раз у російську неволю — тільки що не в царську, а в комуністичні табори ГУЛАГу.

1917 рік. Починається Українська революція, яка дуже скоро переростає у трирічну війну за незалежність одразу на кілька фронтів. У листопаді 1918 року Харитина Пекарчук, у якої за плечима — робота у сімферопольській “Просвіті”  та арешт у  більшовиків у Полтаві, — записується у полк ім. Богуна. З ним пройшла “Крим і Рим” боїв 1919-1920 років. Перехворіла на тиф, була поранена — недолікувавшись остаточно, повернулася у стрій. У 1921 році разом зі своєю армією відходить на еміграцію.

Друга Світова… Тут список робиться довжелезним. Олена Теліга — очолює національне підпілля у Києві. Заарештована на конспіративній квартирі, куди прийшла, знаючи, що там може бути засідка. Розстріляна у Бабиному Яру. Катерина Зарицька — співтворець та керівниця підпільної служби здоров’я — Українського Червоного Хреста, особиста зв’язкова Романа Шухевича. Під час арешту у 1947 року застрелила одного з переслідувачів. На слідстві провадила гру зі слідчими, не потягнувши за собою нікого. В ув’язненні, перебуваючи в окремому корпусі сумнозвісного “Владимирского централа”, щоранку ставала навпроти вікна, ніби проводжаючи в’язнів, яких саме у той час вели на роботу. І в’язні різного походження салютували їй, ніби генералові.

Катерина Горошко — командир повстанського загону. Артемізія Галицька — провідниця Буковини…  Галина Коханська — повстанська розвідниця… А вже тих, які залишилися на “традиційно жіночих” ролях, без яких, проте, не може існувати жодне військо,  годі і полічити…

Що це означає? Передусім те, що протягом століть, раз за разом, створювалися ситуації, коли саме існування України опинялось під питанням. Настільки, що на “класичну” пані в салоні, усі турботи якої зосереджувалися навколо дітей, дому і чоловіка — не ставало часу. Тому жінки нарівні з чоловіками — воювали. З покоління у покоління.

В Україні практично кожне століття, де українська військова сила “засвітилася” всерйоз, має своє жіноче обличчя. 

Нагадаю — у країнах Західної Європи жінки почали реально отримувати виборчі та інші громадянські права після Першої світової війни. Попри потугу руху суфражисток, тільки сувора воєнна реальність наглядно донесла до всіх, що роллю жінок нехтувати ніяк не можна, і ця роль має бути належно поцінована і винагороджена.

В Україні це стало зрозумілим ще за кілька століть до того. Просто тому, що Україні довелося хронічно функціонувати у кільці потенційних противників.

Український народ — це народ-військо. Народ, який примудрився побудувати свою ранньомодерну державність за зразком війська, яка так і називалася — “Військо Запорізьке”, — і не перетворитися на подобу військової диктатури. Народ, де армія-підпілля умудрилася ефективно функціонувати десять років, протистоячи наймогутнішій тоталітарній імперії, яка кидала виклик усьому світові. Народ, який вже у ХХІ столітті за півроку і під час протистояння з однією з найбільших армій світу мало не з нуля відбудував свою армію.

І от виникає питання — то як так вийшло, що при цьому всьому ми досі сприймаємо День українського війська як “чоловіче” свято?  При цьому “впритул” не зауважуючи факту промаршу під час параду з нагоди Дня незалежності жіночої “коробки” і того, що у Збройних силах України служать 55 тисяч жінок?

Відповідь так само лежить у нашому минулому – інерція “совка”. Але тут вкотре вартує згадати Нікалая Бєрдяєва з його доказами на тему того, що у російському виконанні комунізм став чимось ну зовсім інакшим, ніж це планували  його автори. Ставши, по суті, черговою реінкарнацією Російської імперії. Тієї імперії, де жінка вийшла з “терему” допіру на початку XVIII століття. Втім, можна вийти з терему ногами, але тяжко вийти звідти “головою”.

Тож після двох століть вестернізації та періоду експериментів 1920-х рр за класичним тоталітаризмом сталінського зразка примандрував і класичний “домострой”, де воював завжди чоловік, навіть якщо в реальності мільйони жінок були у Червоній армії не тільки медсестрами і фельдшерками — були і офіцерки, і снайперки, і представниці багатьох інших військових спеціальностей. Були і такі, що не складали зброї і в полоні, стаючи частиною підпільних мереж у нацистських концтаборах, а то й очолювали їх. Але в офіційній тоталітарній пропаганді – вояком міг бути тільки чоловік. Доля жінки — десь там, на задвірках процесу.

А у випадку українців — це заразом відтинало велику частину національної історії. А разом з нею — і ідентичності. Це добре видно, якщо порівняти кількість і якість історичних персонажів у белетристиці, виданій, з одного боку, у СРСР, з іншого — за кордоном.

Серед того, що видавалося у  СРСР та й у перші роки після нього — жінка завжди на задніх ролях. Взяти хоча б Володимира Малика — там усі героїні весь час зникають, їх рятують, вони на когось чекають і так далі. Один-єдиний раз за всю тетралогію “Таємний посол” дівчина ледь упрошується у бій. Ще один відомий текст — “Людолови” Зінаїди Тулуб, де така ж картина, єдиним винятком з якої є Гальшка Гулевичівна.

А ось книжки письменників-емігрантів чи і просто написані до 1939 року — зовсім інша картина. Художні повісті Івана Крип’якевича — так, знаний дослідник писав і художні речі — у практично кожному тексті є жінка у ролі чи то розвідниці, чи то вояки-добровольця, яка, нехтуючи всіма усталеними тоді нормами, переодягається у чоловічий одяг і втікає у бій.

Адріан Кащенко — те саме. Андрій Чайковський — хто читав його повісті, той пригадає цілком собі самостійних козачок. Менш відомий Семен Ордівський зі своїми “шпигунськими трилерами” на тему Козаччини та Гетьманщини — там теж вистачає жінок на таємній службі його милості гетьмана. І якщо хтось подумав, що вони там на посадах виключно приманок для чоловіків з ворожого боку перебували — дуже помилився.

З пізнішими часами уже було краще — зрештою, фемінітив до слова “стрілець” — “стрілкиня” народився ледь не одразу після появи самого Легіону УСС і своїм автором має Романа Купчинського. У роки Другої світової жінки уже і самі писали про себе з війни — взяти хоча б Людмилу Фою та Богдану Світлик.

От тільки, якби не падіння тоталітарної імперії, то ми б і досі, мабуть, не знали про ці постаті — і справжні, і створені уявою письменників. Але для багатьох інерція тоталітаризму, на жаль, і досі сильніша за здоровий глузд та породжує дику мімікрію свята воїнів обох статей у типовий “празднічек”.