Українці в Аушвіці: варіанти етнокультурної самоідентифікації в умовах загрози

Українці в Аушвіці: варіанти етнокультурної самоідентифікації в умовах загрози

Передруковується з дозволу редакції «Україна Модерна» 

Автор – Олеся Ісаюк

Вступні зауваження

Концентраційний табір Аушвіц поблизу містечка Освенцім у польській Сілезії на етапі планування і створення передусім мав бути місцем ув’язнення і знищення членів антинацистського польського підпілля, яке саме набирало розмаху, а також єврейської спільноти Польщі. Пізніше, у 1942-1943 рр., Аушвіц став місцем свідомого масового знищення євреїв з усієї Європи, тому нині справедливо сприймається як одне з центральних місць і символів Голокосту. За цим загальним образом часто губиться те, що серед в’язнів Аушвіцу були представники мало не всіх європейських народів, у тому числі українців.

Українці в Аушвіці були однією з тих національних груп в’язнів, яка не була ані найчисленнішою, ані найвпливовішою. Вочевидь, саме через це  історія українців-в’язнів Аушвіцу досі, за невеликими винятками, залишається “білою плямою”. Водночас ця проблема є багатогранною, включає в себе низку аспектів і пов’язана з кільканадцятьма іншими сюжетами (антинацистське підпілля в Україні, протистояння ОУН(б) та нацистського окупаційного режиму, доля військовополонених-червоноармійців у Третьому Рейху, спротив серед примусових робітників, зокрема, у вигляді втеч з місця роботи тощо). Тема українців у Аушвіці відкриває широкі дослідницькі горизонти. Так, на свого дослідника чекає аналіз внутрішньо неоднорідних спільнот у критичних умовах, проблема стосунків українців з іншими національними групами в’язнів, вивчення трансформації цих стосунків, порівняння їх з контактами на волі та у довоєнний період. Зважаючи на значну кількість жінок серед ув’язнених українців, дослідження потребує також гендерний аспект проблеми. Окремою темою для вивчення може стати участь українців у структурах опору в’язнів. Це лише поверховий огляд напрямків, які можуть розроблятися в межах дослідження загальної проблеми українських бранців концтабору.

Українські в'язні Аушвіцу

Цей же текст пропонує базу для подальших досліджень, оскільки покликаний насамперед розібратися з наступними проблемами: як виокремити українців з загальної маси ув’язнених, чому реєстраційні документи табору не дають однозначної інформації про етнічну приналежність і як їх дешифрувати, які групи в’язнів можна виділити серед українців, як “українськість” в’язнів виражалася в умовах концтабору.

Поняття “українські в’язні Аушвіцу” фактично об’єднує кілька категорій уродженців України. Тема потребує детальнішого студіювання, проте потреби цього тексту вимагають бодай  схематично окреслити, про кого йдеться. Тож нижче наведено короткий перелік, складений у послідовності потрапляння відповідних категорій українців до Аушвіцу:

1. Українські мешканці Закерзоння, а також українці, які після радянської окупації Західної України перебралися в нацистську зону окупації. Усі вони мали досвід проживання у польській державі міжвоєнного періоду. Наскільки усвідомленою у кожному окремому випадку була ідентичність представників цієї категорії саме як членів окремої етнічної спільноти українців — сказати важко, оскільки не залишилося жодних свідчень щодо цього[1]. Хоча, на перший погляд, ці люди не відрізнялися від цивільних вихідців з Центральної та Східної України, є сенс виділити їх у окрему групу. Насамперед ця категорія потребує особливої уваги через різницю досвіду 1920-30-х років, яка виливалася у різницю сприйняття ситуації в таборі та вибору моделей поведінки. Також виокремити цю категорію можна за хронологічною ознакою, адже ув’язнення більшості з них, як свідчать документи, припало на період 1940 — першу половину 1942 років, а вже з початку 1943 року українці родом з Закерзоння практично не трапляються серед в’язнів.

2. Військовополонені Червоної армії, серед яких значна частина була українцями. У цьому контексті йдеться передусім про транспорти осені 1941 року, найбільший з яких налічував за різними підрахунками від 13 до 16 тиc. колишніх солдатів та офіцерів Червоної армії, у тому числі і українського походження, хоча кількість саме українців серед них ще нез’ясована. Досвід перебування у Червоній армії впливав на їхню ідентичність і ставлення до них з боку табірної адміністрації.

3. Члени ОУН (бандерівської), які уперше з’явилися серед в’язнів у липні 1942 року. Після першого бандерівського транспорту, було ще два — у серпні 1942 року та на початку листопада 1943 року. Крім цих транспортів, окремі члени ОУН (б), заарештовані саме за свою партійну приналежність, потрапляли невеликими групами у складі інших транспортів [2].

4. Примусові працівники з України (“остарбайтери”), які постійно потрапляли до Аушвіцу, починаючи з весни-літа 1942 року. Серед них можна знайти представників практично всіх регіонів України та, відповідно, різноманітних моделей і механізмів ототожнення себе з українцями — починаючи від прив’язки до України як географічного пункту і закінчуючи повністю сформованою ідентичністю модерного зразка, де Україна фігурувала як окремий суб’єкт на базі етнокультурної спільноти;

5. Євреї з Закарпаття, які потрапили до Аушвіцу, починаючи з весни 1944 року [3]. У цьому випадку, зрозуміло, не йдеться суто про українську ідентичність. Проте закарпатських євреїв сприймали як частину громади “в’язнів з України”. Певна частина з них, вочевидь, користувалася у побуті українською мовою, адже у списках загиблих та картах в’язнів можна знайти прізвища та імена закарпатських євреїв, транслітеровані німецькою мовою у спосіб, характерний для транслітерації українських імен та прізвищ.

Цей поділ в’язнів на категорії є наслідком потреби дослідника структурувати все різноманіття попередніх досвідів, регіональних походжень, причин потрапляння в Аушвіц, які траплялися серед українських в’язнів концтабору. Українські в'язні Аушвіцу

Не буде перебільшенням сказати, що українці були однією з найбільш строкатих та внутрішньо розділених груп серед в’язнів Аушвіцу. Це сприяло розчиненню українців серед загалу. Невидимість їм забезпечувала також специфіка системи реєстрації в Аушвіці, яка чітко прив’язувала національність в’язня до його формального громадянства. Виняток робили виключно для євреїв, тоді як представники усіх інших національностей реєструвалися за державною приналежністю. Який вигляд це мало з точки зору в’язнів Аушвіцу українського походження, зафіксував мемуарист-дослідник: “Яке гумористичне видовище склалося, коли наша українська група сімох отримала чотири різні класифікації: двоє наших друзів з Закарпаття отримали “Ч”, троє з терену Галичини позначку “Р”, один отримав номер без позначки, бо його батько жив у Варшаві і користувався нансенівським паспортом, один отримав чорний трикутник з позначкою “R”, бо був з теренів Східньої України. Отже, сім українців мали чотири категорії національної приналежності [4]”.

Як внутрішня різноманітність, так і специфіка системи реєстрації в’язнів ставлять дослідника перед проблемою знайти достатньо надійні шляхи виділення з загальної маси в’язнів саме українців. Взаємне переплетіння обох обставин робить формальні ознаки ненадійними маркерами, особливо, коли йде мова про пограничні регіони або бракує даних про місце народження конкретного в’язня. Якщо щодо українського походження вихідця з сільської місцевості центральноукраїнських чи західноукраїнських областей можна бути достатньо впевненим, то вихідця з промислових регіонів Донбасу чи зі Слобожанщини можна переплутати з росіянином, вихідця з Закерзоння — з поляком, уродженця Полісся чи північної Чернігівщини — з білорусом, особливо, коли бракує інших ознак для верифікації.

Українські в'язні Аушвіцу

Тож дослідник мусить покладатися на маркери ідентичності, опосередковано зафіксовані у обліковій документації концтабору. Під цим розуміється мова щоденного користування, яку можна визначити на підставі характерних деформацій у записі імені та прізвища, які записувалися зі слів самого в’язня, а також приналежність до греко-католицької конфесії (у випадках вихідців з Галичини та Закерзоння). Розглядаючи такі маркери як свідчення української ідентичності в’язня, можна достатньо точно встановити межі та розміри української спільноти Аушвіцу, при всій її внутрішній неоднорідності.

Якщо вести мову про ідентичність, незмінно постане питання про її усвідомленість. Особливо з урахуванням того факту, що у ряді випадків українська етнокультурна ідентичність, як складова суб’єктності української політичної нації, знаходилася у дискримінованому становищі. Цей фактор неминуче проявляється при комплексному опрацюванні джерел до теми, де дослідник зустрічає різні рівні усвідомлення власної етнічної приналежності. Від небажання поступитися ідентичністю як прояв спротиву до висловленого у формулюваннях на зразок “підросійський українець” розуміння того, що національна ідентичність не співпадає з громадянством, а також звичного користування українською мовою як рідною, що зафіксував писар через характерну транслітерацію.

Тож це питання доречно розкласти на три основні підпункти:

— ідентичність як елемент спротиву, у випадку членів ОУН (б). Бандерівці детально зафіксували свій досвід перебування в концтаборі у спогадах, а отже ця тема добре представлена у джерелах.

— шляхи ототожнення себе з українцями у межах тих можливостей, які надавала система реєстрації в’язнів у Аушвіці. Насамперед зазначення, що місце народження знаходиться в Україні або ж використання “змішаних” форм інформування про громадянство (наприклад, “підросійський українець”);

— виокремлення українців за особливостями транслітерації німецькою чи польською мовою українських імен та прізвищ (коли відсутні інші достатньо надійні джерела верифікації). Поява таких деталей була наслідком об’єктивних особливостей вимови.

Може видатися, що в умовах нацистського табору смерті, де уникнення фізичного знищення вже було успіхом, ідентичність була дуже умовним питанням навіть для самих в’язнів. Насправді ж ототожнення себе з тією чи іншою групою, зокрема за національними та етнічними ознаками, відігравало критичну роль при формуванні локальних мереж взаємодопомоги заради фізичного порятунку в’язнів, що й було одним з проявів спротиву табірній адміністрації [5]. Підставою для формування такої мережі могло стати прибуття у одному транспорті, походження з однієї місцевості, фахова солідарність, приналежність до однієї і тієї ж соціальної групи, або ж до політичної партії та низка інших ознак.

Втім, дослідник теми К. Дунін-Вонсович зауважує, що у процесі формування локальних мереж взаємодопомоги і спротиву, що поступово переросли у єдину підпільну мережу, яка охоплювала весь концтабір, велику роль відігравала спільна рідна мова або спільна мова повсякденного спілкування. В умовах конспірації критично важливим було швидке порозуміння таємно від “привілейованих” в’язнів та адміністрації коцтабору [6]. Мова ж є однією з базових ознак приналежності до певної етнокультурної спільноти.

Бруно Беттельхайм [7] — дослідник і колишній в’язень нацистських концтаборів вважає, що принциповою точкою неповернення, моментом психологічного Українські в'язні Аушвіцузламу та втрати мотивації до спротиву є підпорядкування в’язня тій системі цінностей, яку йому бажає накинути адміністрація табору, а також прийняття тієї ролі у суспільній структурі, яку для вʼязня призначили ідеологи тоталітарного режиму [8]. Фрустрація, зневіра, відчуття повної втрати контролю над власною долею є наслідками такої переорієнтації [9].

Зворотнім наслідком такої логіки є те, що одним з базових елементів вибудовування достатньо ефективної системи спротиву є збереження можливості приймати рішення, базовані на власних цінностях та інтересах, які випливають з усвідомлення власної ідентичності [10]. Визначення власних інтересів є неможливим без розуміння “ким ти є” [11]. За спостереженнями Віктора Франкла, наявність далекосяжної мети, яка в умовах концтабору здається божевіллям, є одною з умов сильної мотивації вижити та переорієнтації мислення на майбутнє, на противагу звичній тактиці “виживання з дня на день”[12].

Наскільки ця логіка справедлива, досить виразно демонструють численні спостереження випадків, коли ядром груп опору були представники сильно мотивованих середовищ, які окрім бажання просто вижити, мали й інший сенс існування. Наприклад, проводом антинацистського спротиву зазвичай були члени політичних партій та представники професій, для яких характерне сильне відчуття своєї місії у суспільстві — священики, військові, лікарі тощо.

Бруно Беттельхайм наводить приклади груп, які, за його спостереженнями, були особливо успішні у тактиці виживання. До них, наприклад, належать найбільш ініціативні групи серед євреїв, які після війни стали організаторами кібуців, а також групи віруючих: свідки Єгови, католицькі священики тощо [13]. Подібні приклади можна навести також поза згаданими Б. Беттельхаймом групами. Так, організований підпільний спротив у Аушвіці розпочав офіцер польської армії, учасник підпілля Вітольд Пілецький, який ще на початку 1920-х років вийшов у відставку у званні ротмістра. [14]. Цікавим є приклад Равенсбрюку, де лідерками та співорганізаторками спротиву стали військовополонені жінки, зокрема Євгенія Клем, яка була викладачкою Одеського педагогічного інституту.  [15].

До речі, таку кореляцію зауважили також дослідники каральних систем поза межами Європи. Так, Дж. Ховз зауважує, що серед військовослужбовців армії США, які потрапили у в’єтнамський полон та брали участь у системі взаємодопомоги (яка вважається першим етапом формування руху опору) була значна кількість вихідців з родин, де традиційними були професії з високим рівнем соціальної відповідальності (військові, медики, священики) та й самі полонені зазвичай мали вищу або спеціальну освіту [16].

Отже, наявність усвідомленої ідентичності мала величезне значення для успішності спротиву. Однак важливу роль у цьому процесі відігравали люди, здатні згуртувати спільноту в’язнів на базі ідентичності. Як правило, вони усвідомлювали власне місіонерське призначення і були представниками професій, що передбачали “служіння людям”. Відчуття приналежності до спільноти мотивувало до виживання і спонукало до пошуку найменших можливостей для висловлення солідарності і способів підтримання існування. Ідентичність, як це показано в аналізі В. Франкла, могла навіть стати одним з основних факторів виживання.

Джерела та література: проблеми дисбалансу і “сліпих зон”

Розкриття заявленої теми передбачає залучення різноманітних джерел, передусім облікової документації концтабору та спогадів. Облікова документація концтабору Аушвіц включає дуже різнопланові документи: картка в’язня (Haeftlingskarte), куди вносилися основні дані про ув’язненого (ім’я, прізвище, дата і місце народження, причина ув’язнення, опис зовнішності та інше), список завдань (Arbeiteinsatz), велика кількість різного роду списків, наприклад список померлих (Totenbuch), список з трупарні (Leichenhalle), список новоприбулих (Zugangsliste) та низка інших. Стан та повнота збереження кожного типу джерел є різною, порівняльний аналіз записів у різних документах щодо однієї і тієї ж особи неминучий. Наразі основна маса документації Аушвіцу оцифрована та зберігається у базах даних ITS Bad Arolsen та auschwitz.org.

Саме ці списки містять інформацію про віросповідання та місце народження, які у сукупності дозволяють достатньо точно визначити, до якої з національних спільнот належав в’язень. Також у документах зафіксовано імена та прізвища, що дає можливість провести аналіз записів — якщо писар був носієм німецької чи польської мови, часто у записах зі слів україномовних в’язнів траплялися характерні помилки.

При цьому списки, навіть при повній збереженості, не дають інформації щодо того, наскільки усвідомленою була ідентичність у кожному окремому випадку. Таку інформацію містять спогади в’язнів, які вижили. Проте радянські військовополонені залишили обмаль свідчень, оскільки їхні представники переважно загинули. Відносно доступними для дослідження є спогади членів ОУН (б), вихідців з Закерзоння та втікачів-примусових робітників з усіх регіонів України. Втім, і ці свідчення представлені нерівномірно. Якщо члени ОУН (б) в еміграції залишили після себе великий пласт спогадів [17], решта багатотисячної української спільноти “після Аушвіцу” тривалий час знаходилася в умовах тоталітарної цензури та була позбавлена можливості висловити свої свідчення про пережите.

Третьою групою свідчень є спогади, зібрані вже у період Незалежності [19]. Їхні автори переважно концентрувалися на власних переживаннях, ідентифікація залишалася на рівні “свій — чужий”, тобто “кати-нацисти” проти “жертв-в’язнів”, здебільшого без подальшої диференціації.

Українські в'язні АушвіцуТема українців у Аушвіці тривалий час залишалася недослідженою, за винятком загальних згадок у працях, присвячених українському досвіду Другої світової війни загалом, а також темі військовополонених, примусових робітників та ін. Чи не єдиною монографією на цю тему залишається праця М. Марунчака “Українські політичні в’язні у німецьких концентраційних таборах”, видана у 1996 році [20]. Крім неї, є оглядові статті польських дослідників Адама Цири (Adam Cyra) та Томаша Кобилянського (Tomasz Kobylanski [21]). Хронологічно останнім є збірник статей “Концтабір Аушвіц. Український вимір: дослідження, документи, свідчення” [22].

Водночас завдяки широкій представленості теми Аушвіцу у світовій історіографії, при належному опрацюванні джерел, є всі можливості різнобічного розгляду теми українських в’язнів табору. Особливе зацікавлення становлять психологічні зміни, механізми адаптації до ситуації постійної загрози та психологічні підстави опору, що розглянуті у роботах В. Франкла, Б. Беттельхайма, Дж. Герман, А. Глінської, К. Дунін-Вонсовича, Д. Гроссмана та інших [23].

“Бандера групе”: ідентичність як база для спротиву

Прикладом чітко вираженої ідентичності серед усіх категорій в’язнів Аушвіцу родом з України, є представники так званої “Бандера групе”, тобто ув’язнені члени ОУН (б). На українській ідентичності у середовищі бандерівців наголошували (та чи могло бути інакше у випадку членів політичної організації, яка вбачала сенс свого існування у здобутті національної держави?). Проте велике значення у формуванні такого іміджу бандерівців має той факт, що саме члени ОУН (б) залишили великий масив спогадів про своє життя, у тому числі і про ув’язнення у нацистських концтаборах, що робить їх надзвичайно вдячним об’єктом аналізу. Ця група особливо гостро переживала факт “позбавлення імені”. Про це свідчить хоча б те, що члени “Бандера групе”, які відобразили у спогадах період перебування у Аушвіці, приділяли окрему увагу факту об’єктивної неможливості вказати власне походження у облікових документах. Прикладом таких переживань може бути цитата з книги М. Марунчака: “Чи могло бути для українського політичного в’язня чи взагалі національно свідомого українця щось більш понижуюче, як, попавши до німецького концтабору, зносити фізичний терор і носити на своїх грудях чужу національну літеру, що в тому часі неначе мала символізувати його національну приналежність і його патріотичні почування, за які він карався в кацеті” [24]. Бандерівці сприймали бюрократичне невизнання українців як окремої групи не тільки на рівні особистого переживання, а й як чинник згуртування, одну з причин протистояння нацизму, який уособлювала табірна адміністрація. Відчуття “невизнаної ідентичності” стало потужною мотивацією для виживання і спротиву: “…була здетермінованість пережити всі лягери і поневіряння і дожитись вільної і незалежної української держави. Така настанова перекликалась зі словами Лесі Українки: “Жити хочу — геть думи сумні!”… оце “Хочу жити” було головним мотивом для долання труднощів таборового життя” [25].

Усвідомлення того, що ідентичність була однією з причин ув’язнення було сильним стимулом для спротиву, що дозволив гуртувати навколо себе інших українців тільки на підставі українського походження, не надаючи значення, наприклад, регіональним відмінностям чи політичним переконанням. Зокрема, діяльність мережі взаємодопомоги поширювалась на в’язнів-остарбайтерів та військовополонених Червоної армії, українців за походженням [26]. Також представники “Бандера групе” зуміли організувати передачу допомоги для ув’язнених у Біркенау жінок-українок [27], причому ця допомога включала в себе не тільки передачу продуктів харчування, а й імпровізований випуск журналу, призначеного виключно для ув’язнених жінок — “Жіноча недоля” [28].

Українські в'язні Аушвіцу

Одним з найяскравіших прикладів, коли “свою” мережу бандерівці поширили на співвітчизників у принципі, була практика залучення до свого кола хлопчаків-підлітків, як правило, остарбайтерів-втікачів. Така практика була звичною серед політичних в’язнів, які опікувалися малолітніми в’язнями, щоб вберегти їх фізично та захистити від сваволі “привілейованих” в’язнів, які часто ґвалтували підлітків. Втім, у випадку “Бандера групе” добре видно, що йшлося не тільки про порятунок вразливіших в умовах концтабору підлітків, а й про продовження боротьби проти нацистів. Цього разу — у формі оберігання “своєї” молоді в умовах постійної загрози: “Цих молодих людей були сотні і всі вони тужили за рідними сторонами, а тому раділи, коли могли зустріти своїх земляків і з ними поділитися своїми турботами і думками. Бувало, неділями до кожного з нас на кімнату приходили по кілька юнаків, розповідали про своє життя і бажали довідатися щось більше з історії України [29]”. Одним з таких підопічних був Михайло Майборода, родом з Полтавщини, 1929 року народження [30]. Цікаво, що в’язень з ідентичними даними вказаний також у базі даних Бад-Арользена.

Якщо проаналізувати поведінку членів ОУН(б) в Аушвіці у контексті поглядів Б. Беттельхайма, складається враження, що маємо справу з послідовним відтворенням сформованої логіки боротьби, базованої значною мірою на усвідомленні власної ідентичності, що мало вигляд участі у підпільній мережі спротиву як продовження боротьби проти нацистів на волі.

Бандерівці сприймали ув’язнення як черговий етап боротьби проти нацистів за незалежність України. Він, зокрема, передбачав відстоювання власних кордонів і можливості “бути собою” та діяти за власною логікою і на користь власних інтересів. Це проявлялося у вигляді формування кола спілкування, групування співвітчизників, планування заходів порятунку слабших товаришів по нещастю, підпільної молитва тощо.

Відправною точкою у міркуваннях Б. Беттельхайма є збереження можливості приймати  рішення за принципом “чини не те, чого від тебе очікують”, а також формування чіткого внутрішнього причинно-наслідкового зв’язку, який пояснює факт перебування людини у концтаборі, а отже усуває відчуття шоку від самого факту ув’язнення.

Українські в'язні Аушвіцу

Парадоксальним чином такий підхід виявився більш ефективним у справі відстоювання власної ідентичності, ніж пояснення писарям “Ауфнаменбюро”, чому українців слід записувати як окрему національність, що тягло за собою ризик стати жертвою побоїв за порушення “порядку”. Прикладом відстоювання в’язнями власної ідентичності є такий випадок. На Різдво 1945 року група українських політв’язнів приготувала імпровізовану Святу вечерю з “зорганізованих”, тобто принагідно вкрадених, продуктів. Одного з учасників підготовки святкування Степана Петелицького (коли він ніс свіжозварений “борщ” до бараку) перепинив заступник рапортфюрера Кадук, відомий садистськими нахилами [31]. У цей момент обох побачив рапортфюрер Хартсвінг [32], якого здивувала відсутність ідентифікаційної літери на одязі Петелицького. Петелицький відповів, що є українцем, а оскільки такого позначення не передбачено, то їхня група, тобто “Бандера групе”, виклопотала у адміністрації табору право носити “безіменні” вінкелі. Після такого пояснення Хартсвінг власноручно написав на “вінкелі” Петелицького літеру “U” — від Ukrainer, а на зауваження Петелицького, що через це його будуть плутати з угорцями, додав “r”. Відповідно вийшло “Ur” і з цією позначкою Петелицький відбув останні два тижні ув’язнення в Аушвіці.

Попри виражене прагнення підкреслити свою ідентичність, у в’язничних картках членів ОУН(б) найчастіше значиться “колишня Польща” або ж “Чехословаччина” [33]. Пояснюється це тим, що члени ОУН (б), переважно достатньо освічені люди, сприймали формулювання “державна приналежність” за прямим значенням, тобто як підтвердження формального громадянства. Також не виключено, що свою роль зіграла початкова розгубленість (попри тюремний досвід оунівців, реальність Аушвіцу сильно відрізнялася від реальності попередніх місць ув’язнення), а також небажання відразу необачно наражатись на небезпеку через наполегливе відстоювання своєї позиції.

Крім членів ОУН (б), організований спротив вочевидь зуміли сформувати лише колишні військовополонені Червоної армії. Принаймні є підстави робити такі припущення, спираючись на спогади та порівняння з іншими концтаборами, де значну частину в’язнів, задіяних у підпільній мережі спротиву становили військовополонені. Попри те, що у цьому випадку йдеться не суто про українську ідентичність, а насамперед про усвідомлення приналежності до спільноти “своїх” — червоноармійців, слід зазначити, що у документах зафіксовано низку випадків, коли червоноармійці називали себе українцями. Прикладом можуть бути картки ув’язнених Андрія Мельничука [34] з Вінниччини та Олексія Поліщука [35] з Київщини. Такі випадки нерідкісні, відповідно, цілком імовірно, що серед військовополонених було досить багато тих, які чітко ототожнювали себе з українцями.

“Підросійський українець” та “колишня Польща”: парадокси ідентичності українця в Аушвіці

Українські в'язні АушвіцуКоли йдеться про решту українських в’язнів Аушвіцу, то в більшості випадків єдиною інформацією, яка може допомогти зрозуміти, ким насправді вважала себе людина, є запис щодо походження у в’язничних документах. Насамперед йдеться про запис у індивідуальній картці в’язня. Попри те, що існували жорсткі правила запису, за якими мав фіксуватись насамперед факт формального громадянства, країна, з якої походить бранець, у цій графі траплялися варіації. Насамперед це пов’язано з тим, що єдиним джерелом інформації для писаря був сам ув’язнений. У випадку неросійських народів Радянського Союзу, у тому числі українців,  це створювало чималі труднощі:

“До Авшвіцу прибували переважно молоді хлопці з села, які ще до того були перелякані тим, що їх привезли до концентраційного табору, де на них кожен випробовував свою палицю від самого моменту вступу в табір. Тож вони всі були загулюкані, знервовані і пригнічені. Їм було годі зібрати свої думки докупи.

Поляк звичайно питав такого заляканого новоприбулого:

— Як називається твій район?

— Я ж казав вам — Гайсинський район, —  той відповідав.

— Добре, — говорив поляк знову, — але як називається те місто, в якому центр району?

— Ну як вам пояснити, — бурмотав заклопотаний українець — це є Гайсинський район…

Так розмова тягнулась би до безкінечності, якби нетерпеливий поляк не бив бідного хлопця кулаком в обличчя за те, що той не вмів сказати: “Гайсин — район, Вінниця —  область [36]”.

Парадоксально, але запис походження малоосвіченої людини, яка, вочевидь, розуміла тільки те, що від неї вимагають повідомити, звідки вона родом, дає набагато більше інформації, ніж запис, зроблений зі слів освіченої людини, яка на питання про “державну приналежність” відповідала чітко: “Радянський Союз”.

Крім стандартних записів “Russe” та “Ud SSR”, у записах трапляються інші означення місця походження, як “колишня Польща”[37], та власної ідентичності, як “українець” [38].  Наприклад, у графі “державна приналежність” Степан Клочко, уродженець с. Гулівка (у джерелі вказано Гулейка) Волинської області, вказав “Україна” [39]. Було б великою помилкою вважати, що це спостереження стосується виключно мешканців Західної України, яких стереотипно сприймають як представників винятково чіткої української ідентичності. Так Олексій Ломака означив себе “російським українцем” [40]. Робітник Степан Плющ назвав себе “українцем з Росії” [41]. В’язень Борис Коробко, родом з Ровеньок Луганської області зазначив, що він “українець” [42], аналогічно вчинили Віктор Лахтєрін зі Сталіно (Донецьк) [43] та Іван Лобода з Дніпропетровщини [44]. У окремих випадках власноручний підпис в’язня на відомостях передачі речей до так званої “ефектенкамери”, де їх, теоретично, мали зберігати до звільнення або смерті в’язня, служить додатковим підтвердженням його українськості, як це було у випадку Федора Залоги [45] та Блакити Івана  [46]. Внаслідок подібних до описаної вище ситуацій у в’язничних картках з’явилося чимало записів, які опосередковано фіксують те, ким себе вважали в’язні.

Ідентичність через мову: що можуть розповісти записи зі слів в’язнів

Українські в'язні АушвіцуДодатковим, а в окремих випадках і єдиним способом встановити з якою спільнотою себе пов’язував бранець, є аналіз  написання імені та прізвища у табірних документах. Так через особливості сприйняття української мови писарями — носіями польської та німецької мов у записах залишився характерний спосіб передачі звуків, або ж типові помилки. Тож за цими ознаками на підставі відтворення імені та прізвища у картці в’язня можна відносно надійно ідентифікувати українця. Також достатньо поширеними були випадки, коли незвичні для вуха писаря українські імена записувались у латинізованій формі. Так Андрій Нежера перетворився у Nezera Andreas [47], Михайло Кравців у Krawciw Michael [48] тощо.

Нижче подано характерні особливості транслітерації, які сигналізують про те, що рідна мова в’язня — українська:

— закінчення -ів українських прізвищ прикметникового типу передавалися через -y, -yj, -ii.  На відміну від російських прізвищ прикметникового типу, які у записах закінчуються на -ia,  -ij. Така картина у випадку Дмитра Лісового (Lisowyj Dmytro) [49], Семена Ольшевського (Olschewskyj Semen) [50], Якова Вишневського (Wischnewskyj Jakow) [51], Якова Добровольського (Dobrowolskyj Jakiw) [52].

— голосні -я, -є, -ї передавали як -ija, -ije (російські — ie, -ia; польські — за правилами правопису польської мови щодо жіночих імен, наприклад — Maria, Julia, хоч при точній транслітерації мало б бути — Mariia, Juliia). Така картина спостерігається у низці записів: Корнієнко Іван (Kornijenko Iwan) [53], Піляренко Марія (Pilarenko Marija) [54], Хондусенко Надія (Chondusenko Nadija) [55], Мусієнко Ольга (Musijenko Olga) [56] У деяких випадках, наприклад, Марії Порич (Porytsch Marija) [57] чи двох жінок з однаковим прізвищем — Поліщук Анни і Поліщук Олени, тільки різниця у транслітерації прізвища та — у останньому випадку — також запис імені дає можливість припустити, до якої етнічної спільноти вони належали: Анну записали як Politschuk Anna [58], а Олену — як Poletschuk Jeliena [59].

— голосні звуки “о”, “и” у російській вимові сприймаються польським чи німецьким вухом як, відповідно, “а” та “і”, прикладом чого є різниця записів на зразок Maksymenko[60] i Maksimienko [61]. У першому випадку спостерігаємо запис явно україномовного в’язня, на що вказує “у”, яка передає українське “и” та відсутність пом’якшень. Натомість у другому випадку послідовність “і” та передача вимовленого “е” через “іе” сигналізує про людину, яка, найімовірніше, у побуті послуговувалася російською. Інколи можна зустріти записи, де україномовна людина намагалася розмовляти російською, імовірно, тому, що вважала російську мову мовою офіційного спілкування: Horyntschenko Wasylyj [62]. Хоча не можна виключати, що йдеться про русифікованого українця, але в цьому випадку, вочевидь, на місці “y” фігурвало б “i”, яке зазвичай позначає вимову російського “и“.

Застосування такого методу дозволяє також робити припущення щодо «українськості» мешканців України неукраїнського походження. Характерним є випадок двох євреїв, імовірно, родичів з Київщини, які задовго до війни виїхали з території України і потрапили в Аушвіц з Франції. Прізвища обох зафіксовані у депортаційних листах з Дрансі, які в оцифрованому вигляді доступні у базі даних Міжнародної Пошукової системи у Бад-Арользені. Для запису прізвища одного з них вжито французьку транслітерацію російської мови, інший, вочевидь, вимовляв своє прізвище по-українськи. Так, у першому варіанті було записано Szkliarewskij, у другому — Szklarewsky [63].

Небезпеки ідентичності

Явно виражена приналежність до певної групи могла нести загрозу. Доказом цього може бути доля братів Бандер, які були вбиті наглядачами-поляками у перші тижні перебування в Аушвіці, а також дані про випадки насильства щодо українців з боку поляків та росіян у інших концтаборах [64]. Характерно, що навіть бандерівці, які відрізнялися гарною організацією та мали досвід підпілля, а часто й ув’язнення, маскували власне походження до моменту, поки не ставала зрозумілою внутрішня ситуація у концтаборі. Для уникнення імовірних знущань вони використовували те, що прізвища багатьох з них легко полонізувалися, маскуватись дозволяло також добре знання польської мови.

Наскільки небезпечною могла бути “не та” ідентичність, не тільки етнічна, а й політична, свідчить ситуація Миколи Климишина, описана ним у спогадах [65]. Згідно зі спогадами, відразу після прибуття Миколи Климишина  один з бандерівців, привезених за два тижні до цього, 20 липня 1942 року [66], Борис Вітошинський, попередив, що його розшукують поляки, які “хочуть тебе вбити за Пєрацького [67]”. У цій ситуації Микола Климишин вирішив використати факт перебування у складі похідних груп у Центральній Україні влітку 1941 року і вдавати з себе вихідця з тих місць. Недоліком цього плану було те, що таке прикриття діяло тільки до моменту офіційної реєстрації в’язня в таборі, оскільки у разі підозри дані про особливо важливих політичних в’язнів перевірялися через супровідні документи. Миколу Климишина врятував випадок — попереднього вечора він випадково зустрів аптекаря з Кракова, який його знав зі студентських часів. У ході підготовки до “Варшавського процесу” ОУН поліція змусила цього аптекаря, на ім’я Станіслав Гошковський [68], підписати свідчення начебто Климишин купував у нього лікарський препарат, який міг бути використаний також як елемент вибухівки. Підписані аптекарем свідчення стали аргументом обвинувачення, причому поліція не дала можливості Гошковському виступити на суді і спростувати свідчення, фактично взяте під тиском. Гошковський вважав, що зустріч з Климишиним дає йому можливість спокутувати свій гріх лжесвідчення і наступного дня, коли під час реєстрації Микола Климишин був змушений назвати своє справжнє прізвище та походження, зумів умовити своїх земляків не чіпати українця [69]. Хоча у цьому випадку йдеться не про етнічну ідентичність, а радше про приналежність до певної політичної групи, але добре видно, що інколи краще було не відкривати, хто ти насправді.

Ця історія має слабкі місця — насамперед, у реєстрі в’язнів Аушвіцу у базі на сайті музею “Аушвіц-Біркенау” та у базі ITS Bad Arolsen в’язня з таким іменем, Українські в'язні Аушвіцуякий би потрапив у Аушвіц у серпні 1942 року, не виявлено. Крім того, є свідчення інших бандерівців, що Климишин ще якийсь час використовував полонізовану форму прізвища Клімчевський, саме з побоювань повторити долю братів Бандер [70]. Натомість усі, хто зачіпав цей епізод у спогадах, сходяться на тому, що ситуація нормалізувалася після переговорів з представниками польської спільноти, імовірно, учасниками табірного підпілля [71]. Подібну картину змальовують і польські мемуаристи та дослідники [72].

Опосередкованим свідченням того, що загал українців в Аушвіці (а також в інших концтаборах Третього Райху) досить чітко розумів, хто вони і звідки, принаймні настільки, щоб решта в’язнів могла їх вирізнити серед решти “росіян”, є свідчення іноземців. Згадки про українців (йдеться про “підрадянських”, оскільки частка бандерівців була дуже малою) знаходимо у Бруно Беттельхайма [73], Ойгена Когона [74], Германа Лянгбайна [75]. Втім, факт і кількість таких свідчень говорить, що переважно українці досить чітко і послідовно виокремлювали себе не тільки серед всього загалу в’язнів, а й серед бранців з території Радянського Союзу, що важливо з огляду на поширене сприйняття вихідців з СРСР як росіян.

Це було б неможливим без постійної неусвідомлюваної демонстрації у спілкуванні з іншими в’язнями маркерів ідентичності на зразок мови. Також свідчення іноземців про українців опосередковано підтверджують, що численні записи на кшталт “підросійський українець” та транслітерація і помилки, характерні саме для передачі української вимови імен та прзівищ не є випадковістю. На сьогодні точна кількість українських жертв Аушвіцу невідома. Вважається, що це близько 120 тисяч осіб, з яких 90 тисяч припадає на закарпатських євреїв. Утім ця цифра дуже приблизна (з них усіх точні імена, місця та дати народження встановлені лише для близько 5,5 тисяч людей). [76] Спираючись на опрацьовані дані, можна стверджувати, що цифри, які відображають кількість українських в’язнів Аушвіцу можуть суттєво зрости. Українці в Аушвіці попри існуючі внутрішні розмежування у критичній ситуації все ж ототожнювали себе з однією етнокультурною спільнотою. В низці випадків для українців ідентичність стала підставою не лише взаємного пошуку “своїх” серед загальної маси в’язнів, а й глибинною мотивацією для спротиву.

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”. У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

[1]Група виділена на підставі аналізу даних щодо географії походження в’язнів зі списку, відомого, як Auschwitz Death Certificates.

[2]Марунчак М. Українські політичні в’язні в нацистських концентраційних таборах. — Вінніпег, 1996. — с. 106 – 113

[3]Славік Ю. Шлях до Аушвіцу: Голокост на Закарпатті. — Дніпро, 2017. — с. 79 – 81

[4]Марунчак М. Українські політичні в’язні… — С. 91

[5]Dunin — Wąsowicz K. Ruch Oporu w hitlerowskich obozach koncentracyjnych. – Warszawa, PWN, 1983. —  S. 52-53

[6]Dunin  Wąsowicz K., 1983, S. 70

[7]Bettelheim B. The informed heart. A study of the psychological conseguences of living under extreme fear and terror. – New York, Penguin, 1991

[8]Bettelheim B., 1991, p. 101

[9]Bettelheim B., 1991, p. 103

[10]Bettelheim B., 1991, p. 69, 79-80

[11]Франкл В. Людина у пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі.  – Харків, “Клуб сімейного дозвілля”, 2016,. —  c. 91

[12]Франкл В., 2016, c. 89

[13]Bettelheim B.,1991, P. 20

[14]Pilecki W. Raport.

[15] Helm Sara. If this a women: Inside Ravensbrueck: Hitler’s Concentration Camp for Women. — London, Brown Book Group, 2015. — p. 237 – 245.

[16]Howes Cr. Voices of the Vietnam POWs. — New York, Oxford University Press, 1993. —  P. 11.

[17]В боротьбі за Українську державу. — Львів, “Меморіал”, 1992; Климишин М. В поході до волі. Т.ІІ. — Детройт, 1987; Марунчак М, 1996; Петелицький С., 2000; Мірчук П. В німецьких млинах смерти. — Лондон, 1957 та ін.

[18]Бойко Вадим. Слово після страти. Якщо на землі є пекло. — Київ, 1989

[19]Заник Христина. Анастасія Гулей. Дорога в Освенцим.

[20] Марунчак Михайло. Українські політичні в’язні у нацистських концентраційних таборах. — Вінніпег, 1996.

[21]Cyra A. Banderowcy w KL Auschwytz. Режим доступу: http://www.mysl-polska.pl/node/51;

[22] Українці в Аушвіці. Український рахунок. – Київ, 2020

[23] Bettelheim B. The informed heart. A study of the psychological conseguences of living under extreme fear and terror. – New York, Penguin, 1991;  Dunin — Wąsowicz K. Ruch Oporu w hitlerowskich obozach koncentracyjnych. — Warszawa, PWN, 1983;  Франкл В. Людина у пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі.  — Харків, “Клуб сімейного дозвілля”, 2016; Glińska Anna. Moraloność więznia Oświęcimia // Etyka 2, s. 173 – 232; Grossman D. On killing. The psychological cost of learning to kill in war and society. — New York, 1995; Герман Дж. Психологічна травма та шлях до видужання. — Львів, 2015.

[24]Марунчак М., 1996, С. 60

[25]Коваль О. Спомини мого життя. Львів — Auschwitz — Брюссель… – Львів, 2016 –  С. 101

[26]Кардаш В. Справжній друг і провідник// В боротьбі за українську державу… – С. 722; Чайковський Д. Хочу жити!. – Львів. 2009. — С. 108 – 109

[27]Марунчак М., 1996, С. 127-128

[28]Коваль О., 2016, С. 104-105

[29]Коваль О., 2016, С. 102

[30]Мірчук П. У німецьких млинах смерті. — Лондон, 1957, С. 130; Чайковський Д. “Хочу жити!”. — Львів,, 2009, С. 98

[31]Освенцим глазами CC. — Katowice, Krajowa agencja wydawnicza, 1979. -s. 284

[32] Петелицький С. До Освенціму за Україну. — Київ, Суспільна служба України., 2000 . — С. 54-55

[33]Марунчак М., 1996, с. 91

[34] Мельничук Андрей

[35] Полищук Алексей

[36]Климишин М. В поході до волі. Детройт, 1987, Т.2, С. 116.

[37]Волошин Михаил

[38]Каша Степан

[39]Клочко Степан

[40]Ломака Алексей

[41]Степан Плющ

[42]Коробко Борис

[43]Лахтєрін Віктор

[44]Лобода Іван

[45]Залога Федір

[46]Блакита Іван

[47]Нежера Андрій

[48]Михайло Кравців

[49]Лісовий Дмитро

[50]Ольшевський Семен

[51]Вишневський Яків

[52]Добровольський Яків

[53] Корнієнко Іван

[54]Піляренко Марія

[55]Хондусенко Надія

[56]Мусієнко Ольга

[57]Порич Марія

[58]Поліщук Анна

[59]Полещук Елена

[60]Максименко Іван

[61]Максименко Марія

[62]Горинченко Василій

[63] Auschwitz Death Certificates.

[64]Климишин М., 1987, Т.ІІ, С. 89,

[65]Климишин М., 1987. Т. ІІ. С. 87 — 98

[66]Група, з якою прибув М. Климишин, прибула до Аушвіцу 8 серпня 1942 року.

[67]Климишин М.,1987, Т.2, с. 85

[68]У базі в’язнів Аушвіцу в’язня з таким іменем, який би був привезений до табору у серпні 1942 року немає. Отже, якщо Климишин передає події достатньо точно, маємо справу або з помилкою, або зі свідомим заплутуванням, характерним у випадках згадок про людей, які могли опинитися за “Залізною завісою” після війни.

[69]Климишин, Т.2., с. 86-87; 93-95

[70]Чайковський Д. 2009, с. 23

[71] Марунчак М. Українські політичні в’язні… — С.118 — 120; Коваль О., С. 77

[72]Cyra A. Banderowcy w KL Auschwitz.

[73]Bettelheim B., 1991, p. 148 – 149

[74] Kogon E. Państwo SS. Organizacja i funkcjonowanie niemieckiego obozu koncentracyjnego. – Zakrzewo, 2017. — s. 471 — 472

[75] Langbein H. Menschen in Auschwitz.- Frankfurt, 1980 —  Tego ż. Auschwitz przed sądem. — Warszawa, 2010

[76] Ісаюк О. 5 хвиль українських в’язнів Аушвіцу: селяни, червоноармійці, бандерівці, остарбайтери і євреї.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Зима на світанку: діти в нацистських концтаборах

Иван Хрешко. Фото:
Ідентифікаційне фото підлітка з України Івана Хрешка. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау
Видання “ГОРДОН”, Центр досліджень визвольного руху і Український інститут національної пам’яті продовжують серію спецпроєктів, присвячену українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яка працювала в травні – серпні 2018 року біля Головного поштамту в Києві. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях ішлося про історію створення концентраційних таборів, було подано відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священників, які опинилися за колючим дротом, про випробування, які випали на долю українських націоналістів, військовополонених, про переслідування євреїв. У цій частині циклу – розповідь про долі дітей, які потрапили в концтабори.

Джерело – “ГОРДОН” 

Автор – Олеся Ісаюк

Автори проєкту

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бирчак, керівник наукових програм Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Команда

Зоя Бойченко, Володимир В’ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори

Український інститут національної пам’яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”.

Діти в концтаборах були однією з найбільш уразливих груп ув’язнених. Недостатньо сильні для важкої фізичної роботи, не мали навичок, які дали б можливість здобути вигідне місце в табірній ієрархії, набагато піддатливіші до стресів, ніж дорослі, а отже, і під більшим ризиком. У немовлят узагалі не було шансів на виживання – їх відправляли в газові камери разом із матерями. Серед ув’язнених гуляли моторошні навіть за табірними мірками розповіді, що немовлят живцем спалювали в печах.

Не мали шансів пережити ув’язнення єврейські та ромські діти. Деколи власні батьки відмовлялися від них, вдаючи, що не знайомі. Так вони сподівалися зберегти життя дитині. Але навіть цей спосіб не рятував: трагедія полягала в тому, що в концтаборі без допомоги дорослого діти в принципі не могли вижити.

Хворим або скаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій

_______________________________________________________________

Під час ліквідації концтабору Аушвіц 7 тис. дітей різних національностей залишили в бараку разом із найслабшими ув’язненими. Там їх і знайшли радянські солдати. Дорослі в’язні та конвоїри пішли ще 18–20 січня 1945 року, а радянські танки протаранили ворота концтабору за сім днів – 27 січня. Багато хто не дожив до волі кількох днів, а то й годин.Серед тих, хто пережив жахи ув’язнення, була Лариса Конашевич. Її привезли в Аушвіц у 1943 році з Горлівки. Дівчинку разом із тіткою схопили на вулиці під час облави на потенційних остарбайтерів. Незрозуміло, чому потяг із жертвами полювання на людей потрапив не до Німеччини, а в Аушвіц. Під час так званої селекції тітку і племінницю розділили – молоду жінку призначили в табірний бордель. Коли її вели, дитина з такою силою вчепилася в єдину рідну людину, що її ледве відірвали. Дівчинці вивихнули суглоби плеча. Від болю вона знепритомніла.

Хворим або покаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій. Ларису кинули на купу мертвих тіл. Окрема група ув’язнених, так звана рольвагенкомандо, пізніше забирала тіла і відвозила до воріт забороненої зони, де зондеркомандо займалася виключно знищенням ув’язнених. Дорогою до “брами смерті” дівчинка прокинулася. Ув’язнені радянські військовополонені вирішили врятувати її та сховали серед купи одягу, а пізніше потайки перенесли до чоловічого барака, де жили самі.

Три товариші – Роман, Григорій і Яків – спільними зусиллями ховали й годували дитину. Серед ув’язнених знайшовся лікар – німець за походженням, який вправив бранці з України суглоби. Щоб вижити, Ларисі довелося навчитися довго лежати нерухомо і не кричати, хай що б відбувалося.

“Страшно було лежати серед хворих і тих, хто вмирав… Багато разів відчувала холодне тіло і трупний запах. Щури, жирні й нахабні, господарювали на балках, виїдали в померлих губи, носи, щоки. Мене навчили не кричати. Досі боюся померлих, а від вигляду щурів впадаю в стан шоку”

_______________________________________________________________

Ларисі пощастило. Вона пережила ув’язнення і після війни випадково знайшла свою матір. Батько дівчинки загинув на фронті. Роман Продіус, який урятував їй життя, одружився з її матір’ю.

Ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження

_____________________________________________________________

Більша частина дітей стала жертвою медичних експериментів. Особливий інтерес нацисти виявляли до близнюків, на яких нібито вивчали тему спадковості та спадкових захворювань. Німецький дослідник Ернст Клеє після війни зібрав свідчення дітей, які пережили експерименти. Більшість із цих оповідань справляє враження добре продуманих знущань.

“Резервуаром” для наукових дослідів у Аушвіці був барак №16, розташований поруч із так званим ревіром – табірною лікарнею. Там зібрали сотні дітей різного віку і походження. Вони слугували донорами крові для поранених солдатів вермахту. Зрозуміло, ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження.

Єдиним просвітом у цьому нескінченному жаху були нічні візити ув’язнених жінок. Вони крадькома пробиралися в барак, ділилися з дітьми збереженими шматками їжі, розповідали казки, наспівували колискові різними мовами.

Серед ув’язнених дітей барака №16 опинилась дворічна Ганна. Її ледь живу знайшли радянські солдати, які звільнили Аушвіц. Того дня дівчинка вперше побачила цукор на долоні одного із солдатів і потім довго думала, що цукор таким і має бути – темним і гірким від махорки. Потім було лікування в Києві та пошук батьків. Зрештою сироті знайшли сім’ю. Киянка Онисія Коваль стала для Ганнусі не тільки донором, але й мамою. Дівчинці ще довго ввижалося холодне мертве обличчя медсестри, яка в Аушвіці відбирала кров у дітей.

Ганна Коваль у лікарні показує свій табірний номер. Фото з особистого архіву Ганни Коваль

Особливо багато в Аушвіці було підлітків-остарбайтерів. Забрані з Центральної чи Східної України разом із дорослими родичами, вони намагалися втекти дорогою або тікали вже з місця роботи. Часто бувало, що єдиним стимулом для втечі ставала туга за матір’ю та родичами. Зазвичай їх виловлювали і висилали в найближчий концтабір. Добре, якщо це був місцевий трудовий табір, але більша частина потрапляла в Аушвіц. А там їх намагалися якнайшвидше позбутися, адже вони не давали жодної користі, були зайвими.

“Доглядач вийшов надвір і покликав дітей… “Роздягайтеся, хлопці, догола, – наказав доглядач, – а я зараз вернуся!” Довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серце. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця сіпнулося, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця в кут кімнати і відпустив. М’яко стукнуло об землю тіло… “Наступний!” – сухо сказав лікар.

– Тадзю! – гукнув його Булат. – Не знаєш, чи ще вийдуть ті малі пацани? – Доглядач пильно глянув… і повільно сказав: “Вийдуть, але… димарем. Недавно дістали голку”. “Голкою” на табірному жаргоні називали смертельну ін’єкцію фенолу в серцевий м’яз”.

Із книги Данила Чайковського “Хочу жити!”

Николай Дунда. Фото:
Ідентифікаційне фото загиблого в Аушвіці Миколи Дунди. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Імена загиблих в Аушвіці підлітків: Павло Хоменко, Микола Дунда, Наталія Діденко, Микола Гаматиця, Іван Грешко, Петро Ковальчук, Ганна Пономаренко, Василь Троцюк… Усім було від 12 до 15 років. Це лише мізерна частина тих, чиї життя концтабір обірвав на самому початку.

Ті, хто уникнув “голки”, могли вижити тільки за допомогою дорослих ув’язнених.

“Найпоширенішим варіантом такої опіки була неофіційна “посада” так званого піпля при якомусь із табірних “промінентів”, тобто представників ієрархії – блокових, штубових, писарів та іншої подібної публіки. Завданням такого “піпля” було стелити блоковому ліжко, почистити йому обуву (взуття), зварити щось їсти тощо. Розповідали, що блокові і капи часто використовували дітей для заспокоєння своїх статевих збочень”. Фактично такі підлітки поступово перетворювалися на кримінальних злочинців, просто успадковуючи повадки своїх покровителів”.

Із книги Петра Мірчука “У німецьких жорнах смерті”

Політв’язні (бійці підпілля різних країн, військовополонені, ув’язнені за різні “провини” перед “тисячолітнім рейхом”) намагалися займатися підлітками, підгодовували їх, підтримували їхній дух, намагалися врятувати від деморалізувального впливу концтабору.

Надаючи підтримку дітям із Наддніпрянщини та Східної України, ув’язнені в Аушвіці члени ОУН(б) мали подвійну мету – з одного боку, урятувати кого можна (те, що рятували передусім “своїх” за походженням, було звичайним явищем у концтаборі), а з іншого боку, прищепити систему поглядів і цінностей, по суті, виховати собі символічну заміну. Незважаючи на всю ірраціональність такого підходу, це мало сенс із погляду тактики виживання – давало і дорослим націоналістам, і підліткам сенс існування, вартий того, щоб пережити ув’язнення в концтаборі.

Дети. Фото
Ув’язнені діти в Аушвіці. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау

Ми по таборах і тюрмах: українські націоналісти у нацистських концтаборах

Ми по таборах і тюрмах: українські націоналісти у нацистських концтаборах

Картинки по запросу "аушвіц"

Фото – Збруч

Видання “ГОРДОН” і Центр досліджень визвольного руху підготували спецпроект, присвячений українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі серії публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яка відкрилася 8 травня 2018 року, в День пам’яті і примирення, біля Головного поштамту в Києві, і працювала до 23 серпня. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людську гідність. У першій публікації представлена історія створення концентраційних таборів, відомості про табірному побут і порядки, у другій – розповідь про жінок-узницах, у третьої – про священиків, які опинилися за колючим дротом. У цій частині циклу – історії українських націоналістів, які потрапили в німецькі табори.

Джерело: “ГОРДОН”

Автори проекту

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бірчак, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Команда

Зоя Бойченко, Володимир В’ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори

Український інститут національної пам’яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”

Українські націоналісти стали одним із клопотів нацистських каральних органів та спецслужб після проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Першими “на вогонь” пішли, як і годиться провідникам, лідери ОУН(б) – 4 липня дорогою з Кракова до Львова заарештовано Степана Бандеру, 9 липня у Львові – частину міністрів українського уряду, Українського державного правління, на чолі з прем’єр-міністром Ярославом Стецьком. Їх усіх перевезли до Берліна. Там – допити. А заодно “наполегливі вмовляння” відкликати Акт відновлення Української держави. На останнє Бандера відповів однозначною відмовою.

У січні 1942 року він опинився у камері-одиночці внутрішньої тюрми концтабору Заксенгаузен, відомої як Целленбау. Це була Т-подібна одноповерхова споруда, відділена від решти табору й усього світу високим кам’яним муром. Целленбау складалася з 85 камер. Окрема камера – це кам’яний мішок розмірами один на два метри. Єдиним зв’язком зі світом, окрім дверей, було вузьке вікно доволі високо у стіні, і те прикрите фанерним щитком. “Умеблюванням” камери був мішок із сіном просто на підлозі у ролі ліжка та невелика “параша” у кутку.

Обов’язковим елементом щоденності в’язня була “політінформація” у вигляді читання чергового випуску нацистського офіціозу Völkischer Beobachter. Натомість хліб тілесний складався з глевкого окрайця, юшки та ерзац-кави на сніданок. На прогулянки виводили тільки за дозволом начальника Целленбау, і таке щастя випадало не всім.
9_03

Усе, що залишилося від Целленбау, – фундаменти і третина самої будівлі. Фото: Олеся Ісаюк

Націоналісти були не єдиними в’язнями Целленбау, крім них тут сиділи польські політичні діячі, німецькі опозиціонери, зокрема Мартін Німьоллер (автор відомої фрази: “…коли прийшли по мене, то вже не було кому заступитися за мене”), англійські пілоти, син полярника та філантропа Фрітьофа Нансена, Одд.

В’язні розробили систему таємного спілкування через малесенькі записочки, які у жаргоні бандерівців називали грипси. У липні 1943 року до Целленбау привезли Стефана Ровецького – Грота, командира Армії Крайової й очільника антинацистського опору в Польщі. Бандерівці довідалися про це завдяки Володимиру Стахіву, свого часу міністру закордонних справ в Українському державному правлінні, що мав можливість завдяки розташуванню свого вікна говорити з в’язнями, яких випускали на прогулянку. Ровецький знав, що в одній з одиночок сидить Степан Бандера, бо зразу ж попросив про контакт. Завдяки “грипсам” та іншим прийомам в’язнів лідерам двох незалежницьких рухів вдалося сконтактувати.

Порозуміння сягнуло такого рівня, що обидва почали планувати спільну втечу. Ровецький брав на себе фінансування підкупу охоронця, а Бандера – контакт із націоналістичним підпіллям у Третьому рейху, учасники якого мали б доправити обох на батьківщину, кожного у свою. Але спокушеного підкупом охоронця несподівано перевели до іншої частини табору і план провалився ще до початку втілення.
Фото:В’язням залишилося очікувати, що принесе доля. Стефана Ровецького, найімовірніше, розстріляли після вибуху Варшавського повстання, Степана Бандеру звільнили восени 1944 року. Не від великої любові – нацисти терпіли поразки на всіх фронтах і одним із шансів, що ще залишалися, було створити коаліцію антибільшовицьких рухів, яким відводили роль сателітів. Бандеру звели з генералом Власовим – тим самим командиром РОА. Оркестровані німцями переговори закінчилися нічим, точніше втечею Степана Бандери наприкінці того самого 1944 року. У документах СС залишилася характеристика: “фанатичний і впертий слов’янин”.

У вересні 1941 року по всій окупований території України було проведено великі арешти членів ОУН(б). “Під покіс” потрапили учасники похідних груп, як Микола Климишинта, ті члени ОУН(б), які на місцях і далі працювали в інституціях, створених зразу після проголошення Акта.

“Кам’яний мішок” одиночки в Целленбау.

 У таких умовах, відрізані від світу, в’язні сиділи роками. Фото: Олеся Ісаюк

Маршрут часто був стандартним – із місця арешту привозили до Львова, у сумнозвісну “тюрму на Лонцького”, звідки за деякий час перевозили до Кракова, у не менш сумновідому в’язницю Монтелюпіх, а вже звідтіля – у концтабір. Найчастіше це був Аушвіц.
Арешти 15 вересня були тільки початком. ОУН(б) стала постійним об’єктом уваги нацистських спецслужб. Наступного, 1942-го, року арешти зачепили також українських робітників та студентів на території Рейху, так націоналісти й націоналістки опинилися у Равенсбрюці, Заксенгаузені та дрібніших таборах.

“Основна частина бандерівців потрапила в Аушвіц. Як не парадоксально, спочатку основною загрозою для них стали не охоронці та працівники “Політіше Абтайлюнг”, внутрішньої політичної поліції, а такі самі в’язні-поляки”

Утім, не могли почуватися у безпеці і “мельниківці” – та частина колишньої єдиної ОУН, яка після розколу у 1940 році підтримала Андрія Мельника, що очолив організацію після загибелі її творця і першого керівника Євгена Коновальця. На відміну від бандерівців, вони наполягали на використанні чужої сили для досягнення незалежності України, недооцінюючи як силу, так і безпринципність тоталітарних режимів. Просто їхній час настав дещо пізніше – у 1944 році.

У червні 1944 року заарештовують Олега Ольжича, який на той час виконував обов’язки керівника ОУН(м), та перевозять у концтабір Заксенгаузен, а саме у ту саму внутрішню тюрму Целленбау. Там він загинув під час допитів, причому його катом був той самий Віллі Вірзінг, на чиїй совісті уже було життя і здоров’я кількадесяти членів ОУН(б), яких було ув’язнено у “тюрмі на Лонцького” восени – взимку 1942 року. Андрій Мельник, повноважний голова ОУН(м), на той час уже перебував у тому самому Целленбау. Інші мельниківці, наприклад Володимир Мартинець, потрапили у менш відомі концтабори, утім, не менш страхітливі. Як згадував сам Мартинець про табірних наглядачів: “Це були кати із замилування. Вони старалися не тільки за страх, але за совість. А також за корито”.

Основна частина бандерівців потрапила в Аушвіц. Як не парадоксально, спочатку основною загрозою для них стали не охоронці і працівники “Політіше Абтайлюнг”, внутрішньої політичної поліції, а такі самі в’язні-поляки. Останні були чи не найчисленнішою національною групою серед в’язнів і значна частина з них, надто родом із Галичини, вважала членів ОУН смертельними ворогами всього польського та співвинуватцями загибелі польської державності у 1939 році. Реальність концтабору становила для них прекрасну нагоду позбутися зненавиджених “бандерофцуф”.

Фото: Panoramio / wikipedia.org

Такий вигляд сьогодні має центральна алея Аушвіцу. Фото: Panoramio / wikipedia.org

Їхньою жертвою стали брати Степана Бандери – Василь та Олександр. Обидва потрапили в Аушвіц у липні 1942 року: Василя привезли разом із першою групою в’язнів-бандерівців із Кракова, а Олексу – на кілька днів пізніше з Риму, де він мешкав постійно, працюючи як журналіст.
Обидва відразу ж потрапили разом із рештою на загальні роботи. Це означало важку фізичну працю: виконували земляні роботи, розбирали старі споруди або будували нові, зрештою, “дочірній” концтабір Аушвіц ІІ, відомий як Біркенау, було збудовано руками в’язнів. Така робота сама собою була непосильною для виснажених в’язнів, а коли до фізичних навантажень додавався ще наглядач-садист, робота перетворювалася на лотерею на виживання. Смертність в’язнів була тут найвищою, відповідно, їх намагалися уникати за всяку ціну.

Василь Бандера. Загинув через прізвище і брата. Фото:

Василь Бандера. Загинув через прізвище і брата. Фото: auschwitz.org

Обидва завдяки своєму прізвищу відразу стали об’єктом уваги двох наглядачів – оберкапо Краля та унтеркапо Подкульського. Почалося з того, що знесиленого й запилюженого Василя затягли на нижній поверх недобудованого бараку, там примусили його залізти у бочку з водою й почали жорсткою щіткою натирати бідоласі голову та плечі. Після цієї “процедури” його змусили у швидкому темпі носити цемент, після чого за якийсь час повторили “миття”. За день такої “роботи” та побоїв від Василя Бандери залишилася тільки тінь. Наступного дня він був змушений піти до табірного шпиталю, де догорів.
Олександра Бандеру привезли до Аушвіцу окремо, за кілька днів після прибуття основної групи. Його доля була аналогічною до братової – за кілька днів непосильної праці та знущань він був змушений звернутися у табірний шпиталь. Цей заклад у таборі називали не інакше як умиральнею. Єдиною причиною загибелі обох братів було їхнє прізвище.
Загибель братів Бандер мала дещо несподіваний наслідок. Річ у тому, що загиблий Олександр Бандера був одружений з італійкою, яка була родичкою графа Чіано, міністра закордонних справ Італії. Одержавши звістку про раптову загибель чоловіка, якого вона бачила востаннє три тижні тому під час арешту у доброму здоров’ї, вона використала свої зв’язки та добилася розслідування у справі. Слідство зі зрозумілих причин не повідомило вдові усієї правди, але адміністрація концтабору об’єднала “Бандера групе” в окрему групу і поселила усіх у 17-му бараку. Це, з одного боку, давало можливість організовуватися для самозахисту від ворожих груп, але з іншого, ставило “бандер” під прямий нагляд адміністрації табору. А тут були варіанти – від можливостей звільнення до значно ймовірнішого групового розстрілу.

Ув’язнені бандерівці сповна використали можливості для організації системи взаємодопомоги

Найближче до цієї останньої можливості опинився Омелян Коваль. Він зумів влаштуватися на “теплу місцину” в кухні, це давало можливість не тільки самому бути під дахом та у теплі. Одного разу один із “кухонних” в’язнів утік, і всі в’язні, які працювали на кухні, потрапили у підвали так званого Політіше Абтайлюнг – фактично в’язниці у концтаборі, розташованої в 11-му блоці, звідки мало хто виходив живим. Хоча Омелян Коваль став свідком масових розстрілів і катувань товаришів по неволі різних національностей, йому вдалося пережити ув’язнення в 11-му блоці.
Омелян Коваль, наймолодший з націоналістів, які опинилися в Аушвіці. Свій номер він демонструє через роки, у Львові, як громадянин незалежної України.

  Омелян Коваль, наймолодший із націоналістів, які опинилися в Аушвіці. Скриншот видео из архива Центра освободительного движения

Ув’язнені бандерівці сповна використали можливості для організації системи взаємодопомоги. Загалом такі системи були постійним явищем у концтаборах і формувалися за принципом спільної мови. Спільна рідна мова давала можливість порозумітися без проблем, що було критично важливим у разі хронічної загрози. Тактика була схожою – “пропихання” за допомогою знайомств “своїх” на місця, де можна було принаймні працювати і не виснажуватися надмірно. В ідеалі туди, де можна було ще й допомогти товаришам.
У випадку з бандерівцями додатковою причиною успішності цієї тактики був свідомий розгляд ув’язнення як чергового туру боротьби з черговими окупантами. Бандерівці не мали ілюзій і, відповідно, економили час на адаптації у табірних умовах.

До того ж багато хто з них уже мав за плечима тюремний досвід. Координація допомоги, за словами Коваля, була такою:

“…Микола не пішов спати, не перевіривши перед тим “цугангів” (свіжоприбулих). Як нині бачу: було це десь рік по нашому прибутті… Микола, проходячи попри ліжка “цугангів”… від одного до другого, перепитує: “Ви хліб на завтра маєте?” Той, знітившись: “Та… маю”. Микола тоном добродушного, але безцеремонного друга: “Ану, покажіть”. Звичайно, той не мав що показати… По такій перевірці Микола йшов до нас, “обжилих” уже номерів, та розпоряджався, що котрий із нас мав “зорганізувати”: той – пару черевиків, той – буханку хліба, той – теплу білизну, тамтой – ще щось там. Усе залежало від місця праці кожного з нас…”

Микола Климишин не тільки “тримав на собі” координацію підпільної організації, а й зумів задати собі та своїм товаришам ритм, відмінний від нав’язаного табірною адміністрацією. Це робило бандерівців менш вразливими до загальної атмосфери безнадії. Водночас табірна “кар’єра” самого Миколи Климишина мала вигляд синусоїди – спочатку робітник на “загальних роботах”, потім зумів потрапити на роботу під дахом, пізніше цілком випадково, завдяки знанню німецької та польської мов, став помічником блокового. Після такої вигідної за табірними мірками “посади” його кидають на самий низ табірної ієрархії – він стає табірним підмітайлом.

Микола Климишин, організатор і координатор мережі взаємодопомоги. Його практичному розумові чимало товаришів завдячували життям.Микола Климишин, організатор і координатор мережі взаємодопомоги. Його практичному розумові чимало товаришів завдячували життям. Фото из книги мемуаров Климишина “В походе к свободе”

У цей час до Аушвіцу все частіше й частіше потрапляють в’язні з території СРСР, зокрема українці-остарбайтери. Табірне начальство потребувало когось, хто б знав і німецьку мову, і слов’янські. Не з турботи про мовний комфорт в’язнів, а з турботи про детальність табірних карт в’язнів, куди заносили дані про в’язня і його зовнішність. Націоналісти, більшість із яких знали кілька мов, пасували на роль “реєстраторів” якнайкраще, і багато хто з них, зокрема і Микола Климишин, одержали “роботу” в реєстраційному бюро.
Повною мірою всі переваги солідарності виявили себе під час “маршу смерті” у 1945 році. Коли стало зрозуміло, що визволення Аушвіцу – справа часу, в’язнів, які могли ходити, погнали пішим маршем до найближчої залізничної станції. У той марш серед 22 тис. в’язнів вирушило і 375 бандерівців. Звичка триматися разом та різні практичні хитрощі виживання, а також вчасно “зорганізовані”, тобто поцуплені у загальному хаосі теплі покривала допомогли дожити до потяга та відправлення у концтабір Маутгаузен Після нього було ще два концтабори – Дора й Ебензее.Деякі бандерівці померли буквально за кілька годин до визволення. Таким був Юліан Савицький – він загинув голодною смертю в Ебензее за неповну добу до того, як ворота концтабору протаранили американські танки. У 1941 році саме він зачитував по радіо текст Акта відновлення Української держави.
Більшість, одначе, пережила й саме ув’язнення, і марші смерті. Після закізакінчення війни майже всі з нихпродовжили політичну та громадську діяльність в еміграції, здобували вчені звання, відкривали власну справу.Вхід на подвір'я 11 блоку. Тут розстрілювали в'язнів "Політіше Абтайлюнг". Фото: Вхід на подвір’я 11-го блоку. Тут розстрілювали в’язнів “Політіше Абтайлюнг”. Фото: Олеся Ісаюк

Один із героїв табірної епопеї Омелян Коваль, який після визволення здобув вищу освіту, відкрив власну справу і довго був активним членом української громади у Бельгії. Він належав до тої невеликої, навіть серед в’язнів, групи, яка визнавала тільки громадянство України, і майже все життя прожив за документами біженця. Йому пощастило дожити до незалежності України й набути українського громадянства. У січні 2019 року він помер у Львові, переживши обидва тоталітаризми…

Українці, які пройшли концтабори

Українці, які пройшли концтабори

Ми по таборах і тюрмах: українські націоналісти у нацистських концтаборах
Видання “ГОРДОН” і Центр досліджень визвольного руху починають спецпроект, присвячений українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі цієї серії публікацій – матеріали виставки “Тріумф людини”, яка відкрилася 8 травня 2018 року в День пам’яті і примирення біля Головного поштамту в Києві і працювала до 23 серпня. Наукові співробітники Центру досліджень визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності, про небайдужість, розділений окраєць хліба, про силу волі, віри і любові, про перемогу надії. У першій публікації циклу – історія створення концентраційних таборів, відомості про табірний побут і порядки.

Джерело – “ГОРДОН”

“Система концтаборів була великим спотворювачем цінностей. Її історія —
це історія тих мутацій, які нормалізували екстремальне насильство, тортури
й убивство. І цю історію продовжуватимуть писати, вона житиме,
як і житиме пам’ять тих, хто був її свідками, катами і жертвами”.

Ніколаус Ваксманн, британський дослідник історії нацистських концтаборів

“Ми, колишні мешканці концентраційних таборів, пам’ятаємо людей,
які ходили між бараками, заспокоюючи інших, віддаючи
останній шматок хліба. Нехай їх було лише кілька, але їхня поведінка —
незаперечний доказ, що людину можна позбавити всього, крім єдиного:
останньої людської свободи — обирати власне ставлення
до будь-яких наявних обставин, обирати власний шлях”.

Віктор Франкл, австрійський психіатр, психотерапевт, філософ, в’язень Аушвіца

                                                      Що таке нацистський концентраційний табір?

Над головними воротами Аушвіца – напис “Праця робить вільним”. Такі пафосні написи вінчали ворота багатьох концтаборів, тому що нацисти вважали, що вони вершать правосуддя над “небезпечними злочинцями”. Фото: auschwitz.org

У масовій уяві концентраційний табір стійко асоціюється з тоталітарним режимом Адольфа Гітлера. Проте нацисти не створили нічого принципово нового. Перші концтабори заснувала Британська імперія під час англо-бурської війни 1899—1902 років  у Південній  Африці. Місця примусового ув’язнення під назвою “концентраційні”, або “трудові табори”, існували в Радянській Росії з 1918 року.

А 1923 року комуністи заснували Соловецький табір особливого призначення ОГПУ (СЛОН) — прототип виправно-трудових таборів системи ГУЛАГу. До спорудження першого гітлерівського концтабору Дахау залишалося ще 10 років…

Проте концентраційні та інші табори Третього Райху виявилися найсмертоноснішими з усіх, які знала історія. Планомірне знищення мільйонів людей поставили на конвеєр, наче на промислових підприємствах..

Протягом 1933—1945 років через концентраційні табори нацистів пройшло приблизно 2,3 млн людей. Понад 1,7 млн там загинуло.  Тобто 74% тих, хто переступив браму концтабору, залишилися там навіки.

Для порівняння: у радянських концтаборах загинула така сама кількість — приблизно 1,7 млн в’язнів. Проте це становить 8% від 21 млн осіб, які пройшли ГУЛАГ у 1930—1953 роках (за даними Музею історії ГУЛАГу в Москві). Комуністичний тоталітарний режим масово вбивав своїх громадян поза таборами.

Підставою для організації концентраційних таборів Третього Райху став указ канцлера Адольфа Гітлера “Про захист народу та держави”, виданий 28 лютого 1933 року після підпалу Райхстагу. Цей декрет вводив поняття “захисного арешту”, тобто давав змогу ув’язнювати “ворогів нації” без санкції суду на невизначений термін. Це робили з метою ізоляції та залякування політичних противників нацистів.

Перші концтабори були радше імпровізацією, оскільки ще не мали вигляду власне таборів. Найчастіше в’язнів утримували в закинутих заводах, ангарах або спеціально виділених корпусах державних тюрем Міністерства юстиції. Охороняли їх бойовики штурмових загонів нацистської партії (СА).

У травні 1933 року свій концентраційний табір організували охоронні загони (СС). Його спорудили неподалік від баварського міста Дахау. Це була прямокутна ділянка території, обгороджена колючим дротом та оточена кулеметними вежами. Усередині були розташовані однотипні бараки для

в’язнів, плац, а ззовні до табору примикав квартал будівель для адміністрації та охорони.

Як СЛОН був взірцем для всіх наступних таборів ГУЛАГу, так за образом і подобою Дахау гітлерівці розбудували систему своїх концентраційних таборів.

Після “Ночі довгих ножів” 1934 року всіх штурмовиків усунули від управління концтаборами. Відтоді над ними встановилося верховенство СС. Уже влітку 1935 року в Німеччині існувало п’ять концтаборів СС: Дахау, Ліхтенбург, Колумбія-Хаус, Заксенбург і Естевеген, в яких покарання відбувало майже 3 тис. в’язнів.

Керувала ними Інспекція концентраційних таборів, що підпорядковувалася спершу Гестапо, а невдовзі — Головному управлінню СС. На чолі Інспекції став Теодор Ейке — комендант Дахау і протеже райхсфюрера СС Генріха Гіммлера. Цих двох людей без перебільшення можна вважати головними архітекторами нацистської системи концтаборів і всіх тих жахіть, які там відбувалися. З’єднаннями “Мертва голова” — елітними частинами СС, які несли охорону концтаборів, —  командував також Ейке.

Теодор Ейке (17.10.1892–26.2.1943) був людиною, яка визначила

Фото: bild.bundesarchiv.de

форму й сутність концентраційних таборів нацистського режиму.
Майбутній інспектор концтаборів воював на фронтах Першої світової війни, але в цивільному житті виявився невдахою. Ейке довгий час не міг знайти роботу, а знайшовши, все одно не зміг адаптуватися до мирного життя. Повоєнні злидні відбилися на його психіці: у поведінці проявилися лють і садизм.

Але сліпий фанатизм, ненависть і відданість вищим авторитетам — це було те, що треба для СС. Ейке став есесівцем у 1930 році і зробив блискавичну кар’єру. Однак у березні 1933 року через бурхливий норов Ейке саме ж керівництво СС запроторило його до божевільні.

У липні райхсфюрер СС Гіммлер розпорядився випустити Ейке. Йому доручили “навести порядок” у концтаборі Дахау. Ейке перетворив Дахау на зразковий табір СС, завдяки чому в 1934 році його зробили керівником усіх наявних концентраційних таборів.

Жорстокість і люту ненависть до в’язнів Ейке зробив основою моралі табірних охоронців. Своїх людей він бачив “політичними солдатами”, які борються на внутрішньому фронті проти “ворогів раси й нації”. “Жодного жалю до противників партії. Це почуття не гідне есесівця! Німеччина потребує твердих і рішучих чоловіків, а слабаки їй не потрібні!” — говорив своїм підлеглим комендант Дахау.

У 1939 році Ейке одночасно став командиром дивізії СС “Мертва голова”, сформованої з однойменних вартових підрозділів таборів. Це формування відрізнялося надзвичайною жорстокістю й фанатизмом, зазнавало великих втрат у боях. Після загибелі Ейке під Харковом посаду інспектора концтаборів зайняв його заступник Ріхард Глюкс.

Хоча нацистські концтабори ввійшли в історію як головний інструмент терору та послідовного знищення цілих категорій людей, ніщо спершу не віщувало такої страхітливої функції. У довоєнний час в’язнями концтаборів ставали передусім політичні та ідеологічні противники націонал-соціалізму: соціал-демократи, комуністи, анархісти, відомі політичні фігури інших середовищ, свідки Єгови. До них також додалися “неповноцінні” на думку нацистів: євреї, гомосексуали і так звані “асоціали” (кримінальні злочинці, душевнохворі, безробітні, роми, безпритульні, повії тощо).

В’язні концтаборів потерпали від принижень, побоїв охорони і жахливих умов утримання. Проте смертність у довоєнних таборах була винятком, а не правилом. Керівництво СС практикувало навіть звільнення бранців за деякий час, адже офіційно утримання в таборі вважалося “перевихованням”. Наприклад, більшість із євреїв, які опинилися в таборах після хвилі погромів “Кришталевої ночі” 9—10 листопада 1938 року, за кілька місяців вийшла на волю для того, щоб виїхати за кордон. Нацисти всіляко заохочували такий спосіб єврейської еміграції.

Протягом довоєнного періоду табірна система ще не була стійкою: нові концтабори виникали, старі закривалися. На 1 вересня 1939 року в тодішніх межах Третього Райху налічувалося шість таборів: Дахау, Заксенхаузен, Бухенвальд, Маутхаузен, Флоссенбюрг і Равенсбрюк. За їхніми дротами перебували 21,4 тис. в’язнів.

Концтабір Дахау. Аерофотозйомка. Травень – червень 1945 рік. Фото: waralbum.ru

Потужним каталізатором розростання системи концтаборів до небачених розмірів стала Друга світова війна. Потреба боротьби з рухами опору завойованих країн й упокорення страхом їхніх громадян привела до появи нових місць для “захисного арешту”. У 1940 році в окупованій Польщі СС спорудили концтабори Аушвіц (біля міста Освенцима) і Майданек (на околиці міста Любліна).

Загалом, за коротку історію Третього Райху, за даними британсько-німецького дослідника Ніколауса Ваксманна, виникло 27 великих концтаборів і понад 1100 дрібніших таборів-філій. Кількість невільників лише зростала: від 315 тис. наприкінці 1943 року до 707 тис. на початку 1945-го.

Війна також перетворила концтабори на інструмент геноциду. Першими жертвами масового знищення стали радянські військовополонені, яких розстрілювали як “політичних комісарів” Червоної армії (насправді, більшість із них політпрацівниками не була). Із липня 1942 року табори долучилися до здійснення “остаточного вирішення” єврейського питання.  Сотні тисяч західно- і центральноєвропейських євреїв було депортовано до Аушвіца й Майданека, які стали виконувати функції таборів смерті. Слабких, хворих чи старих відразу по прибутті відправляли до газових камер. Решту мала вбити каторжна праця.

Карта концлагерей. Автор: Леонид Криницкий
Карта концтаборів. Автор: Леонід Криницький

Незалежно від концентраційних таборів на частині окупованої Польщі (так зване генерал-губернаторство) почали діяти табори знищення. Сама їхня назва говорила про те, що єдине їхнє призначення — масове вбивство й не що інше. Операцію зі знищення євреїв і ромів на цих теренах нацисти назвали “Рейнгард” — на честь убитого британсько-чеськими диверсантами в червні 1942 року начальника Головного управління безпеки Райху Рейнгарда Гейдріха.

Табори знищення Треблінка, Собібор і Белжець постали з ініціативи командувача СС і поліції Люблінського округу Оділо Глобочника. Осібно від них діяв табір знищення Хелмно (Кульмхоф), який існував ще з вересня 1941 року на Познанщині. У таборах смерті негайному вбивству підлягали всі, окрім незначної меншості, яку залишали для прибирання і спалювання трупів та сортування речей замучених.

Протягом 1942—1943 років у таборах Глобочника стратили приблизно 1,4 млн осіб із Нідерландів, Польщі й Західної України. І це без урахування тих, хто знайшов свою смерть у власне концентраційних таборах СС та інших місцях.

Затяжна війна лягла тягарем на німецьку економіку. Концентраційні табори перетворилися на резервуари безплатних рабів для німецьких індустріальних концернів. Тож у 1942 році Інспекцію концтаборів приєднали до Головного адміністративно-господарського управління СС. Кожний табір обріс густою мережею таборів-філій, які розташовувалися при певному підприємстві. Підкорені нації змушені були працювати на благо економічної могутності своїх завойовників.

У 1943 році концентраційні табори принесли Райху прибуток величиною 200 млн райхсмарок, наступного року — вже 500 млн.
       Концтабірний побут

Табірний режим, відомий нам, сформувався під час війни. Життя в концтаборі починалося з конфіскації всього, що в’язень привіз із собою, включно з одягом. Замість нього видавали штани та легку куртку зі смугастої тканини. На одязі нашивали номер та невеличкий трикутник (“вінкель”), колір якого вказував на категорію, до якої належав в’язень. Взуттям були дерев’яні колодки, які прив’язували до ноги шнурками.

Дезінфекція означала виголювання всього волосся на тілі та спільне купання під душем, який міг бути або холодним як лід, або практично окропом. Після цього всього в’язня реєстрували, вносячи дані про нього — ім’я, прізвище, місце і дату народження, професію, національність, риси зовнішності — у спеціальну картку. В’язнів також фотографували у профіль та анфас.

                                                                  “Вінкелі” в’язнів концтаборів
      Червоний – політичні в’язні

Зелений – кримінальники

Фіолетовий – “Свідки Єгови”

Чорний – “асоціали”

Коричневий – роми

Рожевий – гомосексуали

Зірка Давида – євреї

 

 

 

В’язні Бухенвальду на перекличці. Фото: waralbum.ru

Згодом в’язні потрапляли до бараків. Усередині барак являв собою витягнуте приміщення, обабіч якого під стінами стояли дво- або триповерхові нари, у центрі — довга “параша” на 40—50 “очок”. Бараки призначалися виключно для сну, вдень там перебувати в’язням було заборонено.

Стандартний день у таборі починався з підйому о шостій ранку. Після вмивання в’язні шикувалися на перевірку. Тут мусили бути присутні всі бранці — мертвих складали поруч зі строєм. В’язні мали стояти в ідеально рівних рядах, які “рівняли” старости бараків палицями.

Далі в’язнів очікував сніданок із “кави” та шматка ерзац-хліба (ця їжа готувалася з низькоякісних замінників або зіпсованих продуктів). Після цього їх розводили на роботи, з яких вони поверталися тільки ввечері. Під час робочого дня була перерва на обід — миска юшки з брукви та гнилої картоплі та ерзац-хліб.

Будь-яка непокора каралася побоями, карцером, а то й смертю. Побиття разом із голодом, холодом та фізичним виснаженням становили одну з головних причин високої смертності в’язнів.

Захворіти у концтаборі дорівнювало вироку смерті, адже ліків у табірному шпиталі не було. Зате шпиталь був головним полем для “селекцій”, тобто відбору непрацездатних в’язнів до газових камер.

   Табірний жаргон
В’язні концтаборів послуговувалися у розмовах між собою специфічним жаргоном, який був сумішшю німецької, польської та російської мов з додатками в’язничного арго, притаманного польській мові. Частина цього жаргону являла собою своєрідну новомову, сформовану для табірного вжитку есесівською бюрократією.

Блокфюрер, блокельтестер – староста бараку.

Штубендінст – староста відділення бараку.

Шрайбер – дослівно “писар”, фактично заступник старости бараку з функцією ведення діловодства.

Проміненти – загальна назва тих в’язнів, які займали посади в табірній ієрархії, при цьому явно вислужуючись перед адміністрацією; аналог гулагівського поняття “придурки”.

Піплі – в’язні нижчого рангу, як правило, кримінальні, які складали почет високопоставленого “промінента”.

Командо – група в’язнів, відряджена на роботу певного типу.

Канада – назва командо, яка сортувало речі, конфісковані у новоприбулих в’язнів.

Есесівці концтабору Майданек із контейнерами гранул газу “Циклон-Б”, яким убивали в газових камерах. Знімок зроблено 30 липня 1944 року. Фото: waralbum.ru

Ауфнамекомандо – командо, в’язні якого обліковували новоприбулих і складали транспортні списки.

Капо – в’язень, призначений адміністрацією, для керівництва в’язнями в командо.

Форарбайтер – керівник робітничих “командо” (виконроб).

Мусульмани – вкрай виснажені в’язні (аналог “доходяг” у таборах ГУЛАГу).

Цуганги – новоприбулі в’язні, інша назва – “міліоновці”, яку вони дістали через те, що зазвичай отримували шестизначні номери.

Високі нумери – в’язні, які довгий час перебували в концтаборі, числове значення номерів яких було суттєво нижче, ніж основної маси.
Ревір – шпиталь у концтаборі. Інша назва – “умиральня”, оскільки зазвичай туди потрапляли тільки хворі у вкрай важкому стані, а в самому шпиталі не було жодних ліків.

Розвалка – розстріл.

Кролики – жінки, які були жертвами псевдомедичних експериментів з метою дослідження генетики і запліднення.

Піти на дроти – спосіб самогубства в’язнів, який полягав у киданні на табірну огорожу, через яку був пропущений електричний струм. Часто таких в’язнів ще до моменту зіткнення з “дротом” розстрілювали чергові за перетин так званої постенкетте, тобто умовної смуги, що відділяла власне табір від смуги між табором і огорожею.

Піти у газ – бути вбитим у газовій камері.

Вийти через комин – бути спаленим у крематорії.

Шпріца, сьвєнти Феноли– назва смертельної ін’єкції в серцевий м’яз, як правило, зі сполук родини фенолових, звідки й назва.

 

Скільки українців було у концтаборах Третього рейху?

Статистика в’язнів концтаборів Ніколауса Ваксманна. Малюнок: tsn.ua

Концентраційні табори були таким собі будівництвом Вавилонської вежї з в’язнями найрізноманітніших націй з окупованих країн і воюючих армій. Іноземні в’язні повинні були носити на робі позначку про країну свого походження. Відповідно до цього критерію арештантів розселяли по бараках.

Україна не була незалежною державою, тож СС не визнавали українців як окрему націю. Наші співвітчизники змушені були ідентифікувати себе з тими країнами, у складі яких були українські землі до війни.

Уродженці Радянської України в табірній статистиці проходили як громадяни Радянського Союзу. Усіх їх нацисти позначали літерою R — “росіяни”. Західних українців ідентифікували як P — “поляків”, оскільки до війни вони були громадянами Польщі. Крім того, українцям у таборах доводилося бути “румунами”, “чехами” тощо. Лише маленька, проте згуртована група українських націоналістів у концтаборі Аушвіц домоглася, щоб їх визнали окремо як українців.

Через це дати відповідь на запитання, скільки ж усього українців було в концтаборах Третього рейху, неможливо. Очевидно, що рахунок іде на сотні тисяч осіб. Понад мільйон потрапило в табори для військовополонених.

Після Другої світової війни Ліга українських політичних в’язнів з’ясувала, що українці були у 26 концтаборах та їхніх філіях. Найчастіше це були: Аушвіц, Бухенвальд, Міттельбау-Дора, Флоссенбюрг, Гросс-Розен, Ебензе, Майданек, Берген-Бельзен і Дахау.

За приблизними оцінками Ліги, в Бухенвальді на 1942 рік з-поміж 15 тис. громадян СРСР (“росіян”) 5 тис. були українцями. На початку 1943 р. українці становили 15% бранців Майданека. У таборі Флоссенбюрг українців налічувалося чверть від ув’язнених “поляків” і не менше ніж половина від “росіян”. Історики говорять про близько 110 тис. вихідців з України, яких депортували до концтабору Аушвіц: 15 тис. червоноармійців, 95 тис. євреїв із Закарпаття і приблизно 600 членів ОУН.

Бездержавність української нації обернулася тим, що сучасна Українська держава не знає точно, скільки її синів і доньок пройшли пекло гітлерівських фабрик смерті.

Автори проекту:

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бирчак, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Команда:

Зоя Бойченко, Володимир В’ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти:

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори:

Український інститут національної пам’яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”