Експерти розповіли молодим дослідникам про роботу з архівними документами

Експерти розповіли молодим дослідникам про роботу з архівними документами

Фото: galinfo.com.ua

25 молодих науковців на семінарі 10 грудня у Львові зі з’ясовували специфіку роботи з архівними джерелами та алгоритми архівного пошуку в українських та закордонних установах.

Семінар включав практичну частину, де учасники мали змогу порадитись з експертами щодо процесу роботи над своїми науковими проектами, а також обговорити ресурси, де можна знайти більше інформації для своїх робіт. 

Під час доповідей та лекцій експерти розповідали про:

  1. типи архівних документів та алгоритми архівного пошуку;
  2. те, як шукати інформацію у розсекречених архівах КҐБ та на які нюанси звертати увагу;
  3. роботу з українськими темами у закордонних архівах та режим доступу до архівних документів у Німеччині, Франції та Польщі;
  4. можливості для молодих дослідників, які пропонує Центр досліджень визвольного руху. 

Дослідникам провели екскурсію Архівом Центру досліджень визвольного руху, а також показали як відбувається процес реставрації віднайдених документів. Учасники переглянули, як виглядають повстанські архіви періоду Другої світової та визвольного руху після неї, віднайдені в молочних бідонах, та чому спецслужби строго контролювали наявність таких бідонів на виробництві. 

«Законодавчі гарантії вільного доступу до архівів — це важливо. Але справді вільний доступ у якісному розумінні — це “вмілі руки”. Це фахівці та зацікавлені, котрі володіють спеціальними знаннями. Наша команда завжди радо ділиться цими знаннями. Дякуємо Тюрмі на Лонцького та Українському інституту національної пам’яті за підтримку і співпрацю», — прокоментувала Анна Олійник, директорка Центру досліджень визвольного руху. 

Семінар «Відкриті архіви для молодих науковців» організував Центр досліджень визвольного руху спільно з Музеєм-меморіалом «Тюрма на Лонцького» за підтримки Українського інституту національної пам’яті. Участь у заході взяли науковці зі Львова, Києва, Чернігова, Харкова, Запоріжжя та інших міст України. 

Бомби, облави, містика. Львів напередодні вигнання нацистів

Бомби, облави, містика. Львів напередодні вигнання нацистів

“Людей опанувало шаленство молитви. На подвір’ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій “кімнатці навкарачки” зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато…”.

Джерело – Історична правда

Автор – Олеся Ісаюк

“…на перший погляд робили вони враження дуже добре. Озброєні всі американськими автоматами, крісів майже не бачилося. Також сам вигляд бійців, здорових, добре відживлених… в порівнянні з 1939, куди кращий. Супроти населення відносилися прихильно або байдуже-прихильно”.

Так зафіксував перші години появи у Львові “других совітів”, тобто повторну появу радянських військ, невідомий автор підпільного звіту ОУН. Відбулося це 27 липня 1944 року.

За сто два дні до того для німецької окупації Львова розпочався зворотній відлік. Після падіння Чорткова і Тернополя шлях на Львів був відкритий.

Місто почало стрімко наводнюватися німецькими військами, які готувалися до оборони чергового рубежу, у самому місті українське та польське підпілля не минало нагоди ускладнити німцям життя, а заодно і з’ясувати стосунки між собою; цивільне населення зависло між молитвами про врятування від більшовиків та пошуками шляхів і способів евакуації, а між цим усім намагалися врятуватися залишки львівського єврейства, які пережили попередні роки.

 
Схема Львівсько-Сандомирської наступальної операції Червоної армії, в ході якої 27 липня 1944 року нацистів вигнали зі Львова ЦЕНТРАЛЬНИЙ АРХІВ МІНСТЕРСТВА ОБОРОНИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

 

Перша кардинальна зміна прийшла з повітря. Бомбардування. Уперше з 1941 року бомби впали на місто 9 квітня 1944 року, за тиждень до падіння Тернополя. Цей наліт був не тільки першим, але і найбільш нищівним. Позаяк головною ціллю був залізничний вокзал, постраждали сучасні вулиці Городоцька, Бандери та прилеглі. Сильно дісталося сучасній церкві Ольги та Єлизавети.

Одна з бомб “лягла” настільки вдало, що за одним махом знищила базар Грьодлів та кінотеатр “Гражина” (знаходився на сучасній площі Кропивницького). Постраждала бібліотека Оссолінеуму, сучасна бібліотека НАНУ ім. Василя Стефаника.

Невідомий автор підпільного звіту занотував, що гарнізон виявився “цілком неприготованим” до атаки з повітря, чому сприяв факт наближення католицького Великодня, який частина гарнізону почала святкувати заздалегідь. Ще до настання самого свята можна було побачити солдатів та навіть нижчих офіцерів напідпитку.

За якийсь час бомбардування повторилося, потім було ще одне. Востаннє бомби впали на Львів 3 травня 1944 року. Жодне з них не було настільки руйнівним, як найперше. Втім, командування львівського гарнізону зробило висновки з ситуації і запровадило цілу гору різноманітних правил, які повинні були уберегти і гарнізон, і мешканців від смерті з неба.

В усіх приватних будинках та установах мав бути запас води для гасіння імовірних пожеж, при початку бомбардування належало вимкнути всі освітлювальні та опалювальні пристрої.

 
Перед Львіською оперою САЙТ “ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВА”

Наприкінці квітня цивільну адміністрацію міста взагалі “посунули” від теми охорони мешканців від бомбардувань.

Для кожного з семи районів міста був призначений офіцер, який наглядав за дотриманням правил безпеки при бомбардуваннях та затемненням. Зрозуміло, що основним клопотом такого офіцера була військова інфраструктура, але і цивільних не минали увагою.

Після початку радянського наступу — 13 липня — було сформовано спеціальні групи протиповітряної оборони з цивільних. На щастя, їм так і не довелося перевірити свої вміння на практиці.

А тим часом, німецькому гарнізонові довелося відвернутися від небезпеки з неба і зайнятися безпосередньою безпекою своїх солдатів та командирів, а також цілістю військового майна.

11 травня 1944 року зникли безвісти 2 легкових автомобілі марки “Мерседес”Наступна велика пропажа датується 24 травня — у лісі біля Винників виявили двох убитих німецьких солдатів. До того ж, викрадено вантажівку.

Через тиждень, 30 травня, невідомі викрали ще дві вантажівки. Наступний день, 31 травня, запам’ятався окупантам убивством офіцера Карла Кюффнера та викраденням автомобіля “Опель”.

У перший день червня 1944 року невідомі покращили результат, викравши вже 2 вантажівки тієї ж марки. Утім, так і залишився непобитим рекорд 27 травня — тоді пропало цілих 8 вантажівок, причому деякі були навантажені боєприпасами. Деякі авто шукали ще з 10 числа, коли ж не знайшли, вирішили все ж таки включити у звіт.

 
Автомобілі, припарковані на сучасній площі Міцкевича у Львові, 1941 рік САЙТ “ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВА”

Після цього командуванню урвався терпець і відтоді військові були змушені дотримуватися драконівських правил безпеки: було заборонено пересуватися автотранспортом поодинці, керувати авто мав спеціальний водій, а якщо такого не було, то вимагалося обов’язково блокувати ручне гальмо. Важко сказати, який був реальний ефект від цих заходів — але авто таки стали пропадати рідше.

Але щезання автомобілів було не найбільшою проблемою окупантів — у перший день червня було обстріляно двома невідомими один з постів у центрі міста та безслідно пропав молодший офіцер Герман Шрамм. Того ж дня пропало, найімовірніше, дезертирувало, 9 “добровольців”, судячи з опису приналежності до частини — так звані “хіві”, тобто солдати допоміжних добровольчих частин.

Командування гарнізону вирішило, що настав час навести порядок. І без того німецьким солдатам та офіцерам належало відбувати у відпустку, маючи при собі пістолет мінімум із 15 набоями.

Тепер німцям додали правил — у парки можна було заходити щонайменше утрьох і обов’язково зі зброєю, готовою до пострілу, а на деяких вулицях взагалі було заборонено з’являтися без зброї. Усі цивільні, затримані зі зброєю, негайно арештовувалися та доправлялися в СД для допиту.

Накази не дуже допомагали — пропажі безвісти солдатів та офіцерів у місті стали майже звичайною річчю. 3 червня пропало троє військовослужбовців Вермахту — обер-єфрейтор Руді Гіллебрандт, Роберт Шубелін, Франц Вінгльхофер.

 
Льів’яни на Адольф-Гітлер-плац, нині проспект Свободи, 1942 рік WARALBUM,RU

7 червня список пропаж поповнився лейтенантом Блохбергером. Причому окупанти щезали “з кінцями” — ні тіла, ні будь-які деталі, що могли б допомогти натрапити на сліди зниклих, так і не знайшлися.

На цьому фоні 10 червня видався відносно спокійним — втрати обмежилися викраденою вантажівкою та лімузином — обидва марки “Мерседес-Бенц”. Але вже наступного дня, 11 червня, доброволець-серб Батовач полишив місце служби, одночасно викравши вантажівку, і безслідно зник старший сержант Георг Гуттнер.

12 червня було оголошено розшук доктора Шене — офіцер пропав безвісти в один з попередніх днів та стало відомо про викрадення невідомими вантажівки “Опель-Бліц”. Через кілька днів, 15 червня 1944 року, оголосили про розшук одразу трьох військовослужбовців Вермахту — Хайнца Тітца, Адольфа Сеффера, Йозефа Вагнера. На цьому етапі факт викрадення ще одного лімузина “Мерседес-Бенц” уже, мабуть, сприймався, як належне.

 
Німецьке оголошення з погрозами каральних операцій, якщо українські повстанці не повернуть доктора Шене живого. Оскільки цю вимогу в принципі виконати було неможливо — Шене застрелили упівці в його автомобілі прямо на дорозі між селами Веринь і Роздол Миколаївського району Львівщини — нацистські окупанти згадалі села спалили

Коли наступного тижня не відбулося жодних НП, командування гарнізону, мабуть, зітхнуло з полегшенням. Трохи рано — 23 червня у околицях Високого замку знайшли тіло застреленого ротенфюрера СС. Кругом тіла були сліди трьох невідомих.

Усі відповідні служби були поставлені на вуха. Правда, безрезультатно. Єдиним наслідком стало те, що невідомі тимчасово притихли — наступними “пропажами” стали сержант Альфред Шварц та доброволець Роман Соцький. Обидва “зникли за невстановлених обставин”.

Авторів усіх перерахованих пригод треба було б шукати серед українських або польских підпільників. Останні в процесі проріджування рядів окупанта не забували про власні рахунки.

Пости української поліції, нарівні з німецькими солдатами, були постійними об’єктами нападів польських підпільників. Поліціянти відплачували затриманням кожного підозрілого, який розмовляв польською, — в одного з таких затриманих 3 травня 1944 року виявили списки українських поліцейських, у якому були зазначені їхні приватні адреси.

З протилежного боку ситуація виглядала подібно — польська поліція не минала нагоди затримати підозрілих українців, а польська поліція була не менш ласим шматком для українських боївкарів.

У цей злагоджений хор із червня 1944 року включилося й радянське підпілля, яке досі перебувало в напівживому стані. Ще з квітня комуністичні підпільники активізували пропаганду. Після початку бомбардувань містом почали кружляли чутки, начебто обширні руйнування після першого нальоту були наслідком діяльності радянських підпільників, які начебто давали знаки радянським бомбардувальникам.

Агітація комуністичного підпілля дещо стихла після того, як у квітні СД “накрила” підпільну друкарню комуністів. Втім, це явно була не остання друкарня, оскільки з часом листівки знов почали з’являтися. Асортимент того, що поширювали “на землі”, доповнювала пропаганда з повітря — крім бомб, з радянських літаків скидали листівки під назвою “Вісті з Радянської батьківщини”.

Уже 17 квітня комуністи провели збори, на яких орім них самих, був присутній і замаскований агент націоналістів — завдяки йому підпілля ОУН(б) взнало про плани комуністів у зручний момент перехопити владу.

 
“Вісті з Радянської Батьківщини” за 1943 рік, які видавало Головне політичне управління Червоної армії ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ-МУЗЕЙ ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ

Утім, ці плани так і залишилися планами — члени комуністичного підпілля вважали за доцільніше потроху зникати з міста — як припускали, у пошуках шляхів до Червоної армії, яка наступала.

Загальна ситуація цілком підпадала під замальовку мемуариста з рядів німецьк

 
Греко-католицька черниця Чину святого Василія Великого сестра Маріям (в миру – Анастасія Волошин) є найвідомішою українською стигматичкою. Стигми в неї з’явилися у віці 24 років. Вона дожила до часів незалежності України й помера в 1994 році ВІКІПЕДІЯ

ої армії: “Той, хто ввечері йде темними вулицями, не зважується розмовляти, бо ніхто не хоче дати зрозуміти, якого є походження. Поляки бояться нападу українців, українці — нападу поляків, а німці бояться одних і других, але всі разом називають себе християнами”.

Серед усього цього цивільному населенню залишалося хіба що вичікувати і молитися. І воно молилося — містичні настрої злетіли до небачених висот:

“Людей опанувало шаленство молитви. На подвір’ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій “кімнатці навкарачки” зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато…”.

Популярною особою стала стигматичка Настя Волошин [людина, в якої на ті з’являлися сліди крові, схожі на п’ять ран, які отримав Христос під час розіп’яття – ІП], яка начебто пророкувала: “Вони (тобто радянські війська — О.І.) сюди не прийдуть”.

7 червня цивільне населення відчуло на собі дихання фронту: вийшов наказ мобілізувати чоловіче населення — як українців, так і поляків 1909—1930 років народження на копання оборонних шанців на імовірному напрямку наступу радянських військ.

Населення уникало цієї повинності, як могло, і недаремно — у приміських та сільських місцевостях організація цієї повинності виглядала, як централізований масовий вигін цивільного населення на копання окопів та інших оборонних споруд, при цьому абсолютно не зважаючи на бомбардування та артилерійський вогонь наступаючого противника, що неодноразово ставало причиною людських жертв.

Крім цього, поширилася практика проведення каральних рейдів на села за активної участі так званих “чорних”, тобто колишніх червоноармійців, яких вербували у таборах військовополонених. Почастішали “лапанки” на молодь, яку вивозили, як остарбайтерів. Повсякденною реальністю стали перевірки документів.

З початку липня почалася організація евакуації. Були оголошені спеціальні поїзди, які відправлялися двічі на день. Втім, реально з них могли скористати тільки працівники окупаційної адміністрації, їхні родичі та ті, хто міг пред’явити посвідчення працівника будь-якої легальної установи.

Очевидно, таких було не надто багато. Більшість шукала шляху виїзду самостійно.

 
Обов’язкова постанова Львівського міськвиконкому №1 від 27 липня 1944 “Про відновлення порядоку організації безпеки господарського та культурного життя” ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

На практиці евакуація мала такий вигляд: “Сама евакуація була зорганізована досить добре, кожний знав, який поїзд його повезе, а в Криниці втікачів зустрічали представники Комітету й давали призначення до різних сіл“.

Втім, це стосувалося тільки початкового періоду евакуації, приблизно до початку липня 1944 року. По мірі пришвидшення подій евакуація ставала усе більш похапливою — в останні дні, наприклад, поліцейські з сім’ями виїжджали просто возами.

13 липня розпочався наступ. 20-21 липня лінію німецької оборони прорвали. Цивільне населення Львова охопила паніка. Водночас розпочалися грабунки складів.

За словами підпільного звітодавця, “…наша інтелігенція… попала в паніку. Забувши при цьому про ліс, про який часом романтично мріяла і почала розглядатися — хоч за пляцкартою, хоч за автом, яке б відвезло в остаточності хоч до Самбора… На двірці, при автах, за пляцкартами діялись дантейські сцени. Кожний транспорт від авта до ручних тачок коштував колосальні суми”.

 
Офіційний комуністичний мітинг з нагоди вигнання нацистів зі Львова

Одночасно дві підпільні структури — українська та польська — використовували загальний наростаючий хаос для перегрупування власних сил.

Для них обох взяття Золочева та Красного означало абсолютну неминучість повернення радянської влади і, відповідно, сигналом до заходів з адаптації власних структур: “…ми поспішали ще полагодити останні зв’язки-стрічі, сходини та переставити нашу працю на нову дійсність…”.

Польське підпілля використало загальний хаос для закидання у місто власних кадрів: “Одні поляки, замість виїздити, приїхали до Львова із заходу на спеціяльні доручення. На вулицях можна було зауважити… приспішений ритм їх підпільного життя”.

Навіть у таких умовах хтось думав не тільки про великі події. У рубриці оголошень збереглося таке з липня 1944 року: “Михайле (такий-то), озвися, бо ти пішов і пропав, а я не знаю, що думати”.

Зранку 27 липня все притихло. Основним звуком були постріли зі сходу, від сторони вулиці Личаківської. Стрілянина наростала, з часом потягнулися підрозділи відступаючих німців. За ними рухалися наступаючі “старі нові” володарі міста, які покинули його неповні три роки тому…

30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

Звіт Національних зборів 30 червня 1941 Джерело: Вікіпедія
Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже «Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли» і влада фактично валялася на вулиці.

Джерело – Історична правда

Автор – Олеся Ісаюк, Національний музей – меморіал «Тюрма на Лонцького» Центр досліджень визвольного руху

Пізно ввечері 22 червня двоє приятелів прощалися на одній з краківських вулиць. Один сказав іншому: “Вважай, щоб тебе не примкнули. Хай тобі Бог помагає”. Двох приятелів звали Степан Бандера та Ярослав Стецько. Другий із них вирушав до Львова. Кільканадцять годин тому почалася німецько-радянська війна…

До колишнього кордону з Радянським Союзом Стецько з товаришами добирався підручним транспортом. Аж після в’їзду у формальні кордони Союзу вдалося натрапити на покинуту радянську вантажівку. Націоналісти обліпили свою здобич агітаційними плакатами та листівками і якнайшвидше рвонули на Львів.

Кілька разів вони мало не наштовхнулися на відступаючі радянські частини, іншим разом мало не “погоріли” на фальшивих документах. Врешті, уже без жодних документів, бездоріжжям, старанно обминаючи місця, де можна було наткнутися на війська, вони добиралися до Львова.

 
Заступник провідника ОУН Степана Банедри в 1940-41 роках Ярослав Стецько і отець Василь Лаба на вулиці Львова, 1930-ті роки АРХІВ ОУН У ЛОНДОНІ

 

Рейд закінчився 30 червня 1941 року. Цей день почався для мешканців міста дуже незвично. Лешек Аллерханд, дев’ятирічний нащадок династії львівських юристів єврейського походження “…стояв біля вікна і дивився: було порожньо. Раптом з боку вулиці Легіонів [сучасний проспект Свободи] почув ритмічний стукіт, начеб хтось бив у бубен. …За хвилину показалася військова колона. Ішли рівними рядами, рівномірно вистукуючи військовими черевиками, у шоломах, зі зброєю на плечах, як намальовані. Виглядали так гарно, що я завмер…. Запанувала загальна радість; довкола синьо-жовті прапори, багато людей з синьо-жовтими пов’язками…”.

“…Колона війська зрівнялася зі мною. Напереді йшов молодий щуплий вояк з пістолем при боці, задивлений на храм св. Юра. З боків посипалися на вояків квіти. Вояки хапали їх і закричали: “Слава Україні!”, — “остовпів” Богдан Казанівський, член ОУН (б), який за два дні до того чудом вирвався з “Бригідок” [в’язниця на вул. Городоцькій — ІП]. Український батальйон “Нахтігаль” випередив німців і першим увійшов до Львова. У його “хвості” з кількагодинним інтервалом в’їхала машина з оунівцями: Стецьком, Іваном Равликом, Львом Ребетом, Василем Куком, Дмитром Яцівим та Іваном Вітошинським.

 

 
Підрозділ батальйону “Нахтігаль” марширує вулицею Львова АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗОЛЬНОГО РУХУ

Наставав “момент істини”  короткий момент, коли один окупант пішов, а інший ще не прийшов. Цю мить націоналісти планували використати для відновлення незалежності України. Війна нацистів і Совєтів була тільки зручною нагодою використати зосередженість могутніх сил на взаємних “розборках”: “ОУН використає війну з СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську державу”.

Хоча проголошення нової державності завжди є більше плодом політичної волі, ніж наслідком юридичних актів, “бандерівці” старанно попрацювали над тим, щоб “по справі” не залишилося підстав заявляти про юридичну нелегітимність Акта.

Адже від старанності в питанні юридичних формальностей залежала вірогідність і легітимність української незалежності. Підготовка до проголошення незалежності почалася ще в лютому 1941 року. Остаточно на Великому Зборі ОУН(б) у квітні 1941 року було вирішено проголосити незалежність України після початку імовірної німецько-радянської війни.

У травні 1941 року в Кракові за активної участі ОУН(б) формується Український національний комітет під керівництвом генерала Всеволода Петріва. Ця організація об’єднала під своїм дахом майже всі українські організації на еміграції. Тоді ж приготували чернетку Акта.

14 червня Комітет видає декларацію, якою уповноважує Ярослава Стецька і його товаришів з “похідної групи” на проголошення Акта. Сам Акт недаремно називався “Актом відновлення” — таким чином наголошувалося на тому, що бандерівці тільки відновлюють незалежну Україну, проголошену 1918 року і остаточно окуповану більшовиками в 1920 році. Вони могли критикувати попереднє покоління за “м’якотілість” і “опортунізм”, але чітко розуміли — держава, як інституція вища за партійні і поколіннєві спори.

 
Солдати “Нахтігалю” у Львові АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Союзників у боротьбі прийнято шукати за спільною метою та цінностями. ОУН(б) довелося їх шукати за принципом “що залишилося”. Великобританія більше переймалася своїми колоніями, ніж європейськими справами. Франція увесь міжвоєнний період будувала “бар’єр проти комунізму”, де центральна роль відводилася Польщі. Італійського диктатора більше цікавив балканський регіон, решта ж країн або переймалися виключно власними справами, або ж були замало впливовими.

Винятком була Німеччина. Після приходу до влади нацистів ця країна остаточно націлилася на зміну європейського балансу сил і міжнародного порядку. Це означало війну — раніше чи пізніше.

Війна давала Україні шанс на зміну власної незавидної ситуації поділеної та окупованої території — тож політичний прагматизм диктував діяти за принципом: “Ворог мого ворога — мій друг”. У версії керівництва ОУН (б) це звучало так: “Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо, як природніх союзників”.

Навряд чи націоналісти були настільки наївними, щоб не розуміти дійсних цілей нацистів. Перед ними були долі окупованих європейських держав, тож виникало питання — якщо нацисти так поводилися з незалежними до 1939 року країнами, що ж буде з бездержавним народом?

До того ж, вони самі мали за спиною приклад Карпатської України, яка стала жертвою угорських військ з санкції Гітлера. А один з лідерів ОУН(б), Микола Лебедь, після успішного замаху на польського міністра внутрішніх справ Перацького був виданий польській поліції саме з території Німеччини.

 
Керівник усієї підпільної мережі ОУН(б) в Україні — крайовий провідник Іван Климів-“Євген Легенда”

Логічно, ОУН (б) зовсім не поспішала повідомляти нацистам про свої плани, особливо ту їх частину, яка передбачала проголошення незалежності і побудову власної державності. Але про наслідки імовірної окупаційної політики бандерівці німців попередили — 23 червня 1941 року в Рейхсканцелярію Володимир Стахів, голова Українського національного комітету передав меморандум, де чітко значилося: “Неправильно заведена політика може призвести до небажаних наслідків для стосунків обох народів”.

Єдиним принципом, від якого відштовхувалися бандерівці у своїх намірах, було ставлення нацистської Німеччини до ідеї незалежної України. У меморандумі ясно читалися вимоги гарантій політичної незалежності України, рівноправності в економічних відносинах та збереження за Україною права на власну армію.

Група, очолювана Стецьком і мала зреалізувати все згадане в меморандумі. Їм пощастило — один з тих, кого вони зустріли під час першої зупинки на площі св. Юра, був провідник ОУН(б) у Львові.

Ярослав Стецько негайно розпорядився — організувати скликання Національних зборів на вечір того ж дня, сформувати Міське управління Львова як тимчасову адміністрацію міста та негайно зайняти радіостанцію. Дальший маршрут проліг до приміщення колишнього банку “Дністер” — зараз це будинок по вул. Руській, 10.

Треба було зайнятися нагальними практичними речами. Усю першу половину дня зайняли розшуки у Львові представників довоєнного українського політичного істеблішменту і переговори з ними.

У першій половині дня зв’язкові Тарас Онишкевич, Микола Гошовський та Володимир Лобай сконтактували новоприбулих із мережею підпілля на місцях і з самим провідником ОУН (б) в Україні Іваном Климівим‑”Євгеном Легендою”.

 
Керівник міського комісаріату Української народної міліції Львова Євген Врецьона

Члени ОУН(б) Іван Равлик та Євген Врецьона зайнялися організацією міліції — після відступу радянської влади підтримувати спокій у місті було нікому. Ярослав Старух разом з Львом Ребетом відновили роботу львівської радіостанції, яка стала радіостанцією ім. Євгена Коновальця.

У місті також перебував батальйон “Нахтігаль”, який складався майже поголовно з членів ОУН, але його відразу після прибуття розпустили у тижневу відпустку.

Сам командир “Нахтігалю” з українського боку, обдарований військовик Роман Шухевич, не зміг підключитися до зусиль своїх товаришів — серед мертвих тіл, які виявили на подвір’ї тюрми на вул. Лонцького, було тіло його брата, Юрія…

Ярослав Стецько подався просити аудієнції у митрополита Греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Попри не найкраще самопочуття, Митрополит прийняв несподіваного візитера. Перш за все Ярослав Стецько розповів Митрополитові про ситуацію та наміри ОУН(б) та попросив про благословення для задуманого проголошення. Свою відповідь Митрополит завершив словами: “Честь України вимагає зробити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім’я Боже, я благословляю”.

 
Так могла виглядати сцена впізнання Романом Шухевичем тіла свого брата. Невідомий німецький вояк стоїть поруч із тілами розстріляних в’язнів на подвір’ї тюрми НКВД на вул. Лонцького (нині — Бандери)

“Час пік” настав увечері 30 червня. У будинку “Просвіти”, яка розташувалася під одним дахом із банком “Дністер”, на 18.00 зібралися попередньо запрошені представники політичних середовищ Львова. Навіть при тому, що значну частину з них за попередні два роки було вивезено, ув’язнено, вбито, загальна кількість зібраних сягала сотні.

Перед самими зборами виникла дискусія — чи варто проголошувати відновлення держави саме зараз? Може, краще все ж у Києві? Чи бодай при наявності мінімально дієздатного державного та військового апарату? Ярослав Стецько, Василь Кук та представник Митрополита о. Йосиф Сліпий наполягли на негайному проголошенню незалежності.

Після цього Ярослав Стецько відкрив збори. Промови виголошували по черзі о. Йосип Сліпий, о. Іван Гриньох, капелан “Нахтігалю”, Василь Кук. Останній зачитав наказ Степана Бандери про призначення Ярослава Стецька головою уряду — Українського державного правління.

 
Площа Ринок у Львові. Містяни збираються перед тим, як Ярослав Стецько зачитає Акт відновлення Української держави АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

 

Збори уже наближалися до кінця, коли у залі з’явилися двоє німецьких офіцерів: Ганс Кох і Ернст цу Айкерн. Обидва несподіваних гостей — вони довідалися про плани “бандерівців” чисто випадково — відмовилися від місця у президії. Кох попросив слова і у своїй промові гостро розкритикував зібрання і застеріг присутніх від будь-яких політичних рішень, прерогатива яких, за логікою Коха, належала виключно фюрерові.

Місію рятівника ситуації взяв на себе журналіст Іван Вітошинський. Після промови Коха він виступив з промовою про потребу спільної боротьби німців та українців проти більшовизму. Після цього запросив Коха зайняти місце у залі. У відповідь почув коротке “Дякую, ні”. Несподівані гості вийшли з залу.

Події далі йшли заздалегідь наміченим ходом.

Після інтермедії з німецькими представниками Вітошинський передав слово Стецькові. Той вийшов на балкон “Просвіти” і звідти зачитав Акт відновлення Української держави. Натовп львів’ян-українців, які зібралися під будинком, відреагували аплодисментами та співом “Не пора, не пора…”.

 
Оригінальний примірник Акта відновлення Української держави з підписом та правками Ярослава Стецька. У документі видно, як слово “проголошення” викреслено й замінено на відновлення. ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ВИЩИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ

Наступного дня текст Акта почули сотні тисяч громадян новопроголошеної держави. Його зачитав по радіо Юліан Савицький. За кілька днів його заарештують. Він пройде Аушвіц, Маутхаузен та Ебензе — і загине від виснаження на Великдень 1945 року, не доживши кількох годин до визволення концтабору американськими військами.

Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже “Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли” і влада фактично валялася на вулиці.

Її треба було взяти, використавши “зайнятість” великих, симпатію населення, і переваги власної добре організованої підпільної структури.

Після взяття під контроль приміщень місцевих органів влади негайно вивішувався синьо-жовтий стяг, проголошувалася належність даної території до відновленої Української держави… І розпочиналася гарячкова робота — формування власної влади, підтримання порядку, організація життя, формування власної армії…..

Усі решта були в більшому чи меншому здивуванні. Проголошення Акта стало несподіванкою навіть для частини Українського національного комітету — на засіданні Комітету 22 червня розглядали кандидатури на членів майбутнього українського уряду, а вже 30 червня всі постанови виявилися “поставлені на вуха”.

 
Проголошення акту відновлення державності 30 червня 1941 року в Самборі Львівської області

Неприємно здивувалися поляки. Причому верхівка польського підпілля залишалася у невіданні щодо суті того, що відбулося у Львові ще кілька днів — перехід фронту поламав усі лінії і ритми зв’язку.

Один із марш-агентів тоді ще Союзу збройної боротьби, майбутній знаменитий кур’єр Ян Новак‑”Єзьоранський” випадково зустрів у потязі д-ра Володимира Горбового. Той розповів попутникові останні новини — так польська верхівка отримала перші чіткі відомості про успіх конкурентів.

 
Володимир Горбовий, в. о. голови Українського національного комітету в Кракові (до згоди Петріва), генеральний суддя ОУН

Від німців не доходило жодного сигналу. Щось підозрюючи, вони ще 22 червня заборонили Степанові Бандері та фактичному керівникові Українського національного комітету покидати Краків без відома влади. Але промова Коха кілька днів залишалася єдиною реакцією.

Степан Бандера надвечір того ж 22 червня вирушив у напрямку Львова у товаристві Михайла Турчмановича, Теофілії Бзової та свого швагра (брата дружини) Лева Опарівського, який керував автомобілем. Початковий план передбачав перетнути кордон у районі Ярослава. Та після прибуття у місто місцеві підпільники попередили — перехід ненадійний.

Уся група вирушила до Холма. Там стало відомо, що німці розшукують Бандеру і пропонують розмову. Супутники висловили підозру, що йдеться про завуальований арешт. Умовляння не йти сам провідник “збив” аргументом: “…тоді німці скажуть, що хотіли з нами говорити, лише не було з ким, що ми не схотіли, повтікали, поховалися”.

Після зустрічі Бандера “до своїх” не повернувся. Проголошення Акта він зустрів у Кракові. Через п’ять днів його разом з частиною членів президії УНК викликав заступник генерального губернатора Франка Йозеф Бюлер і офіційно заявив про неприйняття Третім Райхом проголошення незалежності України та озвучив вимогу відкликати Акт.

За кілька днів до того, вислухавши звіт про події у Львові, Гітлер заявив: “Товаришу Гіммлер, зробіть порядок з цією бандою!”. Під “бандою” розумілося членів ОУН(б), у першу чергу верхівку Організації.

 
Двоє окупаційних урядовців, які допитували Бандеру в Кракові — Бюлер (посередині) та Кундт (праворуч), травень 1941 року ФЕДЕРАЛЬНИЙ АРХІВ НІМЕЧЧИНИ

Для ОУН не було секретом існування у середовищі нацистського керівництва двох різних поглядів на подальшу політику щодо України. З одного боку, прихильники жорсткої лінії наполягали на позбавленні України будь-якої самостійності і нещадному викачуванні з неї ресурсів, з іншого — міністр окупованих східних територій Альфред Розенберг просував “м’яку лінію”, суть якої була у формуванні позірно самостійного українського уряду та фактично формування маріонеткової держави рід протекторатом Третього Райху.

У ситуації неясного майбутнього тактика “доконаного факту”, яку застосували “бандерівці”, давала шанси змусити “союзника-противника” продемонструвати своє справжнє обличчя.

Після такого розпорядження шансів уникнути арешту майже не було. Бандеру заарештували зразу ж після відмови скасувати акт. Його перевозять у Берлін, і вже 7 липня помічник державного секретаря і заступник Бюлера обер-фюрер СА Ернст Кундт проводить перший допит. Звинувачення — “зрада фюрера”. Повторюється вимога — скасувати Акт відновлення державності. Бандера знову відмовляється.

 
Повідомлення про відновлення незалежності України 30 червня 1941 року у Львові та вітальний лист митрополита Андрея Шептицького з цього приводу в газеті “Самостійна Україна” (м. Станиславів — Івано-Франківськ) LIBRARIA

Так гра у співробітництво, а точніше сказати, “хто кого використає”, остаточно закінчилася, не протривавши й півроку, якщо рахувати від формування батальйонів “Нахтігаль” та “Роланд”.

9 липня заарештовують Ярослава Стецька. Також на початку липня заарештовано “націоналістичну” частину Українського державного правління. Згодом Бандеру і його товаришів відправлять у концтабір Заксенхаузен, де вони проведуть найближчі три роки — до осені 1944 року.

Це не буде фіналом. 15 вересня відбудуться масові арешти націоналістів по всій території, контрольованій нацистами. Рахунок заарештованих піде на десятки. Декого, як наприклад, Миколу Климишина, керівника Північної похідної групи, заарештують ще до “великих арештів”. Усі заарештовані пройдуть через німецькі тюрми та концтабори — серед них найстрашніший і найбільший Аушвіц.

Українська міліція Львова: «бандерівська» чи «робітничо-селянська»?

Українська міліція Львова: «бандерівська» чи «робітничо-селянська»?

Здебільшого діяльність української міліції у Львові розглядають у контексті антиєврейських акцій літа 1941 року. Натомість питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій як правило залишаються поза увагою.

Джерело – Історична правда

Автор – Сергій Рябенко, співробітник Українського інституту національної пам’яті

Від “Історичної правди”: 2012 року ми опублікували переклад статті канадського професора українського походження Джона-Пола Химки “Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба“.

Публікація спровокувала бурхиву полеміку. Сергій Рябенко у відповідь написав статтю “Слідами “Львівського погрому” Джона-Пола Химки“, в якій дуже докладно критикував підхід професора Химки.

Опонуючи, Джон-Пол Химка у колонці “Ще кілька слів про львівський погром” показав на кількох прикладах свій спосіб ідентифікації осіб, які, на його думку, брали участь у львівському погромі. 

Дальші пошуки в архівах привели Сергія Рябенка до висновків, які заперечують тверження професора Химки.

У пропонованій Вам сатті автор розглядає питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій.

30 червня 1941 року за ініціативи ОУН Національні збори проголосили у Львові відновлення Української держави. Було сформовано уряд, який очолив заступник Степана Бандери Ярослав Стецько.

Однак у плани Третього Райху аж ніяк не входило створення будь-якої самостійної Української держави. Тому після відмови ОУН скасувати Акт відновлення незалежності, Бандеру та Стецька заарештували та помістили під домашній арешт, а згодом відправили до концтабору.

Український уряд припинив своє існування. І вже з осені 1941 року ОУН перейшла до протистояння з Німеччиною, яку визнала таким самим ворогом української державності, як і СРСР.

Тим не менше влітку ОУН та уряд Стецька встигли зробити ряд кроків, спрямованих на розбудову структур новопосталої держави. Одним з них стало створення Української народної міліції (УНМ).

Здебільшого дослідники розглядають діяльність української міліції у Львові у контексті антиєврейських акцій літа 1941 року. Натомість питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій як правило залишаються поза увагою. Як наслідок – доволі поширеною є точка зору, ніби міліція Львова у переважній більшості складалася з членів ОУН.

До прикладу Джон-Пол Химка стверджував, що джерелами створення УНМ були “активісти ОУН, що прийшли до Львова із Кракова, та члени ОУН зі Львова, розквартировані на пагорбі Святого Георгія. Третім джерелом були колишні радянські українські міліціонери”.

Ці радянські міліціонери на думку дослідника могли стати на бік ОУН або, щоб дистанціюватися від “своїх попередніх зв’язків з радянською адміністрацією”, або просто тому, що “деякі з цих людей вже були членами ОУН та вступили до радянської міліції, щоб отримати досвід поліцейської служби”. Чисельність УНМ Львова Химка оцінював у “понад 300 міліціонерів”.

Міліціонер львівської міліції. Світлину надано Володимиром Бірчаком. Оригінал зберігається в архіві Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

Немає чіткого розуміння і щодо керівників львівської міліції. У різних джерелах (здебільшого мемуарного характеру – С.Р.) такими називають оунівців Івана Равлика, Євгена Врецьону та Омеляна Матлу. Інколи згадується про причетність до творення УНМ Івана Климова – “Легенди” та навіть Романа Шухевича.

Чи так це? І чи дійсно українська міліція Львова складалася лише або у переважній більшості з членів ОУН та колишніх радянських міліціонерів? Спробуємо розібратися.

Оунівські інструкції

Перші згадки про українську міліцію зустрічаються у документах ОУН ще навесні 1940 року. Тоді Революційний провід розробив проект плану антирадянського повстання, яким серед іншого передбачалося створення міліції.

Вона мала входити до складу структур Служби безпеки ОУН, підпорядковуючись одночасно керівникам місцевих революційних проводів та комендантам СБ. Чисельність міліції у містах не визначалося, хоча для районів, наприклад, пропонувалося встановити, що у розпорядженні СБ загалом “повинно бути 50–100 крісів (тобто озброєних рушницями осіб – С. Р.)”.

Утім, цей план залишився лише у проекті, і до його практичного втілення справа не дійшла. Вже у травні наступного року бандерівці розробили іншу інструкцію, яка докладно описувала процес створення Народної міліції, починаючи від сільського, і закінчуючи обласним рівнем.

Інструкція ОУН (б) щодо організації Служби безпеки та підрозділів народної міліції на звільнених від більшовиків територіях України. Травень 1941 року. Галузевий державний архів Служби безпеки України, фонд 13, справа 376, том 49

Передбачалося, що у кожному обласному місті – а до таких відносився і Львів – паралельно мала відбуватися мобілізація членів УНМ (на це відводилося 2 дні – С.Р.) та створення управлінського органу – міської команди. Потому мали бути організовані районні відділення УНМ з особовим складом у кількості “в залежності від потреби 100-150 людей”.

Крім того, міський комендант додатково мав утворити з частини міліціонерів окремий відділ – так званий “постійний запас команди НМ” у кількості 150-200 осіб.

Таким чином, навесні 1941 року у Львові передбачалося створення підрозділів УНМ, загальною чисельністю від 250 до 350 і більше осіб.

Особовий склад: чисельність, вік, місце народження

У Державному архіві Львівської області зберігаються списки міліціонерів, за допомогою яких можна встановити структуру та кількісний склад УНМ Львова. У них також містяться дані щодо дати та місця народження, наявності або відсутності у міліціонерів військового досвіду, та, найголовніше – часу їхнього вступу до міліції.

Так виглядають списки міліціонерів. На фото – початок списку працівників міської команди УНМ Львова. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 149

Отже за списками українська міліція Львова складалася з міської команди та чотирьох районних комісаріатів, один із яких був додатково поділений на три ревіри (дільниці). Крім того як самостійні підрозділи існували слідчий відділ та в’язнична сторожа.

Згідно списків загальна кількість міліціонерів становила 362 особи, що приблизно відповідало інструкції ОУН. Слід, однак, зважати, що вказана цифра – це чисельність міліції Львова станом на першу декаду серпня 1941 року.

Уточнення. Всього у списках міліціонерів Львова значиться 363 прізвища. Проте у цих списках двічі вказується одна і та сама особа – Василь Турковський, спочатку як працівник міської команди, а потім окремо як керівник слідчого відділу. Тому загальна кількість міліціонерів складає 362 особи.

Зворотній бік посвідчення Василя Турковського. Хоча Турковський вступив до міліції Львова 2 липня, його “виказку міліціонера” було оформлено лише 14-го

Невдовзі УНМ була ліквідована, а замість неї німецька окупаційна адміністрація створила так звану українську поліцію. Якщо ж проаналізувати дати вступу міліціонерів до лав міліції, то ситуація виглядає наступним чином.

Станом на 30 червня до лав УНМ вступили 138 осіб або трохи більше 38% від загальної чисельності. 1 липня до них приєдналися ще 7 осіб (майже 2%), 2-го – 29 (8%), а 3-го і пізніше – 102 особи (28%). Щодо 86 осіб (24%) дані про час їх вступу до міліції у списках відсутні.

Отже станом на 2 липня – закінчення відведеного інструкцією ОУН дводенного мобілізаційного етапу – особовий склад УНМ становив 174 особи, тобто був укомплектований менш ніж наполовину.

Інші цифри наводить у звіті крайовий провідник ОУН Іван Климів – “Легенда”, який відповідав за організацію повстанських структур та української армії на звільненій від більшовиків території.

Він вказував, що у Львові “переводиться вишкіл міліціянтів по комісаріятах (всіх комісаріятів є 4) а всіх міліціянтів є приблизно 800 (вісімсот)“. Однак жодними іншими документами така чисельність міліції Львова не підтверджується. Тому ймовірно звітодавець просто помилився щодо кількості або свідомо її завищив.

Утім, можливо, що ця цифра насправді включала не лише працівників міської міліції, але й міліціонерів двох сотень окружної міліції з прилеглих до Львова районів та крайової команди УНМ, яка згідно документів також існувала вже на початку липня.

За статтю абсолютну більшість (337 осіб або 93%) працівників міліції Львова складали чоловіки. Жінок було 23 (трохи більше 6%), а стать ще 2 осіб (0,6 %) визначити неможливо, так як вказано лише прізвище.

За віком найбільшу кількість працівників УНМ становили особи, народжені у 1911-1920 роках (150 або 41%) та у 1900-1910 роках (112 або майже 31%). Народжених до 1900-го та після 1921 року було значно менше – 27 (7,4 %) та 64 особи (17,7 %) відповідно. Ще по 9 особах (2,5 %) дані відсутні.

Майже дві третини (238 осіб або 65,7 %) міліціонерів Львова були уродженцями сіл. Народилися у містах близько третини (109 осіб або 30,1 %). Щодо решти 15 осіб (4%) дані відсутні або їх неможливо точно встановити.

Тимчасове посвідчення працівника слідчого відділу Олександра Залокоцького. Такі посвідки “другого” типу містили підпис комісара львівської міліції Євгена Врецьони. Державний архів Львівської області (ДАЛО), фонд Р12, опис 1, справа 150

За місцем народження так само дві третини (240 або 66%) працівників УНМ були уродженцями сучасної Львівської області, 28 (7,7 %) – Тернопільської, і 22 (6,1 %) – Івано-Франківської області.

Уродженців інших регіонів було значно менше: Закарпаття – 3 (менше 1%), Буковини – 5 (1,5 %), Бессарабії, Наддніпрянщини та Донбасу – 4 (1%). Ще 17 осіб (менше 5%) народилися на території сучасної Польщі. І, нарешті, щодо 43 осіб (майже 12%) дані про місце народження відсутні або їх неможливо встановити точно. Цікаво, що уродженців самого Львова у лавах міліції виявилося порівняно небагато – усього 56 осіб (15,5 %).

Нарешті по наявності у міліціонерів військового досвіду маємо таку картину. Майже половина (167 або 46%) працівників УНМ його узагалі не мали. Щодо 62 осіб (17%) будь-які дані відсутні. Тобто військовий досвід загалом мали лише близько третини міліціонерів.

З них абсолютна більшість (103 або 28%) здобули його у польській армії. Ще 4 особи (1%) – це колишні вояки УГА, і по 1 особі – армії УНР, Січових стрільців, румунської, угорської та навіть колишньої австрійської армій. Вишкіл у лавах ОУН здобули усього 2 особи (0,5 %), дещо більше 8 (2%) та 4 (1%) отримали його в українських організаціях “Сокіл” та “Луг”. Ще 1 особа набула військового досвіду у інший спосіб.

Цікаво, що власне “поліцейський” досвід встигла отримати зовсім незначна кількість міліціонерів. Таких виявилося аж цілих 6: п’ятеро (1,4 %) колишніх радянських міліціонерів та один працівник польської поліції.

Приналежність до ОУН

На питанні про приналежність міліціонерів до ОУН слід зупинитись окремо. Якщо не брати до уваги 2 згаданих випадки проходження вишколу, у списках міліціонерів будь-яка інформація про їх організаційну приналежність відсутня в принципі.

Однак у Державному архіві Львівської області зберігаються власноруч написані у серпні 1941 року заяви про вступ до лав створеної німцями української поліції. Таких заяв 101, що становить майже 25% від загальної кількості поліцейських за списками. У 58 випадках вказується про попередню роботу кандидатів у лавах української міліції.

Власноручний життєпис колишнього міліціонера І комісаріату УНМ Львова Ілька Пасічника. Такі “автобіографії” додавалися до заяв кандидатів на вступ до української поліції, яка була створена німецькою окупаційною адміністрацією після ліквідації міліції у серпні 1941 року. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 4

Шляхом співставлення даних з заяв із списками міліціонерів вдалося встановити, що у 40 випадках з 58 особи працювали у міському або районних комісаріатах львівської міліції. Загалом це становить трохи більше 11% від загальної кількості працівників УНМ. Тож за відсутності інших статистичних даних така кількість заяв є доволі репрезентативною.

Як не дивно, але аналіз заяв колишніх міліціонерів показує, що бандерівців серед них було насправді порівняно небагато. Так лише 5 з 40 або 12,5% працівників УНМ належали до ОУН. Щоправда абсолютна більшість з них (4 з 5 або 80%) вступили до міліції Львова 30 червня.

Ще 1 особа (2,5%) раніше була членом Фронту національної єдності (ФНЄ). Значно більшою (13 з 40 або 32,5%) була кількість тих, що до 1939 року належали до українських організацій “Луг”, “Просвіта”, “Сокіл”, “Рідна школа” тощо. Тож загалом членами українських організацій та партій були 19 працівників УНМ з 40 (47,5%).

Доволі несподіваним є результат порівняння випадків, коли одна і та сама особа одночасно була членом ОУН чи іншої української організації та перебувала у лавах радянської міліції. Так членство в ОУН та робота у радянській міліції збігається лише у 1 випадку з 40 (2,5%).

Дещо вищими є показники, коли особа одночасно була членом ОУН та інших українських організацій – 2 з 40 (5%). І у жодному з випадків членство у ФНЄ не збігається з членством в ОУН чи інших українських організаціях або перебуванням у лавах радянської міліції.

Керівники

Дещо іншими є показники по керівному та командному складу УНМ. Таких загалом, якщо брати посади вище за рядового міліціонера до міського комісара включно, є 47 з 362 або близько 13% від загальної кількості.

З них лише 8 (17%) були членами бандерівського крила ОУН. Тобто цей показник є дещо вищий, ніж по особовому складу загалом. Документальні джерела спростовують також ще один поширений міф, буцімто серед керівників УНМ були самі лише бандерівці.

Так, 2 керівників міліції (4,2%) належали до мельниківців. Причому один з них – Іван Небола – навіть очолював один із районних комісаріатів. Нарешті 3 (6,4%) в минулому працювали у радянській міліції, що також є дещо вищим показником, ніж загалом по особовому складу. Однак цікаво, що жоден з цих колишніх радянських міліціонерів до ОУН не належав.

Керівник ІІ комісаріату львівської міліції “мельниківець” Іван Небола. Світлина з спогадів Любомира Гірняка “На стежка історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки”

Динаміка вступу керівного та командного складу до львівської міліції теж цікава. 30 червня в УНМ вступили 21 з 47 (44,7%), причому жоден з них до ОУН не належав. 1 липня зафіксовано вступ лише 1 особи (2,1%). 2-го до міліції вступило 9 осіб, із яких бандерівців – 4 (8,5%), мельниківців – 1 (2,1%), а 3 липня і пізніше – ще 6 (12,8%) осіб, з яких тільки 1 оунівець. Щодо 10 осіб (21,3%) включно з 2 оунівцями даних про час вступу до міліції не виявлено.

Отже документи свідчать – більшість оунівців керівного складу (6 з 10) вступили до УНМ тільки 2 липня та пізніше. Перебування бандерівців або мельниківців у лавах міліції раніше цієї дати не зафіксовано.

Про прізвища і похідні групи

Документи про діяльність УНМ дозволяють якщо не остаточно з’ясувати питання керівників, то принаймні наблизитися до відповіді на нього.

Так у списках міститься прізвище комісара міської команди Євгена Врецьони та його заступника Івана Вітушинського. Обидва вони вступили до міліції 2 липня.

Крім того, Врецьону як керівника львівської міліції згадують голова уряду Ярослав Стецько, член похідної групи останнього – Василь Кук, а також один з керівників німецької служби безпеки Ганс-Йоахим Баєр.

Керівник міського комісаріату УНМ Львова Євген Врецьона

Дещо складніше ситуація з Іваном Равликом. У німецьких документах, спогадах Стецька та Кука він вказується як особа, причетна до створення львівської міліції. Однак у списках міліціонерів прізвище Равлика не згадується жодного разу.

Можливе пояснення цьому знаходимо у радянському протоколі допиту Григорія Пришляка, який був одним з керівників Служби безпеки ОУН. Як зазначає арештований:

у липні 1941 р., згідно надісланого розпорядження я виїхав у м. Львів, з’явився на вул. Руську, 20 до “Свободи” (О. Карачевського), він мене направив у розпорядження І. Равлика, який займав у той час посаду керівника СБ. За розпорядженням Равлика, я прийняв справи СБ, а коли Равлик був переведений на іншу роботу, то мене Лебідь призначив керівником СБ (Львівського) Крайового проводу”.

З інших джерел також відомо, що Равлик обіймав посаду заступника референта СБ ОУН Миколи Арсенича. Тому, враховуючи, що згідно оунівських інструкцій, міліція мала відноситись до структур безпеки, можна припустити, що Равлик долучався до її створення як один із керівників СБ ОУН, не обіймаючи при цьому у міліції жодних посад.

Непрямо це підтверджують деякі дослідники, за даними яких Равлик займався по лінії СБ створенням міліції не лише у Львові, але й у інших населених пунктах Західної України.

Один з прикладів участі Равлика у створенні міліції знаходимо у протоколі допиту керівника в’язничної сторожі Павла Химича. Як розповів підсудний, на початку липня він зустрівся з Равликом у Львові, який запропонував йому вступити на службу до української міліції.

Отримавши згоду, Равлик рекомендував Химича міському комісарові УНМ Врецьоні як “чесного українця, здатного захищати інтереси поліції“, після чого Врецьона призначив його керівником в’язниці. Згідно документів це сталося 4 липня.

Омелян Матла. За спогадами Богдана Казанівського він “тимчасово” очолював міліцію Львова до створення команди на чолі з Врецьоною. Втім, прізвище Матли у списках міліціонерів відсутнє. У документах він з’являється лише наприкінці серпня 1941 р. вже як керівник львівської поліції. Фото надано Сергієм Музичуком

І вже геть заплутаною стає ситуація з Омеляном Матлою та Богданом Казанівським. За спогадами останнього саме Матла “тимчасово” очолив міліцію Львова 30 червня, і перебував на цій посаді, поки не була створена “постійна” команда на чолі з Врецьоною.

Однак у списках міліціонерів прізвищ ані Матли, ані Казанівського не вказується. Не згадують їх як працівників УНМ також ні Стецько, ні Кук, ні сам Врецьона.

Натомість в інших документах вже після ліквідації УНМ Матла станом на 23 серпня значиться як “командант Української поліції на місто Львів”. Цю посаду він обіймав до вересня 1941 року, коли його замінив Володимир Пітулей.

Казанівський так само вказується починаючи з вересня вже у списках та документах, пов’язаних з діяльністю української поліції. Так само як керівник “поліції”, а не “міліції” Матла вказується у протоколах допиту одного з керівників СБ ОУН Володимира Ординця та колишнього поліцейського Осипа Паньківа, хоча покази останнього у цій частині дещо заплутані.

Осип Паньків, керівник І комісаріату львівської міліції. Фото надано Сергієм Музичуком

Немає також у документах жодних згадок і про існування будь-якої “тимчасової команди” міліції Львова. Тож можна висловити припущення, що спогади Казанівського насправді стосувалися діяльності та керівництва Матли не в УНМ, а в українській поліції.

Зі списків міліціонерів можна також встановити приналежність працівників УНМ до похідних груп ОУН. Так 3 (Врецьона, Вітушинський та Турковський) з 47 керівників належали до Похідної групи Стецька.

Ще 2 (Михайло Печарський та Володимир Качмарський) – до Південної похідної групи ОУН, яку очолював Тиміш Семчишин – “Річка”. І ще один – закарпатець і колишній військовик Легіону Сушка та Карпатської Січі Іван Небола – ймовірно прибув до Львова у складі однієї з мельниківських похідних груп.

Таким чином лише 6 з 47 (12,8%) керівників УНМ були членами похідних груп, а загалом щодо особового складу цей показник був ще нижчий – 6 з 362 або менше 2%.

Дещо про міліцейські посвідки

Наостанок кілька слів про посвідки міліціонерів, які зберігаються у Державному архіві Львівської області. Усього їх два типи.

Перший – це так звані “виказки міліціонера” з фотографією, круглою печаткою з тризубом та написами українською та німецькою мовами, і підписом штурмбанфюрера СС Отто Кіпки. Усього їх 10.

Ці виказки видані 14 та 21 липня 1941 року та мають №№ 35, 37, 51-57 та 324. Видавалися вони не в алфавітному порядку та не враховували часу вступу їх власників до міліції. Усі особи, яким видавалися ці посвідки, належали до Слідчого відділу, який очолював Василь Турковський.

З інших джерел вдалося також виявити подібні посвідки міліціонерів IV комісаріату Павла Теренчина під № 267 та Михайла Сулими під № 259. Обидві вони видані 30 липня.

Посвідчення міліціонера IV комісаріату Павла Теренчина та його ж “тимчасова виказка” за підписом комісара Врецьони. Цікаво, що обидва документи оформлені в один день – 30 липня. Фото з архіву (ЦДВР)

Посвідчення другого типу – “тимчасові виказки” з двомовним штампом замість печатки та підписом міського комісара Врецьони. Їх – 17. Абсолютна більшість з них (13) видані 28 липня, по одній – 29 липня та 6 серпня, а ще дві – 5 серпня.

Ці посвідчення мають №№ 157/В, 162/В-164/В, 166/В, 168/В-174/В, 177/В, 195/В, 289/В-290/В та 294/В. Так само, як і у попередньому випадку вони належали працівникам Слідчого відділу та не враховували ні алфавітний порядок, ні час вступу до міліції. Крім того, вдалося виявити посвідку Павла Теренчина під № 277/В, видану 30 липня.

Висновки

Отже за результатами аналізу списків міліціонерів та документів про діяльність УНМ можна дійти наступних висновків.

Ні бандерівці загалом, ні члени похідних груп, ні, тим паче, колишні радянські міліціонери не становили більшості у лавах УНМ Львова. Навіть серед керівного складу до ОУН належав лише приблизно кожен п’ятий. А випадки, коли члени ОУН одночасно були працівниками радянської міліції, складають і зовсім незначний відсоток.

Натомість доволі значну частину особового складу УНМ становили колишні члени інших українських організацій, а також особи, які взагалі не відносилися до будь-яких організацій.

Тому виокремлення у якості головних джерел формування міліції Львова лише підпільників ОУН, членів похідних груп та радянських міліціонерів є, вочевидь, помилкою.

Особовий склад УНМ у “мобілізаційний” період з 30 червня по 2 липня був укомплектований менш ніж наполовину. Загалом у цей період повністю був сформований лише ІІІ комісаріат, і приблизно на 70% – IV.

Натомість ані міська команда, ані слідчий відділ до 2 липня навіть не мали керівників. З огляду на кількість населення Львова та задачі, які згідно оунівських інструкцій стояли перед міліцією, ця кількість навряд чи була достатньою.

Ярослав Левицький, керівник ІІІ комісаріату львівської міліції. Фото надано Сергієм Музичуком

Загалом же, окреслюючи узагальнюючий портрет працівника української міліції Львова, можна дійти висновків, що у абсолютній більшості випадків це був чоловік (93%), віком від 20 до 40 років (72%), народжений у Львівській області (66%), уродженець села (65%), який до вступу в міліцію, взагалі не мав військового досвіду (46%), раніше не належав до жодної організації (52%), або належав до однієї з українських організацій, не пов’язаних з ОУН (32%), який вступив до міліції або 30 червня (38%) або після 3 липня (28%).

За допомогу у пошуку матеріалів та у роботі над статтею автор дякує Володимиру Бірчаку, Олесі Ісаюк, Руслану Забілому, Сергію Музичуку, Олександру Пагірі, а також колективу Державного архіву Львівської області.

Перелік використаних джерел:

1. До питання організації Української Революційної Державної Влади // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 13. – Справа 376. – Том 6. – Аркуші 283–293;

2. Единый генеральный план повстанческого штаба ОУН. Весна 1940 г. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 16. – Опис 33 (1951 р.). – Справа 63. – Аркуші 25 – 58;

3. Організація служби безпеки [Інструкція Служби безпеки з Інструкцій Революційного Проводу ОУН (С. Бандери) для організаційного активу в Україні на період війни “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”]. Травень 1941 // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 13. – Справа 376. – Том 49. – Аркуші 1–12;

4. Автобіографія Йосипа Паньківа від 9 червня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 85–87;

5. Протокол допиту Йосипа Паньківа від 28 жовтня 1944 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 132–133зв;

6. Протокол допиту Йосипа Паньківа від 17 вересня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 231зв;

7. Протокол допиту Григорія Пришляка від 12 лютого 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 50970. – Том 1. – Аркуш 21.

8. Протокол допиту Володимира Ординця від 1 червня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України, Львів. – Справа 38686. – Аркуш 24зв;

9. Кримінальна справа по обвинуваченню Химича Павла Миколайовича // Галузевий державний архів Служби безпеки України, Львів. – Справа П-26886;

10. Автобіографії та заяви осіб про зарахування їх у поліцію // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 4;

11. Автобіографії та заяви осіб про зарахування їх у поліцію // Державний архів Львівської області. – Фонд Р16. – Опис 1. – Справа 22;

12. Списки поліцейських // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 28;

13. Списки міліціонерів // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 149;

14. Посвідчення міліціонерів // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 150;

15. Тимчасова виказка працівника IV комісаріату УНМ Львова Павла Теренчина від 30 липня 1941 р. № 277/В // Архів Центру досліджень визвольного руху;

16. Виказка міліціонера IV комісаріату УНМ Львова Павла Теренчина від 30 липня 1941 р. № 267 // Архів Центру досліджень визвольного руху;

17. Звіт крайового провідника ОУН (С. Бандери) І. Климова (Є. Легенди) // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. –
Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 45. – Аркуші 1–7;

18. Лист Головного осередка пропаганди ОУН до Краєвої команди УНМ у Львові від 8 липня 1941 р. // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 23. – Аркуш 92;

19. Лист Головного осередка пропаганди ОУН до Краєвої команди УНМ у Львові від 9 липня 1941 р. // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 23. – Аркуш 94;

20. Донесення про події в СРСР № 10 від 2 липня 1941 р. // Україна у другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. Т. 1/ Упорядкування і передмова Володимира Косика. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1997. – С. 92;

21. Інтерв’ю з помічником команданта Львова Г.-Й. Баєром у Кракові про події у Львові до і після звільнення міста від більшовиків із запереченням існування Українського уряду від 5 липня 1941 р. // Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів. Упорядник Орест Дзюбан. – Львів-Київ: Піраміда, 2001. – С. 153;

22. Ґонта Дмитро. Друкарство Західної України підчас окупації. 11 серпня 1947 р. Ельванґен. Конкурс № 40. – Український культурний та освітній центр у Вінніпеґу, Манітоба. – Аркуші 13–14;

23. Казанівський Богдан. Шляхом Легенди. Спомини. – Львів: Кальварія, 2007. – С. 209–239;

24. Кук Василь. Державотворча діяльність ОУН. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. // Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів. Упорядник Орест Дзюбан. – Львів-Київ: Піраміда, 2001. – С. ХІІІ.

25. Паньківський Кость. Від держави до комітету. – Нью-Йорк – Торонто: Життя і мислі, книга 10, 1970 – С. 35;

26. Стецько Ярослав. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державності України. – Торонто, 1967. – С. 179–182;

27. Мартиненко Тарас. Українська допоміжна поліція в окрузі Львів-місто: штрихи до соціального портрета // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2013 – № 48. – С. 152–167;

28. Нахманович Віталій. Буковинський курінь і масові розстріли євреїв Києва восени 1941 р. // Український історичний журнал. – 2007. – № 3 (474). – С. 79;

29. Огороднік Валерій. Українська народна міліція: кадрове наповнення і навчально-виховні процеси у червні-вересні 1941 року // Воєнна історія. – 2010. – № 1 (49). – С. 33–45;

30. Патриляк Іван. Військовотворчі заходи ОУН (б) у липні-вересні 1941 р. // Український історичний журнал. – 2001. – № 4. – С. 126–139;

31. Струве Кай. Команда особого назначения “Львов”, украинская милиция и “Дни Петлюры” 25 и 26 июля 1941 г. // Проблеми історії Голокосту: науковий журнал. – № 6. – Дніпропетровськ: Інститут “Ткума”, 2013. – С. 105–108;

32. Химка Джон-Пол. Львівський погром 1941-го: німці, українські націоналісти і карнавальна юрба // http://www.istpravda.com.ua/research/2012/12/20/93550/;

33. Химка Джон-Пол. Ще кілька слів про львівський погром. ФОТО // http://www.istpravda.com.ua/columns/2013/02/25/114048/;

34. Struve Kai. Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt. Der Sommer 1941 in der Westukraine. – Berlin/Boston: Walter de Gruyter GmbH, 2015. – S. 253–271.

Кілька слів про джерела: відповідь Джону-Полу Химці

Кілька слів про джерела: відповідь Джону-Полу Химці

Картинки по запросу "михайло печарський"
Кілька років тому я показував фахівцеві зі судової медицини фотографії Печарського з його посвідчення та людини з однієї зі сцен погрому, яку Химка також “ідентифікував” як Печарського. Я запитував, чи на обох світлинах зображена одна й та сама людина, чи різні. Відповідь була однозначною — на обох фотографіях різні люди.

Джерело – Історична правда 

Автор – Сергій Рябенко, співробітник Українського інституту національної пам’яті

Публікація спровокувала бурхиву полеміку. Сергій Рябенко у відповідь написав статтю “Слідами “Львівського погрому” Джона-Пола Химки“, в якій дуже докладно критикував підхід професора Химки.

Опонуючи, Джон-Пол Химка у колонці “Ще кілька слів про львівський погром” показав на кількох прикладах свій спосіб ідентифікації осіб, які, на його думку, брали участь у львівському погромі. 

Дальші пошуки в архівах привели Сергія Рябенка до висновків, які заперечують тверження професора Химки.

——–

Відповідаючи на мою критику статті про львівський погром 1941 року, Джон-Пол Химка підняв одне важливе питання.

“Фотографії із львівського погрому, — стверджував він, — тільки фрагментарно відбивають події під час погрому, а з понад 300 міліціонерів збереглося тільки 10 їхніх посвідчень із фотокартками. Як тоді сталося, що аж два таких посвідчення показують погромників? Збіг обставин? Навряд. Натомість це легко пояснити, якщо припустити, що міліція була рушійною силою погрому”.

У своїй статті, “ідентифікуючи” міліціонера Івана Ковалишина серед учасників погрому, Химка посилався на не опубліковане на той час дослідження Джеффрі Бердса. У наступній відповіді він зазначив, що отримав доступ і до інших посвідчень міліціонерів Української народної міліції (УНМ) з Державного архіву Львівської області. І це, мовляв, дало йому змогу “ідентифікувати” серед учасників погрому ще одного міліціонера Михайла Печарського.

На сьогоднішній день — а з часу виходу статті Химки минуло вже понад 6 років — дослідження Бердса досі не опубліковане. Тому лишається не до кінця зрозумілим, яким способом обидва дослідники “упізнавали” Ковалишина та Печарського з фотографій на їхніх міліцейських посвідченнях серед учасників погрому.

Кілька років тому я показував фахівцеві зі судової медицини фотографії Печарського з його посвідчення та людини з однієї зі сцен погрому, яку Химка також “ідентифікував” як Печарського. Я запитував, чи на обох світлинах зображена одна й та сама людина, чи різні.

Ключові ознаки, які вказаують, що людина на фото з погрому і Михайло Печарський у посвідці – це різні особи: лінія волосся на скроні, товщина губ та відстань між очима

Відповідь була однозначною — на обох фотографіях різні люди. Фахівець звернув увагу на кілька ключових ознак: лінію волосся на скроні, товщину губ та відстань між очима. За короткий, менше місяця, проміжок часу, ці ознаки у однієї і тієї ж людини не змогли б змінитися настільки.

Однак набагато цікавішою та важливішою стала інформація, яку вдалося виявити в українських архівах.

Ім’я Михайла Печарського згадується у звіті про дислокацію та особовий склад Південної похідної групи ОУН, який 9 липня 1941 року склав її керівник Тиміш Семчишин- “Річка”. За його даними через річку Сян – на той момент кордон між СРСР та нацистським Генерал-губернаторством – перейшли 286 членів групи, сформовані у 29 похідних роїв.

“З цього числа, — як стверджує Семчишин, — відійшло до сьогоднішнього дня [9 липня 1941 року – С. Р.]: 86 + 9 = 95″.

У додатку до звіту Семчишин вказує, що: “зі Стрия відійшли: […] 48. Др. Олесь Бандера. 49. Печарський Михайло – оба до Львова“.

Час, коли Печарський разом із Олесем, молодшим братом Степана Бандери, відійшли зі Стрия до Львова, у звіті не вказаний. Зазначається лише, що “постій в околицях Стрия скінчився в дні 8.7.1941 о год. 15-й”.

Посвідка працівника УНМ Печарського. Державний архів Львівської обл. (ДАЛО), фонд Р12, опис 1, справа 150
Зворот посвідки працівника УНМ Печарського. Державний архів Львівської обл. (ДАЛО), фонд Р12, опис 1, справа 150

Тому 8 липня є крайньою датою, до якої такий відхід мав відбутися. Разом із тим Семчишин наводить ще деякі подробиці про діяльність групи, які є важливими для визначення маршруту та часу її руху.

Крім Стрия на шляху групи було ще дві точки, звідки її члени відходили у місця призначення. Це Самбір та Дрогобич, причому обидва вони, згідно зі звітом, передували Стрию.

Крім того, вказується, що однією з причин зупинки в Стрию була потреба збору та реорганізації групи: “розтягнена група  від Стрия до Костаровець не давала ніякої можливості нею керувати”.

Інформацію щодо загального маршруту руху окремих частин Південної групи ОУН можна знайти у документах та спогадах її членів.

Представник Проводу ОУН Зенон Матла згадував, що члени Південної групи після нападу Німеччини на СРСР малими групами або поодинці перекидалися “на вихідний терен похідних груп: Надбужанщини та Надсянщини”.

Зенон (Зиновій) Матла

Звідти упродовж тижня частини групи переходили німецько-радянський кордон на річці Сян і “рушили швидким маршем на схід через Самбір, Стрий, Рогатин, Золочів, Тернопіль до Проскурова і далі на схід”.

Сам Матла переходив з останньою частиною. “Вирушивши при кінці червня з-під Сяніка, — згадував він, — я був 2-го вересня у Дніпропетровську […] Під Самбором я покинув Північну групу [описка у тексті, мається на увазі “Південну”  С. Р.] і поїхав підводою до Львова полагодити деякі організаційні та особисті справи”.

У звіті Семчишина дійно вказується, що Матла разом із Ярославом Почабським “виїхали зі Самбора до Львова”.

У звіті одного з роїв Південної групи за період з 27 червня по 7 липня вказується, що оунівці перейшли кордон біля Динова – містечка на річці Сян – і вже на наступний день були в Бірчі, де займалися створенням міської та районної управ.

Наступного дня загін вирушив далі на схід і 30 червня зупинився у Добромилі. Увечері 1 липня у місті відбулася маніфестація на честь проголошення Акту відновлення Української держави у Львові. Після цього більша частина загону продовжила рух, однак один із членів групи Омелян Логуш залишився “для закінчення організації терену”.

Про маніфестацію у Добромилі згадував ще один член Південної групи Євген Стахів. За його спогадами, це сталося десь між 28 червня та 2 липня. Тоді ж у Добромилі Стахів зустрівся із Логушем та братами Степана Бандери – Василем та Олексою.

Інший учасник Південної групи Ярослав Дзиндра згадував, що кожен із роїв групи по прибуттю до кордону “повинен був переправлятися у день прибуття і на різному місці ріки Сяну”. Рій Дзиндри перейшов Сян “пізнім вечором у неділю 29 червня 1941 р.”.

1 липня у містечку Бірча — на той час центрі однойменного району Дрогобицької області — оунівці дізналися про проголошений напередодні у Львові Акт відновлення Української держави. Надалі рій рухався у напрямку Хирова, Добромиля та Самбора.

За спогадами референта зв’язку Василя Регея, він та ще один член Південної групи Василь Пасічняк “29 червня 1941 р. переходили Сян”. Від Сяну частини групи “рушили швидким маршем на Схід через Самбір, Стрий, Рогатин, Золочів, Тернопіль до Проскурова і далі на схід”.

Ту ж саму дату переходу Сяну наводив пізніше у своїх спогадах і Василь Пасічняк. Він згадував, як “вже 30 червня ми були в містечку Бірча і зі сльозами радості прийняли вістку з радіо про проголошення відновлення Української Держави”.

Про участь в урочистостях з нагоди Акту 30 червня у Бірчі згадував і ще один член Південної групи Богдан Підгайний.

Посвідка міліціонера Ковалишина. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 150
Зворот посвідки міліціонера Ковалишина. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 150

У протоколі допиту Семчишина вказується, що “до моменту початку війни група була готова до виходу. З Кракова у моє розпорядження продовжували прибувати вже сформовані рої. 30 червня або 1 липня 1941 року ІІІ похідна група “ОУН” рушила на схід вглиб СРСР, слідом за німецькими військами”.

А помічник Семчишина Методій Павлишин також на допиті вказав, що група проходила через Дрогобич, а поблизу Стрия відбувся “розподіл учасників походу”, звідки “у міста Станіслав, Дрогобич, Львів та Стрий направлено 15 осіб оунівців”. У звіті Семчишина також згадується про відправку до цих міст зі Стрия 12 членів групи.

Найбільш детально описав маршрут руху Південної групи керівник одного з роїв Микола Сидор-“Чарторийський”. За його спогадами, із нападом Німеччини на СРСР 22 червня загін, у складі якого він перебував, розпочав рух із міста Холм та приблизно між 25 та 29 червня перейшов Сян.

Микола Чарторийський

Не пізніше 30 червня оунівці у Бірчі з радіоповідомлення дізналися, що німці “досягли Львова”. І вже по обіді 1 липня у місті Добромиль взяли участь у маніфестації на честь проголошення Акту відновлення Української держави, про який напередодні дізналися від місцевого священика.

Наступного дня після маніфестації загін “Чарторийського” рушив у напрямку Хирова та Самбора, де зустрівся із новопризначеним головою міста. Слід зазначити, що за повідомленням тогочасної преси німецька армія увійшла до Самбора 29 червня, 30-го у місті було сформовано Тимчасовий український комітет, а “на другий день створено 19 референтур. Бурмістром призначено п. Івашкова”.

Тому зустріч “Чарторийського” із головою Самбора у будь-якому разі не могла відбутися раніше 1 липня.

Після Самбора частина загону разом із Сидором велосипедами рушила до Дрогобича, і вже надвечір наступного дня опинилася у Стрию. На ранок “Чарторийський” дізнався, що “двоє ще вночі від’їхало, власним автобусом до Львова, як спеціяльні зв’язкові”.

Їх імен оповідач не подає, однак зі звіту Семчишина відомо, що зі Стрия крім Печарського та Олеся Бандери до Львова від’їхали Михайло Чорний, Теодор Кащак та Осип Бордун, тож мова, вочевидь, йшла про когось із них.

За спогадами Сидора цього ж дня у Стрию у нього відбулася зустріч з одним із братів Степана Бандери. Його імені оповідач також не називає, а саму зустріч описує так:

“Знайомимося. Один представляється  Бандера! Як?  Бандера, — каже, — брат Степана. Приємно. Переді мною брат Степана. Він старший, невеличкий, худий! Зате дуже привітний, скромний. Лише по очах нагадував свого молодшого брата Степана”.

Нижче він зазначає, що “слід згадати окремо, що цей брат Степана Бандери, після зрештування членів Українського Уряду, був арештований ґештапом, а пізніше розстріляний”.

З братів Степана Бандери після проголошення Акту 30 червня німцями були арештовані двоє — Василь та Олесь. Обидва вони в 1942 році загинули в нацистському концтаборі Аушвіц.

Однак за звітом Семчишина, Василь Бандера ще у Дрогобичі відійшов до міста Калуш. Тому, скоріше за все, у Стрию “Чарторийський” бачився саме з Олесем Бандерою.

У Стрию ж, за спогадами Сидора, “зустрічаємо деяких нових людей, що мають включитися до нашої Похідної Групи, натомість дехто дістав наказ змінити напрям походу, а ще інші мають перейти зі Стрия до Львова”.

Отже відійти зі Стрия Печарський разом із Олесем Бандерою могли тільки у проміжку між 2 та 8 липня. Варто також зважати, що до Львова їм слід було подолати шлях у понад 70 кілометрів, що зайняло б певний час.

Список міліціонерів Слідчого відділу Української народної мілції Львова. Михайло Печарський у списку йде під № 4. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 149.

Адже рухатися вони мусили по нещодавно очищеній від радянських військ території назустріч наступаючій німецькій армії. Тож за будь-яких обставин Печарський міг опинитися у Львові вже тільки після закінчення погрому. А отже й не міг брати у ньому участь ні у ролі “спостерігача”, ні, тим паче, “міліціонера”.

У списках працівників УНМ також вказана значно більш пізня дата, коли Печарський вступив до львівської міліції — 5 липня 1941 року.

Ім’я іншого міліціонера Івана Ковалишина у списках похідних груп не згадується. Вдалося встановити кількох членів ОУН на території Дрогобиччини та Львівщини із подібним прізвищем. Однак у деяких випадках їхні дата та місце народження не відомі, а у інших — не збігаються із тими, що вказані у посвідці Ковалишина.

Продовження списку. Під № 37 бачимо Івана Ковалишина. Дата вступу до міліції – 3 липня 1941 року.

Тому до кінця не зрозуміло, чи належав він до ОУН, чи ні, а також коли та за яких обставин потрапив до Львова. Натомість, з тих же списків відома його дата вступу до львівської міліції. Це 3 липня 1941 року, так само вже після погрому.

Отже відповідь на питання Химки є дуже простою: з обох наведених ним посвідчень міліціонерів, погромників не показує жодне. Оскільки і Ковалишин, і Печарський вступили до міліції вже після закінчення погрому. До того ж, Печарський на момент описуваних дослідником подій узагалі не міг бути у Львові.

Тому перефразовуючи твердження Химки, в даному випадку джерела не лише “відбивають обставини, що привели до їхнього створення”, але й доводять помилковість відповідних висновків дослідника.

Автор висловлює подяку історикам Руслану Забілому, Сергію Музичуку та Олесі Ісаюк і колективу ДАЛО за допомогу в підготовці матеріалу.

Перелік використаних джерел і літератури:

1. Виказка міліціонера ч. 51. Печарський Михайло // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис. 1. – Справа 150. – Аркуші 4 та 4зв;

2. Виказка міліціонера ч. 53. Ковалишин Іван // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис. 1. – Справа 150. – Аркуші 6 та 6зв;

3. Список працівників Слідчого відділу У. М. // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис. 1. – Справа 149. – Аркуші 3-4;

4. Звіт провідника Південної групи ІІІ Т. Семчишина до Проводу ОУН (С. Бандери) про формування, дислокацію та особовий склад групи від 9 липня 1941 р. // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 14. – Аркуші 20-27;

5. Звіт з організації праці групи ч. 17. – За час походу 27.6. – 7.7.1941 р. // Архів Центру досліджень визвольного руху;

6. Протокол допиту Тимофія Семчишина від 28 жовтня 1944 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 6. – Справа № 74327фп. – Том 1. – Аркуш 66;

7. Протокол допиту (додатковий) Мефодія Павлишина від 27 жовтня 1944 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 6. – Справа № 74327фп. – Том 2. – Аркуші 25 та 37;

8. Микола С. – Чарторийський. Від Сяну по Крим (Спомини учасника ІІІ Похідної групи-Південь). – Нью-Йорк: Українське видання “Говерля”, 1951. – С. 12-76;

9. Мстислав З. Чубай. Рейд організаторів ОУН від Попраду по Чорне море (із записок ройового). – Мюнхен: “Наша книгозбірня” (ч. 11), 1952. – С. 6-18;

10. Матла Зиновій. Південна похідна група. – Мюнхен: “Наша книгозбірня” (ч. 10), 1952. – С. 8-9;

11. Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. – Київ: Рада, 1995. – С. 90;

12. Регей Василь. Від Сяну до Дніпра. Причинки до історії Південної похідної групи ОУН 1941-1942 рр. // Визвольний шлях. – 1995. – № 9. – С. 1139-1152;

13. Підгайний Богдан. “Ґаудеамус” // Вісті комбатанта. – 2005. – № 3. – С. 55;

14. Пасічняк Василь. Позірки з мого твердого життя: у Похідній групі ОУН // Гомін України. – 2010. – № 40 (3380) – С. 36;

15. Пасічняк Василь. Спомини з мого твердого життя // www.memorial.kiev.ua/genocyd-ukrajinciv/koncentracijni-tabory/1055-spomyny-z-mogo-tverdogo-zhyttja.html