A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

UPA insurgents from the Kosiv region (photo from Litopys Ukrains’koi Povstans’koi Armii) 

Source – euromaidanpress

Article by: Volodymyr Birchak, Sergii Riabenko

Christopher Miller’s article “‘Banderite’ Rebrand: Ukrainian Police Declare Admiration For Nazi Collaborators To Make A Point” was published last week on RFE/RL.

The article tells about the “I am a banderite” flashmob launched by some Ukrainian police members as an apology to their colleague’s phrase “Lay down, Bandera” when on 9 February police arrested and beat members of the nationalist C14 organization, which had come to a rally of presidential candidate Yuliya Tymoshenko with a “Who killed Katya Handziuk” banner. It is widely suspected that a high-ranking member of Tymoshenko’s party was involved in ordering the murder of Handziuk, a city official and activist fighting corruption in the south-Ukrainian city of Kherson. The arrest of C14 took place during the rally apparently without reason, leading to suspicions that the police were carrying out a political order.

It was already clear from the title that the article will not only deal with the situation regarding the beating of C14 activists and police misconduct, but also about the “Banderites” themselves, named by the author as Nazi collaborators.

Is this in line with the facts? And on what basis has Miller claimed them to be Nazi collaborators? Let us go a little deeper into the subject.

The article says:


They, too, are “#Banderites.” Or, to be clear, supporters of militant Ukrainian nationalists who collaborated with the Nazis during World War II.”


The author goes on:


Stepan Bandera, a hero to many Ukrainians whose Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) and its military arm, the Ukrainian Insurgent Army (UPA), fought both Soviet and Nazi forces during World War II but is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”


Interestingly, the author contradicts himself: at first he says that the “Banderites” cooperated with the Nazis during WWII, but then asserts that they were fighting against those very Nazis.

Nazi collaborators?

So did they collaborate with, or fight against, the Nazis?

The Banderites first appeared in 1940, when OUN members had an arduous debate on the strategy of further struggle. Stepan Bandera represented the younger generation of nationalists, who believed that they should rely first of all on their own strengths. On the other hand, the older generation, headed by Andriy Melnyk, drew on the experience of World War I and the Ukrainian Revolution of 1917-1921, and believed that gaining independence was possible only with the support of Germany. These contradictions led to the split of the OUN into two separate organizations in 1940.

Did the “Banderites” really collaborate with the Nazis and if they did, when and for how long?

After World War I, an international legal system came into being in which there was no place for an independent Ukraine. Its territory was divided among neighboring states, while the government and the remnants of the army had to go abroad. Accordingly, the main task of the OUN was the struggle to restore independence. It was possible to achieve this only by breaking the post-war system. Therefore Germany, which was destroying this system for its own purposes, was seen by the nationalists as a potential ally.

At the same time, Stepan Bandera and the OUN leadership clearly expressed their position at the very beginning: without taking into account the Ukrainian state interest, cooperation with Berlin would be impossible, leading instead to confrontation.

Before the 1941 German invasion of the USSR, the Ukrainian nationalists prepared and sent a special memorandum to the leaders of the Third Reich. They warned the Nazis that policies unfavorable to Ukraine “could lead to undesirable consequences for relations between the two nations” and “would also cause great harm to Germany.” It was emphasized that the “Ukrainian problem” could not be solved along the path and by the methods that Germany had applied with regard to the satellite states Slovakia and Croatia.

Veiled threats run all through the text:


“It is clear that at first when German troops march into Ukraine they will be welcomed as liberators, but this situation may soon change if Germany comes to Ukraine with inappropriate slogans and not in order to restore the Ukrainian state…     

A new European order is unthinkable without an independent Ukrainian nation state.


In other words, in 1941 the “Banderites” provided for the possibility of confrontation with Berlin if the Nazis did not recognize the independence of Ukraine.

On 22 June 1941, Germany attacked the USSR. And just a week later, when Soviet forces left Lviv, a group of OUN members led by Yaroslav Stetsko a deputy of Bandera, entered the city. They convened a National Assembly and proclaimed the restoration of the Ukrainian state and established its interim government.

Proclamation of the restoration of the Ukrainian state, Sambir Lviv region

The decision was greeted by other Ukrainian organizations and heads of churches. But the Nazis, despite being given certain diplomatic courtesies in the text of the act of restoration of the Ukrainian state, did not recognize the new state. The German army command instead received strict directives from Berlin:


“The aspiration of Ukrainians to establish political independence of the Ukrainian nation state and the creation of a Ukrainian army should be stopped in a combat zone. Military authorities should not explain to Ukrainians their attitude to this issue.”


The German SD security service arrested Stepan Bandera on July 5, and on July 9 they arrested Yaroslav Stetsko. For two months, the Nazis applied force on them to withdraw the act of independence. However, they categorically refused. Then the Nazis started repressions against members of the OUN.

As a result of mass arrests in September 1941, more than fifteen hundred “Banderites” ended up behind bars.

Stepan Bandera, Yaroslav Stetsko, Stepan Lenkavsky, Volodymyr Stakhiv and other OUN leaders were imprisoned at Sachsenhausen concentration camp in early 1942. They stayed there until September 1944. The conditions were cruel: the prisoners were held in single cells, correspondence was prohibited, walks only with the special permission of a commandant.

Further, from November 1941 the Nazis pursued the physical destruction of “Banderites.” The SD and other Reich security services received a special order:


“It is undeniably established that the Bandera movement is preparing an uprising in the Reichskommissariat (Ukraine), whose goal is to create an independent Ukraine. All the activists should be immediately arrested and, after a thorough interrogation, secretly destroyed as robbers.”


Only a part of the “Banderites” – those who went underground, or were in the ranks of the Nachtigall and Roland battalions – managed to escape arrest. The German intelligence service agreed with the OUN to form these battalions in spring 1941. The Germans regarded them as commando units in the war against the USSR. On the other hand, for the Ukrainians this was an opportunity to obtain weapons and gain military experience in order to build their own army on its basis. But those plans were not to come to fruition. Having found out about the arrest of Bandera and Stetsko, the soldiers demanded their release. Then the Nazis withdrew both battalions from the front, reformed them into a single unit and later sent it to Belarus to fight against Soviet partisans.

In December 1942, all the soldiers refused to continue service. Then the unit was disbanded, and the soldiers were arrested. Since the beginning of 1943 those who managed to escape joined the newly-formed UPA troops as commanders and instructors (among these was the future UPA main commander Roman Shukhevych). And the experience gained in the German service was used effectively by the “Banderites” in the fight against the Nazi occupation.

After WWII, Nachtigall was accused of carrying out a Jewish pogrom and murder of Polish professors in Lviv in July 1941. However, the West German court acknowledged the falsity of these allegations in 1960. Moreover, KGB documents discovered in 2008 proved that this myth was created by the Soviet secret services.

In any case, during the entire period of the anti-Nazi struggle, the “Banderites,” members of the OUN and soldiers of the UPA carried out more than 2,500 actions against the occupiers, including 22 attacks on district and regional centers, and 11 attacks on camps to release the prisoners. 12-18,000 Nazis, their allies and collaborators were killed. The nationalists themselves also suffered losses: more than 7,000 of them died in battle, while up to 10,000 were arrested or executed. About 600 “Banderites” and their supporters served time in Auschwitz, Dachau, Buchenwald, Mauthausen, Gross-Rosen, Bergen-Belsen and other concentration camps.

As we have seen, cooperation between the OUN and the Nazis ended in the first weeks after the German invasion of the USSR. And after the beginning of repression in the autumn of 1941, there was nothing resembling collaboration between them.

Murderers of Poles?

Miller’s second thesis is also quite revealing:


“UPA … is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”


As an example, he quotes a social network post of Eduard Dolinsky, the head of the Ukrainian Jewish Committee:


“Yesterday, February 9, was the anniversary of the first massacre of Poles by Banderites. In the village of Parosl, the UPA cut down more than 150 children, women, and men.”


The idea that the OUN and UPA struggles during World War II were mainly directed against the Poles is quite popular in Poland.

By the efforts of some local politicians and historians, a whole concept of “genocide” was created, according to which the OUN and UPA exterminated all the Poles who were within their reach, while the Poles themselves were just victims.

In the justification of this theory, a significant role is played by the destruction of the population of Parosl, since on the eve of the attack an armed group of Ukrainian nationalists attacked the German garrison in the nearby town of Volodymyrets.

However, the involvement of the “Banderites” in the events in Parosl is nothing more than the assumption of individual historians. It is not confirmed by any direct evidence. And the memories of the only witness of the events were recorded many years later and remain quite controversial.

The reality, however, was different.

During World War II Ukrainian and Polish nationalists fought against both Nazi and Soviet invaders. The Poles wanted to rebuild their state on the basis of the 1939 borders, which included the Ukrainian lands of Galicia and Volhynia. At the same time, the Ukrainians sought to “nullify” the situation and delineate a border between Poland and Ukraine on an ethnic basis.

Back in the spring of 1941, the leadership of the “Banderites” decided:


The OUN fights against the actions of those Polish groups that are competing to rebuild the Polish occupation of Ukrainian lands. Elimination of anti-Ukrainian actions by the Poles is a prerequisite for the normalization of relations between the Polish and Ukrainian nations.“


The position of the Poles was quite the opposite.


“Let us acknowledge that we will not abandon the eastern lands of Rzeczpospolita [i.e. Republic of Poland], in the southern part of which the Poles have long been living alongside Ukrainians, and where the Polish Nation has for centuries been making a gigantic civilizational and economic contribution,”


one of the structures of the Polish émigré government wrote in summer of 1943, expressing a common position of the majority of Polish organizations.

None of the parties was going to give way to the other. Repeated attempts to get along were unsuccessful. Both Ukrainians and Poles tried to conquer the disputed territories first, with the enemy and “alien” populations considered as obstacles.

Both parties relied on the experience of World War I and believed that the advantage of one or another population in the disputed territory would be decisive for its affiliation of Ukraine or Poland.

In other words, the question is not only about the “UPA’s campaign for the destruction of the Poles,” but about the larger-scale conflict between the insurgent movements of both nations, which sometimes had the character of hostilities.

Both Ukrainian and Polish detachments carried out both offensive and protective actions. And some of their participants committed war crimes against the Ukrainian and Polish civilian population.

Murderers of Jews?

Now to the question of Jews, or rather the part of the relationship between them and the “Banderites,” which Miller does not mention.

Besides Ukrainians, members of other nationalities also fought in the UPA ranks, including Georgians, Azerbaijanis, Tatars, Belgians, Russians, and others. During the German occupation, the “Banderites” helped some Jewish doctors to escape from ghettos, and many of them, having been released, joined the UPA or the OUN underground. One such example is Abraham Shtryker from Lviv, who became the “Banderite” doctor “Popper.” Another example is doctor Samuel Lieberghal, who until recently was known only under the pseudonym “Gil.”

There were cases when Jews were not only doctors in the UPA but also fighters. For example Gersh Keller, who later became one of the organizers of the famous anti-Soviet Kengir uprising.

Leyba-Itsyk Dobrovskii

There were also Jews occupying relatively high positions in the UPA. Leyba-Itsyk Dobrovskii worked in the political department of the UPA Headquarters in Volhynia. He was the author of well-known UPA appeals to other nations, in particular to Asia and the Caucasus who served in the German legions. Brothers Lazar and Moses Stein belonged to a mixed Russian-Jewish family, yet both of them became Ukrainian insurgents. Lazar (“Ryzhy”) was very close to the kurin (battalion) commander Makar Melnyk (“Kora”), while Moses (“Bosco”) was a member of the headquarters of the UPA “Zagrava” military district.

The last of the now-known Jews who died along with the UPA rebels was Shrebert, a front line doctor who was blown up by the MGB in the kryivka (i.e. bunker) in Ivano-Frankivsk region.

So we see that in reality the history of the “Banderites” movement and their relationship with the Poles and Jews is much more complicated than black and white labels. Bandera was the leader of the liberation movement and we should form an attitude to his activity based on a detailed study of documents and understanding of the situation of those days. Nowadays, Ukraine is returning to the study of its real history and all media publications about its past should do the same.

Порушення конспірації. Як почалася історія ОУН

Порушення конспірації. Як почалася історія ОУН

О пів на першу ночі з 2 на 3 лютого 1929 року у готелі на віденській Кантштрассе було прийняте рішення, з якого почалося все в цій історії. Рішення було прийнято одноголосно. Це була таємна зустріч однодумців.

Джерело – Історична правда

Автор – Володимир Бірчак – історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор “Історичної правди”,Олександр Зінченко – історик, журналіст, заступник головного редактора “Історичної правди”.

При підготовці матеріалу використано працю В. Муравського “Конгрес Українських Націоналістів 1929 р.: документи і матеріали”.

Рішення було одностайне, але доволі формально-бюрократичне: учасники цього нічного засідання прийняли статут Організації Українських Націоналістів.

А ближче до полудня так само одноголосно обрали голову Проводу. Ним став герой Української революції полковник Євген Коновалець.

Новообраний керівник звернувся до присутніх:

“Як знаєте, Мої Друзі, я не є приятелем гомінких слів… Я не знаю, чи і наскільки нам пощастить розвинути діло, за яке ми ось-тут прийнялися…

…Сьогодні ми покищо тільки окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов’язання. Але це ще не осяг.

Бож мусимо собі ще раз коротко узмисповити і величину цього нашого зобов’язання: мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу.

Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи ж еволюційними, шляхами.”

                                                                  Євген Коновалець із невідомими.                                                                  Фото 1920-х років Джерело: Архів Центру досліджень визвольного руху

Отже, надмета – відновлення української державності революційними методами. Але на дорозі до цієї мети Коновалець бачив дві великі завади – наявність московської імперії і залишки польського імперіалізму. А це означало величезну силу спротиву:

“Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські.

Бож віднова Соборної Української Держави сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу…”

Цього дня розпочала свою історію Організація, яка в майбутньому стане одним з найуспішніших політичних об’єднань українців в історії ХХ століття.

Історія ОУН почалася таємничо… з порушенням конспірації.

Йшли до Праги, а опинились у Відні

У 1929 році українці були розділені: опинилися під суверенітетом СРСР, Румунії, Чехословаччини та Польщі. Саме з під-польської України і добирався Степан Ленкавський до Відню.

Дату конгресу два рази переносили – з метою конспірації.  Місце теж змінили просто в останній момент. “Крайовики” (делегати конгресу із Краю, тобто території Західної України) мали дістатися нелегально до Праги.

Степан Ленкавський

“Конґрес був першою широкою конфронтацією однодумців, що гуртувалися в віддалених одне від одного середовищах. Він дав нагоду договорити не домовлене й узгіднити однаковість головних напрямних у підході, в оцінці та інтерпретації політичних подій.

Треба признатися, що спершу на конґресі було для нас усе нове й незвичне, навіть контрастне атмосферою незнаної нам еміграційної вільности. Бувши конспіраторами, ми звикли до інакшого стилю…” – писав Степан Ленкавський.

“Крайовики” дотримувалися суворої конспірації у дорозі до Праги. Польсько-чеський кордон два Степани – Ленкавський та Охримович – перейшли нелегально, у натовпі фабричних робітників у Тешині.

Це місто було розділено навпіл кордоном між Чехословаччиною та Польщею. Вокзал був на чеському березі, а заводи – на польському. Версальська угода досить дивно розмітила кордони у міжвоєнній Європі.

Поляки були незадоволені. Чехи були незадоволені. Німці були незадоволені. Мало хто був задоволений кордонами в міжвоєнній Європі. Для українців теж не багато було приводів для радості – жити розділеними між 4 країнами.

Але для двох Степанів дірявий тешинський кордон створив можливість – непомітно утекти з Польщі.

Іще два “крайовики” – Ярослав Барановський та Євген Зиблікевич поїхали кожний окремо: так само з міркувань конспірації.

Містечко Тешин.

У міжвоєнний період було розділено на два: польський Цешин і чехословацький Чеський Тешин

Фото: Flickr Hive Mind


Ленкавський та Охримович “дули на холодне”. Вони намагалися бути максимально непомітними у своїй дорозі до Праги: польські спецслужби нічого не мали дізнатися:

“З чеськими залізничними квитками купленими тамошнім зв’язковим УВО, без папшортів і документів, ми сіли у вагон поїзду на Прагу останніми, щоб не притягнути за собою спостерігача, і розмістилися на окремих лавках, як незнайомі люди.

Контролі папшортів, згідно з передбаченням, у поїзді не було. У Празі відібрав нас на станції зв’язковий за умовленим розпізнавчим знаком і залишив нас на квартирі, щоб ми не вешталися по місті і не звертали на себе уваги польських закордонних агентів”.

У Празі з’ясувалося, що треба знову вертатися на вокзал – конгрес перенесли до Відня.

Тут вже делегати сиділи разом і говорили по-між собою українською.

За легендою вони – група українських студентів, що їхала із своїми викладачами до Відня на наукову екскурсію.

Карловий міст у Празі. Вигляд на Малу Страну. З іншої сторони мосту у Старому Місті знаходиться Катедра св. Климента, греко-католицький храм, що був місцем зустрічей українських націоналістів у Празі

Фото: Flickr

Навіть у поїзді до Відня Степан Ленкавський ніяк не міг заспокоїтися. Надто нервовою була дорога…

“Все почалося згідно з приписами підпільної конспірації. Для дальшої їзди через австрійський кордон ми одержали в Празі пашпорти, позичені від місцевих українських студентів, із знятками і описом осіб, до нас ніяк неподібних.

З них ми  навчилися “наших” нових генералій і почерку “наших” нових прізвищ. По такій для нас цілком зрозумілій конспіративній процедурі нас повідомлено, що конгрес відбудеться у Відні, не у Празі, і заладували у вагон поїзду на Відень, у переділ, в якому сиділи незнайомі нам учасники конгресу з Чехії і голосно говорили по-українськи.

Говорили не лише про місцеві побутові справи й своїх знайомих, але також на політичні теми. Дехто мав явно причеплені українські відзнаки (тризуб, хрест УГА, відзнаку Легії Українських Націоналістів).

Ми тлумачили собі цей несподіваний образ неконспіративної поведінки тим, що офіційно перед контрольними чинниками ми були туристичною групою українських студентів із Чехії, яка виїжджає з професорами на екскурсію до Відня.

Але все одно нас дивувало, що наші люди з еміграції не звертають уваги на те, що українські відзнаки й балакучість можуть притягнути увагу польських і більшовицьких агентів”.

Ленкавсього суттєво бентежила легковажність колег з вільного світу. Він, що виріс у не дуже демократичних реаліях Польщі Пілсудського, звик бути більш обережним.

                                                                                  Відень, 1930-ті                                                                                   Фото: Pinterest

Решта делегатів приїхала з вільніших країн, або з тих, які не розглядали небезпечним для себе український рух за незалежність. На відміну від “крайовиків” решта поводилася дійсно, як на студентській екскурсії.

Готель на Кантштрассе

У Відні делегати поїхали на вулицю Канта. Ленкавський згадує, що паспортів під час поселення ніхто не питав. Кімнати для всіх виділили на одному поверсі.

Учасники конгресу настільки законспірувалися, що історики до сьогодні не можуть встановити, в якому саме готелю відбувався Конгрес. Панувала атмосфера глибокої таємничості, яку легковажно порушували деякі делегати:

“Інструкція була: на місто старатися не виходити, ніколи не ходити гуртами більшими, як двійка-трійка, не розмовляти ні надворі, ні в коридорах. Притримуючися того припису, ми деколи з незадоволенням мовчки спостерігали, як деякі гурти його легковажать,” – дещо розгублено зауважив Ленкавський.

Спочатку засідання відбувалися у великій сніданковій залі в тому ж готелю. Конгрес тривав 7 днів.

“Два перші дні відбувалися пленарні засідання, на яких зачитано ряд доповідей і продискутовано їх, потім учасників приділено до шести комісій, які протягом наступних трьох днів опрацьовували гуртками в великій залі і по готелевих кімнатах проекти резолюцій”, – далі оповідає Ленкавський у спогадах про і події.

Розбіжностей було досить багато, але в дискусіях різночитання були насільки глибоко продискутовані, що фінальні документи голосували одностайно.

ОУН могла піти іншим шляхом

До віденського готелю на Кантштрассе з’їхалося 28 делегатів та 2 гостей. Австрія, Бельгія, Німеччина, Франція, Чехословаччина, вільне місто Данцинг – такою була географія учасників.

            Зліва направо: Григорій Каленик-Лисюк, Євген Коновалець, Іван Рудаків, Микола Сціборський.                                                                                     Париж, 1929 рік                                                                                  Фото: Архів Центру досліджень визвольного руху

Авжеж не варто забувати і про нашу четвірку “крайовиків”, що приїхала із зайнятого поляками “Краю”.

Доїхали не всі. Не змогли приїхати делегати з Буковини, Люксембургу, США, Туреччини, Югославії.

У конгресі взяли участь представники Української Військової Організації (УВО), Легії Українських Націоналістів (ЛУН), Союзу української націоналістичної молоді (СУНМ) та Групи Української Національної Молоді (ГУНМ), та один делегат від Союзу Українських Націоналістів у Німеччині.

Але все могло піти іншим шляхом. І на Конгрес могли приїхати інші люди. І ці інші люди могли піти іншим шляхом: чи буде організація – легальною партією, чи підпільною структурою?

Існувало два можливих списки учасників. Кожний відображав різні підходи до формування майбутньої Організації українських націоналістів.

У першому варіанті були імена депутатки польського Сейму Мілени Рудницької та її брата – відомого журналіста Івана Кедрина-Рудницького. Обидва були представниками легальної у Польщі УНДО – політичної партії “Українське національно-демократичне об’єднання”.

“Я противився такій організаційній структурі, яка об’єднувала б ідеологічно-політичну та революційно-терористичну діяльність,” – згадував Іван Кедрин-Рудницький.

На думку Кедрина-Рудницького ці два напрямки треба було розмежувати. Революційна діяльність мала бути зосереджена у суворо законспірованій підпільній організації, яка б охоплювало вузьке коло людей.

                                                                       Іван-Кедрин Рудницький                                                                  Фото: Вікіпедія

Отже, на початковому етапі розглядали варіант, що ОУН стає легальною політичною організацією, а роль бойового крила залишається за УВО.

Але не всі були готові піти тільки шляхом політичної боротьби.

Делегати від СУНМ (Союз Української Націоналістичної Молоді) планували зірвати проведення зборів та відмовитись від входження до ОУН.

Степан Ленкавський пише, що вони – “крайовики” з СУНМ – вирішив поставити на Конгресі дві вимоги.

Перша вимога: щоб ОУН була підпільною революційною організацією для доповнення і поширення діяльноста УВО, а не підмурком для легальних партій.

Делегати від Союзу Української Націоналістичної Молоді планували зірвати Конгрес, якщо першої вимогу не підтримують. А мережу учасників “перелити” до складу УВО.

Друга вимога: домагатися, щоб у новозаснованій організації впровадити військову диктатуру. Симпатії “крайовиків” належали Євгенові Коновальцю, якому і хотіли запропонувати стати диктатором. На їх думку диктатура убезпечувала організацію від спекуляцій політиків.

Керівництво Проводу українських націоналістів (ПУН) та сам полковник Коновалець потрапили в неоднозначну ситуацію.

                                             Одним із “крайовиків” на конгресів був Степан Охримович,                                              який у 1926 році став співзасновником Союзу Української Націоналістичної Молоді

ПУН стояв на роздоріжжі. Одна дорога – це шлях давніх однодумців, з якими разом працювали та воювали, шлях до легальної політичної боротьби. А іншу дорогу прокладала малознайома, але дієва молодь.

Полковник Коновалець розумів, щоб без постійного і тісного контакту із “крайовиками” майбутня Організація може в скорому часі перетворитися на ще одну емігрантську групу. І цей емігрантський гурток не матиме ніякого впливу на ситуацію в Україні.

Треба було робити вибір: старі перевірені товариши, чи нова генерація?

Згадує Степан Ленкавський:

“Під час нарад конґресових комісій полк. Є. Коновалець покликав усіх чотирьох крайовиків на розмову, що відбулася в одній з готелевих кімнат.

З осіб, що часово перебували за кордоном, учасниками цієї наради були також: д-р Ю. Вассиян, ред. В. Мартинець і голова [Групи] Української Національної Молоді в Празі інж. О. Бойдуник.

Там ми застали Івана Кедрина-Рудницького, про якого ми знали, що він однодумець групи опозиційних послів з УНДО до польського сойму Д. Палієва і В. Целевича, тобто тієї групи увістів, яка перейшла на сектор легальної праці і мала концепцію спрямовувати націоналістичну молодь на шлях легальної діяльности, щоб через доплив молодого елементу до УНДО скріпити в ньому позиції своєї власної націоналістичної фронди в тій партії”.

Ця концепція була протилежна тій концепції, яку відстоювали “крайовики”.

Коновалець представив Івана Кедрина-Рудницького, не як посланника УНДО, а як українського журналіста, який цікавиться перебігом Конгресу.

“Крайовики” відреагували холодно: адже конгрес таємний – то щоденник Кедрина-Рудницького “Діло” не повинен допустити, щоб про перебіг конгресу була поінформована польська поліція.

                                  Євген Коновалець, невідома та Володимир Мартинець. 1930-і роки                                   Фото: Архів Центру досліджень визвольного руху

Кедрин-Рудницький заявив, що про це знає і без таких застережень, і що якби організатори конгресу не мали до нього довір’я, що він не порушить конспіративний характер конгресу, то взагалі не мала б місця спільна зустріч.

“Розмова і почалася, і велася до кінця в загостреній атмосфері. Полк. Є. Коновалець започаткував розмову, поставивши питання, в чому саме ріжниця поглядів між присутніми про завдання і характер діяльности націоналістичного руху. Він покликав по черзі кожного зокрема з’ясовувати свій погляд”, – згадував Ленкавський.

Найближчим до Коновальця сидів Степан Охримович. Він почав дискусію. Він пояснював політичні та ідеологічні розбіжності між СУНМ і УНДО. Євген Зиблікевич був дуже темпераментним і дуже гостро розкритикував політику УНДО. Сам Ленкавський говорив про єдність завдань СУНМ та УВО.

Кедрин-Рудницький наполягав, що звуження завдань націоналістичного руху до підпільно-революційної діяльности – зменшить його вплив та послабить сили загальноаціонального фронту.

У відповідь – отримав від Осипа Бойдуника кілька кошів критики УНДО, мовляв, та – то “безхребетна міязма”.

Скоріш за все, Коновалець намагався в такий спосіб зрозуміти, чи є можливим зближення позицій в українському національному русі. Усю дискусію полковник уважно слухав, не намагаючись робити якихось зауважень, чи заперечень.

Ленкавський навіть почувався дещо збентеженим по результатам тієї дискусії:

“Ми не були на сто відсотків певні, що наша позиція перемогла, і призбирували розгублені й призабуті аргументи для кінцевої розмови. Але такої вже більше не було. Замість розмов настала робота, яка розвинулася по лінії нами бороненої революційної концепції”.

    Євген Зиблікевич, 1960-ті

Фото: Вікіпед

Кедрин-Рудницький зрозумів, що його позиція не знайшла підтримки: “Моє становище було цілком ізольоване. Тому я вже не брав участи в дальших засіданнях і виїхав”.

Засади українського націоналізму

Степан Ленкавський у спогадах розповідає, що практично всі рішення приймалися через процедуру акламації – тобто консенсусом, одностайно. Усі, хто погоджувався із рішенням підводилися з місць, рішення вважалося затвердженим:

“Члени через аклямацію і формально проведеним одноголосним голосуванням вибрали полк. Є. Коновальця головою Проводу. На його пропозицію одноголосно було вибрано в склад Проводу вісім осіб (інж. М. Сціборський, інж. В. Мартинець, д-р Ю. Вассиян, ген. М. Капустянський, д-р Д. Демчук, інж. Д. Андрієвський, інж. Л. Костарів і П. Кожевників). На головного суддю обрано Я. Дуба, на головного контрольного — проф. Я. Моралевича. Вибір цих органів був теж одноголосий”.

Своїми постановами І Конґрес визначив загальні засади ідеології українського націоналізму.

По-друге, у питаннях державного будівництва Конгрес накреслив перспективний образ державного і суспільного устрою самостійної і соборної України.

Конгрес визначив засади майбутньої конституції і – у відповідності до цього перспективного образу майбутньої України — загальні напрямні соціальної, економічної, військової, шкільної, культурної та релігійної політики ОУН.

Проблема державного устрою майбутньої Української держави в тогочасних ідеологічних конструкціях займала одне з провідних місць. Основна критика була зосереджена не на демократії, як формі державного устрою, а на інституті парламенту, який на думку учасників, переживав кризу.

Серед рішень конгресу з цього питання найважливішою видається теза про національну диктатуру як перший етап на шляху до оформлення українського державного життя, а також думка М. Сціборського, про неможливість вироблення остаточної схеми державного устрою в еміграційних умовах.

Микола Сціборський

Першорядної ваги учасники конгресу надавали соціально-економічній складовій політичної програми, орієнтуючи її передусім, на Радянську Україну – головну територію майбутньої української держави.

Активно обговорювалося положення про викуп селянами земельних ділянок, але ця ідея до політичної платформи не ввійшла з огляду на те, що могла викликати невдоволення серед селянських мас в Радянській Україні, де такої практики не існувало.

Найскладнішим питанням конгресу стала ідеологія. Цікаво, що відповідно до спогадів Ленкавського на зборах було піддано критиці матеріалізм, та врешті викристулізувалась ідеологічна концепція майбутньої Організації. А засідання цієї комісії тривало найдовше:

“Майже всі члени комісії стояли переконано на позиціях ідеалізму. Д-р Д. Демчук твердо обороняв “благо нації” як ідеал у розумінні строго утилітаристичному. Дискусія зійшла на тори глибинної критики систем матеріялізму і мала вигляд семінару метафізики.

Всі інші комісії покінчили свої праці, і дехто підсідав до нас і подавав свої думки до дискусії, що, зрозуміло, продовжувало її, бо це були повторення з попередніх днів. Врешті, з д-ром Д. Демчуком устійнено ідеалістичну інтерпретацію і текст спільного проекту”.

Фатальне фото

На закінченні конгресу запросили фотографа.

Перший Конгрес Українських Націоналістів. Відень, 1929 рік.

Сидять зліва направо 1 ряд: Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул.

Стоять зліва направо 2 ряд: Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський.

Стоять зліва направо 3 ряд: Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич


Проголошена ОУН ідея відновлення Української соборної незалежної держави була тоді у Польщі кримінальним злочином. Тому Степану Ленкавському та іншим “крайовикам” таке порушення конспірації дорого коштуватиме.

“По співі національного гімну запанував піднесений і зосереджений настрій. Не хотілося нікому розходитися по кімнатах. Хтось із президії попросив затриматися ще в залі, бо зараз має прийти замовлений фотограф, щоб увіковічнити цю історичну подію”, – згадував Ленкавський.

Але решта делегатів заходилася готуватися до фотографування: почали відсувати стіл, зіставляти рядом крісла і пересувати їх на всі боки.

“Ми, крайовики, призвичаєні до закону не давати себе ніколи фотографувати з іншим членом УВО, “збунтувалися” і зійшлися в кутку втрьох. Запальний Є. Зиблікевич нервово бігав коло пражан і розпромінено щось їм викладав”.

“Крайовики” вирішили не фотографуватися. Але як це зробити, щоб не образити президії та не спричинити скандалу? Ярослава Барановського делегували поговорити із старшими колегами щодо порушення правил конспірації.

Та в цей момент прибіг у піднесеному настрої Євген Зиблікевич і почав доставляти приятелів у ряд. Вони намагалися йому пояснити свої побоювання щодо порушення конспірації.

Той замахав руками: “дурне ви плетете, уставляйтеся скоро в ряд” і побіг далі.

Хтось погодився, що умовах підпілля так чинити – то чинити правильно і правил конспірації належить дотримуватися також у часі закордонних поїздок. Але коли тут половина залі самі члени УВО, то чому ми не мати до низ довіри?!

Іще хтось пояснив, що фотограф — певна людина, з якою домовлено, що він не має права робити жодного відбитка більше, ніж треба.

Ярослав Барановський

Ярослав Барановський порадив решті “крайовиків” не висуватися наперед, “щоб не робити себе важливими персонами”. Тому обидва Степани – Ленкавський та Охримович – “заховалися” в останньому ряді.

Євген Зиблікевич усе-таки не витримав і вмостився ближче до Полковника. “Не було як відтягнута його звідти”, – записав Ленкавський.

Досить довго було таємницею, звідкіля і яким способом польська поліція одержала фотографію з Віденського конгресу ОУН. Нібито фотографію  знайшла польська поліція під час обшуку між паперами покійного Степана Охримовича. Цей учасник конгресу помер після тортур в польській поліції у 1931 році.

Але згодом польська поліція визнала, що фото і поіменний список учасників Конгресу Українських Націоналістів привіз із Праги і передав польській поліції агент Роман Барановський.

У вересні 1932 року у львівському суді розпочався процес проти шістьох учасників конгресу.

На лаві підсудних опинилися: Юліян Вассиян, Олесь Бабій, Осип Бойдуник, Степан Ленкавський, Євген Зиблікевич, Зенон Пеленський. Цей процес став відомим під назвою “процесу конгресівців”.

Під час слідства підсудні спочатку заперечили свою участь у конгресі й приналежність до ОУН. Але на суді були представлені їх власноручні підписи на привітальному листі до одного з запрошених, що з-за кордону не міг прибути на конгрес.

Підсудні визнали, що вони брали участь в конгресі. Фото “на пам’ять” коштувала їм по 4 роки ув’язнення. Суд кваліфікував боротьбу за українську незалежність як державну зраду.


Доля 30 учасників конгресу – це зріз часу.

Юліан Вассиян (сидить у першому ряду, 1-й зліва), буде одним із тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в’язниці. Потім буде ще ряд ув’язень у польських та німецьких концтаборах. Після розколу належатиме до ОУН(мельниківців). Помре в США у 1953 році.

Дмитро Андрієвський (1-й ряд, 2-й зліва), входитиме до Проводу українських націоналістів. Після розколу належатиме до ОУН(М), очолюватиме реферантуру зовнішніх зв’язків. В’язень концтабору Заксенхаузен. Помре Німеччині у 1976 році.

Микола Капустянський (1-й ряд, 3-й зліва). Після розколу належатиме до ОУН (мельниківців), створюватиме повстанські відділи ОУН (М) під час Другої світової війни. Військовий міністр УНР в екзилі. Помре у Німеччині у 1969 році.

Євген Коновалець (1-й ряд, 4 зліва). Голова ОУН (1929-1938). Загинув внаслідок теракту організованого агентом НКВД Павлом Судоплатовим на особисту вказівку Йосипа Сталіна у Роттердамі, Нідерланди.

Микола Сціборський (1-й ряд, 5-й зліва). Обраний на конгресі організаційним референтом Проводу українських націоналістів, був фактично заступником Є. Коновальця до його загибелі. Після розколу належатиме до ОУН(М). Автор праці “Націократія”. Загинув від рук агента радянських спецслужб у Житомирі у 1941 році.

Яків Моралевич (1-й ряд, 6-й зліва). На конгресі обраний Головним контрольним ОУН. Займався викладацькою діяльністю. Після Другої світової війни емігрував до США, де був співзасновником Українського технічного інституту в Нью-Йорку. Помре в США у 1961 році.

Володимир Мартинець (1-й ряд, 7-й зліва). Продовжуватиме редакторську діяльність, зокрема редагуватиме часописи “Розбудова нації” та “Українське слово”. Після розколу належатиме до ОУН(М). В’язень філії концтабору Заксенхаузен. Помре в Канаді у 1960 році.

Микола Вікул (1-й ряд, 8-й зліва). Продовжить викладацьку діяльність. В останні роки життя працюватиме в лабораторії Празької політехніки. Помре в Чехословаччині у 1935 році.

Іван Малько (стоїть у 2-му ряді, 1-й зліва). На конгресі був у якості гостя. У 1930 році стане доктором права в Українському Вільному Університеті в Празі. Подальша доля невідома.

Осип Бойдуник (2-й ряд, 2-й зліва), іще один з тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в’язниці. Після розколу належатиме до ОУН(М). В’язень нацистських тюрем. Помре в Німеччині у 1966 році.

Максим Загривний (2-й ряд, 3-й зліва). Перший з учасників конгресу, що відійде у кращі світи. У 1931 році помре від туберкульозу у Празі.

Євген Зиблікевич (2-й ряд, 4-й зліва), третій з тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в’язниці. Згодом займатиметься редакторською діяльністю. Перебереться на еміграцію, де буде активним представником гетьманського руху. Помре у США у 1987 році.

Петро Кожевників (2-й ряд, 5-й зліва). Ще того ж 1929 року, у листопаді рішенням суду ОУН буде виключений з Організації за порушення дисципліни, інтриги всередині організації та співпрацю з ворожими структурами. Ймовірно агент ГПУ-НКВД. В’язень нацистських та радянських концтаборів. Помер у 1980 році в Німеччині.

Дмитро Демчук (2-й ряд, 6-й зліва). Обраний до складу Проводу Українських Націоналістів, фінансовий референт ПУНу. Заарештований СМЕРШем 1945 року. Після 10-річного ув’язнення Дмитро Демчук переїхав до Чехословаччини. Помер там же ж у 1963 році.

Леонід Костарів (2-й ряд, 7-й зліва). У 1933 – Надзвичайним Судом ОУН виключений із членів ПУН та самої Організації. Причини: був запідозрений у діяльності на користь чужої розвідки (як з’ясувалося згодом, радянської). Після 1939 – резидент НКВД у Празі під час німецької окупації та після Другої світової війни, працював проти керівного осередку ЗЧ ОУН в Мюнхені. Помер у 1973 році у Чехословаччині.

Олесь Бабій (2-й ряд, 8-й зліва), буде четвертим з тих, кого ув’язнять у Польщі на 4 роки за це фото. Автор Гімну ОУН “Зродились ми великої години”, що із 2018 року є Маршем Збройних Сил України. Продовжував літературну діяльність в Україні, а згодом на еміграції. Помре в США у 1975 році.

Ріко Ярий (2-й ряд, 9-й зліва). Ввійде до складу Проводу українських націоналістів. Після розколу належатиме до ОУН (бандерівців). Стане співорганізатором українського батальйону “Ролланд”, а у 1941 році буде призначений послом Українського державного правління до Японії. Перебуватиме у німецьких тюрмах та під поліційним наглядом. Після війни відійде від політичної діяльності. Помре у 1969 році в Австрії.

Зенон Пеленський (2-й ряд, 11-й зліва), буде іще одним із тих, хто розплатиться за це фото кількома роками польської в’язниці. Вийде з ОУН у 1934 році, і буде діячем УНДО. Стане співзасновником Української Головної Визвольної Ради, а на еміграції одним із засновників Закордонного представництва УГВР. 1955–1967 — член редакції радіо “Свобода”. Помре в Німеччині у 1979 році.

Юрій Руденко (Стоїть у верхньому, 3-му ряді, 1-й зліва). Подальша доля невідома.

Ярослав Барановський (3-й ряд, 2-й зліва). Буде кооптований до ПУН, а із 1933 року стане його секретарем. Буде особливо наближеним до Є. Коновальця. Його постать стане однією із причин розколу в ОУН. Після розколу належатиме до ОУН (М). Загине у Львові за нез’ясованих обставин у 1943 році.

Степан Охримович (3-й ряд, 3-й зліва). Із 1930 року стане Крайовим провідником ОУН. Буде одним із тих, хто розплатиться за це фото життям. Після арешту та тортур у польській в’язниці, його відпустять додому, де внаслідок отриманих травм помре у квітні 1931 року. Автор праці “Український націоналізм”.

Головний герой цієї публікації – Степан Ленкавський (3-й ряд, 4-й зліва), буде одним із тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в’язниці. Автор “Декалогу українського націоналіста”. Після розколу належатиме до ОУН (бандерівців). В’язень концтабору Аушвіц. Голова Проводу ЗЧ ОУН у 1959-1968 роках, після загибелі Степана Бандери. Помер у 1977 році в Німеччині.

Андрій Федина (3-й ряд, 5-й зліва). Стане керівником УВО-ОУН у вільному місті Данцігу. Згодом через польську загрозу перебереться до Берліну, де працюватиме в закордонному відділі ОУН. Після війни працюватиме дизайнером на заводі “Дженерал Моторс” в Ошаві. Помер у 1958 році в Канаді.

Ярослав Герасимович (3-й ряд, 6-й зліва). На початку 1930-х років стане секретарем ОУН у Чехосоловаччині. Під час Другої світової війни співпрацюватиме із УПА. Після війни емігрував до США. Помер у 1971році у США.

Теофіл Пасічник-Тарнавський (3-й ряд, 6-й зліва). Репресований НКВД після Другої світової війни. Подальша доля невідома.

Олександр Згорлякевич (3-й ряд, 7-й зліва). Згодом емігрував до Німеччини, член закордонного відділу ОУН в Берліні. Покинув політичну діяльність. Працював над будівництвом мостів через Віслу. Помер 1979 року у Варшаві.

Єдиним “конгресівцем”, хто на власні очі побачив, як реалізувалася мета ОУН – проголошення незалежності України – стане Михайло Антоненко (2-й ряд, 10-й зліва). Із 1929 року буде представником ОУН у Франції. Постійний активіст Українського Національного Союзу у Франції. Помре 27 серпня 1993 року в муніципалітеті Ранвіль, Франція.