Література без стресу: наївність, як загроза національній безпеці

Література без стресу: наївність, як загроза національній безпеці

Картинки по запросу "література без стресу"

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Застосування у культурі та вивченні гуманітарного блоку правила “стрій рівняється на найслабшого” призводить до катастрофи.

Оприлюднені плани міністерства освіти учергове перетасувати шкільну програму з літератури та численні коментарі з приводу витягли на світ Божий пару важливих речей. Нагадаю, основною ідеєю пропозицій пані міністерки було збільшити у програмі з української літератури кількість сучасних авторів з метою позбавлення учнів стресу від читання “депресивних” сюжетів класичної літератури ХІХ століття.

Це буде далеко не перше перетасування творів у шкільному каноні з декларованими благими намірами. Останні двадцять років ми всі спостерігаємо постійні зміни у програмах читання. Одні — вдалі, інші — ні, деякі взагалі загрозливі, деякі просто незрозумілі. З одними згоджуються всі, інші викликають дискусії і до сьогодні.

А тим часом на рівень розуміння літератури і, ширше, середнього культурного рівня це впливає мало. Більше того — вчителі і викладачі фіксують неухильне зниження середнього рівня учнів та студентів. Ідеться про навички читання, мислення, встановлення причиново-наслідкових зв’язків, уміння проводити аналогії, аналізувати, співставляти суть і форму, встановлювати дійсні відповідники, самостійність мислення та рівень мовлення і далі за списком.

Десь та ж історія з історією та рештою гуманітарних предметів — протягом останніх 20 років купа переміщень, які наразі особливо не загальмували зниження загального культурного рівня і, зокрема, ніяк не перешкодили тріумфу популістів з нульовим культурним рівнем. Факт, що кінець тоталітарної епохи став початком необмеженого доступу до джерел інформації та розваг, а більшість соціуму не схильна “заморочуватися” високими матеріями і вибере радше який-небудь “Квартал” чи попконцерт не найвищої якості, всього не пояснює. Як і розуміння, що останнє — не тільки наша біда, не надто заспокоює.

Уже цей симптом мав би дати до розуміння, що питання не в кількості творів у програмі і, можливо, навіть не в їх якості. Як не крути, тексти і особистості у програмі переважно гідні. Втім, кожен, хто працює з культурою, знає — мало мати гідні презентації тексти і змісти, їх треба вміти подати. Якщо перекласти на мову педагогіки, то йдеться про методологію викладання.

Кінець тоталітарної епохи став початком необмеженого доступу до джерел інформації та розваг, а більшість соціуму не схильна “заморочуватися” високими матеріями 

____________________________________________________

А ця річ у випадку гуманітарних предметів у школі, як правило, є викладом фактичного матеріалу без особливої уваги на суть та внутрішні логічні зв’язки, водночас це ще щедро присмачено “націонал-патріотичним вихованням” у вигляді пафосу, який викликає блювотний рефлекс у кожного, не позбавленого художнього чуття. Перевантажені програми, скомпоновані за принципом — аби трохи більше фактів, викладання без внутрішньої логіки — тут аби встигнути просто розказати те, що передбачене програмою, організація навчання без будь-якого урахування психіки людини як такої…

Справедливо ославлена шкільна корупція часто-густо є наслідком спроб надати хоч трохи логічного вигляду усьому цьому святу душі. До цього останніми роками спостерігаю перетворення дітей на “гарячу картоплю” — батьки і вчителі ніяк не можуть розібратися, хто має дітей вчити, а хто виховувати. Це все ніяк не сприяло ані бажанню вчитися, ані якості самого навчання. Зате сприяло і сприяє незмінному падінню рівня гуманітарної освіти, стереотипу про те, що гуманітарне знання — це щось таке малозрозуміле і незрозуміло для чого потрібне, а також незмінному відтворенню принципу “Якщо хочеш, щоб дитина зненавиділа українську літературу та історію, віддай її вчити ті предмети в середню школу”. Внаслідок маємо невелику частину тих, кому пощастило з батьками і вчителями, а решта часто нагадує головного героя твору “Грицева шкільна наука”, який завчив тільки “абабагаламага”.

Культура, тим часом — то такий звір, що хоч потребує кількості, але кількістю не вимірюється. Культура і, зокрема, література — це не про кількість матеріалу. Це про знаки і значення, про ідентифікацію на основі способу думання і конкретних значень та символів, це про називання, це про смак і розуміння.

Буквальний текст твору у літературі — це дуже мала його частка. Крім тексту, є ще контекст його написання — тобто ситуація у той період, популярні ідеї, спосіб мислення і т. д. Є підтекст — приховані течії і символи, які ще слід розшифрувати і які можуть бути неоднозначні. Візьмемо для прикладу літературу періоду ХІХ століття — саме вона найчастіше потрапляє під шквал критики та займає чи не найбільше від загального об’єму літератури. А література раніших часів і справді потребує дещиці спеціальних знань для розуміння, і проблема, як її подати у шкільному віці, адже треба якось пояснити, звідки взялася решта літпроцесу і що звідки примандрувало — цілком реальна.

Наприклад, Панас Мирний з волами, які ревуть. Аби учневі було зрозуміло, звідки ті воли і чого вони ревуть — йому треба пояснити про соціальні реалії ХІХ століття, про особливості станового суспільства (у моєму випадку я про це почула на уроці зарубіжної літератури на прикладі Жульєна Сореля з “Червоного і чорного” Стендаля), про долю козацтва у реаліях Російської імперії. І в контексті національного визволення одними тільки воланнями про російський гніт не обійтися — треба розказувати і пояснювати про цілком конкретні вияви і механізми, які геть не обмежувалися Емським указом та іншими прямими санкціями щодо мови.

Культура, тим часом, то такий звір, що хоч потребує кількості, але кількістю не вимірюється 

_______________________________________________________

Що ж до персоналій — у випадку Панаса Мирного треба було б розказувати, що означало у ті часи бути провінційним чиновником, у випадку Володимира Винниченка з його Федьком — про богему початку ХХ століття. Досі пам’ятаю шок від розповіді моєї вчительки про сукню з Парижу Ганни Закревської та про Шевченка-академіка, і якої праці це коштувало. З тих розповідей залишилося, крім фактажу, чітке розуміння — ми на рівні, ми не гірші.

Це те, що на поверхні. З підтекстами складніше. Для прикладу, один зі стресогенних сюжетів — смерть дітей Марії у шлюбі з нелюбом у одноймейнній книзі Уласа Самчука. Якщо сприймати прямолінійно — так, тяжкий сюжет. А чому б не сприймати це як символ яловості поєднання без любові? Я у свої шістнадцять сприйняла таке від нашої Любові Григорівни без проблем.

Ідемо далі. “Маруся Чурай”, ще один приклад “депресивного” патріотизму, на який люблять посилатися. Всі пам’ятають тільки “Історію ж бо пишуть на столі, Ми пишемо кров’ю на своїй землі…” — а тим часом вступний розділ — блискуча проєкція на “житейське море”, чи, якщо бажаєте, “Ярмарок суєти” (так, Теккерей). А “Проща” у тому ж творі — чим не персоніфікований діалог Інтелекту (дячок) і Почуття (Маруся). Але це все треба пояснити.

Справжня біда з підтекстами і контекстами починається там, де доходить до творів з глибоким, часом на рівні архетипів, символічним навантаженням: “І мертвим, і живим…” Шевченка, драми Лесі Українки, “Мойсей” Івана Франка і його ж “Сідоглавому” та ще купа поезій. Вони вимагають “допомоги” з інших сфер гуманітарного знання. Для прикладу — у тому ж “Посланії…” Шевченка — знамениті рядки про “раби, подножки, грязь Москви…” — треба було б, замість навідліг лупити по всій еліті (і додавати до постколоніальних травм), пояснити про її еволюцію між традиційною системою “сюзерен-васал” і національною ідеєю, пояснити, чому в українському випадку все відбулося так, як відбулося, у чому полягала проблема “малоросійського дворянства”, пояснити всеєропейську, між іншим, проблему протистояння монархії і республіки — а тут і історія, і політологія, і…. Але ще раз — це все треба вміти пояснити, це все має з’явитися у методологічній частині програм.

Усе це не виховується методом конвеєра. Усе це робиться повільно і з “зануренням у середовище” — а де у школах кошти і засоби на відвідини театрів, музеїв, поїздки? Цим займаються батьківські комітети. Хоча такі речі мали б бути прописані у програмах — у сусідній Польщі і трохи дальшій Австрії з Німеччиною дітей водять у музеї замість уроків літератури і мистецтва. І там же розповідають матеріал — у середовищі. Бачила таке десятки разів.

Отож, ідея учергове перетасувати шкільну програму з літератури сама собою справляє враження імітації бурхливої діяльності. Але задекларована мета — звільнення дітей від “стресу” — викликає щонайменше здивування. У ім’я звільнення дітей від стресу, нанесених складними і песимістичними сюжетами у літературі пропонується збільшувати кількість “оптимістичних” сюжетів та всіляко захищати школярів від начебто безумовно деформувальних стресів.

Ідея учергове перетасувати шкільну програму з літератури сама по собі справляє враження імітації бурхливої діяльності 

_________________________________________________________

Для початку слід розібратися, що таке стрес. Так-от, якщо максимально коротко, за автором теорії стресу Гансом Сельє, стрес — це не що інше, як неспецифічна реакція організму на подразник. А якщо почитати інших фахівців, то стане зрозуміло, що стрес буває двох видів — травматичний і навчальний. Останній — навчає. Дає досвід, вчить розрізняти і аналізувати, сприяє дорослішанню не формальному та фізіологічному, а особистісному, виховує культурну ідентифікацію, формує систему культурних координат, яка, зокрема, причетна до аналізування інформації і протистояння ворожій пропаганді.

Досвід спілкування з загалом наших громадян — більш і менш освічених — підштовхує до думки, що у цьому випадку теж маємо справу з бажанням максимально полегшити дітям життя. Важко сказати, чого тут більше — бездумного слідування моді чи несвідомої рекомпенсати тяжкого колективного досвіду з ХХ століття, але наслідки будуть однаково трагічні.

Якщо будь-який стрес записувати у травматичні, маємо всі шанси успішно угробити покоління. Позбавити дитину навчального стресу — означає виховати інфантила і культурний нуль. Бо уміння розмовляти літературною мовою і користуватися столовими приборами не є показником культури. Це, за Жаком Марітеном, всього-на-всього цивілізованість, тобто засвоєння зовнішніх форм культури без проникнення у глибшу суть — тобто систему знаків, символу, рефлексія ідентичності, взаємної позиції “Я” і “світ” та ще багатьох складних універсальних механізмів. І “просто так”, завиграшки, пройти цей шлях не вдасться. Будуть стреси.

До прикладу, література ХІХ століття — а саме звідти основна маса прикладів “стресових” сюжетів — це вже 9 клас, 14-15 років. Це вже не діти, це підлітки, які доволі швидко після цього вийдуть у доросле життя. Ви впевнені, що воно буде їх оберігати і не травмує? Взагалі, судити літературу виключно за параметром такого роду, як емоційний комфорт читачів — це трошки поверхнево і створює ризик виховати людей, які будуть не в змозі впоратися з емоційно насиченими життєвими ситуаціями — а не те, що справді тяжкими ситуаціями (це не скасовує потреби враховувати особливості вікової психології під час підбору чтива і — особливо — відповідної подачі текстів).

І саме тому, якщо ви оберігаєте дітей від стресу як такого — не дивуйтеся, що у 18 років вони голосуватимуть “про приколу” і сприйматимуть “ОК” у діалозі, як пасивну агресію. А ще вони дуже швидко “втомляться від війни”, ніколи не бачивши автомата. Одне і друге — та й не тільки це — є ознакою непристосованості до соціальної комунікації та неготовості до кризової ситуації — а тяжкі часи питати не будуть. Усе це разом є наслідком гіперопіки в ім’я “щоб усе було краще”. Краще — не значить легше. Застосування у культурі та вивченні гуманітарного блоку правила “стрій рівняється на найслабшого” призводить до катастрофи.

«Університет, що відкривається в Києві, найменувати Університетом Святого Володимира…»

«Університет, що відкривається в Києві, найменувати Університетом Святого Володимира…»

Картинки по запросу "кну шевченка"
Вистражданий і виборений Київський університет залишився впродовж віків символом незнищенного прагнення нашого народу до знань.
КНУ імені Тараса Шевченка — 185
Загальновідомо, що Київський університет було відкрито в 1834 р., однак на шляху до реалізації ідеї «Київської Сорбонни» лежало чимало важких випробувань, які розтягнулися на століття.

ДжерелоГолос України 

Автор – Патриляк І., Сокирко О.

Особливо гостро нестача класичного університету в Україні почала відчуватися в середині XVIIІ століття, коли молодий та енергійний гетьман Кирило Розумовський започаткував цілу низку важливих модернізаційних реформ, які потребували освічених кадрів. Адміністративна, судово-правова, військова реформа, започатковані в Гетьманщині, потребували сотень і тисяч фахівців державної служби, суддів, освічених старшин до козацької армії тощо.

За такої ситуації невідповідності попиту й пропозиції наставник і управитель особистої канцелярії гетьмана Кирила Розумовського Григорій Теплов, спираючись на пропозиції від старшинства і враховуючи досвід закордонних класичних університетів, у 1760 р. представив проект заснування першого українського класичного університету в гетьманській столиці Батурині.

Проте падіння в 1764 р. гетьманської влади перекреслило ідею створення університету в Батурині, але не поховало думки про необхідність заснування університету для української еліти.

Ідея створити в Україні університет не знаходила підтримки в Петербурзі через те, що її розглядали як частину претензій «малоросійських автономістів» на відновлення «давніх прав і свобод краю», як пошук колишньою козацькою старшиною можливості зберегти власну «малоросійську ідентичність» і законсервувати відмінність від російського дворянства.

Однак потреба в університеті на території України була настільки очевидною, що навіть урядовці, які працювали над реформою освіти в імперії, щоразу наголошували на необхідності заснування класичного університету в «Малій Росії». Так, сенатор П. Завадовський, який очолював «Комісію для заснування шкіл», у 1789 році добився відкриття в Києві Головної школи, директором якої було призначено відомого українського публіциста й історика П. Симоновського. Школа була розрахована на чотири роки навчання із вивченням, окрім класичних і сучасних європейських мови, історії, географії та природничих наук.

З приходом до влади в Російській імперії нового монарха — доволі ліберального Олександра І, українська шляхта («малоросійське дворянство») активізувала свою діяльність, спрямовану на відкриття вищої школи. Так, вітаючи у 1801 р. нового імператора, знать «Малоросійської губернії» паралельно надіслала прохання «о нуждах» краю. Нащадки козацької старшини висували ідеї відкриття університетів у Ромнах, Лубнах («Заснувати головне училище Малої Росії для всієї Нації в місті Лубни, яке знаходиться посередині землі нашої»), Чернігові, Новгороді-Сіверському тощо. Всі ці проекти були зібрані у створених в 1802 році Міністерстві народної освіти й «Комісії училищ». Уже на другому своєму засіданні Комісія заслухала проект, підготовлений відомим педагогом Ф. Янковичем де Мірієво, в якому пропонувалося до існуючих в Російській імперії університетів Москви, Дерпта й Вільна додати ще три — в Петербурзі, Києві та Казані: «В Київському та Казанському університетах передбачаються факультети філософський, юридичний і медичний, а в Санкт-Петербурзькому і Московському тільки філософський і юридичний. Із цих останніх чотирьох університетів богословська наука виключається, бо вона викладається православним греко-російським духовенством у семінаріях… При університетах Московському, Санкт-Петербурзькому, Київському та Казанському слід навчати в кожному по сорок вихованців на казенному утриманні для підготовки їх до професорських і вчительських посад». Однак різко негативно сприйняв проект Ф. Янковича де Мірієво інший впливовий член «Комісії училищ» князь А. Чарторийський. На четвертому засіданні Комісії він запропонував власні «Принципи для організації народного виховання в Російській імперії», які передбачали відкриття університету в Харкові.

Чарторийський несподівано знайшов підтримку в особі управителя справами «Комісії училищ» В. Каразина, який довгі роки виступав із планами відкриття університету в Харкові. За дорученням Комісії В. Каразин склав документ під назвою «Визначення статуту громадської освіти», в якому передбачалося відкрити університет у Харкові. Документ, підготовлений Каразиним, ліг в основу затвердженого імператором Олександром І 24 січня 1803 р. «Попередніх правил народної освіти», в яких вказувалося, що на додаток до існуючих університетів у Москві, Дерпті та Вільні слід заснувати університети в Петербурзі, Казані та Харкові. Реалізовано проект Харківського університету було в 1805 р., а плани відкриття університету в Києві знову зависли в повітрі.

Хоча в Петербурзі підтримали проект Чарторийського-Каразина, однак розуміли, що існування гігантського навчального округу з центром у Вільні, якому підпорядковуватиметься віддалена на сотні кілометрів територія Київщини чи Поділля, є нераціональним. Тому в липні 1805 р. до Києва з метою з’ясувати всі обставини на місці приїхав тодішній міністр освіти імперії П. Завадовський. Міністр схилявся до ідеї відкриття в Києві класичного університету, тому, аби відговорити його від цього задуму, до Києва терміново прибув посланець А. Чарторийського візитатор (інспектор) навчальних закладів Віленського навчального округу Т. Чацький. Чацький висунув аргументи проти відкриття університету в Києві, вказуючи на те, що для Малоросії вже відкрито університет у Харкові, що Київ занадто віддалений (!) від Мінської, Волинської та Подільської губерній, що шляхта Волині, Поділля, Київщини і Білорусії готова жертвувати кошти лише на польський університет, а викладання польською мовою у Києві образило б почуття православного духовенства тощо. Міністр освіти, знаючи про той авторитет і вплив, який мав Чарторийський при дворі Олександра І, не ризикнув конфліктувати із його посланцем, погодившись на висунуті Чацьким аргументи. А реальні причини небажання Чарторийського та Чацького бачити університет у Києві описав відомий польський просвітник Гуго Коллонтай: «як поляк, князь Чацький не бажає відкриття університету в Києві, де можна передбачити неминучий занепад нашої мови… не бажає він й відкриття нового округу також, щоб не порушити того об’єднання краю, яке виявляється нині в єдності освіти».

Максимально розбудувавши Віленський університет, перетворивши його на найкращий університет Російської імперії, Чарторийський із Чацьким всіма силами намагалися поширити мережу польського шкільництва в українських і білоруських губерніях. У контексті цих дій, у жовтні 1805 р. на Волині в містечку Кременці було засновано польську гімназію, реорганізовану в січні 1819 р. в польський Волинський ліцей. Мотивація відкриття цих закладів була простою — посилаючись на віддалення Волині та Поділля від Вільна, Чарторийський добився від уряду дозволу на відкриття школи для шляхти вказаних губерній, який міг би певною мірою замінити їй університет.

Таким чином до 1820-х рр. в Російській імперії сформувалося два потужні осередки польської освіти і шкільництва — Віленський університет і Волинський ліцей.

Тим часом лояльна політика Петербурга щодо польської громади в імперії завершилася після невдалого польського національного повстання 1830-1831 рр. Розправившись із повстанцями, імператор Микола І, який не вирізнявся лібералізмом, розгорнув масштабні репресії проти польської шляхти, як головної опори повстанського руху. В ході цих репресій серйозного удару зазнало польське шкільництво.

Університет у Вільні та ліцей у Кременці були зачинені. Замість Віленського навчального округу імператор сформував Білоруський навчальний округ із центром в Орші, куди планувалося перенести університет з Вільна. У грудні 1832 року на базі Київської, Чернігівської, Волинської та Подільської губерній було створено Київський навчальний округ, на чолі якого поставили Є. фон Брадке. Підставою для створення окремого Київського навчального округу стало переведення до Києва у квітні 1832 р. зачиненого раніше Волинського ліцею. За умови, коли в Російській імперії центрами навчальних округів були університетські міста, ідея створення університету в Києві знову постала на порядку денному. Сприяли створенню університету в Києві також й інші обставини. Масштабні репресії проти польської шляхти й усунення поляків із адміністративних посад загострили проблему дефіциту чиновницьких кадрів. Київський генерал-губерантор Левашов, намагаючись розв’язати проблему забезпечення регіону освіченими чиновниками, подав на початку 1833 р. імператору проект створення в Києві Юридичного інституту Святого Володимира. Микола І схвалив проект, розпорядившись у травні 1833 р. виділити кошти для інституту.

Таким чином, спершу було заплановано відкрити в Києві ліцей та Юридичний інститут (обидва навчальні заклади мали носити ім’я хрестителя Русі Володимира). У серпні 1833 р. у Петербурзі було створено спеціальну комісію на чолі з віце-адміралом Крузенштерном, яка мала розробити плани організації Ліцею Святого Володимира. Комісія дійшла висновку про необхідність заснування ліцею з повним «обсягом університетського навчання». Фактично, за своїм статусом ліцей мав відповідати університету. Така ситуація дала змогу міністру освіти графу С. Уварову 30 жовтня 1833 р. запропонувати імператору заснувати в Києві повноцінний Університет Святого Володимира, відмовившись від відкриття окремого Юридичного інституту та ліцею в Орші. 30 жовтня (за старим стилем) 1833 р. імператор Микола І написав позитивну резолюцію на поданні міністра Уварова, погодившись на відкриття в Києві університету. А вже 8 листопада (за старим стилем) 1833 р. світ побачив «Указ Правительствующему Сенату», який поставив крапку в питанні реорганізації Волинського ліцею, перебазованого до Києва, в Імператорський університет Святого Володимира. 25 грудня (за старим стилем) 1833 р. монарх двома своїми Указами затвердив «Статут Університету Св. Володимира» та «Заходи для відкриття Університету Св. Володимира».

У Статуті днем щорічних урочистих зборів Вченої ради університету, на яких повинні були виступати зі своїми річними звітами професори, мали зачитуватися імена всіх студентів-випускників і видаватися дипломи про присвоєння вчених ступенів, визначався День Святого Володимира — 15 липня (за старим стилем). Проте в жодному документі не вказувалася точна дата майбутнього врочистого відкриття вищого навчального закладу. Наголошувалася лише потреба докласти всіх зусиль, аби «відкрити Університет при першій зручній нагоді». Очевидно, що чиновники Київського навчального округу і майбутні викладачі університету, вкупі з місцевим шляхетським самоврядуванням, зробили все можливе, аби не відтягувати довгоочікувані урочистості й відкрити університет саме в День Святого Володимира вже в найближчому 1834 р.

Заходи, пов’язані з відкриттям університету, що відбулися 15 липня (за старим стилем) 1834 р., були справді грандіозними для провінційного тоді Києва. О 9-й годині ранку все університетське керівництво прибуло до Успенського собору Києво-Печерської лаври, де Митрополит Київський і Галицький Євгеній (Болховітінов) відправив урочисту літургію та молебень за університет. Після завершення богослужіння, всі присутні перемістилися до орендованого університетом на Печерську будинку капітана Кордта. Туди ж прибули генерал-фельдмаршал князь Ф. фон-дер-Остен-Сакен, Київський генерал-губернатор граф В. Левашов, найвище київське духовенство і чиновництво, офіцери дислокованих у Києві частин, шляхта Київської, Волинської, Подільської, Мінської губерній (загалом, понад триста найбільш знатних шляхетських родин, які спеціально прибули до Києва для участі в урочистостях). Вулички навколо будинку капітана Кордта на Печерську були заставлені дорогими екіпажами, а охочі не могли поміститися до скромного університетського приміщення. З появою Митрополита Євгенія студентський хор заспівав урочистий церковний гімн «Сьогодні благодать Святого Духа нас зібрала». Після освячення приміщення розпочалося урочисте засідання, на якому було зачитано імператорські укази про заснування університету в Києві, впровадження університетського статуту, фінансування університету тощо.

Одразу ж після урочистих промов керівників шляхетського самоврядування, перший ректор університету Михайло Максимович вручив дипломи про надання звання Почесних членів університету Митрополиту Євгенію, генерал-фельдмаршалу князю Ф.фон-дер-Остен-Сакену і генерал-губернатору графу В. Левашову, яких Вчена рада університету ще 9 червня 1834 р. обрала своїми Почесними членами. Особливе враження на присутніх справив виступ переведеного із Харкова професора всесвітньої історії В. Циха «Про мету і користь вищих навчальних закладів». Промовець наголосив, що, з часом, освічені вихованці університету змінять обличчя всього краю, принесуть славу своїм батькам, своєму університету і своїй Батьківщині. Буквально пророчими виявилися ці слова щодо впливу університету на вигляд Києва: «Університет дасть абсолютно новий вигляд цьому місту. Бідні халупи, що тиснуться одна до одної в розділених пустирями частинах міста, перетворяться у великі красиві будівлі.

На пустирях, які зараз приносять скільки незручностей людям і заважають розвиватися міському господарству, виростуть нові прекрасні будинки й місця відпочинку; повноводий і широкий Дніпро вкриється незлічимою кількістю суден, які вестимуть сюди дорогоцінні витвори мистецтва із усіх куточків Російської імперії. Населення міста зросте; просвіта розповсюдиться на всі суспільні верстви».

Професор Цих, справді, наче у воду дивився — вже до кінця ХІХ століття (тобто за якісь 60—65 років!) площа Києва збільшилася втричі, з’явився величний «червоний» корпус університету, навколо якого розбили Ботанічний сад й Імператорський парк, збудували ціле нове місто, аж до р. Либіді (цей район Києва так і отримав назву «Нова будова»), Хрещатий Яр перетворився на центральну вулицю великого міста, Козине болото стало Думською площею (зараз — Майдан Незалежності), пустирі біля руїн Золотих воріт перетворилися на вулиці Володимирську, Ярославів Вал, Прорізну тощо. Населення міста з 1834-го до початку 1890-х рр. зросло із 37 тисяч до 240 тисяч осіб, перетворивши Київ на четверте за величиною місто в імперії.

Так Київ пройшов складний шлях до появи власного класичного університету, шлях, який несподівано завершився не в часи існування козацької державності і не в роки правління ліберального Олександра І, а наперекір логіці подій, у роки царювання консервативно налаштованого монарха Миколи І. Вистражданий і виборений Київський університет так і залишився впродовж віків символом незнищенного прагнення нашого народу до знань, до пізнання світу і самих себе в ньому.