Наказ Берії про боротьбу з українським підпіллям у вільному доступі

Наказ Берії про боротьбу з українським підпіллям у вільному доступі

Про заходи боротьби з оунівським підпіллям і ліквідації озброєних банд ОУН у західних областях Української РСР
Наказ «Про заходи з посилення боротьби з оунівським підпіллям і ліквідації озброєних банд ОУН у західних областях Української РСР», 9 жовтня 1944 р.

Центр досліджень визвольного руху спільно з архівом СБУ публікує онлайн копію наказу про «ліквідацію озброєних банд ОУН» на західній Україні, який підписали Лаврентій Берія та Всеволод Меркулов.

9 жовтня 1944 року у Москві підписали наказ №001240/00380 «О мероприятиях по усилению борьбы с оуновским подпольем и ликвидации вооруженных банд ОУН в западных областях Украинской ССР». [Приказ Народного комиссара внутренних дел СССР и Народного комиссара государственной безопасности СССР за 1944 год. 9 октября 1944 года, гор. Москва]

Основні положення наказу:

▪️ створити окреме Управління в НКВД «по боротьбі з бандитизмом»;
▪️ виділити війська НКВД для боротьби проти ОУН на західній Україні;
▪️ посилити репресії проти членів родин учасників підпілля та виселяти «цей контингент»;
▪️ працювати над агентурними операціями та вводити агентів до лав ОУН, щоб виявляти місцезнаходження боївок й оперативно знищувати їх, перекриваючи шляхи для відступу;
▪️ забезпечити проникнення агентів до складу Центрального Проводу ОУН, щоб ліквідувати його;
▪️ збільшити штат НКВД-НКҐБ УССР;
▪️ відрядити на західну Україну 250 кращих чекістів, щоб налагодити агентурно-оперативну роботу;
▪️ не затягувати слідство над учасниками підпілля і оголошувати населенню про їхні вироки.

Приказ Народного комиссара внутренних дел СССР и Народного комиссара государственной безопасности СССР за 1944 год №001240/00380 «О мероприятиях по усилению борьбы с оуновским подпольем и ликвидации вооруженных банд ОУН в западных областях Украинской ССР». 9 октября 1944 года, гор. Москва.

Наказ наразі зберігається в Галузевому державному архіві Служби безпеки України.

Документ можна завантажити на Електроному архіві Українського визвольного руху у високій якості та у вільному доступі.

 

 

 

 

 

 

Розшифрований документ українських підпільників передадуть до Тюрми на Лонцького

Розшифрований документ українських підпільників передадуть до Тюрми на Лонцького

акт вінчання

До дня захисника України запрошуємо до спільного заходу Служби зовнішньої розвідки України та Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»: передавання розшифрованого тексту унікального документу українських підпільників.

8 жовтня 2020 року (четвер) о 14.00 у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» у Львові, відбудеться передача Службою зовнішньої розвідки України дешифрованого тексту унікального документу українського визвольного руху – Акту вінчання подружжя з Прикарпаття Григорія Вацеби і Марії Бабінчук.

У заході візьмуть участь:

  • Руслан Забілий, директор Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»;
  • Олександр Скрипник, дослідник історії спецслужб, працівник Служби зовнішньої розвідки України;
  • близькі родичі Григорія Вацеби і Марії Бабінчук.

Присутні матимуть змогу ознайомитися з оригінальними матеріалами із Галузевого державного архіву СЗР України (зразками шифрів розвідувальної служби Державного Центру УНР у екзилі, референтури розвідки ОУН тощо);  зі світлинами, листами та іншими матеріалами з сімейного архіву і щойно виданою книгою про драматичну й героїчну долю подружжя повстанців.

Соціальна дистанція і всі запобіжні заходи в контексті карантину передбачені.

 

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові

вул. Степана Бандери, 1

тел. 094 847 4220

lonckoho.lviv.ua

Українська армія: секрет регенерації

Українська армія: секрет регенерації

Картинки по запросу "Українська армія: секрет регенерації"
Якщо імперія не дала ради вбити за чотириста років націю так, щоб відродження було неможливим — імперія програла. А для нас — нічого ще не пропало.

 

Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода 

Джерело – ТСН 

Автор – Олеся Ісаюк

Починаючи десь так зі століття шістнадцятого, Україна, як окрема сутність, фактично трималася на війську. Спочатку козацтво сформувалося, як військовий стан, потім вихідці з нього почали відновлювати соціальні та політичні структури. Не дивно, що й свою державу вони назвали “Військо Запорозьке”, а її адміністративний поділ з полками та сотнями автоматично відсилав до поділу козацтва на окремі підрозділи, — пише Олеся Ісаюк в колонці на “Радіо Свобода”.

На початку ХХ століття, попри всі зусилля і щедрі плоди діяльності культурників — чітких інституційних обрисів перспективи відновлення державності набрали з моменту формування першої модерної української військової формації — Легіону Українських Січових Стрільців. Ті, у свою чергу, стали скелетом Української Галицької армії.

Українська армія, для блогів_1
muzeJUNR.io.ua Комісари Українських січових стрільців. Зліва направо: Дмитро Вітовський, Микола Саєвич і Михайло Гаврилко. Дмитро Вітовський – один із організаторів “Листопадового чину”, українського повстання в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, згодом – державний секретар військових справ ЗУНР

На Наддніпрянщині революційний імпульс розбудив не тільки політичні інституції і всеможливі культурні починання, а й військову традицію — рушила українізація армії. Українці — вояки та офіцери царської армії — гуртувалися, формували окремі українізовані частини і рушали — за можливості і потреби — ближче до своїх.

Українська армія, для блогів_2
unr.memory.gov.ua Промова матроса-українця, делегата Балтійського флоту на Історичному бульварі в Севастополі влітку 1917 року перед українізованими частинами морської піхоти “Спеціальної десантної дивізії”

Час наступної спроби прийшов через 20 років. Хоча “у загашнику” ОУН були політичні програми, а серед її членів не бракувало творчо обдарованих особистостей, на практиці починали з війська. Ще до початку війни з СРСР з-поміж членів ОУН було сформовано два підрозділи — Дружини Українських Націоналістів, більше відомі, як батальйони “Нахтігаль” і “Роланд”. Солдати та офіцери цих батальйонів пізніше склали кістяк Української повстанської армії. Яка становила собою не просто армію а, по суті, паралельну структуру, альтернативу тоталітарній системі. І в такій якості УПА проіснувала у боєздатному стані 10 років.

Можна подумати, що українці останні півтисячоліття те тільки і робили, що воювали. Нітрохи, і кращий тому доказ — той факт, що ми чимало знаємо про перипетії боротьби і маємо “ззаду голови” чимало символічних образів. До чеснот лицаря належали не тільки хоробрість, а й освіта, уміння тримати себе. Такі речі неможливі без доброго і багатошарового культурного підґрунтя. Наявність лицарів (не лише у військовому значенні) — гарантія збереження пам’яті про військо і продовження традиції.

Українська армія, для блогів_3
unian.net Бійці сотні УПА “Леви” при охороні Збору УГВР в липні 1944 року в селі Сприня Львівської області

Українська козацька старшина жертвувала на церкви та школи, меценатом Києво-Могилянської академії був гетьман Іван Мазепа. Сини козацької старшини навчалися в європейських університетах. Володіння латиною серед старшини було на порядку денному, поширеною звичкою було ведення діаріушів, листування — а воно у ті часи було мистецтвом, вимагало знання і чуття мови та етикету. Дехто, як Іван Мазепа, писав вірші, які дійшли до нашого часу.

“У загашнику” ОУН були політичні програми, а серед її членів не бракувало творчо обдарованих особистостей, на практиці починали з війська

_________________________________________________________

Багато хто з-поміж солдатів та офіцерів “усусусів” рушив у стрілецьку лаву з-за лави студентської. Як згадував Роман Купчинський, “серед стрільців що другий — докторош, себто інтелігент”. Така специфіка підрозділу пізніше дала несподівані побічні ефекти — у 1916 році, під час відносно тривалого перебування на Волині, “усусуси” засновували та відновлювали школи і видавали своїм коштом популярні книжки для юнацтва. Цікаво, що одну зі згадок про ці зусилля січовиків пропустила навіть радянська цензура — у тексті Михайла Стельмаха “Гуси-лебеді летять” серед лектури головного героя згадано “книжечки, видані “січовими стрільцями”.

Серед членів ОУН можна знайти щонайменше двох класиків української поезії — Олега Ольжича та Олену Телігу, причому обоє загинули від рук нацистських окупантів.

У архівах можна знайти цілу купу довідок про виключення з Львівського університету людей, про яких ми зараз знаємо, як про командирів УПА різних ланок. Уже після сформування підпільної армії, пропаганда стала одною з найефективніших систем зброї підпілля. Листівки, памфлети, підпільна преса, цілі філософські та політичні трактати — усе це продукувалося рік за роком у підпільних умовах у обсягах, доступних не кожному сучасному видавництву. І за найменшу листівку можна було стати в’язнем ГУЛАГу на десять років за статтею “антирадянська пропаганда”.

Таке поєднання, здавалося б, непоєднуваного, яке повторювалося у кожному етапі боротьби за незалежність, вимагало від тих, хто ставав на чолі цієї боротьби, бути не тільки обдарованим військовиком, а й достатньо здібним стратегом. Іван Мазепа одночасно був майстром політичної інтриги та здібним поетом, Євген Коновалець, військовий багато в чому самоук, зумів збудувати організацію, яка стала базою для спротиву двом тоталітарним системам майже на два десятиліття — такого не вдавалося, здається, нікому. Степан Бандера виявився здібним політиком і — просто у силу характеру — здібним витримати вагу символу визвольного руху. Адже це ті самі “мідні труби”, які дуже легко роблять з людини тирана.

Цю спадкоємність рис добре зауважив ворог — що добре видно з еволюції пейоративної лексики на позначення українця з сильною ідентичністю. У цій системі називання ворогів імперії “бандерівець” змінив “петлюрівця”, а той, у свою чергу — “мазепинця”. Серед менш боязкої частини старшого покоління був популярний метод “вибивання з сідла” противників — у відповідь на сердито-агресивне “бандьора!” — відповідати: “Думаєте, що ви мене тим образили?”.

Спадкоємність рис добре зауважив ворог — що добре видно з еволюції пейоративної лексики на позначення українця з сильною ідентичністю 

_________________________________________________________

Також виявилася на диво живучою символіка Переяславської ради у різних тлумаченнях. Після порівняно короткого періоду флірту Москви з націями 30-і роки її реанімували у вигляді “споконвічної дружби народів”, а 1954 року помпезно відзначили трьохсотріччя Ради. Ще за тридцять років до того юрист і вчений Сергій Шелухин ствердив, що Переяславська рада повністю втратила сенс і силу з моментом зречення Ніколая ІІ, оскільки укладалася не між двома державами, а була формою союзу між двома керівниками. Навіть якщо трактувати сторону царя Алєксєя Міхайловіча розширено, як свого роду втілення його династії, разом у усіма “царенятами”, все одно, за логікою того, як укладалися такі угоди у відповідні часи та хто у принципі міг вважатися контрагентом міжнародних договорів, дія Переяславської ради закінчувалася разом з моментом закінчення влади Романових.

Було б дивно, якби серед самих українців не знайшлося культурних слідів, які “прив’язують” один етап до другого. Ще задовго до 1917 року козак став архетипом української ідентичності. Солдати Армії УНР іменували себе козаками, а своїх офіцерів — “отаманами”. Зрештою, і офіцери називалися спільною назвою “старшина” — як і в гетьманські часи. “Петлюрівці” наслідували крої та кольори одягу тих часів, у назви підрозділів додавали імена попередників з козацької доби.

Зрештою, приспів однієї з пісень періоду Національної революції 1917—1921 років звучав, як:

Ми йдемо в бій, Земля гуде,

Радіють гори, степи

Бо нас у бій благословить

Могутній дух Мазепи

Одними з символічних дат наступного етапу боротьби стало взяття Києва військами УНР 31 серпня 1919 року, коли в УПА відзначали День зброї та загибель Симона Петлюри у Парижі 25 травня. Зовсім по сусідству і день загибелі Євгена Коновальця — 23 травня. До обох скорботних дат був приурочений День героїв.

Найвідоміша політична акція ОУН — правда, тільки її бандерівської гілки — Акт відновлення Української держави — позиціонувалася, як спадкоємна відносно зусиль старшого покоління здобути незалежність. Як до уряду нововідновленої держави, так і до керівництва підпіллям бандерівці охоче залучали представників старшого покоління — Леоніда Ступницького, Всеволода Петріва та інших.

Інколи військова “чуйка” передавалася не тільки культурно, а й генетично — не один боєць та офіцер Армії УНР згадував у спогадах про далекого прапредка-козака. Один з них, Євген Маланюк, оформив це у поетичній строфі:

Мізерний правнук козака,

Січовика блідий праправнук,

Я закохавсь у гучних мріях,

Я волю полюбив державну

Закінчується ця строфа теж промовисто:

Ще засилатимеш, на жаль,

До Києва послів московських

І по паркету наших саль

Ступати лаптю буде ховзко

Один із генералів епохи УНР, Всеволод Петрів, був далеким нащадком захопленого у полон під Полтавою шведського офіцера. Серед повстанців не бракувало таких, чиї батьки воювали в Українській Галицькій армії або в Дієвій Армії УНР.

Природнича наука знає тільки один спосіб надійної перевірки гіпотези — практика. Зрозуміло, у гуманітарних та суспільних дисциплінах такий метод мало застосовний з обмежених причин, але інколи доля все ж підкидає матеріал для перевірки.

П’ять років тому не переставала дивуватися тим, наскільки швидко, наче з-під землі, “полізли” символічні маркери попередніх етапів боротьби. Не йшлося про сам по собі державний прапор, герб, гімн — їхня присутність була зрозуміла. “Звідкись” взялися, згадалися, поширилися стрілецькі пісні, традиція добровольців (досі незрозуміло, з чого дивуватися — таж у нас всі армії у притомному вигляді починалися з добровольців — проблеми починалися, коли добровольці переставали розуміти, що для ефективності і перемог самої доблесті мало, треба ще системність, яку може дати лише армійська система), знайшлися люди, які повернули у війська петлюрівські тризуби, символи українських полків, деякі з яких пам’ятають ще докозацькі часи.

На тлі всього цього “Коли ви вмирали” на концерті з нагоди Дня пам’яті і примирення та “Зродились ми великої години” виглядають просто-таки символічним прибиванням печатки під фактом відродження українців. Як завжди — починаючи з армії, одночасно у війську і слові.

Якщо імперія не дала ради вбити за чотириста років націю так, щоб відродження було неможливим — імперія програла. А для нас — нічого ще не пропало.

30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював

Звіт Національних зборів 30 червня 1941 Джерело: Вікіпедія
Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже «Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли» і влада фактично валялася на вулиці.

Джерело – Історична правда

Автор – Олеся Ісаюк, Національний музей – меморіал «Тюрма на Лонцького» Центр досліджень визвольного руху

Пізно ввечері 22 червня двоє приятелів прощалися на одній з краківських вулиць. Один сказав іншому: “Вважай, щоб тебе не примкнули. Хай тобі Бог помагає”. Двох приятелів звали Степан Бандера та Ярослав Стецько. Другий із них вирушав до Львова. Кільканадцять годин тому почалася німецько-радянська війна…

До колишнього кордону з Радянським Союзом Стецько з товаришами добирався підручним транспортом. Аж після в’їзду у формальні кордони Союзу вдалося натрапити на покинуту радянську вантажівку. Націоналісти обліпили свою здобич агітаційними плакатами та листівками і якнайшвидше рвонули на Львів.

Кілька разів вони мало не наштовхнулися на відступаючі радянські частини, іншим разом мало не “погоріли” на фальшивих документах. Врешті, уже без жодних документів, бездоріжжям, старанно обминаючи місця, де можна було наткнутися на війська, вони добиралися до Львова.

 
Заступник провідника ОУН Степана Банедри в 1940-41 роках Ярослав Стецько і отець Василь Лаба на вулиці Львова, 1930-ті роки АРХІВ ОУН У ЛОНДОНІ

 

Рейд закінчився 30 червня 1941 року. Цей день почався для мешканців міста дуже незвично. Лешек Аллерханд, дев’ятирічний нащадок династії львівських юристів єврейського походження “…стояв біля вікна і дивився: було порожньо. Раптом з боку вулиці Легіонів [сучасний проспект Свободи] почув ритмічний стукіт, начеб хтось бив у бубен. …За хвилину показалася військова колона. Ішли рівними рядами, рівномірно вистукуючи військовими черевиками, у шоломах, зі зброєю на плечах, як намальовані. Виглядали так гарно, що я завмер…. Запанувала загальна радість; довкола синьо-жовті прапори, багато людей з синьо-жовтими пов’язками…”.

“…Колона війська зрівнялася зі мною. Напереді йшов молодий щуплий вояк з пістолем при боці, задивлений на храм св. Юра. З боків посипалися на вояків квіти. Вояки хапали їх і закричали: “Слава Україні!”, — “остовпів” Богдан Казанівський, член ОУН (б), який за два дні до того чудом вирвався з “Бригідок” [в’язниця на вул. Городоцькій — ІП]. Український батальйон “Нахтігаль” випередив німців і першим увійшов до Львова. У його “хвості” з кількагодинним інтервалом в’їхала машина з оунівцями: Стецьком, Іваном Равликом, Львом Ребетом, Василем Куком, Дмитром Яцівим та Іваном Вітошинським.

 

 
Підрозділ батальйону “Нахтігаль” марширує вулицею Львова АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗОЛЬНОГО РУХУ

Наставав “момент істини”  короткий момент, коли один окупант пішов, а інший ще не прийшов. Цю мить націоналісти планували використати для відновлення незалежності України. Війна нацистів і Совєтів була тільки зручною нагодою використати зосередженість могутніх сил на взаємних “розборках”: “ОУН використає війну з СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську державу”.

Хоча проголошення нової державності завжди є більше плодом політичної волі, ніж наслідком юридичних актів, “бандерівці” старанно попрацювали над тим, щоб “по справі” не залишилося підстав заявляти про юридичну нелегітимність Акта.

Адже від старанності в питанні юридичних формальностей залежала вірогідність і легітимність української незалежності. Підготовка до проголошення незалежності почалася ще в лютому 1941 року. Остаточно на Великому Зборі ОУН(б) у квітні 1941 року було вирішено проголосити незалежність України після початку імовірної німецько-радянської війни.

У травні 1941 року в Кракові за активної участі ОУН(б) формується Український національний комітет під керівництвом генерала Всеволода Петріва. Ця організація об’єднала під своїм дахом майже всі українські організації на еміграції. Тоді ж приготували чернетку Акта.

14 червня Комітет видає декларацію, якою уповноважує Ярослава Стецька і його товаришів з “похідної групи” на проголошення Акта. Сам Акт недаремно називався “Актом відновлення” — таким чином наголошувалося на тому, що бандерівці тільки відновлюють незалежну Україну, проголошену 1918 року і остаточно окуповану більшовиками в 1920 році. Вони могли критикувати попереднє покоління за “м’якотілість” і “опортунізм”, але чітко розуміли — держава, як інституція вища за партійні і поколіннєві спори.

 
Солдати “Нахтігалю” у Львові АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Союзників у боротьбі прийнято шукати за спільною метою та цінностями. ОУН(б) довелося їх шукати за принципом “що залишилося”. Великобританія більше переймалася своїми колоніями, ніж європейськими справами. Франція увесь міжвоєнний період будувала “бар’єр проти комунізму”, де центральна роль відводилася Польщі. Італійського диктатора більше цікавив балканський регіон, решта ж країн або переймалися виключно власними справами, або ж були замало впливовими.

Винятком була Німеччина. Після приходу до влади нацистів ця країна остаточно націлилася на зміну європейського балансу сил і міжнародного порядку. Це означало війну — раніше чи пізніше.

Війна давала Україні шанс на зміну власної незавидної ситуації поділеної та окупованої території — тож політичний прагматизм диктував діяти за принципом: “Ворог мого ворога — мій друг”. У версії керівництва ОУН (б) це звучало так: “Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо, як природніх союзників”.

Навряд чи націоналісти були настільки наївними, щоб не розуміти дійсних цілей нацистів. Перед ними були долі окупованих європейських держав, тож виникало питання — якщо нацисти так поводилися з незалежними до 1939 року країнами, що ж буде з бездержавним народом?

До того ж, вони самі мали за спиною приклад Карпатської України, яка стала жертвою угорських військ з санкції Гітлера. А один з лідерів ОУН(б), Микола Лебедь, після успішного замаху на польського міністра внутрішніх справ Перацького був виданий польській поліції саме з території Німеччини.

 
Керівник усієї підпільної мережі ОУН(б) в Україні — крайовий провідник Іван Климів-“Євген Легенда”

Логічно, ОУН (б) зовсім не поспішала повідомляти нацистам про свої плани, особливо ту їх частину, яка передбачала проголошення незалежності і побудову власної державності. Але про наслідки імовірної окупаційної політики бандерівці німців попередили — 23 червня 1941 року в Рейхсканцелярію Володимир Стахів, голова Українського національного комітету передав меморандум, де чітко значилося: “Неправильно заведена політика може призвести до небажаних наслідків для стосунків обох народів”.

Єдиним принципом, від якого відштовхувалися бандерівці у своїх намірах, було ставлення нацистської Німеччини до ідеї незалежної України. У меморандумі ясно читалися вимоги гарантій політичної незалежності України, рівноправності в економічних відносинах та збереження за Україною права на власну армію.

Група, очолювана Стецьком і мала зреалізувати все згадане в меморандумі. Їм пощастило — один з тих, кого вони зустріли під час першої зупинки на площі св. Юра, був провідник ОУН(б) у Львові.

Ярослав Стецько негайно розпорядився — організувати скликання Національних зборів на вечір того ж дня, сформувати Міське управління Львова як тимчасову адміністрацію міста та негайно зайняти радіостанцію. Дальший маршрут проліг до приміщення колишнього банку “Дністер” — зараз це будинок по вул. Руській, 10.

Треба було зайнятися нагальними практичними речами. Усю першу половину дня зайняли розшуки у Львові представників довоєнного українського політичного істеблішменту і переговори з ними.

У першій половині дня зв’язкові Тарас Онишкевич, Микола Гошовський та Володимир Лобай сконтактували новоприбулих із мережею підпілля на місцях і з самим провідником ОУН (б) в Україні Іваном Климівим‑”Євгеном Легендою”.

 
Керівник міського комісаріату Української народної міліції Львова Євген Врецьона

Члени ОУН(б) Іван Равлик та Євген Врецьона зайнялися організацією міліції — після відступу радянської влади підтримувати спокій у місті було нікому. Ярослав Старух разом з Львом Ребетом відновили роботу львівської радіостанції, яка стала радіостанцією ім. Євгена Коновальця.

У місті також перебував батальйон “Нахтігаль”, який складався майже поголовно з членів ОУН, але його відразу після прибуття розпустили у тижневу відпустку.

Сам командир “Нахтігалю” з українського боку, обдарований військовик Роман Шухевич, не зміг підключитися до зусиль своїх товаришів — серед мертвих тіл, які виявили на подвір’ї тюрми на вул. Лонцького, було тіло його брата, Юрія…

Ярослав Стецько подався просити аудієнції у митрополита Греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Попри не найкраще самопочуття, Митрополит прийняв несподіваного візитера. Перш за все Ярослав Стецько розповів Митрополитові про ситуацію та наміри ОУН(б) та попросив про благословення для задуманого проголошення. Свою відповідь Митрополит завершив словами: “Честь України вимагає зробити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім’я Боже, я благословляю”.

 
Так могла виглядати сцена впізнання Романом Шухевичем тіла свого брата. Невідомий німецький вояк стоїть поруч із тілами розстріляних в’язнів на подвір’ї тюрми НКВД на вул. Лонцького (нині — Бандери)

“Час пік” настав увечері 30 червня. У будинку “Просвіти”, яка розташувалася під одним дахом із банком “Дністер”, на 18.00 зібралися попередньо запрошені представники політичних середовищ Львова. Навіть при тому, що значну частину з них за попередні два роки було вивезено, ув’язнено, вбито, загальна кількість зібраних сягала сотні.

Перед самими зборами виникла дискусія — чи варто проголошувати відновлення держави саме зараз? Може, краще все ж у Києві? Чи бодай при наявності мінімально дієздатного державного та військового апарату? Ярослав Стецько, Василь Кук та представник Митрополита о. Йосиф Сліпий наполягли на негайному проголошенню незалежності.

Після цього Ярослав Стецько відкрив збори. Промови виголошували по черзі о. Йосип Сліпий, о. Іван Гриньох, капелан “Нахтігалю”, Василь Кук. Останній зачитав наказ Степана Бандери про призначення Ярослава Стецька головою уряду — Українського державного правління.

 
Площа Ринок у Львові. Містяни збираються перед тим, як Ярослав Стецько зачитає Акт відновлення Української держави АРХІВ ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

 

Збори уже наближалися до кінця, коли у залі з’явилися двоє німецьких офіцерів: Ганс Кох і Ернст цу Айкерн. Обидва несподіваних гостей — вони довідалися про плани “бандерівців” чисто випадково — відмовилися від місця у президії. Кох попросив слова і у своїй промові гостро розкритикував зібрання і застеріг присутніх від будь-яких політичних рішень, прерогатива яких, за логікою Коха, належала виключно фюрерові.

Місію рятівника ситуації взяв на себе журналіст Іван Вітошинський. Після промови Коха він виступив з промовою про потребу спільної боротьби німців та українців проти більшовизму. Після цього запросив Коха зайняти місце у залі. У відповідь почув коротке “Дякую, ні”. Несподівані гості вийшли з залу.

Події далі йшли заздалегідь наміченим ходом.

Після інтермедії з німецькими представниками Вітошинський передав слово Стецькові. Той вийшов на балкон “Просвіти” і звідти зачитав Акт відновлення Української держави. Натовп львів’ян-українців, які зібралися під будинком, відреагували аплодисментами та співом “Не пора, не пора…”.

 
Оригінальний примірник Акта відновлення Української держави з підписом та правками Ярослава Стецька. У документі видно, як слово “проголошення” викреслено й замінено на відновлення. ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ВИЩИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ

Наступного дня текст Акта почули сотні тисяч громадян новопроголошеної держави. Його зачитав по радіо Юліан Савицький. За кілька днів його заарештують. Він пройде Аушвіц, Маутхаузен та Ебензе — і загине від виснаження на Великдень 1945 року, не доживши кількох годин до визволення концтабору американськими військами.

Події у Львові стали сигналом для тисяч оунівців і їхніх симпатиків. По всіх селах і містечках Західної України відбувалася один і той же сценарій: група молодих ентузіастів захоплювала приміщення владних органів — хоча це сказано надто гучно, адже “Совєти ще не пішли, а німці ще не прийшли” і влада фактично валялася на вулиці.

Її треба було взяти, використавши “зайнятість” великих, симпатію населення, і переваги власної добре організованої підпільної структури.

Після взяття під контроль приміщень місцевих органів влади негайно вивішувався синьо-жовтий стяг, проголошувалася належність даної території до відновленої Української держави… І розпочиналася гарячкова робота — формування власної влади, підтримання порядку, організація життя, формування власної армії…..

Усі решта були в більшому чи меншому здивуванні. Проголошення Акта стало несподіванкою навіть для частини Українського національного комітету — на засіданні Комітету 22 червня розглядали кандидатури на членів майбутнього українського уряду, а вже 30 червня всі постанови виявилися “поставлені на вуха”.

 
Проголошення акту відновлення державності 30 червня 1941 року в Самборі Львівської області

Неприємно здивувалися поляки. Причому верхівка польського підпілля залишалася у невіданні щодо суті того, що відбулося у Львові ще кілька днів — перехід фронту поламав усі лінії і ритми зв’язку.

Один із марш-агентів тоді ще Союзу збройної боротьби, майбутній знаменитий кур’єр Ян Новак‑”Єзьоранський” випадково зустрів у потязі д-ра Володимира Горбового. Той розповів попутникові останні новини — так польська верхівка отримала перші чіткі відомості про успіх конкурентів.

 
Володимир Горбовий, в. о. голови Українського національного комітету в Кракові (до згоди Петріва), генеральний суддя ОУН

Від німців не доходило жодного сигналу. Щось підозрюючи, вони ще 22 червня заборонили Степанові Бандері та фактичному керівникові Українського національного комітету покидати Краків без відома влади. Але промова Коха кілька днів залишалася єдиною реакцією.

Степан Бандера надвечір того ж 22 червня вирушив у напрямку Львова у товаристві Михайла Турчмановича, Теофілії Бзової та свого швагра (брата дружини) Лева Опарівського, який керував автомобілем. Початковий план передбачав перетнути кордон у районі Ярослава. Та після прибуття у місто місцеві підпільники попередили — перехід ненадійний.

Уся група вирушила до Холма. Там стало відомо, що німці розшукують Бандеру і пропонують розмову. Супутники висловили підозру, що йдеться про завуальований арешт. Умовляння не йти сам провідник “збив” аргументом: “…тоді німці скажуть, що хотіли з нами говорити, лише не було з ким, що ми не схотіли, повтікали, поховалися”.

Після зустрічі Бандера “до своїх” не повернувся. Проголошення Акта він зустрів у Кракові. Через п’ять днів його разом з частиною членів президії УНК викликав заступник генерального губернатора Франка Йозеф Бюлер і офіційно заявив про неприйняття Третім Райхом проголошення незалежності України та озвучив вимогу відкликати Акт.

За кілька днів до того, вислухавши звіт про події у Львові, Гітлер заявив: “Товаришу Гіммлер, зробіть порядок з цією бандою!”. Під “бандою” розумілося членів ОУН(б), у першу чергу верхівку Організації.

 
Двоє окупаційних урядовців, які допитували Бандеру в Кракові — Бюлер (посередині) та Кундт (праворуч), травень 1941 року ФЕДЕРАЛЬНИЙ АРХІВ НІМЕЧЧИНИ

Для ОУН не було секретом існування у середовищі нацистського керівництва двох різних поглядів на подальшу політику щодо України. З одного боку, прихильники жорсткої лінії наполягали на позбавленні України будь-якої самостійності і нещадному викачуванні з неї ресурсів, з іншого — міністр окупованих східних територій Альфред Розенберг просував “м’яку лінію”, суть якої була у формуванні позірно самостійного українського уряду та фактично формування маріонеткової держави рід протекторатом Третього Райху.

У ситуації неясного майбутнього тактика “доконаного факту”, яку застосували “бандерівці”, давала шанси змусити “союзника-противника” продемонструвати своє справжнє обличчя.

Після такого розпорядження шансів уникнути арешту майже не було. Бандеру заарештували зразу ж після відмови скасувати акт. Його перевозять у Берлін, і вже 7 липня помічник державного секретаря і заступник Бюлера обер-фюрер СА Ернст Кундт проводить перший допит. Звинувачення — “зрада фюрера”. Повторюється вимога — скасувати Акт відновлення державності. Бандера знову відмовляється.

 
Повідомлення про відновлення незалежності України 30 червня 1941 року у Львові та вітальний лист митрополита Андрея Шептицького з цього приводу в газеті “Самостійна Україна” (м. Станиславів — Івано-Франківськ) LIBRARIA

Так гра у співробітництво, а точніше сказати, “хто кого використає”, остаточно закінчилася, не протривавши й півроку, якщо рахувати від формування батальйонів “Нахтігаль” та “Роланд”.

9 липня заарештовують Ярослава Стецька. Також на початку липня заарештовано “націоналістичну” частину Українського державного правління. Згодом Бандеру і його товаришів відправлять у концтабір Заксенхаузен, де вони проведуть найближчі три роки — до осені 1944 року.

Це не буде фіналом. 15 вересня відбудуться масові арешти націоналістів по всій території, контрольованій нацистами. Рахунок заарештованих піде на десятки. Декого, як наприклад, Миколу Климишина, керівника Північної похідної групи, заарештують ще до “великих арештів”. Усі заарештовані пройдуть через німецькі тюрми та концтабори — серед них найстрашніший і найбільший Аушвіц.

Знайшли новий бідон із документами УПА. Тепер у Турківському районі Львівщини.

Знайшли новий бідон із документами УПА. Тепер у Турківському районі Львівщини.

5 квітня 2019 року до Національного музею “Тюрма на Лонцького” у Львові передали черговий повстанський архів, який, як і попередні знайдені, зберігався у бідоні.

Знахідка походить із лісу біля с. Боберка Турківського району Львівської області. Бідон з документами знайшов місцевий житель Богдан Пасьович, цілеспрямовано шукаючи сліди повстанців, повідомили “Історичній правді” в Національному музеї “Тюрма на Лонцького”.

У бідоні містилися документи, які стосуються діяльності Української повстанської армії та Організації українських націоналістів у регіоні. На жаль, архів дуже сильно пошкоджений. Утім, науковці вважають, що є всі можливості відновлення документів до стану, який уможливить прочитання.

Документи підпілля ОУН на регіональному рівні становлять особливу цінність, оскільки зазвичай є єдиним джерелом для дослідження подій та встановлення деталей біографій учасників визвольної боротьби. Після реставрації документи будуть зберігатися у архіві Центру досліджень визвольного руху, де з ними зможуть працювати науковці, а їх електронні копії будуть доступні на сайті avr.org.ua.

“На сьогоднішній день можемо сказати, що документи стосуються періоду 1945—1950 років. Зокрема, це пропагандивні матеріали, звіти про діяльність повстанців на Турківщині, протоколи допитів Службою Безпеки та інше”, — зазначає директор Музею-меморіалу Руслан Забілий.

Документи передали Забілому в приміщенні районної державної адміністрації у присутності Голови РДА Олександра Лабецького. Це перший за довгий час повстанський архів, знайдений на Турківщині.

Нагадаємо, на Тернопільщині документи підпілля ОУН та УПА знайшли  в старому вулику.

Джерело – Історична правда

A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

UPA insurgents from the Kosiv region (photo from Litopys Ukrains’koi Povstans’koi Armii) 

Source – euromaidanpress

Article by: Volodymyr Birchak, Sergii Riabenko

Christopher Miller’s article “‘Banderite’ Rebrand: Ukrainian Police Declare Admiration For Nazi Collaborators To Make A Point” was published last week on RFE/RL.

The article tells about the “I am a banderite” flashmob launched by some Ukrainian police members as an apology to their colleague’s phrase “Lay down, Bandera” when on 9 February police arrested and beat members of the nationalist C14 organization, which had come to a rally of presidential candidate Yuliya Tymoshenko with a “Who killed Katya Handziuk” banner. It is widely suspected that a high-ranking member of Tymoshenko’s party was involved in ordering the murder of Handziuk, a city official and activist fighting corruption in the south-Ukrainian city of Kherson. The arrest of C14 took place during the rally apparently without reason, leading to suspicions that the police were carrying out a political order.

It was already clear from the title that the article will not only deal with the situation regarding the beating of C14 activists and police misconduct, but also about the “Banderites” themselves, named by the author as Nazi collaborators.

Is this in line with the facts? And on what basis has Miller claimed them to be Nazi collaborators? Let us go a little deeper into the subject.

The article says:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

They, too, are “#Banderites.” Or, to be clear, supporters of militant Ukrainian nationalists who collaborated with the Nazis during World War II.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The author goes on:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Stepan Bandera, a hero to many Ukrainians whose Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) and its military arm, the Ukrainian Insurgent Army (UPA), fought both Soviet and Nazi forces during World War II but is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Interestingly, the author contradicts himself: at first he says that the “Banderites” cooperated with the Nazis during WWII, but then asserts that they were fighting against those very Nazis.

Nazi collaborators?

So did they collaborate with, or fight against, the Nazis?

The Banderites first appeared in 1940, when OUN members had an arduous debate on the strategy of further struggle. Stepan Bandera represented the younger generation of nationalists, who believed that they should rely first of all on their own strengths. On the other hand, the older generation, headed by Andriy Melnyk, drew on the experience of World War I and the Ukrainian Revolution of 1917-1921, and believed that gaining independence was possible only with the support of Germany. These contradictions led to the split of the OUN into two separate organizations in 1940.

Did the “Banderites” really collaborate with the Nazis and if they did, when and for how long?

After World War I, an international legal system came into being in which there was no place for an independent Ukraine. Its territory was divided among neighboring states, while the government and the remnants of the army had to go abroad. Accordingly, the main task of the OUN was the struggle to restore independence. It was possible to achieve this only by breaking the post-war system. Therefore Germany, which was destroying this system for its own purposes, was seen by the nationalists as a potential ally.

At the same time, Stepan Bandera and the OUN leadership clearly expressed their position at the very beginning: without taking into account the Ukrainian state interest, cooperation with Berlin would be impossible, leading instead to confrontation.

Before the 1941 German invasion of the USSR, the Ukrainian nationalists prepared and sent a special memorandum to the leaders of the Third Reich. They warned the Nazis that policies unfavorable to Ukraine “could lead to undesirable consequences for relations between the two nations” and “would also cause great harm to Germany.” It was emphasized that the “Ukrainian problem” could not be solved along the path and by the methods that Germany had applied with regard to the satellite states Slovakia and Croatia.

Veiled threats run all through the text:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“It is clear that at first when German troops march into Ukraine they will be welcomed as liberators, but this situation may soon change if Germany comes to Ukraine with inappropriate slogans and not in order to restore the Ukrainian state…     

A new European order is unthinkable without an independent Ukrainian nation state.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

In other words, in 1941 the “Banderites” provided for the possibility of confrontation with Berlin if the Nazis did not recognize the independence of Ukraine.

On 22 June 1941, Germany attacked the USSR. And just a week later, when Soviet forces left Lviv, a group of OUN members led by Yaroslav Stetsko a deputy of Bandera, entered the city. They convened a National Assembly and proclaimed the restoration of the Ukrainian state and established its interim government.

Proclamation of the restoration of the Ukrainian state, Sambir Lviv region

The decision was greeted by other Ukrainian organizations and heads of churches. But the Nazis, despite being given certain diplomatic courtesies in the text of the act of restoration of the Ukrainian state, did not recognize the new state. The German army command instead received strict directives from Berlin:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“The aspiration of Ukrainians to establish political independence of the Ukrainian nation state and the creation of a Ukrainian army should be stopped in a combat zone. Military authorities should not explain to Ukrainians their attitude to this issue.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The German SD security service arrested Stepan Bandera on July 5, and on July 9 they arrested Yaroslav Stetsko. For two months, the Nazis applied force on them to withdraw the act of independence. However, they categorically refused. Then the Nazis started repressions against members of the OUN.

As a result of mass arrests in September 1941, more than fifteen hundred “Banderites” ended up behind bars.

Stepan Bandera, Yaroslav Stetsko, Stepan Lenkavsky, Volodymyr Stakhiv and other OUN leaders were imprisoned at Sachsenhausen concentration camp in early 1942. They stayed there until September 1944. The conditions were cruel: the prisoners were held in single cells, correspondence was prohibited, walks only with the special permission of a commandant.

Further, from November 1941 the Nazis pursued the physical destruction of “Banderites.” The SD and other Reich security services received a special order:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“It is undeniably established that the Bandera movement is preparing an uprising in the Reichskommissariat (Ukraine), whose goal is to create an independent Ukraine. All the activists should be immediately arrested and, after a thorough interrogation, secretly destroyed as robbers.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Only a part of the “Banderites” – those who went underground, or were in the ranks of the Nachtigall and Roland battalions – managed to escape arrest. The German intelligence service agreed with the OUN to form these battalions in spring 1941. The Germans regarded them as commando units in the war against the USSR. On the other hand, for the Ukrainians this was an opportunity to obtain weapons and gain military experience in order to build their own army on its basis. But those plans were not to come to fruition. Having found out about the arrest of Bandera and Stetsko, the soldiers demanded their release. Then the Nazis withdrew both battalions from the front, reformed them into a single unit and later sent it to Belarus to fight against Soviet partisans.

In December 1942, all the soldiers refused to continue service. Then the unit was disbanded, and the soldiers were arrested. Since the beginning of 1943 those who managed to escape joined the newly-formed UPA troops as commanders and instructors (among these was the future UPA main commander Roman Shukhevych). And the experience gained in the German service was used effectively by the “Banderites” in the fight against the Nazi occupation.

After WWII, Nachtigall was accused of carrying out a Jewish pogrom and murder of Polish professors in Lviv in July 1941. However, the West German court acknowledged the falsity of these allegations in 1960. Moreover, KGB documents discovered in 2008 proved that this myth was created by the Soviet secret services.

In any case, during the entire period of the anti-Nazi struggle, the “Banderites,” members of the OUN and soldiers of the UPA carried out more than 2,500 actions against the occupiers, including 22 attacks on district and regional centers, and 11 attacks on camps to release the prisoners. 12-18,000 Nazis, their allies and collaborators were killed. The nationalists themselves also suffered losses: more than 7,000 of them died in battle, while up to 10,000 were arrested or executed. About 600 “Banderites” and their supporters served time in Auschwitz, Dachau, Buchenwald, Mauthausen, Gross-Rosen, Bergen-Belsen and other concentration camps.

As we have seen, cooperation between the OUN and the Nazis ended in the first weeks after the German invasion of the USSR. And after the beginning of repression in the autumn of 1941, there was nothing resembling collaboration between them.

Murderers of Poles?

Miller’s second thesis is also quite revealing:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“UPA … is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

As an example, he quotes a social network post of Eduard Dolinsky, the head of the Ukrainian Jewish Committee:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Yesterday, February 9, was the anniversary of the first massacre of Poles by Banderites. In the village of Parosl, the UPA cut down more than 150 children, women, and men.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The idea that the OUN and UPA struggles during World War II were mainly directed against the Poles is quite popular in Poland.

By the efforts of some local politicians and historians, a whole concept of “genocide” was created, according to which the OUN and UPA exterminated all the Poles who were within their reach, while the Poles themselves were just victims.

In the justification of this theory, a significant role is played by the destruction of the population of Parosl, since on the eve of the attack an armed group of Ukrainian nationalists attacked the German garrison in the nearby town of Volodymyrets.

However, the involvement of the “Banderites” in the events in Parosl is nothing more than the assumption of individual historians. It is not confirmed by any direct evidence. And the memories of the only witness of the events were recorded many years later and remain quite controversial.

The reality, however, was different.

During World War II Ukrainian and Polish nationalists fought against both Nazi and Soviet invaders. The Poles wanted to rebuild their state on the basis of the 1939 borders, which included the Ukrainian lands of Galicia and Volhynia. At the same time, the Ukrainians sought to “nullify” the situation and delineate a border between Poland and Ukraine on an ethnic basis.

Back in the spring of 1941, the leadership of the “Banderites” decided:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The OUN fights against the actions of those Polish groups that are competing to rebuild the Polish occupation of Ukrainian lands. Elimination of anti-Ukrainian actions by the Poles is a prerequisite for the normalization of relations between the Polish and Ukrainian nations.“

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The position of the Poles was quite the opposite.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Let us acknowledge that we will not abandon the eastern lands of Rzeczpospolita [i.e. Republic of Poland], in the southern part of which the Poles have long been living alongside Ukrainians, and where the Polish Nation has for centuries been making a gigantic civilizational and economic contribution,”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

one of the structures of the Polish émigré government wrote in summer of 1943, expressing a common position of the majority of Polish organizations.

None of the parties was going to give way to the other. Repeated attempts to get along were unsuccessful. Both Ukrainians and Poles tried to conquer the disputed territories first, with the enemy and “alien” populations considered as obstacles.

Both parties relied on the experience of World War I and believed that the advantage of one or another population in the disputed territory would be decisive for its affiliation of Ukraine or Poland.

In other words, the question is not only about the “UPA’s campaign for the destruction of the Poles,” but about the larger-scale conflict between the insurgent movements of both nations, which sometimes had the character of hostilities.

Both Ukrainian and Polish detachments carried out both offensive and protective actions. And some of their participants committed war crimes against the Ukrainian and Polish civilian population.

Murderers of Jews?

Now to the question of Jews, or rather the part of the relationship between them and the “Banderites,” which Miller does not mention.

Besides Ukrainians, members of other nationalities also fought in the UPA ranks, including Georgians, Azerbaijanis, Tatars, Belgians, Russians, and others. During the German occupation, the “Banderites” helped some Jewish doctors to escape from ghettos, and many of them, having been released, joined the UPA or the OUN underground. One such example is Abraham Shtryker from Lviv, who became the “Banderite” doctor “Popper.” Another example is doctor Samuel Lieberghal, who until recently was known only under the pseudonym “Gil.”

There were cases when Jews were not only doctors in the UPA but also fighters. For example Gersh Keller, who later became one of the organizers of the famous anti-Soviet Kengir uprising.

Leyba-Itsyk Dobrovskii

There were also Jews occupying relatively high positions in the UPA. Leyba-Itsyk Dobrovskii worked in the political department of the UPA Headquarters in Volhynia. He was the author of well-known UPA appeals to other nations, in particular to Asia and the Caucasus who served in the German legions. Brothers Lazar and Moses Stein belonged to a mixed Russian-Jewish family, yet both of them became Ukrainian insurgents. Lazar (“Ryzhy”) was very close to the kurin (battalion) commander Makar Melnyk (“Kora”), while Moses (“Bosco”) was a member of the headquarters of the UPA “Zagrava” military district.

The last of the now-known Jews who died along with the UPA rebels was Shrebert, a front line doctor who was blown up by the MGB in the kryivka (i.e. bunker) in Ivano-Frankivsk region.

So we see that in reality the history of the “Banderites” movement and their relationship with the Poles and Jews is much more complicated than black and white labels. Bandera was the leader of the liberation movement and we should form an attitude to his activity based on a detailed study of documents and understanding of the situation of those days. Nowadays, Ukraine is returning to the study of its real history and all media publications about its past should do the same.

Порушення конспірації. Як почалася історія ОУН

Порушення конспірації. Як почалася історія ОУН

О пів на першу ночі з 2 на 3 лютого 1929 року у готелі на віденській Кантштрассе було прийняте рішення, з якого почалося все в цій історії. Рішення було прийнято одноголосно. Це була таємна зустріч однодумців.

Джерело – Історична правда

Автор – Володимир Бірчак – історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор “Історичної правди”,Олександр Зінченко – історик, журналіст, заступник головного редактора “Історичної правди”.

При підготовці матеріалу використано працю В. Муравського “Конгрес Українських Націоналістів 1929 р.: документи і матеріали”.

Рішення було одностайне, але доволі формально-бюрократичне: учасники цього нічного засідання прийняли статут Організації Українських Націоналістів.

А ближче до полудня так само одноголосно обрали голову Проводу. Ним став герой Української революції полковник Євген Коновалець.

Новообраний керівник звернувся до присутніх:

“Як знаєте, Мої Друзі, я не є приятелем гомінких слів… Я не знаю, чи і наскільки нам пощастить розвинути діло, за яке ми ось-тут прийнялися…

…Сьогодні ми покищо тільки окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов’язання. Але це ще не осяг.

Бож мусимо собі ще раз коротко узмисповити і величину цього нашого зобов’язання: мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу.

Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи ж еволюційними, шляхами.”

                                                                  Євген Коновалець із невідомими.                                                                  Фото 1920-х років Джерело: Архів Центру досліджень визвольного руху

Отже, надмета – відновлення української державності революційними методами. Але на дорозі до цієї мети Коновалець бачив дві великі завади – наявність московської імперії і залишки польського імперіалізму. А це означало величезну силу спротиву:

“Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські.

Бож віднова Соборної Української Держави сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу…”

Цього дня розпочала свою історію Організація, яка в майбутньому стане одним з найуспішніших політичних об’єднань українців в історії ХХ століття.

Історія ОУН почалася таємничо… з порушенням конспірації.

Йшли до Праги, а опинились у Відні

У 1929 році українці були розділені: опинилися під суверенітетом СРСР, Румунії, Чехословаччини та Польщі. Саме з під-польської України і добирався Степан Ленкавський до Відню.

Дату конгресу два рази переносили – з метою конспірації.  Місце теж змінили просто в останній момент. “Крайовики” (делегати конгресу із Краю, тобто території Західної України) мали дістатися нелегально до Праги.

Степан Ленкавський

“Конґрес був першою широкою конфронтацією однодумців, що гуртувалися в віддалених одне від одного середовищах. Він дав нагоду договорити не домовлене й узгіднити однаковість головних напрямних у підході, в оцінці та інтерпретації політичних подій.

Треба признатися, що спершу на конґресі було для нас усе нове й незвичне, навіть контрастне атмосферою незнаної нам еміграційної вільности. Бувши конспіраторами, ми звикли до інакшого стилю…” – писав Степан Ленкавський.

“Крайовики” дотримувалися суворої конспірації у дорозі до Праги. Польсько-чеський кордон два Степани – Ленкавський та Охримович – перейшли нелегально, у натовпі фабричних робітників у Тешині.

Це місто було розділено навпіл кордоном між Чехословаччиною та Польщею. Вокзал був на чеському березі, а заводи – на польському. Версальська угода досить дивно розмітила кордони у міжвоєнній Європі.

Поляки були незадоволені. Чехи були незадоволені. Німці були незадоволені. Мало хто був задоволений кордонами в міжвоєнній Європі. Для українців теж не багато було приводів для радості – жити розділеними між 4 країнами.

Але для двох Степанів дірявий тешинський кордон створив можливість – непомітно утекти з Польщі.

Іще два “крайовики” – Ярослав Барановський та Євген Зиблікевич поїхали кожний окремо: так само з міркувань конспірації.

Містечко Тешин.

У міжвоєнний період було розділено на два: польський Цешин і чехословацький Чеський Тешин

Фото: Flickr Hive Mind

                                                                          

Ленкавський та Охримович “дули на холодне”. Вони намагалися бути максимально непомітними у своїй дорозі до Праги: польські спецслужби нічого не мали дізнатися:

“З чеськими залізничними квитками купленими тамошнім зв’язковим УВО, без папшортів і документів, ми сіли у вагон поїзду на Прагу останніми, щоб не притягнути за собою спостерігача, і розмістилися на окремих лавках, як незнайомі люди.

Контролі папшортів, згідно з передбаченням, у поїзді не було. У Празі відібрав нас на станції зв’язковий за умовленим розпізнавчим знаком і залишив нас на квартирі, щоб ми не вешталися по місті і не звертали на себе уваги польських закордонних агентів”.

У Празі з’ясувалося, що треба знову вертатися на вокзал – конгрес перенесли до Відня.

Тут вже делегати сиділи разом і говорили по-між собою українською.

За легендою вони – група українських студентів, що їхала із своїми викладачами до Відня на наукову екскурсію.

Карловий міст у Празі. Вигляд на Малу Страну. З іншої сторони мосту у Старому Місті знаходиться Катедра св. Климента, греко-католицький храм, що був місцем зустрічей українських націоналістів у Празі

Фото: Flickr

Навіть у поїзді до Відня Степан Ленкавський ніяк не міг заспокоїтися. Надто нервовою була дорога…

“Все почалося згідно з приписами підпільної конспірації. Для дальшої їзди через австрійський кордон ми одержали в Празі пашпорти, позичені від місцевих українських студентів, із знятками і описом осіб, до нас ніяк неподібних.

З них ми  навчилися “наших” нових генералій і почерку “наших” нових прізвищ. По такій для нас цілком зрозумілій конспіративній процедурі нас повідомлено, що конгрес відбудеться у Відні, не у Празі, і заладували у вагон поїзду на Відень, у переділ, в якому сиділи незнайомі нам учасники конгресу з Чехії і голосно говорили по-українськи.

Говорили не лише про місцеві побутові справи й своїх знайомих, але також на політичні теми. Дехто мав явно причеплені українські відзнаки (тризуб, хрест УГА, відзнаку Легії Українських Націоналістів).

Ми тлумачили собі цей несподіваний образ неконспіративної поведінки тим, що офіційно перед контрольними чинниками ми були туристичною групою українських студентів із Чехії, яка виїжджає з професорами на екскурсію до Відня.

Але все одно нас дивувало, що наші люди з еміграції не звертають уваги на те, що українські відзнаки й балакучість можуть притягнути увагу польських і більшовицьких агентів”.

Ленкавсього суттєво бентежила легковажність колег з вільного світу. Він, що виріс у не дуже демократичних реаліях Польщі Пілсудського, звик бути більш обережним.

                                                                                  Відень, 1930-ті                                                                                   Фото: Pinterest

Решта делегатів приїхала з вільніших країн, або з тих, які не розглядали небезпечним для себе український рух за незалежність. На відміну від “крайовиків” решта поводилася дійсно, як на студентській екскурсії.

Готель на Кантштрассе

У Відні делегати поїхали на вулицю Канта. Ленкавський згадує, що паспортів під час поселення ніхто не питав. Кімнати для всіх виділили на одному поверсі.

Учасники конгресу настільки законспірувалися, що історики до сьогодні не можуть встановити, в якому саме готелю відбувався Конгрес. Панувала атмосфера глибокої таємничості, яку легковажно порушували деякі делегати:

“Інструкція була: на місто старатися не виходити, ніколи не ходити гуртами більшими, як двійка-трійка, не розмовляти ні надворі, ні в коридорах. Притримуючися того припису, ми деколи з незадоволенням мовчки спостерігали, як деякі гурти його легковажать,” – дещо розгублено зауважив Ленкавський.

Спочатку засідання відбувалися у великій сніданковій залі в тому ж готелю. Конгрес тривав 7 днів.

“Два перші дні відбувалися пленарні засідання, на яких зачитано ряд доповідей і продискутовано їх, потім учасників приділено до шести комісій, які протягом наступних трьох днів опрацьовували гуртками в великій залі і по готелевих кімнатах проекти резолюцій”, – далі оповідає Ленкавський у спогадах про і події.

Розбіжностей було досить багато, але в дискусіях різночитання були насільки глибоко продискутовані, що фінальні документи голосували одностайно.

ОУН могла піти іншим шляхом

До віденського готелю на Кантштрассе з’їхалося 28 делегатів та 2 гостей. Австрія, Бельгія, Німеччина, Франція, Чехословаччина, вільне місто Данцинг – такою була географія учасників.

            Зліва направо: Григорій Каленик-Лисюк, Євген Коновалець, Іван Рудаків, Микола Сціборський.                                                                                     Париж, 1929 рік                                                                                  Фото: Архів Центру досліджень визвольного руху

Авжеж не варто забувати і про нашу четвірку “крайовиків”, що приїхала із зайнятого поляками “Краю”.

Доїхали не всі. Не змогли приїхати делегати з Буковини, Люксембургу, США, Туреччини, Югославії.

У конгресі взяли участь представники Української Військової Організації (УВО), Легії Українських Націоналістів (ЛУН), Союзу української націоналістичної молоді (СУНМ) та Групи Української Національної Молоді (ГУНМ), та один делегат від Союзу Українських Націоналістів у Німеччині.

Але все могло піти іншим шляхом. І на Конгрес могли приїхати інші люди. І ці інші люди могли піти іншим шляхом: чи буде організація – легальною партією, чи підпільною структурою?

Існувало два можливих списки учасників. Кожний відображав різні підходи до формування майбутньої Організації українських націоналістів.

У першому варіанті були імена депутатки польського Сейму Мілени Рудницької та її брата – відомого журналіста Івана Кедрина-Рудницького. Обидва були представниками легальної у Польщі УНДО – політичної партії “Українське національно-демократичне об’єднання”.

“Я противився такій організаційній структурі, яка об’єднувала б ідеологічно-політичну та революційно-терористичну діяльність,” – згадував Іван Кедрин-Рудницький.

На думку Кедрина-Рудницького ці два напрямки треба було розмежувати. Революційна діяльність мала бути зосереджена у суворо законспірованій підпільній організації, яка б охоплювало вузьке коло людей.

                                                                       Іван-Кедрин Рудницький                                                                  Фото: Вікіпедія

Отже, на початковому етапі розглядали варіант, що ОУН стає легальною політичною організацією, а роль бойового крила залишається за УВО.

Але не всі були готові піти тільки шляхом політичної боротьби.

Делегати від СУНМ (Союз Української Націоналістичної Молоді) планували зірвати проведення зборів та відмовитись від входження до ОУН.

Степан Ленкавський пише, що вони – “крайовики” з СУНМ – вирішив поставити на Конгресі дві вимоги.

Перша вимога: щоб ОУН була підпільною революційною організацією для доповнення і поширення діяльноста УВО, а не підмурком для легальних партій.

Делегати від Союзу Української Націоналістичної Молоді планували зірвати Конгрес, якщо першої вимогу не підтримують. А мережу учасників “перелити” до складу УВО.

Друга вимога: домагатися, щоб у новозаснованій організації впровадити військову диктатуру. Симпатії “крайовиків” належали Євгенові Коновальцю, якому і хотіли запропонувати стати диктатором. На їх думку диктатура убезпечувала організацію від спекуляцій політиків.

Керівництво Проводу українських націоналістів (ПУН) та сам полковник Коновалець потрапили в неоднозначну ситуацію.

                                             Одним із “крайовиків” на конгресів був Степан Охримович,                                              який у 1926 році став співзасновником Союзу Української Націоналістичної Молоді

ПУН стояв на роздоріжжі. Одна дорога – це шлях давніх однодумців, з якими разом працювали та воювали, шлях до легальної політичної боротьби. А іншу дорогу прокладала малознайома, але дієва молодь.

Полковник Коновалець розумів, щоб без постійного і тісного контакту із “крайовиками” майбутня Організація може в скорому часі перетворитися на ще одну емігрантську групу. І цей емігрантський гурток не матиме ніякого впливу на ситуацію в Україні.

Треба було робити вибір: старі перевірені товариши, чи нова генерація?

Згадує Степан Ленкавський:

“Під час нарад конґресових комісій полк. Є. Коновалець покликав усіх чотирьох крайовиків на розмову, що відбулася в одній з готелевих кімнат.

З осіб, що часово перебували за кордоном, учасниками цієї наради були також: д-р Ю. Вассиян, ред. В. Мартинець і голова [Групи] Української Національної Молоді в Празі інж. О. Бойдуник.

Там ми застали Івана Кедрина-Рудницького, про якого ми знали, що він однодумець групи опозиційних послів з УНДО до польського сойму Д. Палієва і В. Целевича, тобто тієї групи увістів, яка перейшла на сектор легальної праці і мала концепцію спрямовувати націоналістичну молодь на шлях легальної діяльности, щоб через доплив молодого елементу до УНДО скріпити в ньому позиції своєї власної націоналістичної фронди в тій партії”.

Ця концепція була протилежна тій концепції, яку відстоювали “крайовики”.

Коновалець представив Івана Кедрина-Рудницького, не як посланника УНДО, а як українського журналіста, який цікавиться перебігом Конгресу.

“Крайовики” відреагували холодно: адже конгрес таємний – то щоденник Кедрина-Рудницького “Діло” не повинен допустити, щоб про перебіг конгресу була поінформована польська поліція.

                                  Євген Коновалець, невідома та Володимир Мартинець. 1930-і роки                                   Фото: Архів Центру досліджень визвольного руху

Кедрин-Рудницький заявив, що про це знає і без таких застережень, і що якби організатори конгресу не мали до нього довір’я, що він не порушить конспіративний характер конгресу, то взагалі не мала б місця спільна зустріч.

“Розмова і почалася, і велася до кінця в загостреній атмосфері. Полк. Є. Коновалець започаткував розмову, поставивши питання, в чому саме ріжниця поглядів між присутніми про завдання і характер діяльности націоналістичного руху. Він покликав по черзі кожного зокрема з’ясовувати свій погляд”, – згадував Ленкавський.

Найближчим до Коновальця сидів Степан Охримович. Він почав дискусію. Він пояснював політичні та ідеологічні розбіжності між СУНМ і УНДО. Євген Зиблікевич був дуже темпераментним і дуже гостро розкритикував політику УНДО. Сам Ленкавський говорив про єдність завдань СУНМ та УВО.

Кедрин-Рудницький наполягав, що звуження завдань націоналістичного руху до підпільно-революційної діяльности – зменшить його вплив та послабить сили загальноаціонального фронту.

У відповідь – отримав від Осипа Бойдуника кілька кошів критики УНДО, мовляв, та – то “безхребетна міязма”.

Скоріш за все, Коновалець намагався в такий спосіб зрозуміти, чи є можливим зближення позицій в українському національному русі. Усю дискусію полковник уважно слухав, не намагаючись робити якихось зауважень, чи заперечень.

Ленкавський навіть почувався дещо збентеженим по результатам тієї дискусії:

“Ми не були на сто відсотків певні, що наша позиція перемогла, і призбирували розгублені й призабуті аргументи для кінцевої розмови. Але такої вже більше не було. Замість розмов настала робота, яка розвинулася по лінії нами бороненої революційної концепції”.

    Євген Зиблікевич, 1960-ті

Фото: Вікіпед

Кедрин-Рудницький зрозумів, що його позиція не знайшла підтримки: “Моє становище було цілком ізольоване. Тому я вже не брав участи в дальших засіданнях і виїхав”.

Засади українського націоналізму

Степан Ленкавський у спогадах розповідає, що практично всі рішення приймалися через процедуру акламації – тобто консенсусом, одностайно. Усі, хто погоджувався із рішенням підводилися з місць, рішення вважалося затвердженим:

“Члени через аклямацію і формально проведеним одноголосним голосуванням вибрали полк. Є. Коновальця головою Проводу. На його пропозицію одноголосно було вибрано в склад Проводу вісім осіб (інж. М. Сціборський, інж. В. Мартинець, д-р Ю. Вассиян, ген. М. Капустянський, д-р Д. Демчук, інж. Д. Андрієвський, інж. Л. Костарів і П. Кожевників). На головного суддю обрано Я. Дуба, на головного контрольного — проф. Я. Моралевича. Вибір цих органів був теж одноголосий”.

Своїми постановами І Конґрес визначив загальні засади ідеології українського націоналізму.

По-друге, у питаннях державного будівництва Конгрес накреслив перспективний образ державного і суспільного устрою самостійної і соборної України.

Конгрес визначив засади майбутньої конституції і – у відповідності до цього перспективного образу майбутньої України — загальні напрямні соціальної, економічної, військової, шкільної, культурної та релігійної політики ОУН.

Проблема державного устрою майбутньої Української держави в тогочасних ідеологічних конструкціях займала одне з провідних місць. Основна критика була зосереджена не на демократії, як формі державного устрою, а на інституті парламенту, який на думку учасників, переживав кризу.

Серед рішень конгресу з цього питання найважливішою видається теза про національну диктатуру як перший етап на шляху до оформлення українського державного життя, а також думка М. Сціборського, про неможливість вироблення остаточної схеми державного устрою в еміграційних умовах.

Микола Сціборський

Першорядної ваги учасники конгресу надавали соціально-економічній складовій політичної програми, орієнтуючи її передусім, на Радянську Україну – головну територію майбутньої української держави.

Активно обговорювалося положення про викуп селянами земельних ділянок, але ця ідея до політичної платформи не ввійшла з огляду на те, що могла викликати невдоволення серед селянських мас в Радянській Україні, де такої практики не існувало.

Найскладнішим питанням конгресу стала ідеологія. Цікаво, що відповідно до спогадів Ленкавського на зборах було піддано критиці матеріалізм, та врешті викристулізувалась ідеологічна концепція майбутньої Організації. А засідання цієї комісії тривало найдовше:

“Майже всі члени комісії стояли переконано на позиціях ідеалізму. Д-р Д. Демчук твердо обороняв “благо нації” як ідеал у розумінні строго утилітаристичному. Дискусія зійшла на тори глибинної критики систем матеріялізму і мала вигляд семінару метафізики.

Всі інші комісії покінчили свої праці, і дехто підсідав до нас і подавав свої думки до дискусії, що, зрозуміло, продовжувало її, бо це були повторення з попередніх днів. Врешті, з д-ром Д. Демчуком устійнено ідеалістичну інтерпретацію і текст спільного проекту”.

Фатальне фото

На закінченні конгресу запросили фотографа.

Перший Конгрес Українських Націоналістів. Відень, 1929 рік.

Сидять зліва направо 1 ряд: Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул.

Стоять зліва направо 2 ряд: Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський.

Стоять зліва направо 3 ряд: Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич

 

Проголошена ОУН ідея відновлення Української соборної незалежної держави була тоді у Польщі кримінальним злочином. Тому Степану Ленкавському та іншим “крайовикам” таке порушення конспірації дорого коштуватиме.

“По співі національного гімну запанував піднесений і зосереджений настрій. Не хотілося нікому розходитися по кімнатах. Хтось із президії попросив затриматися ще в залі, бо зараз має прийти замовлений фотограф, щоб увіковічнити цю історичну подію”, – згадував Ленкавський.

Але решта делегатів заходилася готуватися до фотографування: почали відсувати стіл, зіставляти рядом крісла і пересувати їх на всі боки.

“Ми, крайовики, призвичаєні до закону не давати себе ніколи фотографувати з іншим членом УВО, “збунтувалися” і зійшлися в кутку втрьох. Запальний Є. Зиблікевич нервово бігав коло пражан і розпромінено щось їм викладав”.

“Крайовики” вирішили не фотографуватися. Але як це зробити, щоб не образити президії та не спричинити скандалу? Ярослава Барановського делегували поговорити із старшими колегами щодо порушення правил конспірації.

Та в цей момент прибіг у піднесеному настрої Євген Зиблікевич і почав доставляти приятелів у ряд. Вони намагалися йому пояснити свої побоювання щодо порушення конспірації.

Той замахав руками: “дурне ви плетете, уставляйтеся скоро в ряд” і побіг далі.

Хтось погодився, що умовах підпілля так чинити – то чинити правильно і правил конспірації належить дотримуватися також у часі закордонних поїздок. Але коли тут половина залі самі члени УВО, то чому ми не мати до низ довіри?!

Іще хтось пояснив, що фотограф — певна людина, з якою домовлено, що він не має права робити жодного відбитка більше, ніж треба.

Ярослав Барановський

Ярослав Барановський порадив решті “крайовиків” не висуватися наперед, “щоб не робити себе важливими персонами”. Тому обидва Степани – Ленкавський та Охримович – “заховалися” в останньому ряді.

Євген Зиблікевич усе-таки не витримав і вмостився ближче до Полковника. “Не було як відтягнута його звідти”, – записав Ленкавський.

Досить довго було таємницею, звідкіля і яким способом польська поліція одержала фотографію з Віденського конгресу ОУН. Нібито фотографію  знайшла польська поліція під час обшуку між паперами покійного Степана Охримовича. Цей учасник конгресу помер після тортур в польській поліції у 1931 році.

Але згодом польська поліція визнала, що фото і поіменний список учасників Конгресу Українських Націоналістів привіз із Праги і передав польській поліції агент Роман Барановський.

У вересні 1932 року у львівському суді розпочався процес проти шістьох учасників конгресу.

На лаві підсудних опинилися: Юліян Вассиян, Олесь Бабій, Осип Бойдуник, Степан Ленкавський, Євген Зиблікевич, Зенон Пеленський. Цей процес став відомим під назвою “процесу конгресівців”.

Під час слідства підсудні спочатку заперечили свою участь у конгресі й приналежність до ОУН. Але на суді були представлені їх власноручні підписи на привітальному листі до одного з запрошених, що з-за кордону не міг прибути на конгрес.

Підсудні визнали, що вони брали участь в конгресі. Фото “на пам’ять” коштувала їм по 4 роки ув’язнення. Суд кваліфікував боротьбу за українську незалежність як державну зраду.

Післямова

Доля 30 учасників конгресу – це зріз часу.

Юліан Вассиян (сидить у першому ряду, 1-й зліва), буде одним із тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в’язниці. Потім буде ще ряд ув’язень у польських та німецьких концтаборах. Після розколу належатиме до ОУН(мельниківців). Помре в США у 1953 році.

Дмитро Андрієвський (1-й ряд, 2-й зліва), входитиме до Проводу українських націоналістів. Після розколу належатиме до ОУН(М), очолюватиме реферантуру зовнішніх зв’язків. В’язень концтабору Заксенхаузен. Помре Німеччині у 1976 році.

Микола Капустянський (1-й ряд, 3-й зліва). Після розколу належатиме до ОУН (мельниківців), створюватиме повстанські відділи ОУН (М) під час Другої світової війни. Військовий міністр УНР в екзилі. Помре у Німеччині у 1969 році.

Євген Коновалець (1-й ряд, 4 зліва). Голова ОУН (1929-1938). Загинув внаслідок теракту організованого агентом НКВД Павлом Судоплатовим на особисту вказівку Йосипа Сталіна у Роттердамі, Нідерланди.

Микола Сціборський (1-й ряд, 5-й зліва). Обраний на конгресі організаційним референтом Проводу українських націоналістів, був фактично заступником Є. Коновальця до його загибелі. Після розколу належатиме до ОУН(М). Автор праці “Націократія”. Загинув від рук агента радянських спецслужб у Житомирі у 1941 році.

Яків Моралевич (1-й ряд, 6-й зліва). На конгресі обраний Головним контрольним ОУН. Займався викладацькою діяльністю. Після Другої світової війни емігрував до США, де був співзасновником Українського технічного інституту в Нью-Йорку. Помре в США у 1961 році.

Володимир Мартинець (1-й ряд, 7-й зліва). Продовжуватиме редакторську діяльність, зокрема редагуватиме часописи “Розбудова нації” та “Українське слово”. Після розколу належатиме до ОУН(М). В’язень філії концтабору Заксенхаузен. Помре в Канаді у 1960 році.

Микола Вікул (1-й ряд, 8-й зліва). Продовжить викладацьку діяльність. В останні роки життя працюватиме в лабораторії Празької політехніки. Помре в Чехословаччині у 1935 році.

Іван Малько (стоїть у 2-му ряді, 1-й зліва). На конгресі був у якості гостя. У 1930 році стане доктором права в Українському Вільному Університеті в Празі. Подальша доля невідома.

Осип Бойдуник (2-й ряд, 2-й зліва), іще один з тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в’язниці. Після розколу належатиме до ОУН(М). В’язень нацистських тюрем. Помре в Німеччині у 1966 році.

Максим Загривний (2-й ряд, 3-й зліва). Перший з учасників конгресу, що відійде у кращі світи. У 1931 році помре від туберкульозу у Празі.

Євген Зиблікевич (2-й ряд, 4-й зліва), третій з тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в’язниці. Згодом займатиметься редакторською діяльністю. Перебереться на еміграцію, де буде активним представником гетьманського руху. Помре у США у 1987 році.

Петро Кожевників (2-й ряд, 5-й зліва). Ще того ж 1929 року, у листопаді рішенням суду ОУН буде виключений з Організації за порушення дисципліни, інтриги всередині організації та співпрацю з ворожими структурами. Ймовірно агент ГПУ-НКВД. В’язень нацистських та радянських концтаборів. Помер у 1980 році в Німеччині.

Дмитро Демчук (2-й ряд, 6-й зліва). Обраний до складу Проводу Українських Націоналістів, фінансовий референт ПУНу. Заарештований СМЕРШем 1945 року. Після 10-річного ув’язнення Дмитро Демчук переїхав до Чехословаччини. Помер там же ж у 1963 році.

Леонід Костарів (2-й ряд, 7-й зліва). У 1933 – Надзвичайним Судом ОУН виключений із членів ПУН та самої Організації. Причини: був запідозрений у діяльності на користь чужої розвідки (як з’ясувалося згодом, радянської). Після 1939 – резидент НКВД у Празі під час німецької окупації та після Другої світової війни, працював проти керівного осередку ЗЧ ОУН в Мюнхені. Помер у 1973 році у Чехословаччині.

Олесь Бабій (2-й ряд, 8-й зліва), буде четвертим з тих, кого ув’язнять у Польщі на 4 роки за це фото. Автор Гімну ОУН “Зродились ми великої години”, що із 2018 року є Маршем Збройних Сил України. Продовжував літературну діяльність в Україні, а згодом на еміграції. Помре в США у 1975 році.

Ріко Ярий (2-й ряд, 9-й зліва). Ввійде до складу Проводу українських націоналістів. Після розколу належатиме до ОУН (бандерівців). Стане співорганізатором українського батальйону “Ролланд”, а у 1941 році буде призначений послом Українського державного правління до Японії. Перебуватиме у німецьких тюрмах та під поліційним наглядом. Після війни відійде від політичної діяльності. Помре у 1969 році в Австрії.

Зенон Пеленський (2-й ряд, 11-й зліва), буде іще одним із тих, хто розплатиться за це фото кількома роками польської в’язниці. Вийде з ОУН у 1934 році, і буде діячем УНДО. Стане співзасновником Української Головної Визвольної Ради, а на еміграції одним із засновників Закордонного представництва УГВР. 1955–1967 — член редакції радіо “Свобода”. Помре в Німеччині у 1979 році.

Юрій Руденко (Стоїть у верхньому, 3-му ряді, 1-й зліва). Подальша доля невідома.

Ярослав Барановський (3-й ряд, 2-й зліва). Буде кооптований до ПУН, а із 1933 року стане його секретарем. Буде особливо наближеним до Є. Коновальця. Його постать стане однією із причин розколу в ОУН. Після розколу належатиме до ОУН (М). Загине у Львові за нез’ясованих обставин у 1943 році.

Степан Охримович (3-й ряд, 3-й зліва). Із 1930 року стане Крайовим провідником ОУН. Буде одним із тих, хто розплатиться за це фото життям. Після арешту та тортур у польській в’язниці, його відпустять додому, де внаслідок отриманих травм помре у квітні 1931 року. Автор праці “Український націоналізм”.

Головний герой цієї публікації – Степан Ленкавський (3-й ряд, 4-й зліва), буде одним із тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в’язниці. Автор “Декалогу українського націоналіста”. Після розколу належатиме до ОУН (бандерівців). В’язень концтабору Аушвіц. Голова Проводу ЗЧ ОУН у 1959-1968 роках, після загибелі Степана Бандери. Помер у 1977 році в Німеччині.

Андрій Федина (3-й ряд, 5-й зліва). Стане керівником УВО-ОУН у вільному місті Данцігу. Згодом через польську загрозу перебереться до Берліну, де працюватиме в закордонному відділі ОУН. Після війни працюватиме дизайнером на заводі “Дженерал Моторс” в Ошаві. Помер у 1958 році в Канаді.

Ярослав Герасимович (3-й ряд, 6-й зліва). На початку 1930-х років стане секретарем ОУН у Чехосоловаччині. Під час Другої світової війни співпрацюватиме із УПА. Після війни емігрував до США. Помер у 1971році у США.

Теофіл Пасічник-Тарнавський (3-й ряд, 6-й зліва). Репресований НКВД після Другої світової війни. Подальша доля невідома.

Олександр Згорлякевич (3-й ряд, 7-й зліва). Згодом емігрував до Німеччини, член закордонного відділу ОУН в Берліні. Покинув політичну діяльність. Працював над будівництвом мостів через Віслу. Помер 1979 року у Варшаві.

Єдиним “конгресівцем”, хто на власні очі побачив, як реалізувалася мета ОУН – проголошення незалежності України – стане Михайло Антоненко (2-й ряд, 10-й зліва). Із 1929 року буде представником ОУН у Франції. Постійний активіст Українського Національного Союзу у Франції. Помре 27 серпня 1993 року в муніципалітеті Ранвіль, Франція.

Убити одного, щоб врятувати мільйони. Атентат Миколи Лемика

Убити одного, щоб врятувати мільйони. Атентат Миколи Лемика

21 жовтня виповнюється 85 років з дня, коли український юнак Микола Лемик зробив постріл в обороні мільйонів. У 1933 році, коли на Великій Україні лютував Голодомор організований радянською владою, він здійснив атентат на начальника канцелярії радянського консульства у Львові Олексія Майлова.

Джерело – Історична правда 

Автор -Володимир Бірчак, історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор “Історичної правди”

“Історична правда” публікує цей матеріал з люб’язного дозволу автора та видання “Шлях перемоги”.

Микола народився 4 квітня 1915 року у бідній багатодітній селянській сім’ї у с. Солова Перемишлянського повіту, що розташоване за 30 кілометрів від Львова.

Незважаючи на складну матеріальну ситуацію батько Миколи дбав про добру освіту своїх дітей. Так Микола після сільської “чотирирічки” перейшов навчатися до гімназії (в цей час у ній навчався і Роман Шухевич – В.Б.), де здав на “відмінно” так званий “іспит зрілості”, а згодом завдяки підтримці маминого брата, в якого проживав, продовжив навчання на природничому факультеті Львівського університету.

На цей час його світогляд уже міцно базувався на ідеології ОУН, а саме боротьбі за здобуття Української державності. Тому М.Лемик спочатку вступає до юнацтва ОУН, а згодом переходить до бойового відділу.

Він мав дуже специфічні як для бойовика риси. По-перше, вирізнявся ефектною зовнішністю, був високим красивим блондином, по-друге, був лівшею, однак ліворукість не завадила йому досконало оволодіти вогнепальною зброєю, а особливо револьвером.

В бойовій референтурі він перебуває під особистим керівництвом Романа Шухевича – тодішнього бойового референта Крайової екзекутиви ОУН та його заступника Богдана Підгайного.

1933-й рік

Вже в скорому часі на долю Лемика випаде одне із найважливіших та найскладніших випробувань в його житті. Йшов 1933 рік. В Україні цілі родини, хутори та села вимирали від штучно організованого радянською владою Голодомору.

Галичани не ставилися до подій на Великій Україні байдуже і не стояли осторонь. Влітку 33-го у Львові було створено Український громадський комітет рятунку України, у відозві якого “Биймо у великий дзвін на тривогу”, опублікованій в газеті “Діло”читаємо:

“…Український народе! Де б ти не жив поза межами Великої України, чи в Галичині, чи за океаном в Америці, чи на Волині й Холмщині, чи в далекій Австрії, чи на Буковині й Бессарабії, чи в Китаї, чи на Закарпатті й на еміграції в Європі, чи в гарячій Африці, – ніде ти не можеш спокійно приглядатися величезному горю та мукам твоїх неволених та голоджених братів…

Урвалася міра твого терпіння. Мовчати далі не можна. Скрізь, де б’ється українське серце, треба не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, але й зворушити сумління цілого людства, поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє положення і прийшов тобі з допомогою”.

Організація Українських Націоналістів у червні 1933 року вирішує привернути увагу світової спільноти до трагедії, що відбувається в Україні. Прийнято рішення здійснити атентат на радянського дипломатичного представника у Львові.

Однак цей акт не мав бути схожий на інші. Після успішного виконання оунівець мав залишитись на місці і здатися в руку поліції, щоб згодом на судовому процесі засудити дії радянської влади супроти українського народу.

Підготовка атентату

Операцію, що мала відбутися в радянському консульстві, ретельно готувала бойова референтура Крайової екзекутиви ОУН. За дорученнями референта художник Роман Сеньків відвідував консульство на вулиці Набиляка, 22 (тепер вул. І. Котляревського, 27) і склав точний план будинку, розклад роботи установи та намалював портрет консула Голубова.

Паралельно підготовкою займався і оунівець Роман Мигаль, який разом із іншими членами Організації орендували квартиру напроти консульства та відстежували його робочий графік.

Колишня будівля радянського консульства у Львові. Фото: Вікіпедія

Вибір виконавця атентату також був складним. Багато членів Організації зголосилися на цей відважний вчинок. Однак вибір впав на Миколу Лемика. З одного боку через його кмітливість та виваженість в думках, що дало б змогу в майбутньому успішно виступити на судовому процесі.

Водночас і те, що у 1933 році йому було лише 18 років. За тогочасним польським законодавством повнолітніми вважалися особи, яким виповнилося 21 рік і лише повнолітніх можна було засудити до смертної кари, іншим ж грозило довічне ув’язнення. Це і стало ще одним із аргументів, що вибрали Лемика.

Ще на початку жовтня Микола зустрівся в Личаківському парку, зі Степаном Бандерою. Вони проговорили кілька годин – про політичну ситуацію, Голодомор в Україні.

Бандера проінструктував юнака, як поводитися на суді, як слід детально викладати мотиви свого вчинку. Що важливо – можна дозволити поліції заарештувати себе, однак треба не допустити, щоб охорона консульства застосувала зброю проти нього, щоб потім не представили це як звичайний та черговий терористичний акт.

В день від’їзду до Львова в родині Лемиків, яка, звичайно, не знала про операцію, вселився неспокій. Матері наснився страшний сон… Микола, почувши це, розсміявся.

Коли за ним зачинилися двері, мати не могла знайти собі місця. А на тодішній станції Куровичі мало не сталося непоправне: Миколу зупинив поліцейський, але задовольнився поясненням, що на юнака чекають в гімназії у Львові…

Микола Лемик

За день до атентату М. Лемик зустрівся із керівниками бойової реферантури. Ось як згадував цю зустріч заступник Шухевича Богдан Підгайний:

“…Грошей ми тоді мали дуже мало, – кожний жив із того, що мав. Микола мав ще те убрання, в якому здавав “матуру” (випускні іспити в гімназії – В.Б.), справді дуже дешевеньке, але чорне, в ньому міг виступати на розправі…

Черевики в нього були зовсім подерті, і він, почервонівши, запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики і шкарпетки, а він, перевзувшись, попросив іще, щоб ті черевики його, хоч і подерті, відіслати до його дому, бо батько, як направить, зможе ще ходити…

Я побачив лише, як Роман нагло відвернувся, щоб Микола не доглянув сльози, що покотилась по його обличчю. Микола був веселий. Багато ми вже тоді не говорили, бо все було умовлене, заплановане, уточнене.

Микола мав дати смертельний постріл у представника большевицького режиму, як протест проти голодової смерті мільйонів братів в Україні…

Перед вечерею у Народній Гостинниці Роман хотів зробити Миколі ще останню, може, приємність і запропонував йому щось добре з’їсти, щоб Микола, мовляв, мав силу. А Микола, подумавши хвилину, ніяково попросив гречаної каші і кислого молока…

Востаннє стиснули ми Миколі правицю і пішли, кожний із своїми думками, що все були з Миколою, перед яким – ще ціла ніч і майже цілий день самоти й душевних переживань.

Рано-вранці він мав піти вже сам до сповіді. Мовчки йшли ми з Романом у темну осінню ніч. Мовчки ми розстались. Лише наприкінці Роман сказав тихо, немов до себе: – “Найрадше пішов би я сам”. – Так думав тоді і я”.

Богдан Підгайний. Післявоєнне фото із табору в Ріміні

 

Атентат

Зранку 21 жовтня Микола вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, посповідався, і рівно в 11.30 зупинився біля радянського консульства. Далі він діяв за докладно розробленим планом.

Олексій Майлов. Портрет на погрібальній урні

Дзвінок у двері. Коротка розмова з черговим. На запитання: “Зачем вам нужен консул?” відповів: “У справі виїзду в Радянську Україну”. В книжці відвідувачів вписався під прізвищем “Дубенко”. Ось в приймальні з’явився секретар і запитав: “Кто к товарищу консулу, пожалуйста”.

Лемик, не чекаючи відповіді, рішуче попрямував до дверей кабінету. Зайшовши всередину, Микола зауважив, що консул не подібний на особу, портрет якої йому показували під час підготовки до операції, та часу на роздуми немає.

— Я хотів би говорити з паном консулом.

— Пожалуйста, говорите, я – консул.

— Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання.

— У вас там есть родственники?

— Так, маю сестру.

— Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите.

Це були останні слова “консула” (насправді це був керівник канцелярії – Олексій Майлов, а не консул Голубов – В.Б.). Замість листів Лемик витягнув з кишені заряджений пістолет німецької марки “Оргіс” і зі словами “Це тобі від Організації Українських Націоналістів – за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…” одним пострілом виконав вирок.

А в приймальній вже почалася панічна метушня. Лемик не став чекати, коли внутрішня охорона розправиться з ним. Окриком “Всім на підлогу!” взяв “на мушку” двох підозрілих молодиків.

Цікаво, що звуки пострілів, які почув справжній консул Голубов, загнали його під ліжко, звідки “щасливця” витягла потім поліція. Вхідні двері заблокували. Польська поліція дісталась до середини приміщення через дах сусідньої вілли. За її командою Микола поклав револьвер на підлогу, його вивели на вулицю та заштовхнули в авто.

Суд

Суд розпочався дуже швидко, вже 30 жовтня 1933 року. Захищали Лемика відомі львівські адвокати д-р Степан Шухевич та Володимир Старосольcький. Під час перерви Шухевич підійшов до Миколи і тихо мовив:

“Ви вбили іншу людину – Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…”

Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася велика демонстрація української молоді на знак солідарності всіх свідомих українців з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над українським народом.

Політичний зміст атентату, судового процесу та демонстрації краще, ніж усі гучні виступи, продемонстрували кожному закордонному спостерігачеві, що українці на західних землях солідарні з братами на східних землях України.

Отже, вчинок юного Миколи Лемика призвів до широкого розголосу серед світової громадськості Голодомору 1932-1933 років.

Микола Лемик в залі суду. Фото: NAC

В’язниця

Як і передбачалось, враховуючи неповноліття підсудного його засудили не до смертної кари, а оголосили про довічне ув’язнення, і відправили під Варшаву, в політичну в’язницю “Святий Хрест”.

Там багатолітній член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу спілкувався із Миколою Лемиком і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною.

На запитання: “Коли ж, Миколо, йдеш на волю?” – відповідав з усмішкою: “З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!”

Звільнення

Півроку Лемик був чи не єдиним у в’язницi, хто утримувався в кайданах. Але не було б щастя, та нещастя допомогло – навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя.

Дійсно, він вийшов на волю саме в неділю, 1939 року. Коли на початку Другої світової війни в’язнів переганяли до іншої в’язницi, йому по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти.

Після втечі він лікувався в українській родині в одному із сіл Закерзоння, де згодом взявся до вчительської праці. Лише після того, як ОУН почала інтенсивно творити підпільну мережу на території Холмщини, націоналісти дізналися, що легендарний Микола Лемик, живий і здоровий, вчителює в далекій сільській школі.

Організаційним наказом його повернули до Кракова, де він очолив референтуру з “калакутських справ” при Українському центральному комітеті. “Калакутами” в той час називали сполонізованих на початку XX століття українців, а відтак – праця Лемика полягала у поширенні української ідеї серед 160 тисяч “калакутів” з Холмщини та Підляшшя.

4 серпня 1940 року Лемик одружився із Любов’ю Возняк. За бажанням Люби на їхніх обручках було викарбовано: 23 травня 1940 рік – дата їхнього знайомства. В цей день біля невеликої греко-католицької церкви в Кракові на панахиді приуроченій загибелі полковника Євгена Коновальця їх познайомив Іван Климишин зі словами: “Познайомтеся. Ви, певно, призначені одне для одного”.

Микола Климишин

Цікаво, що шлюб вони брали не за прізвищем Лемик, воно було занадто відоме тоді, а за Синишин (це прізвище належало одному із побратимів Миколи, що на той час вже загинув – В.Б.).

Через дружину Микола познайомився із сім’єю Бандер. Рідна сестра Любові – Марія була заміжня за рідним братом Степана Бандери – Василем, який загинув у нацистському концтаборі Аушвіц.

Похідні групи ОУН та загибель

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акту відновлення Української держави, пропагувати ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Центральна (або ж Середня) і Південна.

Середню очолив Микола Лемик. “Він, – пригадувала пані Люба, – міг залишитися в Галичині і не наражатися на смертельну небезпеку, пов’язану з цим походом, проте йшов у Велику Україну з нестримним бажанням і піднесенням.

Я теж, виконуючи завдання ОУН, пішла слідом за ним. Його не хотіли посилати, тому що він сидів, а то була досить голосна справа. І мене він питав: “Слухай, ти мене можеш не пустити?! Ти могла би мене не пустити?!”

Звичайно, я б не могла. Ми були однолітці, ми виховувалися одночасно. Він тоді сів, коли і я працювала в організації. І він каже тоді: “Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла б мене не пустити”. Я й кажу: “Ні”.

Микола мав призначення до Харкова, посилав зв’язкового, щоб дружина долучилася до нього, та коли вона прийшла в Полтаву, його вже не було серед живих.

У жовтні 1941 року співробітники німецької спецслужби СД заарештували Миколу Лемика та розстріляли в Миргороді.

Після смерті чоловіка Любов Лемик певний час ще перебувала на Наддніпрянщині, а потім повернулася у рідні краї. У 1943-1945 роках працювала на дислокованій у Карпатах підпільній радіостанції “Вільна Україна”, яка передавала в ефір інформацію про діяльність ОУН та УПА українською, російською, французькою та англійською мовами.

Схема криївки, де знаходилась підпільна радіостанція “Вільна Україна” Фото: ГДА СБУ

У 1947 році рішенням “особливої наради” МГБ була засуджена до 25 років ув’язнення. За колючим дротом мордовських таборів вона перебувала 8 років 11 місяців і 22 дні, поки не настала багатообіцяюча “хрущовська відлига”.

Потім довелося жити по чужих кутках у Таганрозі, Анжеро-Судженську, на Донбасі. В Івано-Франківськ вона переїхала в 1967 році з племінницею Дарією (донькою Василя та Марії Бандери – В.Б.), яка згадувала про тітку так:

“Я просто захоплена своєю тіткою Любою. Вона стільки всього пережила, перетерпіла, і не втратила якоїсь особливої доброти, яку скрізь помічали люди і тягнулися до неї.

Вона всім і всюди допомагала в скрутну хвилину – знайомим і незнайомим, українцям, росіянам, білорусам, прибалтам. Так чесно і самовіддано прожити життя вдається не кожному”.

При підготовці статті використано праці Івана Крайнього і Святослава Липовецького.

Українська міліція Львова: «бандерівська» чи «робітничо-селянська»?

Українська міліція Львова: «бандерівська» чи «робітничо-селянська»?

Здебільшого діяльність української міліції у Львові розглядають у контексті антиєврейських акцій літа 1941 року. Натомість питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій як правило залишаються поза увагою.

Джерело – Історична правда

Автор – Сергій Рябенко, співробітник Українського інституту національної пам’яті

Від “Історичної правди”: 2012 року ми опублікували переклад статті канадського професора українського походження Джона-Пола Химки “Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба“.

Публікація спровокувала бурхиву полеміку. Сергій Рябенко у відповідь написав статтю “Слідами “Львівського погрому” Джона-Пола Химки“, в якій дуже докладно критикував підхід професора Химки.

Опонуючи, Джон-Пол Химка у колонці “Ще кілька слів про львівський погром” показав на кількох прикладах свій спосіб ідентифікації осіб, які, на його думку, брали участь у львівському погромі. 

Дальші пошуки в архівах привели Сергія Рябенка до висновків, які заперечують тверження професора Химки.

У пропонованій Вам сатті автор розглядає питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій.

30 червня 1941 року за ініціативи ОУН Національні збори проголосили у Львові відновлення Української держави. Було сформовано уряд, який очолив заступник Степана Бандери Ярослав Стецько.

Однак у плани Третього Райху аж ніяк не входило створення будь-якої самостійної Української держави. Тому після відмови ОУН скасувати Акт відновлення незалежності, Бандеру та Стецька заарештували та помістили під домашній арешт, а згодом відправили до концтабору.

Український уряд припинив своє існування. І вже з осені 1941 року ОУН перейшла до протистояння з Німеччиною, яку визнала таким самим ворогом української державності, як і СРСР.

Тим не менше влітку ОУН та уряд Стецька встигли зробити ряд кроків, спрямованих на розбудову структур новопосталої держави. Одним з них стало створення Української народної міліції (УНМ).

Здебільшого дослідники розглядають діяльність української міліції у Львові у контексті антиєврейських акцій літа 1941 року. Натомість питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій як правило залишаються поза увагою. Як наслідок – доволі поширеною є точка зору, ніби міліція Львова у переважній більшості складалася з членів ОУН.

До прикладу Джон-Пол Химка стверджував, що джерелами створення УНМ були “активісти ОУН, що прийшли до Львова із Кракова, та члени ОУН зі Львова, розквартировані на пагорбі Святого Георгія. Третім джерелом були колишні радянські українські міліціонери”.

Ці радянські міліціонери на думку дослідника могли стати на бік ОУН або, щоб дистанціюватися від “своїх попередніх зв’язків з радянською адміністрацією”, або просто тому, що “деякі з цих людей вже були членами ОУН та вступили до радянської міліції, щоб отримати досвід поліцейської служби”. Чисельність УНМ Львова Химка оцінював у “понад 300 міліціонерів”.

Міліціонер львівської міліції. Світлину надано Володимиром Бірчаком. Оригінал зберігається в архіві Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

Немає чіткого розуміння і щодо керівників львівської міліції. У різних джерелах (здебільшого мемуарного характеру – С.Р.) такими називають оунівців Івана Равлика, Євгена Врецьону та Омеляна Матлу. Інколи згадується про причетність до творення УНМ Івана Климова – “Легенди” та навіть Романа Шухевича.

Чи так це? І чи дійсно українська міліція Львова складалася лише або у переважній більшості з членів ОУН та колишніх радянських міліціонерів? Спробуємо розібратися.

Оунівські інструкції

Перші згадки про українську міліцію зустрічаються у документах ОУН ще навесні 1940 року. Тоді Революційний провід розробив проект плану антирадянського повстання, яким серед іншого передбачалося створення міліції.

Вона мала входити до складу структур Служби безпеки ОУН, підпорядковуючись одночасно керівникам місцевих революційних проводів та комендантам СБ. Чисельність міліції у містах не визначалося, хоча для районів, наприклад, пропонувалося встановити, що у розпорядженні СБ загалом “повинно бути 50–100 крісів (тобто озброєних рушницями осіб – С. Р.)”.

Утім, цей план залишився лише у проекті, і до його практичного втілення справа не дійшла. Вже у травні наступного року бандерівці розробили іншу інструкцію, яка докладно описувала процес створення Народної міліції, починаючи від сільського, і закінчуючи обласним рівнем.

Інструкція ОУН (б) щодо організації Служби безпеки та підрозділів народної міліції на звільнених від більшовиків територіях України. Травень 1941 року. Галузевий державний архів Служби безпеки України, фонд 13, справа 376, том 49

Передбачалося, що у кожному обласному місті – а до таких відносився і Львів – паралельно мала відбуватися мобілізація членів УНМ (на це відводилося 2 дні – С.Р.) та створення управлінського органу – міської команди. Потому мали бути організовані районні відділення УНМ з особовим складом у кількості “в залежності від потреби 100-150 людей”.

Крім того, міський комендант додатково мав утворити з частини міліціонерів окремий відділ – так званий “постійний запас команди НМ” у кількості 150-200 осіб.

Таким чином, навесні 1941 року у Львові передбачалося створення підрозділів УНМ, загальною чисельністю від 250 до 350 і більше осіб.

Особовий склад: чисельність, вік, місце народження

У Державному архіві Львівської області зберігаються списки міліціонерів, за допомогою яких можна встановити структуру та кількісний склад УНМ Львова. У них також містяться дані щодо дати та місця народження, наявності або відсутності у міліціонерів військового досвіду, та, найголовніше – часу їхнього вступу до міліції.

Так виглядають списки міліціонерів. На фото – початок списку працівників міської команди УНМ Львова. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 149

Отже за списками українська міліція Львова складалася з міської команди та чотирьох районних комісаріатів, один із яких був додатково поділений на три ревіри (дільниці). Крім того як самостійні підрозділи існували слідчий відділ та в’язнична сторожа.

Згідно списків загальна кількість міліціонерів становила 362 особи, що приблизно відповідало інструкції ОУН. Слід, однак, зважати, що вказана цифра – це чисельність міліції Львова станом на першу декаду серпня 1941 року.

Уточнення. Всього у списках міліціонерів Львова значиться 363 прізвища. Проте у цих списках двічі вказується одна і та сама особа – Василь Турковський, спочатку як працівник міської команди, а потім окремо як керівник слідчого відділу. Тому загальна кількість міліціонерів складає 362 особи.

Зворотній бік посвідчення Василя Турковського. Хоча Турковський вступив до міліції Львова 2 липня, його “виказку міліціонера” було оформлено лише 14-го

Невдовзі УНМ була ліквідована, а замість неї німецька окупаційна адміністрація створила так звану українську поліцію. Якщо ж проаналізувати дати вступу міліціонерів до лав міліції, то ситуація виглядає наступним чином.

Станом на 30 червня до лав УНМ вступили 138 осіб або трохи більше 38% від загальної чисельності. 1 липня до них приєдналися ще 7 осіб (майже 2%), 2-го – 29 (8%), а 3-го і пізніше – 102 особи (28%). Щодо 86 осіб (24%) дані про час їх вступу до міліції у списках відсутні.

Отже станом на 2 липня – закінчення відведеного інструкцією ОУН дводенного мобілізаційного етапу – особовий склад УНМ становив 174 особи, тобто був укомплектований менш ніж наполовину.

Інші цифри наводить у звіті крайовий провідник ОУН Іван Климів – “Легенда”, який відповідав за організацію повстанських структур та української армії на звільненій від більшовиків території.

Він вказував, що у Львові “переводиться вишкіл міліціянтів по комісаріятах (всіх комісаріятів є 4) а всіх міліціянтів є приблизно 800 (вісімсот)“. Однак жодними іншими документами така чисельність міліції Львова не підтверджується. Тому ймовірно звітодавець просто помилився щодо кількості або свідомо її завищив.

Утім, можливо, що ця цифра насправді включала не лише працівників міської міліції, але й міліціонерів двох сотень окружної міліції з прилеглих до Львова районів та крайової команди УНМ, яка згідно документів також існувала вже на початку липня.

За статтю абсолютну більшість (337 осіб або 93%) працівників міліції Львова складали чоловіки. Жінок було 23 (трохи більше 6%), а стать ще 2 осіб (0,6 %) визначити неможливо, так як вказано лише прізвище.

За віком найбільшу кількість працівників УНМ становили особи, народжені у 1911-1920 роках (150 або 41%) та у 1900-1910 роках (112 або майже 31%). Народжених до 1900-го та після 1921 року було значно менше – 27 (7,4 %) та 64 особи (17,7 %) відповідно. Ще по 9 особах (2,5 %) дані відсутні.

Майже дві третини (238 осіб або 65,7 %) міліціонерів Львова були уродженцями сіл. Народилися у містах близько третини (109 осіб або 30,1 %). Щодо решти 15 осіб (4%) дані відсутні або їх неможливо точно встановити.

Тимчасове посвідчення працівника слідчого відділу Олександра Залокоцького. Такі посвідки “другого” типу містили підпис комісара львівської міліції Євгена Врецьони. Державний архів Львівської області (ДАЛО), фонд Р12, опис 1, справа 150

За місцем народження так само дві третини (240 або 66%) працівників УНМ були уродженцями сучасної Львівської області, 28 (7,7 %) – Тернопільської, і 22 (6,1 %) – Івано-Франківської області.

Уродженців інших регіонів було значно менше: Закарпаття – 3 (менше 1%), Буковини – 5 (1,5 %), Бессарабії, Наддніпрянщини та Донбасу – 4 (1%). Ще 17 осіб (менше 5%) народилися на території сучасної Польщі. І, нарешті, щодо 43 осіб (майже 12%) дані про місце народження відсутні або їх неможливо встановити точно. Цікаво, що уродженців самого Львова у лавах міліції виявилося порівняно небагато – усього 56 осіб (15,5 %).

Нарешті по наявності у міліціонерів військового досвіду маємо таку картину. Майже половина (167 або 46%) працівників УНМ його узагалі не мали. Щодо 62 осіб (17%) будь-які дані відсутні. Тобто військовий досвід загалом мали лише близько третини міліціонерів.

З них абсолютна більшість (103 або 28%) здобули його у польській армії. Ще 4 особи (1%) – це колишні вояки УГА, і по 1 особі – армії УНР, Січових стрільців, румунської, угорської та навіть колишньої австрійської армій. Вишкіл у лавах ОУН здобули усього 2 особи (0,5 %), дещо більше 8 (2%) та 4 (1%) отримали його в українських організаціях “Сокіл” та “Луг”. Ще 1 особа набула військового досвіду у інший спосіб.

Цікаво, що власне “поліцейський” досвід встигла отримати зовсім незначна кількість міліціонерів. Таких виявилося аж цілих 6: п’ятеро (1,4 %) колишніх радянських міліціонерів та один працівник польської поліції.

Приналежність до ОУН

На питанні про приналежність міліціонерів до ОУН слід зупинитись окремо. Якщо не брати до уваги 2 згаданих випадки проходження вишколу, у списках міліціонерів будь-яка інформація про їх організаційну приналежність відсутня в принципі.

Однак у Державному архіві Львівської області зберігаються власноруч написані у серпні 1941 року заяви про вступ до лав створеної німцями української поліції. Таких заяв 101, що становить майже 25% від загальної кількості поліцейських за списками. У 58 випадках вказується про попередню роботу кандидатів у лавах української міліції.

Власноручний життєпис колишнього міліціонера І комісаріату УНМ Львова Ілька Пасічника. Такі “автобіографії” додавалися до заяв кандидатів на вступ до української поліції, яка була створена німецькою окупаційною адміністрацією після ліквідації міліції у серпні 1941 року. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 4

Шляхом співставлення даних з заяв із списками міліціонерів вдалося встановити, що у 40 випадках з 58 особи працювали у міському або районних комісаріатах львівської міліції. Загалом це становить трохи більше 11% від загальної кількості працівників УНМ. Тож за відсутності інших статистичних даних така кількість заяв є доволі репрезентативною.

Як не дивно, але аналіз заяв колишніх міліціонерів показує, що бандерівців серед них було насправді порівняно небагато. Так лише 5 з 40 або 12,5% працівників УНМ належали до ОУН. Щоправда абсолютна більшість з них (4 з 5 або 80%) вступили до міліції Львова 30 червня.

Ще 1 особа (2,5%) раніше була членом Фронту національної єдності (ФНЄ). Значно більшою (13 з 40 або 32,5%) була кількість тих, що до 1939 року належали до українських організацій “Луг”, “Просвіта”, “Сокіл”, “Рідна школа” тощо. Тож загалом членами українських організацій та партій були 19 працівників УНМ з 40 (47,5%).

Доволі несподіваним є результат порівняння випадків, коли одна і та сама особа одночасно була членом ОУН чи іншої української організації та перебувала у лавах радянської міліції. Так членство в ОУН та робота у радянській міліції збігається лише у 1 випадку з 40 (2,5%).

Дещо вищими є показники, коли особа одночасно була членом ОУН та інших українських організацій – 2 з 40 (5%). І у жодному з випадків членство у ФНЄ не збігається з членством в ОУН чи інших українських організаціях або перебуванням у лавах радянської міліції.

Керівники

Дещо іншими є показники по керівному та командному складу УНМ. Таких загалом, якщо брати посади вище за рядового міліціонера до міського комісара включно, є 47 з 362 або близько 13% від загальної кількості.

З них лише 8 (17%) були членами бандерівського крила ОУН. Тобто цей показник є дещо вищий, ніж по особовому складу загалом. Документальні джерела спростовують також ще один поширений міф, буцімто серед керівників УНМ були самі лише бандерівці.

Так, 2 керівників міліції (4,2%) належали до мельниківців. Причому один з них – Іван Небола – навіть очолював один із районних комісаріатів. Нарешті 3 (6,4%) в минулому працювали у радянській міліції, що також є дещо вищим показником, ніж загалом по особовому складу. Однак цікаво, що жоден з цих колишніх радянських міліціонерів до ОУН не належав.

Керівник ІІ комісаріату львівської міліції “мельниківець” Іван Небола. Світлина з спогадів Любомира Гірняка “На стежка історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки”

Динаміка вступу керівного та командного складу до львівської міліції теж цікава. 30 червня в УНМ вступили 21 з 47 (44,7%), причому жоден з них до ОУН не належав. 1 липня зафіксовано вступ лише 1 особи (2,1%). 2-го до міліції вступило 9 осіб, із яких бандерівців – 4 (8,5%), мельниківців – 1 (2,1%), а 3 липня і пізніше – ще 6 (12,8%) осіб, з яких тільки 1 оунівець. Щодо 10 осіб (21,3%) включно з 2 оунівцями даних про час вступу до міліції не виявлено.

Отже документи свідчать – більшість оунівців керівного складу (6 з 10) вступили до УНМ тільки 2 липня та пізніше. Перебування бандерівців або мельниківців у лавах міліції раніше цієї дати не зафіксовано.

Про прізвища і похідні групи

Документи про діяльність УНМ дозволяють якщо не остаточно з’ясувати питання керівників, то принаймні наблизитися до відповіді на нього.

Так у списках міститься прізвище комісара міської команди Євгена Врецьони та його заступника Івана Вітушинського. Обидва вони вступили до міліції 2 липня.

Крім того, Врецьону як керівника львівської міліції згадують голова уряду Ярослав Стецько, член похідної групи останнього – Василь Кук, а також один з керівників німецької служби безпеки Ганс-Йоахим Баєр.

Керівник міського комісаріату УНМ Львова Євген Врецьона

Дещо складніше ситуація з Іваном Равликом. У німецьких документах, спогадах Стецька та Кука він вказується як особа, причетна до створення львівської міліції. Однак у списках міліціонерів прізвище Равлика не згадується жодного разу.

Можливе пояснення цьому знаходимо у радянському протоколі допиту Григорія Пришляка, який був одним з керівників Служби безпеки ОУН. Як зазначає арештований:

у липні 1941 р., згідно надісланого розпорядження я виїхав у м. Львів, з’явився на вул. Руську, 20 до “Свободи” (О. Карачевського), він мене направив у розпорядження І. Равлика, який займав у той час посаду керівника СБ. За розпорядженням Равлика, я прийняв справи СБ, а коли Равлик був переведений на іншу роботу, то мене Лебідь призначив керівником СБ (Львівського) Крайового проводу”.

З інших джерел також відомо, що Равлик обіймав посаду заступника референта СБ ОУН Миколи Арсенича. Тому, враховуючи, що згідно оунівських інструкцій, міліція мала відноситись до структур безпеки, можна припустити, що Равлик долучався до її створення як один із керівників СБ ОУН, не обіймаючи при цьому у міліції жодних посад.

Непрямо це підтверджують деякі дослідники, за даними яких Равлик займався по лінії СБ створенням міліції не лише у Львові, але й у інших населених пунктах Західної України.

Один з прикладів участі Равлика у створенні міліції знаходимо у протоколі допиту керівника в’язничної сторожі Павла Химича. Як розповів підсудний, на початку липня він зустрівся з Равликом у Львові, який запропонував йому вступити на службу до української міліції.

Отримавши згоду, Равлик рекомендував Химича міському комісарові УНМ Врецьоні як “чесного українця, здатного захищати інтереси поліції“, після чого Врецьона призначив його керівником в’язниці. Згідно документів це сталося 4 липня.

Омелян Матла. За спогадами Богдана Казанівського він “тимчасово” очолював міліцію Львова до створення команди на чолі з Врецьоною. Втім, прізвище Матли у списках міліціонерів відсутнє. У документах він з’являється лише наприкінці серпня 1941 р. вже як керівник львівської поліції. Фото надано Сергієм Музичуком

І вже геть заплутаною стає ситуація з Омеляном Матлою та Богданом Казанівським. За спогадами останнього саме Матла “тимчасово” очолив міліцію Львова 30 червня, і перебував на цій посаді, поки не була створена “постійна” команда на чолі з Врецьоною.

Однак у списках міліціонерів прізвищ ані Матли, ані Казанівського не вказується. Не згадують їх як працівників УНМ також ні Стецько, ні Кук, ні сам Врецьона.

Натомість в інших документах вже після ліквідації УНМ Матла станом на 23 серпня значиться як “командант Української поліції на місто Львів”. Цю посаду він обіймав до вересня 1941 року, коли його замінив Володимир Пітулей.

Казанівський так само вказується починаючи з вересня вже у списках та документах, пов’язаних з діяльністю української поліції. Так само як керівник “поліції”, а не “міліції” Матла вказується у протоколах допиту одного з керівників СБ ОУН Володимира Ординця та колишнього поліцейського Осипа Паньківа, хоча покази останнього у цій частині дещо заплутані.

Осип Паньків, керівник І комісаріату львівської міліції. Фото надано Сергієм Музичуком

Немає також у документах жодних згадок і про існування будь-якої “тимчасової команди” міліції Львова. Тож можна висловити припущення, що спогади Казанівського насправді стосувалися діяльності та керівництва Матли не в УНМ, а в українській поліції.

Зі списків міліціонерів можна також встановити приналежність працівників УНМ до похідних груп ОУН. Так 3 (Врецьона, Вітушинський та Турковський) з 47 керівників належали до Похідної групи Стецька.

Ще 2 (Михайло Печарський та Володимир Качмарський) – до Південної похідної групи ОУН, яку очолював Тиміш Семчишин – “Річка”. І ще один – закарпатець і колишній військовик Легіону Сушка та Карпатської Січі Іван Небола – ймовірно прибув до Львова у складі однієї з мельниківських похідних груп.

Таким чином лише 6 з 47 (12,8%) керівників УНМ були членами похідних груп, а загалом щодо особового складу цей показник був ще нижчий – 6 з 362 або менше 2%.

Дещо про міліцейські посвідки

Наостанок кілька слів про посвідки міліціонерів, які зберігаються у Державному архіві Львівської області. Усього їх два типи.

Перший – це так звані “виказки міліціонера” з фотографією, круглою печаткою з тризубом та написами українською та німецькою мовами, і підписом штурмбанфюрера СС Отто Кіпки. Усього їх 10.

Ці виказки видані 14 та 21 липня 1941 року та мають №№ 35, 37, 51-57 та 324. Видавалися вони не в алфавітному порядку та не враховували часу вступу їх власників до міліції. Усі особи, яким видавалися ці посвідки, належали до Слідчого відділу, який очолював Василь Турковський.

З інших джерел вдалося також виявити подібні посвідки міліціонерів IV комісаріату Павла Теренчина під № 267 та Михайла Сулими під № 259. Обидві вони видані 30 липня.

Посвідчення міліціонера IV комісаріату Павла Теренчина та його ж “тимчасова виказка” за підписом комісара Врецьони. Цікаво, що обидва документи оформлені в один день – 30 липня. Фото з архіву (ЦДВР)

Посвідчення другого типу – “тимчасові виказки” з двомовним штампом замість печатки та підписом міського комісара Врецьони. Їх – 17. Абсолютна більшість з них (13) видані 28 липня, по одній – 29 липня та 6 серпня, а ще дві – 5 серпня.

Ці посвідчення мають №№ 157/В, 162/В-164/В, 166/В, 168/В-174/В, 177/В, 195/В, 289/В-290/В та 294/В. Так само, як і у попередньому випадку вони належали працівникам Слідчого відділу та не враховували ні алфавітний порядок, ні час вступу до міліції. Крім того, вдалося виявити посвідку Павла Теренчина під № 277/В, видану 30 липня.

Висновки

Отже за результатами аналізу списків міліціонерів та документів про діяльність УНМ можна дійти наступних висновків.

Ні бандерівці загалом, ні члени похідних груп, ні, тим паче, колишні радянські міліціонери не становили більшості у лавах УНМ Львова. Навіть серед керівного складу до ОУН належав лише приблизно кожен п’ятий. А випадки, коли члени ОУН одночасно були працівниками радянської міліції, складають і зовсім незначний відсоток.

Натомість доволі значну частину особового складу УНМ становили колишні члени інших українських організацій, а також особи, які взагалі не відносилися до будь-яких організацій.

Тому виокремлення у якості головних джерел формування міліції Львова лише підпільників ОУН, членів похідних груп та радянських міліціонерів є, вочевидь, помилкою.

Особовий склад УНМ у “мобілізаційний” період з 30 червня по 2 липня був укомплектований менш ніж наполовину. Загалом у цей період повністю був сформований лише ІІІ комісаріат, і приблизно на 70% – IV.

Натомість ані міська команда, ані слідчий відділ до 2 липня навіть не мали керівників. З огляду на кількість населення Львова та задачі, які згідно оунівських інструкцій стояли перед міліцією, ця кількість навряд чи була достатньою.

Ярослав Левицький, керівник ІІІ комісаріату львівської міліції. Фото надано Сергієм Музичуком

Загалом же, окреслюючи узагальнюючий портрет працівника української міліції Львова, можна дійти висновків, що у абсолютній більшості випадків це був чоловік (93%), віком від 20 до 40 років (72%), народжений у Львівській області (66%), уродженець села (65%), який до вступу в міліцію, взагалі не мав військового досвіду (46%), раніше не належав до жодної організації (52%), або належав до однієї з українських організацій, не пов’язаних з ОУН (32%), який вступив до міліції або 30 червня (38%) або після 3 липня (28%).

За допомогу у пошуку матеріалів та у роботі над статтею автор дякує Володимиру Бірчаку, Олесі Ісаюк, Руслану Забілому, Сергію Музичуку, Олександру Пагірі, а також колективу Державного архіву Львівської області.

Перелік використаних джерел:

1. До питання організації Української Революційної Державної Влади // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 13. – Справа 376. – Том 6. – Аркуші 283–293;

2. Единый генеральный план повстанческого штаба ОУН. Весна 1940 г. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 16. – Опис 33 (1951 р.). – Справа 63. – Аркуші 25 – 58;

3. Організація служби безпеки [Інструкція Служби безпеки з Інструкцій Революційного Проводу ОУН (С. Бандери) для організаційного активу в Україні на період війни “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”]. Травень 1941 // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 13. – Справа 376. – Том 49. – Аркуші 1–12;

4. Автобіографія Йосипа Паньківа від 9 червня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 85–87;

5. Протокол допиту Йосипа Паньківа від 28 жовтня 1944 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 132–133зв;

6. Протокол допиту Йосипа Паньківа від 17 вересня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 231зв;

7. Протокол допиту Григорія Пришляка від 12 лютого 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 50970. – Том 1. – Аркуш 21.

8. Протокол допиту Володимира Ординця від 1 червня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України, Львів. – Справа 38686. – Аркуш 24зв;

9. Кримінальна справа по обвинуваченню Химича Павла Миколайовича // Галузевий державний архів Служби безпеки України, Львів. – Справа П-26886;

10. Автобіографії та заяви осіб про зарахування їх у поліцію // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 4;

11. Автобіографії та заяви осіб про зарахування їх у поліцію // Державний архів Львівської області. – Фонд Р16. – Опис 1. – Справа 22;

12. Списки поліцейських // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 28;

13. Списки міліціонерів // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 149;

14. Посвідчення міліціонерів // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 150;

15. Тимчасова виказка працівника IV комісаріату УНМ Львова Павла Теренчина від 30 липня 1941 р. № 277/В // Архів Центру досліджень визвольного руху;

16. Виказка міліціонера IV комісаріату УНМ Львова Павла Теренчина від 30 липня 1941 р. № 267 // Архів Центру досліджень визвольного руху;

17. Звіт крайового провідника ОУН (С. Бандери) І. Климова (Є. Легенди) // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. –
Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 45. – Аркуші 1–7;

18. Лист Головного осередка пропаганди ОУН до Краєвої команди УНМ у Львові від 8 липня 1941 р. // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 23. – Аркуш 92;

19. Лист Головного осередка пропаганди ОУН до Краєвої команди УНМ у Львові від 9 липня 1941 р. // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 23. – Аркуш 94;

20. Донесення про події в СРСР № 10 від 2 липня 1941 р. // Україна у другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. Т. 1/ Упорядкування і передмова Володимира Косика. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1997. – С. 92;

21. Інтерв’ю з помічником команданта Львова Г.-Й. Баєром у Кракові про події у Львові до і після звільнення міста від більшовиків із запереченням існування Українського уряду від 5 липня 1941 р. // Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів. Упорядник Орест Дзюбан. – Львів-Київ: Піраміда, 2001. – С. 153;

22. Ґонта Дмитро. Друкарство Західної України підчас окупації. 11 серпня 1947 р. Ельванґен. Конкурс № 40. – Український культурний та освітній центр у Вінніпеґу, Манітоба. – Аркуші 13–14;

23. Казанівський Богдан. Шляхом Легенди. Спомини. – Львів: Кальварія, 2007. – С. 209–239;

24. Кук Василь. Державотворча діяльність ОУН. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. // Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів. Упорядник Орест Дзюбан. – Львів-Київ: Піраміда, 2001. – С. ХІІІ.

25. Паньківський Кость. Від держави до комітету. – Нью-Йорк – Торонто: Життя і мислі, книга 10, 1970 – С. 35;

26. Стецько Ярослав. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державності України. – Торонто, 1967. – С. 179–182;

27. Мартиненко Тарас. Українська допоміжна поліція в окрузі Львів-місто: штрихи до соціального портрета // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2013 – № 48. – С. 152–167;

28. Нахманович Віталій. Буковинський курінь і масові розстріли євреїв Києва восени 1941 р. // Український історичний журнал. – 2007. – № 3 (474). – С. 79;

29. Огороднік Валерій. Українська народна міліція: кадрове наповнення і навчально-виховні процеси у червні-вересні 1941 року // Воєнна історія. – 2010. – № 1 (49). – С. 33–45;

30. Патриляк Іван. Військовотворчі заходи ОУН (б) у липні-вересні 1941 р. // Український історичний журнал. – 2001. – № 4. – С. 126–139;

31. Струве Кай. Команда особого назначения “Львов”, украинская милиция и “Дни Петлюры” 25 и 26 июля 1941 г. // Проблеми історії Голокосту: науковий журнал. – № 6. – Дніпропетровськ: Інститут “Ткума”, 2013. – С. 105–108;

32. Химка Джон-Пол. Львівський погром 1941-го: німці, українські націоналісти і карнавальна юрба // http://www.istpravda.com.ua/research/2012/12/20/93550/;

33. Химка Джон-Пол. Ще кілька слів про львівський погром. ФОТО // http://www.istpravda.com.ua/columns/2013/02/25/114048/;

34. Struve Kai. Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt. Der Sommer 1941 in der Westukraine. – Berlin/Boston: Walter de Gruyter GmbH, 2015. – S. 253–271.

“Боремося проти тиранії!”. Перший маніфест бандерівської ОУН

“Боремося проти тиранії!”. Перший маніфест бандерівської ОУН

Картинки по запросу "перший маніфест бандерівської оун"
Фото – Місто
“Творимо в Україні один спільний фронт боротьби всіх селян, робітників і трудової інтелігенції проти московсько-більшовицького гніту та визиску. Боремося за те, щоб у Самостійній Українській Державі кожен український селянин став самостійним заможним господарем, кожний робітник власником своєї праці, кожний громадянин — вільною людиною. У вільній самостійній Україні — вільне щасливе життя”.

Джерело – Історична правда

Автор  – Ігор Бігун – науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Київ)

Організація українських націоналістів (бандерівців) веде свою історію від 10 лютого 1940 року, коли утворився Революційний Провід ОУН. Першим публічним документом, яким нова організація сповістила українців про своє існування був “Маніфест Організації українських націоналістів” того ж таки 1940 року.

Маніфест являв собою декларацію цілей, за які нова ОУН мала намір боротися, та засад, яких збиралася дотримуватися в цій боротьбі.

Історикам “Маніфест” відомий. У своїх ґрунтовних працях його згадують або цитують Анатолій Кентій, Володимир Косик, Іван Патриляк і Володимир Мороз. Але є один нюанс.

Існувало декілька редакцій “Маніфесту”. І автори посилаються на різні його версії. Причому більшість датує вихід “Маніфесту” груднем 1940 р., і лише Косик зауважує, що первісний варіант існував уже в березні.

“Маніфест Організації українських націоналістів” розробили в надрах референтури пропаганди Проводу ОУН (її також називали Головним осередком пропаганди), якою керував Степан Ленкавський. На той час осідком Революційного Проводу було м. Краків у Генеральному губернаторстві, яке нацисти створили в окупованій Польщі.

Як удалося з’ясувати авторові цих рядків, існує три редакції “Маніфесту Організації українських націоналістів”, випущених протягом 1940 р. Усі версії відрізняються між собою — деякі невеликими фрагментами тексту, а деякі — суттєво. До того ж, їхні копії розбиті на різну кількість параграфів (6, 7, 8, або ж 10). Та все одно, суті документу це не змінює, і всі редакції витримані в одному дусі.

Найбільш ранній варіант “Маніфесту” датований березнем 1940 р. — невдовзі після створення Революційного Проводу ОУН. Його примірники можна знайти в Державному архіві Рівненської обл. (ДАРО).

Маніфест Організації українськи націоналістів, березень 1940 року. Для збільшення натиність тут. Державний архів Рівненської обл. — Ф. Р-13. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 5.

Цей “Маніфест” надрукований на одному аркуші, що за форматом схожий на плакат.  Усі десять його параграфів пронизані революційно-визвольним й антирадянським  пафосом:

“Ми, українці, підносимо прапор боротьби за свободу народів та людини. Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів  московську імперію  творимо  новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу в світі”. І далі:

“Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів. Боремося проти всіх видів московського імперіалізму, а зокрема проти більшовизму, що довів національно-політичний, релігійний, культурний, соціальний  і господарський гніт до крайніх меж”.

Зверніть увагу на застосування гасла “Свобода народам! Свобода людині!”. Як бачимо, в ідеологічному арсеналі бандерівців воно було від самого заснування революційної ОУН.

Автори “Маніфесту” наділяли українську націю месіанською роллю у справі звільнення усіх народів СРСР:

“Українці силою об’єктивних умовин  є авангардом усіх поневолених Москвою народів у їх боротьбі за повне визволення. Українці на землях  поневолених Москвою народів  стають у перші лави їх революційної боротьби. Кличемо всіх українців  де вони не жили б  ставати у бойові лави Фронту Української Національної Революції, яку веде Організація українських націоналістів  під проводом Степана Бандери”.

Інший примірник березневої редакції Маніфесту ОУН. Для збільшення натисніть тут.

Чималий фрагмент “Маніфесту” присвячено боротьбі за права і свободи, що ми їх нині називаємо правами людини і громадянина:

“Боремося: проти крайнього пониження людини в її праці та в її хаті, проти ограблення її з усякої радості життя, проти поголовного ожебрачування гро­мадян, проти обтяжування жінок найтяжчими обов’язками під брехливою заслоною “урівноправнення”, проти злочинного оглуплювання дітей і молоді брехливою більшовицькою “на­укою”, газетою, кіном, радіом, театром, мітингами та всією безтолковою агіткою сталінського режиму.

Боремося: за гідність і свободу людини, за право визнавати одверто свої переконання, за свободу всіх віроісповідань, за повну свободу совісті. […]

Боремося: проти тиранії і терору більшовицької кліки, проти жахливого режиму НКВД у колгос­пах, фабриках, заводах, армії, флоті, партії, комсомолі, школі і хаті.

Боремося: за право працюючих виявляти одверто свої політичні переконання словом і дру­ком, відбувати свобідно прилюдні збори, та творити свої політичні, громадські та професійні організації”.

Замість ідеї війни класів бандерівці закликали до спільного виступу всіх трудових класів української нації заради знищення більшовицької експлуатації:

“Творимо в Україні один спільний фронт боротьби всіх селян, робітників і трудової інтелігенції проти московсько-більшовицького гніту та визиску. […] Боремося за те, щоб у Самостійній Українській Державі кожен український селянин став самостійним заможним господарем, кожний робітник власником своєї праці, кожний громадянин  вільною людиною. У вільній самостійній Україні  вільне щасливе життя”.

Обкладинка редакції “Маніфесту” грудня 1940 року ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 4. — Арк. 17

Антиколоніальні та демократичні положення “Маніфесту” дали підстави професорові Патриляку провести паралелі між оунівським документом та відомими деклараціями Великої Французької (1789—1799) та Американської (1775—1783) революцій.

Ось, наприклад, витяг із Декларації незалежності США (1776):

“Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя; що уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють; що в кожному випадку, коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такі способи, які видаються народу найдоцільнішими для осягнення своєї безпеки і щастя”.

Маніфест Організації українських націоналістів, грудень, 1940 року. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 4. — Арк. 17—18.

Чи, приміром, Декларація прав людини і громадянина (1789):

“Метою кожного політичного об’єднання є збереження природних і невід’ємних прав людини; цими правами є свобода, власність, безпека і опір гніту. […] Дже­рело всього суверенітету бере свій початок в нації; жодна група, жодна особа не може здійснювати владу, яка прямо не випливає з нього. […] Ніхто не може зазнавати утисків через висловлення власних поглядів, навіть релігійних, якщо їх висловлення не порушує громадського порядку, встановленого законом. […] Вільне повідомлення ідей і поглядів є одним із найцінніших прав людини. Як наслідок, кожен громадянин може вільно висловлюватись, писати і друкувати, але підлягає відповідальності за зловживання цією сво­бодою у випадках, передбачених законом”.

Найвідомішим серед істориків є варіант “Маніфесту” за грудень 1940 р. Саме грудневу редакцію найчастіше згадують у контексті остаточного розколу ОУН, який до того часу де-факто вже відбувся. Серія переговорів, які тривали впродовж року, завершилася виключенням Степана Бандери та його послідовників з ОУН за рішенням Революційного трибуналу організації.

Варіант “Маніфесту” за грудень 1940 року. Закінчення.

Згідно з висновком Івана Патриляка, до початку вересня єдиної ОУН уже не існувало. Історик трактує грудневий маніфест як своєрідну риску, якою бандерівці відмежувалися від прихильників Андрія Мельника.

Документ видано в вигляді брошури на чотири сторінки (є ще два таких самих тексти на одну сторінку без дати, але за змістом можемо ствердити, що це той самий “Маніфест” за грудень). Його зміст майже ідентичний березневій редакції за винятком кількох речень, які вилучено чи переформульовано. Що найбільше впадає в око, це те, що з тексту (в цитованій вище частині про спільний фронт поневолених) зникло ім’я Степана Бандери.

Інший примірник “Маніфесту” за грудень 1940 р. у вигляді листівки. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 13. — Арк. 1. Для збільшення натисність тут.

Третій варіант “Маніфесту” можна знайти в ДАРО або Центральному державному архіві громадських об’єднань України (Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 931. — Арк. 104-104а). Він надрукований на чотирьох сторінках і датований лише 1940 р. без місяця. Тому важко сказати точно, коли саме ця відозва побачила світ. Очевидно, не пізніше грудня того ж року.

Від інших двох редакцій її відрізняє кілька відмінностей. Перша — в документі приділено більше уваги співпраці українських самостійників із визвольними рухами інших народів, загарбаних Москвою. Третій параграф на початку відкриває абзац:

“Кличемо всі народи, поневолені Москвою, повстати до боротьби за свою волю і самостійність. Лише повне відділення від Москви й повне державне усамостійнення поневолених Москвою народів Європи та Азії і свобідна вспівпраця між ними доведе їх до всебічного розвитку”. І далі по тексту параграфа:

“Кличемо всіх українців, що живуть на землях інших народів, поневолених Москвою, будити серед тих народів змагання до власної самостійності, помагати їм всіми силами у визвольній боротьбі та організувати всюди один спільний революційний фронт проти Москви – за волю і  самостійність народів та свободу людини”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік. ДАРО. — Ф. Р-13. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 1-2

Другою відмінністю цього варіанту є четвертий параграф, який ґрунтовно відрізняється від того самого фрагменту інших редакцій “Маніфесту”.

“Кличемо вояків усіх бувших українських армій.

Кличемо усіх козаків, стрільців, запорожців і гайдамаків [ідеться про ветеранів відповідних частин Української Галицької армії та Армії УНР  І. Б.].

Кличемо усіх українських повстанців.

Кличемо усіх українських політв’язнів і засланців.

Кличемо членів і прихильників усіх українських підпільних організацій, бувших і теперішніх  Центрального повстанчого комітету, Центрального повстанчого козацького комітету, Вільного козацтва, Спілки визволення України (СВУ), Спілки української молоді (СУМ), Українського національного центру, Української військової організації (УВО), Української воєнної організації (УВО) та всіх інших організацій і груп”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Друга сторінка.

Утім, кличі солідарності визвольної організації з переліченими вище антирадянськими і самостійницькими колами анітрохи не дивують. Зате далі йдуть геть нетипові як для українського націоналістичного середовища заклики:

“Кличемо всіх шумськістів, хвильовистів, укапістів [ідеться про націонал-комуністів   прихильників наркома освіти УСРР Олександра Шумського, письменника Миколи Хвильового та Української комуністичної партії  І. Б.],

кличемо всіх українських комуністів  членів і прихильників націоналістичної опозиції,

кличемо всіх українських комсомольців-націоналістів,

кличемо членів і прихильників усіх бувших українських партій,

кличемо всіх українців-самостійників станути в одному революційному фронті до боротьби за самостійність і соборність України та за самостійність усіх народів, поневолених Москвою, яку організує й веде ОУН під проводом Степана Бандери”.

Таку декларацію готовності співпрацювати зі свідомою частиною українського комуністичного табору можна назвати безприкладною в тодішній пропаганді ОУН та інших націоналістичних організацій.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Третя сторінка.

Дана редакція “Маніфесту” є найбільш усеосяжною щодо потенційних прихильників в Україні та союзників за її межами. Вона декларує наміри співпрацювати з якнайширшими верствами українців, які визнають потребу незалежності України та чітко формулює ідею антирадянського фронту поневолених народів на чолі з українцями.

Концепція такого фронту отримає життя в 1943 році, коли зі створенням Української повстанської армії до її лав увіллються представники 28-ми національностей та етнічних меншин. Делегати 13-тьох із них зберуться 21—22 листопада 1943 року на Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. По війні ідея спільного міжнародного антирадянського фронту реінкарнується в Антибільшовицький блок народів, зініційований Закордонними частинами ОУН в еміграції.

Один із патріархів сучасної української історіографії ОУН і УПА Анатолій Кентій у своїй фундаментальній праці “Збройний чин українських націоналістів” висловив думку, що “у квітні 1941 р. на II Великому зборі ОУН С. Бандери її керівництво фактично відійшло від наміру створити єдиний фронт боротьби за участю усіх отих вищеперелічених сил та інших проводів українства і знову заняло непримиренну позицію щодо “українських опортуністичних партій”, не кажучи вже про ставлення до комуністів і комсомольців українського походження”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Закінчення.

Проте ми дозволимо собі не погодитися зі словами визначного історика. Вважаємо, що його висновок ґрунтується на хибній інтерпретації постанов ІІ Великого збору ОУН. Адже в постановах зазначено конкретно, які політичні сили ОУН вважала ворожими:

“ОУН поборює: всі опортуністичні те­чії в СССР, які не йдуть на повний розрив з Москвою, а надіються на частинні уступки зі сторони Москви та стоять на становищі постепенної перебудови СССР шляхом еволюційних змін. А також: “всі опортуністичні партії та емігрантські групи… що розбивають одноцілий фронт бороть­би українського народу та узалежнюють українську справу виключно від зовнішніх т. зв. сприятливих умовин” [виділення мої — І. Б.].

Понад те, “Постанови” наголошують, що бандерівці готові співпрацювати з усіма, хто стоїть на антирадянських позиціях і визнає незалежну Україну, безвідносно до їх політичних програм: “Організація українських націоналістів вважає союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Ук­раїнської суверенної соборної держави. Відношення ОУН до держав та політичних рухів перерішується їхнім протимосковським наставленням, а не більшою чи меншою політичною співзвучністю з україн­ським національним рухом”.

Російський переклад грудневого “Маніфесту”, виконаний радянськими спецслужбами. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 13. — Арк. 2—3

Інший документ, складений невдовзі після Великого збору, — “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”, який містив набір докладних інструкцій із організації антирадянського повстання та державного будівництва самостійної України, — уточнював тактику ОУН відносно альтернативних політичних середовищ:

“Політичні групи, які мають за мету суверенну соборну Українську державу, а різняться від ОУН, н[а]пр[иклад], соціальними концепціями, старатися перетягнути на нашу платформу. Коли це не вдасться, вести свою позитивну роботу. Коли ці групи при владі й ведуть українську по­літику, їх попирати, а незалежно від того розбудовувати силу. Поборю­вати тоді, коли відходитимуть від ідеї суверенності чи проповідувати­муть шкідливі українській нації орієнтації, або взагалі ослаблювати­муть силу народу”.

Тобто, ми знову бачимо наміри співпрацювати та підтримувати всі угруповання, які послідовно виступають за незалежність і соборність України.

Друга сторінка російського перекладу грудневого “Маніфесту”, виконаного радянськими спецслужбами

І зрештою, практична діяльність ОУН(б) підтвердила вірність цим програмним положенням, як і “Маніфесту” 1940 р. Під час “перших совєтів” 1939—1941 рр. бандерівці зуміли залучити до своїх лав щонайменше трьох непересічних вихідців із Радянської України: Йосипа Позичанюка (1913—1944), Пантелеймона Сака (1905—1943) і Олеся Гая-Головка (1910—2006).

Ба більше: радянські органи держбезпеки мали дані, що Степан Бандера прагнув установити контакти з президентом Академії наук УРСР Олександром Богомольцем!

Й. Позичанюк був членом комсомолу та працівником редакції газети “Комсомолець України”, якого ЦК ЛКСМУ спрямував для розбудови радянської преси до Львова. Педагога П. Сака радянська влада відправила на посаду директора одної зі львівських шкіл у рамках радянізації освіти.

О. Гай-Головко на момент приїзду у Львів у 1940 р. був уже відомим радянським письменником, членом Спілки письменників УРСР і  до 1941 р. працював редактором літературно-мистецького відділу місцевого радіокомітету.

Усі троє стрімко ввійшли до найвищих щаблів середовища ОУН. Гай-Головко став міністром інформації та пропаганди, а Позичанюк — його заступником в Українському Державному Правлінні Ярослава Стецька.

Пантелеймон Сак разом із Київською похідною групою йшов проголошувати відновлення Української держави у столиці. А в 1942—1943 рр. був членом Проводу ОУН та крайовим провідником Осередньо-Східних українських земель із центром у Києві. Після розгону нацистами УДП Гай-Головко від ОУН відійшов, але Сак і Позичанюк продовжили збройну боротьбу й загинули від рук, відповідно, нацистів і комуністів.

Склад Українського Державного Правління. З виставки “УПА – відповідь нескореного народу”. Автори: Володимир Бірчак, Ольга Сало. Для збільшення натисність тут.

До слова, у згаданому уряді Стецька з-поміж 28 міністрів, їх заступників і державних секретарів членами ОУН(б) були тільки 11-ро. Решту складали безпартійні та члени колишніх західноукраїнських партій, як от: УНДО, соціал-радикалів та ін.

Отож бачимо, що “комсомольці-націоналісти” та “прихильники бувших українських партій” непогано вживалися з досвідченими бандерівцями. Єдиною умовою цього була їхня готовність боротися за Українську Самостійну Соборну Державу.

Вищезгадана інструкція “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” серед першочергових заходів під час збройного виступу давала таку настанову: “Поширюємо маніфест  поклик до повстання”. Імовірно, йдеться саме про “Маніфест Організації українських націоналістів” 1940 року. Адже його текст, і особливо останні рядки, добре надаються на роль заклику до повстання:

“Віримо й знаємо, що близький вже час, коли здійсниться заповітна мрія наших батьків і з крові довгої черги героїчних поколінь спалахне вогонь народного гніву.

Встане Україна і розвіє тьму неволі!

Через повний розвал московської імперії шляхом Української Національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську Державу та визволимо поне­волені Москвою народи.

Валіть московську тюрму народів!

Свобода всім поневоленим!

Воля і самостійність Україні — смерть Москві!”.

У грудневій редакції останні три рядки дещо змінені:

“Українці і всі гноблені Москвою народи! Ставайте до нещадної боротьби з московсько-більшовицьким гнітом!

Валіть московську тюрму народів!

Свобода всім поневоленим!”

Це підтверджує й професор Косик. За його даними, в перші місяці німецько-радянської війни ОУН(б) розповсюджувала цей “Маніфест” на землях по німецькому боці фронту. Часто його клеїли як афішу на стінах будинків і огорожах. Один із таких примірників наведено в другому томі збірника німецьких архівних документів “Україна в Другій світовій війні в документах”, упрядкованому професором.

“Маніфест” на першій шпальті газети “Самостійна Україна” (Ч. 1, 7 липня 1941 р.). Для збільшення натисніть тут. Переглянути число повністю можна в Архіві української періодики онлайн.

Очевидно, “канонічною” стала саме груднева редакція “Маніфесту”. Бо саме текст цієї редакції можна знайти у збірнику Косика, а також — на шпальтах західноукраїнської преси літа 1941 року. Газети “Самостійна Україна” (м. Станиславів / Івано-Франківськ), “Вільне слово” (м. Дрогобич Львівської обл.) та “У бій!” (м. Косів Івано-Франківської обл.) в липні 41-го передрукували грудневу версію “Маніфесту ОУН”.

“Маніфест Організації українських націоналістів” 1940 року засвідчив вірність націоналістів ідеалам демократичних прав і свобод, солідарності з поневоленими націями та антиколоніальної боротьби від самого початку існування організації. Цим документом бандерівці проголосили, що вони є національно-визвольною силою, яка прагне повалити комуністичний тоталітарний режим.

І попри те, що в 1941—1942 рр. в пропаганді революційної ОУН траплялися авторитарні чи навіть ксенофобські гасла, “Маніфест” був основою для ідеологічної еволюції ОУН. Закономірним її результатом стала нова, демократична, програма, затверджена Третім Надзвичайним Великим збором ОУН 21—25 серпня 1943 року.

Прогресивні положення “Маніфесту Організації українських націоналістів” не втрачають актуальності й сьогодні.

У скороченому вигляді стаття вперше з’явилася в газеті “Шлях перемоги” (№ 35, 30 серпня 2017 року).