Паросля. Про що розповідають кримінальні справи?

Паросля. Про що розповідають кримінальні справи?

Картинки по запросу "паросля"
Щороку 9 лютого у Польщі згадують вбивство мешканців колонії Паросля на Рівненщині. Ця подія, що сталася узимку 1943 року, у сучасній польській історіографії вважається одним з перших епізодів польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни.

Джерело – Історична правда

Автор -Сергій Рябенко, співробітник Українського інституту національної пам’яті

За допомогу у пошуку матеріалів та роботі над статтею автор дякує Володимирові Бірчаку, Андрієві Когуту, Ярославу Антонюку та Ігореві Марчуку.

Найчастіше напад приписують сотні Григорія Перегіняка – “Коробки”. Значно рідше згадують інший повстанський загін на чолі з Макаром Мельником на псевдо “Кора”.

Обидві ці версії ґрунтуються здебільшого на свідченнях колишнього мешканця Парослі та кількох непрямих доказах. Разом з тим, поза увагою істориків здебільшого залишається важливе, хоча й доволі специфічне джерело, – кримінальні справи.

Адже наприкінці та після Другої світової війни багато колишніх упівців потрапили до радянського полону та розповідали на слідстві про свою попередню діяльність.

А отже, якби до вбивства мешканців Парослі були причетні українські повстанці, то відповідні згадки могли залишитися у протоколах допитів вояків загонів Перегіняка та Мельника.

“Там наша сотня під командуванням Корзюка Федора… на прізвисько “Кора” знищила два поселення…”

Говорячи про можливу причетність до нападу на Парослю відділу “Кори”, польські дослідники часто цитують протокол допиту колишнього повстанця Петра Василенка. У відповідному фрагменті йдеться, що

“[…] сотня під командуванням Корзюка Федора з Волинської області на прізвисько “Кора” знищила два поселення близько 300 дворів (спалено) – поселення Гали та поселення Паросля Володимирецького району Рівненської області“.

Аналізуючи ці свідчення, історик Володимир В’ятрович звернув увагу, що згаданий Василенком “Кора” – це Макар Мельник, загін якого розпочав діяльність у Володимирецькому районі лише у серпні 1943 року.

Тому на його думку у протоколі міститься помилка щодо місця акції або щодо її учасників.

Макар Мельник – “Кора” (ліворуч), командир повстанського відділу на Володимиреччині

За даними Ігоря Марчука, який досліджував діяльність Мельника, формування його боївки розпочалося лише у травні (за іншими даними у квітні) 1943 року, а сотнею вона стала лише на початку серпня, коли до неї прилучили інший повстанський відділ.

На ряд неточностей у протоколі допиту Василенка звернув увагу Іван Патриляк. За словами історика, колонія Гали дійсно була атакована загоном “Кори”, але не взимку, а в середині липня 1943 року.

Тому він вважав дивним, що Василенко згадав про Парослю після Галів, а не навпаки, та припустив, що у протокол Паросля могла бути дописана радянським слідчим.

Але слід зважати, що на території Володимирецького району існувало 2 польських колонії під назвою “Паросля”. Населення однієї з них було знищено у лютому, інша ж існувала принаймні до липня 1943 року.

З післявоєнних спогадів капітана Армії крайової Владислава Коханського дізнаємося, що для місцевої польської самооборони:

принциповим завданням після падіння Гути Степанської, було збереження життя польського населення від нападів бандерівських ватаг у зборищах Антонівка, колоніях Видимер та Паросля, у якій все населення було винищено в кінці січня 1943 р. бандерівцями, які видавали себе за радянських партизанів […]”.

Тож свідчення Василенка могли насправді стосуватися іншої колонії з такою ж назвою. Адже якщо населення Парослі Першої було знищено узимку 1943 року, то після падіння Гути Степанської (19 липня) ніяка польська самооборона вже не могла “зберігати” його життя – і це є найважливішою деталлю у спогадах Коханського.

Очевидно, останній говорив про Парослю Другу, яка розташовувалася неподалік Антонівки. І на цьому прикладі можна побачити, як завдяки існуванню двох колоній з однаковими назвами, у спогадах відбувалося “накладення” подій у одній з них на іншу.

Деякі цікаві деталі вдалося віднайти у кримінальній справі Лазаря Орехова-Штейна, який з серпня 1943 року перебував у складі загону “Кори”. В одному з протоколів допиту арештований назвав імена та псевда деяких вояків загону:

Фрагмент протоколу допиту Лазаря Орехова-Штейна від 12 квітня 1944 р. Джерело: Галузевий державний архів Служби безпеки України, Рівне, Справа 7558-П

1. Нагорний Варион на прізвисько “Лебідь” мешк. с. Андруги 2. Базака Пилип мешк. с. Андруги 3. Сойко Федір на прізвисько “Гачек” мешк. с. В – Цепцевичі 4. Линевич на прізвисько “Дніпровий” мешк. с. В – Цепцевичі 5. на прізвисько “Сом” мешк. с. Кідри 6. – //

– “Хома” мешк. с. Орв’яниця Домбр. р-ну, з яких Нагорний Варион та Базака Пилип знаходяться зі мною арештовані, Сойко Федір “Гачек” знаходиться вдома с. Б Цепцевичі в примаках, Линевич “Дніпровий” теж живе вдома с. Теклівка, Сом ходить з боївкою у с. Кідрах, “Хома” в с. Працуках“.

А відповідаючи на наступне запитання слідчого, зазначив, що “мені відомо, що ними були вирізані сім’ї у с. Паросля, ними було вирізано поляків родин 9-10, Працуки [так у тексті, правильно “Працюки” – С.Р.Домбровицького р-ну вирізано 7 родин,

Астахівка [так у тексті, правильно “Стахівка” – С.Р.Домбровицького р-ну вирізано 2 родини та одночасно спалили все село, та брали участь разом з СБ у погромах поляків у Працуках, Паросля і Стахівка. Ці факти мені відомо від самих особистих розмов, які вони вели серед бульбівців“.

В іншому місці у власноручному зізнанні Орехов-Штейн, перераховуючи відомих йому учасників підпілля, назвав серед інших командира жандармерії “Шворного” (Михайла Середу) та повідомив, що той:

“[…] працював підпільно за німців, організує групки маленькі так звану жандармерію “Української служби безпеки” і з нею нападав на польські села, а наприклад: Працуки, Стахівку, Парослю, Прурву”.

Хоча серед польських сіл, до нападів на які могли бути причетними вояки “Кори”, арештований назвав і Парослю, проте з його свідчень не зрозуміло, про яку саме з них, Першу чи Другу, йдеться.

Тож аби перевірити його покази, довелося переглянути інші кримінальні справи на вояків з загону “Кори”.

Однак жодної інформації про події у Парослі виявити у матеріалах слідства не вдалося. Немає нічого про це у кримінальних справах на Іларіона Нагорного та Пилипа Базака, які перебували під арештом разом з Ореховим-Штейном.

Ані у справах на інших повстанців з загону “Кори”: Миколу, Леонтія та Євгена Линевичів, Івана та Василя Базак, Олександра Стахова, Антона Жовтка, Сергія Жданюка, Петра Алексейовця, Федора Безушка, Івана Воробея, Якима Гіля, Прокопія Лірника, Івана Давидюка, Івана Денисюка, Василя Усика, Макара Шепетя, Василя Вітюка, підпільників з Володимиреччини – Тараса Лапуги, Олексія Павлюка, Василя Кибиша, Гієва та Юрія Луковців, Адама Богдана. Немає там і даних про польсько-український конфлікт загалом.

Нічого не розповідає про Парослю і підпільник Сергій Самчук, який у лютому 1943 року був станичним у двох розташованих неподалік селах – Великий та Малий Жолудськ.

На допиті він повідомив про напад на вже згадану польську колонію Гали, однак за його словами це сталося у пізніший період.

Поза тим матеріали слідства містять важливу інформацію про час вступу арештованих до українського підпілля. Найраніше з усіх, навесні 1943 року, це зробили Іларіон Нагорний та Пилип Базак. Інші пішли у повстанці улітку, восени чи наприкінці 1943 року, у лютому 1944 року або взагалі у 1945 році.

Тож якщо вояки з загону “Кори”, яких назвав на слідстві Орехов-Штейн, і мали якийсь стосунок до подій у Парослі, то це була не “Перша”, а “Друга” Паросля. Напад на яку відбувся не взимку 1943 року, а значно пізніше.

“…відділом “Коробки” був пущений під укіс состав”

Згідно ще однієї поширеної версії до нападу на Парослю могла бути причетна сотня Григорія Перегіняка.

Версія ґрунтується на тому, що вояки “Коробки” напередодні здійснили збройну акцію проти нацистів у містечку Володимирець. І тому дуже “логічно” – відступаючи після бою, повстанці майже на день затрималися у розташованій неподалік Парослі, аби винищити її населення.

Григорій Перегіняк – “Коробка”, командир першої сотні УПА на Володимиреччині. Загинув 22 лютого 1943 року в бою з німцями під м. Висоцьк. Фото з польської кримінальної справи 1935 року

Ключовими в цій версії є свідчення уцілілого мешканця колонії Вітольда Колодинського. Існує ще кілька непрямих доказів – спогадів осіб, котрі не були безпосередніми учасниками події.

Між тим в українських архівах зберігаються кримінальні справи колишніх вояків сотні “Коробки”. Дотепер ці матеріали практично не використовувалися дослідниками.

Але враховуючи, що деякі з повстанців перебували у загоні Перегіняка ще в лютому 1943 року, певна інформація про діяльність сотні у цей час зафіксована у їхніх протоколах допиту.

У грудні 1942 року, – як повідомив під час слідства Іван Трофимець, – мене взяв бандит на прізвисько “Коропка” [так у тексті – С. Р.], який з мене спитав, від кого я ховаюся. На це я йому відповів, що ховаюся від німців, після чого він мене відпустив, і я продовжував перебувати повторно на нелегальному становищі, до лютого 1943 року”.

Після цього, як зазначив полонений, “Коробка” удруге прийшов до нього та переконав долучитися до свого повстанського загону. Надалі Трофимець до липня місяця весь час знаходився при сотні Перегіняка, відповідаючи за постачання харчів.

Жодним чином про події у Парослі він не згадував. Лише на питання слідчого повідомив, що сотня “у бій з частинами Червоної армії жодного разу не вступала”.

Інший повстанець Федір Мирко на одному з допитів зазначив, що:

4 лютого 1943 року вночі до мене у будинок, де я знаходився, прийшов Фурсович Петро з гвинтівкою та наказом йти за ним, я пішов з ним. Зайшли ми до лісу від с. Білятичі за 15 км. Фурсович здав мене командиру сотні “Коробка”.

Останній під вечір всіх нас вишикував, а всіх було коло 100 осіб, і дав кожному псевдонім. У мене було псевдо “Товстий”. У банді був я усього 8 днів. Усі всім днів проходили навчання: вчили марширувати”. Однак так само про напад на Парослю або будь-які антипольські акції загалом полонений не згадував.

Федір Мирко, повстанець відділу “Кори” з села Білятичі на Сарненщині. Фото з його архівної кримінальної справи (Державний архів Рівненської області, фонд 2771, справа 616)

Деякі цікаві подробиці про діяльність сотні Перегіняка містяться у кримінальній справі Федора Зозюка.

У кінці лютого місяця 1943 року, – як повідомив на допиті арештований, – я був відправлений у службове відрядження у Володимирецький район Ровенської області по лінії заготзерно. Коли їхав у Володимирець, на перегоні між ст.ст. Антонівка – Жолуцьк [так у тексті, правильно “Жолудськ” – С. Р.була аварія товарного потяга, яким я їхав. Аварія була здійснена бандою УПА.

Як стверджував Зозюк, далі йому запропонували вступити до повстанського загону, який нараховував 40-45 осіб на чолі з “відділом “Коробка””, після чого “я разом з загоном пішли у напрямку до сіл Кідри, В[еликі] Цепцевичі, та в районі села Великі Цепцевичі переправились через річку Горинь, і пішли у напрямку до сіл Чудель та Тинне”.

Під час поїздки від місця аварії потяга у напрямку Великих Цепцевичів, “”Коробка” від свого загону відстав та поїхав на виконання якогось завдання, і більше до свого загону не повертався, а був убитий німецькими військами у бою з німцями”.

Цей протокол містить ще одну цікаву деталь: загін, до якого приєднався Зозюк, “діяв під виглядом радянських партизанів, і кожен бандит на головному уборі носив червоноармійську п’ятикутну зірочку та стрічки червоного кольору“.

Утім вже за кілька днів на іншому допиті арештований розповідав про ту саму подію дещо інакше. Так він дещо ширше – “в січні-лютому 1943 року” – вказував час свого відрядження до Володимирця, не згадував, що погодився приєднатися до сотні, а навпаки стверджував, що “я був уведений бандгрупою до лісу”.

Обкладинка кримінальної справи по обвинуваченню повстанців з Сарненщини Івана Гричана, Федора та Ольги Зозюків. Обвинувачений по цій справі Федір Зозюк узимку 1943 року потрапив до загону Григорія Перегіняка – “Коробки”. Джерело: Галузевий державний архів Служби безпеки України, фонд 5, справа 67835

Не розповідає він тут ні про маршрут руху загону “Коробки”, ні про те, що цей загін вдавав із себе червоних партизанів. Ця інформація відсутня й у протоколі судового засідання та показаннях свідків по справі.

Тож залишається не до кінця зрозумілим, котра з версій подій, про які Зозюк показував на допиті, відповідає дійсності, і наскільки точно у першому випадку слідчий зафіксував слова полоненого у протоколі.

Ґжеґож Мотика та низка інших дослідників стверджують, ніби під час нападу сотня “Коробки” видавала себе за радянських партизанів. При цьому вони покликаються на свідчення уцілілого мешканця Парослі Вітольда Колодинського. Однак ці свідчення у важливих деталях доволі суперечливі.

Так очевидець називає прибульців кілька разів просто “бандитами”, і лише один раз “бандерівцями”, а одного з них – “українцем”. Але з наведеного ним опису та розмов незнайомців незрозуміло, на підставі чого він зробив саме такий висновок.

Опис прибульців у Колодинського доволі загальний. В одному місці він згадує про значки на шапках незнайомців, проте не говорить, які саме значки це були. Деяких нападників він називає “сотниками”.

Однак весь загін “Коробки” складався з однієї і до того ж, якщо вірити показам Зозюка, неповної сотні. Тож будь-яких інших “сотників” у підпорядкуванні Перегіняка в принципі не могло бути.

Крім того, описувана Колодинським поведінка незнайомців та їхні заяви (“Ми – російські партизани, а ви мусите нас цілий день годувати”, “Ми, партизани, боремося за вашу свободу, а ти нам солонини шкодуєш?”) дуже схожі саме на поводження радянських партизанів під час так званих “продуктових реквізицій”.

На момент подій на Володимиреччині справді знаходилися червоні партизани, зокрема підрозділи Антона Бринського – “Дяді Петі” та Сидора Ковпака. Діяли тут і загони отамана Тараса “Бульби” – Боровця, які під час окремих акцій також маскувалися під радянських партизанів.

Командир бригади особливого призначення Антон Бринський (“Дядя Петя”). Радянські партизани з його загону, а також з’єднання під командуванням Сидора Ковпака узимку 1943 року діяли на півночі Рівненщини. Фото 1944 року. Джерело: Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного

А тому наведений опис не дозволяє однозначно ідентифікувати нападників саме з сотнею “Коробки”.

Слід також зважати, що Колодинський – на момент подій 12-річний хлопець – під час нападу від удару сокирою зазнав тяжкої травми голови та знепритомнів.

Пізніше він опинився у колонії Антонівка, де долучився до польської самооборони, створеної для боротьби з УПА. А після знищення цієї колонії у серпні 1943 року, втік до містечка Антонівка, звідки його потім забрали на примусові роботи німці.

Свідчення Колодинського були уперше записані майже через 50 років після подій. До того ж вони існують як мінімум у двох версіях, кожна з яких суттєво відрізняється від іншої у важливих деталях.

Тож не відомо, наскільки ці спогади відображають те, що Колодинський бачив та чув безпосередньо під час нападу на Парослю, а наскільки сформувалися під впливом пізніших подій польсько-українського конфлікту та поширених у післявоєнній Польщі уявлень про УПА та бандерівців загалом.

Нічого про події у Парослі не знаходимо й у кримінальній справі вояка сотні “Коробки” Олександра Шмалюха. Слід однак зважати, що потрапивши у радянський полон, він назвався на слідстві вигаданим ім’ям “Степан Бакунець”, на яке після звільнення отримав документи, а частину своєї біографії просто вигадав.

Олександр Шмалюх – “Грушка”, повстанець з Сарненщини. Брав участь у нападі на нацистський гарнізон у м. Володимирець у складі сотні Григорія Перегіняка – “Коробки”. На слідстві назвався вигаданим ім’ям “Степан Бакунець”, на яке після звільнення й отримав документи. Фото: Поліська Січ

Але у пізнішому інтерв’ю Шмалюх-Бакунець категорично заперечив можливу причетність сотні Перегіняка до вбивства мешканців Парослі, а натомість повідомив, що його сотня в інший час брала участь у боях проти поляків у Яновій Долині та Гуті Степанській.

Отже, наразі матеріалами радянських кримінальних справ можлива причетність до нападу на Парослю відділів Григорія Перегіняка – “Коробки” та Макара Мельника – “Кори” прямо не підтверджується.

Українсько-польська розмова про історію: обережний оптимізм

Українсько-польська розмова про історію: обережний оптимізм

Картинки по запросу "польща інститут нац пам'яті"
Узимку 2018 року польський парламент ухвалив зміни до закону про Інститут національної пам’яті. Інституту надавалися повноваження здійснювати слідчо-прокурорські функції у розслідуванні так званих «злочинів українських націоналістів та українських колаборантських формувань Третього Райху». До таких було віднесено злочини, «вчинені українськими націоналістами у 1925-1950 роках, у формі застосування примусу, терору чи інших форм порушення прав людини, проти осіб чи груп осіб, а так само проти польського народу», а також «участь у знищенні єврейського народу чи геноцид мешканців ІІ Речі Посполитої на території Волині та Східної Малопольщі». За «публічне та всупереч фактам» заперечення таких злочинів порушників могли піддати штрафу або позбавленню волі на строк до 3 років.

Джерело – Лівий берег 

Автор: Сергій Рябенко – юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті, представник України в International Justice for the Co

Будівля Інституту Національної Пам’яті у Варшаві Фото: Gazeta Wyborcza

Крім того Інститут національної пам’яті мав опікуватися й питаннями «захисту доброго імені Речі Посполитої та польської нації». За рішенням законодавця до таких було віднесено протидія публічному та всупереч фактам покладанню на польську націю чи Польську державу відповідальності за вчинені Третім Райхом «нацистські злочини, визначені статтею 6 статуту Нюрнберзького трибуналу, або інші злочини проти миру, людяності чи воєнні злочини», або ж применшення відповідальності виконавців тих злочинів. На порушників цієї норми чекала така сама відповідальність, а якщо їхні дії були вчинені не навмисно – то позбавлення волі замінялося обмеженням. Формальний виняток було зроблено лише для творчої та наукової діяльності.

Закон наразився на критику. Свої заперечення проти нього висловили Держава Ізраїль, Державний департамент Сполучених Штатів та Україна. Кожна з сторін мала для того власні підстави та аргументи. Але польський президент Анджей Дуда підписав ухвалені парламентом зміни. Та водночас скерував подання до Конституційного Трибуналу із проханням перевірити на відповідність Конституції норми, які стосувалися так званих «злочинів українських націоналістів» та вживання у законі терміну «Східна Малопольща».

Упродовж 2018 року тиск на офіційну Варшаву з боку закордонних партнерів продовжувався. Улітку польська влада змушена була піти на певні компроміси. Рішенням парламенту з закону про Інститут національної пам’яті було виключено норми, які стосувалися «захисту доброго імені» польської нації та держави та «декриміналізувано» відповідні статті.

Архів Інституту Національної Пам'яті
Архів Інституту Національної Пам’яті Фото: Instytut Pamięci Narodowej

А от так звані «антибандерівські» норми залишилися чинними. Лише майже через рік – 18 січня 2019 року Конституційний Трибунал нарешті оголосив свій вердикт. Вживані у законі терміни «злочини українських націоналістів» та «Східна Малопольща» було оголошено неконституційними. Трибунал встановив, що ця дефініція «злочини українських націоналістів» є недостатньо чіткою та не дозволяє встановити конкретне коло осіб та організацій, які вона включає. А це унеможливлюватиме її застосування для кримінального покарання порушників закону. Те саме стосувалося і назви «Східна Малопольща».

Тож з моменту оголошення Трибуналом свого рішення відповідні норми закону втратили чинність.

Отже чи можна говорити, що проблему «антибандерівського» закону у Польщі нарешті вирішено? Частково це дійсно так. Вердикт Конституційного Трибуналу усунув деякі вади минулорічного рішення польського парламенту. А разом з тим зміст рішення суддів та їх аргументація ще яскравіше висвітила вади ухваленого закону.

Трибунал оголосив неконституційним вживаний у законі термін «Східна Малопольща». Фактично у цій частині судді погодилися з аргументацією президента Дуди, який у своєму поданні зазначив про відсутність «правового визначення цього поняття», зокрема, «визначення кордонів Східної Малопольщі». А отже на практиці у кримінальному провадженні застосування цього терміну було б проблематичним. Однак виключивши з закону «Східну Малопольщу», Трибунал натомість нічого не сказав про інше вживане у ньому «географічне» поняття – Волинь, визначення якому законодавець так само не надав. Тому постає цілком закономірне питання – про яку саме територію йдеться? Чи мається на увазі сучасна Волинська область України, а чи мова йде про Волинське воєводство у складі міжвоєнної Польщі, яке також включало сучасну Рівненську та північні райони Тернопільської областей, але не охоплювала ряд північних громад Волинської області? Чи ж йдеться узагалі про «історичну» Волинь, до якої у різний час відносилися південь Берестейщини, західна Житомирщина і навіть частини Підляшшя та Хмельницької області? Відповідь на це питання ані польський законодавець, ані Трибунал не дають.

Фото: EPA/UPG

Ніяким чином не прояснює рішення Трибуналу і питання, що робити, якщо йдеться про «заперечення злочинів», вчинених поза межами Волині, скажімо, на Галичині, Холмщині або взагалі у «материнській» Польщі? Формально за законом порушник за це жодної відповідальності не несе. А отже волею законодавця жертви злочинів на Волині опинилися у, скажімо так, «привілейованому» становищі порівняно із жертвами таких самих злочинів, вчинених у інших регіонах. Подвійні стандарти?

Схожа проблема із «українськими націоналістами». Якщо читати рішення буквально, то судді виключили з двох статей закону відповідний термін та похідні від нього. Натомість лишилися «злочини українських колаборантських формувань Третього Райху», які так само не мають чіткого визначення. А отже знов неясно, кого саме мав на увазі законодавець. Чи йдеться виключно про військові, безпекові, поліцейські та інші «силові» підрозділи на німецькій службі, чи також про місцеві управи та інші «цивільні» адміністрації на окупованій території? Чи мова йде про структури, до складу яких входили лише українці, чи ті, які сформовано саме на території України незалежно від назв та національного складу? І, нарешті, чи в розумінні закону «колаборантами» є лише структури, які сформовані німецькою окупаційною владою, чи також ті, які формально німцям не підпорядковувалися, однак в окремих «тактичних» питаннях могли з ними взаємодіяти, як от «Поліська Січ» отамана Бульби-Боровця? На жаль і тут, ні законодавець, ні судді не дають відповіді.

Є також питання, навіщо знадобилося виокремлювати «українські» колаборантські формування від нацистського режиму та його злочинів? Адже хоча кримінальну відповідальність за ці злочини несуть їх організатори та виконавці, але «політична» цілком і повністю лежить на «владі», яка контролювала відповідну територію – нацистській адміністрації Райху. І як бути із запереченням злочинів, вчинених не «українськими», а до прикладу, «російськими», «білоруськими», «кавказькими», «середньоазійськими» чи навіть «польськими» колаборантськими формуваннями на німецькій службі? Чи за законом їх слід розглядати як «заперечення» злочинів нацистського режиму? Якщо так, то незрозуміло, в чому потреба виокремлення в самостійну групу «українців»? Складається враження, що законотворці всупереч фактам та можливо самі того не бажаючи підіграли авторам радянсько-російських міфів про українців як «чемпіонів» з колаборації серед народів колишнього СРСР.

Якщо ж це не так, то що: тоді за законом заперечувати злочини інших, “неукраїнських” колаборантів є допустимим? Як не крути – і в одному, і в другому випадку маємо справу з подвійними стандартами.

Фото: EPA/UPG

Тож у підсумку рішення Конституційного Трибуналу хоча й виправило деякі вади минулоріч ухваленого закону, однак повністю, на жаль, всі суперечливі питання не усунуло. Очевидно тепер своє слово має сказати польський парламент, в компетенції якого внести до закону необхідні зміни.

Але загалом у контексті подальших польсько-українських стосунків останнє рішення конституційних суддів Польщі дає привід для обережного оптимізму. І сподівання на те, що здоровий глузд і прагматизм нарешті почнуть брати гору над популізмом.

Чи винен дизайнер? Про історичну помилку канцелярії прем’єра Польщі

Чи винен дизайнер? Про історичну помилку канцелярії прем’єра Польщі

Президент України Петро Порошенко під час візиту до Польщі 8 липня 2018 року взяв участь у відкритті в селі Сагринь Меморіалу пам’яті українців, які загинули від рук польських «селянських батальйонів» та підрозділів Армії крайової у 1944 році
Президент України Петро Порошенко під час візиту до Польщі 8 липня 2018 року взяв участь у відкритті в селі Сагринь Меморіалу пам’яті українців, які загинули від рук польських «селянських батальйонів» та підрозділів Армії крайової у 1944 році

Джерело – Радіо Свобода

Автор – Ярина Ясиневич – керівник програм Центру досліджень визвольного руху

Канцелярія прем’єра Польщі. Тобто, не простий такий постик у фейсбуці.

Про що свідчить цей кейс?

Помилка виконавця.

Наймовірніше. Але що її спровокувало?

Самовпевненість.

Цю безапеляційну певність в односторонній жертві поляків виплекали роки політичної пропаганди, нефаховості медіа та гонитви за кліками, лайками і праведним обуренням. Фільми, плакати, закони.

Так сформувався стандарт «польської правди», коли будь-яке фото горілого села, убитих, покалічених людей чи спустошених осель з того періоду і з цієї території – це польські жертви вчиненого українцями злочину.

Просто, зрозуміло і… не відповідає дійсності.

Ані в даній ситуації, ані назагал.

Але Польща вже навіть законодавчо закріпила цю просту, зрозумілу і неісторичну формулу.

Тож всі притомні поляки, які поширили дану помилку із зауваженнями, можуть бути в об’єкті уваги прокурора, як такі, хто посміли «заперечити злочини українських націоналістів».

Стаття 55.

Працюючи над дизайном з нагоди «річниці Волинського злочину 1943 року» офіс польського прем’єра взяв світлину знищеного поляками українського села Сагринь у 1944 році.

Ілюстрація, яку розмісти в фейсбук канцелярія прем’єра Польщі. Була використана світлина знищеного поляками українського села Сагринь у 1944 році

Днями в цьому селі вшанував загиблих українських чоловіків, жінок, дітей та осіб похилого віку президент України Петро Порошенко. Пригадуєте, це було тієї неділі, коли два президенти сусідніх країн не домовилися разом віддати данину пам’яті убитим українцям і полякам.

Президент України Петро Порошенко під час відкриття в селі Сагринь Меморіалу пам’яті українців, які загинули від рук польських «селянських батальйонів» та підрозділів Армії крайової у 1944 році. Сагринь, 8 липня 2018 року

Можна, звісно, звинувачувати в нинішній політичній ситуації обидві сторони, і, мабуть, це було б слушним. Якби не один промовистий факт.

Порошенко відкривав пам’ятник полеглим у Сагрині.

Новий пам’ятник? Ні, не новий.

Як і давньою є історія перетягування ковдри з двох полеглих на одного.

Ще 2009 року український та польський президенти спільно відкрили меморіал полеглим від рук українців полякам у селі Гута Пеняцька на території України. Це було в лютому. А в березні, за місяць, вони обидва мали поїхати до Сагрині у Польщі, аби разом відкрити меморіал українцям, убитим поляками.

Десять років, три президенти і… у польської сторони не виявилося на це часу.

Десятиліття українська громада у Польщі та Україна чекали на акт відкриття збудованого пам’ятника. На акт вшанування пам’яті.

Чи мав Порошенко далі змушувати людей чекати?..

Чи міг Дуда все ж приїхати і віддати шану пам’яті?…

Поки президент Дуда на території України над могилами поляків жонглював цифрами втрат у взаємній війні, в рази збільшуючи «свої» жертви і в рази зменшуючи «чужі», під час відкриття пам’ятника у Сагрині на території Польщі мав слово фахівець, а не політик.

Польський історик українського походження Григорій Купріянович розповідав про трагедію українців Холмщини та Підляшшя. І про пам’ять про них. Часто — занедбану та зневажену: «Після українських мешканців Сагриня та інших навколишніх сіл не залишилося тут майже нічого, крім їхніх останків, які часто без християнського похорону спочивають не лише на цьому кладовищі, але також на полях, які бачимо довкола. Після українських жертв Холмщини залишилася лише пам’ять…»

Історик розповів: 74 роки тому загинули тут громадяни Республіки Польща – православні українці, мешканці цієї землі, на якій століттями жили їхні предки. Загинули вони від рук інших громадян Республіки Польща тому, що говорили іншою мовою, ніж більшість, та були іншої віри. Той злочин проти людяності здійснили члени польської нації – партизани Армії Крайової, що були солдатами Польської підпільної держави.

Стаття 55.

Заява у прокуратуру.

Це – не ймовірність. Це – дійсність у Польській державі сьогодні.

Але чи винен у цьому дизайнер?

Що на це відповісте, пане прем’єре Польщі?

П.С. Апарат прем’єра Польщі диизайн із фото видалив. Чи вистачить притомності видалити Статтю 55?

Хто похований в Грушовичах? Лікар зі Сорбонни та інші борці з тоталітаризмом

Хто похований в Грушовичах? Лікар зі Сорбонни та інші борці з тоталітаризмом

Здавалося б, давно вже пройшли ті часи, коли комуністичний режим плюндрував та знищував могили вояків антикомуністичних формацій. Здавалося б, що сьогодні європейська спільнота збудована на цінностях протилежних до тоталітаризму, шанує боротьбу з тоталітаризмом. Не в Грушовичах

Джерело – Історична правда

Автор -Володимир Бірчак, історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор “Історичної правди”.

За минулий рік колись невеличке українське село, що знаходиться нині у Підкарпатському воєводстві Польщі, стало доволі відомим. Здавалося б, давно вже пройшли ті часи, коли комуністичний режим плюндрував та знищував могили вояків антикомуністичних формацій. Здавалося б, що сьогодні європейська спільнота збудована на цінностях протилежних до тоталітаризму, шанує боротьбу з тоталітаризмом. Не в Грушовичах.

26 квітня 2017 року активісти польських націоналістичних організацій розібрали на кладовищі селі Грушовичі поблизу Перемишля надгробний пам’ятник воякам УПА та здійснили наругу над українським державним символом – тризубом.

Надгробок до цього вже плюндрувався вандалами. Поліція не втручалася, а війт гміни Стубно Януш Слабіцький навіть дав свою згоду на дійство. Зокрема, він заявив, що пам’ятник усунуто в рамках громадської ініціативи, оскільки він псував естетичний вигляд кладовища, був нестабільний, а відтак небезпечний для оточення.

Далі слідував довгий дипломатичний процес перемовин між українською та польською сторонами. Інститут національної пам’яті Польщі спочатку не хотів розмовляти про знищення цього меморіалу зі своїми українськими колегами. Згодом поляки заявили, що цей акт вандалізму був законний. Ситуацію довкола Грушович навіть обговорювали Президенти України та Польщі.

Фото: portalprzemyski.pl

Певної домовленості було досягнуто лише у квітні цього року. Заяву з цього приводу зробив керівник Кабінету Президента РП Кшиштоф Щерський“Чітко сказано: якщо у польських Грушовичах є поховані українці, – пам’ятник буде відновлений, тому що ми захищаємо цвинтарі. Це не проблема”, – сказав К. Щерський.

З 24 до 26 травня Служба розшуку та ідентифікації польського ІНП проводила археологічні роботи на кладовищі в Грушовичах. За процесом розкопок спостерігала група українських експертів

Після завершення розкопок та за попередніми висновком групи українських експертів серед 18 поховань є щонайменше 3 поховання воїнів УПА.

Проте ІНП Польщі на своєму Твіттері заявив, що дослідження не дали підстав визнати, що це є поховання членів УПА. “Археологічні та медико-судові дослідження не дали підстави, щоб визнати, що на місці розібраного пам’ятника на честь УПА були колективні чи поодинокі могили членів цієї української формації” – читаємо на Твіттері відомства.

Фото Ольги Соляр

Насправді з’ясувати хто похований в Грушовичах із числа українських підпільників доволі нескладно. На сьогодні є задокументовано ряд спогадів, опубліковано свідчення та документи, деякі з них, до слова, якраз зберігаються і в Інституті нацпам’яті Польщі.

Отже, одиним з перших підпільників, що похований у Грушовичах був станичний ОУН, за спогадами Дмитра Ківера“На початку 1945 року станичний Базилевич Тимко – “Мороз” був у селі Гаях зраджений одним кальниківцем. НКВД виявило його криївку, як виходив – убили його. Похоронений на цвинтарі в Грушовичах”.

У Літописі УПА “Том 32. Медична опіка в УПА. Книга 2” знаходимо ще одну згадку про похованих повстанців у Грушовичах.

Так, Павло Клочник народився 1899 року в родині судового канцелярського службовця в містечку Краковець (повіт Яворів). Початкову школу закінчив у Краковці, а середню освіту здобув у державній гімназії в Яворові. Учасник визвольних змагань 1918-1920 років.

Медичні студії закінчив в Парижі в Сорбоннському університеті. Після закінчення навчання працював в університетській клініці Сорбонни, де й захистив наукову дисертацію та одержав диплом доктора медичних наук. Повернувшись до Польщі відкрив свою приватну практику.

Іван Шпонтак – “Залізняк”

У 1943-1944 роках Павло Клочник був військовим лікарем в Дивізії “Галичина”. Наприкінці 1944 року вступив до УПА на терені Ярославщини та Любачівщини, де працював лікарем в сотнях куреня “Месники” командира Івана Шпонтака – “Залізняка” (майбутній шеф штабу Воєнної округи “Сян” – В.Б.).

Після кількох місяців перебування із відділом перейшов працювати в теренову сітку Українського Червоного Хреста, та лікував, як повстанців, так і місцеве населення.

28 листопада 1945 року доктор Павло Клочник – “Сірко” був схоплений польським військом в селі Грушовичі, в хаті родини Баляків (за іншими даними Баб’яків – В.Б.). Вони забрали його з хати разом з двома синами господаря – Михайлом і Миколою, та на полях між Грушовичами і Кальником в жорстокий спосіб закатували.

 

Доктор Павло Клочник – “Сірко” і Михайло та Микола Баб’яки поховані у спільній могилі на цвинтарі в Грушовичах. У документі “Теренові вістки. Ярославський повіт. Грудень 1945” знаходимо відомості про те, що похорон доктора Клончака відбувся в Грушовичах 16 грудня, тому можна зробити припущення, що спогад про загибель доктора дещо неточний, і загинув він в середині грудня.

Мешканець Грушович Дмитро Ківер у свої спогадах передрукованих дослідником Богданом Гуком згадує наступне про братів Баб’яків та П. Клочника:

“Убитий в Кальникові був також і Клошник. їх трьох кинули до ями з вапном, звідки потім родина взяла їх додому й похоронила разом з Клошником на нашому цвинтарі. Бабяків поклали в одну труну, а Клошника в другу, але спочили вони коло себе в одній ямі. На могилі не був поставлений тоді хрест”.

Сотенний Микола Тарабан – “Туча” та бунчужний Степан Ґула – “Шеремета” у своїх спогадах так згадують лікаря “Сірка”:

“У тяжкі повстанські часи треба було з ним пройти в сніговію, а і в добру погоду, ночами по бездоріжжях довгі кілометри від села до села, лікувати, а навіть оперувати в селянських хатах, без інструментів, без медикаментів. Дивитися на вмираючих стрільців, які в інших обставинах могли би бути вилікуваними, – та тільки тоді оцінити його посвяту, як лікаря. Була це золота людина”.

У документі “Листа павших на “Полі Слави” за 1946 р. Військова округа “Сян”, тактичний відтинок “Бастіон” (який зберігається в Архіві ІНП Польщі у Варшаві, у фонді Мирослава Онишкевича BU-1552 – В.Б.) йде мова:

“4. “Знпщит Гщнмгмж” (прізвище зашифроване – В.Б.), псевдо “Дубенко”, 7.10.1917 р.н., “Фїгса” (місце народження зашифроване – В.Б.), старший стрілець-мінер УПА, закінчив 6 класів народної школи, шофер, 11.03.1946 року загинув в бою з Військом Польським в селі Гаї, похований в Грушовичах Ярославського повіту”.

“Листа павших на “Полі Слави” за 1946 р. Військова округа “Сян”, тактичний відтинок “Бастіон”. Під номером 4 – “Дубенко”. Джерело: Архів ІНП, Варшава

Дослідник Євген Місило у книзі “Повстанські могили. Пропам’ятна книга впавших на полі слави вояків Української Повстанської Армії Захід-Сян” розповідає детальніші відомості про цього повстанця:

“Дмитро Грицаль – “Дубенко”. Старший стрілець УПА, сапер сотні “Балая”. Народився 7 листопада 1917 року в Річках (нині Жовківського району на Львівщині – В.Б.). Закінчив 6 класів початкової школи. Водій. 1939 р. служив стрільцем у Війську Польському. Загинув 11 березня 1946 року в Гаях Ярославського повіту в сутичці з Військом Польським. Похований на цвинтарі в Грушовичах.

В цій же ж книжці можна знайти опис бою 11.03.46, в якому загинув “Дубенко”: “о 4.15 підвідділ ІІ сотні знищив залізничний двоторовий міст біля Радимна, на шляху Ярослав – Перемишль. У документах ТВ “Бастіон” зберігся опис сутички цього підвідділу УПА з групою вояків ВП, яка подалася за ними у погоню.

Дня 11.ІІІ.46 17.30 за свіжими слідами від сторони Радимна прибула одна фіра ВП до села Гаї, всього 5 осіб (поручник, сержант, капраль, 2 вояки). Поляки зауважили в селі наших повстанців і відкрили до них вогонь, на який наші відповіли рівнож вогнем. Вив’язалася перестрілка, у висліді якої вбитий керівник пвд. мінерів, найбільш заслужений й активний повстанець на полю мінерки – “Дубенко”.

Його останнім мінуванням був міст в Радимні. Після короткої перестрілки наші перейшли до наступу. Поляки почали втікати та відстрілюватись. В погоні за ними поранено польського сержанта, а решту (4) взято в полон. Цього пораненого сержанта (зробили йому перев’язку), польським господарем відставлено до Радимна. Чотирьох захоплених перебрав тереновий провід”.

Додаткові відомості про похованих знаходимо у спогадах Олекси Колача із Перемишля:

“У селі Гаї Перемиського повіту загинув від куль Війська Польського член боївки Служби Безпеки “Гонта” (його прізвище невідоме), що народився в Ришковій Волі Ярославського повіту. Поховано його на цвинтарі в Грушовичах Перемиського повіту”.

Дмитро Ківер згадує про “Гонту” наступне:

“Літом 1946 року в Гаях гине “Гонта”, стрілець боївки “Дніпра”. Сидів у криївці, але вийшов, заскочений, боронився, але впав. Хоронив його Дмитро Ківер та Дмитро Базилевич на грушовицькому цвинтарі”.

Могила лікаря “Сірка” та братів Баб’яків. Фото поч.1990-х

Перемишлянець О. Колач згадує про ще одного СБіста, що покоїться в Грушовичах: “На полях біля Нінович Ярославського повіту загинув командир боївки СБ “Марко”. Його ім’я – Дмитро, прізвище невідоме. Поранений у бою, щоб не здатися живим у руки ворога, розвірвав себе гранатою. Похований він на цвинтарі у Грушовичах”.

Той же ж Дмитро Ківер розповідає більше подробиць про “Марка”: “Восени 1946року, вертаючи з Накла, згинув коло Дусівців, заскочений військом, провідник СБ “Марко”. Ішов разом з “Шершнем”.

Наперед його поранили, він узяв пепешку (пістолет-кулемет ППШ – В.Б.) й відстрілювався, але потім підставив її собі під бороду й потягнув за гачок. Тіло його взяв Д. Ківер та командир боївки “Дніпро” до Гаїв, там збили люди труну, яка потім з військовими почестями була опущена в землю на цвинтарі в Грушовичах. Присутня на похороні була сотня “Крука”.

За даними Петра Й. Потічного у книзі Літопис УПА “Том 40. Тактичний відтинок УПА 27-й “Бастіон”: Любачівщина, Томашівщина, Ярославщина (Документи і матеріали) “Марко” – це Дмитро Козак, референт СБ ОУН, І район округи “Батурин”.

За даними Богдана Гука – у 1989 році мешканець Грушович Дмитро Ківер висипав могилу на місці похорону двох незнаних вояків УПА та учасника УСС Федечка (на цьому місці потім був поставлений пам’ятник героям УПА.), а в 1990 році також могилу поруч, там, де спочили брати Баб’яки та П. Клошник (ця могила на сьогодні є збереженою). На обох поставив березові хрести.

Підсумовуючи можна сказати, що на підставі свідчень та документів у Грушовичах з числа українських повстанців поховані: станичний ОУН Тимко Базилевич – “Мороз”, курінний лікар УПА Клочник Павло – “Сірко”, старший стрілець, сапер УПА Дмитро Грицаль – “Дубенко”, член боївки СБ – “Гонта” та районний референт СБ Дмитро Козак – “Марко”.

Варто також відзначити, що всі із перелічених загинули в боях та збройних сутичках із НКВД та прокомуністичним Войском Польським, а таким чином є борцями із комуністичним тоталітарним режимом.

Також слід згадати чинний на сьогодні в Польщі Закон “Про військові поховання та кладовища”. Згідно п.2 ст.1 Закону військовими похованням вважається: “військовослужбовці, які загинули під час війни, без огляду на національність”, а також згідно п.8 цієї ж статті: “люди, які загинули внаслідок боротьби з тоталітарною системою або внаслідок тоталітарних репресій чи етнічних чисток з 8 листопада 1917 р. до 31 липня 1990 р.”

Таким чином, знищення пам’ятника УПА в Грушовичах 26 квітня 2017 року – є наругою над військовим похованням військовослужбовців, що боролися проти комуністичного тоталітарного режиму.

Польській стороні потрібно починати роботи із відновлення надмогильного пам’ятника. А також вибачитися, спочатку принаймі перед мертвими…

Автор висловлює подяку історикам Володимиру Морозу й Сергію Рябенку за допомогу в підготовці матеріалу. Матеріал оновлено, згідно нової інформації, яку отримав автор.

Польська «правда» й історичні факти

Польська «правда» й історичні факти

Картинки по запросу "ПОЛЬСЬКА "ПРАВДА" І ІСТОРИЧНІ ФАКТИ"
Коли ухвалюють такі закони, як про Інститут національної пам’яті у Польщі, здається, що історія і справді нічому не вчить

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Набули чинності

Польський закон про заборону “бандерівської ідеології”
поправки до закону про Інститут національної пам’яті (ІПН) Польщі, що завдали болючого удару по українсько-польських відносинах та спричинили скандал світового масштабу.

“У цій ситуації не потрібно керуватися емоціями. Одночасно польська сторона повинна послідовно боротися за правду. Протягом багатьох років занадто часто ми чули брехню про т. зв. польські табори смерті. Ми не можемо дозволити, щоб відбувалися подібні речі, і саме для того потрібен цей закон. Він ніяк не стосується наукових досліджень або, не приведи господи, фальсифікації правди про Голокост”, — наголосив прес-секретар президента Польщі Кшиштоф Лапіньский.

То де ж тут правда, а де — емоції чи, може, політика? Спробуємо розібратися принаймні в історичній частині цього закону, взявши на озброєння лише факти.

Отже, безпосередньо українців у нормативному акті стосується такий пасаж: “Дії, здійснені українськими націоналістами у період з 1925 по 1950 рік, які пов’язані з застосуванням насильства, терору та інших порушень прав людини відносно окремих осіб та груп населення. Участь у знищенні єврейського населення і геноциді громадян Польської Республіки на Волині і в Східній Малопольщі також є злочином, здійсненим українськими націоналістами і членами українських організацій, які співпрацювали з Третім Райхом”.

Такий підхід здатен збити з пантелику навіть найбільш заглибленого в тему історика. Польща (в уяві авторів тексту закону) якимось чином стала основним об’єктом акцій українських націоналістів. Показовим є те, що законодавець не окреслив цю категорію, тож, припустімо, йдеться все-таки про Українську військову організацію та Організацію українських націоналістів, а не про всіх українців як таких.

Чому саме такий часовий проміжок — 1925–1950 рр.? Логічно було би пошукати якихось визначних дат, які мотивували авторів новели.

Найімовірнішими кандидатами, які мають стосунок до “українських націоналістів”, є дві. У 1925 році відбувся гучний атентат УВО (Української військової організації) — замах на шкільного куратора Станіслава Собінського, в результаті якого той загинув. Наприкінці заявленого у законі часового проміжку, у 1950 році, відбулась низка арештів українців, насильно депортованих із Закерзоння іще три роки до того.

Та з точки зору історичного процесу логічніше виглядали би межі з 1921-го, року утворення УВО, і до 1947-го, року закінчення збройного опору УПА у межах Польщі.  Проте чомусь автори закону вибрали той варіант, який ми бачимо в тексті. Ризикну припустити — якби дати вибрали відповідно до логіки та загальноприйнятого серед фахівців, а не серед політиків керівної партії “Право і Справедливість” (“ПіС”), датування, то довелося б відповідати на декілька цікавих запитань.

Насамперед, з’ясувалося б, що 1921 рік був черговим роком військової окупації на Західній Україні. Українська преса — заборонена, митрополит Шептицький — ув’язнений, українське населення — об’єкт репресій і дискримінації. Звідки все це? Це — результати військової окупації польською армією території незалежної Західноукраїнської Народної Республіки навесні — влітку 1919 року. У процесі наступу відбувалися численні грабежі та вбивства цивільних. Наприклад, у Стрию в травні 1919 року розстріляли кілька десятків українських інтелігентів.

Згаданий атентат на Собінського не був “першою ластівкою” УВО. 1921 року під прицілом боївкаря УВО, Степана Федака, виявився не хто інший, як Юзеф Пілсудський. За збігом обставин постраждав тільки львівський воєвода Казимир Грабовський.

Загальний висновок — з погляду логіки розвитку українського визвольного руху й історії України загалом, початкова дата (1925 рік) особливого сенсу не має. Проте вона має сенс з точки зору процесів у Польщі. Саме 1924–1925 рр. були часом остаточної стабілізації міжвоєнної Польської держави й установлення правил гри. За спиною були війни з усіма сусідами, “чехарда” урядів, убивство політичними противниками президента Габріеля Нарутовіча. 1925 рік — час перших виборів у Польщі, в яких узяли участь легальні українські партії.

З погляду логіки розвитку українського визвольного руху й історії України загалом, початкова дата (1925 рік) особливого сенсу не має. Проте вона має сенс з точки зору процесів у Польщі 

___________________________________________________________

Утім, ця “нормалізація”, у випадку українців (і не тільки), досягалася систематичним порушенням і прав меншин, і міжнародних зобов’язань. Успішний наступ польської армії 1919 року й окупація території ЗУНР стали можливими завдяки озброєній підтримці Франції армії комісар Польського легіону Юзефа Галлера. Франція надала допомогу полякам за умови, що її використають лише проти більшовиків. Польща пообіцяла, проте слово порушила.

Удруге вона його порушила 1923 року, взявши зобов’язання шанувати права українців як меншини. І що? У 1924 році приймають закон про утраквістичні школи, що означало полонізацію україномовної середньої освіти. Шлях до вищої освіти в межах Польщі українцям перекрили через “нумерус клаузус” (фіксовану кількість представників) до Львівського університету. Звільнення з роботи за відмову перенести метрику до костелу (що, де-факто, означало визнати себе поляком, а не українцем), економічне придушення українських підприємств, арешти українських активістів під надуманими приводами були на порядку денному. Українці стали численною групою в’язнів концентраційного табору “Береза Картузька” (правда, дещо пізніше, у 1934 році).

Українська сторона застосувала весь арсенал легальних засобів — петиції до Ради Послів Антанти, Ліги Націй і грубезний реєстр злочинів польської армії під промовистою назвою “Кривава книга”. Це не дало жодних результатів. Відтак члени УВО вдалися до жорсткіших методів.

У міжвоєнний період УВО і ОУН здійснили чимало акцій, замахів, експропріацій, а увінчалося це все, фактично, повстанням у тилах польської армії у вересні 1939 року, яка саме відступала. Далі була кривава українсько-польська війна у 1942–1947 рр., яка охопила Холмщину, Волинь, Галичину і, зрештою, ціле Закерзоння.

Фінал настав у 1947 році. Український визвольний рух остаточно припинив існування у результаті операції “Вісла”. Нагадаю, що за цією назвою приховується насильницька депортація українців за національною ознакою в західні райони Польщі, звідки до того виселили німців. Теж за етнічною ознакою. Якщо врахувати, що після серії виселень у рамках “обміну населенням” у 1945–1946 рр. сили УПА на Закерзонні були суттєво підірвані, то стає зрозумілим, що справжньою метою “Вісли” була повна асиміляція українців у Польщі. А насильницьке переміщення спільноти за етнічною ознакою — злочин проти людяності.

Цікава й термінологія, використана законотворцями з “ПіСу” та його праворадикального союзника руху “Кукіз’15”. Перше: “українські націоналісти”. Як визначати, хто є “українським націоналістом”, а хто — ні? Самі націоналісти вважали основним критерієм приналежності до своєї групи чи партії визнання України та її незалежності як пріоритету. Значить, якщо людина вважає незалежність своєї країни пріоритетом — і досвід України у ХХ ст. доводить, що це не ідеалізм, а звичайний здоровий глузд — то вона націоналіст із усіма кримінальними наслідками перед сусідньою державою?

Про хронологію ми вже поговорили. Тепер іще трохи про географію. “Малопольска Всходня” — термін, який з’явився в офіційних польських документах саме після окупації Польщею території ЗУНР у 1919 році. Метою цього було прагнення затінити той факт, що на Західній Україні проживають українці, а не поляки. Єдиними населеними пунктами, де чисельно переважали поляки, були Львів і Рудки, проте Львів у той час називали “польський острів серед українського моря”.

Далі у законі натрапляємо на формулювання “громадяни Польської Республіки на Волині”. Оскільки етнічних означень у цьому пасажі немає, то напрошується запитання, чи потрібно це розуміти, що є “хороші” громадяни, зокрема й українці, а є “погані” “українські націоналісти”? То що ж це, як не типова спроба поділу підкореної спільноти на “хороших”, які з удячністю приймають “цивілізаторів”, і “поганих” борців за визволення?

Помітно, що залишивши уявну свободу наукової та творчої думки, в “українській” частині поправок до закону про Інститут нацпам’яті польські законодавці не роблять жодного винятку для науковців і митців. Як не крути — немає іншої “правди”, ніж польська.

Українська сторона застосувала весь арсенал легальних засобів — петиції до Ради Послів Антанти, Ліги Націй і грубезний реєстр злочинів польської армії під промовистою назвою “Кривава книга”. Це не дало жодних результатів 

_________________________________________________________

Але навіть якби і зробили — не факт, що це зарадило б ситуації. З двох причин. Насамперед, знаючи людську натуру, науковець чи митець буде воліти “підстрахуватися”, а не підставляти себе під удар закону, та ще й з такими некоректними формулюваннями. Або, гаразд, дослідник чи митець проявить громадянську мужність і назве речі своїми іменами. Їм, після цього, теоретично, нічого не буде. А от що буде тим, хто, наприклад, процитує текст дослідження у публіцистичному тексті? У пресі? На громадському заході? Для них уже — стаття. Карна.

Отже, наука і творчість у сферах, пов’язаних із українсько-польськими відносинами у першій половині ХХ ст., опиняться у штучному вакуумі відносно решти суспільства. Далі — геттоїзація. Всі зацікавлені українсько-польськими відносинами будуть змушені варитися у власному соку під “дамокловим мечем” сили закону. Яка дискусія і рефлексія можлива у такій ситуації? Навпаки, такі умови якнайкраще сприяють тотальній взаємопідозріливості й виникненню стереотипів.

Є й інша сторона медалі — треба розуміти, що в “дірочку”, призначену для митців і науковців, хлинуть різноманітні любителі заробити слави і грошей на скандальній темі або ж просто нефахові особи. Як це вплине на загальний рівень студій у відповідній сфері і мистецького осмислення? Явно не позитивно.

Що ж маємо у підсумку? Протягування фактично колоніального дискурсу відносно українського визвольного руху. Робиться це у тональності, характерній для так званих “кресових” середовищ. У міжвоєнний період саме ті поляки, що мешкали на території Західної України, відзначалися найагресивнішим ставленням до всього українського, і цього не змінив навіть досвід спільного з українцями перебування у нацистських концтаборах.

Після війни, разом із “обміном населенням”, організованим, до речі, спільними зусиллями СРСР та уряду комуністичної Польщі, вони втратили не тільки майно і виявилися відірваними від рідних місць (у цьому вони були схожі з українцями), а й утратили відчуття інакшості. Для якого не треба було нічого робити — треба було тільки народитися поляком.

Парадоксально, проте саме командири Армії Крайової й Української повстанської армії, на відміну від нинішніх польських владців, є прикладом, коли лідери народу навіть у страшні години здатні дивитися у майбутнє. Всього три роки після Волинської трагедії, а якщо рахувати від трагедії українських сіл Закерзоння — то й через рік, у 1946 році вони уклали перемир’я, ба більше — спільно виступили проти спільного ворога.

Вони розуміли — війна колись закінчиться, проте і українці, і поляки залишаться жити поруч. Висновок напросився сам собою — бажано принаймні не робити гірше, ніж є. Тим більше, що був і позитивніший досвід: спільна перемога над більшовиками у 1920 році, відома як “чудо над Віслою”.

Що ж… Інколи здається, що історія і справді нічому не вчить. Але дуже боляче карає за помилки.