A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

A few words for Christopher Miller about “Banderites” and Ukrainian history

UPA insurgents from the Kosiv region (photo from Litopys Ukrains’koi Povstans’koi Armii) 

Source – euromaidanpress

Article by: Volodymyr Birchak, Sergii Riabenko

Christopher Miller’s article “‘Banderite’ Rebrand: Ukrainian Police Declare Admiration For Nazi Collaborators To Make A Point” was published last week on RFE/RL.

The article tells about the “I am a banderite” flashmob launched by some Ukrainian police members as an apology to their colleague’s phrase “Lay down, Bandera” when on 9 February police arrested and beat members of the nationalist C14 organization, which had come to a rally of presidential candidate Yuliya Tymoshenko with a “Who killed Katya Handziuk” banner. It is widely suspected that a high-ranking member of Tymoshenko’s party was involved in ordering the murder of Handziuk, a city official and activist fighting corruption in the south-Ukrainian city of Kherson. The arrest of C14 took place during the rally apparently without reason, leading to suspicions that the police were carrying out a political order.

It was already clear from the title that the article will not only deal with the situation regarding the beating of C14 activists and police misconduct, but also about the “Banderites” themselves, named by the author as Nazi collaborators.

Is this in line with the facts? And on what basis has Miller claimed them to be Nazi collaborators? Let us go a little deeper into the subject.

The article says:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

They, too, are “#Banderites.” Or, to be clear, supporters of militant Ukrainian nationalists who collaborated with the Nazis during World War II.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The author goes on:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Stepan Bandera, a hero to many Ukrainians whose Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) and its military arm, the Ukrainian Insurgent Army (UPA), fought both Soviet and Nazi forces during World War II but is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Interestingly, the author contradicts himself: at first he says that the “Banderites” cooperated with the Nazis during WWII, but then asserts that they were fighting against those very Nazis.

Nazi collaborators?

So did they collaborate with, or fight against, the Nazis?

The Banderites first appeared in 1940, when OUN members had an arduous debate on the strategy of further struggle. Stepan Bandera represented the younger generation of nationalists, who believed that they should rely first of all on their own strengths. On the other hand, the older generation, headed by Andriy Melnyk, drew on the experience of World War I and the Ukrainian Revolution of 1917-1921, and believed that gaining independence was possible only with the support of Germany. These contradictions led to the split of the OUN into two separate organizations in 1940.

Did the “Banderites” really collaborate with the Nazis and if they did, when and for how long?

After World War I, an international legal system came into being in which there was no place for an independent Ukraine. Its territory was divided among neighboring states, while the government and the remnants of the army had to go abroad. Accordingly, the main task of the OUN was the struggle to restore independence. It was possible to achieve this only by breaking the post-war system. Therefore Germany, which was destroying this system for its own purposes, was seen by the nationalists as a potential ally.

At the same time, Stepan Bandera and the OUN leadership clearly expressed their position at the very beginning: without taking into account the Ukrainian state interest, cooperation with Berlin would be impossible, leading instead to confrontation.

Before the 1941 German invasion of the USSR, the Ukrainian nationalists prepared and sent a special memorandum to the leaders of the Third Reich. They warned the Nazis that policies unfavorable to Ukraine “could lead to undesirable consequences for relations between the two nations” and “would also cause great harm to Germany.” It was emphasized that the “Ukrainian problem” could not be solved along the path and by the methods that Germany had applied with regard to the satellite states Slovakia and Croatia.

Veiled threats run all through the text:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“It is clear that at first when German troops march into Ukraine they will be welcomed as liberators, but this situation may soon change if Germany comes to Ukraine with inappropriate slogans and not in order to restore the Ukrainian state…     

A new European order is unthinkable without an independent Ukrainian nation state.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

In other words, in 1941 the “Banderites” provided for the possibility of confrontation with Berlin if the Nazis did not recognize the independence of Ukraine.

On 22 June 1941, Germany attacked the USSR. And just a week later, when Soviet forces left Lviv, a group of OUN members led by Yaroslav Stetsko a deputy of Bandera, entered the city. They convened a National Assembly and proclaimed the restoration of the Ukrainian state and established its interim government.

Proclamation of the restoration of the Ukrainian state, Sambir Lviv region

The decision was greeted by other Ukrainian organizations and heads of churches. But the Nazis, despite being given certain diplomatic courtesies in the text of the act of restoration of the Ukrainian state, did not recognize the new state. The German army command instead received strict directives from Berlin:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“The aspiration of Ukrainians to establish political independence of the Ukrainian nation state and the creation of a Ukrainian army should be stopped in a combat zone. Military authorities should not explain to Ukrainians their attitude to this issue.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The German SD security service arrested Stepan Bandera on July 5, and on July 9 they arrested Yaroslav Stetsko. For two months, the Nazis applied force on them to withdraw the act of independence. However, they categorically refused. Then the Nazis started repressions against members of the OUN.

As a result of mass arrests in September 1941, more than fifteen hundred “Banderites” ended up behind bars.

Stepan Bandera, Yaroslav Stetsko, Stepan Lenkavsky, Volodymyr Stakhiv and other OUN leaders were imprisoned at Sachsenhausen concentration camp in early 1942. They stayed there until September 1944. The conditions were cruel: the prisoners were held in single cells, correspondence was prohibited, walks only with the special permission of a commandant.

Further, from November 1941 the Nazis pursued the physical destruction of “Banderites.” The SD and other Reich security services received a special order:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“It is undeniably established that the Bandera movement is preparing an uprising in the Reichskommissariat (Ukraine), whose goal is to create an independent Ukraine. All the activists should be immediately arrested and, after a thorough interrogation, secretly destroyed as robbers.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Only a part of the “Banderites” – those who went underground, or were in the ranks of the Nachtigall and Roland battalions – managed to escape arrest. The German intelligence service agreed with the OUN to form these battalions in spring 1941. The Germans regarded them as commando units in the war against the USSR. On the other hand, for the Ukrainians this was an opportunity to obtain weapons and gain military experience in order to build their own army on its basis. But those plans were not to come to fruition. Having found out about the arrest of Bandera and Stetsko, the soldiers demanded their release. Then the Nazis withdrew both battalions from the front, reformed them into a single unit and later sent it to Belarus to fight against Soviet partisans.

In December 1942, all the soldiers refused to continue service. Then the unit was disbanded, and the soldiers were arrested. Since the beginning of 1943 those who managed to escape joined the newly-formed UPA troops as commanders and instructors (among these was the future UPA main commander Roman Shukhevych). And the experience gained in the German service was used effectively by the “Banderites” in the fight against the Nazi occupation.

After WWII, Nachtigall was accused of carrying out a Jewish pogrom and murder of Polish professors in Lviv in July 1941. However, the West German court acknowledged the falsity of these allegations in 1960. Moreover, KGB documents discovered in 2008 proved that this myth was created by the Soviet secret services.

In any case, during the entire period of the anti-Nazi struggle, the “Banderites,” members of the OUN and soldiers of the UPA carried out more than 2,500 actions against the occupiers, including 22 attacks on district and regional centers, and 11 attacks on camps to release the prisoners. 12-18,000 Nazis, their allies and collaborators were killed. The nationalists themselves also suffered losses: more than 7,000 of them died in battle, while up to 10,000 were arrested or executed. About 600 “Banderites” and their supporters served time in Auschwitz, Dachau, Buchenwald, Mauthausen, Gross-Rosen, Bergen-Belsen and other concentration camps.

As we have seen, cooperation between the OUN and the Nazis ended in the first weeks after the German invasion of the USSR. And after the beginning of repression in the autumn of 1941, there was nothing resembling collaboration between them.

Murderers of Poles?

Miller’s second thesis is also quite revealing:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“UPA … is also accused of carrying out murderous campaigns against Poles and Jews.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

As an example, he quotes a social network post of Eduard Dolinsky, the head of the Ukrainian Jewish Committee:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Yesterday, February 9, was the anniversary of the first massacre of Poles by Banderites. In the village of Parosl, the UPA cut down more than 150 children, women, and men.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The idea that the OUN and UPA struggles during World War II were mainly directed against the Poles is quite popular in Poland.

By the efforts of some local politicians and historians, a whole concept of “genocide” was created, according to which the OUN and UPA exterminated all the Poles who were within their reach, while the Poles themselves were just victims.

In the justification of this theory, a significant role is played by the destruction of the population of Parosl, since on the eve of the attack an armed group of Ukrainian nationalists attacked the German garrison in the nearby town of Volodymyrets.

However, the involvement of the “Banderites” in the events in Parosl is nothing more than the assumption of individual historians. It is not confirmed by any direct evidence. And the memories of the only witness of the events were recorded many years later and remain quite controversial.

The reality, however, was different.

During World War II Ukrainian and Polish nationalists fought against both Nazi and Soviet invaders. The Poles wanted to rebuild their state on the basis of the 1939 borders, which included the Ukrainian lands of Galicia and Volhynia. At the same time, the Ukrainians sought to “nullify” the situation and delineate a border between Poland and Ukraine on an ethnic basis.

Back in the spring of 1941, the leadership of the “Banderites” decided:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The OUN fights against the actions of those Polish groups that are competing to rebuild the Polish occupation of Ukrainian lands. Elimination of anti-Ukrainian actions by the Poles is a prerequisite for the normalization of relations between the Polish and Ukrainian nations.“

_______________________________________________________________________________________________________________________________

The position of the Poles was quite the opposite.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Let us acknowledge that we will not abandon the eastern lands of Rzeczpospolita [i.e. Republic of Poland], in the southern part of which the Poles have long been living alongside Ukrainians, and where the Polish Nation has for centuries been making a gigantic civilizational and economic contribution,”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

one of the structures of the Polish émigré government wrote in summer of 1943, expressing a common position of the majority of Polish organizations.

None of the parties was going to give way to the other. Repeated attempts to get along were unsuccessful. Both Ukrainians and Poles tried to conquer the disputed territories first, with the enemy and “alien” populations considered as obstacles.

Both parties relied on the experience of World War I and believed that the advantage of one or another population in the disputed territory would be decisive for its affiliation of Ukraine or Poland.

In other words, the question is not only about the “UPA’s campaign for the destruction of the Poles,” but about the larger-scale conflict between the insurgent movements of both nations, which sometimes had the character of hostilities.

Both Ukrainian and Polish detachments carried out both offensive and protective actions. And some of their participants committed war crimes against the Ukrainian and Polish civilian population.

Murderers of Jews?

Now to the question of Jews, or rather the part of the relationship between them and the “Banderites,” which Miller does not mention.

Besides Ukrainians, members of other nationalities also fought in the UPA ranks, including Georgians, Azerbaijanis, Tatars, Belgians, Russians, and others. During the German occupation, the “Banderites” helped some Jewish doctors to escape from ghettos, and many of them, having been released, joined the UPA or the OUN underground. One such example is Abraham Shtryker from Lviv, who became the “Banderite” doctor “Popper.” Another example is doctor Samuel Lieberghal, who until recently was known only under the pseudonym “Gil.”

There were cases when Jews were not only doctors in the UPA but also fighters. For example Gersh Keller, who later became one of the organizers of the famous anti-Soviet Kengir uprising.

Leyba-Itsyk Dobrovskii

There were also Jews occupying relatively high positions in the UPA. Leyba-Itsyk Dobrovskii worked in the political department of the UPA Headquarters in Volhynia. He was the author of well-known UPA appeals to other nations, in particular to Asia and the Caucasus who served in the German legions. Brothers Lazar and Moses Stein belonged to a mixed Russian-Jewish family, yet both of them became Ukrainian insurgents. Lazar (“Ryzhy”) was very close to the kurin (battalion) commander Makar Melnyk (“Kora”), while Moses (“Bosco”) was a member of the headquarters of the UPA “Zagrava” military district.

The last of the now-known Jews who died along with the UPA rebels was Shrebert, a front line doctor who was blown up by the MGB in the kryivka (i.e. bunker) in Ivano-Frankivsk region.

So we see that in reality the history of the “Banderites” movement and their relationship with the Poles and Jews is much more complicated than black and white labels. Bandera was the leader of the liberation movement and we should form an attitude to his activity based on a detailed study of documents and understanding of the situation of those days. Nowadays, Ukraine is returning to the study of its real history and all media publications about its past should do the same.

Дві агресії і ще одна. Як Москва “гібридно” воювала з Україною

Дві агресії і ще одна. Як Москва “гібридно” воювала з Україною

Картинки по запросу "росія україна"
Сучасну російсько-українську війну на Донбасі називають гібридною. Можна почути навіть такий аргумент: під час агресії Росія застосувала не відомі раніше способи та методи, до яких українська держава та суспільство не були готові.

Джерело: Історична правда

“Історична правда” публікує цей, дещо скорочений та перероблений матеріал з люб’язного дозволу авторів та видання “Збруч”

Автор – Володимир Бірчак – історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор “Історичної правди”, Сергій Рябенко – юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті

Це твердження справедливе лише наполовину. Україна дійсно не була готова, що сусід, який за міжнародними угодами зобов’язався визнавати нашу територіальну цілісність, раптом перетвориться на агресора. Однак застосовані Москвою “гібридні” методи агресії не нові.

У ХХ столітті їх використовували у війнах проти інших держав більшовицька Росія, а потім і СРСР. Дві своїх перших агресії більшовики здійснили саме проти України. І вже потім, випробувавши “гібридні елементи” на нашій території та переконавшись у їхній дієвості, використали їх проти інших країн.

Тож пострадянська “демократична” Росія насправді не вигадала майже нічого нового, хіба що трохи пристосувала до нових реалій методи попередників.

І якби деякі військові та політичні керівники Української Народної Республіки, котрі майже сто років тому так само воювали проти Москви, опинилися навесні 2014 року у Криму та на охопленому війною Донбасі, то побачене майже напевно викликало б у них стійке відчуття дежавю.

Та про все по порядку.

“…Російській республіці довелося допомогти радянізації України військовою силою”: перша війна радянської Росії проти України

Більшовики прийшли до влади у Росії внаслідок Жовтневого перевороту 1917 року. Одним з перших рішень їхнього уряду – Ради народних комісарів – стала “Декларація прав народів Росії”, у якій проголошувалося “право народів Росії на вільне самовизначення аж до відділення і утворення самостійної держави”.

Центральна Рада засудила більшовицький переворот та не визнала Раднарком. Натомість 20 листопада 1917 року прийняла ІІІ Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки у межах населених українцями колишніх губерній Російської імперії.

Проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради.

У центрі зліва направо стоять: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський

Формально в Універсалі про незалежність не йшлося: лише зазначалося про необхідність перетворення Росії на федерацію “рівних і вільних народів”, серед яких мала бути й Україна.

Але водночас Центральна Рада проголошувала себе та утворений нею уряд – Генеральний секретаріат – єдиною легітимною владою на всій території УНР до скликання Установчих зборів.

Із існуванням формально самостійної від Росії України, нехай навіть у формі “квазідержави”, радянський уряд погодитися не міг.

Спроба захопити владу у Києві силами місцевих більшовицьких осередків зазнала невдачі – вірні Центральній Раді війська придушили заколот. Тому вже на початку грудня Раднарком надіслав українському урядові ультиматум.

Його зміст уповні відображав усю різницю між деклараціями та реальним ставленням більшовиків до “самовизначення” та суверенітету України.

З одного боку радянське керівництво стверджувало, що начебто визнає “Народну Українську Республіку, її право зовсім відділитися від Росії або вступити у договір з Російською Республікою про федеративні чи подібні взаємні відносини між ними”.

З іншого – у категоричній формі вимагало від української влади припинити роззброєння радянських та червоногвардійських частин на території України, а натомість сприяти більшовикам у придушенні повстання на Дону. Ультиматум закінчувався погрозою:

“у випадку не отримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин Рада народних комісарів вважатиме [Центральну] Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та на Україні”.

Одночасно більшовики спробували змінити керівництво Центральної Ради на скликаному у Києві Всеукраїнському з’їзді рад. Однак їхні спроби призвели до  протилежного результату.

Ультиматум українська влада відкинула, наголосивши, що Раднарком не має права втручатися у внутрішні справи України. А З’їзд рад абсолютною більшістю голосів підтримав Центральну Раду та засудив Жовтневий переворот.

Більшовики зазнали невдачі, однак не збиралися здаватися. Примусити Україну “самовизначитись” правильним чином було вирішено за допомогою військової сили.

Раднарком очікувано визнав відповідь української влади на свій ультиматум “незадовільною”. І постановив: “вважати [Центральну] Раду у стані війни з нами”. Члена більшовицького уряду Володимира Антонова-Овсієнка призначили уповноваженим з організації “боротьби та бойових дій з [Центральною] Радою”.

Володимир Антонов-Овсієнко

Фото: wikiwand.com

На кордоні з Україною почали концентруватися червоні російські війська. Однак оголошувати війну УНР Раднарком не поспішав. Для цього були причини – більшовики розуміли, що не мали в Україні достатньої підтримки, а відкрита агресія лише згуртувала б українців довкола Центральної Ради.

Відомий радянський діяч Володимир Затонський охарактеризував ультиматум Раднаркому як “іноземне втручання у місцеві справи”, а тому “доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невеличка купка”.

Тож свої агресивні наміри уряд радянської Росії вирішив ретельно приховати. План, за словами одного з місцевих більшовиків, був доволі простий: “треба тут же, на Україні, створити військовий центр, а то Пітеру (Петрограду – авт.незручно вести війну”.

Для цього вже у грудні 1917 року під приводом боротьби з “контрреволюційним заколотом” на Дону, російські червоні загони Антонова-Овсієнка увійшли до українського Харкова.

Під їх прикриттям і за допомогою Раднаркому місцеві більшовики скликали власний “Всеукраїнський з’їзд рад”. Він, на відміну від ранішого “київського”, представляв лише меншість рад України, зате абсолютна більшість його делегатів були членами більшовицької партії.

На з’їзді проголосили утворення “паралельної” УНР у формі “республіки рад”. Трохи згодом призначили й альтернативний “уряд” – Народний секретаріат.

Утім маріонетковий характер “радянської” УНР усвідомлювали навіть самі новопосталі “керманичі”. Вже згадуваний Затонський визнавав: “який же з нас уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала”.

Втім, мети було досягнуто. Ширма у вигляді альтернативної “народної республіки” дозволила Раднаркому приховати свою відповідальність за подальшу агресію проти України – адже про боротьбу з Центральною Радою формально оголосила у своєму маніфесті саме “радянська” УНР.

А “харківський з’їзд” повідомив, що “якщо проллється в Україні братня кров, то вона проллється не в боротьбі українців з великоросами, а в класовій боротьбі українських трудящих мас із [Центральною] Радою”.

Тож тепер ніщо не заважало видати вторгнення за громадянський конфлікт всередині самої України – мовляв, це місцеві робітники й селяни “повстали” проти “нелегітимної” київської влади.

Для “керівництва” цією “боротьбою” у складі Народного секретаріату навіть запровадили посаду секретаря з військових справ та призначили “головнокомандувача” збройними силами.

Однак Василь Шахрай та Юрій Коцюбинський, які обійняли ці посади, отримали не більше влади, ніж інші члени “уряду”. За словами Шахрая: “за єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і шо на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне”.

 Михайло Муравйов у формі підполковника Російської імператорської армії

Насправді, як зараз на окупованому Росією Донбасі, так і тоді реальна влада належала росіянам – командувачеві прибулих з Росії червоних військ Антонову-Овсієнку та “надзвичайному комісару” Раднаркому Григорію Орджонікідзе.

Безпосереднє керівництво червоними частинами, що наступали на Київ, теж здійснював російський воєначальник Михайло Муравйов. Його вояки навіть не приховували свого ставлення до України як до ворожої держави.

Просуваючись Лівобережною Україною, червоні використовували досить цікаву “гібридну” тактику. Щойно більшовицькі загони опинялися біля великих міст, як у них немов за помахом чарівної палички спалахували повстання місцевих більшовиків.

На допомогу “повсталим українським робітникам” вступали прибулі російські частини, і міста ставали “червоними”. Таку саму тактику Москва збиралася застосувати і щодо української столиці – Києва.

І цю ж “гібридну” тактику майже через сто років застосовуватиме для окупації українських міст Криму та Донбасу сучасна Росія та створені або підтримувані нею загони “самооборони” та “ополченців”.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“За спиной Сил Самообороны Крыма, конечно, встали наши военнослужащие, – зухвало розповідав у інтерв’ю російському телеканалу Владімір Путін. – Они действовали очень корректно, но, как я уже говорил, действовали решительно и профессионально. По-другому провести референдум, чтобы он прошел свободно, было просто нельзя.”

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Завдяки підкріпленням з Росії та через те, що під впливом комуністичної пропаганди частина українських військ оголосила про нейтралітет, спочатку червоні доволі швидко просувалися вперед. Але з Петрограду постійно вимагали прискорити наступ.

У радянській Росії не вистачало продовольства, і запобігти голоду більшовицький уряд розраховував саме за допомогою вилучених в Україні ресурсів. Ленін вимагав від Антонова-Овсієнка та Орджонікідзе “вжити якнайнещадніших заходів. […] Усіма силами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод”. Та була для поспіху ще одна, не менш важлива причина.

У ці дні у Бресті відбувалися перші за всю історію Великої Війни мирні перемовини. Ці переговори стали вирішальними для щойно створеної Української держави.

Делегація УНР, яка прибула до Бресту, одразу поставила питання про свою участь у перемовинах як повноправна сторона.

Делегація УНР на Берестейських мирних переговорах на пероні вокзалу. Серед присутніх: Микола Любинський, Олександр Севрюк, Михайло Полоз, Микола Левицький. Берестя, січень 1918 р.

Джерело: http://unr.memory.gov.ua

Радянський нарком закордонних справ Лев Троцький змушений був заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної.

Однак формальне визнання України як самостійної держави Четверного Союзу відкладали до укладення миру.

Та згодом з’ясувалося, що більшовики “визнають право націй на самовизначення” лише декларативно.

“Прикладом більшовицького насильства, – як зазначав представник німецької делегації генерал-майор Гофман, – являється Україна. Коли її населення виявило свою волю до самовизначення. Петроградський уряд вислав до Києва ультиматум з погрозами, що він застосує зброю, якщо український народ пробуватиме здійснювати своє право на самовизначення.”

Але на всі закиди радянські делегати відмовчувалися, або переводили розмову в інше русло.

Троцький наполіг на перерві у перемовинах до кінця січня 1918 року. За цей час “червоні” сподівалися захопити більшу частину території України та змінити розклад сил на свою користь.

Однак, коли переговори у Бресті поновилися, Троцький усіляко заперечував факт агресії з боку більшовицької Росії. А саму війну, яка вже йшла повним ходом, намагався представити виключно як внутрішньоукраїнську справу.

 Іоффе та Троцький в німецькому автомобілі на переговорах у Брест-Литовську

Фото: TUT.by

Доходило до абсурду: у той час, коли червоні російські загони Муравйова та Антонова-Овсієнка захоплювали одне за одним міста і містечка на лівобережній Україні, Троцький виголосив заяву про те, що “на Україні нема жодних окупаційних військ”.

А трохи згодом узагалі почав вимагати залучити до переговорів окрім делегації УНР ще й представників Народного секретаріату – мовляв, унаслідок успішної боротьби “українських рад” із “київською Центральною Радою” вплив останньої постійно зменшується, і питання, хто “матиме право остаточно провадити переговори про мир в імені Української Народної Республіки, розв’яже вислід боротьби між двома організаціями”.

Більш того, відкидаючи не лише декларації власного уряду, але й навіть попередню заяву очолюваної ним делегації про визнання самостійності УНР, Троцький категорично заявив, що “тільки такі умови миру з Україною можуть бути визнані, які будуть формально стверджені правительством федеративної республіки Росії”.

Через сто років так само і майже тими ж самими словами заперечуватиме присутність на території України російських військ сучасний господар Кремля Владімір Путін.

“Наших войск на Украине нет”, – сказав 7 березня 2018 Владімір Путін.

Джерело

“Совпадєніє?” – як казав один із пропагандистів на російському ТБ.

“Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна Республіка…”

На початку січня 1918 року червоні російські війська вже окупували Харківську, Катеринославську та Полтавську губернії. Наступ на Київ більшовики вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, інша – у напрямку Курськ-Бахмач-Київ.

Тим часом 22 січня українська влада нарешті зважилася на остаточний розрив з Росією. Центральна Рада ухвалила ІV Універсал, яким проголосила незалежність Української Народної Республіки.

Однак війну Універсал не зупинив, та й, зрештою, не міг. Більшовицька агресія тривала.

Українські вояки під Крутами

Фото: реконструкція із фільму “Крути. 1918”

За кілька днів запеклі бої розгорнулися за станцію Бахмач на Чернігівщині. Оборона цього містечка стала однією з героїчних сторінок в історії боротьби українців за незалежність. Цілу добу більшовицький наступ на Київ стримували й захисники Крутів.

Для більшовиків ситуація ставала катастрофічною. Україна вислизала з їхніх рук і потрапляла під захист держав Четверного Союзу. Потрібно було якомога швидше знайти підстави, аби переконати Німеччину та її союзників, що Україна таки “радянська”. Таким аргументом для “червоних” могло стати лише взяття Києва.

А в той час в Києві…

На штурм української столиці більшовики кинули великі сили. Зі сходу на Київ насувалися загони Муравйова. А у самому місті “червоні” підняли заколот, відомий пізніше як “Січневе повстання”.

Центральна Рада звернулася до містян з відозвою, у якій повідомила, що урядові сили контролюють усі ключові установи. Робітників закликали припинити страйк, від якого найбільше потерпали звичайні містяни. Натомість Рада пообіцяла найближчим часом вирішити нагальні потреби робітників та провести масштабні соціально-економічні реформи.

Невдовзі до Києва зі східного фронту прибули українські частини – Гайдамацький кіш під командуванням Симона Петлюри та Гордієнківський полк Всеволода Петріва. І за кілька днів більшовицький заколот було придушено.

Реконструкція бою за завод “Арсенал”

Джерело: Цензор.НЕТ

Однак 4 лютого семитисячна російська армія вийшла до Дарниці та спробувала форсувати Дніпро. Її перший наступ українські частини відбили вогнем своїх кулеметів з високого правого берега.

Тоді червоні розпочали обстрілювати Київ з гармат.  За день Муравйов наказав “підсилити канонаду, громити безжалісно місто”.

Бомбардування тривало п’ять діб, спричиняючи численні жертви серед киян, руйнування і пожежі (зокрема, згорів будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського).

 Більшовицька “свобода”

Джерело: За виданням: Ґедз (Київ). 1918. № 3. С. 1.

7 лютого члени Центральної Ради зібралися на засідання. За спогадом учасника зібрання Миколи Ґалаґана, ввечері депутати, стоячи у сесійній залі “одягнені і з шапками в руках”, проголосували за закон про восьмигодинний робочий день і робітничий контроль на підприємствах.

А вже вранці наступного дня під охороною січових стрільців уряд і частина делегатів Ради виїхали до Житомира, а за ними з боями залишили столицю й інші українські частини.

Лічені години…

Тим часом у Бресті до підписання договору залишалися лічені години.

Однак російська делегація аби зірвати підписання миру всіляко затягувала час. Троцький раптом зажадав направити до України спеціальну комісію, яка мала встановити, чи дійсно Київ ще перебуває в руках українців.

“Слухаючи це, – згадував керівник української делегації Олександр Севрюк, – я відчував, що холодний піт виступає в мене на чоло. Правда, в той день у Києві існувала ще влада Центральної Ради, але згідно з нашими відомостями за день-два – у кожному випадку до приїзду цієї комісії, – українського уряду в Києві вже не буде”.

Ситуація повиснула на волосині. Але українцям таки вдалося переконати австрійську делегацію, що Центральна Рада контролює столицю, а значить і ситуацію в країні. І держави Четверного Союзу погодилися укласти мир.

Підписання Берестейського мирного договору між представниками УНР і країн Четвертного союзу, першого мирного договору Першої світової війни. 9 лютого 1918 р.

Джерело: http://unr.memory.gov.ua

Тепер уже Троцький нервово телеграфував керівнику Раднаркому Володимиру Леніну:

“Договір з Радою готовий. Підписання його можна чекати з години на годину. Лише точні і перевірені дані, що Київ в руках Радянської влади могли б зашкодити цьому. Дайте знати на Україну, що підписання договору забезпечить центральним державам можливість постійно втручатись в долі України. Лише негайне і остаточне знищення Ради може зірвати змову проти українського народу. Троцький”.

І хоча того ж дня член Народного секретаріату Микола Скрипник надіслав Троцькому повідомлення про взяття Києва, а наступного відповідна “урядова” телеграма надійшла до столиць країн Четверного Союзу, було вже пізно.

9 лютого між УНР та Центральними державами було укладено мирний договір. Німеччина та її союзники визнали незалежність України і в обмін на поставки продовольства зобов’язалися надати військову допомогу у війні з більшовиками. А невдовзі розпочався наступ українських, німецьких та австрійських військ на схід.

Віктор Муженко

Джерело: Радіо Свобода 

“Президент зв’язався зі мною ввечері 11 лютого. Вже йшли переговори в Мінську. Там у складі російської делегації був генерал-лейтенант Картаполов, начальник головного оперативного управління – заступник керівника Генштабу ЗС РФ. Він нібито підтверджував заяву президента Росії Путіна про те, що всі угруповання наших військ в районі Дебальцеве оточені. Наскільки я знаю, президент після цього взяв паузу і вийшов. Він подзвонив мені. Це було десь 20:35 – 20:36. Розмова тривала 3-4 хвилини. Я доповідаю: “Заяви Росії не відповідають дійсності. Ситуація під контролем. У нас є можливість підвозити туди боєприпаси і здійснювати евакуацію”

Майже сто років потому роль Києва випаде зіграти місту Дебальцеве на Донеччині. Й так само, як колись Троцький, нинішній російський керманич тягтиме час, зухвало розповідаючи, що всі українські підрозділи оточені, а місто контролюється “ополченцями” “народних республік”.

І так само до останнього, як колись Київ, захищатимуть Дебальцеве українські військові, аби дати час українській делегації досягти результату на перемовинах у Мінську.

“Мир” після Бресту

Відповідь радянської Росії не забарилася. Менш ніж за тиждень Всеросійський центральний виконавчий комітет ухвалив резолюцію, якою оголосив “поведінку делегації колишньої Української ради актом зради по відношенню до революції та оголошує недійсним той договір, який уклали з німецьким урядом агенти української буржуазії”.

На своє попереднє визнання самостійності УНР та навіть на те, що у її “радянській” версії формально існував свій “уряд”, у Раднаркомі навіть не зважали.

Утім вже на початку березня 1918 року радянська Росія сама уклала з Німеччиною та її союзниками  мирний договір. За його умовами вона, серед іншого, зобов’язалася “негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою та державами четверного союзу. Територія України невідкладно очищується від російських військ та російської червоної гвардії”.

Але виконувати свої зобов’язання більшовики не поспішали. У війні проти України у хід пішли нові “гібридні” елементи.

Ще у лютому більшовики оголосили про утворення в Одесі та на Донеччині й Криворіжжі двох нових радянських “республік”. Формально обидві вони не були визнані Москвою, як через сто років не визнаватиме вона дві інші, створені нею “народні республіки” Донбасу.

Однак це не завадило Росії зробити вигляд, нібито ці території є окремими “державами”, які не входять до складу УНР, а тому, мовляв, умови Брестського миру на них не поширюються.

“Вы хотите признать ЛНР и ДНР? А дальше? Потерять всю остальную Украину, оставить ее нацистам?” – сказав очільник МЗС РФ Сєргєй Лавров, 17 грудня 2018 року.

Джерело: ТАСС 

Паралельно російські червоні війська, які знаходилися на окупованій ними частині території України, терміново намагалися перетворити на “місцеві” українські загони. Як стверджував Ленін:

“рішуче та безумовне перелицювання наявних на Україні наших частин на український спосіб – таке тепер завдання. Потрібно заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, – він повинен називатися просто Овсієнком. Те ж саме потрібно сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посаді) та інших”.

Володимир Ленін, 1918 рік

Джерело: leninism.su

Однак увести в оману німців та українців більшовикам не вдалося. Наступ було продовжено, і вже до початку травня 1918 року вся територія України була звільнена від червоних російських військ.

А втім, укладений у Бресті мир виявився не надто тривалим. Те, що сталося потім, мабуть найкраще охарактеризував один з учасників перемовин у Мінську взимку 2015 року.

 Показовий обмін поглядами між агресором та Президентом України, який ілюструє труднощі Мінських перемовин

Джерело: ЕРА

“Компроміси, що їх ухвалюють під гарячу руку, необхідні, – писав у спогадах французький президент Франсуа Олланд, – але вони не вирішують суті проблеми: крихкий мир встановлюється, нав’язані росіянами реалії стають нормою. Війну вдається уповільнити, але домінування вкорінюється. Путін залякує, щоб зручніше вести переговори. Він не завойовує, а відкушує території, ковток за ковтком”.

“Ніяких військ РРФСР на Україні немає”: друга війна радянської Росії проти України

З втратою України більшовики не змирились. За угодою у Бресті радянська Росія формально визнала незалежність УНР та розпочала з її продовжувачем – Українською державою гетьмана Скоропадського переговори про укладення мирного договору та встановлення кордону.

Та водночас Москва активно готувалася до реваншу. У нагоді став досвід, набутий під час нещодавньої “гібридної” агресії проти України. Тому більшовики й удруге почали діяти тими ж самими перевіреними методами. Історія повторювалася мало не до дрібниць.

Спочатку як і в листопаді 1917 року була зроблена спроба захопити владу “зсередини”. Для цього улітку 1918 року у Москві з ініціативи більшовицького ЦК було таємно скликано установчий з’їзд компартії України.

Попри свою назву, ця організація не була ані самостійною, ані, тим паче, “українською” політичною силою. По суті то був лише регіональний осередок російської більшовицької партії, якому відводилася роль прикриття агресивних намірів Москви здобути контроль над Україною.

В установчих документах КП(б)У це подавалося як боротьба “за революційні об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки на шляху до створення всесвітньої пролетарської комуни”.

Утворений рішенням установчого з’їзду “всеукраїнський” військово-революційний комітет вже на початку серпня видав “наказ” про початок загального збройного повстання на території України.

Однак далі декларацій справа не пішла: замість очікуваного “загального” повстання все обмежилося поодинокими виступами на Чернігівщині і Полтавщині, які швидко придушили німецькі та українські війська. Як і минулого року, розхитати ситуацію “зсередини” руками самих українців не вийшло.

Утім, це не означало, що Москва та її поплічники відмовилися від своїх намірів. Вони лише змінили тактику, перейшовши до наступного, також випробуваного у 1917 році етапу “гібридної” агресії. Наприкінці літа 1918 року уздовж російсько-українського кордону у так званій “нейтральній зоні” розпочалося накопичення військових загонів.

Формально це робилося за вказівкою військово-революційного комітету, що дозволило Раднаркому уникнути прямих звинувачень у порушенні Брестського миру. Але на практиці і формуванням, і озброєнням, і забезпеченням червоних загонів займався саме більшовицький уряд.

Як і у 1917 році ці загони, попри свою відносно невелику чисельність, мали “прийти на допомогу” українським “робітникам і селянам”, які у потрібний час нібито з власної ініціативи мали “повстати” проти Києва, і одночасно стати ширмою для вторгнення червоних російських військ.

“…Україна не визнається більше Радянським урядом Російської Республіки самостійною державою”

Якийсь час від переходу до активної фази агресії більшовиків стримувала німецька армія, частини якої все ще знаходилися на території України. Однак дві події, які майже одночасно сталися у листопаді, відіграли роль пускового гачка нової “гібридної війни”.

Німеччина зазнала поразки у Першій світовій війні та капітулювала. Її війська мали евакуюватися з України та інших територій на сході. Підлягав денонсації і Брестський договір.

Німецький патруль на вулицях Києва

Джерело: http://unr.memory.gov.ua

У самій же Україні спалахнуло повстання проти  Скоропадського, яке призвело до падіння гетьманату та відновлення УНР. Тож більшовики нарешті отримали давно очікуваний привід та перейшли у наступ.

Щойно звістка про капітуляцію Німеччини досягла Москви, Раднарком наказав готувати війська до вторгнення. 13 листопада більшовики оголосили Брестський мирний договір недійсним та постановили, що “трудящі маси” України та інших держав та територій колишньої Російської імперії “покликані нині самі вирішувати свою долю”.

І хоча “за трудящими націями всіх народів” учергове було задеклароване право на самовизначення, але самі більшовики розглядали його виключно як “установлення на їх землях соціалістичної влади робітників і селян”, у чому “повну та таку, що йде до кінця, підтримку” мала надати радянська Росія.

Від декларацій до справ перейшли швидко. Вже за кілька днів спільним рішенням більшовицького уряду та ЦК для війни проти України було утворено так звану “особливу групу військ Курського напрямку”. До неї увійшли раніше сформовані у “нейтральній” зоні червоні загони.

Координувати дії групи мала спеціальна військова рада, одним з членів якої призначили вже відомого Антонова-Овсієнка. Для зовнішнього прикриття агресії скористалися вже перевіреним методом – створенням “паралельного” уряду. Як писав Ленін у телеграмі головнокомандувачу російських військ Йоакиму Вацетісу

“з просуванням наших військ на захід та на Україну створюються обласні тимчасові Радянські уряди, покликані укріпити Ради на місцях. Ця обставина має той хороший бік, що забирає у шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати просування наших частин як окупацію, і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цього наші війська були б поставлені у окупованих областях у неможливе становище, і населення не зустрічало б їх, як визволителів“.

Йоаким Вацетіс 

Фото: Baltnews

Тож так само, як і рік назад, оголосити війну Україні мав від свого імені утворений більшовиками черговий “паралельний” уряд. Утім, цього разу сталися деякі відмінності.

За браком часу більшовики обійшлися без формальностей у вигляді “з’їздів рад”. А про своє існування та про початок боротьби проти української влади і створення так званої “Української радянської армії” новоспечений “Тимчасовий робітничо-селянський уряд України” оголосив навіть не з території України, нехай навіть формально окупованої червоними військами, а з російського Курська.

Однак найбільш красномовно про маріонетковий характер “українського” “уряду” свідчили його власні документи. До прикладу у одній з перших постанов зазначалося, що: “Тимчасовий робітничо-селянський уряд України створений за постановою ЦК РКП [Російської комуністичної партії], є його органом та втілює усі розпорядження та накази ЦК РКП безумовно.

2. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, не будучи, по суті, самостійним, не створював та не збирається створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду Курського напрямку “Реввійськрадою Української радянської армії” виключно для того, аби можна було говорити про радянську армію України, а не про наступ російських військ, тобто продовжувати ту політику, яка була розпочата утворенням Тимчасового робітничо-селянського уряду України”.

12 грудня червоноармійські загони з території Росії вторглися на територію України, зайнявши Новгород-Сіверський, Шостку та низку інших населених пунктів. 21 грудня розпочався наступ на Харків.

Ще за три дні Наркомат закордонних справ радянської Росії оприлюднив постанову про те, що “за анулюванням Брестського мирного договору Україна не визнається більше Радянським урядом Російської Республіки самостійною державою”.

Майже через сто років новітній кремлівський керманич майже так само відповість на питання, чому його країна порушила підписаний нею Будапештський меморандум.

“Мне тогда трудно не согласиться с некоторыми нашими экспертами, которые считают, что на этой территории возникает новое государство. Так же, как было после крушения Российской империи после революции 1917 года. А с этим государством и в отношении этого государства мы никаких обязывающих документов не подписывали”, – заявив Владімір Путін, 4 березня 2014 року.

Джерело

Утім навіть після цього Раднарком офіційно не оголосив війну УНР, хоч сама війна по факту тривала вже майже два тижні. А на ноту протесту міністра закордонних справ УНР Володимира Чехівського, який вимагав пояснень, на якій підставі відбувається  наступ більшовицьких військ на Україну, надійшла відповідь у стилі про “місцевих шахтарів і трактористів”.

“Ніяких військ РСФРР на Україні немає, – писав більшовицький нарком закордонних справ Георгій Чичерін. – Військові дії на українській території на даний час відбуваються  між військами Директорії та військами Українського радянського уряду, який є повністю незалежним”. Майже через сто років майже ті самі слова повторюватимуть щодо чергової російсько-української “гібридної війни” сучасні кремлівські керманичі.

Георгій Чичерін

Джерело: Википедия

Однак керівники УНР балачкам про війська “незалежного” від Москви уряду та “громадянську війну” в Україні між робітниками та селянами і “буржуазією” не повірили.

І у середині січня 1919 року оголосили війну радянській Росії. Чим остаточно розв’язав руки більшовикам, яким більше не було потреби приховувати присутність російських червоних військ на території України.

До кінця січня було окуповано майже всю Лівобережну Україну. На початку лютого більшовики зайняли Київ – столицю УНР, куди переїхав “паралельний” уряд. І вже до літа більша частина України була окупована російськими червоними військами.

Армія УНР продовжувала чинити опір більшовицькій агресії. Двічі – у 1919 році разом із силами Галицької армії та у 1920 році разом із поляками – їй вдалося вибити більшовиків із Правобережної України та звільнити Київ.

На окупованій червоними території спалахували повстання селян та місцевих отаманів. Свою війну з більшовиками вели також білогвардійці та сили держав Антанти. Однак сили виявилися нерівними.

Після кількох невдалих спроб переломити хід війни, залишки армії УНР відступили за Збруч та були інтерновані. А навесні 1921 року у Ризі урядами радянської Росії та Польщі за участі маріонеткового “Українського радянського уряду” було укладено мирний договір.

Друга “гібридна війна”, яка тривала майже два роки, закінчилася поділом території України, внаслідок якого Східна Україна фактично опинилася під радянською окупацією.

Комуністична пропаганда усіляко заперечувала агресію червоної Москви проти України. Однак деякі країни західного світу навіть у радянські часи називали речі своїми іменами.

Ще у 1959 році Конгрес Сполучених Штатів ухвалив спеціальний закон, яким констатував, що “імперіалістична політика Радянської Росії призвела, шляхом прямої та непрямої агресії, до втрати національної незалежності Польщі, Угорщини, Литви, України…”.

Як бачимо, і тоді, і зараз ворог використовує ті самі методи війни. Сучасне російське керівництво подекуди майже дослівно повторює фрази, які сторіччя тому використовували їхні “попередники”-більшовики.

Історія боротьби України за незалежність повторюється. Повторюється і “гібридна” війна, яку знову веде проти нашої країни той самий східний сусід – агресор.

Але сама Україна змінилася. Десятиліття боротьби за нашу незалежність, мільйони жертв, що поклали свої життя на вівтар свободи, не стали даремними.

Ми стали значно сильнішими та міцнішими. Країна, нарешті, визначила свій шлях – “Геть від Москви! Дайош Європу!”. І чітко йде до цієї мети. Українці поволі стають свідомою, просвітленою і, як писав колись Євген Чикаленко, “добре провареною нацією”.

І тому сучасна “гібридна” війна обов’язково закінчиться перемогою. Нашою перемогою.

Гібридні війни Росії: історія, яка повторюється

Гібридні війни Росії: історія, яка повторюється

Фото – Уніан
Сучасну російсько-українську війну на Донбасі називають гібридною. Можна почути навіть такий аргумент: під час агресії Росія застосувала не відомі раніше способи та методи, до яких українська держава та суспільство не були готовими. Це твердження справедливе лише наполовину. Україна дійсно не була готовою, що сусідня країна, яка за міжнародними угодами зобов’язувалася визнавати територіальну цілісність нашої держави, раптом перетвориться на агресора. Однак застосовані нею “гібридні” методи агресії не нові.
Джерело – zbruc

Автор – Володимир Бірчак – історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, Сергій Рябенко – юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті

У ХХ столітті їх використовували у війнах проти інших держав більшовицька Росія, а потім і СРСР. Тож пострадянська “демократична” Росія насправді не вигадала майже нічого нового, хіба що пристосувала методи попередників до нових реалій.

Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.

Власне, коли вдаватися до пошуку причин поразки Української революції, особливо на початках у 1917-1918 роках, приходять на думку дві основні причини. Одна із них — це та, що сам український народ, та навіть більше його еліта, занадто пізно еволюціонували й усвідомили необхідність власної державності.

Журналіст Олександр Зінченко влучно зауважує, що у березні 1917 року кияни буквально носили на руках по Хрещатику Михайла Грушевського, називали «Батьком» і «Месією». За рік – навесні 1918-го — почали кричати “ганьба” Грушевському. У квітні – прийшов Скоропадський. Почали кричати “ганьба” Скоропадському. У грудні докричалися — прийшов Петлюра. Потім було “Петлюрі — ганьба!” Врешті-решт Петлюру вигнали більшовики і у середньотерміновій перспективі розстріляли усіх, хто пробував кричати їм “ганьба!”

Раз за разом українці зачаровувалися політиками і розчаровувалися в них. Але в епохи змін міцність країн вимірюється відповідальністю самих громадян.

Євген Чикаленко

Згадуючи буремні роки першої української революції, Євген Чикаленко називав українців “недовареною нацією”. Він згадував свою розмову з сільським крамарем Шафером, який усе описував байками.

Шафер сказав тоді Чикаленкові:

“Чиста сира вода не шкодить чоловікові, а варена ще лучча від сирої, але недоварена вже шкодить. Отак і з народом: поки він був сировий-темний, із ним можна було жити, коли він звариться, тобто просвітиться, із ним ще ліпше можна буде жити, а тепер він недоварений — ой, як із ним тяжко жити!”

Та цю причину не до кінця можна вважати основною. Український народ все-таки продемонстрував кристалізацію своїх думок і був готовим змінювати та, зрештою, й змінював політичну еліту.

Основною причиною українських поразок був все той же ж одвічний ворог – північно-східний сусід.

Показовим, однак, є те, що дві свої перші агресії більшовики здійснили саме проти України. І вже потім, випробувавши “гібридні елементи” на нашій території та пересвідчившись у їхній дієвості, використали їх у війнах проти інших країн.

Отож, у нашому матеріалі найбільше хотілося б зупинитись на аналізі цієї гібридної війни 100-річної давності, порівнянні її із сучасною та розгляді того, як, незважаючи на все, формувалась тоді УНР, а зараз твердо стоїть на своїх позиціях держава Україна.

“…Російській республіці довелося допомогти радянізації України військовою силою”: перша війна радянської Росії проти України

Після прийняття І Універсалу стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, що прагнув зберегти контроль над Україною. У кінці червня 1917 р. у Києві з метою налагодження взаємин відбулися перемовини між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду.

У ході перемовин було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами у листопаді 1917 р.

Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду представницьким органом українського народу (за умови її поповнення представниками національних меншин), а Генеральний Секретаріат – органом крайової адміністрації. Тимчасовий уряд погодився також сприяти об’єднанню українців в окремі військові частини.

Листівка «Чужого не хочу, а свого не віддам». 1917 р.

З липня 1917 р., дотримуючись узятих на себе зобов’язань, Центральна Рада схвалила Другий Універсал, у якому виступила проти “намірів самовільного здійснення автономії України”. А вже 11 липня до складу Центральної Ради ввійшли представники неукраїнських організацій (національним меншинам було надано 18% місць у Малій Раді і 30% місць – у Великій Раді).

Але Тимчасовий уряд порушив прийняті домовленості. 4 серпня він затвердив “Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові”, згідно з якою правочинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську, частково Чернігівську, а його компетенція значно звужувалася.

Українська Центральна Рада, засудивши дії Тимчасового уряду, все ж таки не наважилася на відкриту конфронтацію і не припинила співробітництва з ним. Однак конструктивного характеру ця співпраця так і не набула через небажання Тимчасового уряду задовольнити вимоги українського руху.

Більшовики прийшли до влади у Росії внаслідок Жовтневого перевороту 1917 року. Одним з перших рішень їхнього уряду – Ради народних комісарів – стала “Декларація прав народів Росії”, у якій проголошувалося “право народів Росії на вільне самовизначення аж до відділення і утворення самостійної держави”.

Більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і в Україні. Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію.

За нових обставин, коли юридично перестав існувати всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність щодо державотворення в Україні.

14 листопада Центральна Рада прийняла рішення поширити своє повноваження на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній – етнічні українські землі. Розширилися структура і компетенція Генерального Секретаріату.

20 листопада 1917 року Центральна Рада прийняла ІІІ Універсал. Він проголошував створення Української Народної Республіки у межах населених українцями колишніх губерній Російської імперії.

Проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради. У центрі зліва направо стоять: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський

Проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради. У центрі зліва направо стоять: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський

Формально в Універсалі про незалежність не йшлося: лише зазначалося про необхідність перетворення Росії на федерацію “рівних і вільних народів”, серед яких мала бути й Україна. Але водночас Центральна Рада проголошувала себе та утворений нею уряд – Генеральний секретаріат – єдиною легітимною владою на всій території УНР до скликання Установчих зборів.

Із існуванням формально самостійної від Росії України, нехай навіть у формі “квазідержави”, радянський уряд погодитися не міг. Спроба захопити владу у Києві силами місцевих більшовицьких осередків зазнала невдачі – вірні Центральній Раді війська придушили заколот. Тому вже на початку грудня Раднарком надіслав українському урядові ультиматум.

Його зміст уповні відображав усю різницю між деклараціями та реальним ставленням більшовиків до “самовизначення” та суверенітету України. З одного боку радянське керівництво стверджувало, що начебто визнає “Народну Українську Республіку, її право зовсім відділитися від Росії або вступити у договір з Російською Республікою про федеративні чи подібні взаємні відносини між ними”.

З іншого – у категоричній формі вимагало від української влади припинити роззброєння радянських та червоногвардійських частин на території України, а натомість сприяти більшовикам у придушенні повстання на Дону. Ультиматум закінчувався погрозою: “у випадку не отримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин Рада народних комісарів вважатиме [Центральну] Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та на Україні”.

Одночасно більшовики спробували змінити керівництво Центральної Ради на скликаному у Києві Всеукраїнському з’їзді рад. Однак їхні спроби призвели до протилежного результату. Ультиматум українська влада відкинула, наголосивши, що Раднарком не має права втручатися у внутрішні справи України. А З’їзд рад абсолютною більшістю голосів підтримав Центральну Раду та засудив Жовтневий переворот.

Більшовики зазнали невдачі, однак не збиралися здаватися. Примусити Україну “самовизначитись” правильним чином було вирішено за допомогою військової сили.

Раднарком очікувано визнав відповідь української влади на свій ультиматум “незадовільною”. І постановив: “вважати [Центральну] Раду у стані війни з нами”. Члена більшовицького уряду Володимира Антонова-Овсієнка призначили уповноваженим з організації “боротьби та бойових дій з [Центральною] Радою”.

Володимир Антонов-Овсієнко

На кордоні з Україною почали концентруватися червоні російські війська. Однак оголошувати війну УНР Раднарком не поспішав. Для цього були причини – більшовики розуміли, що не мали в Україні достатньої підтримки, а відкрита агресія лише згуртувала б українців довкола Центральної Ради.

Відомий радянський діяч Володимир Затонський охарактеризував ультиматум Раднаркому як “іноземне втручання у місцеві справи”, а тому “доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невеличка купка”.

Тож свої агресивні наміри уряд радянської Росії вирішив ретельно приховати. План, за словами одного з місцевих більшовиків, був доволі простий: “треба тут же, на Україні, створити військовий центр, а то Пітеру [Петрограду] незручно вести війну”. Втілювати його почали дуже швидко.

У грудні 1917 року під приводом боротьби з “контрреволюційним заколотом” на Дону, російські червоні загони Антонова-Овсієнка увійшли до українського Харкова. Під їх прикриттям і за допомогою Раднаркому місцеві більшовики скликали власний “Всеукраїнський з’їзд рад”. Він, на відміну від ранішого “київського”, представляв лише меншість рад України, зате абсолютна більшість його делегатів були членами більшовицької партії.

На з’їзді проголосили утворення “паралельної” УНР у формі “республіки рад”. Трохи згодом призначили й альтернативний “уряд” – Народний секретаріат. Утім маріонетковий характер “радянської” УНР усвідомлювали навіть самі новопосталі “керманичі”. Вже згадуваний Затонський визнавав: “який же з нас уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала”.

Втім, мети було досягнуто. Ширма у вигляді альтернативної “народної республіки” дозволила Раднаркому приховати свою відповідальність за подальшу агресію проти України – адже про боротьбу з Центральною Радою формально оголосила у своєму маніфесті саме “радянська” УНР.

А “харківський з’їзд” повідомив, що “якщо проллється в Україні братня кров, то вона проллється не в боротьбі українців з великоросами, а в класовій боротьбі українських трудящих мас із [Центральною] Радою”.

Тож тепер ніщо не заважало видати вторгнення за громадянський конфлікт всередині самої України – мовляв, це місцеві робітники й селяни “повстали” проти “нелегітимної київської влади”.

Так, можна провести паралель із сучасною російсько-українською війною. Коли РФ розповідає всьому світу, що насправді в Україні триває внутрішній конфлікт і громадянська війна. І ці слова, як зазомбовані монотонно повторюють телеведучі усіх федеральних каналів. Чи ж не за схожою схемою вони діють?

Для “керівництва” цією “боротьбою” у складі Народного секретаріату навіть запровадили посаду секретаря з військових справ та призначили “головнокомандувача” збройними силами.

Однак Василь Шахрай та Юрій Коцюбинський, які обійняли ці посади, отримали не більше влади, ніж інші члени “уряду”. За словами Шахрая: “за єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне”.

Насправді як зараз у ОРДЛО, так і тоді реальна влада належала росіянам – командувачеві прибулих з Росії червоних військ Антонову-Овсієнку та “надзвичайному комісару” Раднаркому Григорію Орджонікідзе. Безпосереднє керівництво червоними частинами, що наступали на Київ, теж здійснював російський воєначальник Михайло Муравйов. Його вояки навіть не приховували свого ставлення до України як до ворожої держави.

Більшовики у грудні-січні 1918 рухалися територією України з досить цікавою тактикою. Підтримувані військами із радянської Росії, вони добирались до великих міст, в яких піднімали повстання нібито українські більшовики. Тоді на їхню підтримку виступали росіяни – і міста ставали «червоними». Таку тактику вони хотіли застосувати і до столиці. Та забігаючи вперед, варто сказати, що «січневе повстання» в Києві було придушене українськими військами.

Тут саме собою напрошується порівняння дій більшовиків у 1917-1918 та РФ у 2014, які таким самим чином підтримували Самооборону Криму та сепаратистів ДНР і ЛНР.

Для “керівництва” цією “боротьбою” у складі Народного секретаріату навіть запровадили посаду секретаря з військових справ та призначили “головнокомандувача” збройними силами.

Однак Василь Шахрай та Юрій Коцюбинський, які обійняли ці посади, отримали не більше влади, ніж інші члени “уряду”. За словами Шахрая: “за єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне”.

Насправді як зараз у ОРДЛО, так і тоді реальна влада належала росіянам – командувачеві прибулих з Росії червоних військ Антонову-Овсієнку та “надзвичайному комісару” Раднаркому Григорію Орджонікідзе. Безпосереднє керівництво червоними частинами, що наступали на Київ, теж здійснював російський воєначальник Михайло Муравйов. Його вояки навіть не приховували свого ставлення до України як до ворожої держави.

Більшовики у грудні-січні 1918 рухалися територією України з досить цікавою тактикою. Підтримувані військами із радянської Росії, вони добирались до великих міст, в яких піднімали повстання нібито українські більшовики. Тоді на їхню підтримку виступали росіяни – і міста ставали «червоними». Таку тактику вони хотіли застосувати і до столиці. Та забігаючи вперед, варто сказати, що «січневе повстання» в Києві було придушене українськими військами.

Тут саме собою напрошується порівняння дій більшовиків у 1917-1918 та РФ у 2014, які таким самим чином підтримували Самооборону Криму та сепаратистів ДНР і ЛНР.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“И пусть кто-то из украинских военных попробует стрелять в своих людей, российские военные будут стоять позади людей, не спереди, а сзади”

Владімір Путін, 4 березня 2014 року

_______________________________________________________________________________________________________________________________

_______________________________________________________________________________________________________________________________

“Я говорил неоднократно, публично. В разговорах со своими иностранными коллегами я не скрывал, что наша задача заключалась в том, чтобы обеспечить условия для свободного волеизъявления крымчан. И поэтому мы должны были предпринять необходимые меры, чтобы события не развивались так, как они сегодня развиваются в юго-восточной части Украины. Чтобы не было танков, боевых подразделений националистов и людей с крайними взглядами и хорошо вооруженных автоматическим оружием… За спиной сил самообороны Крыма, конечно, встали наши военнослужащие. Они действовали очень корректно, но решительно и профессионально. По-другому провести референдум открыто, честно, достойно и помочь людям выразить свое мнение было просто невозможно”.

Владімір Путін, 17 квітня 2014 року 

_______________________________________________________________________________________________________________________________

 

Завдяки підмозі з Росії та через те, що під впливом комуністичної пропаганди частина українських військ оголосила про нейтралітет, спочатку червоні доволі швидко просувалися вперед. Але з Петрограда постійно вимагали прискорити наступ.

У радянській Росії не вистачало продовольства, і запобігти голоду більшовицький уряд розраховував саме за допомогою вилучених в Україні ресурсів. Ленін вимагав від Антонова-Овсієнка та Орджонікідзе “вжити якнайнещадніших заходів. […] Усіма силами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод”. Та була для поспіху ще одна, не менш важлива, причина: у ці дні у Брест-Литовську (сучасна Білорусь) відбуваються перші за всю історію Великої війни мирні перемовини. Ці перемовини стануть вирішальними для щойно створеної молодої Української Республіки.

Однак цікаво, що ініціатива у мирних перемовинах з Німеччиною та її союзниками належала радянській Росії. 3.12.1917 р. Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15.12. обидві сторони уклали перемир’я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні перемовини.

Лінія фронту проходила по території УНР, і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що червона Росія може укласти мирний договір із державами Четверного союзу і претендувати на територію УНР.

1 січня 1918 р. українська делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у перемовинах, наполягаючи на самостійному статусі.

Нарком закордонних справ Росії Лев Троцький змушений був заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у перемовинах як самостійної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником перемовин.

Лев Троцький

Та згодом піднялося питання про те, що більшовики лише декларативно «визнають право націй на самовизначення». Перше звинувачення більшовиків, а зокрема Льва Троцького, у пропаганді, недотриманні умов перемир’я та й власних заяв висловив представник німецької делегації генерал-майор Гофман ще 12 січня:

“Прикладом більшовицького насильства являється Україна. Коли її населення виявило свою волю до самовизначення. Петроградський уряд вислав до Києва ультиматум з погрозами, що він застосує зброю, якщо український народ пробуватиме здійснювати своє право на самовизначення.”

Радянські делегати лише відмовчувалися або переводили тему в інше русло. Перемовини тимчасово призупинилися, хоча час від часу проводили консультації між окремими представниками переговорного процесу.

Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918 р. Затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 р. Радянської України.

Після поновлення перемовин, фактично визнаючи наявність конфлікту між Раднаркомом та Центральною Радою, Троцький, тим не менше, всіляко заперечував факт агресії з боку більшовицької Росії. А саму війну, яка вже йшла повним ходом, намагався представити винятково як внутрішньоукраїнську справу.

Доходило до абсурду: у той час, коли червоні російські загони Муравйова та Антонова-Овсієнка захоплювали одне за одним міста і містечка на Лівобережній Україні, Троцький виголосив заяву про те, що “на Україні нема жодних окупаційних військ”. А трохи згодом узагалі почав вимагати залучити до переговорів окрім делегації УНР ще й представників Народного секретаріату – мовляв, унаслідок успішної боротьби “українських рад” із “київською Центральною Радою” вплив останньої постійно зменшується і питання, хто “матиме право остаточно провадити переговори про мир в імені Української Народної Республіки, розв’яже вислід боротьби між двома організаціями”.

Більш того, відкидаючи не лише декларації власного уряду, а й навіть попередню заяву очолюваної ним делегації про визнання самостійності УНР, Троцький категорично заявив, що “тільки такі умови миру з Україною можуть бути визнані, які будуть формально стверджені правительством федеративної республіки Росії”.

Аналізуючи відповіді і тези Троцького, напрошується порівняння із теперішнім президентом РФ, який ввів в обіг неологізм «іхтамнєт».

Ихтамнет (від рос. Их там нет — їх там нема) — російськомовний неологізм, що виник через постійне заперечення Росією своєї військової присутності в агресивних гібридних війнах проти окремих країн, і насамперед — під час інтервенції до Криму та у війні на сході України. У ЗМІ термін набув популярності та став загальною назвою кадрових російських військових без знаків розпізнавання, що беруть участь у неоголошеній війні проти України.

7 березня 2018 року

Незалежність, Крути, відступ і наступ

На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях і розгорнули наступ на Київ. Наступ більшовицькі війська вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.

9 січня за старим стилем (22-го – за новим) відбулося внесення проекту IV Універсалу на засідання Малої Ради. Точніше – трьох різних проектів. Майже три доби тривало узгодження остаточної редакції тексту IV Універсалу. І лише в ніч на 12 (за старим) – 25 січня (за новим стилем) (дата 22 січня була пізніше узгоджена як святкова, бо через рік цього дня відбулася Злука УНР та ЗУНР) пройшло голосування Центральної Ради і проголошення Незалежності Української Народної Республіки.

“Присутні усі як один встають, – пише репортер “Нової Ради”. – Настає урочиста напружена тиша. Професор Грушевський твердим, трохи схвильованим голосом, ясно вимовляючи кожне слово, голосно читає Четвертий Універсал: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна Республіка…»

24-27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу. Такою ж героїчною була й оборона українців на станції Крути, що дозволило стримати наступ більшовиків на Київ та виграти час для перемовин у Брест-Литовську.

Вже за кілька днів після відновлення перемовин у Брест-Литовську 1 лютого 1918 р. Л. Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники українського радянського уряду Ю. Медведєв і В. Шахрай.

Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов’язків голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.

Делегація УНР на Берестейських мирних переговорах на пероні вокзалу. Серед присутніх: Микола Любинський, Олександр Севрюк, Михайло Полоз, Микола Левицький. Берестя, січень 1918 р.

О. Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори. У Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою, і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище.

Для більшовиків ситуація була катастрофічною. Україна вислизали із їхніх рук і потрапляла під захист держав Четверного союзу. Потрібно було якомога швидше знайти вагомий аргумент, що Україна таки радянська. Таким аргументом для них було взяття Києва. Ось чому більшовики кинули на штурм міста величезні сили, з одного боку, а з іншого, підняли в столиці більшовський заколот, що ввійшов в історію як «Січневе повстання».

А в той час в Києві…

«Січневе повстання» (29 січня — 4 лютого) — збройний виступ у Києві, організований Київським комітетом більшовицької партії проти Центральної Ради та Української Народної Республіки під час наступу військ радянської Росії на Київ.

28 січня-7 лютого 1918 року у Києві відбувались VIII загальні збори Центральної Ради. 1 лютого вона звернулась до киян з відозвою, у якій повідомляла, що урядові сили контролюють усі ключові установи міста; закликала робітників припинити страйк, від якого найбільше потерпає населення міста; обіцяла вирішення найближчим часом пекучих потреб робітництва та проведення широких соціально-економічних реформ.

Становище почало виправлятись після 1 лютого, коли до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, що відступав під ударами військ Муравйова, та Гордієнківський полк, який привів з Північного фронту полковник Всеволод Петрів.

2 лютого повстання на вулицях Києва було придушене, тримався лише його головний оплот — завод «Арсенал». Після кровопролитного штурму він був взятий військами Симона Петлюри ранком 4 лютого.

Пізніше більшовики поширили брехливі відомості, ніби українські вояки розстріляли у дворі «Арсеналу» 300 його захисників. Гайдамаки, які зазнали значних втрат від кулеметного вогню арсенальців, дійсно спочатку хотіли розстріляти полонених. Але цьому завадив Петлюра.

З реконструкції бою за завод “Арсенал”. Джерело: Цензор.НЕТ

4 лютого семитисячна російська більшовицька армія вийшла до Дарниці та спробувала перейти Дніпро, але була зупинена вогнем кулеметів українських частин з високого правого берега.

Російські більшовики встановили у Дарниці 10 важких і 33 легкі гармати і почали обстрілювати столицю. Через день Муравйов наказав «підсилити канонаду, громити безжалісно місто». Бомбардування Києва тривало п’ять діб, спричиняючи численні жертви серед киян, руйнування і пожежі (зокрема, згорів будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського).

7 лютого члени Центральної Ради зібралися на засідання. За спогадами голови комісії для розгляду законодавчих внесень Миколи Ґалаґана, ввечері депутати, стоячи у сесійній залі «одягнені і з шапками в руках», проголосували за закон про восьмигодинний робочий день і робітничий контроль на підприємствах.

Вранці 8 лютого січові стрільці, що захищали Михайлівський Золотоверхий монастир, відійшли до Педагогічного музею, і під їхньою охороною уряд і частина членів Центральної Ради виїхали до Житомира. Впродовж того дня козаки та гайдамаки з боями відступали Хрещатиком і нинішнім бульваром Тараса Шевченка на Брест-Литовське шосе (тепер – проспект Перемоги) і далі до Святошина. На світанку 9 лютого частина з них вирушила на Ірпінь, інші – до Василькова.

 Більшовицька “свобода”. Видання: Ґедз (Київ). 1918. № 3. С. 1.

Лічені години…

Лічені години залишались до підписання договору. 7-8 лютого у Києві ще були українські військові і тривали запеклі бої. Олександр Севрюк (голова дипмісії УНР у Брест-Литовську після В. Голубовича) залишив спогади про ці дні та години:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

«Переговори добігали вже кінця. Власне кажучи, вони вже скінчилися, бо в усіх спірних питаннях досягли згоди й треба було тільки порозумітися щодо редакції деяких статей договору, що швидко можна було поладнати, й після цього залишалося виготовити тільки грамоти.

6-го лютого ми заснули з легшим серцем, бо нарешті нібито вдалося переконати графа Черніна (представник Австро-Угорщини) в тому, що Центральна Рада все ще в Києві, і він остаточно згодився підписати мир…

Отож 7-го вранці почув я враз від нього телефоном, що він вирішив – і Троцький з цим годиться! – послати на Україну комісію з метою встановити, чи дійсно в Києві все ще існує влада Центральної Ради. Слухаючи це, я відчував, що холодний піт виступає в мене на чоло.

Правда, в той день у Києві існувала ще влада Центральної Ради, але, згідно з нашими відомостями, за день-два – у кожному випадку, до приїзду цієї комісії, – українського уряду в Києві вже не буде. Що робити?…

– Пане Севрюк! З комісії нічого не вийде. Той Троцький, що вранці годився, тепер уже відмовився дати свого делегата.

– Шкода! – відповідаю я.

– Чи Ви готові? Чи можемо сьогодні підписати?

– Не думаю, щоб ми сьогодні встигли. Але завтра, як тільки все буде готове, ми можемо підписати.

Почалось 9-го лютого. Безконечні телефонні запити німців. Вони нервувалися більше, ніж ми, хоч, правдоподібно, тоді ще не знали про Київ того, що знали ми. Вже почали збиратися в урочисто прибраній залі делегати, дорадники, журналісти, фотографи, гості. Коли ми ввійшли в залу, світло й магній осліпили нас; затріскотіли фотографічні й фільмові апарати….

Нарешті всі формальності полагоджені. У ясну, зоряну ніч верталися ми до нашої хати з першими грамотами нашої держави…»

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Підписання Берестейського мирного договору між представниками УНР і країн Четвертного союзу, першого мирного договору Першої світової війни. 9 лютого 1918 р.

Лев Троцький нервуючи в цей час телеграфував Леніну:

_______________________________________________________________________________________________________________________________

Петроград. Смольний. Леніну. 9 лютого

Договір з Радою готовий. Підписання його можна чекати з години на годину. Лише точні і перевірені дані, що Київ в руках радянської влади, могли б зашкодити цьому. Дайте знати на Україну, що підписання договору забезпечить центральним державам можливість постійно втручатись в долю України. Лише негайне і остаточне знищення Ради може зірвати змову проти українського народу.

Троцький.

_______________________________________________________________________________________________________________________________

І хоча 9 лютого народний секретар УСРР М.Скрипник направив Л.Троцькому повідомлення про взяття Києва, а наступного дня урядова телеграма про перемогу влади рад в Україні і переїзд до Києва Народного секретаріату надійшла до Петрограда, Берліна, Відня, Будапешта, Бреста, для ходу і підсумків переговорів вона вже нічого не означала.

9 лютого 1918 р. була підписана мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з іншого. Ця угода стала першим мирним договором у Першій світовій війні 1914-1918 рр.

9 лютого між УНР та Центральними державами було укладено мирний договір. Німеччина та її союзники визнали незалежність України і в обмін на поставки продовольства зобов’язалися надати військову допомогу у війні з більшовиками. А невдовзі розпочався наступ українських, німецьких та австрійських військ на схід.

Мінськ-ІІ

Пройде менше як 100 років – і схожість Бресту відбудеться у Мінську-ІІ. Тоді так, як і захопити Київ будь-якою ціною, росіяни хотіли захопити Дебальцеве. Для того, щоб Путін на переговорах мав козиря в рукаві, на це містечко кидалися все нові і нові сили.

Начальник Генерального штабу Збройних Сил України генерал армії Віктор Муженко розповідав, як його розмова з генералом РФ про Дебальцеве позначилася на переговорах у Мінську.

“Президент зв’язався зі мною ввечері 11 лютого. Вже йшли переговори в Мінську. Там у складі російської делегації був генерал-лейтенант Картаполов, начальник головного оперативного управління – заступник керівника Генштабу ЗС РФ. Він нібито підтверджував заяву президента Росії Путіна про те, що всі угруповання наших військ в районі Дебальцевого оточені. Наскільки я знаю, Президент після цього взяв паузу і вийшов. Він подзвонив мені. Це було десь 20:35 – 20:36. Розмова тривала 3-4 хвилини. Я доповідаю: “Заяви Росії не відповідають дійсності. Ситуація під контролем. У нас є можливість підвозити туди боєприпаси і здійснювати евакуацію”, – згадував Муженко.

Віктор Муженко

Далі, за його словами, вони з Порошенком вирішили, що необхідне документальне підтвердження.

“Я дав команду офіцерові сфотографуватися біля Головпоштамту в центрі Дебальцевого, і він цю фотографію потім вивіз звідти в Спільний центр на нашу сторону в Соледар. Це було підтвердженням того, що ми маємо можливість повідомлення з угрупованнями, які розташовані в Дебальцевому, Дебальцеве перебуває під нашим контролем”, – зазначав начальник Штабу.

Муженко додав, що близько 21:00 попросив з’єднати його з Картаполовим, який заявив, що сили АТО в оточенні, а Генштаб підлеглі обманюють.

“Я запитав, чи є у нього впевненість у тому, що його підлеглі його не обманюють. Сказав, що можу підтвердити нашу позицію фотофактами».

Він каже: “Ну, фото могли зробити раніше”.

Я кажу: “Мені буквально 10 хвилин тому доповіли, що звідти вивезли поранених і завезли боєприпаси”.

Він каже: “Ну, боєприпасів у вас достатньо, а поранених вивезли за домовленістю, щоб пропустили”.

Я кажу: “Ну якщо у вас є сумніви, то я вас запрошую завтра зустрітися в Дебальцевому, і тоді на місці з’ясуємо, у кого інформація не відповідає дійсності”. Після цього тон у розмові змінився, і він пішов на ту нараду”, – розповідав начальник Генштабу.

“Я так зрозумів, що після цього в Мінську змінився тон: з ультимативного – на пошук конструктиву для виконання тих пунктів, які були запропоновані”, – резюмував Муженко.

Один із учасників Мінських переговорів, колишній французький президент – Француа Олланд у свої книзі спогадів також ділиться цікавими відомостями про перебіг перемовин у лютому 2015 року.

З них чітко прослідковуються ті самі тези росіян, що були і у Брест-Литовську, а саме – захопити Дебальцеве  (Київ – у випадку 1918 року), щоб спекулювати на цьому та диткувати свої умови, а також словами самого ж Путіна розбивається міф про «іхтамнєтов».

Книга спогадів Француа Олланда

«Наміри Владіміра Путіна були цілком очевидними, — згадує Олланд. — Він хотів зберегти свій вплив на російськомовні регіони та максимально послабити проєвропейську владу в Києві. Після провалу режиму припинення вогню бої між українським військом та парамілітарними сепаратистськими загонами зайнялися з новою силою». Західні переговірники сподівалися «припинити стрілянину та знайти компроміс, який зберіг би територіальну цілісність України». Але, розповідає Олланд, конференція тривала нескінченно й була безрезультатною: це відповідало цілям російської сторони.

«Я швидко зрозумів, що Путін хоче виграти час і відтермінувати припинення вогню на якомога пізніший час, щоб дати змогу сепаратистам оточити українську армію та завоювати додаткові позиції, — пише Француа Олланд. — Разом із Анґелою Меркель ми пропонуємо відновити переговори у вужчому форматі, відмовитися від вечері та якнайшвидше взятися до роботи…»

«…Порошенко з Путіним постійно підвищували голос один на одного. Російський президент був так рознервувався, що став погрожувати остаточно розчавити військо свого візаві. Це виказало, що російські війська на сході України є. Путін спохопився та взяв себе в руки».

Переповідаючи хід переговорів, колишній французький лідер наголошує, що просувалися вони дуже повільно, із купою заперечень, які було непросто узгоджувати. «О сьомій ранку після безсонної ночі Путін і далі чіплявся за те, щоб перенести припинення вогню на пізніше, — згадує Олланд. — Щоб домогтися результату, ми аргументували антиросійськими санкціями, що вже проголошені. Він вдавав, ніби не розуміє або не чує, про що ми. Врешті узгодили, що припинення вогню настане через чотири дні, затим — відведення важкої зброї та обмін полоненими. Автономію провінцій відхилено. Аж раптом Путін заявив, що треба проконсультуватися з ватажками сепаратистів. Їхні емісари теж у Мінську. Де саме? У якомусь готелі чи в сусідньому з нами кабінеті? Принаймні ми їх так і не побачили».

«Анґела Меркель крижаним тоном пообіцяла Путіну тривалу ізоляцію, — розповідає Олланд. — Той завагався та все шукав, як виграти час… Його мета — максимально послабити Київ, сподіваючись згодом побачити при владі команду, поступливішу російським інтересам і віддаленішу від Євросоюзу. Найбільше він не хоче вступу України до НАТО та отримання нею зброї, яка могла б змінити баланс сил. Путін виходить подзвонити. Через кілька хвилин він повертається та повідомляє, що сепаратисти — ті самі, про яких він казав уранці, мовляв, їх не знає, — згідні».

Показовий обмін поглядами між агресором та Президентом України, який ілюструє труднощі Мінських перемовин

Олланд дуже яскраво охарактеризував сучасну гібридну війну Росії, яка дуже схожа до подій 100-річної давності:

«Компроміси, що їх ухвалюють під гарячу руку, необхідні, але вони не вирішують суті проблеми: крихкий мир встановлюється, нав’язані росіянами реалії стають нормою. Війну вдається вповільнити, але домінування вкорінюється. Путін залякує, щоб зручніше вести переговори. Він не завойовує, а відкушує території, ковток за ковтком».

Після Бресту

Та повертаючись до Бресту. Згідно з договором, УНР визнавалась Центральними державами, отримувала військову допомогу для боротьби із більшовиками та виходила із Першої світової війни.

Відповідь радянської Росії не забарилася. Менш ніж за тиждень Всеросійський центральний виконавчий комітет ухвалив резолюцію, якою оголосив “поведінку делегації колишньої Української ради актом зради щодо революції та оголосив недійсним той договір, який уклали з німецьким урядом агенти української буржуазії”. На своє попереднє визнання самостійності УНР та навіть на те, що у її “радянській” версії формально існував свій “уряд”, у Раднаркомі навіть не зважали.

Утім, вже на початку березня 1918 року радянська Росія сама уклала з Німеччиною та її союзниками мирний договір. За його умовами, вона, серед іншого, зобов’язалася “негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою та державами Четверного союзу. Територія України невідкладно очищується від російських військ та російської червоної гвардії”. Але виконувати свої зобов’язання більшовики не поспішали. У війні проти України у хід пішли нові “гібридні” елементи.

Ще у лютому більшовики оголосили про утворення в Одесі та на Донеччині й Криворіжжі двох нових радянських “республік”. Формально обидві вони не були визнані Раднаркомом. Однак це не завадило тому вдавати, нібито ці території є окремими “державами”, які не входять до складу УНР, а тому, мовляв, умови Брестського миру на них не поширюються.

Паралельно російські червоні війська, які були на окупованій ними частині території України, терміново намагалися перетворити на “місцеві” українські загони. Як стверджував Ленін:

“рішуче та безумовне перелицювання наявних на Україні наших частин на український спосіб – таке тепер завдання. Потрібно заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, – він повинен називатися просто Овсієнком. Те ж саме потрібно сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посаді) та інших”.

Володимир Ленін, 1918 рік

Однак увести в оману німців та українців більшовикам не вдалося. Наступ було продовжено, і вже до початку травня 1918 року вся територія України була звільнена від червоних російських військ.

“Ніяких військ РРФСР на Україні немає”: друга війна радянської Росії проти України

З втратою України більшовики не змирились. За угодою у Бресті радянська Росія формально визнала незалежність УНР та розпочала з її продовжувачем – Українською державою гетьмана Скоропадського – переговори про укладення мирного договору та встановлення кордону.

Та водночас Москва активно готувалася до реваншу. У нагоді став досвід, набутий під час нещодавньої “гібридної” агресії проти України. Тому більшовики й удруге почали діяти тими ж самими перевіреними методами. Історія повторювалася мало не до дрібниць.

Спочатку, як і в листопаді 1917 року, була зроблена спроба захопити владу “зсередини”. Для цього улітку 1918 року у Москві з ініціативи більшовицького ЦК було таємно скликано установчий з’їзд компартії України.

Попри свою назву, ця організація не була ані самостійною, ані, тим паче, “українською” політичною силою. По суті, то був лише регіональний осередок російської більшовицької партії, якому відводилася роль прикриття агресивних намірів Москви здобути контроль над Україною. В установчих документах КП(б)У це подавалося як боротьба “за революційні об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки на шляху до створення всесвітньої пролетарської комуни”.

Утворений рішенням установчого з’їзду Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет вже на початку серпня видав “наказ” про початок загального збройного повстання на території України.

Однак далі декларацій справа не пішла: замість очікуваного “загального” повстання все обмежилося поодинокими виступами на Чернігівщині і Полтавщині, які швидко придушили німецькі та українські війська. Як і минулого року, розхитати ситуацію “зсередини” руками самих українців не вдалося. І тому вже за два дні військово-революційний комітет свій попередній наказ про повстання скасував.

Утім, це не означало, що Москва та її поплічники відмовилися від своїх намірів. Вони лише змінили тактику, перейшовши до наступного, також випробуваного у 1917 році етапу “гібридної” агресії. Наприкінці літа 1918 року уздовж російсько-українського кордону у так званій “нейтральній зоні” розпочалося накопичення військових загонів.

Формально це робилося за вказівкою військово-революційного комітету, що дозволило Раднаркому уникнути прямих звинувачень у порушенні Брестського миру. Але на практиці і формуванням, і озброєнням, і забезпеченням червоних загонів займався саме більшовицький уряд. Як і у 1917 році, ці загони, попри свою відносно невелику чисельність, мали “прийти на допомогу” українським “робітникам і селянам”, які у потрібний час нібито з власної ініціативи мали “повстати” проти Києва і одночасно стати ширмою для вторгнення червоних російських військ.

Якийсь час від переходу до активної фази агресії більшовиків стримувала німецька армія, частини якої все ще була на території України. Однак дві події, які майже одночасно сталися у листопаді, відіграли роль пускового гачка нової “гібридної війни”.

Німеччина зазнала поразки у Першій світовій війні та капітулювала. За умовами перемир’я, її війська мали евакуюватися з усіх територій на сході, включаючи Україну. Підлягав денонсації і Брестський договір. У самій же Україні почалося повстання проти Скоропадського, яке призвело до падіння Гетьманату та відновлення УНР. Тож більшовики нарешті отримали давно очікуваний привід і перейшли у наступ.

Щойно звістка про капітуляцію Німеччини досягла Москви, Раднарком наказав готувати війська до вторгнення в Україну. 13 листопада Всеросійський центральний виконавчий комітет своєю постановою оголосив Брестський мирний договір недійсним та оголосив, що “трудящі маси” України та інших держав та територій колишньої Російської імперії “покликані нині самі вирішувати свою долю”.

Німецький патруль на вулицях Києва

І хоча “за трудящими націями всіх народів” учергове було задеклароване право на самовизначення, але самі більшовики розглядали його виключно як “установлення на їхніх землях соціалістичної влади робітників і селян”, у чому “повну та таку, що йде до кінця, підтримку” мала надати радянська Росія.

Від декларацій до справ перейшли швидко. Вже за кілька днів спільним рішенням більшовицького уряду та ЦК для війни проти України було утворено так звану “особливу групу військ Курського напрямку”. До неї увійшли раніше сформовані у “нейтральній” зоні червоні загони.

Координувати дії групи мала спеціальна військова рада, одним з членів якої призначили вже відомого Антонова-Овсієнка. Для зовнішнього прикриття агресії скористалися вже перевіреним методом – створенням “паралельного” уряду. Як писав Ленін у телеграмі головнокомандувачу російських військ Йоакиму Вацетісу, “з просуванням наших військ на захід та на Україну створюються обласні тимчасові Радянські уряди, покликані укріпити Ради на місцях. Ця обставина має той хороший бік, що забирає у шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати просування наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цього наші війська були б поставлені у окупованих областях у неможливе становище, і населення не зустрічало б їх як визволителів”.

Тож так само, як і рік тому, оголосити війну Україні мав від свого імені утворений більшовиками черговий “паралельний” уряд. Утім, цього разу були деякі показові відмінності. За браком часу більшовики обійшлися без формальностей у вигляді “з’їздів рад”. А про своє існування та про початок боротьби проти української влади і створення так званої “Української радянської армії” новоспечений “Тимчасовий робітничо-селянський уряд України” оголосив навіть не з території України, нехай навіть формально окупованої червоними військами, а з російського Курська.

Однак найкрасномовніше про маріонетковий характер “українського” “уряду” свідчили його власні документи. До прикладу, у одній з перших постанов зазначалося, що: “Тимчасовий робітничо-селянський уряд України створений за постановою ЦК РКП [Російської комуністичної партії], є його органом та втілює усі розпорядження та накази ЦК РКП безумовно.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, не будучи, по суті, самостійним, не створював та не збирається створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду Курського напрямку “Реввійськрадою Української радянської армії” виключно для того, аби можна було говорити про радянську армію України, а не про наступ російських військ, тобто продовжувати ту політику, яка була розпочата утворенням Тимчасового робітничо-селянського уряду України”.

12 грудня червоноармійські загони з території Росії вторглися на територію України, зайнявши Новгород-Сіверський, Шостку та низку інших населених пунктів. 21 грудня розпочався наступ на Харків.

Ще за три дні Наркомат закордонних справ радянської Росії оприлюднив постанову про те, що “за анулюванням Брестського мирного договору Україна не визнається більше Радянським урядом Російської Республіки самостійною державою”.

Утім, навіть після цього Раднарком офіційно не оголосив війну УНР, хоч сама війна по факту тривала вже майже два тижні. А на ноту протесту міністра закордонних справ УНР Володимира Чехівського, який вимагав пояснень, на якій підставі відбувається  наступ більшовицьких військ на Україну, надійшла відповідь у стилі про “місцевих шахтарів і трактористів”.

“Ніяких військ РСФРР на Україні немає, – писав більшовицький нарком закордонних справ Георгій Чичерін. – Воєнні дії на українській території на даний час відбуваються  між військами Директорії та військами Українського радянського уряду, який є повністю незалежним”. Майже через сто років майже ті самі слова повторюватимуть щодо чергової російсько-української “гібридної війни” сучасні кремлівські керманичі.

Георгій Чичерін

Однак керівники УНР балачкам про війська “незалежного” від Москви уряду та “громадянську війну” в Україні між робітниками та селянами і “буржуазією” не повірили.

“Директорія, – йшлося у їхньому листі до Москви, – ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою цих “большевицьких совітів” захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів”.

Спроби переговорів із Раднаркомом не дали результату. І тоді у середині січня 1919 року в умовах триваючої агресії уряд УНР оголосив війну радянській Росії. Чим остаточно розв’язав руки більшовикам, яким більше не було потреби приховувати присутність російських червоних військ на території України.

До кінця січня було окуповано майже всю Лівобережну Україну. На початку лютого більшовики зайняли Київ – столицю УНР, куди переїхав “паралельний” уряд. І вже до літа більша частина України була окупована російськими червоними військами.

Армія УНР продовжувала чинити опір більшовицькій агресії. Двічі – у 1919 році разом із силами Галицької армії та у 1920 році разом із поляками – їй вдалося вибити більшовиків із Правобережної України та звільнити Київ.

На окупованій червоними території спалахували повстання селян та місцевих отаманів. Свою війну із більшовиками вели також білогвардійці та сили держав Антанти. Однак сили виявилися нерівними.

Після кількох невдалих спроб переломити хід війни залишки армії УНР відступили за Збруч та були інтерновані. А навесні 1921 року у Ризі урядами радянської Росії та Польщі за участі маріонеткового “Українського радянського уряду” було укладено мирний договір.

Друга “гібридна війна”, яка тривала майже два роки, закінчилася поділом території України, внаслідок якого Східна Україна фактично опинилася під радянською окупацією.

Комуністична пропаганда усіляко заперечувала агресію червоної Москви проти України. Однак деякі країни західного світу навіть у радянські часи називали речі своїми іменами.

Ще у 1959 році Конгрес Сполучених Штатів ухвалив спеціальний закон, яким констатував, що «імперіалістична політика Радянської Росії призвела, шляхом прямої та непрямої агресії, до втрати національної незалежності Польщі, Угорщини, Литви, України…».

Як бачимо, і тоді, і зараз ворог використовує ті самі методи війни. Cучасні російські політики навіть говорять фразами своїх попередників-більшовиків.

Та змінилася Україна. Роки боротьби за нашу незалежність і самостійність, мільйони тих, хто поклав на вівтар цієї свободи своє життя, – не стали даремними.

Ми тепер міцна і сильна країна, що чітко йде до своєї мети. І українці стали свідомою, просвітленою і, за висловом Чикаленка, «вже добре провареною нацією». Принаймі, в це хочеться вірити…

Українсько-польська розмова про історію: обережний оптимізм

Українсько-польська розмова про історію: обережний оптимізм

Картинки по запросу "польща інститут нац пам'яті"
Узимку 2018 року польський парламент ухвалив зміни до закону про Інститут національної пам’яті. Інституту надавалися повноваження здійснювати слідчо-прокурорські функції у розслідуванні так званих «злочинів українських націоналістів та українських колаборантських формувань Третього Райху». До таких було віднесено злочини, «вчинені українськими націоналістами у 1925-1950 роках, у формі застосування примусу, терору чи інших форм порушення прав людини, проти осіб чи груп осіб, а так само проти польського народу», а також «участь у знищенні єврейського народу чи геноцид мешканців ІІ Речі Посполитої на території Волині та Східної Малопольщі». За «публічне та всупереч фактам» заперечення таких злочинів порушників могли піддати штрафу або позбавленню волі на строк до 3 років.

Джерело – Лівий берег 

Автор: Сергій Рябенко – юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті, представник України в International Justice for the Co

Будівля Інституту Національної Пам’яті у Варшаві Фото: Gazeta Wyborcza

Крім того Інститут національної пам’яті мав опікуватися й питаннями «захисту доброго імені Речі Посполитої та польської нації». За рішенням законодавця до таких було віднесено протидія публічному та всупереч фактам покладанню на польську націю чи Польську державу відповідальності за вчинені Третім Райхом «нацистські злочини, визначені статтею 6 статуту Нюрнберзького трибуналу, або інші злочини проти миру, людяності чи воєнні злочини», або ж применшення відповідальності виконавців тих злочинів. На порушників цієї норми чекала така сама відповідальність, а якщо їхні дії були вчинені не навмисно – то позбавлення волі замінялося обмеженням. Формальний виняток було зроблено лише для творчої та наукової діяльності.

Закон наразився на критику. Свої заперечення проти нього висловили Держава Ізраїль, Державний департамент Сполучених Штатів та Україна. Кожна з сторін мала для того власні підстави та аргументи. Але польський президент Анджей Дуда підписав ухвалені парламентом зміни. Та водночас скерував подання до Конституційного Трибуналу із проханням перевірити на відповідність Конституції норми, які стосувалися так званих «злочинів українських націоналістів» та вживання у законі терміну «Східна Малопольща».

Упродовж 2018 року тиск на офіційну Варшаву з боку закордонних партнерів продовжувався. Улітку польська влада змушена була піти на певні компроміси. Рішенням парламенту з закону про Інститут національної пам’яті було виключено норми, які стосувалися «захисту доброго імені» польської нації та держави та «декриміналізувано» відповідні статті.

Архів Інституту Національної Пам'яті
Архів Інституту Національної Пам’яті Фото: Instytut Pamięci Narodowej

А от так звані «антибандерівські» норми залишилися чинними. Лише майже через рік – 18 січня 2019 року Конституційний Трибунал нарешті оголосив свій вердикт. Вживані у законі терміни «злочини українських націоналістів» та «Східна Малопольща» було оголошено неконституційними. Трибунал встановив, що ця дефініція «злочини українських націоналістів» є недостатньо чіткою та не дозволяє встановити конкретне коло осіб та організацій, які вона включає. А це унеможливлюватиме її застосування для кримінального покарання порушників закону. Те саме стосувалося і назви «Східна Малопольща».

Тож з моменту оголошення Трибуналом свого рішення відповідні норми закону втратили чинність.

Отже чи можна говорити, що проблему «антибандерівського» закону у Польщі нарешті вирішено? Частково це дійсно так. Вердикт Конституційного Трибуналу усунув деякі вади минулорічного рішення польського парламенту. А разом з тим зміст рішення суддів та їх аргументація ще яскравіше висвітила вади ухваленого закону.

Трибунал оголосив неконституційним вживаний у законі термін «Східна Малопольща». Фактично у цій частині судді погодилися з аргументацією президента Дуди, який у своєму поданні зазначив про відсутність «правового визначення цього поняття», зокрема, «визначення кордонів Східної Малопольщі». А отже на практиці у кримінальному провадженні застосування цього терміну було б проблематичним. Однак виключивши з закону «Східну Малопольщу», Трибунал натомість нічого не сказав про інше вживане у ньому «географічне» поняття – Волинь, визначення якому законодавець так само не надав. Тому постає цілком закономірне питання – про яку саме територію йдеться? Чи мається на увазі сучасна Волинська область України, а чи мова йде про Волинське воєводство у складі міжвоєнної Польщі, яке також включало сучасну Рівненську та північні райони Тернопільської областей, але не охоплювала ряд північних громад Волинської області? Чи ж йдеться узагалі про «історичну» Волинь, до якої у різний час відносилися південь Берестейщини, західна Житомирщина і навіть частини Підляшшя та Хмельницької області? Відповідь на це питання ані польський законодавець, ані Трибунал не дають.

Фото: EPA/UPG

Ніяким чином не прояснює рішення Трибуналу і питання, що робити, якщо йдеться про «заперечення злочинів», вчинених поза межами Волині, скажімо, на Галичині, Холмщині або взагалі у «материнській» Польщі? Формально за законом порушник за це жодної відповідальності не несе. А отже волею законодавця жертви злочинів на Волині опинилися у, скажімо так, «привілейованому» становищі порівняно із жертвами таких самих злочинів, вчинених у інших регіонах. Подвійні стандарти?

Схожа проблема із «українськими націоналістами». Якщо читати рішення буквально, то судді виключили з двох статей закону відповідний термін та похідні від нього. Натомість лишилися «злочини українських колаборантських формувань Третього Райху», які так само не мають чіткого визначення. А отже знов неясно, кого саме мав на увазі законодавець. Чи йдеться виключно про військові, безпекові, поліцейські та інші «силові» підрозділи на німецькій службі, чи також про місцеві управи та інші «цивільні» адміністрації на окупованій території? Чи мова йде про структури, до складу яких входили лише українці, чи ті, які сформовано саме на території України незалежно від назв та національного складу? І, нарешті, чи в розумінні закону «колаборантами» є лише структури, які сформовані німецькою окупаційною владою, чи також ті, які формально німцям не підпорядковувалися, однак в окремих «тактичних» питаннях могли з ними взаємодіяти, як от «Поліська Січ» отамана Бульби-Боровця? На жаль і тут, ні законодавець, ні судді не дають відповіді.

Є також питання, навіщо знадобилося виокремлювати «українські» колаборантські формування від нацистського режиму та його злочинів? Адже хоча кримінальну відповідальність за ці злочини несуть їх організатори та виконавці, але «політична» цілком і повністю лежить на «владі», яка контролювала відповідну територію – нацистській адміністрації Райху. І як бути із запереченням злочинів, вчинених не «українськими», а до прикладу, «російськими», «білоруськими», «кавказькими», «середньоазійськими» чи навіть «польськими» колаборантськими формуваннями на німецькій службі? Чи за законом їх слід розглядати як «заперечення» злочинів нацистського режиму? Якщо так, то незрозуміло, в чому потреба виокремлення в самостійну групу «українців»? Складається враження, що законотворці всупереч фактам та можливо самі того не бажаючи підіграли авторам радянсько-російських міфів про українців як «чемпіонів» з колаборації серед народів колишнього СРСР.

Якщо ж це не так, то що: тоді за законом заперечувати злочини інших, “неукраїнських” колаборантів є допустимим? Як не крути – і в одному, і в другому випадку маємо справу з подвійними стандартами.

Фото: EPA/UPG

Тож у підсумку рішення Конституційного Трибуналу хоча й виправило деякі вади минулоріч ухваленого закону, однак повністю, на жаль, всі суперечливі питання не усунуло. Очевидно тепер своє слово має сказати польський парламент, в компетенції якого внести до закону необхідні зміни.

Але загалом у контексті подальших польсько-українських стосунків останнє рішення конституційних суддів Польщі дає привід для обережного оптимізму. І сподівання на те, що здоровий глузд і прагматизм нарешті почнуть брати гору над популізмом.

Ще дещо про Парослю. Пошуки тривають

Ще дещо про Парослю. Пошуки тривають

“…стало відомо: хтось порубав жителів Парослі…Чув, як мій дід якось балакав з сусідом. Подейкували, що ті, озброєні, послали у Парослю своїх розвідників, а їх там місцеві вбили чи щось таке. Яка там форма! Хто у чому: хто у постолах, хто у маринарці, хто у куфайці, як звичайні мужики, але всі зі зброєю”.

Джерело – Історична правда

Автор – Сергій Рябенко, співробітник Українського інституту національної пам’яті

Колонія Паросля на фрагменті довоєнної польської мапи

Від “Історичної правди”: Цей текст є логічним продовженням розслідування вбивства польських жителів колонії Паросля, яке автор почав у статті “Що сталося в Парослі? Хто приніс смерть у польську колонію на Волині”.  

У сучасній польській історіографії одним з перших епізодів польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни вважається вбивство мешканців колонії Паросля на Рівненщині.

Цю подію часто намагаються пов’язати з першими збройними акціями українських повстанців проти нацистів. Ідеться, насамперед, про напад сотні Григорія Перегіняка – “Коробки” на німецьку комендатуру містечка Володимирець у лютому 1943 року.

За твердженням Ґжеґожа Мотики: “до рангу трагічного символізму зростає той факт, що перша збройна операція УПА проти німців була тісно пов’язана з першим масовим убивством поляків, учиненим у рамках так званої антипольської акції“.

Такий підхід у останні роки набув значної популярності не лише у середовищі “кресових” та правих організацій, але навіть серед польського політикуму та у колі істориків.

“Бандерівці з банди Петра Нетовича…”

Спроби пов’язати вбивство мешканців Парослі з діяльністю українських повстанців не обмежуються лише сотнею Перегіняка. Згідно зі ще однією версією до події начебто був причетний загін такого собі Петра Нетовича.

Ця інформація нещодавно з’явилася на деяких польських кресових сайтах, а також на російських пропагандистських та сепаратистських ресурсах. Не оминуло її увагою навіть офіційне друковане видання російського парламенту.

Зразок творчості ветерана винищувального батальйону НКВД у Західній Україні Едварда Пруса – книжка «Операція “Вісла”». Саме у передмові до неї уперше згадується про так званий «загін Петра Нетовича»

Усі повідомлення про Нетовича та його загін доволі однотипні. Левову частку у них займає опис різноманітних тортур та знущань над мешканцями Парослі.

Стверджується, що: “9 лютого 1943 року бандерівці з банди Петра Нетовича під виглядом радянських партизанів увійшли до польського села Паросле поблизу Володимирця Ровенської області“, а потому почали знущатися та вбиватися населення колонії. Однак у жодному з випадків не вказується, звідки ця інформація була взята.

Як вдалося з’ясувати, уперше інформація про Нетовича зустрічається у книзі польського дослідника Едварда Пруса “Операція “Вісла”. Факти – фікції – рефлексії”.

У ній автор передмови – польський священик Генрик Янковський стверджує, що “перше масове вбивство сталося 9 лютого 1943 року у селі Паросля Сарненського повіту, коли банда УПА, діючи підступом, видаючи себе за партизанів, зарубала, заколола або застрелила 143 особи, піддавши багатьох з них, у тому числі дітей, витонченим тортурам. Керував бандою знаний у тих краях син попа – Петро Нетович“.

Надалі інформацію про Нетовича поширили польські дослідники Владислав та Ева Семашки у книзі “Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти населення польської Волині 1939-1945”.

Як вони пишуть: “син православного священика з села Каноничі (ґм. Володимирець) Петро Нетович, комендант УПА у Володимирецькому районі”. В іншому місці вказується, що “перед різаниною [вбивством у Парослі – С. Р.] у будинку українського селянина Житнюка у селі Дубівка (ґм. Володимирець) ймовірно відбулася нарада керівників боївок УПА з Нетовичем”.

Однак Янковський як автор згадки про Нетовича сам не був безпосереднім очевидцем подій. Жодного джерела походження своєї інформації він також не наводив. У відомих на сьогодні повстанських або радянських документах командира УПА або члена ОУН на Володимиреччині з таким прізвищем або псевдо виявити не вдалося.

Немає на нього кримінальної справи у архівах колишніх комуністичних спецслужб. І так само про існування Петра Нетовича не відомо жодному з дослідників українського визвольного руху на Рівненщині та Волині, з якими мені доводилося спілкуватися.

Тож очевидно маємо справу або з помилкою у прізвищі, або з вигаданим персонажем, який насправді не мав стосунку до Парослі. А поширення однієї і тієї самої “цитати” про загін Нетовича на російських пропагандистських ресурсах в умовах триваючої війни на сході України надто вже нагадує спрямований інформаційний вкид.

Про “сина попа”

Інформацію про Парослю можна знайти у документах радянських партизанів, які діяли на Рівненщині. Так у повідомленні командира одного з загонів Михайла Корчева зазначається, що:

У районі Висоцьк, Домбровиця та Володимирець почали діяти націоналісти. Керівник цих районів мені відомий: Висоцьк – керує Савицький, секретар районної управи, Думбровиця – Пінькевич – син попа, Володимирець – Супоркевич – син попа – українець 37 років, чорний, лисий, має 150 людей.

Діє 9.2.43 року в сел[і] Поросня (польська колонія). 4 години знищив 180 люд[ей] поляків. Били сокирами, Володимирецький район. Цього ж числа в один час у селі Сохи Домбровицького району знищено 30 родин поляків. За всією вірогідністю з цієї партії. Зараз його загін знаходиться в районі Думбровиць – Сарни“.

Документ не містить дати. Однак за змістом можна встановити, що він складений у лютому 1943 року, ймовірно доволі близько до подій.

Виявити керівників бандерівського підпілля на Володимиреччині на прізвище або псевдо “Супоркевич” наразі не вдалося. Однак на думку історика Ігоря Марчука мова може йти про сина священика Дем’яна Шиприкевича. Це прізвище, хоча й у спотвореному вигляді – Шупришкевич (Szupryszkiewicz) або Шепелькевич (Szepielkiewicz) – також наводиться у книзі Семашків.

Повідомлення НКВД, у якому згадується агент «Евлагий» – колишній керівник Володимирецького районного проводу ОУН, син священника Дем’ян Шиприкевич. Галузевий державний архів Служби безпеки України, Рівне, фонд 2, підфонд 32, опис 9, справа 27.

Інформацію про нього зустрічаємо в одному з документів радянських спецслужб. Так, у період німецької окупації Шиприкевич кілька місяців очолював Володимирецьку районну управу. У серпні 1941 року керівник Сарненської округи ОУН Іван Литвинчук – “Дубовий” призначив його керівником Володимирецького районного проводу.

Однак “в ролі районного провідника ОУН “Евлагий” [агентурний псевдонім Дем’яна Шиприкевича – С. Р.] перебував до квітня 1942 року, а потім з Володимирецького району втік у зв’язку зі спробою гестапо арештувати його, і за деякий час виїхав до м. Дніпропетровськ“.

І вже з червня 1942 року по лютий 1944 року як особистий секретар свого двоюрідного брата священника УАПЦ Геннадія Шиприкевича перебував разом із ним у Дніпропетровську (нині – Дніпро), Луцьку та Володимирі-Волинському. До УПА Шиприкевич потрапив лише влітку 1944 року на території Волині, а вже у серпні був мобілізований до Червоної армії.

Тому в лютому 1943 року Шиприкевич не міг ані очолювати Володимирецький провід ОУН, ані керувати повстанськими загонами на цій території. Варто також зазначити, що в доповідній записці командирів радянських партизанів з Рівненщини за травень 1943 року керівником Володимирецького проводу вказана зовсім інша особа – Андрій Муха.

Наказ про нагородження Дем’яна Шиприкевича радянською медаллю «За відвагу». Центральний архів міністерства оборони Російської Федерації, фонд 33, опис 690306, одиниця зберігання 1910.

Тож цілком ймовірно, що під час написання свого повідомлення Корчев послуговувався неповною та застарілою інформацією про діяльність бандерівського підпілля на Володимиреччині. А особа, яку він вказав як одного з відповідальних за вбивство у Парослі, насправді до цього причетна не була.

Польські очевидці: деталі мають значення?

За найбільш поширеною серед польських дослідників версією, відповідальними за вбивства у Парослі є начебто повстанці сотні Перегіняка. Ця версія переважно ґрунтується на спогадах.

У більшості з них ідеться або про сам факт нападу на колонію, або про обставини виявлення тіл загиблих та їх наступне поховання, однак не про обставини вбивства чи особи нападників.

Одним з прикладів є спогади мешканки села Білятичі Зоф’ї Ґжесяк. “Наступного дня після трагедії у Парослі, – пише Ґжеґож Мотика у книзі “Від Волинської різанини до операції “Вісла””, – вона пішла по молоко до “овдовілої сусідки, чий син теж пішов на вишкіл“”.

Єпископ УАПЦ Геннадій Шиприкевич. У 1942-1944 роках саме його секретарем працював його двоюрідний брат Дем’ян Шиприкевич. Світлина взята з книги Володимира Рожка «Високопреосвященний Геннадій Шиприкевич, архієпископ Січеславський і Чиказький».

У сусідській хаті Ґжесяк побачила кілька пар жіночих чобіт і чорних убрань, та нікельовані ложки, якими бавилися діти. На її думку це свідчило, що “ті, хто був на вишколі, повбивали поляків”.

Проте оповідачка не каже, ким був син її сусідки, чи мав він на той момент стосунок до ОУН, а також де, з ким та на якому вишколі перебував. Незрозуміло також, як Ґжесяк змогла вже на “наступний день” “упізнати” речі, які начебто належали вбитим мешканцям Парослі – адже остання знаходилася у понад 30-ти кілометрах від Білятич.

Крім того, наявність у селянській хаті одягу, столових приборів та навіть “жіночих шнурованих чобітків, які носили мазурки [прізвисько поляків – С. Р.]” сама по собі ні про що не свідчить. Адже під час війни взуття, одяг та інші речі часто збирали та обмінювали, зокрема, на харчі.

Слід звернути увагу на твердження Мотики, що згадувані Ґжесяк події начебто сталися “наступного дня після трагедії у Парослі”. Адже в дослідника ця дата “плаває” – він штучно намагається підігнати її під напад сотні Перегіняка на німецьку комендатуру у Володимирці, залежно від того, яким числом подія датується у інших джерелах. Тож про який саме день насправді йде мова у спогадах Ґжесяк, незрозуміло.

Аналізуючи спогади Ґжесяк, польський журналіст Станіслав Журек у статті “Річниця різанини у Парослі” пише, що “радянська розвідка встановила імена 33 українців з Білятич, належних до ОУН самостійників (або бандерівців)” та стверджує, що “принаймні частина оунівців з того списку вбивала поляків у Парослі, що слідує зі спостережень Зоф’ї Ґжесяк та дотичної до них інформації від місцевих українців”.

Документ, про який йде мова, це “Загальний список самостійних націоналістів ОУН, які підлягають знищенню партизанським загоном Чепиги”. У ньому дійсно знаходимо список “націоналістів с. Білятичі” з 33 прізвищ.

Однак список цей складений станом на 12 березня – більш ніж через місяць після нападу на Парослю. У ньому не вказано, ні коли ці особи вступили до підпілля, ні їхніх посад. Немає в ньому жодної інформації про “вишколи” чи акції на території Сарненщини чи сусідніх районів, тим паче про напади на будь-які польські колонії.

Фактично – це лише перелік осіб з села Білятичі, ймовірних членів ОУН, яких станом на 12 березня радянські партизани вважали для себе небезпечними, і яких через те планували знищити. Тому яким чином документ має “підтверджувати” участь сотні Перегіняка у нападі на Парослю, лишається загадкою.

Обставини вбивства мешканців Парослі згадуються лише в декількох свідченнях польських очевидців. Так колишній мешканець колонії Тур на Сарненщині Станіслав Шумський у квітні 1985 року доволі докладно описав подію. Однак самих нападників він не ідентифікував, зазначивши лише, що то був “великий загін, який представився радянськими партизанами”.

І тому встановити, що саме то були за люди, з його розповіді неможливо. Слід зважати, що безпосереднім очевидцем подій Шумський не був, а про напад, обставини вбивства і кількість жертв переповідав з чужих слів.

Радянські партизани загону Володимира Чепіги у березні 1943 року склали перелік “самостійних націоналістів ОУН, які підлягали знищенню” у селах Рівненщини. На фото частина цього списку, яка стосується села Білятичі. Як бачимо, у ньому немає жодної інформації про час вступу цих осіб до ОУН, будь-які “вишколи” чи тим паче напади на польські колонії. Документ взято з книги Івана Біласа “Карально-репресивна система в Україні 1917-1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз”, том 2.

Тож наразі єдиним прямим доказом можливої причетності сотні Перегіняка до подій у Парослі є свідчення колишнього мешканця колонії Вітольда Колодинського. Записані вони були у 1991 році – майже через 50 років після подій.

Однак цей варіант свідчень Колодинського не єдиний. Вдалося виявити ще як мінімум дві версії його спогадів про напад на Парослю. Більш-менш одностайні в головному, у деталях вони різняться доволі суттєво.

Так, описуючи у своїх свідченнях 1991 року появу нападників у хаті, Колодинський зазначає, що з ними були так звані “козаки”.

Невдовзі, – згадує очевидець, – відведено Козаків до спальні, і варту, щоб їх пильнувати. Козаки одягнуті були у військові шинелі сіро-зеленого кольору. На головах мали шапки у формі конуса. Чоботи мали шнуровані.

Однак у збірці спогадів колишніх кресов’ян, опублікованій у 2012 році, Колодинський описує “козаків” (в цьому варіанті називаючи їх “власовцями”) по-іншому: “Потім нанесли соломи до спальні, й далі там власовців, роздягнутихтільки в спідньому, босих, у штанях і сорочках. А то було дев’ятого лютого!”.

А в статті польського журналу “Newsweek Historia” у 2013 році, Колодинський говорить, що “завели шістьох бранців, власовців, у штанях та сорочкахбосих, також нічого не згадуючи про шинелі, шапки або чоботи.

Розповідь про дії нападників у свідченнях 1991 року звучить так: “Тоді командир сказав: “То ми, партизани, воюємо за вашу свободу, а ти нам солонини шкодуєш?“. Наказав “сотникові” забрати батька до великої кімнати, сам теж туди пішов, і батька було побито.

У той момент я вискочив з помешкання та побіг у напрямку стодоли (була там схована зброя). За мить схопив мене “сотник” за комір, побив, вибивши передні зуби, закривавленого тримав при собі у хаті. Приблизно за півгодини вийшов побитий батько з опущеною головою, і не озивався потім ні до кого.

Але деталі цього самого епізоду у пізнішому варіанті Колодинський подає дещо інакше: “Пішов українець, приніс діжку з солониною, погрожує: “За це будеш битий”, і забрали батька до великої кімнати. Як батька забрали, то я з печі зірвався і хотів до Майдану добігти, два кілометри, а то чисте поле, сніг. Вискочив один за мною, схопив мене за комір і повернув назад. Батько теж прийшов, але нічого не казав“.

У цьому варіанті оповідач нічого не говорить ні про побиття батька (лише про погрозу), ні своє власне, нападник у нього із “сотника” перетворюється на невідому особу. Також Колодинський називає зовсім інше місце, куди хотів тікати з дому, нічого не говорячи про сховану зброю.

Колишній мешканець Парослі Вітольд Колодинський

Наведений Колодинським у свідченнях 1991 року опис нападників не дозволяє однозначно ідентифікувати їх саме з сотнею “Коробки”. Так очевидець згадує про значки на шапках незнайомців – хоча в іншому варіанті спогадів про жодні “значки” вже не йдеться, – однак не говорить, що саме це були за “значки”.

Кілька разів він називає прибульців просто “бандитами”, і лише один раз “бандерівцями”, а одного з них – “українцем”. Та з наведеного опису та змісту розмов незнайомців не зрозуміло, на підставі чого Колодинський робить такий висновок.

Не пояснює він це і в статті у “Newsweek Historia”, зазначаючи лишень, що нападники “повідомили, що є радянськими партизанами, що воюють з німцями. Але хто б їм там повірив. Одразу було відомо, що українці”.

Тож питання, наскільки спогади Колодинського відображають те, що він бачив, чув та знав безпосередньо під час нападу на Парослю, а наскільки сформувалися під впливом пізніших подій польсько-українського конфлікту та поширених у Польщі уявлень про бандерівців, лишається відкритим.

І так само відкрите питання – наскільки можна і варто покладатися на окремі деталі його розповіді? Адже саме деталі важливі для ідентифікації винуватців убивства в Парослі, і саме вони у різних варіантах розповіді Колодинського подекуди доволі суттєво різняться.

Українські спогади

Українські спогади про Парослю менш поширені. Однак і вони мають ті самі вади, що й їх польські “аналоги”: зафіксовані через кілька десятиліть після подій, очевидцями яких більшість оповідачів не були. Часто вони є доволі суперечливими у деталях, а надто в ідентифікації нападників.

Так з розповідей місцевих мешканців дізнаємося цілих три різних версії причин вбивства. За словами Андрія Томаха, люди в Жовкині – селі поблизу колишньої Парослі – гадали, що сотня з Володимирця вислала в напрямку колонії двох вершників у розвідку.

Вони не повернулися, бо їх убили поляки з Парослі. “Так мало бути, – наполягає Томахо. – Навколо Жовкині та поблизу Антонівки багато польських колоній було – Видимер, Теребуня, Суня, Переспа… І тільки Парослю вирізали […]. У інших місцях не різали. Тільки в Парослі, через тих розвідників”.

Інший мешканець Жовкинів Петро Макаренко стверджував, що “українців у Парослі не чіпали, приїхали на січкарню різать солому. То українців, хто був з селян українців у Парослі, то тих пов’язали і держали, поки село не знищили. Аж тоді відпустили українців.

Якби то була совєтська партизанка, вони би всіх подряд били, українців вони б не оставили нізащо… Село винищили, тоді розв’язали їм руки в той клуні, де січкарня стояла, і одпустили“.

Володимир Савонік, колишній голова Володимирецької районної адміністрації, а до того завідувач краєзнавчим музеєм, говорить, що “упівці в ніч на 7 лютого брали Володимирець, а 9 лютого готували засідку на гарнізон у Дубровиці. Найімовірніше, Парослю вони минули перед боєм за Володимирець. Є версія, що польське населення насправді знищили переодягнені радянські диверсанти спільно з польськими перебіжчиками“.

Слід однак зауважити, що усі троє оповідачів не були безпосередніми очевидцями подій та переповідали про них з чужих слів.

Дослідник Іван Пущук стверджує, що мешканців Парослі вбили радянські партизани.

Вони зібрали в селах групу кримінальних злочинців – конокрадів, – пише дослідник. – Та група злодіїв була відома ще за Польщі, і їх навіть судили. Але ця група протрималася до 43-го року, їх виявили червоні партизани і привели на пиятику в Парослю. А в червоних партизанів з поляками із Парослі були дружні стосунки. Про це пише хлопчик-свідок.

Після пиятики українців, які прийшли з партизанами, під дулом пістолетів змусили винищувати поляків. […] Свідків цього всього майже не залишилося. Але виявлено чоловіка, який там був того дня, очевидно серед конокрадів.

Він розповідає, що радянські партизани змушували його вбивати поляків. Він відмовився і сказав, що не буде вбивати сусідів. Тоді його почали бити до того моменту, поки він не втратив свідомість. Очевидно, партизани вважали, що він мертвий і покинули його. От такі свідчення є про вбивць того села“.

Пущук зазначає, що тих злочинців називали “драконами”, і були вони мешканцями навколишніх сіл. Їх запросили чи наказали прибути до Парослі, і там під час улаштованої пиятики вказали на господарів, яких треба ліквідувати.

Однак дослідник не наводить прізвища згадуваного ним очевидця подій та навіть не подає його безпосередньої розповіді у прямій мові. Через те неможливо належним чином встановити достовірність свідчень цієї особи.

Зв’язковий ОУН Данило Антипець пригадує, що отримав наказ дізнатися у Володимирці про долю арештованого німцями підпільника. Дорогою він почув від машиністів у поїзді про винищення колонії Паросля.

Антипець зазначає, що “до вбивства жителів Парослі там у Парослі загинуло два наших зв’язкових. Там жили польські офіцери, колишні легіонери, був центр Армії Крайової“. Однак жодних подробиць про напад на Парослю його розповідь не містить.

Тож на сьогодні з українського боку єдиним прямим спогадом про події в Парослі є спогади мешканця Жовкинів Юрія Бондарука. Як і спогади Колодинського вони також існують у кількох версіях та різняться у деталях.

Так в інтерв’ю одному з польських видань у 2013 році Бондарук згадував, що “Того дня вийшла з лісу велика юрба, сто, може двісті. Обдерті, в шкіри загорнуті, у постолах, як дикуни. Мали сокири, списи, ножі, кілька пістолетів і дробовиків, навіть баби йшли з ними […].

А хто там знає, УПА чи не УПА. Різних тоді по лісах було повно – червоних, бульбівці, упівців… Люди на них по-простому казали – збройні. Взяли кількох хлопців з села за провідників і вирушили на Парослю“.

Далі він зі слів неназваних односельців розповів, як прибульці у Парослі зарубали сокирами полонених, а потім і мешканців колонії.

Мешканець села Жовкині Володимирецького району Юрій Бондарук (у центрі).

Однак в інтерв’ю вже українському виданню очевидець описує події інакше: “[…] запам’ятав, як на наш хутір прийшли вранці якісь чоловіки і жінки зі зброєю. Поїли, помолилися та й пішли кудись. Потім стало відомо: хтось порубав жителів Парослі…

Чув, як мій дід якось балакав з сусідом. Подейкували, що ті, озброєні, послали у Парослю своїх розвідників, а їх там місцеві вбили чи щось таке […]. Яка там форма! Хто у чому: хто у постолах, хто у маринарці, хто у куфайці, як звичайні мужики, але всі зі зброєю“.

І нарешті, в інтерв’ю польській “Газеті Виборчій” Бондарук розповів, що незнайомці проходили повз Жовкині, а він з групою дітлахів побіг за ними та підглядав з лісу, аж поки не пролунали перші крики, і тоді хлопці втекли.

Тож як бачимо, різні версії розповіді Бондарука про події різняться в деталях. Утім, у всіх них згадується про присутність серед прибульців озброєних жінок, і на це варто звернути увагу.

Адже в жодному з джерел про напад на німецьку комендатуру у Володимирці не вказується про участь озброєних жінок у складі сотні Перегіняка. Адже ця сотня створювалася як один із військових підрозділів майбутньої повстанської армії та до початку своєї діяльності пройшла необхідний вишкіл.

Тож згадка Бондарука про присутність жінок серед нападників радше заперечує версію про знищення мешканців Парослі вояками “Коробки”.

Отже наявні на сьогодні джерела як і раніше не дають однозначної відповіді, хто насправді влаштував вбивство мешканців Парослі. І навіть віднайдені свідчення з українського та польського боку так само не наближають до розгадки – радше спонукають до подальших роздумів та породжують нові запитання. Тож пошуки продовжуються.

За допомогу у пошуку матеріалів та у роботі над статтею автор дякує Володимиру Бірчаку, Лесі Бондарук та Ігорю Марчуку.

Українська міліція Львова: «бандерівська» чи «робітничо-селянська»?

Українська міліція Львова: «бандерівська» чи «робітничо-селянська»?

Здебільшого діяльність української міліції у Львові розглядають у контексті антиєврейських акцій літа 1941 року. Натомість питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій як правило залишаються поза увагою.

Джерело – Історична правда

Автор – Сергій Рябенко, співробітник Українського інституту національної пам’яті

Від “Історичної правди”: 2012 року ми опублікували переклад статті канадського професора українського походження Джона-Пола Химки “Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба“.

Публікація спровокувала бурхиву полеміку. Сергій Рябенко у відповідь написав статтю “Слідами “Львівського погрому” Джона-Пола Химки“, в якій дуже докладно критикував підхід професора Химки.

Опонуючи, Джон-Пол Химка у колонці “Ще кілька слів про львівський погром” показав на кількох прикладах свій спосіб ідентифікації осіб, які, на його думку, брали участь у львівському погромі. 

Дальші пошуки в архівах привели Сергія Рябенка до висновків, які заперечують тверження професора Химки.

У пропонованій Вам сатті автор розглядає питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій.

30 червня 1941 року за ініціативи ОУН Національні збори проголосили у Львові відновлення Української держави. Було сформовано уряд, який очолив заступник Степана Бандери Ярослав Стецько.

Однак у плани Третього Райху аж ніяк не входило створення будь-якої самостійної Української держави. Тому після відмови ОУН скасувати Акт відновлення незалежності, Бандеру та Стецька заарештували та помістили під домашній арешт, а згодом відправили до концтабору.

Український уряд припинив своє існування. І вже з осені 1941 року ОУН перейшла до протистояння з Німеччиною, яку визнала таким самим ворогом української державності, як і СРСР.

Тим не менше влітку ОУН та уряд Стецька встигли зробити ряд кроків, спрямованих на розбудову структур новопосталої держави. Одним з них стало створення Української народної міліції (УНМ).

Здебільшого дослідники розглядають діяльність української міліції у Львові у контексті антиєврейських акцій літа 1941 року. Натомість питання чисельності УНМ, її керівництва та структури, походження та приналежності її членів до певних організацій як правило залишаються поза увагою. Як наслідок – доволі поширеною є точка зору, ніби міліція Львова у переважній більшості складалася з членів ОУН.

До прикладу Джон-Пол Химка стверджував, що джерелами створення УНМ були “активісти ОУН, що прийшли до Львова із Кракова, та члени ОУН зі Львова, розквартировані на пагорбі Святого Георгія. Третім джерелом були колишні радянські українські міліціонери”.

Ці радянські міліціонери на думку дослідника могли стати на бік ОУН або, щоб дистанціюватися від “своїх попередніх зв’язків з радянською адміністрацією”, або просто тому, що “деякі з цих людей вже були членами ОУН та вступили до радянської міліції, щоб отримати досвід поліцейської служби”. Чисельність УНМ Львова Химка оцінював у “понад 300 міліціонерів”.

Міліціонер львівської міліції. Світлину надано Володимиром Бірчаком. Оригінал зберігається в архіві Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

Немає чіткого розуміння і щодо керівників львівської міліції. У різних джерелах (здебільшого мемуарного характеру – С.Р.) такими називають оунівців Івана Равлика, Євгена Врецьону та Омеляна Матлу. Інколи згадується про причетність до творення УНМ Івана Климова – “Легенди” та навіть Романа Шухевича.

Чи так це? І чи дійсно українська міліція Львова складалася лише або у переважній більшості з членів ОУН та колишніх радянських міліціонерів? Спробуємо розібратися.

Оунівські інструкції

Перші згадки про українську міліцію зустрічаються у документах ОУН ще навесні 1940 року. Тоді Революційний провід розробив проект плану антирадянського повстання, яким серед іншого передбачалося створення міліції.

Вона мала входити до складу структур Служби безпеки ОУН, підпорядковуючись одночасно керівникам місцевих революційних проводів та комендантам СБ. Чисельність міліції у містах не визначалося, хоча для районів, наприклад, пропонувалося встановити, що у розпорядженні СБ загалом “повинно бути 50–100 крісів (тобто озброєних рушницями осіб – С. Р.)”.

Утім, цей план залишився лише у проекті, і до його практичного втілення справа не дійшла. Вже у травні наступного року бандерівці розробили іншу інструкцію, яка докладно описувала процес створення Народної міліції, починаючи від сільського, і закінчуючи обласним рівнем.

Інструкція ОУН (б) щодо організації Служби безпеки та підрозділів народної міліції на звільнених від більшовиків територіях України. Травень 1941 року. Галузевий державний архів Служби безпеки України, фонд 13, справа 376, том 49

Передбачалося, що у кожному обласному місті – а до таких відносився і Львів – паралельно мала відбуватися мобілізація членів УНМ (на це відводилося 2 дні – С.Р.) та створення управлінського органу – міської команди. Потому мали бути організовані районні відділення УНМ з особовим складом у кількості “в залежності від потреби 100-150 людей”.

Крім того, міський комендант додатково мав утворити з частини міліціонерів окремий відділ – так званий “постійний запас команди НМ” у кількості 150-200 осіб.

Таким чином, навесні 1941 року у Львові передбачалося створення підрозділів УНМ, загальною чисельністю від 250 до 350 і більше осіб.

Особовий склад: чисельність, вік, місце народження

У Державному архіві Львівської області зберігаються списки міліціонерів, за допомогою яких можна встановити структуру та кількісний склад УНМ Львова. У них також містяться дані щодо дати та місця народження, наявності або відсутності у міліціонерів військового досвіду, та, найголовніше – часу їхнього вступу до міліції.

Так виглядають списки міліціонерів. На фото – початок списку працівників міської команди УНМ Львова. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 149

Отже за списками українська міліція Львова складалася з міської команди та чотирьох районних комісаріатів, один із яких був додатково поділений на три ревіри (дільниці). Крім того як самостійні підрозділи існували слідчий відділ та в’язнична сторожа.

Згідно списків загальна кількість міліціонерів становила 362 особи, що приблизно відповідало інструкції ОУН. Слід, однак, зважати, що вказана цифра – це чисельність міліції Львова станом на першу декаду серпня 1941 року.

Уточнення. Всього у списках міліціонерів Львова значиться 363 прізвища. Проте у цих списках двічі вказується одна і та сама особа – Василь Турковський, спочатку як працівник міської команди, а потім окремо як керівник слідчого відділу. Тому загальна кількість міліціонерів складає 362 особи.

Зворотній бік посвідчення Василя Турковського. Хоча Турковський вступив до міліції Львова 2 липня, його “виказку міліціонера” було оформлено лише 14-го

Невдовзі УНМ була ліквідована, а замість неї німецька окупаційна адміністрація створила так звану українську поліцію. Якщо ж проаналізувати дати вступу міліціонерів до лав міліції, то ситуація виглядає наступним чином.

Станом на 30 червня до лав УНМ вступили 138 осіб або трохи більше 38% від загальної чисельності. 1 липня до них приєдналися ще 7 осіб (майже 2%), 2-го – 29 (8%), а 3-го і пізніше – 102 особи (28%). Щодо 86 осіб (24%) дані про час їх вступу до міліції у списках відсутні.

Отже станом на 2 липня – закінчення відведеного інструкцією ОУН дводенного мобілізаційного етапу – особовий склад УНМ становив 174 особи, тобто був укомплектований менш ніж наполовину.

Інші цифри наводить у звіті крайовий провідник ОУН Іван Климів – “Легенда”, який відповідав за організацію повстанських структур та української армії на звільненій від більшовиків території.

Він вказував, що у Львові “переводиться вишкіл міліціянтів по комісаріятах (всіх комісаріятів є 4) а всіх міліціянтів є приблизно 800 (вісімсот)“. Однак жодними іншими документами така чисельність міліції Львова не підтверджується. Тому ймовірно звітодавець просто помилився щодо кількості або свідомо її завищив.

Утім, можливо, що ця цифра насправді включала не лише працівників міської міліції, але й міліціонерів двох сотень окружної міліції з прилеглих до Львова районів та крайової команди УНМ, яка згідно документів також існувала вже на початку липня.

За статтю абсолютну більшість (337 осіб або 93%) працівників міліції Львова складали чоловіки. Жінок було 23 (трохи більше 6%), а стать ще 2 осіб (0,6 %) визначити неможливо, так як вказано лише прізвище.

За віком найбільшу кількість працівників УНМ становили особи, народжені у 1911-1920 роках (150 або 41%) та у 1900-1910 роках (112 або майже 31%). Народжених до 1900-го та після 1921 року було значно менше – 27 (7,4 %) та 64 особи (17,7 %) відповідно. Ще по 9 особах (2,5 %) дані відсутні.

Майже дві третини (238 осіб або 65,7 %) міліціонерів Львова були уродженцями сіл. Народилися у містах близько третини (109 осіб або 30,1 %). Щодо решти 15 осіб (4%) дані відсутні або їх неможливо точно встановити.

Тимчасове посвідчення працівника слідчого відділу Олександра Залокоцького. Такі посвідки “другого” типу містили підпис комісара львівської міліції Євгена Врецьони. Державний архів Львівської області (ДАЛО), фонд Р12, опис 1, справа 150

За місцем народження так само дві третини (240 або 66%) працівників УНМ були уродженцями сучасної Львівської області, 28 (7,7 %) – Тернопільської, і 22 (6,1 %) – Івано-Франківської області.

Уродженців інших регіонів було значно менше: Закарпаття – 3 (менше 1%), Буковини – 5 (1,5 %), Бессарабії, Наддніпрянщини та Донбасу – 4 (1%). Ще 17 осіб (менше 5%) народилися на території сучасної Польщі. І, нарешті, щодо 43 осіб (майже 12%) дані про місце народження відсутні або їх неможливо встановити точно. Цікаво, що уродженців самого Львова у лавах міліції виявилося порівняно небагато – усього 56 осіб (15,5 %).

Нарешті по наявності у міліціонерів військового досвіду маємо таку картину. Майже половина (167 або 46%) працівників УНМ його узагалі не мали. Щодо 62 осіб (17%) будь-які дані відсутні. Тобто військовий досвід загалом мали лише близько третини міліціонерів.

З них абсолютна більшість (103 або 28%) здобули його у польській армії. Ще 4 особи (1%) – це колишні вояки УГА, і по 1 особі – армії УНР, Січових стрільців, румунської, угорської та навіть колишньої австрійської армій. Вишкіл у лавах ОУН здобули усього 2 особи (0,5 %), дещо більше 8 (2%) та 4 (1%) отримали його в українських організаціях “Сокіл” та “Луг”. Ще 1 особа набула військового досвіду у інший спосіб.

Цікаво, що власне “поліцейський” досвід встигла отримати зовсім незначна кількість міліціонерів. Таких виявилося аж цілих 6: п’ятеро (1,4 %) колишніх радянських міліціонерів та один працівник польської поліції.

Приналежність до ОУН

На питанні про приналежність міліціонерів до ОУН слід зупинитись окремо. Якщо не брати до уваги 2 згаданих випадки проходження вишколу, у списках міліціонерів будь-яка інформація про їх організаційну приналежність відсутня в принципі.

Однак у Державному архіві Львівської області зберігаються власноруч написані у серпні 1941 року заяви про вступ до лав створеної німцями української поліції. Таких заяв 101, що становить майже 25% від загальної кількості поліцейських за списками. У 58 випадках вказується про попередню роботу кандидатів у лавах української міліції.

Власноручний життєпис колишнього міліціонера І комісаріату УНМ Львова Ілька Пасічника. Такі “автобіографії” додавалися до заяв кандидатів на вступ до української поліції, яка була створена німецькою окупаційною адміністрацією після ліквідації міліції у серпні 1941 року. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 4

Шляхом співставлення даних з заяв із списками міліціонерів вдалося встановити, що у 40 випадках з 58 особи працювали у міському або районних комісаріатах львівської міліції. Загалом це становить трохи більше 11% від загальної кількості працівників УНМ. Тож за відсутності інших статистичних даних така кількість заяв є доволі репрезентативною.

Як не дивно, але аналіз заяв колишніх міліціонерів показує, що бандерівців серед них було насправді порівняно небагато. Так лише 5 з 40 або 12,5% працівників УНМ належали до ОУН. Щоправда абсолютна більшість з них (4 з 5 або 80%) вступили до міліції Львова 30 червня.

Ще 1 особа (2,5%) раніше була членом Фронту національної єдності (ФНЄ). Значно більшою (13 з 40 або 32,5%) була кількість тих, що до 1939 року належали до українських організацій “Луг”, “Просвіта”, “Сокіл”, “Рідна школа” тощо. Тож загалом членами українських організацій та партій були 19 працівників УНМ з 40 (47,5%).

Доволі несподіваним є результат порівняння випадків, коли одна і та сама особа одночасно була членом ОУН чи іншої української організації та перебувала у лавах радянської міліції. Так членство в ОУН та робота у радянській міліції збігається лише у 1 випадку з 40 (2,5%).

Дещо вищими є показники, коли особа одночасно була членом ОУН та інших українських організацій – 2 з 40 (5%). І у жодному з випадків членство у ФНЄ не збігається з членством в ОУН чи інших українських організаціях або перебуванням у лавах радянської міліції.

Керівники

Дещо іншими є показники по керівному та командному складу УНМ. Таких загалом, якщо брати посади вище за рядового міліціонера до міського комісара включно, є 47 з 362 або близько 13% від загальної кількості.

З них лише 8 (17%) були членами бандерівського крила ОУН. Тобто цей показник є дещо вищий, ніж по особовому складу загалом. Документальні джерела спростовують також ще один поширений міф, буцімто серед керівників УНМ були самі лише бандерівці.

Так, 2 керівників міліції (4,2%) належали до мельниківців. Причому один з них – Іван Небола – навіть очолював один із районних комісаріатів. Нарешті 3 (6,4%) в минулому працювали у радянській міліції, що також є дещо вищим показником, ніж загалом по особовому складу. Однак цікаво, що жоден з цих колишніх радянських міліціонерів до ОУН не належав.

Керівник ІІ комісаріату львівської міліції “мельниківець” Іван Небола. Світлина з спогадів Любомира Гірняка “На стежка історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки”

Динаміка вступу керівного та командного складу до львівської міліції теж цікава. 30 червня в УНМ вступили 21 з 47 (44,7%), причому жоден з них до ОУН не належав. 1 липня зафіксовано вступ лише 1 особи (2,1%). 2-го до міліції вступило 9 осіб, із яких бандерівців – 4 (8,5%), мельниківців – 1 (2,1%), а 3 липня і пізніше – ще 6 (12,8%) осіб, з яких тільки 1 оунівець. Щодо 10 осіб (21,3%) включно з 2 оунівцями даних про час вступу до міліції не виявлено.

Отже документи свідчать – більшість оунівців керівного складу (6 з 10) вступили до УНМ тільки 2 липня та пізніше. Перебування бандерівців або мельниківців у лавах міліції раніше цієї дати не зафіксовано.

Про прізвища і похідні групи

Документи про діяльність УНМ дозволяють якщо не остаточно з’ясувати питання керівників, то принаймні наблизитися до відповіді на нього.

Так у списках міститься прізвище комісара міської команди Євгена Врецьони та його заступника Івана Вітушинського. Обидва вони вступили до міліції 2 липня.

Крім того, Врецьону як керівника львівської міліції згадують голова уряду Ярослав Стецько, член похідної групи останнього – Василь Кук, а також один з керівників німецької служби безпеки Ганс-Йоахим Баєр.

Керівник міського комісаріату УНМ Львова Євген Врецьона

Дещо складніше ситуація з Іваном Равликом. У німецьких документах, спогадах Стецька та Кука він вказується як особа, причетна до створення львівської міліції. Однак у списках міліціонерів прізвище Равлика не згадується жодного разу.

Можливе пояснення цьому знаходимо у радянському протоколі допиту Григорія Пришляка, який був одним з керівників Служби безпеки ОУН. Як зазначає арештований:

у липні 1941 р., згідно надісланого розпорядження я виїхав у м. Львів, з’явився на вул. Руську, 20 до “Свободи” (О. Карачевського), він мене направив у розпорядження І. Равлика, який займав у той час посаду керівника СБ. За розпорядженням Равлика, я прийняв справи СБ, а коли Равлик був переведений на іншу роботу, то мене Лебідь призначив керівником СБ (Львівського) Крайового проводу”.

З інших джерел також відомо, що Равлик обіймав посаду заступника референта СБ ОУН Миколи Арсенича. Тому, враховуючи, що згідно оунівських інструкцій, міліція мала відноситись до структур безпеки, можна припустити, що Равлик долучався до її створення як один із керівників СБ ОУН, не обіймаючи при цьому у міліції жодних посад.

Непрямо це підтверджують деякі дослідники, за даними яких Равлик займався по лінії СБ створенням міліції не лише у Львові, але й у інших населених пунктах Західної України.

Один з прикладів участі Равлика у створенні міліції знаходимо у протоколі допиту керівника в’язничної сторожі Павла Химича. Як розповів підсудний, на початку липня він зустрівся з Равликом у Львові, який запропонував йому вступити на службу до української міліції.

Отримавши згоду, Равлик рекомендував Химича міському комісарові УНМ Врецьоні як “чесного українця, здатного захищати інтереси поліції“, після чого Врецьона призначив його керівником в’язниці. Згідно документів це сталося 4 липня.

Омелян Матла. За спогадами Богдана Казанівського він “тимчасово” очолював міліцію Львова до створення команди на чолі з Врецьоною. Втім, прізвище Матли у списках міліціонерів відсутнє. У документах він з’являється лише наприкінці серпня 1941 р. вже як керівник львівської поліції. Фото надано Сергієм Музичуком

І вже геть заплутаною стає ситуація з Омеляном Матлою та Богданом Казанівським. За спогадами останнього саме Матла “тимчасово” очолив міліцію Львова 30 червня, і перебував на цій посаді, поки не була створена “постійна” команда на чолі з Врецьоною.

Однак у списках міліціонерів прізвищ ані Матли, ані Казанівського не вказується. Не згадують їх як працівників УНМ також ні Стецько, ні Кук, ні сам Врецьона.

Натомість в інших документах вже після ліквідації УНМ Матла станом на 23 серпня значиться як “командант Української поліції на місто Львів”. Цю посаду він обіймав до вересня 1941 року, коли його замінив Володимир Пітулей.

Казанівський так само вказується починаючи з вересня вже у списках та документах, пов’язаних з діяльністю української поліції. Так само як керівник “поліції”, а не “міліції” Матла вказується у протоколах допиту одного з керівників СБ ОУН Володимира Ординця та колишнього поліцейського Осипа Паньківа, хоча покази останнього у цій частині дещо заплутані.

Осип Паньків, керівник І комісаріату львівської міліції. Фото надано Сергієм Музичуком

Немає також у документах жодних згадок і про існування будь-якої “тимчасової команди” міліції Львова. Тож можна висловити припущення, що спогади Казанівського насправді стосувалися діяльності та керівництва Матли не в УНМ, а в українській поліції.

Зі списків міліціонерів можна також встановити приналежність працівників УНМ до похідних груп ОУН. Так 3 (Врецьона, Вітушинський та Турковський) з 47 керівників належали до Похідної групи Стецька.

Ще 2 (Михайло Печарський та Володимир Качмарський) – до Південної похідної групи ОУН, яку очолював Тиміш Семчишин – “Річка”. І ще один – закарпатець і колишній військовик Легіону Сушка та Карпатської Січі Іван Небола – ймовірно прибув до Львова у складі однієї з мельниківських похідних груп.

Таким чином лише 6 з 47 (12,8%) керівників УНМ були членами похідних груп, а загалом щодо особового складу цей показник був ще нижчий – 6 з 362 або менше 2%.

Дещо про міліцейські посвідки

Наостанок кілька слів про посвідки міліціонерів, які зберігаються у Державному архіві Львівської області. Усього їх два типи.

Перший – це так звані “виказки міліціонера” з фотографією, круглою печаткою з тризубом та написами українською та німецькою мовами, і підписом штурмбанфюрера СС Отто Кіпки. Усього їх 10.

Ці виказки видані 14 та 21 липня 1941 року та мають №№ 35, 37, 51-57 та 324. Видавалися вони не в алфавітному порядку та не враховували часу вступу їх власників до міліції. Усі особи, яким видавалися ці посвідки, належали до Слідчого відділу, який очолював Василь Турковський.

З інших джерел вдалося також виявити подібні посвідки міліціонерів IV комісаріату Павла Теренчина під № 267 та Михайла Сулими під № 259. Обидві вони видані 30 липня.

Посвідчення міліціонера IV комісаріату Павла Теренчина та його ж “тимчасова виказка” за підписом комісара Врецьони. Цікаво, що обидва документи оформлені в один день – 30 липня. Фото з архіву (ЦДВР)

Посвідчення другого типу – “тимчасові виказки” з двомовним штампом замість печатки та підписом міського комісара Врецьони. Їх – 17. Абсолютна більшість з них (13) видані 28 липня, по одній – 29 липня та 6 серпня, а ще дві – 5 серпня.

Ці посвідчення мають №№ 157/В, 162/В-164/В, 166/В, 168/В-174/В, 177/В, 195/В, 289/В-290/В та 294/В. Так само, як і у попередньому випадку вони належали працівникам Слідчого відділу та не враховували ні алфавітний порядок, ні час вступу до міліції. Крім того, вдалося виявити посвідку Павла Теренчина під № 277/В, видану 30 липня.

Висновки

Отже за результатами аналізу списків міліціонерів та документів про діяльність УНМ можна дійти наступних висновків.

Ні бандерівці загалом, ні члени похідних груп, ні, тим паче, колишні радянські міліціонери не становили більшості у лавах УНМ Львова. Навіть серед керівного складу до ОУН належав лише приблизно кожен п’ятий. А випадки, коли члени ОУН одночасно були працівниками радянської міліції, складають і зовсім незначний відсоток.

Натомість доволі значну частину особового складу УНМ становили колишні члени інших українських організацій, а також особи, які взагалі не відносилися до будь-яких організацій.

Тому виокремлення у якості головних джерел формування міліції Львова лише підпільників ОУН, членів похідних груп та радянських міліціонерів є, вочевидь, помилкою.

Особовий склад УНМ у “мобілізаційний” період з 30 червня по 2 липня був укомплектований менш ніж наполовину. Загалом у цей період повністю був сформований лише ІІІ комісаріат, і приблизно на 70% – IV.

Натомість ані міська команда, ані слідчий відділ до 2 липня навіть не мали керівників. З огляду на кількість населення Львова та задачі, які згідно оунівських інструкцій стояли перед міліцією, ця кількість навряд чи була достатньою.

Ярослав Левицький, керівник ІІІ комісаріату львівської міліції. Фото надано Сергієм Музичуком

Загалом же, окреслюючи узагальнюючий портрет працівника української міліції Львова, можна дійти висновків, що у абсолютній більшості випадків це був чоловік (93%), віком від 20 до 40 років (72%), народжений у Львівській області (66%), уродженець села (65%), який до вступу в міліцію, взагалі не мав військового досвіду (46%), раніше не належав до жодної організації (52%), або належав до однієї з українських організацій, не пов’язаних з ОУН (32%), який вступив до міліції або 30 червня (38%) або після 3 липня (28%).

За допомогу у пошуку матеріалів та у роботі над статтею автор дякує Володимиру Бірчаку, Олесі Ісаюк, Руслану Забілому, Сергію Музичуку, Олександру Пагірі, а також колективу Державного архіву Львівської області.

Перелік використаних джерел:

1. До питання організації Української Революційної Державної Влади // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 13. – Справа 376. – Том 6. – Аркуші 283–293;

2. Единый генеральный план повстанческого штаба ОУН. Весна 1940 г. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 16. – Опис 33 (1951 р.). – Справа 63. – Аркуші 25 – 58;

3. Організація служби безпеки [Інструкція Служби безпеки з Інструкцій Революційного Проводу ОУН (С. Бандери) для організаційного активу в Україні на період війни “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”]. Травень 1941 // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 13. – Справа 376. – Том 49. – Аркуші 1–12;

4. Автобіографія Йосипа Паньківа від 9 червня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 85–87;

5. Протокол допиту Йосипа Паньківа від 28 жовтня 1944 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 132–133зв;

6. Протокол допиту Йосипа Паньківа від 17 вересня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 68256. – Аркуші 231зв;

7. Протокол допиту Григорія Пришляка від 12 лютого 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 5. – Справа 50970. – Том 1. – Аркуш 21.

8. Протокол допиту Володимира Ординця від 1 червня 1945 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України, Львів. – Справа 38686. – Аркуш 24зв;

9. Кримінальна справа по обвинуваченню Химича Павла Миколайовича // Галузевий державний архів Служби безпеки України, Львів. – Справа П-26886;

10. Автобіографії та заяви осіб про зарахування їх у поліцію // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 4;

11. Автобіографії та заяви осіб про зарахування їх у поліцію // Державний архів Львівської області. – Фонд Р16. – Опис 1. – Справа 22;

12. Списки поліцейських // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 28;

13. Списки міліціонерів // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 149;

14. Посвідчення міліціонерів // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис 1. – Справа 150;

15. Тимчасова виказка працівника IV комісаріату УНМ Львова Павла Теренчина від 30 липня 1941 р. № 277/В // Архів Центру досліджень визвольного руху;

16. Виказка міліціонера IV комісаріату УНМ Львова Павла Теренчина від 30 липня 1941 р. № 267 // Архів Центру досліджень визвольного руху;

17. Звіт крайового провідника ОУН (С. Бандери) І. Климова (Є. Легенди) // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. –
Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 45. – Аркуші 1–7;

18. Лист Головного осередка пропаганди ОУН до Краєвої команди УНМ у Львові від 8 липня 1941 р. // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 23. – Аркуш 92;

19. Лист Головного осередка пропаганди ОУН до Краєвої команди УНМ у Львові від 9 липня 1941 р. // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 23. – Аркуш 94;

20. Донесення про події в СРСР № 10 від 2 липня 1941 р. // Україна у другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. Т. 1/ Упорядкування і передмова Володимира Косика. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1997. – С. 92;

21. Інтерв’ю з помічником команданта Львова Г.-Й. Баєром у Кракові про події у Львові до і після звільнення міста від більшовиків із запереченням існування Українського уряду від 5 липня 1941 р. // Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів. Упорядник Орест Дзюбан. – Львів-Київ: Піраміда, 2001. – С. 153;

22. Ґонта Дмитро. Друкарство Західної України підчас окупації. 11 серпня 1947 р. Ельванґен. Конкурс № 40. – Український культурний та освітній центр у Вінніпеґу, Манітоба. – Аркуші 13–14;

23. Казанівський Богдан. Шляхом Легенди. Спомини. – Львів: Кальварія, 2007. – С. 209–239;

24. Кук Василь. Державотворча діяльність ОУН. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. // Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів. Упорядник Орест Дзюбан. – Львів-Київ: Піраміда, 2001. – С. ХІІІ.

25. Паньківський Кость. Від держави до комітету. – Нью-Йорк – Торонто: Життя і мислі, книга 10, 1970 – С. 35;

26. Стецько Ярослав. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державності України. – Торонто, 1967. – С. 179–182;

27. Мартиненко Тарас. Українська допоміжна поліція в окрузі Львів-місто: штрихи до соціального портрета // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2013 – № 48. – С. 152–167;

28. Нахманович Віталій. Буковинський курінь і масові розстріли євреїв Києва восени 1941 р. // Український історичний журнал. – 2007. – № 3 (474). – С. 79;

29. Огороднік Валерій. Українська народна міліція: кадрове наповнення і навчально-виховні процеси у червні-вересні 1941 року // Воєнна історія. – 2010. – № 1 (49). – С. 33–45;

30. Патриляк Іван. Військовотворчі заходи ОУН (б) у липні-вересні 1941 р. // Український історичний журнал. – 2001. – № 4. – С. 126–139;

31. Струве Кай. Команда особого назначения “Львов”, украинская милиция и “Дни Петлюры” 25 и 26 июля 1941 г. // Проблеми історії Голокосту: науковий журнал. – № 6. – Дніпропетровськ: Інститут “Ткума”, 2013. – С. 105–108;

32. Химка Джон-Пол. Львівський погром 1941-го: німці, українські націоналісти і карнавальна юрба // http://www.istpravda.com.ua/research/2012/12/20/93550/;

33. Химка Джон-Пол. Ще кілька слів про львівський погром. ФОТО // http://www.istpravda.com.ua/columns/2013/02/25/114048/;

34. Struve Kai. Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt. Der Sommer 1941 in der Westukraine. – Berlin/Boston: Walter de Gruyter GmbH, 2015. – S. 253–271.

Кілька слів про джерела: відповідь Джону-Полу Химці

Кілька слів про джерела: відповідь Джону-Полу Химці

Картинки по запросу "михайло печарський"
Кілька років тому я показував фахівцеві зі судової медицини фотографії Печарського з його посвідчення та людини з однієї зі сцен погрому, яку Химка також “ідентифікував” як Печарського. Я запитував, чи на обох світлинах зображена одна й та сама людина, чи різні. Відповідь була однозначною — на обох фотографіях різні люди.

Джерело – Історична правда 

Автор – Сергій Рябенко, співробітник Українського інституту національної пам’яті

Публікація спровокувала бурхиву полеміку. Сергій Рябенко у відповідь написав статтю “Слідами “Львівського погрому” Джона-Пола Химки“, в якій дуже докладно критикував підхід професора Химки.

Опонуючи, Джон-Пол Химка у колонці “Ще кілька слів про львівський погром” показав на кількох прикладах свій спосіб ідентифікації осіб, які, на його думку, брали участь у львівському погромі. 

Дальші пошуки в архівах привели Сергія Рябенка до висновків, які заперечують тверження професора Химки.

——–

Відповідаючи на мою критику статті про львівський погром 1941 року, Джон-Пол Химка підняв одне важливе питання.

“Фотографії із львівського погрому, — стверджував він, — тільки фрагментарно відбивають події під час погрому, а з понад 300 міліціонерів збереглося тільки 10 їхніх посвідчень із фотокартками. Як тоді сталося, що аж два таких посвідчення показують погромників? Збіг обставин? Навряд. Натомість це легко пояснити, якщо припустити, що міліція була рушійною силою погрому”.

У своїй статті, “ідентифікуючи” міліціонера Івана Ковалишина серед учасників погрому, Химка посилався на не опубліковане на той час дослідження Джеффрі Бердса. У наступній відповіді він зазначив, що отримав доступ і до інших посвідчень міліціонерів Української народної міліції (УНМ) з Державного архіву Львівської області. І це, мовляв, дало йому змогу “ідентифікувати” серед учасників погрому ще одного міліціонера Михайла Печарського.

На сьогоднішній день — а з часу виходу статті Химки минуло вже понад 6 років — дослідження Бердса досі не опубліковане. Тому лишається не до кінця зрозумілим, яким способом обидва дослідники “упізнавали” Ковалишина та Печарського з фотографій на їхніх міліцейських посвідченнях серед учасників погрому.

Кілька років тому я показував фахівцеві зі судової медицини фотографії Печарського з його посвідчення та людини з однієї зі сцен погрому, яку Химка також “ідентифікував” як Печарського. Я запитував, чи на обох світлинах зображена одна й та сама людина, чи різні.

Ключові ознаки, які вказаують, що людина на фото з погрому і Михайло Печарський у посвідці – це різні особи: лінія волосся на скроні, товщина губ та відстань між очима

Відповідь була однозначною — на обох фотографіях різні люди. Фахівець звернув увагу на кілька ключових ознак: лінію волосся на скроні, товщину губ та відстань між очима. За короткий, менше місяця, проміжок часу, ці ознаки у однієї і тієї ж людини не змогли б змінитися настільки.

Однак набагато цікавішою та важливішою стала інформація, яку вдалося виявити в українських архівах.

Ім’я Михайла Печарського згадується у звіті про дислокацію та особовий склад Південної похідної групи ОУН, який 9 липня 1941 року склав її керівник Тиміш Семчишин- “Річка”. За його даними через річку Сян – на той момент кордон між СРСР та нацистським Генерал-губернаторством – перейшли 286 членів групи, сформовані у 29 похідних роїв.

“З цього числа, — як стверджує Семчишин, — відійшло до сьогоднішнього дня [9 липня 1941 року – С. Р.]: 86 + 9 = 95″.

У додатку до звіту Семчишин вказує, що: “зі Стрия відійшли: […] 48. Др. Олесь Бандера. 49. Печарський Михайло – оба до Львова“.

Час, коли Печарський разом із Олесем, молодшим братом Степана Бандери, відійшли зі Стрия до Львова, у звіті не вказаний. Зазначається лише, що “постій в околицях Стрия скінчився в дні 8.7.1941 о год. 15-й”.

Посвідка працівника УНМ Печарського. Державний архів Львівської обл. (ДАЛО), фонд Р12, опис 1, справа 150
Зворот посвідки працівника УНМ Печарського. Державний архів Львівської обл. (ДАЛО), фонд Р12, опис 1, справа 150

Тому 8 липня є крайньою датою, до якої такий відхід мав відбутися. Разом із тим Семчишин наводить ще деякі подробиці про діяльність групи, які є важливими для визначення маршруту та часу її руху.

Крім Стрия на шляху групи було ще дві точки, звідки її члени відходили у місця призначення. Це Самбір та Дрогобич, причому обидва вони, згідно зі звітом, передували Стрию.

Крім того, вказується, що однією з причин зупинки в Стрию була потреба збору та реорганізації групи: “розтягнена група  від Стрия до Костаровець не давала ніякої можливості нею керувати”.

Інформацію щодо загального маршруту руху окремих частин Південної групи ОУН можна знайти у документах та спогадах її членів.

Представник Проводу ОУН Зенон Матла згадував, що члени Південної групи після нападу Німеччини на СРСР малими групами або поодинці перекидалися “на вихідний терен похідних груп: Надбужанщини та Надсянщини”.

Зенон (Зиновій) Матла

Звідти упродовж тижня частини групи переходили німецько-радянський кордон на річці Сян і “рушили швидким маршем на схід через Самбір, Стрий, Рогатин, Золочів, Тернопіль до Проскурова і далі на схід”.

Сам Матла переходив з останньою частиною. “Вирушивши при кінці червня з-під Сяніка, — згадував він, — я був 2-го вересня у Дніпропетровську […] Під Самбором я покинув Північну групу [описка у тексті, мається на увазі “Південну”  С. Р.] і поїхав підводою до Львова полагодити деякі організаційні та особисті справи”.

У звіті Семчишина дійно вказується, що Матла разом із Ярославом Почабським “виїхали зі Самбора до Львова”.

У звіті одного з роїв Південної групи за період з 27 червня по 7 липня вказується, що оунівці перейшли кордон біля Динова – містечка на річці Сян – і вже на наступний день були в Бірчі, де займалися створенням міської та районної управ.

Наступного дня загін вирушив далі на схід і 30 червня зупинився у Добромилі. Увечері 1 липня у місті відбулася маніфестація на честь проголошення Акту відновлення Української держави у Львові. Після цього більша частина загону продовжила рух, однак один із членів групи Омелян Логуш залишився “для закінчення організації терену”.

Про маніфестацію у Добромилі згадував ще один член Південної групи Євген Стахів. За його спогадами, це сталося десь між 28 червня та 2 липня. Тоді ж у Добромилі Стахів зустрівся із Логушем та братами Степана Бандери – Василем та Олексою.

Інший учасник Південної групи Ярослав Дзиндра згадував, що кожен із роїв групи по прибуттю до кордону “повинен був переправлятися у день прибуття і на різному місці ріки Сяну”. Рій Дзиндри перейшов Сян “пізнім вечором у неділю 29 червня 1941 р.”.

1 липня у містечку Бірча — на той час центрі однойменного району Дрогобицької області — оунівці дізналися про проголошений напередодні у Львові Акт відновлення Української держави. Надалі рій рухався у напрямку Хирова, Добромиля та Самбора.

За спогадами референта зв’язку Василя Регея, він та ще один член Південної групи Василь Пасічняк “29 червня 1941 р. переходили Сян”. Від Сяну частини групи “рушили швидким маршем на Схід через Самбір, Стрий, Рогатин, Золочів, Тернопіль до Проскурова і далі на схід”.

Ту ж саму дату переходу Сяну наводив пізніше у своїх спогадах і Василь Пасічняк. Він згадував, як “вже 30 червня ми були в містечку Бірча і зі сльозами радості прийняли вістку з радіо про проголошення відновлення Української Держави”.

Про участь в урочистостях з нагоди Акту 30 червня у Бірчі згадував і ще один член Південної групи Богдан Підгайний.

Посвідка міліціонера Ковалишина. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 150
Зворот посвідки міліціонера Ковалишина. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 150

У протоколі допиту Семчишина вказується, що “до моменту початку війни група була готова до виходу. З Кракова у моє розпорядження продовжували прибувати вже сформовані рої. 30 червня або 1 липня 1941 року ІІІ похідна група “ОУН” рушила на схід вглиб СРСР, слідом за німецькими військами”.

А помічник Семчишина Методій Павлишин також на допиті вказав, що група проходила через Дрогобич, а поблизу Стрия відбувся “розподіл учасників походу”, звідки “у міста Станіслав, Дрогобич, Львів та Стрий направлено 15 осіб оунівців”. У звіті Семчишина також згадується про відправку до цих міст зі Стрия 12 членів групи.

Найбільш детально описав маршрут руху Південної групи керівник одного з роїв Микола Сидор-“Чарторийський”. За його спогадами, із нападом Німеччини на СРСР 22 червня загін, у складі якого він перебував, розпочав рух із міста Холм та приблизно між 25 та 29 червня перейшов Сян.

Микола Чарторийський

Не пізніше 30 червня оунівці у Бірчі з радіоповідомлення дізналися, що німці “досягли Львова”. І вже по обіді 1 липня у місті Добромиль взяли участь у маніфестації на честь проголошення Акту відновлення Української держави, про який напередодні дізналися від місцевого священика.

Наступного дня після маніфестації загін “Чарторийського” рушив у напрямку Хирова та Самбора, де зустрівся із новопризначеним головою міста. Слід зазначити, що за повідомленням тогочасної преси німецька армія увійшла до Самбора 29 червня, 30-го у місті було сформовано Тимчасовий український комітет, а “на другий день створено 19 референтур. Бурмістром призначено п. Івашкова”.

Тому зустріч “Чарторийського” із головою Самбора у будь-якому разі не могла відбутися раніше 1 липня.

Після Самбора частина загону разом із Сидором велосипедами рушила до Дрогобича, і вже надвечір наступного дня опинилася у Стрию. На ранок “Чарторийський” дізнався, що “двоє ще вночі від’їхало, власним автобусом до Львова, як спеціяльні зв’язкові”.

Їх імен оповідач не подає, однак зі звіту Семчишина відомо, що зі Стрия крім Печарського та Олеся Бандери до Львова від’їхали Михайло Чорний, Теодор Кащак та Осип Бордун, тож мова, вочевидь, йшла про когось із них.

За спогадами Сидора цього ж дня у Стрию у нього відбулася зустріч з одним із братів Степана Бандери. Його імені оповідач також не називає, а саму зустріч описує так:

“Знайомимося. Один представляється  Бандера! Як?  Бандера, — каже, — брат Степана. Приємно. Переді мною брат Степана. Він старший, невеличкий, худий! Зате дуже привітний, скромний. Лише по очах нагадував свого молодшого брата Степана”.

Нижче він зазначає, що “слід згадати окремо, що цей брат Степана Бандери, після зрештування членів Українського Уряду, був арештований ґештапом, а пізніше розстріляний”.

З братів Степана Бандери після проголошення Акту 30 червня німцями були арештовані двоє — Василь та Олесь. Обидва вони в 1942 році загинули в нацистському концтаборі Аушвіц.

Однак за звітом Семчишина, Василь Бандера ще у Дрогобичі відійшов до міста Калуш. Тому, скоріше за все, у Стрию “Чарторийський” бачився саме з Олесем Бандерою.

У Стрию ж, за спогадами Сидора, “зустрічаємо деяких нових людей, що мають включитися до нашої Похідної Групи, натомість дехто дістав наказ змінити напрям походу, а ще інші мають перейти зі Стрия до Львова”.

Отже відійти зі Стрия Печарський разом із Олесем Бандерою могли тільки у проміжку між 2 та 8 липня. Варто також зважати, що до Львова їм слід було подолати шлях у понад 70 кілометрів, що зайняло б певний час.

Список міліціонерів Слідчого відділу Української народної мілції Львова. Михайло Печарський у списку йде під № 4. ДАЛО, фонд Р12, опис 1, справа 149.

Адже рухатися вони мусили по нещодавно очищеній від радянських військ території назустріч наступаючій німецькій армії. Тож за будь-яких обставин Печарський міг опинитися у Львові вже тільки після закінчення погрому. А отже й не міг брати у ньому участь ні у ролі “спостерігача”, ні, тим паче, “міліціонера”.

У списках працівників УНМ також вказана значно більш пізня дата, коли Печарський вступив до львівської міліції — 5 липня 1941 року.

Ім’я іншого міліціонера Івана Ковалишина у списках похідних груп не згадується. Вдалося встановити кількох членів ОУН на території Дрогобиччини та Львівщини із подібним прізвищем. Однак у деяких випадках їхні дата та місце народження не відомі, а у інших — не збігаються із тими, що вказані у посвідці Ковалишина.

Продовження списку. Під № 37 бачимо Івана Ковалишина. Дата вступу до міліції – 3 липня 1941 року.

Тому до кінця не зрозуміло, чи належав він до ОУН, чи ні, а також коли та за яких обставин потрапив до Львова. Натомість, з тих же списків відома його дата вступу до львівської міліції. Це 3 липня 1941 року, так само вже після погрому.

Отже відповідь на питання Химки є дуже простою: з обох наведених ним посвідчень міліціонерів, погромників не показує жодне. Оскільки і Ковалишин, і Печарський вступили до міліції вже після закінчення погрому. До того ж, Печарський на момент описуваних дослідником подій узагалі не міг бути у Львові.

Тому перефразовуючи твердження Химки, в даному випадку джерела не лише “відбивають обставини, що привели до їхнього створення”, але й доводять помилковість відповідних висновків дослідника.

Автор висловлює подяку історикам Руслану Забілому, Сергію Музичуку та Олесі Ісаюк і колективу ДАЛО за допомогу в підготовці матеріалу.

Перелік використаних джерел і літератури:

1. Виказка міліціонера ч. 51. Печарський Михайло // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис. 1. – Справа 150. – Аркуші 4 та 4зв;

2. Виказка міліціонера ч. 53. Ковалишин Іван // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис. 1. – Справа 150. – Аркуші 6 та 6зв;

3. Список працівників Слідчого відділу У. М. // Державний архів Львівської області. – Фонд Р12. – Опис. 1. – Справа 149. – Аркуші 3-4;

4. Звіт провідника Південної групи ІІІ Т. Семчишина до Проводу ОУН (С. Бандери) про формування, дислокацію та особовий склад групи від 9 липня 1941 р. // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Фонд 3833. – Опис 1. – Справа 14. – Аркуші 20-27;

5. Звіт з організації праці групи ч. 17. – За час походу 27.6. – 7.7.1941 р. // Архів Центру досліджень визвольного руху;

6. Протокол допиту Тимофія Семчишина від 28 жовтня 1944 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 6. – Справа № 74327фп. – Том 1. – Аркуш 66;

7. Протокол допиту (додатковий) Мефодія Павлишина від 27 жовтня 1944 р. // Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Фонд 6. – Справа № 74327фп. – Том 2. – Аркуші 25 та 37;

8. Микола С. – Чарторийський. Від Сяну по Крим (Спомини учасника ІІІ Похідної групи-Південь). – Нью-Йорк: Українське видання “Говерля”, 1951. – С. 12-76;

9. Мстислав З. Чубай. Рейд організаторів ОУН від Попраду по Чорне море (із записок ройового). – Мюнхен: “Наша книгозбірня” (ч. 11), 1952. – С. 6-18;

10. Матла Зиновій. Південна похідна група. – Мюнхен: “Наша книгозбірня” (ч. 10), 1952. – С. 8-9;

11. Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. – Київ: Рада, 1995. – С. 90;

12. Регей Василь. Від Сяну до Дніпра. Причинки до історії Південної похідної групи ОУН 1941-1942 рр. // Визвольний шлях. – 1995. – № 9. – С. 1139-1152;

13. Підгайний Богдан. “Ґаудеамус” // Вісті комбатанта. – 2005. – № 3. – С. 55;

14. Пасічняк Василь. Позірки з мого твердого життя: у Похідній групі ОУН // Гомін України. – 2010. – № 40 (3380) – С. 36;

15. Пасічняк Василь. Спомини з мого твердого життя // www.memorial.kiev.ua/genocyd-ukrajinciv/koncentracijni-tabory/1055-spomyny-z-mogo-tverdogo-zhyttja.html

«Друга світова» чи «Велика Вітчизняна»: термін таки має значення

«Друга світова» чи «Велика Вітчизняна»: термін таки має значення

«Друга світова» чи «Велика Вітчизняна»: термін таки має значення

Джерело – УКРІНФОРМ

Автор – Сергій Рябенко, юрист Українського інституту національної пам’яті

Історія, що виразно демонструє – радянські пропагандистські міфи насправді значно небезпечніші, аніж здаються на перший погляд.

У 2015 році Верховна Рада ухвалила пакет законів з декомунізації. Один із них увічнював перемогу над нацизмом у Другій світовій війні та уперше запроваджував на законодавчому рівні термін «Друга світова війна 1939-1945 років» замість існуючого до того часу радянського пропагандистського терміну «Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років».

Противники декомунізації, яка з 2015 року проводиться в Україні, намагаються переконати суспільство, що зміна радянських термінів і назв ні на що не впливає. Мовляв, краще б економіку розвивали, а як війну називати, Друга світова чи «Велика Вітчизняна» – різниці немає. І так зрозуміло, що «діди» Гітлера перемогли. Втім, є люди, на чию долю визначення цих термінів, а відтак, часових рамок війни, має безпосередній вплив. Це – ветерани, які брали участь у Другій світовій. Приймаючи концепт «Великої Вітчизняної» ми не тільки застрягаємо в радянському понятійному полі, але й лишаємо поза полем зору тих, хто воювали у 1939-1941 роках.

Про походження назви «Велика Вітчизняна війна» написано багато. Цей термін прямо пов’язаний із радянським міфом, нібито СРСР завжди боровся за мир, а у війну вступив лише після «віроломного» та «без оголошення війни» нападу Німеччини 22 червня 1941 року. На цей міф, мов кільця на палю, нанизувалися інші міфи. Зокрема й такий, що у радянські часи на державному рівні завжди вшановували ветеранів війни та надавали їм від держави різноманітні пільги та виплати.

Спільний парад вермахту і РСЧА (радянських військ) в Бересті (Польща). 22 вересня 1939 року. На трибуні — німецький генерал Хайнц Гудеріан і радянський комбриг Семен Кривошеїн

Однак насправді комуністична пропаганда ділила ветеранів Другої світової війни на дві нерівні групи. До першої належали ті, хто воював проти нацистів у 1941—1945 роках під час так званої «Великої Вітчизняної війни». Ці ветерани вважалися «правильними». Їхня присутність на трибунах, під час заходів, присвячених перемозі над Німеччиною, мала надавати радянському керівництву додаткової «легітимності» в очах населення СРСР. У часи Брежнєва та його наступників ця група ветеранів навіть отримувала від держави певні соціальні виплати.

Але існувала друга група ветеранів. Це були ті, що воювали у лавах Червоної армії у 1939—1941 роках. Комуністична пропаганда називала цей період «передвоєнним», мовляв, тоді Радянський Союз не воював, а лише всіма силами намагався «відтягнути» початок війни. Факти говорять про інше – саме у ці роки Москва була союзником Берліна. І саме у ці роки СРСР здійснив кілька так званих «визвольних походів», а по суті актів воєнної агресії проти сусідніх держав – напад на Польщу та її поділ разом із Німеччиною, анексія країн Балтії, Бессарабії та Північної Буковини, та, найголовніше, війну проти Фінляндії.

Фінські військові під час радянсько-фінської війни, 1939-1940 роки
Фінські військові під час радянсько-фінської війни, 1939-1940 роки

За змову Гітлера і Сталіна та «геополітичні» амбіції Кремля змушені були проливати кров прості українці, мобілізовані до лав Червоної армії. Багато з них під час бойових дій 1939—1941 років загинули на чужині або ж зазнали поранень, унаслідок яких отримали інвалідність.

Про цих людей комуністична пропаганда воліла зайвий раз не згадувати. Адже саме їхнє існування ламало головний пропагандистський міф про час вступу СРСР у Другу світову війну та його справжню роль у подіях так званого «передвоєнного періоду». Саме тому ця група ветеранів не отримувала від держави ні відповідного статусу, ні виплат, ні пільг.

Червоноармійці, убиті у Фінляндії
Червоноармійці, убиті у Фінляндії

З відновленням незалежності України ситуація майже не змінилася.

Тільки з ухваленням Верховною Радою пакету декомунізаційних законів з’явилися сподівання на вирішення проблеми. Саме після цього до Українського інституту національної пам’яті звернулася жінка, яка розповіла історію своєї на той момент 98-річної мами. Під час радянсько-фінської війни 1939—1940 років та отримала інвалідність, однак за часів СРСР навіть за наявності необхідних документів так і не змогла отримати відповідний статус. Адже офіційно ветеранів тієї війни для Радянського Союзу не існувало.

Тривалий час жінка не могла добитися статусу особи з інвалідністю унаслідок війни й у незалежній Україні. Адже донедавна у Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» вживався все той же радянський пропагандистський термін «Велика Вітчизняна війна 1941—1945 років», а період 1939—1941 років не згадувався узагалі.

У 2017 році нарешті були внесені зміни й у закон про статус ветеранів війни. Термін «Велика Вітчизняна» замінили на «Другу світову», а хронологічні межі – на 1939—1945 роки. Втім, виявилося, що змін у законодавстві було недостатньо. Окремим чиновникам довелося пояснювати начебто очевидні речі – що радянсько-фінська війна була складовою Другої світової війни. Це і зробив Український інститут національної пам’яті у відповідь на звернення жінки. Сподіваємося, що цей прецедент матиме вплив на подальші рішення в рамках цього закону.

Лише після цього органи соціального захисту нарешті визнали 99-річну учасницю радянсько-фінської війни особою з інвалідністю унаслідок війни та видали їй посвідчення ветерана війни. Саме зміна, здавалося б, тільки формулювань має безпосередній вплив на дію законів.

Ця історія яскраво показує, що радянські пропагандистські міфи насправді значно небезпечніші, ніж здаються на перший погляд. І що дуже часто вони мають безпосередній вплив на долю конкретної людини.