“Назвати членів ОУН мені забороняє Закон Божий і Тайна Сповіді”. Історія о. Василя Пришляка

“Назвати членів ОУН мені забороняє Закон Божий і Тайна Сповіді”. Історія о. Василя Пришляка

Вирок у справі о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ
На одному із допитів НКҐБ між слідчим та отцем відбувся діалог. «Звідки вам відомо, що у селі Підгірці була ОУН?», — запитав слідчий. «Деякі жителі села, приходячи до мене на сповідь, розповідали про те, що є членами ОУН», — відповів йому на це отець. «Назвіть цих осіб» — аж загорівся отримати довгоочікувану інформацію чекіст. «Назвати тих осіб, які на сповіді мені повідомили про свою належність до ОУН, я не можу, бо зробити це мені забороняє Закон Божий і Тайна сповіді…» — беззастережно відповів священник.

Джерело – Релігійно-інформаційна служба України

Автор – Володимир Бірчак, історик, журналіст, заступник директора Архіву СБУ (2014-2016), керівник академічних пргорам Центру Досліджень Визвольного Руху

Довге і непросте життя отця Василя Пришляка розпочнеться на Тернопільщині. Тут у 1890 році у селі Вікно Гримайлівського повіту (нині Гусятинський район) у сім’ї Григорія народиться син.

Батько старався дати добру освіту Василеві. Після закінчення гімназії в Тернополі юнак вступив у Львівський університет на теологічний факультет.

о. Василь Пришляк

Студіюючи теологію, В. Пришляк вирішує стати священником. Та здійснити цю свою мрію після завершення навчання у 1918 році не вдалося. Обставини склалися дещо по-іншому.

Після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії західні українці заявили своє право на самовизначення та проголосили незалежну Народну Республіку.

Василь Пришляк долучився до державницької праці у новоствореній державі – ЗУНР. На запрошення очільника Скалатського комісаріату й члена Української Національної Ради ЗУНР Михайла Новаківського, Пришляк працював керівником відділу з розподілу продовольства серед населення в цій структурі з грудня 1918 до липня 1919.

У цей час на західноукраїнських землях тривали військові баталії між поляками та українцями. У зв’язку із наближенням польського фронту та переходом Галицької Армії через р. Збруч Пришляк повернувся до рідного села. А згодом переїхав до Львова, де у квітні 1920 одружився із Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) і розпочав підготовку до іспитів перед єрейськими свяченнями, щоби здійснити свою давню мрію і стати священником.

Довге і непросте життя отця Василя Пришляка розпочнеться на Тернопільщині. Тут у 1890 році у селі Вікно Гримайлівського повіту (нині Гусятинський район) у сім’ї Григорія народиться син.

Батько старався дати добру освіту Василеві. Після закінчення гімназії в Тернополі юнак вступив у Львівський університет на теологічний факультет.

Студіюючи теологію, В. Пришляк вирішує стати священником. Та здійснити цю свою мрію після завершення навчання у 1918 році не вдалося. Обставини склалися дещо по-іншому.

о. Пришляк – парох с. Підгірці , 1960 р. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк – парох с. Підгірці, 1960 р. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом” Ігорем 

Після завершення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії західні українці заявили своє право на самовизначення та проголосили незалежну Народну Республіку.

Василь Пришляк долучився до державницької праці у новоствореній державі – ЗУНР. На запрошення очільника Скалатського комісаріату й члена Української Національної Ради ЗУНР Михайла Новаківського, Пришляк працював керівником відділу з розподілу продовольства серед населення в цій структурі з грудня 1918 до липня 1919.

У цей час на західноукраїнських землях тривали військові баталії між поляками та українцями. У зв’язку із наближенням польського фронту та переходом Галицької Армії через р. Збруч Пришляк повернувся до рідного села. А згодом переїхав до Львова, де у квітні 1920 одружився із Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) і розпочав підготовку до іспитів перед єрейськими свяченнями, щоби здійснити свою давню мрію і стати священником.

Дружина Володимира, США, 1967 р. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

Дружина Володимира, США, 1967 р. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом”  Ігором Євгеновичем 

У жовтні цього ж року його благословив і рукопоклав на душпастриську працю Митрополит Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький.

Розпочалося священниче служіння отця Василя Пришляка на Львівщині. Майже рік він перебував на парафії у м. Кам’янка Струмилова (нині Кам’янка Бузька), згодом служить у с. Барилів Лопатинського (нині Радехівського району), а з березня 1923 і до жовтня 1927 – священник у с. Криве Радехівського району.

Із жовтня 1927 року і аж до дня свого арешту о. Пришляк буде парохом у с. Підгірці Олеського (нині Бродівського р-ну). Спочатку відправляв богослужіння у церкві Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році – авт.), а у 30-их роках розпочав побудову нового мурованого храму в селі.

Перебуваючи на парафії у Підгірцях, отець працював вчителем у неповній середній школі та завідував місцевим кооперативом. Він користувався великою повагою і довірою серед народу і духовенства, тож із 1938 до 1943 очолював деканат Олеського району.

Церква Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році). Джерело: wikimapia.org

Церква Святого Архистратига Михаїла (дерев’яний храм XVIII cт., що згорів у 2006 році)

За словами свідків, на початку 1939 о. Пришляк збирав гроші в церкві, а також серед жителів села. Однак, як стверджували свідки, ці гроші в церкві не залишились, а були відправлені до Чехословаччини.

Можна припустити, що отець таким чином проводив збірку коштів для потреб Карпатської України. Підтвердженням цього може бути його дружба із згадуваним вже М. Новаківським, що в цей час якраз перебував на території Закарпаття та брав активну участь у розбудові місцевої української автономії.

Із приходом німецької влади на Львівщину о. Василь пів року очолював товариство «Просвіта» в Олеському районі, допоки останнє не перетворили в «Українське освітнє товариство» (УОТ – авт.) За цей час йому вдалося відновити та відкрити роботу 27 просвітянських читалень в районі, що раніше були закриті радянською владою.

Як очільник районної «Просвіти» отець звертався із різними розпорядженнями до голів читалень. В одному із них зафіксовані такі слова:

«…хвиля, яку тепер переживаємо, вимагає від нас великої напруженої праці, щоби не тілько відбудувати те, що ми під час двох останніх років втратили, але у відбудову втраченого вкласти свої нові надбання».

На одному із допитів слідчого дуже зацікавлять слова про «два втрачені роки», і він ще перепитає отця, чи той мав на увазі період радянської влади 1939-1941, на що о. Пришляк відповість ствердно.

Отець, як і більшість українців, у червні-липні 1941 раділи звільненню від більшовиків. Та не забував о. Пришляк і про допомогу ближньому. Так, завдяки його старанням було звільнено із німецького полону понад 40 офіцерів та солдатів Червоної Армії (полонених утримували у Підгорецькому замку – авт.), яких відправили до їхніх домівок.

Упродовж німецької окупації о. Василь повсякчас давав у себе прихисток червоноармійцям чи втікачам із німецьких таборів. Одним і них був і Пономаренко Андрій, уродженець Сталінської (нині – Донецької) області, що потрапив пораненим до німецького полону у 1942.

Андрій перебував у різних госпіталях на території Генерал-Губернаторства (нині – Польща), де йому ампутували руку, а у 1943, коли його етапували на Львівщину, йому вдалося втекти і потрапити у с. Підгірці. Отець Василь прийняв його до себе, де він перебував аж до приходу Червоної Армії у липні 1944.

о. Пришляк разом із парафіянами на свято Пресвятої Євхаристії. Світлина надана Головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк разом з парафіянами на святі Пресвятої Євхаристії. Світлина надана головою громадського об’єднання “Підгірці-Шолом”  Ігором Євгеновичем 

На початку 1942 отцю запропонували очолити Олеську районну делегатуру Українського Центрального Комітету (УЦК – авт.) Він погодився і керував нею з перервами від грудня 1942 до квітня 1943, а потім – із травня до липня 1944. Це згодом стане одним із основних його звинувачень у НКҐБ.

Водночас у період із 1941-1944 о. Пришляк також очолював окружний союз кооперативів у Золочеві.

У період, коли отець не керував районною делегатурою УЦК, він виконував обов’язки підреферента цієї структури із соціального забезпечення. о. Василь опікувався дітьми-сиротами, організовував дитячі садочки, допомагав голодуючим дітям, що прибували на Львівщину із Гуцульщини тощо.

Весною 1943, коли розпочалось формування 14 гренадерської дивізії військ СС «Галичина», двоє старших синів отця, Ратислав-Михайло (1922 р.н.) та Жданомир-Андрей (1923 р.н.) пішли до неї добровольцями.

Ратислав-Михайло, 1941 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Ратислав-Михайло, 1941 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

У Дивізії «Галичина» вони стали радистами, але у липні 1944 у бою під Бродами потрапили до радянського полону. Станом на кінець 1944 – перебували в полоні у м. Сталіногорськ (нині – Новомосковськ) РСФСР. Ратислав помре у концтаборах ГУЛАГу, а Жданомиру вдасться відбути термін покарання і повернутися додому.

Жданомир-Андрей, 2002 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Жданомир-Андрей, 2002 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

Із наближенням фронту до с. Підгірці сім’я отця евакуювалася в тил. Донька Христина-Любов (1925 р.н.), що працювала в окружному союзі кооперативів у Золочеві, разом із хворою матір’ю Володимирою Михайлівною (1887 р.н.) та братом Благодаром-Петром (1927 р.н.) переїхали до Старого Самбора. Отець залишився сам.

Випереджуючи події, варто розповісти про родину отця. Дружина, донька і молодший син Благодар із Самбора перебрались до Німеччини, де Благодар вступив у ряди протиповітряної оборони (т.зв. «Юнаки-СС» — авт.)

Після 1945р. Благодар був інтернований альянтами. Мати з донькою, ймовірно, перебували в таборах для переміщених осіб. Через декілька років жінки переїхали до США, а Благодар – до Колумбії, звідки згодом також перебрався до США.

Благодар-Петро, 1975 р. Світлина надана дослідником Ігорем Іваньковим

Благодар-Петро, 1975 р. Світлина надана дослідником Ігором Іваньковим 

Та повернімось до Підгірців червня-липня 1944 року. У цей час о. Пришляк вже знову був на чолі районної делегатури УЦК та допомагав жителям села, які мали бажання евакуюватися в тил. З цією метою йому вдалося через УЦК виділити певну суму грошей для цих людей, а також домовитись із німецьким військовим командуванням про їх захист.

Після повернення радянської влади на територію Львівщини отець залишався на волі ще кілька місяців. Заарештували його на Новий рік – 31 грудня 1944 співробітники 2-го відділу УНКҐБ по Львівській області та ув’язнили у Внутрішній тюрмі №2 “Бригідки”.

Отцю Василю висунули цілий ряд обвинувачень: був очільником районної делегатури УЦК в Олеську, організовував мережу УОТ в районі, проводив антирадянську агітацію, сам особисто займався мобілізацією добровольців до дивізії «Галичина», був членом ОУН та підтримував зв’язок із УПА.

Постанова на арешт о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Постанова на арешт о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Отець Василь не визнавав себе винним. На нього чекало довге слідство тривалістю пів року та 9 допитів, які переважно відбувалися вночі.

З приводу своєї роботи в районній делегатурі УЦК він пояснював, що в його обов’язки входило: призначати “мужів довір’я” (своєрідні представники УЦК по селах – авт.), організовувати мережу УОТ в районі, а також забезпечувати збір контингенту і теплого одягу для німецької армії. У той же ж час отець наголошував, що звертався до парафіян із проханням здавати контингент, щоб вберегти їх від ймовірних репресій з боку німців.

Окрім того, він відзначав, що делегатура займалася соціальним забезпеченням, а також культурно-освітньою роботою. Через мережу УОТ організовувала хори та драматичні гуртки, проводила курси з подолання неграмотності тощо.

Антирадянської діяльності він також не проводив. о. Василь визнавав, що у 1941 році проводив панахиду за в’язнями, що були розстріляні НКВД у тюрмах Західної України, а також і те, що звертався до парафіян із проповіддю з нагоди проголошення Акту відновлення Української Держави, але ці вчинки він не вважав антирадянськими.

Різко заперечував о. Василь свою особисту участь у мобілізації добровольців до дивізії «Галичина». Він визнавав, що його двоє синів були в дивізії, однак стверджував, що вони вже повнолітні, і це їх вибір.

З іншого боку, отець настоював на тому, що ніколи не робив закликів до населення вступати до Дивізії. Цим питанням у селах займалися «мужі довір’я», а також військовий підреферент, що діяв при районній делегатурі УЦК в Олеську.

Також о. Пришляк стверджував, що ніколи не був членом ОУН, однак йому відомо про існування Організації у Підгірцях. На одному із допитів між слідчим та отцем відбувся діалог:

Слідчий: Звідки вам відомо, що у селі Підгірці була ОУН?

Отець: Деякі жителі села, приходячи до мене на сповідь, розповідали про те, що є членами ОУН.

Слідчий: Назвіть цих осіб.

Отець: Назвати тих осіб, які на сповіді мені повідомили про свою належність до ОУН, я не можу, бо зробити це мені забороняє Закон Божий і Тайна сповіді…

Слідчий ще не раз повертатиметься до цього питання, та о. Василь нагадуватиме йому про тайну сповіді…

о. Пришляк вінчає парафіян с. Підгірці. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк вінчає парафіян с. Підгірці. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

У таких випадках, коли заарештований не йде на співпрацю зі слідством, у НКҐБ були свої методи – залучати «правильних свідків». Що вони й зробили. Цікаво, що нікого із парафіян не допитували. Натомість серед свідків були в переважній більшості поляки із Підгірців та навколишнійх сіл, червоноармійці, яким вдалося тут перебути німецьку окупацію, зокрема завдяки тому, що отець прийняв їх у себе, та учасники «істрєбітєльних батальйонів» (станом на 1944 – також поляки – авт.)

Троє свідків підтвердили, що коли отець виголошував свою промову з нагоди Акту відновлення Української Держави у монастирі в Підгірцях, то разом із ним виступав Степан Бандера. Зі свідчень, це було наприкінці липня або на початку серпня 1941. Чого насправді не могло бути, бо С. Бандера вже на той час був ув’язнений нацистами.

Інші свідчили, що отець в німецькій уніформі їздив селами Олеського району разом із українською допоміжною поліцією і розшукував радянських партизанів навесні 1943. Ці свідчення були настільки суперечливими і дивними, що навіть слідчий не використав їх для майбутнього звинувачення.

«Віддячив» за свій порятунок отцеві й червоноармієць Андрій Пономаренко з Донеччини. Уже у липні 1944 року він поспішив розповісти органам держбезпеки все, що знав про «антирадянську діяльність» о. Пришляка. А згодом на очній ставці, дивлячись в очі своєму рятівнику, все це повторив.

Слідство підходило до кінця. Отця було визнано придатним до фізичної праці, однак із зауваженням, що в нього порок серця. А вже 29 травня 1945 йому дали підписати Протокол про закінчення слідства.

І тут відбувається щось незрозуміле. Отця Василя ще рік утримують у в’язниці без жодних допитів та жодних на те документів.

Варто відзначити, що навіть згідно з радянським законодавством (кримінально-процесуальний кодекс – авт.) заарештований мав перебувати під слідством лише певний час. Якщо потрібно було продовжити слідство та допити чи самого заарештованого, чи свідків, то для цього складалась відповідна постанова, яку мав затвердити прокурор.

У випадку із отцем – нічого із названого вище не було зроблено. Він ще рік утримувався у в’язниці із порушенням всіх законодавчих та процесуальних норм. Цей час отець перебував у Внутрішній тюрмі УМҐБ по Львівській області №3 у Золочеві.

Аж 13 червня 1946 був складений та затверджений обвинувальний висновок, який фактично повторював ті ж звинувачення, що були на початку: отець очолював районну делегатуру УЦК, збирав контингент для німецького війська, проводив антирадянську агітацію, забезпечував евакуацію населення в зв’язку із наближенням фронту у 1944, а також і те, що о. Пришляк відмовлявся вказувати членів ОУН.

Суд відбувся 4 серпня 1946 у м. Золочів у закритому режимі, без участі обвинувачення, захисту та свідків.

Вироком Військового Трибуналу військ НКВД Львівської області отця визнали винним у злочинах, передбачених ст.ст. 54-1 «а» (зрада Батьківщині) та 54-11 (участь в організаціях, що ведуть підготовку, або здійснили контрреволюційні злочини) і засудили до 10 років концтаборів ГУЛАГУ, з обмеженням у виборчих правах на 5 років та з повною конфіскацією майна.

Вирок у справі о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Вирок у справі о. Василя Пришляка. Джерело: ГДА СБУ

Опісля отець пробував оскаржити це рішення у вищій судовій інстанції. Та Ухвалою Військового Трибуналу військ МВД Українського округу касаційна скарга була відхилена, як безпідставна, а Вирок залишений у силі.

Отця відправили у концтабори ГУЛАГу. Вироком було визначено, що термін покарання йому слід рахувати від дня арешту, тобто 31 грудня 1944. Але 10 березня 1955 Львівська обласна комісія з перегляду кримінальних справ на осіб засуджених за контрреволюційні злочини не знайшла підстав для перегляду Вироку та залишила його в силі. Хоча отець вже два місяці як мав перебувати на свободі.

Отець таки вийде з табору 31 березня 1955, але з обов’язковим відбуттям 3-ох місяців в ізоляційному таборі 388/16 Д, що у Кожвинському районі Комі АРСР. Опісля і цієї ізоляції отець переїде у рідне село, де проживатиме разом із сестрою Глікерією.

У 1956-му він звертався до Генерального прокурора СРСР із проханням про реабілітацію та повернення конфіскованого майна, однак Військова прокуратура Прикарпатського воєнного округу відмовила йому у задоволенні прохання.

Цього ж року о. Пришляк перебрався у с. Підгірці і проживав у своєї колишньої хатньої робітниці в невеличкій хатині.

У сусідньому будинку господаря Якимовича отець здійснював нелегальні церковні обряди, що підтверджують спогади про хрещення дітей в родинах Дурняків, Кавичів і Мостових в 1956-59 рр. Про підпільну діяльність Пришляка, очевидно, стало відомо КҐБ, який його переслідував і шантажував.

о. Пришляк з родинами репресованих; зліва від нього – жінка , у якої він проживав (фото зроблене біля її будинку) ; ззаду – нова мурована церква і лівіше від неї – плебанія ще австрійської будови, де до 31 грудня 1944р проживав отець; вдалині – гора Менич. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

о. Пришляк з родинами репресованих; зліва від нього – жінка , у якої він проживав (фото зроблене біля її будинку) ззаду – нова мурована церква і лівіше від неї – плебанія ще австрійської будови, де до 31 грудня 1944р проживав отець; вдалині – гора Менич. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

За спогадами невістки о. Пришляка, внаслідок переслідувань і погроз йому та сину Жданомиру, котрий також тільки-но повернувся із заслання, він змушений був прийняти православ’я, що дозволило знову бути парохом у с. Підгірці у 1959-64 рр.

Богослужіння відбувалися у новозбудованій в 30-х роках під його керівництвом великій мурованій церкві Святого Архистратига Михаїла (проекту В. Нагірного – авт.).

Отець Пришляк, не зважаючи на підірване в таборах здоров’я, проводив служіння з великою самопожертвою, користуючись великою повагою людей, здобутою десятиліттями своєї праці.

Єдиний, хто залишився із родини отця в Україні, був син Жданомир, що проживав із дружиною та дітьми у Львові. До них і переїхав жити о. Пришляк у 1965 році, коли за станом здоров’я не міг більше служити парохом.

Помер отець Василь Пришляк у 1970 році та похований на Янівському цвинтарі у Львові.

Жданомир Пришляк на могилі батька. Світлина надана головою громадського об'єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

Жданомир Пришляк на могилі батька. Світлина надана головою громадського об’єднання «Підгірці-Шолом» Ігорем Євгеновичем Кавичем

10 листопада 1993 священник був реабілітований Прокуратурою Львівської області.

Так закінчується історія отця Пришляка, шлях якого виявився доволі тернистим. Отець був душпастирем і патріотом своєї землі, та він ніколи не забував про допомогу ближньому і навіть в лабетах НКҐБ був стійким, відданим своїй вірі та Закону Божому.

Стаття підготовлена на основі архівно-слідчої справи о. Василя Пришляка, ГДА СБУ (Львів). Автор висловлює подяку дослідникам Ігорю Кавичу та Ігорю Іванькову, а також Громадському об’єднанню “Підгірці-Шолом” за консультації, допомогу та надані матеріали для публікації.

Омелян Ковч — священик, патріот та праведник

Омелян Ковч — священик, патріот та праведник

“Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах”.

Джерело – Історична правда 

Автор – Володимир Бірчак, Володимир В’ятрович

“Був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу”, — в цих словах кардинала Любомира Гузара коротко історія життя Омеляна Ковча, людини, що була гарячим патріотом свого краю, але разом з тим зуміла піднестися над національними упередженнями.

Його батьківщина, Галичина, була краєм, де протягом століть разом жили українці, поляки та євреї. Історія їхнього співіснування має чимало драматичних сторінок та конфліктів між ними. Але для представників усіх трьох націй постать Омеляна Ковча стала символом справжньої Людини.

 Омелян (Еміліан) Ковч

Коли 20 серпня 1884 року в сім’ї греко-католицького священика Григорія Ковча народився син Омелян, усі гадали, що знають його подальшу долю.

Звичайно, малюк стане священиком, як і його батько, дядько та дід. Як і кожен греко-католицький священик Галичини на межі ХІХ і ХХ століть він поєднуватиме духовну службу із активною громадською роботою на селі.

Адже такими були священики в його сімʼї та сотні інших душпастирів Української греко-католицької церкви, які стали ключовими діячами українського національного відродження на теренах Галичини, що на той час входила до Автро-Угорської імперії.

Майже все в цих передбаченнях виявилося правильним.

От тільки крім очікуваної кропіткої роботи на духовній та громадській ниві, на долю хлопчика припало ще багато страждань, яких тоді в кінці ХІХ століття ніхто не міг навіть уявити — дві світових війни, участь у визвольній війні українців, переслідування польською, радянською та нацистською владою, врешті загибель у таборі смерті Майданек.

Григорій Ковч, який, крім Омеляна, виховував у сім’ї ще трьох дітей, попри матеріальні труднощі у родині зробив усе від нього залежне, аби син отримав добру освіту. Після закінчення початкової школи у селі Космач, де містилася парафія батька, Омелян продовжив навчання у гімназії головного міста Галичини — Львова.

Врешті він закінчив здобуття освіти ще далі від дому — у Римі, де з 1905 до 1911 років навчався в колегії св. Сергія та Вакха. Можливість жити та навчатися у Вічному місті йому забезпечила допомога, отримана від тодішнього керівника греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького.

Згодом через багато років очільник церкви вдруге намагатиметься допомогти Омеляну Ковчу, цього разу рятуючи його від смерті, а не від бідності.

Омелян Ковч під час навчання в Римі

Ще до завершення навчання та прийняття духовного сану Омелян Ковч одружився із Марією-Анною Добрянською, теж донькою священика. У щасливій сім’ї виростало шестеро дітей — троє синів й три дочки.

Одну з перших парафій молодий священик отримав далеко від батьківщини в іншому кінці Австро-Угорської імперії, у містечку Козарац (сучасна Боснія і Герциговина). Тут його парафіянами були бідні українські емігранти, тому й сім’я священика жила у важких матеріальних умовах.

Проте вже незабаром бурхливі історичні події змінили тихе життя Омеляна Ковча. У 1914 році почалася Перша світова війна, священик повернувся у свій рідний край, який став однією з арен кривавої війни.

Галичину окупували російські війська, потім її відвойовувала армія Австро-Угорської імперії, потім сюди знову наступали росіяни. Чи не найбільшою трагедією українців того часу було те, що у війні, яка точилася на їх землях, вони боролися один з одним за чужі імперські інтереси.

Такою була ціна, яку вони платили за відсутність власної держави.

Українці засвоїли цей урок. Тому піднялися на боротьбу за незалежність. На завершальному етапі Першої світової війни імперії розвалювалися і на їх руїнах почали з’являтися національні держави поневолених народів.

У листопаді 1918 у Львові проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки. Проте на територію Галичини претендували й представники іншого народу, який до того теж входив до складу Австро-Угорщини — поляки. Тому між українцями і поляками почалася війна.

Серед тих, хто вступив до лав Української галицької армії, яка мала захищати новостворену Західноукраїнську Народну Республіку, був рідний брат Омеляна — Євстахій.

Сам Омелян Ковч як духовна особа не міг брати зброї до рук, проте й не міг проігнорувати патріотичного пориву, тому пішов капеланом до українського війська. З-поміж інших священиків, які виконували свій духовний обов’язок серед вояків УГА, був і батько Омеляна – Григорій Ковч.

 У Галицькій армії капелан Омелян Ковч мав звання поручника

Старенький священик так і помер у війську, захворівши в кінці 1919 року на тиф. Натомість його син продовжував службу до останніх днів боротьби армії, яка після поразки в протистоянні з поляками в Галичині, відступила на схід, де боролася з більшовицькою армією, захищаючи Українську Народну Республіку.

Власне під час війни сторонні вперше побачили надзвичайну віру отця Ковча, яка іноді виливалася в зухвалу сміливість. Його часто бачили разом із вояками на передовій лінії фронту.

“Знаю, — говорив він, — що вояк на лінії фронту почувається найкраще, коли бачить там лікаря й духівника”. І жартома додавав: “Ви ж знаєте, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере”. Ця віра і в майбутньому дозволяла йому виходити із дуже скрутних ситуацій і вселяти впевненість у ближніх.

Разом з іншими вояками УГА він потрапив у полон до більшовиків. Полонених завантажили у вагони і повезли до місця розстрілу. На одній із зупинок потяга вартовий, російський солдат, на превелике диво відпустив священика із словами “Отче, не забувайте молитися за Луку”.

Проте замість волі Омелян Ковч знову потрапив у табір для військовополонених, цього разу польський. Найстрашнішим лихом тут був тиф, який щодня забирав життя у сотень вояків.

Отець Омелян, що до останнього подиху був із вмираючими, не міг не заразитися сам. Але йому вдалося подолати хворобу і після тривалої війни повернутися додому.

У 1922 році він отримав парафію у містечку Перемишляни на Львівщині. Після війни ці терени належали до нової Польщі. Перемишляни, як інші населені пункти такого типу в Галичині, того часу були багатонаціональними — крім українців, тут мешкали поляки, євреї, цигани і навіть кілька німецьких родин.

І незважаючи на недавню війну та непросту історію стосунків між цими націями, населення жило досить мирно, водночас стараючись толерувати і поважати традиції та обряди іншого народу.

Католицький костьол і школа в Перемишлянах. Листівка початку ХХ століття 

Коли у християн було якесь велике релігійне свято, то євреї закривали свої крамниці і оголошували вихідний день, те саме робили і християни при певному іудейському святі.

У Перемишлянах Омелян Ковч працював весь недовгий мирний період між двома світовими війнами.

Звичайно, він не обмежувався роботою в церкві, а брав активну участь у громадському житті міста — був засновником Народного дому (місця проведення національних свят українців), читальні товариства “Просвіта”, метою якого було поширення знань серед українців.

Він також зініціював створення Українського банку, який мав бути інструментом певної фінансової незалежності української громади міста.

Активна громадська діяльність Ковча викликала репресії з боку польської влади, яка намагалася обмежувати розвиток українського національного руху, добачаючи в ньому загрозу цілісності своєї держави.

Обшуки в хаті отця стали недоброю місцевою традицією: лише за 1925—1934 роки. їх було майже сорок, половина з них завершувалась арештом та довшим чи коротшим ув’язненням священика.

У цей час за свідченнями сестри-настоятельки Олени Вітер, а також керівника Крайової екзекутиви ОУН Богдана Кордюка — о. Ковч був членом ОУН та очолював реферантуру пропаганди.

Отець Омелян тримає хлопчика

Незважаючи на репресії, отець Ковч завжди був відкритим для всіх. Він знаходив час для своїх вірних, а також і для представників інших віровизнань — часто за порадою до нього приходили місцеві поляки та євреї.

У вересні 1939 після початку Другої світової війни, з приходом в Галичину радянської влади, ситуація в місті почала швидко мінятися. Поляки, які за минулої влади користувалися привілеями як представники державної нації, стали першими жертвами комуністичних репресій.

Арешти і репресії зачепили в першу чергу всіх тих, хто були державними службовцями, згодом перекинулися на діячів політичних партій та громадських об’єднань.

Отець Омелян був першим, хто кинувся допомагати нужденним. Чи із продуктами, чи із грошима, чи із просто добрим словом він навідувався у сім’ї польських офіцерів, яких відправили у Сибір.

Їхні жінки запитували священика: “Як ти можеш нам допомагати, якщо мій чоловік ще недавно проводив у твоїй оселі обшуки?”. Отець взамін лише посміхався і говорив, що це його обов’язок.

Отець Омелян — крайній справа під час богослужіння

Українці та євреї, які в перші місяці радянської влади відчували певне покращання (комуністична пропаганда говорила про їх “визволення з під польського гніту”), незабаром теж стали об’єктом репресій НКВД.

Услід за ешелонами, якими на схід вивозили поляків, потяглися вагони, набиті українцями та євреями. Український національний руху оголошений “буржуазно-націоналістичним” та ворожим новій владі, його активістів заарештовували та засуджували до тюремних ув’язнень чи навіть розстрілів.

Омелян Ковч уникнув репресій у цей страшний час. Він продовжував свою духовну службу, більш того не боявся навіть організовувати масові церковні заходи за участю вірян, попри підкреслену антирелігійність влади.

Темпи репресій нової влади в 1941 році постійно наростали, тюрми приєднаної до СРСР Західної України були переповнені в’язнями, здебільшого політичними, тими кого влада називала “ворогами народу”.

Серед них найбільше було молодих хлопців і дівчат, активістів Організації українських націоналістів, які розгорнули підпільну антирадянську боротьбу.

Отель Омелян у другому ряду крайній зліва

22 червня 1941 року наступом німецьких військ на територію СРСР почався новий етап Другої світової війни. Радянська влада виявилася не готова до такого швидкого розвитку подій і не здатна була організувати ефективну оборону. Німці з кожною годиною просувалися дальше на схід.

Тим часом радянська політична поліція — НКВД була зайнята подальшими арештами усіх “політично неблагонадійних”. Цього дня серед них мав бути й отець Омелян Ковч. Місцеві жителі (за деякими свідченнями це були євреї) заховали священика, і він таким чином уникнув не лише арешту, але й, напевно, розстрілу.

Радянська влада залишила після себе кривавий слід по всій Західній Україні — після відступу в тюрмах виявлено тисячі вбитих в’язнів. Їх розстрілювали без суду тому, що не було часу для розгляду справ, не було засобів для евакуації ув’язнених. Серед вбитих виявили чимало священиків.

Тим часом, Омелян Ковч пережив п’яту в своєму житті зміну влади на рідних теренах. Нацисти не збиралися відновлювати на цих землях ані польської держави, ані української. Вони мали бути лише колонією Третього рейху, а їх населення рабами прийшлих господарів.

Німецька влада із зневагою ставилася до українців та поляків, позбавляла їх багатьох прав. Проте найгіршим було її ставлення до єврейського населення, вбивства якого почалися з перших днів становлення нової влади.

Налякані постійними репресіями люди часто намагалися не помічати лиха, яке чинили з іншими, кожному вистачало його проблем, кожен лишався на самоті зі своїм болем та страхом.

На цей страх також накладалися різні національні упередженості, пам’ять про минулі негаразди та конфлікти, які дозволяли відгородитися від чужих страждань і не помічати знищення представників іншої національності.

Омелян Ковч сидить крайній зліва 

Але Омелян Ковч навіть у такий важкий час не переступав через свої моральні цінності, чого б це йому не коштувало. І знову, як колись, його віра, впевненість у своїй правоті часом робили чудеса.

У вересні 1941 група німецьких есесівців закрила синагогу міста Перемишляни, наповнену людьми, які прийшли молитися. У середину хтось із них кинув запальні бомби. Почалася пожежа, люди, що молилися, кинулися до дверей і зрозуміли, що потрапили в смертельну пастку.

“Римо-католицький ксьондз і група людей із Перемишлян прибігли до о. Ковча із проханням, щоб допоміг врятувати синагогу, — розповідає про цей випадок колишній мешканець Перемишлян Леопольд Кляйман-Козловський. — Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючої синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах, який в той час перебував в Перемишлянах”.

Омелян Ковч був здатний не лише на разовий геройський вчинок, але й на тривалу ризиковану працю. Коли у Перемишлянах утворилось гетто, то отець неодноразово на свій власний страх і ризик пробирався туди, щоб допомогти євреям. Він приносив із собою їжу, медикаменти, чисту білизну та ін., щоб хоч якось зарадити людям у їхній біді.

Ще одним способом порятунку євреїв від знищення, до якого вдався священик, було виготовлення так званих “арійських документів”(метричні виписки із церковних книг про хрещення), які могли врятувати від смерті.

Так сталося, зокрема і з Рубіном та Іткою Пізем, яким завдяки посвідкам від о. Ковча вдалось вижити під час Голокосту.

Рубін Пізем, який урятувався від переслідувань нацистів завдяки Омеляну Ковчу

За таку діяльність отця Ковча на початку січня 1943 року заарештувало СД та ув’язнили у львівській тюрмі на Лонцького. Родина, знайомі й сам митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький робили все можливе для його визволення з-за ґрат.

Нацисти поставили єдину умову: український священик має письмово зобов’язатися нічим не допомагати євреям. Отець Омелян відповів відмовою.

“Послухайте мене, пане Ставіцький, — сказав він тоді офіцеру СД. — Ви є офіцером поліції. Ваш обов’язок розшукувати злочинців. Будь ласка, віддайте Божі справи у Божі руки”.

Офіцер, обурений зухвалою відповіддю священика, наказав повернути його до в’язниці.

Тут його ще довго катували, а згодом запроторили до концтабору Майданек. Але навіть перебування в страшній фабриці смерті не зламало священика.

“Я розумію, що Ви стараєтеся звільнити мене, — писав він своїм рідним з табору. — Але я прошу Вас нічого не робити. Вчора тут вони розстріляли 50 людей, якщо мене не буде тут, хто допоможе їм перейти в інший світ? Вони підуть навіки зі своїми гріхами в глибокому відчаї, який нависає над цим пеклом. Але зараз вони відходять із високо піднятими головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. Вони переходять міст із радістю в серцях, і я бачу, як мир і спокій утверджуються в них, коли я востаннє маю з ними розмову”.

Омелян Ковч вважав, що саме тут, серед приречених на смерть, найкраще виконає свою місію. І це було для нього найважливішим.

“Я вдячний Господу за його доброту до мене, — читаємо в іншому його листі. — Поза небесами, це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут всі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священик. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене.

Тут я можу бачити Бога  Бога, який один для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей. Мабуть, наші церкви є різними, але у всіх із них панує

Огорожа з колючого дроту, за якою видніються бараки колишнього концтабору Майданек

Всемогутній Господь. Коли я відправляю Літургію, всі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але ж чи Господь не розуміє всіх мов? Вони помирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст.

Чи ж це не благословення? Чи ж це не найкраща корона, яку Господь міг покласти мені на голову? Це так. Я дякую Господу тисячі разів на день за те, що він відіслав мене сюди. Я не міг би просити в Нього більшого. Не впадайте у відчай через мене.

Радійте разом зі мною. Моліться за тих, хто створив цей табір та цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви… Хай Господь змилоститься над ними…”

Портрет Омеляна Ковча серед інших в’язнів Майданека, які загинули в таборі, сучасна інсталяція 

Омелян Ковч, в’язень номер 2399 Майданека, працював разом з усіма іншими в таборі, але після важкої фізичної праці він ще виконував функції пароха страшної фабрики смерті. Духовну розраду він давав усім, незалежно від їх національності чи віросповідання.

Страшні таборові умови остаточно зламали здоров’я вже не молодого священика. Він помер за колючим дротом 25 березня 1944 року, не доживши кілька місяців до визволення Майданека.

Офіційною причиною смерті названо серцеву недостатність. Тіло священика, як і тисяч інших, спалено в одному із страшних крематоріїв табору.

Але пам’ять про праведника не вдалося знищити так легко, як його тіло. Врятовані ним люди нагадували іншим про життєвий подвиг священика.

У 2001 році під час візиту до України Папа Іван Павло ІІ проголосив отця Омеляна Ковча Блаженним Священномучеником.