Українсько-польська розмова про історію: обережний оптимізм

Українсько-польська розмова про історію: обережний оптимізм

Картинки по запросу "польща інститут нац пам'яті"
Узимку 2018 року польський парламент ухвалив зміни до закону про Інститут національної пам’яті. Інституту надавалися повноваження здійснювати слідчо-прокурорські функції у розслідуванні так званих «злочинів українських націоналістів та українських колаборантських формувань Третього Райху». До таких було віднесено злочини, «вчинені українськими націоналістами у 1925-1950 роках, у формі застосування примусу, терору чи інших форм порушення прав людини, проти осіб чи груп осіб, а так само проти польського народу», а також «участь у знищенні єврейського народу чи геноцид мешканців ІІ Речі Посполитої на території Волині та Східної Малопольщі». За «публічне та всупереч фактам» заперечення таких злочинів порушників могли піддати штрафу або позбавленню волі на строк до 3 років.

Джерело – Лівий берег 

Автор: Сергій Рябенко – юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті, представник України в International Justice for the Co

Будівля Інституту Національної Пам’яті у Варшаві Фото: Gazeta Wyborcza

Крім того Інститут національної пам’яті мав опікуватися й питаннями «захисту доброго імені Речі Посполитої та польської нації». За рішенням законодавця до таких було віднесено протидія публічному та всупереч фактам покладанню на польську націю чи Польську державу відповідальності за вчинені Третім Райхом «нацистські злочини, визначені статтею 6 статуту Нюрнберзького трибуналу, або інші злочини проти миру, людяності чи воєнні злочини», або ж применшення відповідальності виконавців тих злочинів. На порушників цієї норми чекала така сама відповідальність, а якщо їхні дії були вчинені не навмисно – то позбавлення волі замінялося обмеженням. Формальний виняток було зроблено лише для творчої та наукової діяльності.

Закон наразився на критику. Свої заперечення проти нього висловили Держава Ізраїль, Державний департамент Сполучених Штатів та Україна. Кожна з сторін мала для того власні підстави та аргументи. Але польський президент Анджей Дуда підписав ухвалені парламентом зміни. Та водночас скерував подання до Конституційного Трибуналу із проханням перевірити на відповідність Конституції норми, які стосувалися так званих «злочинів українських націоналістів» та вживання у законі терміну «Східна Малопольща».

Упродовж 2018 року тиск на офіційну Варшаву з боку закордонних партнерів продовжувався. Улітку польська влада змушена була піти на певні компроміси. Рішенням парламенту з закону про Інститут національної пам’яті було виключено норми, які стосувалися «захисту доброго імені» польської нації та держави та «декриміналізувано» відповідні статті.

Архів Інституту Національної Пам'яті
Архів Інституту Національної Пам’яті Фото: Instytut Pamięci Narodowej

А от так звані «антибандерівські» норми залишилися чинними. Лише майже через рік – 18 січня 2019 року Конституційний Трибунал нарешті оголосив свій вердикт. Вживані у законі терміни «злочини українських націоналістів» та «Східна Малопольща» було оголошено неконституційними. Трибунал встановив, що ця дефініція «злочини українських націоналістів» є недостатньо чіткою та не дозволяє встановити конкретне коло осіб та організацій, які вона включає. А це унеможливлюватиме її застосування для кримінального покарання порушників закону. Те саме стосувалося і назви «Східна Малопольща».

Тож з моменту оголошення Трибуналом свого рішення відповідні норми закону втратили чинність.

Отже чи можна говорити, що проблему «антибандерівського» закону у Польщі нарешті вирішено? Частково це дійсно так. Вердикт Конституційного Трибуналу усунув деякі вади минулорічного рішення польського парламенту. А разом з тим зміст рішення суддів та їх аргументація ще яскравіше висвітила вади ухваленого закону.

Трибунал оголосив неконституційним вживаний у законі термін «Східна Малопольща». Фактично у цій частині судді погодилися з аргументацією президента Дуди, який у своєму поданні зазначив про відсутність «правового визначення цього поняття», зокрема, «визначення кордонів Східної Малопольщі». А отже на практиці у кримінальному провадженні застосування цього терміну було б проблематичним. Однак виключивши з закону «Східну Малопольщу», Трибунал натомість нічого не сказав про інше вживане у ньому «географічне» поняття – Волинь, визначення якому законодавець так само не надав. Тому постає цілком закономірне питання – про яку саме територію йдеться? Чи мається на увазі сучасна Волинська область України, а чи мова йде про Волинське воєводство у складі міжвоєнної Польщі, яке також включало сучасну Рівненську та північні райони Тернопільської областей, але не охоплювала ряд північних громад Волинської області? Чи ж йдеться узагалі про «історичну» Волинь, до якої у різний час відносилися південь Берестейщини, західна Житомирщина і навіть частини Підляшшя та Хмельницької області? Відповідь на це питання ані польський законодавець, ані Трибунал не дають.

Фото: EPA/UPG

Ніяким чином не прояснює рішення Трибуналу і питання, що робити, якщо йдеться про «заперечення злочинів», вчинених поза межами Волині, скажімо, на Галичині, Холмщині або взагалі у «материнській» Польщі? Формально за законом порушник за це жодної відповідальності не несе. А отже волею законодавця жертви злочинів на Волині опинилися у, скажімо так, «привілейованому» становищі порівняно із жертвами таких самих злочинів, вчинених у інших регіонах. Подвійні стандарти?

Схожа проблема із «українськими націоналістами». Якщо читати рішення буквально, то судді виключили з двох статей закону відповідний термін та похідні від нього. Натомість лишилися «злочини українських колаборантських формувань Третього Райху», які так само не мають чіткого визначення. А отже знов неясно, кого саме мав на увазі законодавець. Чи йдеться виключно про військові, безпекові, поліцейські та інші «силові» підрозділи на німецькій службі, чи також про місцеві управи та інші «цивільні» адміністрації на окупованій території? Чи мова йде про структури, до складу яких входили лише українці, чи ті, які сформовано саме на території України незалежно від назв та національного складу? І, нарешті, чи в розумінні закону «колаборантами» є лише структури, які сформовані німецькою окупаційною владою, чи також ті, які формально німцям не підпорядковувалися, однак в окремих «тактичних» питаннях могли з ними взаємодіяти, як от «Поліська Січ» отамана Бульби-Боровця? На жаль і тут, ні законодавець, ні судді не дають відповіді.

Є також питання, навіщо знадобилося виокремлювати «українські» колаборантські формування від нацистського режиму та його злочинів? Адже хоча кримінальну відповідальність за ці злочини несуть їх організатори та виконавці, але «політична» цілком і повністю лежить на «владі», яка контролювала відповідну територію – нацистській адміністрації Райху. І як бути із запереченням злочинів, вчинених не «українськими», а до прикладу, «російськими», «білоруськими», «кавказькими», «середньоазійськими» чи навіть «польськими» колаборантськими формуваннями на німецькій службі? Чи за законом їх слід розглядати як «заперечення» злочинів нацистського режиму? Якщо так, то незрозуміло, в чому потреба виокремлення в самостійну групу «українців»? Складається враження, що законотворці всупереч фактам та можливо самі того не бажаючи підіграли авторам радянсько-російських міфів про українців як «чемпіонів» з колаборації серед народів колишнього СРСР.

Якщо ж це не так, то що: тоді за законом заперечувати злочини інших, “неукраїнських” колаборантів є допустимим? Як не крути – і в одному, і в другому випадку маємо справу з подвійними стандартами.

Фото: EPA/UPG

Тож у підсумку рішення Конституційного Трибуналу хоча й виправило деякі вади минулоріч ухваленого закону, однак повністю, на жаль, всі суперечливі питання не усунуло. Очевидно тепер своє слово має сказати польський парламент, в компетенції якого внести до закону необхідні зміни.

Але загалом у контексті подальших польсько-українських стосунків останнє рішення конституційних суддів Польщі дає привід для обережного оптимізму. І сподівання на те, що здоровий глузд і прагматизм нарешті почнуть брати гору над популізмом.

Хто похований в Грушовичах? Лікар зі Сорбонни та інші борці з тоталітаризмом

Хто похований в Грушовичах? Лікар зі Сорбонни та інші борці з тоталітаризмом

Здавалося б, давно вже пройшли ті часи, коли комуністичний режим плюндрував та знищував могили вояків антикомуністичних формацій. Здавалося б, що сьогодні європейська спільнота збудована на цінностях протилежних до тоталітаризму, шанує боротьбу з тоталітаризмом. Не в Грушовичах

Джерело – Історична правда

Автор -Володимир Бірчак, історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор “Історичної правди”.

За минулий рік колись невеличке українське село, що знаходиться нині у Підкарпатському воєводстві Польщі, стало доволі відомим. Здавалося б, давно вже пройшли ті часи, коли комуністичний режим плюндрував та знищував могили вояків антикомуністичних формацій. Здавалося б, що сьогодні європейська спільнота збудована на цінностях протилежних до тоталітаризму, шанує боротьбу з тоталітаризмом. Не в Грушовичах.

26 квітня 2017 року активісти польських націоналістичних організацій розібрали на кладовищі селі Грушовичі поблизу Перемишля надгробний пам’ятник воякам УПА та здійснили наругу над українським державним символом – тризубом.

Надгробок до цього вже плюндрувався вандалами. Поліція не втручалася, а війт гміни Стубно Януш Слабіцький навіть дав свою згоду на дійство. Зокрема, він заявив, що пам’ятник усунуто в рамках громадської ініціативи, оскільки він псував естетичний вигляд кладовища, був нестабільний, а відтак небезпечний для оточення.

Далі слідував довгий дипломатичний процес перемовин між українською та польською сторонами. Інститут національної пам’яті Польщі спочатку не хотів розмовляти про знищення цього меморіалу зі своїми українськими колегами. Згодом поляки заявили, що цей акт вандалізму був законний. Ситуацію довкола Грушович навіть обговорювали Президенти України та Польщі.

Фото: portalprzemyski.pl

Певної домовленості було досягнуто лише у квітні цього року. Заяву з цього приводу зробив керівник Кабінету Президента РП Кшиштоф Щерський“Чітко сказано: якщо у польських Грушовичах є поховані українці, – пам’ятник буде відновлений, тому що ми захищаємо цвинтарі. Це не проблема”, – сказав К. Щерський.

З 24 до 26 травня Служба розшуку та ідентифікації польського ІНП проводила археологічні роботи на кладовищі в Грушовичах. За процесом розкопок спостерігала група українських експертів

Після завершення розкопок та за попередніми висновком групи українських експертів серед 18 поховань є щонайменше 3 поховання воїнів УПА.

Проте ІНП Польщі на своєму Твіттері заявив, що дослідження не дали підстав визнати, що це є поховання членів УПА. “Археологічні та медико-судові дослідження не дали підстави, щоб визнати, що на місці розібраного пам’ятника на честь УПА були колективні чи поодинокі могили членів цієї української формації” – читаємо на Твіттері відомства.

Фото Ольги Соляр

Насправді з’ясувати хто похований в Грушовичах із числа українських підпільників доволі нескладно. На сьогодні є задокументовано ряд спогадів, опубліковано свідчення та документи, деякі з них, до слова, якраз зберігаються і в Інституті нацпам’яті Польщі.

Отже, одиним з перших підпільників, що похований у Грушовичах був станичний ОУН, за спогадами Дмитра Ківера“На початку 1945 року станичний Базилевич Тимко – “Мороз” був у селі Гаях зраджений одним кальниківцем. НКВД виявило його криївку, як виходив – убили його. Похоронений на цвинтарі в Грушовичах”.

У Літописі УПА “Том 32. Медична опіка в УПА. Книга 2” знаходимо ще одну згадку про похованих повстанців у Грушовичах.

Так, Павло Клочник народився 1899 року в родині судового канцелярського службовця в містечку Краковець (повіт Яворів). Початкову школу закінчив у Краковці, а середню освіту здобув у державній гімназії в Яворові. Учасник визвольних змагань 1918-1920 років.

Медичні студії закінчив в Парижі в Сорбоннському університеті. Після закінчення навчання працював в університетській клініці Сорбонни, де й захистив наукову дисертацію та одержав диплом доктора медичних наук. Повернувшись до Польщі відкрив свою приватну практику.

Іван Шпонтак – “Залізняк”

У 1943-1944 роках Павло Клочник був військовим лікарем в Дивізії “Галичина”. Наприкінці 1944 року вступив до УПА на терені Ярославщини та Любачівщини, де працював лікарем в сотнях куреня “Месники” командира Івана Шпонтака – “Залізняка” (майбутній шеф штабу Воєнної округи “Сян” – В.Б.).

Після кількох місяців перебування із відділом перейшов працювати в теренову сітку Українського Червоного Хреста, та лікував, як повстанців, так і місцеве населення.

28 листопада 1945 року доктор Павло Клочник – “Сірко” був схоплений польським військом в селі Грушовичі, в хаті родини Баляків (за іншими даними Баб’яків – В.Б.). Вони забрали його з хати разом з двома синами господаря – Михайлом і Миколою, та на полях між Грушовичами і Кальником в жорстокий спосіб закатували.

 

Доктор Павло Клочник – “Сірко” і Михайло та Микола Баб’яки поховані у спільній могилі на цвинтарі в Грушовичах. У документі “Теренові вістки. Ярославський повіт. Грудень 1945” знаходимо відомості про те, що похорон доктора Клончака відбувся в Грушовичах 16 грудня, тому можна зробити припущення, що спогад про загибель доктора дещо неточний, і загинув він в середині грудня.

Мешканець Грушович Дмитро Ківер у свої спогадах передрукованих дослідником Богданом Гуком згадує наступне про братів Баб’яків та П. Клочника:

“Убитий в Кальникові був також і Клошник. їх трьох кинули до ями з вапном, звідки потім родина взяла їх додому й похоронила разом з Клошником на нашому цвинтарі. Бабяків поклали в одну труну, а Клошника в другу, але спочили вони коло себе в одній ямі. На могилі не був поставлений тоді хрест”.

Сотенний Микола Тарабан – “Туча” та бунчужний Степан Ґула – “Шеремета” у своїх спогадах так згадують лікаря “Сірка”:

“У тяжкі повстанські часи треба було з ним пройти в сніговію, а і в добру погоду, ночами по бездоріжжях довгі кілометри від села до села, лікувати, а навіть оперувати в селянських хатах, без інструментів, без медикаментів. Дивитися на вмираючих стрільців, які в інших обставинах могли би бути вилікуваними, – та тільки тоді оцінити його посвяту, як лікаря. Була це золота людина”.

У документі “Листа павших на “Полі Слави” за 1946 р. Військова округа “Сян”, тактичний відтинок “Бастіон” (який зберігається в Архіві ІНП Польщі у Варшаві, у фонді Мирослава Онишкевича BU-1552 – В.Б.) йде мова:

“4. “Знпщит Гщнмгмж” (прізвище зашифроване – В.Б.), псевдо “Дубенко”, 7.10.1917 р.н., “Фїгса” (місце народження зашифроване – В.Б.), старший стрілець-мінер УПА, закінчив 6 класів народної школи, шофер, 11.03.1946 року загинув в бою з Військом Польським в селі Гаї, похований в Грушовичах Ярославського повіту”.

“Листа павших на “Полі Слави” за 1946 р. Військова округа “Сян”, тактичний відтинок “Бастіон”. Під номером 4 – “Дубенко”. Джерело: Архів ІНП, Варшава

Дослідник Євген Місило у книзі “Повстанські могили. Пропам’ятна книга впавших на полі слави вояків Української Повстанської Армії Захід-Сян” розповідає детальніші відомості про цього повстанця:

“Дмитро Грицаль – “Дубенко”. Старший стрілець УПА, сапер сотні “Балая”. Народився 7 листопада 1917 року в Річках (нині Жовківського району на Львівщині – В.Б.). Закінчив 6 класів початкової школи. Водій. 1939 р. служив стрільцем у Війську Польському. Загинув 11 березня 1946 року в Гаях Ярославського повіту в сутичці з Військом Польським. Похований на цвинтарі в Грушовичах.

В цій же ж книжці можна знайти опис бою 11.03.46, в якому загинув “Дубенко”: “о 4.15 підвідділ ІІ сотні знищив залізничний двоторовий міст біля Радимна, на шляху Ярослав – Перемишль. У документах ТВ “Бастіон” зберігся опис сутички цього підвідділу УПА з групою вояків ВП, яка подалася за ними у погоню.

Дня 11.ІІІ.46 17.30 за свіжими слідами від сторони Радимна прибула одна фіра ВП до села Гаї, всього 5 осіб (поручник, сержант, капраль, 2 вояки). Поляки зауважили в селі наших повстанців і відкрили до них вогонь, на який наші відповіли рівнож вогнем. Вив’язалася перестрілка, у висліді якої вбитий керівник пвд. мінерів, найбільш заслужений й активний повстанець на полю мінерки – “Дубенко”.

Його останнім мінуванням був міст в Радимні. Після короткої перестрілки наші перейшли до наступу. Поляки почали втікати та відстрілюватись. В погоні за ними поранено польського сержанта, а решту (4) взято в полон. Цього пораненого сержанта (зробили йому перев’язку), польським господарем відставлено до Радимна. Чотирьох захоплених перебрав тереновий провід”.

Додаткові відомості про похованих знаходимо у спогадах Олекси Колача із Перемишля:

“У селі Гаї Перемиського повіту загинув від куль Війська Польського член боївки Служби Безпеки “Гонта” (його прізвище невідоме), що народився в Ришковій Волі Ярославського повіту. Поховано його на цвинтарі в Грушовичах Перемиського повіту”.

Дмитро Ківер згадує про “Гонту” наступне:

“Літом 1946 року в Гаях гине “Гонта”, стрілець боївки “Дніпра”. Сидів у криївці, але вийшов, заскочений, боронився, але впав. Хоронив його Дмитро Ківер та Дмитро Базилевич на грушовицькому цвинтарі”.

Могила лікаря “Сірка” та братів Баб’яків. Фото поч.1990-х

Перемишлянець О. Колач згадує про ще одного СБіста, що покоїться в Грушовичах: “На полях біля Нінович Ярославського повіту загинув командир боївки СБ “Марко”. Його ім’я – Дмитро, прізвище невідоме. Поранений у бою, щоб не здатися живим у руки ворога, розвірвав себе гранатою. Похований він на цвинтарі у Грушовичах”.

Той же ж Дмитро Ківер розповідає більше подробиць про “Марка”: “Восени 1946року, вертаючи з Накла, згинув коло Дусівців, заскочений військом, провідник СБ “Марко”. Ішов разом з “Шершнем”.

Наперед його поранили, він узяв пепешку (пістолет-кулемет ППШ – В.Б.) й відстрілювався, але потім підставив її собі під бороду й потягнув за гачок. Тіло його взяв Д. Ківер та командир боївки “Дніпро” до Гаїв, там збили люди труну, яка потім з військовими почестями була опущена в землю на цвинтарі в Грушовичах. Присутня на похороні була сотня “Крука”.

За даними Петра Й. Потічного у книзі Літопис УПА “Том 40. Тактичний відтинок УПА 27-й “Бастіон”: Любачівщина, Томашівщина, Ярославщина (Документи і матеріали) “Марко” – це Дмитро Козак, референт СБ ОУН, І район округи “Батурин”.

За даними Богдана Гука – у 1989 році мешканець Грушович Дмитро Ківер висипав могилу на місці похорону двох незнаних вояків УПА та учасника УСС Федечка (на цьому місці потім був поставлений пам’ятник героям УПА.), а в 1990 році також могилу поруч, там, де спочили брати Баб’яки та П. Клошник (ця могила на сьогодні є збереженою). На обох поставив березові хрести.

Підсумовуючи можна сказати, що на підставі свідчень та документів у Грушовичах з числа українських повстанців поховані: станичний ОУН Тимко Базилевич – “Мороз”, курінний лікар УПА Клочник Павло – “Сірко”, старший стрілець, сапер УПА Дмитро Грицаль – “Дубенко”, член боївки СБ – “Гонта” та районний референт СБ Дмитро Козак – “Марко”.

Варто також відзначити, що всі із перелічених загинули в боях та збройних сутичках із НКВД та прокомуністичним Войском Польським, а таким чином є борцями із комуністичним тоталітарним режимом.

Також слід згадати чинний на сьогодні в Польщі Закон “Про військові поховання та кладовища”. Згідно п.2 ст.1 Закону військовими похованням вважається: “військовослужбовці, які загинули під час війни, без огляду на національність”, а також згідно п.8 цієї ж статті: “люди, які загинули внаслідок боротьби з тоталітарною системою або внаслідок тоталітарних репресій чи етнічних чисток з 8 листопада 1917 р. до 31 липня 1990 р.”

Таким чином, знищення пам’ятника УПА в Грушовичах 26 квітня 2017 року – є наругою над військовим похованням військовослужбовців, що боролися проти комуністичного тоталітарного режиму.

Польській стороні потрібно починати роботи із відновлення надмогильного пам’ятника. А також вибачитися, спочатку принаймі перед мертвими…

Автор висловлює подяку історикам Володимиру Морозу й Сергію Рябенку за допомогу в підготовці матеріалу. Матеріал оновлено, згідно нової інформації, яку отримав автор.