Пам’ять попри страх

Пам’ять попри страх

Фото: Макс Требухов
Людська пам’ять милосердна. Вона надійно стирає згадки про тяжкі і страшні переживання, щоб дати можливість жити далі, не здригаючись від страхів минулого. Але, парадоксально, найстрашнішим є не сам жах, як такий

Джерело – LB.ua

Автор – Олеся Ісаюк, Центр досліджень визвольного руху

Смерть — це жахливо, але устократ страшніша смерть безглузда, у тому сенсі, що не має видимих раціональних причин. Раціональних не тільки у загальній системі координат, де логічною передумовою масової загибелі є, наприклад, війна чи епідемія. Коли йдеться про голод — наприклад, неврожай. Раціональних також у складній системі “колективного підсвідомого”, коли нещастя розглядаються, як розплата за неналежну поведінку, свого роду наслідок порушення Божого закону. Віддзеркаленням такого погляду є аргументація, коли помирає дитина – “та що ж воно нагрішило?…”. Чим же нагрішили сотні тисяч дітей?…

А з іншого боку цієї ж логіки — а яка ж була заплата за злочин? Адже за такий злочин, як убивство тисяч безвинних, у парадигмі “що ж воно нагрішило” неминуче мала наступити покара. Інакше весь світопорядок втрачав свій сенс і внутрішню логіку.

Голодомор з точки зору “маленького” спостерігача був апофеозом відсутності здорового глузду — хоч у сенсі раціональному, хоч у сенсі світоглядному. А для жертв незрозумілість самого факту тягла інші незрозумілості — як реагувати, як протистояти, що взагалі можна зробити, щоб порятувати найближчого, слабшого, того, за кого несеш відповідальність!

Вдуматися — 4,5 мільйонів загиблих. За один рік, без війни чи епідемії, при нормальному врожаї. Уявити — тіла мертвих у хатах, на подвір’ях, на дорогах. Уявити — нічого живого. Нічого, бо поїли абсолютно всіх і вся у спробі вирватися з лабет смерті.

І спробуйте уявити, що це все — не має пояснення. Тобто злочинці знають, навіщо вони це зробили, але ані для жертв, ані для спостерігачів ці причини невідомі. І, до того ж, абсолютно незрозуміло, що можна вдіяти, щоб це зупинити.

ЯК?

Відсутність відповіді на це “як?” породжувала безпорадність. Саме безпорадність і є моментом травматизації. Не саме по собі спостерігання жаху, навіть не участь у ньому. А неможливість зупинити жах. Неможливість зміни. Не те що кардинально, а у безпосередній фізичній близькості. На відстані простягнутої руки.

За цим приходило відчуття приниження, неповноцінності — бо хто ж я такий, якщо на моїх очах гинуть рідні і близькі, а я нічого не в стані вдіяти. У ситуації “тут і вже”, без знання про те, що ти став одною з жертв сатанинського плану- запитання риторичне. І люди помирали не тільки з голоду, а й у свідомості повної безпорадності і приниження, силоміць позбавлені “образу і подоби Божої”.

Як же врятуватися? Забути. Тому що кожне згадування — це відтворення, хай і символічне, не тільки самого жаху, а й відчуттів, які запустили травму від цього жаху. У психології є термін ретравматизація — коли через спогади або випадкову зустріч з чимось, що нагадує про момент травмування людина заново занурюється у момент травми. Страх перед таким поверненням і є тим, що замикає уста тим, хто вижив і не тільки їм, а й їхнім нащадкам.

І, парадоксальним чином — грає на користь катам. Адже першочерговий інтерес злочинця — приховати сліди злочину. Відвести від себе звинувачення. Змусити жертву повірити, що все “просто” сталося. І це тільки сонні марення, а то й узагалі симптом психічної неадекватності — страх, небажання розказувати про минуле, небажання їхати там, де виріс, відвертання очей від подвір’їв, де колись…. І постійне збирання хлібних дрібушок, складування у запаси всього їстівного.

І — колективний спазм при найменшій згадці про трагедію. Висловлений у тисячах уривчастих спогадів, у емоційних фразах, у тисячах взаємно протилежних думках, у відчайдушних, часом несвідомо блюзнірських, спробах раціоналізації і пояснення…

Таким чином на службі у злочинців опиняються нормальні здорові механізми людської психіки. Допомагаючи їм не тільки замовчати злочин. Допомагаючи їм також відвернути погляд сторонніх, які могли б, не будучи підтятими відчуттям приниження і безпорадності, допомогти жертвам. Бо у будь-якої людини у принципі при спогляданні настільки всеохопної трагедії без видимих причин виникне не те, що шок, а сумнів у реальності того, що відбувається. Фраза Черчілля — “Не хочу сказати, що ви брешете, але те, про що ви говорите, занадто страшне, щоб бути реальністю” – була сказана емісарові польського підпілля, який розповів британському істеблішментові про реалії Голокосту.

Людська психіка, як така, допомогла злочинцям у образі комуністичної партії та уряду СРСР ще в одному. Людина не може жити без сенсу. Вона мусить мати певний набір базових понять — хто вона, звідки, для чого, з чим асоціює себе, хто свій і хто чужий. І ось той набір виявляється і загрожений смертельною небезпекою, і щільно обплутаний такими емоціями, до яких волів би ніколи не повертатися.

Людина з непрожитою трагедією піде на все, щоб тільки позбавитися відчуття трагедії, втрати, приниження і — найголовніше — повної позбавленості сенсу буття, як такого. Мільйонам тих, хто вижив, треба було дати хоч якийсь сенс.

І їм його дали… “Єдиний радянський народ”, радянська вітчизна, кругом ворог, червоні прапори і серп з молотом, “Вєлікая Отєчественная”, де у смертельній сутичці двох режимів і у прагненні загарбати режимом-творцем Голодомору ще більше земель для своїх нелюдських експериментів складали голови ті, хто пережив Голодомор. Цей сенс давав, попри все, відчуття причетності до чогось великого, що не можна знищити фізично.

І при цьому не було тих, хто міг сказати правду і пояснити, як так вийшло. Бо поки одні мільйони гинули голодною смертю, інші тисячі, які б могли створити новий сенс на місці зруйнованого чи хоча б втримати рештки знищеного сенсу, були арештовувані, суджені неправедним судом і розстрілювані. Сандормох — то був уже останній раунд знищення еліти

…Але інколи у минуле треба заглянути. Щоб пригадати собі, хто ми є і чому ми такі. Щоб, зрештою, відрізнити, ворога від друга, щоб працювала розпізнавальна система “свій — чужий”. І коли у минулому – трагедії, для цього треба мати певну сміливість.

Набагато легше згадувати боротьбу. Навіть безнадійна — це боротьба. Ти приймаєш рішення, як мінімум, боротися чи здатися і коли ти вирішуєш боротися. А твій противник тільки відповідає на твої рухи. Тому то навіть безнадійна боротьба проти стократ сильнішого ворога — почесна.

І тому зараз, згадуючи і пам’ятаючи, ми ставимо чоло зразу кільком силам. Перша з них — це все ще потуга Росії, як правонаступниці СРСР — і в сенсі юридичному, і в сенсі світоглядному. Ми черговий раз відмовляємося коритися імперії — як той січовий стрілець, “ми не поклонимось цареві!ми прагнем волі!”. І зразу ж наражаємося на перехресний вогонь брехні, контрзвинувачень, віктимблеймінгу, провокацій, знеславлення та ще купи методів, до яких готова вдатися імперія, щоб захистити себе саму. Захистити перед правдою, яка страшна для неї тим, що позбавляє її резону для існування.

І одночасно ми виходимо насупроти самим собі. Мало того, що ті, хто говорить вголос про потребу пам’яті і розповідає про реальність того, що саме треба пам’ятати, ризикують ретравматизацією — це можна записати у свого роду професійний ризик. Ті, хто говорить і виходить, виходять також насупроти страху власного народу. Того страху, який зародився тоді, у рік Голодомору, безпорадності, безглуздя і приниження. Який змушував мовчати, коритися, переходити на мову ворога, зраджувати і стукати, будучи непроговореним і не осмисленим. Для цього народу повернення пам’яті про Голодомор — це не тільки очевидна ретравматизація через повернення відчуття страху і безпорадності, а й кардинальний злам того, що через безнастанне повторення і інерцію стало вже звичним, “нормальним”.

І тоді на додачу проклятим питанням з виру геноциду, прийдуть інші прокляті питання — а чого ж ми так себе поводили? А чому ж зрікалися і мови, і традицій, і всього, що робило нас нами? І серед них найболючіше — а чого ж і як ми забули своїх рідних? Чого вони не те що не поховані, а й не спом’януті? Бо обов’язок поминати покійних — це присутнє в усіх культурах, у всіх часах і народах. Це піставове.

І що залишається у момент, коли відкривається безодня, куди було вкинуто вже не чиюсь, а твою власну людську і національну гідність, честь, пам’ять? Перший порух — зненавидіти. Того, хто відкриває тобі правду. Бо це ж з ним приходять усі оті розпрокляті питання. І це він — свідчення твоєї мізерності. Другий порух — зрозуміти, бо дуже скоро стає ясно, що не в тому, хто відкриває, справа. Адже не було б трагедії, не було б забуття, не було б що відкривати.

Тоді залишається тільки пам’ять. Попри страх. Попри зневіру. Попри безпорадність. Попри демонів власної душі. І ставити опір черговий реінкарнації імперії-вбивці зі зброєю в руках. Адже найсильніший той, хто володіє собою.
Ми пам’ятаємо.
Ми сильні.

 

Покрова: нежіноче жіноче свято

Покрова: нежіноче жіноче свято

Картинки по запросу "ПОКРОВА: НЕЖІНОЧЕ ЖІНОЧЕ СВЯТО?"
В Україні практично кожне століття, де українська військова сила “засвітилася” всерйоз, має своє жіноче обличчя

Якщо вдуматися, то Україна являє собою той архирідкісний випадок, коли опікункою типово “чоловічого” вояцького свята є жіноча іпостась. Богородиця — у цьому випадку не Мати, не Годувальниця, не покровителька жінок, а Покрова Захисників. Як на іконі — “Збережу і укрию люди моя”… Сама ікона Козацької Покрови — теж сюжет унікальний: під омофором Богородиці — воїни. Гетьмани, полковники, козаки. У ХХ столітті до них додалися січові стрільці, вояки армії УНР, повстанці…

Серед народів Європи жінка-символ збройної боротьби, швидше, виключення. У Франції — Жанна д’Арк, у Польщі — Емілія Плятер разом з безкінечним рядом учасниць Варшавського повстання…  І то, останні — при всьому їхньому героїзмі, радше збірні образи. Ізабелла Кастильська (Католичка) чи Єлизавета Англіійська — це все ж ситуація більш “штатна”, коли жінка займає престол, хоч і в порядку запасного гравця, та все ж цілком передбачувано і легально, і — як може — справляється з обов’язками. Це не той випадок, коли жінка виривається на чоло суспільства і процесів силою власного духу і здібностей.

В Україні ж практично кожне століття, де українська військова сила “засвітилася” всерйоз, має своє жіноче обличчя. І це не тільки обличчя традиційної “жіночої” іпостасі — мати, яка чекає на сина, чи наречена, сестра-жалібниця чи потерпіла від репресій через участь родича-вояка — це обличчя жінки-войовниці, яка, кажучи словами пісні, взяла “шаблю гостру, довгу”… Інколи ці обличчя легендарні, інколи — цілком реальні.

В Україні практично кожне століття, де українська військова сила “засвітилася” всерйоз, має своє жіноче обличчя. 

Сотничиха Зависна. 1651 рік. Наступ річпосполитського війська, яке обложило невелику фортецю на Поділлі, Бушу. Сили нерівні, отож, вибір невеликий — здаватися або гинути всім у нерівній боротьбі. Вирішують стояти до останнього, може, все ж надійде поміч. Втім, фортеця от-от впаде, а помочі не видно. І коли ворог уже всередині мурів, землю стрясає вибух, який хоронить під землею та уламками і останніх захисників, і ворожі сили. Це дружина командира, сотника Зависного — історія не зберегла її імені — кинула у пороховий погріб запалений смолоскип.

Є і менш відомий і уже цілком легендарний образ невідомої невільниці, яка отруїла хана Іслам-Гірея, помщаючись за зраду українського союзника у битві під Берестечком, обіграний Романом Іваничуком у “Мальвах”.

Йдемо далі. 1914 рік. Розпочалася Перша світова війна. Для українців — примарний шанс, поки великі держави зайняті з’ясуванням стосунків між собою, вирвати у долі незалежність. У Львові формується Легіон Українських січових стрільців. Серед добровольців — Олена Степанів. Вони була не єдина — відомі нам і імена Софії Галечко, Ольги Підвисоцької та інших… У 1915 році відзначилася у боях за гору Маківку, отримала офіцерське звання хорунжого. Це автоматично робило її першою жінкою-офіцером у Європі.

Наприкінці травня того ж року потрапляє у російський полон, де і проводить наступні два роки. У 1918 році вона знов у Галичині, бере участь у Листопадовому зриві, воює в лавах Української Галицької армії. Після війни — закінчує Віденський університет, стає науковцем, після Другої Світової — потрапляє ще раз у російську неволю — тільки що не в царську, а в комуністичні табори ГУЛАГу.

1917 рік. Починається Українська революція, яка дуже скоро переростає у трирічну війну за незалежність одразу на кілька фронтів. У листопаді 1918 року Харитина Пекарчук, у якої за плечима — робота у сімферопольській “Просвіті”  та арешт у  більшовиків у Полтаві, — записується у полк ім. Богуна. З ним пройшла “Крим і Рим” боїв 1919-1920 років. Перехворіла на тиф, була поранена — недолікувавшись остаточно, повернулася у стрій. У 1921 році разом зі своєю армією відходить на еміграцію.

Друга Світова… Тут список робиться довжелезним. Олена Теліга — очолює національне підпілля у Києві. Заарештована на конспіративній квартирі, куди прийшла, знаючи, що там може бути засідка. Розстріляна у Бабиному Яру. Катерина Зарицька — співтворець та керівниця підпільної служби здоров’я — Українського Червоного Хреста, особиста зв’язкова Романа Шухевича. Під час арешту у 1947 року застрелила одного з переслідувачів. На слідстві провадила гру зі слідчими, не потягнувши за собою нікого. В ув’язненні, перебуваючи в окремому корпусі сумнозвісного “Владимирского централа”, щоранку ставала навпроти вікна, ніби проводжаючи в’язнів, яких саме у той час вели на роботу. І в’язні різного походження салютували їй, ніби генералові.

Катерина Горошко — командир повстанського загону. Артемізія Галицька — провідниця Буковини…  Галина Коханська — повстанська розвідниця… А вже тих, які залишилися на “традиційно жіночих” ролях, без яких, проте, не може існувати жодне військо,  годі і полічити…

Що це означає? Передусім те, що протягом століть, раз за разом, створювалися ситуації, коли саме існування України опинялось під питанням. Настільки, що на “класичну” пані в салоні, усі турботи якої зосереджувалися навколо дітей, дому і чоловіка — не ставало часу. Тому жінки нарівні з чоловіками — воювали. З покоління у покоління.

В Україні практично кожне століття, де українська військова сила “засвітилася” всерйоз, має своє жіноче обличчя. 

Нагадаю — у країнах Західної Європи жінки почали реально отримувати виборчі та інші громадянські права після Першої світової війни. Попри потугу руху суфражисток, тільки сувора воєнна реальність наглядно донесла до всіх, що роллю жінок нехтувати ніяк не можна, і ця роль має бути належно поцінована і винагороджена.

В Україні це стало зрозумілим ще за кілька століть до того. Просто тому, що Україні довелося хронічно функціонувати у кільці потенційних противників.

Український народ — це народ-військо. Народ, який примудрився побудувати свою ранньомодерну державність за зразком війська, яка так і називалася — “Військо Запорізьке”, — і не перетворитися на подобу військової диктатури. Народ, де армія-підпілля умудрилася ефективно функціонувати десять років, протистоячи наймогутнішій тоталітарній імперії, яка кидала виклик усьому світові. Народ, який вже у ХХІ столітті за півроку і під час протистояння з однією з найбільших армій світу мало не з нуля відбудував свою армію.

І от виникає питання — то як так вийшло, що при цьому всьому ми досі сприймаємо День українського війська як “чоловіче” свято?  При цьому “впритул” не зауважуючи факту промаршу під час параду з нагоди Дня незалежності жіночої “коробки” і того, що у Збройних силах України служать 55 тисяч жінок?

Відповідь так само лежить у нашому минулому – інерція “совка”. Але тут вкотре вартує згадати Нікалая Бєрдяєва з його доказами на тему того, що у російському виконанні комунізм став чимось ну зовсім інакшим, ніж це планували  його автори. Ставши, по суті, черговою реінкарнацією Російської імперії. Тієї імперії, де жінка вийшла з “терему” допіру на початку XVIII століття. Втім, можна вийти з терему ногами, але тяжко вийти звідти “головою”.

Тож після двох століть вестернізації та періоду експериментів 1920-х рр за класичним тоталітаризмом сталінського зразка примандрував і класичний “домострой”, де воював завжди чоловік, навіть якщо в реальності мільйони жінок були у Червоній армії не тільки медсестрами і фельдшерками — були і офіцерки, і снайперки, і представниці багатьох інших військових спеціальностей. Були і такі, що не складали зброї і в полоні, стаючи частиною підпільних мереж у нацистських концтаборах, а то й очолювали їх. Але в офіційній тоталітарній пропаганді – вояком міг бути тільки чоловік. Доля жінки — десь там, на задвірках процесу.

А у випадку українців — це заразом відтинало велику частину національної історії. А разом з нею — і ідентичності. Це добре видно, якщо порівняти кількість і якість історичних персонажів у белетристиці, виданій, з одного боку, у СРСР, з іншого — за кордоном.

Серед того, що видавалося у  СРСР та й у перші роки після нього — жінка завжди на задніх ролях. Взяти хоча б Володимира Малика — там усі героїні весь час зникають, їх рятують, вони на когось чекають і так далі. Один-єдиний раз за всю тетралогію “Таємний посол” дівчина ледь упрошується у бій. Ще один відомий текст — “Людолови” Зінаїди Тулуб, де така ж картина, єдиним винятком з якої є Гальшка Гулевичівна.

А ось книжки письменників-емігрантів чи і просто написані до 1939 року — зовсім інша картина. Художні повісті Івана Крип’якевича — так, знаний дослідник писав і художні речі — у практично кожному тексті є жінка у ролі чи то розвідниці, чи то вояки-добровольця, яка, нехтуючи всіма усталеними тоді нормами, переодягається у чоловічий одяг і втікає у бій.

Адріан Кащенко — те саме. Андрій Чайковський — хто читав його повісті, той пригадає цілком собі самостійних козачок. Менш відомий Семен Ордівський зі своїми “шпигунськими трилерами” на тему Козаччини та Гетьманщини — там теж вистачає жінок на таємній службі його милості гетьмана. І якщо хтось подумав, що вони там на посадах виключно приманок для чоловіків з ворожого боку перебували — дуже помилився.

З пізнішими часами уже було краще — зрештою, фемінітив до слова “стрілець” — “стрілкиня” народився ледь не одразу після появи самого Легіону УСС і своїм автором має Романа Купчинського. У роки Другої світової жінки уже і самі писали про себе з війни — взяти хоча б Людмилу Фою та Богдану Світлик.

От тільки, якби не падіння тоталітарної імперії, то ми б і досі, мабуть, не знали про ці постаті — і справжні, і створені уявою письменників. Але для багатьох інерція тоталітаризму, на жаль, і досі сильніша за здоровий глузд та породжує дику мімікрію свята воїнів обох статей у типовий “празднічек”.

Бандера, Бабченко і російська інтелігенція

Бандера, Бабченко і російська інтелігенція

Картинки по запросу "Бандера, Бабченко і російська інтелігенція"
Століттями українців тлумили всіма можливими способами, і одним з наслідків цього став підсвідомий страх і вивчена бездіяльність

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк 

Критикують СБУ за обман суспільства у ситуації з Бабченком. Критикували і критикують Бандеру за насильницькі методи боротьби і ідеологію, де стояло чорним по білому — збройна боротьба проти окупанта є допустимою, можливою і — необхідною. Дежавю. Чи я марю?

Люди, які ніколи не були у ситуації, що несла загрозу життю, будуть критикувати тих, які довели, що можуть воювати проти суттєво сильнішого противника і навіть вигравати в нього?

Розглянемо ситуацію на побутовому рівні.

Українські спецслужби попередили політичне вбивство російського журналіста і переграли не когось, а російських “колег”. А ця сфера — одна з небагатьох, де Росія справді на висоті. На світовому рівні. І ось їх переграють ті, чию службу і знищували зовні, і роз’їдали зсередини.

І це не просто виграш у противника. Це — порятунок людського життя. Понад те — порятунок життя людини, яка довірилася Державі Україна у надії зберегти саме це життя. Прихисток переслідуваних — це європейські цінності чи ні? Захист тих, хто тобі довірився  — що це, як не європейські цінності?

Майже 80 років тому молодий хлопець очолив підпільну організацію, що поставила собі за мету здобути державність України. Зробити її незалежною. Сам він уже відбув 5 років ув’язнення у тюрмі, попереду було 3 роки одиночки у нацистському концтаборі, убиті в Аушвіці брати, розстріляний у підвалах НКВД батько, заслані до Сибіру сестри, застрелений червоноармійцями ще один брат, переховування разом із сім’єю від убивць, що тривало роками, і, врешті — загибель від отрути, вистреленої в обличчя. По смерті — тонни звинувачень і відвертої брехні на свою адресу.

Одна з претензій до СБУ —  “нас не попередили”, “ми перехвилювалися”. Товариство, а якби, не дай Боже, під час інсценізації щось пішло не так — ви б узяли до відома, що могло просто не пощастити?

Один з “антибандерівських” сюжетів — Заксенхаузен. Начебто він там сидів собі у цілковитому комфорті. Гаразд, Бандері і його товаришам ми не віримо. Чи повіримо польці Кароліні Лянцкоронській? Її привезли у Равенсбрюк у січні 1943 року. Аристократку, дослідницю, офіцера підпільної польської армії. Вона потрапляє на загальний блок. За якийсь час подруги у нещасті переказують їй — комендатура очікувала її, як почесного в’язня, на неї чекає одиночка, причому комфортна — з чистою постіллю, ситною їжею і можливістю контакту з зовнішнім світом. Що ж робить її вельможність? Вона забороняє повідомляти про те, що вона вже в таборі, і ще чотири місяці ховається серед юрб ув’язнених.

Одна з претензій до СБУ —  нас не попередили, ми перехвилювалися 

_________________________________________________________________

У спогадах вона пізніше напише — не бажала розлучатися з товаришками недолі. Та є і ще одна причина — в одиночці ти у повній владі своїх тюремників. У будь-який момент тебе можуть просто вбити. Тебе без твого відома можуть використати, знищити твою репутацію. Від тебе нічого не залежить. Абсолютно. Серед маси таких, як ти, в’язнів — навіть в Аушвіці — все ж маєш вищі шанси вціліти, навіть просто “загубившись” між ними.

Тож закиди, мовляв, Бандера сидів із комфортом — говорять більше про його авторів, ніж про самого Бандеру. Вважати злочином те, що тебе посадили не в сталеву клітку, а в золочену і то дешевим золотом — це розписатися у поверхневості суддівства. Тому самому, прихильники якого відправляли людей на розстріл тільки за охайний одяг і чисті руки. І вони ж вважали ознакою класового ворога освіту і майно. Не маючи тих якостей, які дозволяють здобути і втримати одне і друге.

І випадку з Бандерою, і у випадку зі спецоперацію СБУ є одне спільне — чомусь найбільше закидів, звинувачень і відвертої багнюки на свою голову стягують не ті, хто створив ситуацію, що змусила взятися за зброю і ставити вистави за участю тіл ще живих людей, а ті, хто цю зброю тримає і бере участь у постановках. Ті, хто бореться. Хто протистоїть. Загадка? Вона має кілька розгадок.

Століттями українців тлумили на всі можливі способи. Одним із наслідків цього став підсвідомий страх і вивчена бездіяльність. Це вже банальність. Але ця банальність має темну сторону. А саме — підсвідому ненависть, що таки ламає бар’єри, зведені десятками і сотнями років підданства. Складно сказати, де тут закінчується підсвідомий страх за себе самого — бо ж наш актуальний ворог століттями застосовував засади колективної відповідальності, а де починається ненависть — бо ж ось вони, ті, хто може. Більше того — змогли і, якщо їм вдалося, то стають живим свідченням того, що — можна! Коли не боятися. І вибирати. Хай і жорстоким вибором, що накладав жорсткі обмеження. Дуже жорсткі.

Ти раптом вже не свій. Хоча ніхто не змушував брати на себе такий тягар. Крім одного — обов’язку. Перед цією країною. Перед цим народом. Здобудеш Українську державу, або ж згинеш у боротьбі за неї. Обов’язок “приймати ненавистю ворогів” у “Декалозі українського націоналіста” Степана Ленкавського 1932 року, яким послуговавалась ОУН, був на восьомому місці. На першому — здобути або загинути. І на це йшли добровільно. З доброї волі за свободу. Свою та інших.

Так само, як зараз вояки АТО. Вони вибрали і вони йдуть і воюють. А СБУ-шники тим часом теж роблять свою роботу. Причому їм складніше. Бо тим, хто воює відкрито, дістаються всі почесті. Їм — підтримка і схвалення. Це дуже мотивує. А ось бійці таємного фронту на це розраховувати не можуть. Бо — таємні. Хіба, може, за купу років, коли розсекретять документи…

Ніхто не змушував брати на себе такий тягар. Крім одного — обов’язку.

Перед цією країною. Перед цим народом 

У таких ситуаціях, навіть якщо є фінансування і прекрасне забезпечення — мотивація на вагу золота. Просто впертість боротися, бо за тобою — твоя країна. Бо, як казав Мартін Лютер, “на тому я стою, бо не можу інакше”. І, за Багряним: “Нехай ідуть до чорта всі з розпукою й сльозами!”.

І таких людей ніколи не буває надто багато. Тому: “ОУН дуже шанує життя своїх членів”. Це слова Степана Бандери у залі суду. Не знаю, що на цю тему говорять працівники СБУ. І такими методами, як ОУН роки тому назад, а зараз СБУ — воювали і воюють підпільні організації і спецслужби всіх народів світу. Завжди.

Скажіть, будь ласка, а як ще можна було воювати ОУН з режимами, які не визнавали нікого і нічого? Для яких мораль була тільки “буржуазним пережитком” для прикриття бажання влади. Як ще можна воювати з їхніми ідейними нащадками, для яких підлі вбивства з-за рогу — це нормально? Для яких нормально вбивати отруйними газами дітей?

І у цій боротьбі чиїсь переживання,як це не важко усвідомити, маліють за цінністю перед потребою зберегти фізичні життя. Люди, які у своїй більшості ніколи не знали — що таке жити постійно на лінії вогню, раптом побачили, що ті, хто так живе, мають значно вищий больовий поріг. Який не включає півдня жалю за вбитим колегою. (Ви помітили, що близькі Бабченка раділи, а колеги — цікавилися? Бо близькі раптом стали на лінію вогню. А не лише залишилися спостерігачами як всі решту).

Дивовижним чином кільком десятків років відносного комфорту і спокою вдалося зробити з освіченим класом України те, що свого часу зробила Російська імперія та її адміністративний тиск з освіченим класом країни, витворивши у фіналі “русскую интелигенцию”. Тобто — сформували групу людей, які, маючи колосальну владу, що дає слово, не знають ваги тієї влади. Не знають — чи радше не розуміють і не усвідомлюють — реальних механізмів прийняття рішень, реальних можливих наслідків. Які живуть, як у театрі, і самі не помічають, як у них формується страх перед реальним життям. Надто перед його тіньовою стороною. Внаслідок цього ми і маємо дикі за своєю суттю вимоги до СБУ вибачитися, коли йдеться про порятунок життя людини і звинувачення, коли йдеться про незалежність цілого народу.

Такий спосіб життя витворює гостре відчуття власної надпотрібності, ледь не місійності. Бо зазвичай показником того, що не все так просто, є спротив. А тут — спротиву немає. От тільки не тому, що все гаразд, а тому, що справжні механізми і силові точки — деінде. І коли такий “російський інтелігент” з ними стикається — точніше, силою подій виявляється поставлений віч-на-віч — у нього раптово відбувається гостра криза відчуття власної потрібності. Звідси виростають злість і образа на весь світ.

З кого сміємось: піонер гібридної війни

З кого сміємось: піонер гібридної війни

Картинки по запросу "З кого сміємось: піонер гібридної війни"
Якщо спробувати порівняти Леніна зі Сталіним, то вийде, що вони не такі вже й різні. А де в чому Ленін навіть гірший

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Ленін в актуальному популярному сприйнятті зазнав своєрідного роздвоєння. З одного боку — він є символом радянщини у її “серйозній” версії. З іншого —  герой анекдотів “про кожне залізко”, “годувальник” скульпторів, які штампували десятки тисяч кам’яних ленінів, і, зрештою, герой вже сучасних жартів на кшталт “Було колись літо, літо, а тепер зима, Був на Бесарабці Лєнін, а тепер нема” і фото кам’яного Леніна з підписом: “Хлопці, хлопці, а декомунізація вже пішла?”

Оцей останній момент дуже двоякий. Сміх насправді — інструмент дуже непростий. З одного боку — це спосіб нівелювання будь-чого, зведення до несерйозного рівня, на якому воно й уваги не варте. З іншого — це можливість психологічної розрядки, компенсації непосильних для психіки умов, власної об’єктивної безпорадності. Враховуючи, наскільки часто у СРСР траплялися зображення і тексти Леніна, це ще й несвідомий протест почуття міри — бо коли чогось занадто, воно перетворюється у кітч. І викликає тільки сміх.

То до чого ж ближче сміх над Леніним? Особливо, коли сміється українець. Адже Ленін — творець однієї з двох наджорстоких тоталітарних систем. Якщо спробувати порівняти Леніна з загальновизнаним “рекордсменом” в людожерстві — Сталіним, то виявиться, що вони не таки вже й різні.

Якщо спробувати порівняти Леніна з загальновизнаним “рекордсменом” в людожерстві — Сталіним, то виявиться, що вони не таки вже й різні 

_______________________________________________________________

Простий підрахунок — поділімо загальну кількість тих, кого можна вважати жертвами режиму, на кількість років, упродовж яких Ленін і Сталін перебували у владі відповідно. Що отримаємо? За період від захоплення “червоними” Центральної і Східної України і до смерті Леніна за рік гинуло близько 300 000 людей. Від 1928 року, коли Сталін остаточно отримав владу, і до його смерті у 1953 році, за приблизними розрахунками, один рік коштував життя близько 350 000 людей. І це без урахування загиблих у роки німецько-радянської війни, за розв’язання якої СРСР теж несе свою долю відповідальності — пакт Молотова-Ріббентропа все ж у Москві підписували.

Однак рахунок, наведений вище, не можна сприймати чисто арифметично. Хоча б тому, що Ленін також співвідповідальний за злочини комуністів у принципі, як засновник і натхненник системи. Системи, за допомогою якої Ленін, його прибічники і послідовники повністю ламали звичні соціальні моделі. “Хто був ніким — той стане всім”. Соціальний успіх перестав залежати від зусиль чи особистих якостей — стало достатньо мати “правильне” походження, яке виправдовувало всі гріхи. Родинні зв’язки з “класовим ворогом” і власність вмить набули обтяжувального характеру. Гуманність, повага, процедура — усе було нічим порівняно з “класовою мораллю”. Єдиною формою співіснування людських спільнот оголошувалася заклята боротьба без правил.

У підсумку виявлялося, що всі зв’язки, домовленості, комунікації, зобов’язання — кажучи коротко, все, з чого складається суспільна взаємодія, — ставало підваженим і знеціненим.

Усе це супроводжувалося небаченим до того часу розгулом вседозволеності і інколи навіть відвертим садизмом. Адже якщо “Бога немає”, суспільна верхівка — експлуататори і вороги, а будь-яка мораль — виключно спосіб закабалення мас, то прямий з цього висновок, — дозволено все. Абсолютно. Ось і відкриті брами для найстрашніших пристрастей і рекомпенсацій у найбільш хворобливому вигляді усіх справжніх і надуманих кривд.

Це деморалізувало усіх і розбещувало самих “ленінців” — недарма Віктор Суворов якось висловив думку, що на середніх і вищих щаблях Компартії Великий терор був не чим іншим, як останнім засобом дисциплінувати деморалізовану вседозволеністю і розправами над цивільним населенням збиранину. Не тому, що раптом вирішили покарати — а тому, що одурілі від крові “борці за народне щастя” цілком могли загрожувати самому режиму.

Жертвами насправді падало все і вся. У постаті “класового ворога” знищувалася культурна еліта — люди, які вміли мислити, аналізувати, відчували відповідальність за суспільство, були творцями сенсів і змістів. Знищувалися підприємці і селяни — ті, хто забезпечував фізичне виживання суспільства і його комфортне життя. Знищувалися правила співжиття — чи то були звичаї, чи то були закони. Знищувалися авторитети і цінності. Суспільство ставало обезголовленим. І це було найбільшою жорстокістю — бо в таке суспільство неминуче приходить право сильного, і знищується не те що слабший — кожен, хто дозволив собі мить розслаблення і почуття безпеки. А постійної напруги не витримує навіть метал… У такій  реальності перевагу мають найнахабніші і найбезпринциповіші. Фактично — у підсумку чекала повна анігіляція суспільства в усіх його проявах.

Не факт, що йдеться про свідомий замисел чи про якусь особливо людиноненависницьку суть марксизму як такого. Коли говорити про теоретичні підвалини цього всього, то Ленін, імовірно, не був унікальним у культурі, у середовищі якої він виріс. Хоч марксизм сам по собі був продуктом західної інтелектуальної культури, його втілення у формі комунізму ще у 20-ті роки Ніколай Бердяєв вважав суто російським явищем за своєю природою.

Ленін також співвідповідальний за злочини комуністів у принципі,

як засновник і натхненник системи 

Росіянинові  важливий абстрактний ідеал, за своєю суттю — нематеріальний і неподільний. Оскільки він має священний статус, то задля його досягнення усі жертви допустимі. Усе матеріальне має статус “нечистого” і “неправильного”, яке підлягає навіть не зміні, а докорінному зламу, незважаючи ні на що. Плюс до того – різко моністичний характер культури, тобто такий, що не передбачає різноманіття думок та поглядів: “Говори, як я, або помри”.

Ця версія маніхейства — простіше кажучи, системи поглядів, базованої на жорсткому розділенні “добра” і “зла” та непримиренній боротьбі між ними, — у ленінському виданні отримала вигляд “класової боротьби”: “справедливі і добрі пригноблені” проти “препоганих пригноблювачів”. Самому ж Леніну і його прибічникам відводилася роль “авангарду революції”.

Така система поглядів виключала будь-який діалог і взагалі все, що виходило за рамки непримиренної безкомпромісної боротьби, коли усі засоби виправдані і дозволені. Знов-таки, у реальному житті це було нічим іншим, як боротьбою без правил — “на смерть, не на життя”. При цьому більшість “марксистів” з-під ленінського крила Маркса повністю ( а часто й зовсім) не читали.

А де ж у цьому всьому Україна? Російсько-український конфлікт у ХХ столітті у такому розрізі постає дуже багатоплановим: і нація проти імперії, і Захід проти Сходу, і — можливо, найголовніше: сила, що творить, проти сили, що руйнує. У самій Росії перших сил виявилося гостро недостатньо — зрештою у всій російській історії ті, хто хотів хоч якось повернути власну Вітчизну на шлях творення, зазнавали поразки, інколи оплаченої власним життям. “Той, хто так любить Росію, мусив з неї тікати”, — це слова Владіміра Буковського про одного з висланих на Захід дисидентів.

І проти України ленінська Росія сто років тому застосувала — можливо, вперше у світовій історії  — те, що ми зараз називаємо “гібридною війною”. Більшовицька Росія ніколи не називала війну проти незалежної УНР війною — ішлося виключно про “допомогу трудящим подолати “буржуазний” уряд”. У першому радянському українському уряді було усього три українці. І навіть якщо рахувати не за етнічною ознакою — дуже мало серед них було і тих, хто народився в Україні, був пов’язаний з нею. Зрештою, Троцький теж народився в Україні — і що з того?

При всьому, що було сказано про “самовизначення націй” — звинувачення в “українському буржуазному націоналізмі” вперше прозвучало у 1930 році. У 1918 році більшовики просто розстрілювали кожного, хто відповідав на звертання українською.

Кинувши в маси клич “класової боротьби” — підняти населення ворожої країни на бунт проти законної демократичної влади як проти “буржуазної” — і руками обдурених принести терор і ненависть. Під гаслом “вся влада радам” і “охорони народного майна” створилася величезна громіздка бюрократична система, спрямована на придушення будь-якої ініціативи, і розгорнувся всеохопний апарат репресій. Цей перелік ситуацій, коли під привабливими гаслами насаджувалось щось зовсім протилежне, причому руками тих, хто щиро вірив у ці гасла — фактично системно використовувалась людська щирість і порядність — можна продовжувати довго.

У цьому плані дуже символічна назва недавно виданої книги Олександри Гайдай “Кам’яний гість”. Авторка, хоч мала на увазі матеріал, з якого робилися численні пам’ятники Леніну і його неукраїнське походження, одночасно схопила дуже точну характеристику і Леніна, і всього його творіння — їхню смертоносність. Адже у європейській традиції одне з прочитань “кам’яного гостя” — це привид, гість “з потойбіччя”, який нічого доброго принести не може. Як тут не згадати народне переконання, що “вождь трудящих усього світу” — не хто інший, як антихрист, і наївні спроби на доказ цього скласти з сірників спершу цифру 666, а потім з тої ж кількості сірників — прізвище “вождя”…

А  сміх з “вождя” у цьому сенсі є способом пережити травму. І зараз уже свого роду тріумфом — все ж таки Україна пережила “вождя”, а не він і його послідовники її поховали — не так важливо, чи як осередок “націоналізму”, чи “буржуазії” і “куркулів”. Мало того, що пережила — продовжує захищатися. І вже ніяк це не сміх над поваленим ворогом — ленінські прийоми і досі активно застосовуються проти незалежної України.

«Проти безодні»

«Проти безодні»

Картинки по запросу "ПРОТИ БЕЗОДНІ"
Ситуація з пожежею у Кемерові яскраво ілюструє, з ким ми воюємо зараз — і що маємо викорінювати у себе самих, в Україні

Джерело – ТСН 

Автор – Олеся Ісаюк

У трагедії в Кемерові мене найбільше шокувало дві речі. Перша – загинули діти і тварини в зоопарку. Найслабші, найбільш залежні від чужої помочі. А дорослі? Закрили двері і пішли на закупи. Як?

Моя мама — вчителька. Все життя я твердо знаю — з десятком дітей має бути один дорослий. З двадцятьма дітьми — двоє, і так далі. Постійно, що б там не було. Це — норматив, менше якого не можна за жодних умов. Коли у групі є хлопчиська-підлітки, розумний вчитель обов’язково постарається взяти ще тата “з досвідом”. І ніяк інакше. Бо то чужі діти, за яких ти відповідаєш. Щось станеться — кримінал. І це, до речі, дуже вагомий чинник проблеми “вигоряння” вчителів, який інколи провокує на істеричні крики на адресу дітей і навіть пряме насильство.

А тут — повна безвідповідальність. Повна. І інфантилізм, до того ж — залишити дітей, піти за закупами. Гаразд, щодо норм — у сусідній державі вони інакші. Але все ж — як можна залишити дітей самих? А раптом комусь стане погано? І друга — коли стало небезпечно, усі рвонули на вихід. Ніхто не подумав хоч би відкрити двері того залу — може, б якась дитина таки добігла…

Це дуже небезпечний сигнал. Це сигнал, що в Росії різко збільшена і вже дійшла до небезпечної межі маса людей, у якої порушені соціальні компетенції. Тобто вміння спілкуватися, емпатія, думка про іншого. Про це вже давно говорили фахівці, які мали справу зі статистикою по Росії щодо сиріт, покинутих старих, розлучень і т п. Усі ритуали ввічливості, правила безпеки і т. ін. — це не що інше, як інституціалізовані базові інстинкти і правила співжиття. Якщо це все сприймається не як щось само собою зрозуміле, а як щось штучне, ритуал, за яким треба спеціально наглядати, це означає, що втрачено причинно-наслідковий зв’язок на рівні побутовому, який стосується кожного.

І це означає — розпад суспільства. Саме так. Окремі одиниці суспільства уже не здатні до нормальної комунікації між собою, між живими істотами свого виду. Все.

Що це має до нас, до України? Уже згадували про високий ризик аналогічної трагедії в нас, зрештою, були прецеденти на кшталт табору “Вікторія”.

Але є і момент, сказати б, стратегічний. Ми воюємо з цією країною. А ворога треба знати в обличчя. І тут — згадаймо “їхтамнєтов”, які трапляють у полон до наших хлопців. Згадаймо їхню вже “хрестоматійну” відповідь на питання, чоговони прийшли на нашу землю вбивати нас: “Бо треба грошей заробити, кредит віддати”.

Це сигнал, що в Росії різко збільшена і вже дійшла до небезпечної межі маса людей, у якої порушені соціальні компетенції 

_____________________________________________________

Поляньте на фігурантів справи Савченко, на “майданів” з-під знаку Саакашвілі. Одна і та ж сама повторювана деталь — повне нерозуміння співмірності живого і неживого, повністю “збита” ієрархія цінностей і пріоритетів. Більше того, вивчена безпомічність, коли люди в стані думати тільки про загрозу і не в стані чинити “правильно”, навіть коли ясно, як це “правильно” має виглядати. За великим рахунком, певна кількість таких людей є у кожному суспільстві. Але тільки у Росії їх чомусь така велика кількість, що аж вихлюпується назовні.

Правду кажучи, є в цьому добра для нас сторона — якщо наш ворог не може навіть за гроші заангажувати для своїх цілей проти нас хоч когось пристойнішого, то його пісня, навіть з наявними ресурсами, стратегічно уже зіспівана.

Але звідки ж це взялося? Родом воно з СРСР. На 70 років СРСР став полем негативної селекції. Хто ж були селекторами? Були люди, для яких життя було нічим порівняно з їхньою візією ідеального світу. Люди були тільки “одиницями” — з цим виговорився їхній кровний брат по духу Рудольф Гесс, комендант Аушвіцу.

Але подібного роду ідеалізм завжди супроводжується атрофованим моральним чуттям і безпорадністю у реальному житті. Енн Еплбаум у “Червоному голоді” точно зауважила — більшість комуністичних активістів не могли похвалитися досягненнями у житті поза своїм світом. Це при тому, що фахівці з психології стверджують — аби досягти лідерства, скажімо, у корпорації, теж треба мати дещо занижену емпатію — інакше є ризик безнадійно “згоріти” дорогою на вершину. І ще — більшість з цього товариства сприймала мораль і правила співжиття як “димову завісу” для меркантильних інтересів і бажання домінувати. На думку нідерландського приматолога та етолога Франса де Вааля, такі думки і переконання є ознакою психопатії як клінічного явища.

Але повернімося до сучасної Росії. Традицію від’ємної селекції, яку протягом усього свого існування провадив Радянський Союз, продовжив Путін. Подібне породжує подібне. Людей, для яких головним було створювати ідеальну картинку, і які не рахувалися ні з чим, аби її втілити. Для яких усе було зброєю і засобом у війні проти реального світу.

Характерна деталь — у ситуаціях з “відпускниками” на Донбасі, справі Савченко, пропагандистськими ЗМІ, трагедії в Кемерові, — носіями “чорних характерів” є люди, які репрезентують російську державу як таку.

Це сигнал, що в Росії різко збільшена і вже дійшла до небезпечної межі маса людей, у якої порушені соціальні компетенції 

__________________________________________________

Вчителі, військові найманці на службі державного апарату, оплачені пропагандисти — усе це люди в орбіті державного апарату. Запитання — за яким принципом державний апарат Росії підбирає собі працівників і попутників? Людей, які відповідальні за певні суспільні функції від імені держави. А ті, хто все ж рятував — це нітрохи не державні працівники, це білетери, вахтери і інші “звичайні люди”. Ті, кого “люди государеви” називали “людішками”.

Так, не всі такі. Але “новий світ” комуністи будували терором і страхом, за принципом “робиш правильно — гладимо по голівці, неправильно — б’ємо”. А оскільки реальні закони і принципи поведінки людей майже завжди ішли врозріз з уявленнями “будівничих”, то били частіше, ніж карали, і незрозуміло за що. У підсумку сусідня держава отримала маси травмованих насиллям людей, готових на все, аби їх лише не рухали, у тому числі, не ставили незручних питань. А над ними — домінація людей без чуття… У цьому контексті дуже обнадійливим є те, що у Кемерові все ж таки зібрався багатолюдний мітинг. Може, ще не все вигоріло. І це теж важливо — бо як би не було далі, але на широту Америки нас від Росії ніхто не пересуне.

Ось з ким ми воюємо зараз. І ось що маємо викорінювати у себе самих, в Україні — бо ж і про нас проїхався комуністичний каток. Хоч, на щастя, не аж так. Під час пожежі у торговому центрі в Харкові нещодавно всі зреагували вчасно, всіх змогли евакуювати і минулося без жертв. Ми регулярно чуємо новини про порятунок дітей та дорослих, наприклад, з води, іншими. А взаємодопомога і організованість людей під час Євромайдану взагалі стали одним із головних чинників його перемоги. Україна ж бо — не Росія.

Савченко з підручника історії

Савченко з підручника історії

Картинки по запросу "Савченко з підручника історії"
Ми вперше за триста років вирвалися з орбіти імперії. І вона буде знову і знову пробувати повернути нас назад

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Інколи складанка збирається у дуже несподіваний спосіб. Попри бігання на демонстрації “за  Надю”, коли вона була у полоні, і попри ейфорію, коли її звільнили, коли я побачила Савченко після повернення, перше, що зринуло в голові — “Кривоніс”.

Максим Кривоніс, полковник, “апостол розбурханої черні” і культовий герой підручників з історії — у тих її розділах, де про перший етап Хмельниччини, початок 17 століття. Особливо “просунуті” можуть ще згадати пісню: “Гей, під Дашевом, під Сорокою Множество ляхів пропало. А Перебийніс водить немного Сімсот козаків з собою Рубає мечем голови з плечей, А решту топить водою…”.

Є й інша сторона Кривоноса. Те, що відбулося у Центральній Україні, історики називають “смерчем”. Це був справді смерч — торнадо насилля, ґвалту, грабунків тільки за те, що хтось був “кателиком”, “паном” чи, перепрошую, “жидом”. А тепер запитання — хто, крім фахівців, здатен назвати літературний твір, де події літа 1648 року висвітлюються інакше, ніж справедлива помста над гнобителями?

В уяві читача, знайомого переважно з текстами, написаними у радянській Україні, такого тексту навряд чи відшукаєш. Шукати треба деінде — у міжвоєнній непідрадянській Україні, тобто на заході країни і, зрозуміло, в діаспорі. І там знаходиться блискучий “День гніву” Юрія Косача. Він і справді родич Лесі Українки — племінник по братові Миколі. І ось там Кривоніс зовсім-зовсім інакший. Це не бездумний рубайло, в екстазі справедливої і не дуже помсти за кривди дійсні і уявні. Це хитрий і підступний демагог, що розраховує завдяки сповненій ентузіазму, але безграмотній, темній юрбі ненавчених і беззбройних, яку він кидає навіть на здобуття фортець, вирватись на самий вершок влади.

І протистоїть йому Хмельницький. Поруч із ним — Виговський, Богун, Нечай, Морозенко… Усі вони — дрібна, на той час усе ще православна шляхта, або ж спадкові козаки (що доведено фахівцями з теми). Усі вони— люди, які знають ціну інституціям, знають, що з чого береться і знають про небезпеку черні. А ще — вони готові брати на себе відповідальність і для них те, що ми називаємо Хмельниччиною, було “ультіма раціо”, останнім аргументом.

А тепер повернімося до підручників і більш-менш стандартного набору історичної белетристики, з яким знайомий середньостатичний українець. Ми там гарантовано зустрінемо Хмельницького як борця за народну свободу або національне визволення, але майже не побачимо притомних визначень, у чому конкретно полягало і проявлялося оте “визволення”. Натомість не побачимо там того, у який спосіб формувалася козацька держава. Не побачимо Івана Виговського, генерального писаря, фактично першого міністра або канцлера  гетьманської України і переможця Москви під Конотопом. Не побачимо там Нечая — хіба як героїчну жертву несподіваного нападу поляків на прикордонну Брацлавщину.

У дуже цікавій іпостасі виявиться полковник Іван Богун. У реальності — виходець зі старовинного козацького роду, співробітник Богдана Хмельницького від перших етапів Хмельниччини, людина, яка улітку 1651 року врятувала професійну козацьку армію від знищення і, можливо, найдовше опиралася союзу з Москвою. Символічним відбиттям останнього став легендарний сюжет про прилюдне ламання шаблі перед гетьманом на знак незгоди з новим союзом. Після смерті Хмельницького — брав участь у битві під Конотопом, а в 1663-1664 році спробував разом з Іваном Виговським та іншими співробітниками покійного Хмельницького відновити попередні позиції України як незалежного суб’єкта подій — які на той час стрімко втрачалися.

Так ось Савченко — це реінкарнація Кривоноса і Гонти в одній людині 

_________________________________________________

Якщо у текстах, виданих поза межами СРСР, Богун виступав саме в іпостасі воїна-державника, прикладом чого є цікава, хоч і маловідома повість “Син України”, де кульмінація дії наступає саме на полі бою під Конотопом, то в радянській версії Богун свій апофеоз переживає під час Переяславської ради, обнімаючи у приступі радості… московського ватажка Селянської війни в російській імперії Степана Разіна. Текст Якова Качури — хоча і без цього уривку — потрапив свого часу у хрестоматію з української літератури для середніх шкіл.

Зате про Кривоноса знайдемо достатньо. І про гайдамаків, Гонту і Залізняка. Так ось Савченко — це така собі “реінкарнація” Кривоноса і Гонти в одній людині. Смілива до “обезбашенності”, але разом з тим недалека, самовпевнена і легко стає інструментом у чужих руках. Кривоносові пощастило більше, ніж Савченко — тим, хто міг би його використати, було не до того. Один претендент на українські землі, Річ Посполита, збиралася докупи після Жовтих Вод, Корсуня і смерті короля, а другий, Московське царство, ще пам’ятав досвід воєн з Річчю Посполитою (за активної участі русинів) і не поспішав шукати проблем на голову. А от гайдамаків їхня сміливість і безкомпромісність не врятувала від долі бути використаними в чужих інтересах. Пізніше на чолі із Залізняком вони стали класичним троянським конем, якого “запустила” до Речі Посполитої Росія — поляки лишалася для неї останньою перепоною на шляху до панування в регіоні.

У цьому плані Савченко, і не так вона сама, як її прихильники — це дзеркало нашої постколоніальності. Українська хоробрість, здатність кооперуватися, ініціативність, винахідливість, завзятість довгими роками і впертими зусиллями Кремля були каналізовані в образ козака-рубайла, який готовий махати шаблею будь-коли і будь-де, незважаючи на обставини. Часами за шевченковим “я різав все, що паном звалось”. І не має значення — різати сотнями чи тисячами.

А тим часом отой самий “пан” — це не тільки дорогий одяг, зовнішні ознаки заможності та більші можливості, підкріплені певними суспільними привілеями. Це — певна суспільна роль. Це ті, хто визначає курс країни, дбає про її кордони, про захист від імовірного ворога. І їхні привілеї — це не пільги “за гарні очі” чи вельможне походження.

Це свого роду плата за те, що беручи на себе свою суспільну функцію, вони позбавляють себе багатьох радощів “звичайного” життя. Що вони постійно “на вістрі леза”. Цього всього не видно назовні. Назовні видно тільки блиск. І тут ефект Крюгера-Даннінга разом з егалітаризмом вибухає на повну силу — якщо він така сама людина, як я, то чому йому так ведеться, а мені інакше? Вибухає бажанням за будь-яку ціну посунути отого “пана”.

Та й саме слово “пан” — більше з арсеналу “шептунів”, які розбурхували пристрасті проти неугодної зовнішнім гравцям еліти або ж на догоду містечковим претендентам на булаву, яким не завжди вистачало до неї голови. Основний ареал його побутування — навіть на 17 століття, а вже 20-те, коли його взяли на озброєння більшовицькі агітатори і саме під маркою “боротьби проти панів” скеровували проти власної влади вчорашніх солдатів, а сьогоднішніх селян.

Звісно, мова не про всіх “панів” — і серед них чимало інфантильних, байдужих до своєї держави і жадібних до влади і грошей заради влади і грошей. Нині в Україні таких теж є. Мова про тих, хто відчуває за собою відповідальність, хто використовує своє становище і для вигоди держави та нації.

Савченко, і не так вона сама, як її прихильники — це дзеркало нашої постколоніальності 

_______________________________________________________

Зауважте, літературні твори, де головними позитивними героями були “пани” — Хмельницький, Мазепа, Виговський, Орлик, — з’являлися друком там, куди не сягала влада Російської та радянської імперій. Богдан Лепкий, Юрій Косач, Семен Ординський, Святомир М. Фостун, Євген Маланюк… І досі більшість з них маловідомі широкому читачеві — тут на полі імперії грає інерція мислення і, будьте певні, імперія використає цю “дірку”. Власне, вже використовує, підсовуючи нам типажі “Савченко” і подібних до неї.

А в СРСР ті українські державники, які вибудовували структури, інститути, намагалися всіма правдами і неправдами втримати Україну на плаву як хоч трохи самостійний суб’єкт — залишалися невидимими і замовчаними. Та й зараз вони в офіційному ракурсі виглядають малозрозуміло на фоні решти — скажімо, навіть Пилип Орлик зі своєю конституцією бліденько виглядає поруч із яскравим і войовничим Кривоносом. А за що той Кривоніс так направду бився? Уся Західна Європа намагалася своїх потенційних “кривоносів” відправити у хрестові походи чи колоніальні війни. Чи випадково, що від громадянських конфліктів найбільше потерпали країни, “затиснуті” серед континенту між сусідами, які на той час таких планів не мали — Німеччина, Польща, Україна?

Тут же, в щедро розтиражованому образі “героїчного борця” без контексту, корінь того прецікавого виду громадянської безвідповідальності, коли всі вільні і невільні промахи, включно до свідомих маніпуляцій, списуються на бажання народу слухати і читати саме це, а не інше. Адже святе місце порожнім не буває: якщо немає держави, на її місці з’являється абстрактний “народ”. А на його чолі хтось має бути. А в головах — образ героя на коні, який веде боротися з чимось. Не задумуючись, а що далі. Це вже робота умовного Виговського. Але без еліти “виговських” ми стаємо народом Кривоносів. Відчуйте різницю.

Вир образу “героїчного визволення” Надії Савченко затягнув усіх – і обивателів, і політиків, і журналістів. По останніх вже не раз проїхалися за те, що в запалі критики дій окремих представників влади “вхопили через край” і вдарили з  розмаху по інститутах, які ці представники репрезентують. Але ж журналісти вчилися за тими ж підручниками, що і вся решта. Вони теж читали про героїчного Кривоноса і Гонту і “проскочили” тяжке, відчайдушне і нітрохи не видовищне змагання Хмельницького і Виговського за інституційну державність.  У результаті — невміння розрізнити заколот, бунт, повстання і війну за незалежність, рівно ж недобачання виміру жертви, яку приносить еліта.

Тим часом “історія вчить тільки тому, що вона нічого не вчить”. Савченко і подібні до неї — це той самий Кривоніс. Після Кривоноса були Пушкар — заколотник проти Виговського, була “Чорна рада” 1663 року і обраний на ній гетьманом Брюховецький, який підписаними з Московією Батуринськими статтями закув Лівобережну Україну у ще міцніші кайдани, ніж Переяславські статті, були донощики на Мазепу московському царю Іскра з Кочубеєм… Хто буде після Савченко? Які Пушкарі, Брюховецькі, Кочубеї?

А вони будуть. Ми вперше за триста років вирвалися з орбіти імперії. І вона буде знову і знову намагатися повернути нас назад. Використовуючи антиелітних “Кривоносів”, бо ж не може бути еліти у підкореного народу. Хтось вдало зауважив — оці 400 тисяч Савченко — це ж приблизно 10% від усього населення України. Це оті самі “10%” еліти, ініціативних, думаючих, відповідальних, менш підкупних, ніж “в середньому”. Ті самі “пани”, “кармазини”. А оскільки навряд чи вдалося б усіх за одним махом, то наслідком була б громадянська війна.

Після Кривоноса і Пушкаря почалася Руїна. 20 років громадянської війни, яка спустошила пів-України.

Наразі — Бог милував.

 

Польська «правда» й історичні факти

Польська «правда» й історичні факти

Картинки по запросу "ПОЛЬСЬКА "ПРАВДА" І ІСТОРИЧНІ ФАКТИ"
Коли ухвалюють такі закони, як про Інститут національної пам’яті у Польщі, здається, що історія і справді нічому не вчить

Джерело – ТСН

Автор – Олеся Ісаюк

Набули чинності

Польський закон про заборону “бандерівської ідеології”
поправки до закону про Інститут національної пам’яті (ІПН) Польщі, що завдали болючого удару по українсько-польських відносинах та спричинили скандал світового масштабу.

“У цій ситуації не потрібно керуватися емоціями. Одночасно польська сторона повинна послідовно боротися за правду. Протягом багатьох років занадто часто ми чули брехню про т. зв. польські табори смерті. Ми не можемо дозволити, щоб відбувалися подібні речі, і саме для того потрібен цей закон. Він ніяк не стосується наукових досліджень або, не приведи господи, фальсифікації правди про Голокост”, — наголосив прес-секретар президента Польщі Кшиштоф Лапіньский.

То де ж тут правда, а де — емоції чи, може, політика? Спробуємо розібратися принаймні в історичній частині цього закону, взявши на озброєння лише факти.

Отже, безпосередньо українців у нормативному акті стосується такий пасаж: “Дії, здійснені українськими націоналістами у період з 1925 по 1950 рік, які пов’язані з застосуванням насильства, терору та інших порушень прав людини відносно окремих осіб та груп населення. Участь у знищенні єврейського населення і геноциді громадян Польської Республіки на Волині і в Східній Малопольщі також є злочином, здійсненим українськими націоналістами і членами українських організацій, які співпрацювали з Третім Райхом”.

Такий підхід здатен збити з пантелику навіть найбільш заглибленого в тему історика. Польща (в уяві авторів тексту закону) якимось чином стала основним об’єктом акцій українських націоналістів. Показовим є те, що законодавець не окреслив цю категорію, тож, припустімо, йдеться все-таки про Українську військову організацію та Організацію українських націоналістів, а не про всіх українців як таких.

Чому саме такий часовий проміжок — 1925–1950 рр.? Логічно було би пошукати якихось визначних дат, які мотивували авторів новели.

Найімовірнішими кандидатами, які мають стосунок до “українських націоналістів”, є дві. У 1925 році відбувся гучний атентат УВО (Української військової організації) — замах на шкільного куратора Станіслава Собінського, в результаті якого той загинув. Наприкінці заявленого у законі часового проміжку, у 1950 році, відбулась низка арештів українців, насильно депортованих із Закерзоння іще три роки до того.

Та з точки зору історичного процесу логічніше виглядали би межі з 1921-го, року утворення УВО, і до 1947-го, року закінчення збройного опору УПА у межах Польщі.  Проте чомусь автори закону вибрали той варіант, який ми бачимо в тексті. Ризикну припустити — якби дати вибрали відповідно до логіки та загальноприйнятого серед фахівців, а не серед політиків керівної партії “Право і Справедливість” (“ПіС”), датування, то довелося б відповідати на декілька цікавих запитань.

Насамперед, з’ясувалося б, що 1921 рік був черговим роком військової окупації на Західній Україні. Українська преса — заборонена, митрополит Шептицький — ув’язнений, українське населення — об’єкт репресій і дискримінації. Звідки все це? Це — результати військової окупації польською армією території незалежної Західноукраїнської Народної Республіки навесні — влітку 1919 року. У процесі наступу відбувалися численні грабежі та вбивства цивільних. Наприклад, у Стрию в травні 1919 року розстріляли кілька десятків українських інтелігентів.

Згаданий атентат на Собінського не був “першою ластівкою” УВО. 1921 року під прицілом боївкаря УВО, Степана Федака, виявився не хто інший, як Юзеф Пілсудський. За збігом обставин постраждав тільки львівський воєвода Казимир Грабовський.

Загальний висновок — з погляду логіки розвитку українського визвольного руху й історії України загалом, початкова дата (1925 рік) особливого сенсу не має. Проте вона має сенс з точки зору процесів у Польщі. Саме 1924–1925 рр. були часом остаточної стабілізації міжвоєнної Польської держави й установлення правил гри. За спиною були війни з усіма сусідами, “чехарда” урядів, убивство політичними противниками президента Габріеля Нарутовіча. 1925 рік — час перших виборів у Польщі, в яких узяли участь легальні українські партії.

З погляду логіки розвитку українського визвольного руху й історії України загалом, початкова дата (1925 рік) особливого сенсу не має. Проте вона має сенс з точки зору процесів у Польщі 

___________________________________________________________

Утім, ця “нормалізація”, у випадку українців (і не тільки), досягалася систематичним порушенням і прав меншин, і міжнародних зобов’язань. Успішний наступ польської армії 1919 року й окупація території ЗУНР стали можливими завдяки озброєній підтримці Франції армії комісар Польського легіону Юзефа Галлера. Франція надала допомогу полякам за умови, що її використають лише проти більшовиків. Польща пообіцяла, проте слово порушила.

Удруге вона його порушила 1923 року, взявши зобов’язання шанувати права українців як меншини. І що? У 1924 році приймають закон про утраквістичні школи, що означало полонізацію україномовної середньої освіти. Шлях до вищої освіти в межах Польщі українцям перекрили через “нумерус клаузус” (фіксовану кількість представників) до Львівського університету. Звільнення з роботи за відмову перенести метрику до костелу (що, де-факто, означало визнати себе поляком, а не українцем), економічне придушення українських підприємств, арешти українських активістів під надуманими приводами були на порядку денному. Українці стали численною групою в’язнів концентраційного табору “Береза Картузька” (правда, дещо пізніше, у 1934 році).

Українська сторона застосувала весь арсенал легальних засобів — петиції до Ради Послів Антанти, Ліги Націй і грубезний реєстр злочинів польської армії під промовистою назвою “Кривава книга”. Це не дало жодних результатів. Відтак члени УВО вдалися до жорсткіших методів.

У міжвоєнний період УВО і ОУН здійснили чимало акцій, замахів, експропріацій, а увінчалося це все, фактично, повстанням у тилах польської армії у вересні 1939 року, яка саме відступала. Далі була кривава українсько-польська війна у 1942–1947 рр., яка охопила Холмщину, Волинь, Галичину і, зрештою, ціле Закерзоння.

Фінал настав у 1947 році. Український визвольний рух остаточно припинив існування у результаті операції “Вісла”. Нагадаю, що за цією назвою приховується насильницька депортація українців за національною ознакою в західні райони Польщі, звідки до того виселили німців. Теж за етнічною ознакою. Якщо врахувати, що після серії виселень у рамках “обміну населенням” у 1945–1946 рр. сили УПА на Закерзонні були суттєво підірвані, то стає зрозумілим, що справжньою метою “Вісли” була повна асиміляція українців у Польщі. А насильницьке переміщення спільноти за етнічною ознакою — злочин проти людяності.

Цікава й термінологія, використана законотворцями з “ПіСу” та його праворадикального союзника руху “Кукіз’15”. Перше: “українські націоналісти”. Як визначати, хто є “українським націоналістом”, а хто — ні? Самі націоналісти вважали основним критерієм приналежності до своєї групи чи партії визнання України та її незалежності як пріоритету. Значить, якщо людина вважає незалежність своєї країни пріоритетом — і досвід України у ХХ ст. доводить, що це не ідеалізм, а звичайний здоровий глузд — то вона націоналіст із усіма кримінальними наслідками перед сусідньою державою?

Про хронологію ми вже поговорили. Тепер іще трохи про географію. “Малопольска Всходня” — термін, який з’явився в офіційних польських документах саме після окупації Польщею території ЗУНР у 1919 році. Метою цього було прагнення затінити той факт, що на Західній Україні проживають українці, а не поляки. Єдиними населеними пунктами, де чисельно переважали поляки, були Львів і Рудки, проте Львів у той час називали “польський острів серед українського моря”.

Далі у законі натрапляємо на формулювання “громадяни Польської Республіки на Волині”. Оскільки етнічних означень у цьому пасажі немає, то напрошується запитання, чи потрібно це розуміти, що є “хороші” громадяни, зокрема й українці, а є “погані” “українські націоналісти”? То що ж це, як не типова спроба поділу підкореної спільноти на “хороших”, які з удячністю приймають “цивілізаторів”, і “поганих” борців за визволення?

Помітно, що залишивши уявну свободу наукової та творчої думки, в “українській” частині поправок до закону про Інститут нацпам’яті польські законодавці не роблять жодного винятку для науковців і митців. Як не крути — немає іншої “правди”, ніж польська.

Українська сторона застосувала весь арсенал легальних засобів — петиції до Ради Послів Антанти, Ліги Націй і грубезний реєстр злочинів польської армії під промовистою назвою “Кривава книга”. Це не дало жодних результатів 

_________________________________________________________

Але навіть якби і зробили — не факт, що це зарадило б ситуації. З двох причин. Насамперед, знаючи людську натуру, науковець чи митець буде воліти “підстрахуватися”, а не підставляти себе під удар закону, та ще й з такими некоректними формулюваннями. Або, гаразд, дослідник чи митець проявить громадянську мужність і назве речі своїми іменами. Їм, після цього, теоретично, нічого не буде. А от що буде тим, хто, наприклад, процитує текст дослідження у публіцистичному тексті? У пресі? На громадському заході? Для них уже — стаття. Карна.

Отже, наука і творчість у сферах, пов’язаних із українсько-польськими відносинами у першій половині ХХ ст., опиняться у штучному вакуумі відносно решти суспільства. Далі — геттоїзація. Всі зацікавлені українсько-польськими відносинами будуть змушені варитися у власному соку під “дамокловим мечем” сили закону. Яка дискусія і рефлексія можлива у такій ситуації? Навпаки, такі умови якнайкраще сприяють тотальній взаємопідозріливості й виникненню стереотипів.

Є й інша сторона медалі — треба розуміти, що в “дірочку”, призначену для митців і науковців, хлинуть різноманітні любителі заробити слави і грошей на скандальній темі або ж просто нефахові особи. Як це вплине на загальний рівень студій у відповідній сфері і мистецького осмислення? Явно не позитивно.

Що ж маємо у підсумку? Протягування фактично колоніального дискурсу відносно українського визвольного руху. Робиться це у тональності, характерній для так званих “кресових” середовищ. У міжвоєнний період саме ті поляки, що мешкали на території Західної України, відзначалися найагресивнішим ставленням до всього українського, і цього не змінив навіть досвід спільного з українцями перебування у нацистських концтаборах.

Після війни, разом із “обміном населенням”, організованим, до речі, спільними зусиллями СРСР та уряду комуністичної Польщі, вони втратили не тільки майно і виявилися відірваними від рідних місць (у цьому вони були схожі з українцями), а й утратили відчуття інакшості. Для якого не треба було нічого робити — треба було тільки народитися поляком.

Парадоксально, проте саме командири Армії Крайової й Української повстанської армії, на відміну від нинішніх польських владців, є прикладом, коли лідери народу навіть у страшні години здатні дивитися у майбутнє. Всього три роки після Волинської трагедії, а якщо рахувати від трагедії українських сіл Закерзоння — то й через рік, у 1946 році вони уклали перемир’я, ба більше — спільно виступили проти спільного ворога.

Вони розуміли — війна колись закінчиться, проте і українці, і поляки залишаться жити поруч. Висновок напросився сам собою — бажано принаймні не робити гірше, ніж є. Тим більше, що був і позитивніший досвід: спільна перемога над більшовиками у 1920 році, відома як “чудо над Віслою”.

Що ж… Інколи здається, що історія і справді нічому не вчить. Але дуже боляче карає за помилки.

22 січня 1918 року в історії України: краще було б Москві не чіпати українців

22 січня 1918 року в історії України: краще було б Москві не чіпати українців

 

Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко
Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко

Джерело – Радіо Свобода

Автор – Олеся Ісаюк – історик, Центр досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

Публікацію підготовлено в рамках інформаційної кампанії Українського інституту національної пам’яті «Українська революція: 100 років боротьби

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

(Рубрика «Точка зору»)

У 1920-х роках, на еміграції, незалежно один від другого, було написано два вірші на одну і ту ж тему. Перший – Олександром Олесем:

О, Боже! В нас була держава!

Невже ми втратили її?

Невже у нас не стало сили

Хоч крихту рідної землі

Чому в руках ми не лишили?

Автором другого був Юрій Липа:

І ось відходять, упадають

У все рідших розривах гранат

Державо, ти була, як огненна злива!

Державо, прощай!

Обидва автори не просто були сучасниками подій, вони були їх активними учасниками. У майбутньому ситуація не змінилася – Юрій Липа загинув у 1944 році, як лікар УПА. Олександр Олесь, хоч і не брав активної участі в «етапі другому» українського ХХ століття, але зумів «заразити» духом «етапу першого» свого сина – майбутнього поета, археолога, діяча ОУН і, зрештою, жертви Заксенгаузена Олега Ольжича.

Меморіальна дошка пам’яті Олега Ольжича, поета, діяча ОУН. Львів, 2017 рік
Меморіальна дошка пам’яті Олега Ольжича, поета, діяча ОУН. Львів, 2017 рік

Юрій Липа і Олег Ольжич належали до двох крил однієї і тієї ж організації. Організації, яка поставила собі за пріоритет незалежність України і вимагала від своїх членів повної віддачі не заради власних інтересів, а в ім’я Незалежності.

22 січня для них обох сенс життя оформився у чіткий посил. Незалежність.

Четвертий Універсал Української Центральної Ради. 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року
Четвертий Універсал Української Центральної Ради. 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року

Починаючи від 22 січня 1918 року, вони і решта українців мали що втрачати. Вони мали інтелектуальну, політичну, військову еліту, культурну спадщину, клас власників, який все ж таки був спроможний забезпечувати матеріальне запліччя.

Разом з проголошенням Незалежності приходила і суб’єктність. Після 22 січня 1918 року відповідальність зростала в рази. І виклики також. Україна взяла на себе цей тягар однією з перших – з-поміж колишніх підданих Російської імперії її випередила лише Фінляндія.

Інфографіка Українського інституту національної пам’яті та Українського кризового медіа центру. (Щоб відкрити інфографіку в більшому форматі, натисніть на зображення)
Інфографіка Українського інституту національної пам’яті та Українського кризового медіа центру. (Щоб відкрити інфографіку в більшому форматі, натисніть на зображення)

​Парадоксальним чином її підштовхували до цього обставини, створені більшовицькими спадкоємцями тої ж імперії – в умовах стрімкого наступу того, що пізніше називалося Червоною армією, було принципово важливим чітко заявити «ми – не вони». Більшовики «підігнали в спину» автономістів, які б ще довго дискутували з самостійниками на тему можливих негативних наслідків Незалежності. Хіба що вважати такими війну за цю саму Незалежність, але ж вона і так уже тривала.

Проти України стояв ворог зі власною логікою

Незалежність не знала поділів. Вона стосувалася всіх: автономістів, самостійників, соціалістів, консерваторів, лібералів, бідних, багатих. Всіх. Незважаючи ні на що. Бо втрата незалежності ставила під удар кожного – знов-таки, незалежно від переконань. Це блискуче довів розвиток подій, починаючи від 1921 року. Найстрашнішим звинуваченням у СРСР був «український буржуазний націоналізм», а «садили» та розстрілювали за нього не тільки «патентованих» націоналістів, а й соціалістів за переконаннями і належністю на кшталт Сергія Єфремова. І членів компартії, на кшталт Григорія Косинки чи Миколу Куліша.

На жаль, не всі це розуміли. Історія української Незалежності переповнена не тільки драматичними епізодами боїв, а й не менш драматичними чварами. Автономісти проти самостійників, державники проти соціалістів, військові проти «партійників», гетьманці проти Директорії… І навпаки. І в запалі якось забулося, що без Незалежності усі ці конфлікти втрачають сенс.

Бо проти України цього разу стояв ворог, готовий нищити її і як націю, і як суспільство, і, взагалі, як будь-яку цілісну окремішню структуру зі власною логікою. І не тільки Україну. Аналогічну послідовність: падіння імперії – проголошення незалежності – війна за державність – повторне потрапляння під владу імперії в новій редакції пройшли практично всі країни, які до 1917 року були під владою Російської імперії. Виняток становлять тільки Фінляндія та балтійські країни. Частковий випадок становить Польща – так званий «російський забор» став повноправною частиною незалежної польської держави після падіння в листопаді 1918 року ще двох імперій: Австро-Угорської та Німецької. Але війни з колишньою метрополією Польща не уникла – у 1920 році більшовицькій армії довелося зупиняти на Віслі.

Цей же 1920-й продемонстрував усім, хто бачив одну з основних причин неуспіху «перших Незалежностей»: кожна з держав боролася окремо. А часом ще й взаємно між собою, як Україна і Польща, влаштувавши війну: одна за Польщу в кордонах 1772 року, друга – за західні межі. Окремо боролася Білорусь, окремо Грузія, окремо Вірменія… Усіх поодинці топили у власній крові.

Для того, щоб домовитися, слід скомунікуватися. При тодішніх засобах зв’язку і стрімких змінах ситуації було б утопічним вимагати злагоджено чинного союзу. Тож були і об’єктивні причини описаної вище ситуації. Але була і одна суб’єктивна: переважна більшість не добачала за поточними задачами екзистенційної загрози – тоталітарної редакції імперії.

Навіть тих, кому вдалося вирватися, наздогнали у 1939 році – як Польщу і в 1940 – як країни Балтії. У 1945 році наздогнали майже всю колишню Австро-Угорську імперію і європейську частину Османської. Москва рвалася до проток і рвалася у Європу. «Ибо два Рима падоша, третий наш, а четвертому не быти».

І цього не бачили не тільки Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія, Польща, Угорщина… Цього не бачили і у Франції та Англії, поспішаючи закріпити перемогу над суперницею-Німеччиною. Цього не бачили автори концепції «санітарного кордону», зміцнюючи Польщу коштом українців, не розуміючи, що підсаджують під обидві країни бомбу з годинниковим механізмом.

Це відчули на своїй спині українці, починаючи від 1921 року.

Краще було б Москві не рухати українців

Коли вже Незалежність була втрачена, то свідомість втрати і людських жертв була настільки болючою, що не дозволила залишити Незалежність тільки у спогадах. Треба було відвоювати її назад – бодай з поваги до вже загиблих. Щоб заглушити відчуття марності і запитання – «заради чого?». Тож цілі покоління українців виховувалися з моральним обов’язком – відновити. Відвоювати. Вигризти. Як писав дисидент Валентин Мороз, «бо коли людина втрачає державність, то боротьба за неї вже і є наркоманія у чистому сенсі слова». Для всіх. Для ОУН, для УНР, для гетьманців, для державників, для лівих і правих. Бо повернеться імперія – і всі вони стануть тільки м’ясом для її гармат. Для гармат ілюзії «Третього Риму».

…І хоч Незалежність протрималася тільки 3 роки, але з її загибеллю народилося щось значно сильніше. Настільки, що краще було б Москві українців не рухати.

Бійці МВС України під час церемонії відправки на Донбас – до зони збройного протистояння з російськими гібридними силами. Харків, 30 січня 2015 року (ілюстраційне фото)
Бійці МВС України під час церемонії відправки на Донбас – до зони збройного протистояння з російськими гібридними силами. Харків, 30 січня 2015 року (ілюстраційне фото)

Мало не 100 років українців довелося розстрілювати тисячами, знищувати їхню еліту фізично і морально, покоління за поколінням, морити голодом, кидати у самогубчі атаки через Дніпро і Одер, перетворювати їх у «солдатів імперії» – і через 100 літ, замучені всіма можливим постколоніальними і стокгольмськими синдромами, вони попруть тільки з національним стягом наперевіс проти озброєного ворога. Частково забувши рідну мову, не тямлячи родичів далі 33-го….

Ліпше було б не рухати.

Бо ця сила – сила втрати. «Державо, Ти була, як вогненна зливо!…»

Ти є.

«Ми билися не надаремно!..»