“Крути 1918”: невпізнання свого

“Крути 1918”: невпізнання свого

Фото з офіційної сторінки стрічки “Крути 1918” у Facebook
В нашому прокаті йде фільм “Крути 1918”. Поза численними “ляпами” у сфері побутових деталей періоду 1917-1918 років (тобто Центральної Ради), основною претензією до фільму з боку глядачів та критиків є заплутаність і хаотичність побудови сюжету, що заважає середньостатичному глядачеві розібратися у фабулі.

Джерело – LB.ua

Автор –  Олеся Ісаюк, Центр Досліджень Визвольного Руху

Як історик, я достатньо добре знаю контекст і перебіг подій, щоб безпроблемно доштукувати собі усі ланки, яких може забракнути. Біда в тому, що я і мої колеги — не єдина аудиторія фільму, який задуманий як масовий блокбастер. Тому основна маса глядачів може мати після фільму завихрення в мізках.

Але не це найбільша проблема стрічки — зрештою, цілком можна припускати, що для частини глядачів “хаотичність” фільму стане приводом розібратися у тому, що ж, власне, відбулося на станції Крути у січні 1918 року. Найбільша її біда рівномірно розкинута по всій його тривалості, разом з помилками у “матчасті”, уже переліченими вужчими фахівцями.

На самому початку “Крут” Михайло Грушевський говорить про “толерантність”. Коли, у 1918 році? Факт, українські соціалісти були прихильниками миру без анексій та контрибуцій і всезагальної “революційної демократії”, що у принципі виглядало недоречним на фоні незакінченої Першої Світової та війни з більшовиками, яка розгорялася, але про толерантність вони не говорили — надто у сучасних сенсах.

Фото: B&H

Панна Софія, вона ж — мрія обох братів-суперників. Невже творці фільму не могли прочитати хоч якихось спогадів жінки з “доброго товариства” того часу, щоб уявляти собі манеру поведінки такої панни того часу? Почати з того, що нормою для молоді — а йдеться про діалог між сином генерала і дівчиною з хорошої сім’ї — було “Ви” і через звертання ”пан” чи “панночка”. Зачіска Софії у останньому епізоді — не могла дівчина чи жінка у ті часи вийти з дому без акуратної зачіски і капелюшка. Надто взимку. Розпущене волосся у кучері тоді було неприйнятним у принципі. Розмова Софії з матір’ю більше нагадує стиль спілкування сучасної дівчинки-підлітка з батьками, але не майже дорослої панни з 1918 року. Одна тільки деталь — у ті часи до батьків було прийнято звертатися на “Ви”. Та й не тільки до батьків — ритуали підкресленої ввічливості були нормою у середніх та вищих суспільних стратах.

 

Змушена пожаліти навіть Муравйова — все ж таки в очах колишнього офіцера царської армії набагато природніше звучало б “Уничтожить!’ а не чекістсько-сленгове “Ликвидировать!”.

Увесь цей — і далеко не повний — перелік ілюструє найбільшу проблему фільму. У цьому творчому безладі абсолютно незрозуміла “система координат”. За чим можна упізнати, що йдеться про 1918 рік? Що йдеться у конкретному разі про українців? Чи про більшовиків? Чи про небільшовицьких росіян? Правила ввічливості і загалом манера поведінки та висловлюватися — це не тільки про точність, як таку. Це про певне маркування соціальної приналежності.

Апофеоз “невпізнавальності” українців у фільмі про українську військову історію — образ генерала Савицького. У якийсь момент — круте невисоке чоло, зачіска з начосом над лобом, вуса. “Та це ж Сталін” — від такого відкриття я застигла з розкритим ротом у темноті залу. Одній моїй знайомій у генералі Савицькому привидівся Пілсудський.

Вибачте, панове, але коли свої генерали нагадують чужих авторитарних лідерів — це, делікатно кажучи, не дуже гаразд. З одної простої причини — своє має бути несхоже на чуже. Своє має бути таке “своє”, щоб будь-хто, від бомжа до Президента ідентифіковував його як українське на автоматі. Щоб не збивалася і не могла збитися система “свій-чужий”. Завдання якісного популярного продукту, крім усього іншого — формувати стереотипні образи. Матеріал для ідентифікації нефахівцем. Кажучи по-вченому, задавати рівень культурної ідентифікації.

Загал знає з фільму “Вогнем і мечем” про те, що поляки — це шляхта і “крилаті гусари”, які рубаються на шаблях і ходять у кунтушах; з “Анжеліки”, що Франція — це Версаль, вишукані придворні, барокові сукні і “Король-Сонце”; з фільму “Патріот” — що США — це колоністи, які готові боронити свою землю до останку. Знають, що з Німеччина — це не тільки Гітлер (вітання радянській кіноіндустрії!), а й Лютер та ряд блискучих науковців, які ходять у строгі шпилясті собори, живуть у фахверкових будиночках та пишуть готичним шрифтом. Знають, що Італія — це собори та палаци епохи Відродження, античні статуї, люди, які їдять маслини та піццу і запивають це все вином.

Дмитро Ступка в ролі Симона Петлюри
Дмитро Ступка в ролі Симона Петлюри. Фото: B&H

Навіть така річ, як стиль ручного письма, і та має свої “національне забарвлення”. Усі знають про готичне письмо і стабільно асоціюють його з Німеччиною. Значно менше знають про французьку “кароліну” – але чомусь округле акуратне письмо асоціюється з Францією. Так, як руни — зі Скандинавією. А при згадці про Давній Рим ми, крім усього іншого, згадаємо і “квадратні” латинські літери.

Найвідомішим випадком, коли кіноіндустрія допомогла національній самоідентифікації чи то її сплеску — “Хоробре серце”. Мало того, що після того увесь світ довідався, що Шотландія — це клітчаста тканина, волинки, Уоллес і боротьба проти англійців, то ще у самому Сполученому Королівстві демонстрація картини вилилася у сплеск патріотичних почуттів. Приклад “Хороброго серця” як демонстрації формування та підтримування національної ідентичності, навіть дочекався окремого дослідження — монографії Тіма Едензора, наприклад.

Що можна у контексті розглянутої вище логіки сказати про українців з фільму “Крути”? Що, навіть їдучи на битву, вони співають російські романси (і це ми згадуємо, що той, що прозвучав у фільмі, був написаний на початку 1930-х років?) Слабо віриться, щоб хлопці з українських родин того часу не знали жодної козацької пісні. А за таких обставин можна було б і стрілецькі пісні застосувати.

Що в українців військові командири виглядають як середньостатичні авторитарні лідери. Ну гаразд, у армії в принципі ціниться жорстка ієрархія зверху вниз, але цим військова субкультура у принципі не вичерпується.Тим більше, у випадку української військової історії матеріалу для малювання образів вистачає. Ті ж елементи козацького одягу у військах УНР, різного роду значки і кокарди, факт, що багато хто з масиву солдатів та офіцерів Армії УНР міг похвалитися козацькими предками — вистачило б просто згадок у репліках про таке родичання, і це вже справило б ефект.

Далі: 1918 рік — це епоха, коли особиста холодна зброя як обов’язковий елемент озброєння ще цілком в ходу. У спогадах того часу море алюзій до шабель, як свідчення спадкоємності козацької традиції. Зрештою, навіть самі колишні солдати та офіцери Армії УНР називали свої спогади, наприклад, “Спомини запорожця”, як Никифор Авраменко, чи “Літа козакування”, як Валентин Сім’янців.

Тим часом, таке враження, що козацтво у фільмі фігурує тільки у застільній сцені і розмові про козацькі застільні традиції. А тим часом історію двох братів, один з яких виявляється зрадником, можна було б розгорнути до шекспірівської висоти — якщо знати про трактування зради у козацькій культурі. Зрадників за козацьким звичаєм закопували живими в землю. Народна традиція зберегла великий пласт легенд з лейтмотивом покари за зраду — одна з них стосується Гната Галагана, який у 1709 році показав московському війську таємний хід до Січі, що неабияк допомогло полковнику Яковлєву виконати завдання Пьотра Пєрвого. За народним переказом, цей рід переслідували несподівані та ранні смерті, а сьоме покоління після зрадника стало і останнім. Що заважало обіграти момент кари і спокути у контексті козацького походження роду обох братів? Тим більше, що момент самопожертви як викупу за зраду, яку вчинив родич (нагадаємо, що, за народним повір’ям, за зраду карається весь рід, якщо тільки вину не спокутує хтось добровільно) маємо готовий — це участь у бою під Крутами молодшого брата.

Коли культурний пласт, який дуже символічно відгукнувся у тій епосі і загалом став одною з підвалин національної ідентичності, зводиться виключно до гастрономії, це видається діагнозом. Залишається задати запитання: звідки така глухота?

Це не просто глухота. Це симптом і навіть не невмілості чи неуваги. Це щось значно гірше — це обмовка за Фрейдом у контексті постколоніалізму. Це прояв інерції, що лідер має бути обов’язково з чуприною начосом, як в Сталіна, кущастими бровами, як у Брежнєва, не вилазити з військового строю, як нацисти, мати вуса, як у Пілсудського… Але. Усі перелічені фігури — позитивні чи негативні — чужі. Неукр аїнські. “Крути” були чудовою нагодою показати цілий ряд українських антропологічних типажів. Чудовою — і не менш чудово змарнованою.

Якщо б шанс на виразне проведення у фільмі української системи координат реалізувався, то й Муравйов виглядав би не настільки неприродньо у загальній канві. Наркотичний шал головного

Фото: B&H

ворога асоціюється не з “юродивістю” української культури чи “насланням”, а радше зі “спліном”, контркультурою, яка на персональному рівні виливається у самодеструкцію через вживання збуджуючих речовин та антисоціальну поведінку. Чудова алюзія до того, чим був більшовизм на рівні людських відносин і суспільних структур. Чудова — але “німа”, бо ж бракує тла для правильного відчитання.

Тут звертає на себе увагу факт, що раніше режисер фільму займався популярними серіальними проектами. Хоч не належить до доброго тону обсмоктувати факти біографії у контексті того, чим людина займається професійно, але фаховий досвід накладає на людину свій відбиток. І тут доводиться зробити невеселий і якоюсь мірою банальний висновок — українська масова культура значною мірою не українська. Не тому що вона російська чи пострадянська, а тому, що вона безлика. Це вінегрет. Вінегрет з елементів різних країн і епох, різних культурних шарів, скомпонованих за принципом “щоб покрасівше було”.

А тим часом є речі, які мусять бути відомі усьому суспільству. Особливо на масовому рівні. Мусять бути впізнавані з першого разу, автоматично. І архіважливу роль у цьому відіграє масова культура. Більшість тих, хто ходить у кіно, не читає монографій і слабо пам’ятає шкільну програму з історії. Тому впізнаваний “свій” образ на масовому рівні — це питання національної безпеки і маркер приналежності до умовних “своїх”. Чого, здається, переважна більшість причетних до безпосереднього виробництва масового українського історичного кіно, досі ще не зрозуміла.

Уривок з офіційного трейлеру фільму “Крути 1918”. Джерело: B&H Film Distribution Company

22 січня 1918 року в історії України: краще було б Москві не чіпати українців

22 січня 1918 року в історії України: краще було б Москві не чіпати українців

 

Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко
Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко

Джерело – Радіо Свобода

Автор – Олеся Ісаюк – історик, Центр досліджень визвольного руху, Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

Публікацію підготовлено в рамках інформаційної кампанії Українського інституту національної пам’яті «Українська революція: 100 років боротьби

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

(Рубрика «Точка зору»)

У 1920-х роках, на еміграції, незалежно один від другого, було написано два вірші на одну і ту ж тему. Перший – Олександром Олесем:

О, Боже! В нас була держава!

Невже ми втратили її?

Невже у нас не стало сили

Хоч крихту рідної землі

Чому в руках ми не лишили?

Автором другого був Юрій Липа:

І ось відходять, упадають

У все рідших розривах гранат

Державо, ти була, як огненна злива!

Державо, прощай!

Обидва автори не просто були сучасниками подій, вони були їх активними учасниками. У майбутньому ситуація не змінилася – Юрій Липа загинув у 1944 році, як лікар УПА. Олександр Олесь, хоч і не брав активної участі в «етапі другому» українського ХХ століття, але зумів «заразити» духом «етапу першого» свого сина – майбутнього поета, археолога, діяча ОУН і, зрештою, жертви Заксенгаузена Олега Ольжича.

Меморіальна дошка пам’яті Олега Ольжича, поета, діяча ОУН. Львів, 2017 рік
Меморіальна дошка пам’яті Олега Ольжича, поета, діяча ОУН. Львів, 2017 рік

Юрій Липа і Олег Ольжич належали до двох крил однієї і тієї ж організації. Організації, яка поставила собі за пріоритет незалежність України і вимагала від своїх членів повної віддачі не заради власних інтересів, а в ім’я Незалежності.

22 січня для них обох сенс життя оформився у чіткий посил. Незалежність.

Четвертий Універсал Української Центральної Ради. 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року
Четвертий Універсал Української Центральної Ради. 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 року

Починаючи від 22 січня 1918 року, вони і решта українців мали що втрачати. Вони мали інтелектуальну, політичну, військову еліту, культурну спадщину, клас власників, який все ж таки був спроможний забезпечувати матеріальне запліччя.

Разом з проголошенням Незалежності приходила і суб’єктність. Після 22 січня 1918 року відповідальність зростала в рази. І виклики також. Україна взяла на себе цей тягар однією з перших – з-поміж колишніх підданих Російської імперії її випередила лише Фінляндія.

Інфографіка Українського інституту національної пам’яті та Українського кризового медіа центру. (Щоб відкрити інфографіку в більшому форматі, натисніть на зображення)
Інфографіка Українського інституту національної пам’яті та Українського кризового медіа центру. (Щоб відкрити інфографіку в більшому форматі, натисніть на зображення)

​Парадоксальним чином її підштовхували до цього обставини, створені більшовицькими спадкоємцями тої ж імперії – в умовах стрімкого наступу того, що пізніше називалося Червоною армією, було принципово важливим чітко заявити «ми – не вони». Більшовики «підігнали в спину» автономістів, які б ще довго дискутували з самостійниками на тему можливих негативних наслідків Незалежності. Хіба що вважати такими війну за цю саму Незалежність, але ж вона і так уже тривала.

Проти України стояв ворог зі власною логікою

Незалежність не знала поділів. Вона стосувалася всіх: автономістів, самостійників, соціалістів, консерваторів, лібералів, бідних, багатих. Всіх. Незважаючи ні на що. Бо втрата незалежності ставила під удар кожного – знов-таки, незалежно від переконань. Це блискуче довів розвиток подій, починаючи від 1921 року. Найстрашнішим звинуваченням у СРСР був «український буржуазний націоналізм», а «садили» та розстрілювали за нього не тільки «патентованих» націоналістів, а й соціалістів за переконаннями і належністю на кшталт Сергія Єфремова. І членів компартії, на кшталт Григорія Косинки чи Миколу Куліша.

На жаль, не всі це розуміли. Історія української Незалежності переповнена не тільки драматичними епізодами боїв, а й не менш драматичними чварами. Автономісти проти самостійників, державники проти соціалістів, військові проти «партійників», гетьманці проти Директорії… І навпаки. І в запалі якось забулося, що без Незалежності усі ці конфлікти втрачають сенс.

Бо проти України цього разу стояв ворог, готовий нищити її і як націю, і як суспільство, і, взагалі, як будь-яку цілісну окремішню структуру зі власною логікою. І не тільки Україну. Аналогічну послідовність: падіння імперії – проголошення незалежності – війна за державність – повторне потрапляння під владу імперії в новій редакції пройшли практично всі країни, які до 1917 року були під владою Російської імперії. Виняток становлять тільки Фінляндія та балтійські країни. Частковий випадок становить Польща – так званий «російський забор» став повноправною частиною незалежної польської держави після падіння в листопаді 1918 року ще двох імперій: Австро-Угорської та Німецької. Але війни з колишньою метрополією Польща не уникла – у 1920 році більшовицькій армії довелося зупиняти на Віслі.

Цей же 1920-й продемонстрував усім, хто бачив одну з основних причин неуспіху «перших Незалежностей»: кожна з держав боролася окремо. А часом ще й взаємно між собою, як Україна і Польща, влаштувавши війну: одна за Польщу в кордонах 1772 року, друга – за західні межі. Окремо боролася Білорусь, окремо Грузія, окремо Вірменія… Усіх поодинці топили у власній крові.

Для того, щоб домовитися, слід скомунікуватися. При тодішніх засобах зв’язку і стрімких змінах ситуації було б утопічним вимагати злагоджено чинного союзу. Тож були і об’єктивні причини описаної вище ситуації. Але була і одна суб’єктивна: переважна більшість не добачала за поточними задачами екзистенційної загрози – тоталітарної редакції імперії.

Навіть тих, кому вдалося вирватися, наздогнали у 1939 році – як Польщу і в 1940 – як країни Балтії. У 1945 році наздогнали майже всю колишню Австро-Угорську імперію і європейську частину Османської. Москва рвалася до проток і рвалася у Європу. «Ибо два Рима падоша, третий наш, а четвертому не быти».

І цього не бачили не тільки Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія, Польща, Угорщина… Цього не бачили і у Франції та Англії, поспішаючи закріпити перемогу над суперницею-Німеччиною. Цього не бачили автори концепції «санітарного кордону», зміцнюючи Польщу коштом українців, не розуміючи, що підсаджують під обидві країни бомбу з годинниковим механізмом.

Це відчули на своїй спині українці, починаючи від 1921 року.

Краще було б Москві не рухати українців

Коли вже Незалежність була втрачена, то свідомість втрати і людських жертв була настільки болючою, що не дозволила залишити Незалежність тільки у спогадах. Треба було відвоювати її назад – бодай з поваги до вже загиблих. Щоб заглушити відчуття марності і запитання – «заради чого?». Тож цілі покоління українців виховувалися з моральним обов’язком – відновити. Відвоювати. Вигризти. Як писав дисидент Валентин Мороз, «бо коли людина втрачає державність, то боротьба за неї вже і є наркоманія у чистому сенсі слова». Для всіх. Для ОУН, для УНР, для гетьманців, для державників, для лівих і правих. Бо повернеться імперія – і всі вони стануть тільки м’ясом для її гармат. Для гармат ілюзії «Третього Риму».

…І хоч Незалежність протрималася тільки 3 роки, але з її загибеллю народилося щось значно сильніше. Настільки, що краще було б Москві українців не рухати.

Бійці МВС України під час церемонії відправки на Донбас – до зони збройного протистояння з російськими гібридними силами. Харків, 30 січня 2015 року (ілюстраційне фото)
Бійці МВС України під час церемонії відправки на Донбас – до зони збройного протистояння з російськими гібридними силами. Харків, 30 січня 2015 року (ілюстраційне фото)

Мало не 100 років українців довелося розстрілювати тисячами, знищувати їхню еліту фізично і морально, покоління за поколінням, морити голодом, кидати у самогубчі атаки через Дніпро і Одер, перетворювати їх у «солдатів імперії» – і через 100 літ, замучені всіма можливим постколоніальними і стокгольмськими синдромами, вони попруть тільки з національним стягом наперевіс проти озброєного ворога. Частково забувши рідну мову, не тямлячи родичів далі 33-го….

Ліпше було б не рухати.

Бо ця сила – сила втрати. «Державо, Ти була, як вогненна зливо!…»

Ти є.

«Ми билися не надаремно!..»