КҐБ проти студентської революції 90-го — оприлюднені документи

КҐБ проти студентської революції 90-го — оприлюднені документи

Революція на граніті

Стали доступні онлайн свідчення з архівів КҐБ та фото студентського протесту, який передував відновленню незалежності України. З нагоди 30-річчя події можна ознайомитися із колекцією в Електронному архіві Українського визвольного руху

Центр досліджень визвольного руху спільно з Архівом СБУ і Архівом національної пам’яті публікує на сайті Е-архіву оцифровану збірку із 44 документів про «Революцію на граніті»

«Увагу всієї країни привернула акція голодування студентів у Києві, де у центрі міста розташований наметовий табір. Біля голодуючих щоденно проводяться несанкціоновані мітинги і походи, що дезорганізують рух транспорту на Хрещатику. 10 жовтня мало місце багатолюдне пікетування будинку Держтелерадіо УРСР», — йдеться у повідомленні, поданому у жовтні 1990 року на ім’я Леоніда Кравчука, тодішнього Голови Верховної Ради УРСР. 

Силовики неодноразово пропонували «вжити заходи» для «наведення порядку» та побоювалися, що цей протест може запустити незворотні «деструктивні» наслідки. 

«Колекція включає документи, які хронологічно охоплюють ширший період — 1988—1990 роки. Це показує контекст напередодні Революції», — розповідає Анна Олійник, директорка Центру досліджень визвольного руху. — «Наприклад, один документ показує, як реагували спецслужби на ініціативи щодо відродження національної символіки, яку студенти згодом широко використовували під час протесту. В іншому КҐБ скаржиться, що закордонні частини ОУН та українська діаспора втручаються в демократичні перетворення в Україні (мовою документів КҐБ: “розхитують радянську владу”)». 

КҐБ також повідомляв про плани демократичної опозиції провести «всеукраїнську політичну забастовку» 1 жовтня, зокрема, хто і звідки планує приїхати, де будуть зупинятися, що саме планують робити. Готував звіти про настрої в столиці та регіонах, про реакцію людей на студентське голодування тощо. 

Також до колекції увійшли 14 світлин, які львівське Студентське братство передало до фондів Національного музею Революції Гідності. 

З 2 по 16 жовтня під стелою на Майдані Незалежності експонуватиметься виставка «30 років Революції на граніті», куди також увійшли документи з колекції Електронного архіву. 

«Революція на граніті» — студентська акція протесту на Майдані Незалежності (тоді Площа Жовтневої революції), що тривала в з 2 жовтня по 17 жовтня 1990 року. Студенти озвучили 5 вимог щодо змін у республіці та оголосили голодування, поки їх не виконають. Організаційними центрами були: Українська студентська спілка (Київ — Олесь Доній, Дніпродзержинськ (сьогодні — Кам’янське) — Олег Барков) та Студентське братство (Львів — Маркіян Іващишин). 

Електронний архів (avr.org.ua) — сервіс відкритого онлайн доступу до повнотекстових копій архівних матеріалів. Втілюється Центром досліджень визвольного руху за підтримки партнерів. Тут у вільному доступі та у високій якості публікуються документи про український визвольних рух, матеріали з архівів КҐБ та інші тематичні колекції, присвячені історії ХХ століття. Зараз на сайті вже більше 25 тисяч оцифрованих архівних документів, доступних для завантаження.

 

Кримськотатарський національний рух у 1917—1920 роках за архівами комуністичних спецслужб

Кримськотатарський національний рух у 1917—1920 роках за архівами комуністичних спецслужб

Фото – Укрінформ

Видання “Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр.” допоможе деконструювати російські міфи про Крим

  • Упорядники: Іванець А., Когут А.
  • Видавництво: К.І.С.
  • Рік видавництва: 2019
  • Місто видавництва: Київ

Наукове видання “Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб” містить чимало документів, що вважалися втраченими, і є важливим для деконструкції російських міфів про Крим.

На цьому наголошували учасники презентації в Укрінформі.

“Ми маємо більше говорити про Крим та деконструювати ті імперські російські міфи, які існують. Відповідати на запитання “Чий Крим?” без звернення до архівних документів, без деконструкції імперських російських міфів неможливо. Тому наш задум — почати оприлюднювати ті документи, які зберігаються у нас в архіві. В основу цієї книги великою мірою лягли документи зі справи “Міллі-Фірка” (кримськотатарської національної партії — ред.). Це документи слідчої парламентської комісії, яка була створена 1918 року і метою якої було визначення наслідків від першої більшовицької окупації Криму”, – зазначив директор Галузевого державного архіву СБУ, співупорядник видання Андрій Когут.

Він наголосив, що ці документи надзвичайно важливі не лише з погляду історії, а й з погляду майбутнього, “бо так чи інакше нам треба буде встановлювати жертви, яких було завдано Криму в результаті російської окупації”.

Когут уточнив, що книга складається з двох частин: історичного екскурсу та архівних документів, що стосуються кримськотатарського національного руху, його намагань створити власне державне утворення.

“Те, як вони бачили цей процес, як намагалися його сформувати, є важливим для нас сьогодні, тому що будь-яка розмова про сучасну Україну неможлива без Криму. Всі розмови про реінтеграцію Криму важливі також і в інформаційній площині, тому ми сподіваємося, що видання цієї книги буде своєрідною інтелектуальною провокацією і спонукає дослідників, істориків до того, щоб більш докладно, більш активно займатися цією темою”, – сказав Когут.

Він додав, що книга буде доступною онлайн, паперова версія в 1 тис. примірників буде розповсюджуватися безкоштовно.

Як зазначив другий співупорядник – науковий співробітник Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України Андрій Іванець, це видання буде цікавим і фахівцям, і широкому колу читачів.

“Ми старалися підібрати новий документальний матеріал, не відомий дослідникам, супроводити його аналітичним матеріалом, який би розкривав процеси трансформації кримськотатарського народу в той період, надзвичайно цікавий і важливий для кримськотатарського народу… Саме в ці роки він трансформувався з етносу в етнонацію, в суб’єкт колективної дії в політичному просторі і досяг в цьому дуже серйозних результатів”, – наголосив Іванець.

За його словами, книга містить 30 документів. Більшість з них, майже 25, – з Галузевого державного архіву СБУ. Власне, це чекістські переклади 4-ох протоколів національних установчих зборів і першого національного парламенту кримських татар Курултаю (грудень 1917), які нині зберігаються на території тимчасово окупованого Криму.

“Зокрема, це документи слідчої комісії курултаю, яка діяла у 1918 році щодо захоплення влади більшовиками і тих збитків, матеріальних і людських, яких вони завдали. Те, що ми знайшли ці документи, – це удача для істориків. Ще в 1930-ті роки радянські дослідники писали, що ці документи втрачені. Виявляється, що вони є… Раніше практично ніде не використовувались протоколи курултаю, а тільки спогади або газетні публікації того часу. А про те, що говорилось безпосередньо на установчих зборах, знайти відомостей не було змоги. Чим цікава наша книга — що тут є 4 протоколи першого курултаю кримських татар, є 2 “вижимки” з двох інших протоколів. І чимало дискусійних моментів сьогодні історики можуть вирішити, звернувшись до цих документів”, – сказав Іванець.

Він додав, що в документальній частині під текстом є примітки, біографічні матеріали. А згори — QR-код, який дозволяє з допомогою гаджета побачити оригінал даного документа, розміщеного на сайті Центру досліджень визвольного руху.

 

Джерело – Укрінформ 

Krym 1917-1920 SBU

 

Електронну версію можна завантажити тут.

У Києві презентували онлайн-курс «Розсекречені» про роботу з архівами КҐБ

У Києві презентували онлайн-курс «Розсекречені» про роботу з архівами КҐБ

Презентація онлайн курсу "Розсекречені"

Чи всі агенти спецслужб були поганими? Як дізнатися хто доносив на сусідів чи навіть на свою родину? Чи є в протоколах допитів правда? Наскільки можна вірити «документам КҐБ» та про що вони можуть нам розповісти — про це говорили експерти на презентації навчального курсу 26 грудня в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану.

Усі навчальні матеріали курсу у безкоштовному доступі. Щоб отримати доступ до конспектів навчальних матеріалів та пройти навчальні тести, потрібно лише зареєструватися на платформі студії онлайн-освіти EdEra

Курс презентували:

  • Володимир Бірчак — головний експерт онлайн-курсу та автор навчальних матеріалів, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху;
  • Юлія Лисенко — менеджерка курсу, студія онлайн-освіти EdEra;
  • Андрій Когут — директор Галузевого державного архіву СБУ;
  • Анатолій Хромов — голова Державної архівної служби України;
  • Станіслав Лячинський — директор програми «Соціальний капітал» Міжнародного фонду «Відродження»;
  • Едуард Андрющенко — журналіст, автор кількох десятків матеріалів на основі документів з архівів КҐБ, автор Телеграм-каналу «KGBfiles», учасник проекту Центру досліджень визвольного руху «Deconstruction. Архіви КҐБ для медіа» (2018).

Володимир Бірчак та Юлія Лисенко розповіли про змістовні та технічні особливості курсу: як обирали найважливішу інформацію, щоб вмістити її в короткі відео, як працювали над навчальними тестами, перевіряли факти з архівних документів для візуалізації та вирішували етичні проблеми в іграх про агентів.

Анна Олійник, координаторка проекту та директорка Центру досліджень визвольного руху говорить: «Ми хотіли зробити архіви КҐБ цікавими не лише для істориків. Ми показуємо, наприклад, журналістам, скільки там нерозказаних гостросюжетних історій. Однак отримуємо зворотній зв’язок і від фахових істориків та студентів, для яких наші архівні програми допомагають краще розібратися з алгоритмами архівного пошуку. Формат освітнього онлайн-курсу допомагає доносити інформацію ще швидше та простіше. Наші партнери, EdEra, в свою чергу зробили так, щоб навчальні відео виглядали не менш цікаво, ніж серіал на Нетфліксі». 

Сьогодні найбільший масив документів комуністичних спецслужб зберігається у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, який займає перше місце у рейтингу доступу до архівів серед інших посткомуністиністичних країн. Директор Архіву, Андрій Когут радіє створенню такого онлайн-крусу: «Журналісти часто приходять в архів і просять показати щось цікаве, але ж у нас все цікаве! Цей курс допоможе також і нам — сподіваюся, що тепер журналісти та дослідники приходитимуть до нас вже більш підготовленими». 

Відеозапис презентації можна переглянути тут: http://bit.ly/37gPawq 

Онлайн-курс «Розсекречені» по роботі з архівами КҐБ підготовлений Центром досліджень визвольного руху спільно зі студією онлайн-освіти EdEra за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Нагадаємо, що 8 квітня 2015 року Верховна Рада України проголосувала за «декомунізаційний пакет» законів. Один з них відкриває доступ до архівів комуністичних спецслужб в Україні. Щоб попрацювати з документами, потрібні лише заява та паспорт. Більше про те, як почати роботу з архівами КҐБ, читайте у посібнику «Архіви КҐБ для медіа».  

Більше 25 тисяч оцифрованих архівних документів, доступних для завантаження у високій якості, шукайте на сайті Електронного архіву Українського визвольного руху

 

Експерти розповіли молодим дослідникам про роботу з архівними документами

Експерти розповіли молодим дослідникам про роботу з архівними документами

Фото: galinfo.com.ua

25 молодих науковців на семінарі 10 грудня у Львові зі з’ясовували специфіку роботи з архівними джерелами та алгоритми архівного пошуку в українських та закордонних установах.

Семінар включав практичну частину, де учасники мали змогу порадитись з експертами щодо процесу роботи над своїми науковими проектами, а також обговорити ресурси, де можна знайти більше інформації для своїх робіт. 

Під час доповідей та лекцій експерти розповідали про:

  1. типи архівних документів та алгоритми архівного пошуку;
  2. те, як шукати інформацію у розсекречених архівах КҐБ та на які нюанси звертати увагу;
  3. роботу з українськими темами у закордонних архівах та режим доступу до архівних документів у Німеччині, Франції та Польщі;
  4. можливості для молодих дослідників, які пропонує Центр досліджень визвольного руху. 

Дослідникам провели екскурсію Архівом Центру досліджень визвольного руху, а також показали як відбувається процес реставрації віднайдених документів. Учасники переглянули, як виглядають повстанські архіви періоду Другої світової та визвольного руху після неї, віднайдені в молочних бідонах, та чому спецслужби строго контролювали наявність таких бідонів на виробництві. 

«Законодавчі гарантії вільного доступу до архівів — це важливо. Але справді вільний доступ у якісному розумінні — це “вмілі руки”. Це фахівці та зацікавлені, котрі володіють спеціальними знаннями. Наша команда завжди радо ділиться цими знаннями. Дякуємо Тюрмі на Лонцького та Українському інституту національної пам’яті за підтримку і співпрацю», — прокоментувала Анна Олійник, директорка Центру досліджень визвольного руху. 

Семінар «Відкриті архіви для молодих науковців» організував Центр досліджень визвольного руху спільно з Музеєм-меморіалом «Тюрма на Лонцького» за підтримки Українського інституту національної пам’яті. Участь у заході взяли науковці зі Львова, Києва, Чернігова, Харкова, Запоріжжя та інших міст України. 

Міжнародна наукова конференція «Архіви комуністичних спецслужб: формування, використання, інтерпретації»

Міжнародна наукова конференція «Архіви комуністичних спецслужб: формування, використання, інтерпретації»

5dc961f161618.jpg

 

Національна академія наук України

Інститут історії України

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті

Центр досліджень визвольного руху

АРХІВИ КОМУНІСТИЧНИХ СПЕЦСЛУЖБ:
ФОРМУВАННЯ, ВИКОРИСТАННЯ, ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

12 листопада 2019 р.

м. Київ, вул. Володимирська 60

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

ОРГКОМІТЕТ:

Валерій Смолій, директор Інституту історії України НАН України, голова оргкомітету

Андрій Когут, директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України, співголова оргкомітету

Роман Подкур, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, секретар оргкомітету

Богдан Біляшівський, генеральний директор Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили»

Геннадій Боряк, заступник директора Інституту історії України НАН України

Ігор Кулик, директор Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті

Анна Олійник, директор Центру досліджень визвольного руху

Іван Патриляк, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Олександр Рубльов, учений секретар Інституту історії України НАН України, завідувач відділу історії державного терору радянської доби Інституту історії України НАН України, головний редактор журналу «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ»

Лариса Якубова, завідувач відділу історії 20–30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України

Проблемні питання щодо документів комуністичних спецслужб:

  • Джерелознавчі дослідження «архівів ЧК–ГПУ–НКВД–МГБ–КГБ».
  • Історіографія діяльності комуністичних спецслужб.
  • Методологія дослідження та понятійний апарат.
  • Історія XX ст. крізь призму документів комуністичних спецслужб.
  • Особливості доступу та діяльності архівних установ, що зберігають документи комуністичних спецслужб.

Робоча мова конференції: українська, англійська, російська.

Для участі в конференції слід надіслати до 15 вересня 2019 заявку на участь та анотацію пропонованого тексту доповіді (до 500 слів) на електронну пошту за адресою: 5roman@ukr.net

Відповідальна особа: Роман Подкур.

Оргкомітет залишає за собою право відбору доповідей.

Відібрані Оргкомітетом тексти доповідей будуть опубліковані у журналі «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ» №2 за 2019 р. Публікація журналу наприкінці листопада – початок грудня 2019 р.

Термін подачі статей – до 14 жовтня 2019 року.

“Молочний” бідон та ящик від німецьких мін: у лісі знайшли ще два архіви УПА

“Молочний” бідон та ящик від німецьких мін: у лісі знайшли ще два архіви УПА

У Стратинських лісах Рогатинського району Івано-Франківської області знайшли «молочний» бідон та металевий ящик від німецьких мін часів Другої світової війни, які були заповнені архівними повстанськими документами. Значна частина документів із двох архівів досі була невідомою історикам.
Невідомі звіти УПА. Фото Олена Ляхович. Більше фото – galinfo.com.ua

Джерело – galinfo

Фото – Олена Ляхович

Документи передали директору Національного Музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслану Забілому та Центру досліджень визвольного руху.. Науковці музею наразі працюють над цими архівами, про це інформує кореспондентка Гал-інфо.

За словами Руслана Забілого, знайдений у бідоні архів добре зберігся. Натомість архів, який був у металевому ящику для німецьких мін, має суттєві втрати.

«Один із архівів зберігся ідеально. Багато буде роботи пов’язаної з реставрацією, але це не критично. Нам траплялися архіви у значно гіршому стані», — сказав Руслан Забілий.

Невідомі звіти УПА. Фото Олена ЛяховичНевідомі звіти УПА. Фото Олена ЛяховичНевідомі звіти УПА. Фото Олена ЛяховичНевідомі звіти УПА. Фото Олена Ляхович

Додамо, що цьогоріч на Західній Україні віднайдено та передано науковцям «Тюрми на Лонцького» вже п’ять архівів.

«Документи дуже важливої тематики пов’язаної із Словаччиною, перебуванням повстанців там. Вивчення на тій території ставлення до українців. Також багато документів, які стосуються українсько-польських стосунків. Маємо звіти підпілля ОУН та підрозділів УПА з теренів Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, які діяли у межах Воєнних округ (ВО) УПА «Буг», «Лисоня», «Говерля» та на території Закерзоння (сучасна територія Польщі).  

Йдеться про раніше невідомі звіти та хроніки повстанських підрозділів із Тернопільщини та Франківщини з грудня 1945 року по першу половину 1946 року. Це надзвичайно цінне джерело, адже про бойову діяльність підрозділів збереглось не так багато інформації. Особливо, що стосується питання формування підрозділів, вишколів та перших боїв. Такі хроніки — це написана історія цілих повстанських підрозділів. Також є списки тих, хто отримував нагороди, списки загиблих із Закерзоння, тощо.  Усі архівні документи датуються 1945-46 роками», – сказав Руслан Забілий.

Невідомі звіти УПА. Фото Олена ЛяховичНевідомі звіти УПА. Фото Олена Ляхович

Також вперше виявлено п’ять звітів з Тактичного відтинка «Магура», що входив до складу ВО «Говерля» та низку хронік сотень з ВО «Лисоня». Знайдено з десяток невідомих досі типів бофонів.

Сенсаційна знахідка: на Львівщині знайшли бідон з архівом УПА та аптечкою

Як зазначив Руслан Забілий, цікавою є тема виборів до Верховної Ради УРСР 10 лютого 1946 року. Вибори були важливими для радянської влади, аби легалізувати окупацію Західної України.

«Якщо говорити про весь комплекс, то документи  стосуються Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей, Закерзоння. Також є документи, які походять із групи «Південь» — це Волинь. Є оперативні звіти з’єднання «Холодний Яр», яке входило в оперативну групу «Південь». Це документи надзвичайно цінні для зрозуміння того, як діяла ця група УПА. Цікаво, що матеріал викладений лише за два роки», – сказав Руслан Забілий.

Невідомі звіти УПА. Фото Олена ЛяховичНевідомі звіти УПА. Фото Олена Ляхович

Він вважає, що документи в архівах призначалися для вищого керівництва.

«Архіви із Стратинських лісів є цінним історичним джерелом. Документація призначалася, очевидно, не для провідника середнього рівня. Ймовірно, архів призначався для інформування лідерів ОУН та головного командування УПА. Втім, встановити, чи працювали з ним члени Проводу ОУН наразі немає можливості, але ми вперше виявили кримптоніми підпільної пошти «АА» та «612», — сказав він.

Під Рогатином знайшли повстанський архів

За словами Руслана Забілого, Рогатинський район, де виявили архів, був особливим для підпілля.

«Це був перетин трьох областей: Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Саме на Рогатинщині дуже часто перебував Шухевич, Кук та інші провідники. Переважно там ситуативно перебував провід ОУН, керівництво визвольного руху. Це було зручно з точки зору комунікації», — сказав Руслан Забілий.

Невідомі звіти УПА. Фото Олена Ляхович

Невідомі звіти УПА. Фото Олена Ляхович

Невідомі звіти УПА. Фото Олена Ляхович

Невідомі звіти УПА. Фото Олена Ляхович

Наразі з документами працюють реставратори та історики. Згодом їх оприлюднять в Електронному архіві визвольного руху avr.org.ua.

Історія з бідону: трофеї, протоколи та унікальний шарж на Шухевича

Архів, який зберігався у німецькій мінометній скринці законсервують.

Нагадаємо, як повідомляло Гал-інфо, цього року в музей “Тюрма на Лонцького” вже передали один архів УПА з Рогатинського району.

Чорнобильське досьє КҐБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період

Чорнобильське досьє КҐБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період

Чорнобильське досьє КҐБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період

Збірник документів про катастрофу на Чорнобильській АЕС «Чорнобильське досьє КҐБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період» 

  • Упорядники – О. Бажан, В. Бірчак, Г. Боряк
  • Редакційна колегія: А. Когут та ін.
  • Рік видавництва: 2019
  • Місто видавництва: Київ

У виданні зібрано і оприлюднено документи 1986–1991 рр., що висвітлюють постчорнобильське життя — суспільні настрої, повсякдення, заходи з ліквідації наслідків аварії. Наведено інформування радянськими органами держбезпеки відповідних інстанцій про стан ЧАЕС, вжиті заходи з підвищення безпечної експлуатації об’єкта «Укриття», ситуацію в зоні відчуження. Окрему увагу зосереджено на відтворенні моделі ситуативної поведінки різних груп населення України після оприлюднення інформації про «ядерне лихо» та реакцію світової спільноти на Чорнобильську трагедію.

Chornobyl-2019

 

Книга “Чорнобильське досьє КҐБ” у форматі PDF скачати

Знайшли новий бідон із документами УПА. Тепер у Турківському районі Львівщини.

Знайшли новий бідон із документами УПА. Тепер у Турківському районі Львівщини.

5 квітня 2019 року до Національного музею “Тюрма на Лонцького” у Львові передали черговий повстанський архів, який, як і попередні знайдені, зберігався у бідоні.

Знахідка походить із лісу біля с. Боберка Турківського району Львівської області. Бідон з документами знайшов місцевий житель Богдан Пасьович, цілеспрямовано шукаючи сліди повстанців, повідомили “Історичній правді” в Національному музеї “Тюрма на Лонцького”.

У бідоні містилися документи, які стосуються діяльності Української повстанської армії та Організації українських націоналістів у регіоні. На жаль, архів дуже сильно пошкоджений. Утім, науковці вважають, що є всі можливості відновлення документів до стану, який уможливить прочитання.

Документи підпілля ОУН на регіональному рівні становлять особливу цінність, оскільки зазвичай є єдиним джерелом для дослідження подій та встановлення деталей біографій учасників визвольної боротьби. Після реставрації документи будуть зберігатися у архіві Центру досліджень визвольного руху, де з ними зможуть працювати науковці, а їх електронні копії будуть доступні на сайті avr.org.ua.

“На сьогоднішній день можемо сказати, що документи стосуються періоду 1945—1950 років. Зокрема, це пропагандивні матеріали, звіти про діяльність повстанців на Турківщині, протоколи допитів Службою Безпеки та інше”, — зазначає директор Музею-меморіалу Руслан Забілий.

Документи передали Забілому в приміщенні районної державної адміністрації у присутності Голови РДА Олександра Лабецького. Це перший за довгий час повстанський архів, знайдений на Турківщині.

Нагадаємо, на Тернопільщині документи підпілля ОУН та УПА знайшли  в старому вулику.

Джерело – Історична правда

Українсько-польська розмова про історію: обережний оптимізм

Українсько-польська розмова про історію: обережний оптимізм

Картинки по запросу "польща інститут нац пам'яті"
Узимку 2018 року польський парламент ухвалив зміни до закону про Інститут національної пам’яті. Інституту надавалися повноваження здійснювати слідчо-прокурорські функції у розслідуванні так званих «злочинів українських націоналістів та українських колаборантських формувань Третього Райху». До таких було віднесено злочини, «вчинені українськими націоналістами у 1925-1950 роках, у формі застосування примусу, терору чи інших форм порушення прав людини, проти осіб чи груп осіб, а так само проти польського народу», а також «участь у знищенні єврейського народу чи геноцид мешканців ІІ Речі Посполитої на території Волині та Східної Малопольщі». За «публічне та всупереч фактам» заперечення таких злочинів порушників могли піддати штрафу або позбавленню волі на строк до 3 років.

Джерело – Лівий берег 

Автор: Сергій Рябенко – юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті, представник України в International Justice for the Co

Будівля Інституту Національної Пам’яті у Варшаві Фото: Gazeta Wyborcza

Крім того Інститут національної пам’яті мав опікуватися й питаннями «захисту доброго імені Речі Посполитої та польської нації». За рішенням законодавця до таких було віднесено протидія публічному та всупереч фактам покладанню на польську націю чи Польську державу відповідальності за вчинені Третім Райхом «нацистські злочини, визначені статтею 6 статуту Нюрнберзького трибуналу, або інші злочини проти миру, людяності чи воєнні злочини», або ж применшення відповідальності виконавців тих злочинів. На порушників цієї норми чекала така сама відповідальність, а якщо їхні дії були вчинені не навмисно – то позбавлення волі замінялося обмеженням. Формальний виняток було зроблено лише для творчої та наукової діяльності.

Закон наразився на критику. Свої заперечення проти нього висловили Держава Ізраїль, Державний департамент Сполучених Штатів та Україна. Кожна з сторін мала для того власні підстави та аргументи. Але польський президент Анджей Дуда підписав ухвалені парламентом зміни. Та водночас скерував подання до Конституційного Трибуналу із проханням перевірити на відповідність Конституції норми, які стосувалися так званих «злочинів українських націоналістів» та вживання у законі терміну «Східна Малопольща».

Упродовж 2018 року тиск на офіційну Варшаву з боку закордонних партнерів продовжувався. Улітку польська влада змушена була піти на певні компроміси. Рішенням парламенту з закону про Інститут національної пам’яті було виключено норми, які стосувалися «захисту доброго імені» польської нації та держави та «декриміналізувано» відповідні статті.

Архів Інституту Національної Пам'яті
Архів Інституту Національної Пам’яті Фото: Instytut Pamięci Narodowej

А от так звані «антибандерівські» норми залишилися чинними. Лише майже через рік – 18 січня 2019 року Конституційний Трибунал нарешті оголосив свій вердикт. Вживані у законі терміни «злочини українських націоналістів» та «Східна Малопольща» було оголошено неконституційними. Трибунал встановив, що ця дефініція «злочини українських націоналістів» є недостатньо чіткою та не дозволяє встановити конкретне коло осіб та організацій, які вона включає. А це унеможливлюватиме її застосування для кримінального покарання порушників закону. Те саме стосувалося і назви «Східна Малопольща».

Тож з моменту оголошення Трибуналом свого рішення відповідні норми закону втратили чинність.

Отже чи можна говорити, що проблему «антибандерівського» закону у Польщі нарешті вирішено? Частково це дійсно так. Вердикт Конституційного Трибуналу усунув деякі вади минулорічного рішення польського парламенту. А разом з тим зміст рішення суддів та їх аргументація ще яскравіше висвітила вади ухваленого закону.

Трибунал оголосив неконституційним вживаний у законі термін «Східна Малопольща». Фактично у цій частині судді погодилися з аргументацією президента Дуди, який у своєму поданні зазначив про відсутність «правового визначення цього поняття», зокрема, «визначення кордонів Східної Малопольщі». А отже на практиці у кримінальному провадженні застосування цього терміну було б проблематичним. Однак виключивши з закону «Східну Малопольщу», Трибунал натомість нічого не сказав про інше вживане у ньому «географічне» поняття – Волинь, визначення якому законодавець так само не надав. Тому постає цілком закономірне питання – про яку саме територію йдеться? Чи мається на увазі сучасна Волинська область України, а чи мова йде про Волинське воєводство у складі міжвоєнної Польщі, яке також включало сучасну Рівненську та північні райони Тернопільської областей, але не охоплювала ряд північних громад Волинської області? Чи ж йдеться узагалі про «історичну» Волинь, до якої у різний час відносилися південь Берестейщини, західна Житомирщина і навіть частини Підляшшя та Хмельницької області? Відповідь на це питання ані польський законодавець, ані Трибунал не дають.

Фото: EPA/UPG

Ніяким чином не прояснює рішення Трибуналу і питання, що робити, якщо йдеться про «заперечення злочинів», вчинених поза межами Волині, скажімо, на Галичині, Холмщині або взагалі у «материнській» Польщі? Формально за законом порушник за це жодної відповідальності не несе. А отже волею законодавця жертви злочинів на Волині опинилися у, скажімо так, «привілейованому» становищі порівняно із жертвами таких самих злочинів, вчинених у інших регіонах. Подвійні стандарти?

Схожа проблема із «українськими націоналістами». Якщо читати рішення буквально, то судді виключили з двох статей закону відповідний термін та похідні від нього. Натомість лишилися «злочини українських колаборантських формувань Третього Райху», які так само не мають чіткого визначення. А отже знов неясно, кого саме мав на увазі законодавець. Чи йдеться виключно про військові, безпекові, поліцейські та інші «силові» підрозділи на німецькій службі, чи також про місцеві управи та інші «цивільні» адміністрації на окупованій території? Чи мова йде про структури, до складу яких входили лише українці, чи ті, які сформовано саме на території України незалежно від назв та національного складу? І, нарешті, чи в розумінні закону «колаборантами» є лише структури, які сформовані німецькою окупаційною владою, чи також ті, які формально німцям не підпорядковувалися, однак в окремих «тактичних» питаннях могли з ними взаємодіяти, як от «Поліська Січ» отамана Бульби-Боровця? На жаль і тут, ні законодавець, ні судді не дають відповіді.

Є також питання, навіщо знадобилося виокремлювати «українські» колаборантські формування від нацистського режиму та його злочинів? Адже хоча кримінальну відповідальність за ці злочини несуть їх організатори та виконавці, але «політична» цілком і повністю лежить на «владі», яка контролювала відповідну територію – нацистській адміністрації Райху. І як бути із запереченням злочинів, вчинених не «українськими», а до прикладу, «російськими», «білоруськими», «кавказькими», «середньоазійськими» чи навіть «польськими» колаборантськими формуваннями на німецькій службі? Чи за законом їх слід розглядати як «заперечення» злочинів нацистського режиму? Якщо так, то незрозуміло, в чому потреба виокремлення в самостійну групу «українців»? Складається враження, що законотворці всупереч фактам та можливо самі того не бажаючи підіграли авторам радянсько-російських міфів про українців як «чемпіонів» з колаборації серед народів колишнього СРСР.

Якщо ж це не так, то що: тоді за законом заперечувати злочини інших, “неукраїнських” колаборантів є допустимим? Як не крути – і в одному, і в другому випадку маємо справу з подвійними стандартами.

Фото: EPA/UPG

Тож у підсумку рішення Конституційного Трибуналу хоча й виправило деякі вади минулоріч ухваленого закону, однак повністю, на жаль, всі суперечливі питання не усунуло. Очевидно тепер своє слово має сказати польський парламент, в компетенції якого внести до закону необхідні зміни.

Але загалом у контексті подальших польсько-українських стосунків останнє рішення конституційних суддів Польщі дає привід для обережного оптимізму. І сподівання на те, що здоровий глузд і прагматизм нарешті почнуть брати гору над популізмом.

“Боремося проти тиранії!”. Перший маніфест бандерівської ОУН

“Боремося проти тиранії!”. Перший маніфест бандерівської ОУН

Картинки по запросу "перший маніфест бандерівської оун"
Фото – Місто
“Творимо в Україні один спільний фронт боротьби всіх селян, робітників і трудової інтелігенції проти московсько-більшовицького гніту та визиску. Боремося за те, щоб у Самостійній Українській Державі кожен український селянин став самостійним заможним господарем, кожний робітник власником своєї праці, кожний громадянин — вільною людиною. У вільній самостійній Україні — вільне щасливе життя”.

Джерело – Історична правда

Автор  – Ігор Бігун – науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Київ)

Організація українських націоналістів (бандерівців) веде свою історію від 10 лютого 1940 року, коли утворився Революційний Провід ОУН. Першим публічним документом, яким нова організація сповістила українців про своє існування був “Маніфест Організації українських націоналістів” того ж таки 1940 року.

Маніфест являв собою декларацію цілей, за які нова ОУН мала намір боротися, та засад, яких збиралася дотримуватися в цій боротьбі.

Історикам “Маніфест” відомий. У своїх ґрунтовних працях його згадують або цитують Анатолій Кентій, Володимир Косик, Іван Патриляк і Володимир Мороз. Але є один нюанс.

Існувало декілька редакцій “Маніфесту”. І автори посилаються на різні його версії. Причому більшість датує вихід “Маніфесту” груднем 1940 р., і лише Косик зауважує, що первісний варіант існував уже в березні.

“Маніфест Організації українських націоналістів” розробили в надрах референтури пропаганди Проводу ОУН (її також називали Головним осередком пропаганди), якою керував Степан Ленкавський. На той час осідком Революційного Проводу було м. Краків у Генеральному губернаторстві, яке нацисти створили в окупованій Польщі.

Як удалося з’ясувати авторові цих рядків, існує три редакції “Маніфесту Організації українських націоналістів”, випущених протягом 1940 р. Усі версії відрізняються між собою — деякі невеликими фрагментами тексту, а деякі — суттєво. До того ж, їхні копії розбиті на різну кількість параграфів (6, 7, 8, або ж 10). Та все одно, суті документу це не змінює, і всі редакції витримані в одному дусі.

Найбільш ранній варіант “Маніфесту” датований березнем 1940 р. — невдовзі після створення Революційного Проводу ОУН. Його примірники можна знайти в Державному архіві Рівненської обл. (ДАРО).

Маніфест Організації українськи націоналістів, березень 1940 року. Для збільшення натиність тут. Державний архів Рівненської обл. — Ф. Р-13. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 5.

Цей “Маніфест” надрукований на одному аркуші, що за форматом схожий на плакат.  Усі десять його параграфів пронизані революційно-визвольним й антирадянським  пафосом:

“Ми, українці, підносимо прапор боротьби за свободу народів та людини. Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів  московську імперію  творимо  новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу в світі”. І далі:

“Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів. Боремося проти всіх видів московського імперіалізму, а зокрема проти більшовизму, що довів національно-політичний, релігійний, культурний, соціальний  і господарський гніт до крайніх меж”.

Зверніть увагу на застосування гасла “Свобода народам! Свобода людині!”. Як бачимо, в ідеологічному арсеналі бандерівців воно було від самого заснування революційної ОУН.

Автори “Маніфесту” наділяли українську націю месіанською роллю у справі звільнення усіх народів СРСР:

“Українці силою об’єктивних умовин  є авангардом усіх поневолених Москвою народів у їх боротьбі за повне визволення. Українці на землях  поневолених Москвою народів  стають у перші лави їх революційної боротьби. Кличемо всіх українців  де вони не жили б  ставати у бойові лави Фронту Української Національної Революції, яку веде Організація українських націоналістів  під проводом Степана Бандери”.

Інший примірник березневої редакції Маніфесту ОУН. Для збільшення натисніть тут.

Чималий фрагмент “Маніфесту” присвячено боротьбі за права і свободи, що ми їх нині називаємо правами людини і громадянина:

“Боремося: проти крайнього пониження людини в її праці та в її хаті, проти ограблення її з усякої радості життя, проти поголовного ожебрачування гро­мадян, проти обтяжування жінок найтяжчими обов’язками під брехливою заслоною “урівноправнення”, проти злочинного оглуплювання дітей і молоді брехливою більшовицькою “на­укою”, газетою, кіном, радіом, театром, мітингами та всією безтолковою агіткою сталінського режиму.

Боремося: за гідність і свободу людини, за право визнавати одверто свої переконання, за свободу всіх віроісповідань, за повну свободу совісті. […]

Боремося: проти тиранії і терору більшовицької кліки, проти жахливого режиму НКВД у колгос­пах, фабриках, заводах, армії, флоті, партії, комсомолі, школі і хаті.

Боремося: за право працюючих виявляти одверто свої політичні переконання словом і дру­ком, відбувати свобідно прилюдні збори, та творити свої політичні, громадські та професійні організації”.

Замість ідеї війни класів бандерівці закликали до спільного виступу всіх трудових класів української нації заради знищення більшовицької експлуатації:

“Творимо в Україні один спільний фронт боротьби всіх селян, робітників і трудової інтелігенції проти московсько-більшовицького гніту та визиску. […] Боремося за те, щоб у Самостійній Українській Державі кожен український селянин став самостійним заможним господарем, кожний робітник власником своєї праці, кожний громадянин  вільною людиною. У вільній самостійній Україні  вільне щасливе життя”.

Обкладинка редакції “Маніфесту” грудня 1940 року ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 4. — Арк. 17

Антиколоніальні та демократичні положення “Маніфесту” дали підстави професорові Патриляку провести паралелі між оунівським документом та відомими деклараціями Великої Французької (1789—1799) та Американської (1775—1783) революцій.

Ось, наприклад, витяг із Декларації незалежності США (1776):

“Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя; що уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють; що в кожному випадку, коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такі способи, які видаються народу найдоцільнішими для осягнення своєї безпеки і щастя”.

Маніфест Організації українських націоналістів, грудень, 1940 року. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 4. — Арк. 17—18.

Чи, приміром, Декларація прав людини і громадянина (1789):

“Метою кожного політичного об’єднання є збереження природних і невід’ємних прав людини; цими правами є свобода, власність, безпека і опір гніту. […] Дже­рело всього суверенітету бере свій початок в нації; жодна група, жодна особа не може здійснювати владу, яка прямо не випливає з нього. […] Ніхто не може зазнавати утисків через висловлення власних поглядів, навіть релігійних, якщо їх висловлення не порушує громадського порядку, встановленого законом. […] Вільне повідомлення ідей і поглядів є одним із найцінніших прав людини. Як наслідок, кожен громадянин може вільно висловлюватись, писати і друкувати, але підлягає відповідальності за зловживання цією сво­бодою у випадках, передбачених законом”.

Найвідомішим серед істориків є варіант “Маніфесту” за грудень 1940 р. Саме грудневу редакцію найчастіше згадують у контексті остаточного розколу ОУН, який до того часу де-факто вже відбувся. Серія переговорів, які тривали впродовж року, завершилася виключенням Степана Бандери та його послідовників з ОУН за рішенням Революційного трибуналу організації.

Варіант “Маніфесту” за грудень 1940 року. Закінчення.

Згідно з висновком Івана Патриляка, до початку вересня єдиної ОУН уже не існувало. Історик трактує грудневий маніфест як своєрідну риску, якою бандерівці відмежувалися від прихильників Андрія Мельника.

Документ видано в вигляді брошури на чотири сторінки (є ще два таких самих тексти на одну сторінку без дати, але за змістом можемо ствердити, що це той самий “Маніфест” за грудень). Його зміст майже ідентичний березневій редакції за винятком кількох речень, які вилучено чи переформульовано. Що найбільше впадає в око, це те, що з тексту (в цитованій вище частині про спільний фронт поневолених) зникло ім’я Степана Бандери.

Інший примірник “Маніфесту” за грудень 1940 р. у вигляді листівки. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 13. — Арк. 1. Для збільшення натисність тут.

Третій варіант “Маніфесту” можна знайти в ДАРО або Центральному державному архіві громадських об’єднань України (Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 931. — Арк. 104-104а). Він надрукований на чотирьох сторінках і датований лише 1940 р. без місяця. Тому важко сказати точно, коли саме ця відозва побачила світ. Очевидно, не пізніше грудня того ж року.

Від інших двох редакцій її відрізняє кілька відмінностей. Перша — в документі приділено більше уваги співпраці українських самостійників із визвольними рухами інших народів, загарбаних Москвою. Третій параграф на початку відкриває абзац:

“Кличемо всі народи, поневолені Москвою, повстати до боротьби за свою волю і самостійність. Лише повне відділення від Москви й повне державне усамостійнення поневолених Москвою народів Європи та Азії і свобідна вспівпраця між ними доведе їх до всебічного розвитку”. І далі по тексту параграфа:

“Кличемо всіх українців, що живуть на землях інших народів, поневолених Москвою, будити серед тих народів змагання до власної самостійності, помагати їм всіми силами у визвольній боротьбі та організувати всюди один спільний революційний фронт проти Москви – за волю і  самостійність народів та свободу людини”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік. ДАРО. — Ф. Р-13. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 1-2

Другою відмінністю цього варіанту є четвертий параграф, який ґрунтовно відрізняється від того самого фрагменту інших редакцій “Маніфесту”.

“Кличемо вояків усіх бувших українських армій.

Кличемо усіх козаків, стрільців, запорожців і гайдамаків [ідеться про ветеранів відповідних частин Української Галицької армії та Армії УНР  І. Б.].

Кличемо усіх українських повстанців.

Кличемо усіх українських політв’язнів і засланців.

Кличемо членів і прихильників усіх українських підпільних організацій, бувших і теперішніх  Центрального повстанчого комітету, Центрального повстанчого козацького комітету, Вільного козацтва, Спілки визволення України (СВУ), Спілки української молоді (СУМ), Українського національного центру, Української військової організації (УВО), Української воєнної організації (УВО) та всіх інших організацій і груп”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Друга сторінка.

Утім, кличі солідарності визвольної організації з переліченими вище антирадянськими і самостійницькими колами анітрохи не дивують. Зате далі йдуть геть нетипові як для українського націоналістичного середовища заклики:

“Кличемо всіх шумськістів, хвильовистів, укапістів [ідеться про націонал-комуністів   прихильників наркома освіти УСРР Олександра Шумського, письменника Миколи Хвильового та Української комуністичної партії  І. Б.],

кличемо всіх українських комуністів  членів і прихильників націоналістичної опозиції,

кличемо всіх українських комсомольців-націоналістів,

кличемо членів і прихильників усіх бувших українських партій,

кличемо всіх українців-самостійників станути в одному революційному фронті до боротьби за самостійність і соборність України та за самостійність усіх народів, поневолених Москвою, яку організує й веде ОУН під проводом Степана Бандери”.

Таку декларацію готовності співпрацювати зі свідомою частиною українського комуністичного табору можна назвати безприкладною в тодішній пропаганді ОУН та інших націоналістичних організацій.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Третя сторінка.

Дана редакція “Маніфесту” є найбільш усеосяжною щодо потенційних прихильників в Україні та союзників за її межами. Вона декларує наміри співпрацювати з якнайширшими верствами українців, які визнають потребу незалежності України та чітко формулює ідею антирадянського фронту поневолених народів на чолі з українцями.

Концепція такого фронту отримає життя в 1943 році, коли зі створенням Української повстанської армії до її лав увіллються представники 28-ми національностей та етнічних меншин. Делегати 13-тьох із них зберуться 21—22 листопада 1943 року на Конференцію поневолених народів Східної Європи й Азії. По війні ідея спільного міжнародного антирадянського фронту реінкарнується в Антибільшовицький блок народів, зініційований Закордонними частинами ОУН в еміграції.

Один із патріархів сучасної української історіографії ОУН і УПА Анатолій Кентій у своїй фундаментальній праці “Збройний чин українських націоналістів” висловив думку, що “у квітні 1941 р. на II Великому зборі ОУН С. Бандери її керівництво фактично відійшло від наміру створити єдиний фронт боротьби за участю усіх отих вищеперелічених сил та інших проводів українства і знову заняло непримиренну позицію щодо “українських опортуністичних партій”, не кажучи вже про ставлення до комуністів і комсомольців українського походження”.

“Маніфест Організації українських націоналістів”, 1940 рік.. Закінчення.

Проте ми дозволимо собі не погодитися зі словами визначного історика. Вважаємо, що його висновок ґрунтується на хибній інтерпретації постанов ІІ Великого збору ОУН. Адже в постановах зазначено конкретно, які політичні сили ОУН вважала ворожими:

“ОУН поборює: всі опортуністичні те­чії в СССР, які не йдуть на повний розрив з Москвою, а надіються на частинні уступки зі сторони Москви та стоять на становищі постепенної перебудови СССР шляхом еволюційних змін. А також: “всі опортуністичні партії та емігрантські групи… що розбивають одноцілий фронт бороть­би українського народу та узалежнюють українську справу виключно від зовнішніх т. зв. сприятливих умовин” [виділення мої — І. Б.].

Понад те, “Постанови” наголошують, що бандерівці готові співпрацювати з усіма, хто стоїть на антирадянських позиціях і визнає незалежну Україну, безвідносно до їх політичних програм: “Організація українських націоналістів вважає союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Ук­раїнської суверенної соборної держави. Відношення ОУН до держав та політичних рухів перерішується їхнім протимосковським наставленням, а не більшою чи меншою політичною співзвучністю з україн­ським національним рухом”.

Російський переклад грудневого “Маніфесту”, виконаний радянськими спецслужбами. ГДА СБУ — Ф. 13. — Спр. 372. — Т. 13. — Арк. 2—3

Інший документ, складений невдовзі після Великого збору, — “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”, який містив набір докладних інструкцій із організації антирадянського повстання та державного будівництва самостійної України, — уточнював тактику ОУН відносно альтернативних політичних середовищ:

“Політичні групи, які мають за мету суверенну соборну Українську державу, а різняться від ОУН, н[а]пр[иклад], соціальними концепціями, старатися перетягнути на нашу платформу. Коли це не вдасться, вести свою позитивну роботу. Коли ці групи при владі й ведуть українську по­літику, їх попирати, а незалежно від того розбудовувати силу. Поборю­вати тоді, коли відходитимуть від ідеї суверенності чи проповідувати­муть шкідливі українській нації орієнтації, або взагалі ослаблювати­муть силу народу”.

Тобто, ми знову бачимо наміри співпрацювати та підтримувати всі угруповання, які послідовно виступають за незалежність і соборність України.

Друга сторінка російського перекладу грудневого “Маніфесту”, виконаного радянськими спецслужбами

І зрештою, практична діяльність ОУН(б) підтвердила вірність цим програмним положенням, як і “Маніфесту” 1940 р. Під час “перших совєтів” 1939—1941 рр. бандерівці зуміли залучити до своїх лав щонайменше трьох непересічних вихідців із Радянської України: Йосипа Позичанюка (1913—1944), Пантелеймона Сака (1905—1943) і Олеся Гая-Головка (1910—2006).

Ба більше: радянські органи держбезпеки мали дані, що Степан Бандера прагнув установити контакти з президентом Академії наук УРСР Олександром Богомольцем!

Й. Позичанюк був членом комсомолу та працівником редакції газети “Комсомолець України”, якого ЦК ЛКСМУ спрямував для розбудови радянської преси до Львова. Педагога П. Сака радянська влада відправила на посаду директора одної зі львівських шкіл у рамках радянізації освіти.

О. Гай-Головко на момент приїзду у Львів у 1940 р. був уже відомим радянським письменником, членом Спілки письменників УРСР і  до 1941 р. працював редактором літературно-мистецького відділу місцевого радіокомітету.

Усі троє стрімко ввійшли до найвищих щаблів середовища ОУН. Гай-Головко став міністром інформації та пропаганди, а Позичанюк — його заступником в Українському Державному Правлінні Ярослава Стецька.

Пантелеймон Сак разом із Київською похідною групою йшов проголошувати відновлення Української держави у столиці. А в 1942—1943 рр. був членом Проводу ОУН та крайовим провідником Осередньо-Східних українських земель із центром у Києві. Після розгону нацистами УДП Гай-Головко від ОУН відійшов, але Сак і Позичанюк продовжили збройну боротьбу й загинули від рук, відповідно, нацистів і комуністів.

Склад Українського Державного Правління. З виставки “УПА – відповідь нескореного народу”. Автори: Володимир Бірчак, Ольга Сало. Для збільшення натисність тут.

До слова, у згаданому уряді Стецька з-поміж 28 міністрів, їх заступників і державних секретарів членами ОУН(б) були тільки 11-ро. Решту складали безпартійні та члени колишніх західноукраїнських партій, як от: УНДО, соціал-радикалів та ін.

Отож бачимо, що “комсомольці-націоналісти” та “прихильники бувших українських партій” непогано вживалися з досвідченими бандерівцями. Єдиною умовою цього була їхня готовність боротися за Українську Самостійну Соборну Державу.

Вищезгадана інструкція “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” серед першочергових заходів під час збройного виступу давала таку настанову: “Поширюємо маніфест  поклик до повстання”. Імовірно, йдеться саме про “Маніфест Організації українських націоналістів” 1940 року. Адже його текст, і особливо останні рядки, добре надаються на роль заклику до повстання:

“Віримо й знаємо, що близький вже час, коли здійсниться заповітна мрія наших батьків і з крові довгої черги героїчних поколінь спалахне вогонь народного гніву.

Встане Україна і розвіє тьму неволі!

Через повний розвал московської імперії шляхом Української Національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську Державу та визволимо поне­волені Москвою народи.

Валіть московську тюрму народів!

Свобода всім поневоленим!

Воля і самостійність Україні — смерть Москві!”.

У грудневій редакції останні три рядки дещо змінені:

“Українці і всі гноблені Москвою народи! Ставайте до нещадної боротьби з московсько-більшовицьким гнітом!

Валіть московську тюрму народів!

Свобода всім поневоленим!”

Це підтверджує й професор Косик. За його даними, в перші місяці німецько-радянської війни ОУН(б) розповсюджувала цей “Маніфест” на землях по німецькому боці фронту. Часто його клеїли як афішу на стінах будинків і огорожах. Один із таких примірників наведено в другому томі збірника німецьких архівних документів “Україна в Другій світовій війні в документах”, упрядкованому професором.

“Маніфест” на першій шпальті газети “Самостійна Україна” (Ч. 1, 7 липня 1941 р.). Для збільшення натисніть тут. Переглянути число повністю можна в Архіві української періодики онлайн.

Очевидно, “канонічною” стала саме груднева редакція “Маніфесту”. Бо саме текст цієї редакції можна знайти у збірнику Косика, а також — на шпальтах західноукраїнської преси літа 1941 року. Газети “Самостійна Україна” (м. Станиславів / Івано-Франківськ), “Вільне слово” (м. Дрогобич Львівської обл.) та “У бій!” (м. Косів Івано-Франківської обл.) в липні 41-го передрукували грудневу версію “Маніфесту ОУН”.

“Маніфест Організації українських націоналістів” 1940 року засвідчив вірність націоналістів ідеалам демократичних прав і свобод, солідарності з поневоленими націями та антиколоніальної боротьби від самого початку існування організації. Цим документом бандерівці проголосили, що вони є національно-визвольною силою, яка прагне повалити комуністичний тоталітарний режим.

І попри те, що в 1941—1942 рр. в пропаганді революційної ОУН траплялися авторитарні чи навіть ксенофобські гасла, “Маніфест” був основою для ідеологічної еволюції ОУН. Закономірним її результатом стала нова, демократична, програма, затверджена Третім Надзвичайним Великим збором ОУН 21—25 серпня 1943 року.

Прогресивні положення “Маніфесту Організації українських націоналістів” не втрачають актуальності й сьогодні.

У скороченому вигляді стаття вперше з’явилася в газеті “Шлях перемоги” (№ 35, 30 серпня 2017 року).