22-23 вересня 2006 року у місті Дніпропетровську відбулася наукова конференція «Український визвольний рух 1920-х–1950-х рр.: актуальні проблеми дослідження». Організаторами конференції виступили Центр досліджень визвольного руху (м. Львів), Інституту суспільних досліджень (м. Дніпропетровськ) та Дніпропетровський національний університет.
Проведення всеукраїнської наукової конференції метою якої було вивчення найрізноманітніших аспектів діяльності Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, стало важливою та неординарною подією у Дніпропетровську. Конференція викликала жваве зацікавлення з боку науковців, громадськості та місцевих засобів масової інформації (її роботу висвітлювали усі сім дніпропетровських телеканалів та провідні періодичні видання міста).
З доповідями на конференції виступили відомі дослідники тематики проф. Анатолій Русначенко (професор Київського педагогічного університету), к.і.н. Володимир В’ятрович (директор Центру досліджень визвольного рух), к.і.н. Олександр Іщук (співробітник Державного архіву Служби безпеки України), к.і.н. Микола Слободянюк (доцент Дніпропетровського національного університету), к.і.н. Ігор Шахрайчук (доцент Дніпропетровського національного університету), Олександр Сич (директор Центру національного відродження ім. С. Бандери), а також молоді науковці – студенти Михайло Дмитрів (Львівський національний університет ім. І. Франка), Тетяна Антонова, Дмитро Ткач (обоє Дніпропетровський національний університет).
Під час роботи було порушено цілий ряд важливих питань історії українського визвольного руху 20-х – 50-х рр. ХХ століття. Зокрема А. Русначенко проаналізував проблему Сходу в українській революції середини ХХ ст. На переконання історика питання східноукраїнських земель посідало одне з ключових місць в політиці та ідеології ОУН. Впродовж 1940-х–1950-х рр. українські націоналісти виробляли програму та шляхи масового залучення представників Східної України до визвольної боротьби, та створення з них потужного фронту антинімецького та антирадянського опору. У процесі формування такої програми оунівці намагалися вивчити і врахувати усі особливості історичного, соціального, національного та культурного розвитку УРСР. Доповідач зробив висновок, що в цілому ОУН(б) вдалося закласти надійні підвалини для поширення українського визвольного руху на східні терени України, проте рішуча протидія радянських каральних органів завадила завершити цей процес загальнонаціональним повстанням.
У доповіді дніпропетровського дослідника М. Слободянюка було порушено проблеми термінології, методології та історіографії досліджень Руху Опору на Україні. Доповідач підкреслив необхідність прагматичного підходу до визначення історичної термінології в сучасній історіографії Другої світової війни на Україні. Використання зручних та історично обґрунтованих термінів і визначень стосовно діяльності радянських партизанів, ОУН та УПА, на думку історика, дозволить суттєво покращити висвітлення та інтерпретацію складних та неоднозначних проблем української історії. Яскравим прикладом таких визначень є поняття Рух Опору на Україні, у якому досить вдало можна поєднати антинімецьку боротьбу радянських партизанів та українського націоналістичного підпілля.
Складній та актуальній проблемі ставлення ОУН до євреїв у 1920-х – 1950-х рр. присвятив свою доповідь В. В’ятрович. Історик наголосив на необґрунтованому існуванні суспільного стереотипу про антисемітську спрямованість ідеології та діяльності українських націоналістів. Проаналізувавши програмні документи та діяльність ОУН, щодо єврейського питання, доповідач зробив висновок, що в умовах, коли український та єврейський народи зазнали винищень та репресій з боку радянського та нацистського тоталітарних режимів, обидві сторони нажаль не змогли налагодити між собою плідну співпрацю. Разом із цим українські націоналісти постійно застерігали своїх прихильників від участі у Голокості та наголошували на необхідності допомагати євреям врятуватися від загибелі. Яскравим прикладом доброзичливих відносин між українськими націоналістами та євреями, на переконання дослідника, стала активна участь лікарів-євреїв у національно-визвольній боротьбі 1940-х – 1950-х рр. Лікарі-євреї котрі були в УПА, не лише складали надійну основу медичної опіки українського підпілля, але й були зразком героїзму та самопожертви у боротьбі проти комуністичного людиноненависницького режиму.
Питання військової політики Закордонних частин ОУН у 1940-х – 1950-х рр. у своїй доповіді порушив О. Сич. Дослідник висвітлив і проаналізував кроки ОУН у сфері зовнішньої політики, розгортання та підтримки української визвольної боротьби після завершення Другої світової війни. На думку історика, станом на кінець 1950-х рр. Закордонні частини ОУН розробили концепцію загальноукраїнського протирадянського повстання у випадку третьої світової війни, проте на заваді реалізації цього задуму стало вбивство у 1959 р. Провідника ОУН Степана Бандери.
Діяльність молодіжних організацій ОУН (б) на території центральних та східних областей України у 1945–1954 роки розглянув інший доповідач О. Іщук. Проаналізувавши величезний комплекс матеріалів з Державного архіву СБУ історик ґрунтовно висвітлив діяльність українських націоналістів у напрямку поширення своїх переконань серед молоді східних регіонів України. Доповідач детально зупинився на організації молодіжних структур ОУН(б) на сході України, розглянув проблеми їх кадрового складу, матеріального та організаційного забезпечення та представив конкретні результати їхньої діяльності. Особливу увагу в доповіді було зосереджено на боротьбі радянських каральних органів проти учасників молодіжних структур українського підпілля. У підсумку дослідник зробив висновок, що проведена молоддю ОУН робота на Сході України, дала можливість говорити про інтенсивне поширення переконань українського визвольного руху в цих регіонах. У значній частині діяльність молодіжних структур ОУН заклала там основи для активного розвитку дисидентського руху вже у 1950-х – 1970-х рр.
На конференції було також озвучено ряд серйозних студентських доповідей. Зокрема у доповіді М.Дмитріва було детально розглянуто проблеми формування, підготовки та функціонування старшинських і підстаршинських кадрів УПА. Натомість Т. Антонова зосередилася на гендерних питаннях в українському визвольному русі і проаналізувала, оригінальну і зовсім не вивчену проблему мирних і воєнних ролей жінки в УПА. Поряд із цим, також не розроблене питання мотивації вступу до лав УПА порушив ще один студент Д.Ткач. Усім доповідям молодих науковців був притаманний творчий та новаторський характер інтерпретації складних проблем історії ОУН і УПА.
Поряд з історичними проблемами на конференції було також порушено низку питань соціально-політологічного характеру. Саме такі питання порушив у своїй доповіді підприємець та економіст з Дніпропетровська Володимир Панченко. Він розглянув тему впливу ідеології націоналізму на економіку. Базуючись на висновках авторитетних наукових інституцій та власному досвіді, доповідач підкреслив виняткову роль націоналізму у процесах стабільного економічного розвитку та формування адекватних відповідей на виклики сучасного світу. На його думку прагматична політика протекціонізму (як вияв націоналізму в економіці) та розвитку нових виробництв (як необхідний фактор економічного розвитку) повинні забезпечити Україні стрімке і постійне економічне зростання.
Важливою частиною проведеної конференції була дискусія. Під час обговорення кожної доповіді учасникам полеміки вдалося створити творчу та невимушену атмосферу детального осмислення та інтерпретації усіх порушених проблем. Яскравим прикладом креативності проведеної дискусії була відсутність тої чи іншої домінуючої теми та постійна спрямованість учасників конференції на пошук історичної істини.
В цілому у Дніпропетровську проведена конференція стала приємною несподіванкою. Фактично вперше у східних регіонах України вдалося на високому науковому рівні провести конференцію, яка присвячена складній та неоднозначній для значної частини людей проблемі ОУН і УПА.
Конференція стала яскравим прикладом найвищого рівня наукового спілкування та дискусії. Під час роботи конференції вдалося не лише розглянути складні та актуальні проблеми дослідження історії українського визвольного руху 1920-х – 1950-х рр. та обмінятися досвідом, але й накреслити перспективні напрямки співпраці дослідників історії ОУН і УПА з усіх регіонів України. Хочеться сподіватися, що подібні заходи будуть мати обов’язкове продовження та сприятимуть інтенсивному розвитку української історичної науки у напрямку дослідження складних проблем ХХ століття.
Роман Грицьків
