Сьогодні — вельми сумна для України рiчниця. Якщо Голодомор 1932 — 1933 рокiв пiдiрвав сили cелянства, то 3 листопада 1937-го народ “зачистили” вiд його елiти. Тодi, “на честь 20-ї рiчницi Великого Жовтня”, у Соловецькому таборi впродовж одного дня за рiшенням несудових органiв стратили майже три сотні представникiв української iнтелiгенцiї, цвiту нацiї. Саме їх пiзнiше науковцi назвуть Розстрiляним Вiдродженням…
Про тi страшнi часи — у розмовi “Експресу” з членом Української Гельсiнської групи, полiтв’язнем, публiцистом, iсториком дисидентського руху Василем Овсiєнком.
— Що ж вiдбулось 73 роки тому?
— Осiнь 1937 року була окривавлена так званим “Соловецьким етапом”. Тодi рострiляли 1111 в’язнiв Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН), серед котрих було 290 українцiв. Бiльшiсть iз них — саме 3 листопада.
Смертникiв ставили на колiна — i капiтан держбезпеки Матвєєв стрiляв iз револьвера в потилицю. Декого добивав якоюсь залiзною колотушкою.
Забитих пiдручнi скидали в яму. Трупи присипали вапном i засипали. Так скрiплювалася “дружба народiв” напередоднi 20-рiччя “Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї”.
— Хто, зокрема, загинув тодi?
— Загинули творець театру “Березiль” Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Кулiш, колишнiй мiнiстр освiти УНР Антон Крушельницький та двоє його синiв. Того ж дня — письменники Валер’ян Пiдмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Полiщук, Григорiй Епiк, Мирослав Iрчан, Марко Вороний, Михайло Козорiс, Олекса Слiсаренко, Михайло Яловий.
Вiд рук катiв померли iсторик академiк Матвiй Яворський, професори Володимир Чехiвський i Сергiй Грушевський, академiк Степан Рудницький. Того ж дня вiдiйшли у засвiти iншi науковцi: Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунiвський, Микола Трохименко, народжений у Голландiї творець Гiдрометеослужби СРСР Олексiй Вангенгейм, мiнiстр фiнансiв УСРР Михайло Полоз…
— Чому саме цих людей знищили?
— Бо розстрiлювали цвiт українства. Вважається, якщо знищити 2 — 3 вiдсотки найактивнiших людей нацiї, то її можна вважати переможеною. А українцiв у ХХ столiттi знищили не менш як третину, тобто вдесятеро-вп’ятнадцятеро бiльше вiд тiєї критичної межi.
Сотнi ж представникiв iнтелектуально-духовної елiти народу загинули лише за один день. А 37-й рiк загалом — це гiгантськi за масштабом репресiї, що охопили всi регiони. За 15 мiсяцiв кампанiї за полiтичними звинуваченнями в СРСР заарештували понад 1 мiльйон 700 тисяч (!) чоловiк. А разом iз жертвами депортацiй i засудженими, так званими соцiально шкiдливими елементами, кiлькiсть репресованих перевищує 2 мiльйони.
Та й навiть тодi, коли, за постановою Полiтбюро ЦК ВКП(б) вiд 15 листопада 1938 року, “чистку” офiцiйно припинили, репресiї тривали.
— Уявiмо собi, що тi науковцi, митцi лишилися живими? Що змiнилося б?
— Це були люди, котрi могли створити неоцiненнi духовнi скарби.
Володiючи ними, українцi були б нарiвнi з iншими цивiлiзованими народами. Сама присутнiсть таких людей у суспiльствi робить його кращим. При них, живих, важче було б пiдiрвати позицiї української мови в суспiльствi.
Але пострiли малограмотного, однак квалiфiкованого серiйного розстрiлювача капiтана Михайла Матвєєва — виконавця волi комунiстичної влади — суттєво змiнили хiд нашої iсторiї…
— Як цього року вшановують невинно загиблих?
— Українськi дисиденти, полiтичнi в’язнi, котрi вижили в радянських тюрмах i таборах, традицiйно роблять це не 3 листопада — у день наймасовiших розстрiлiв, а 27 жовтня — у день їх початку. Тому й цього року того дня зiбралися бiля пам’ятника Лесевi Курбасу, щоб вiдправити панахиду пам’ятi “Соловецького етапу”.
Там було майже сто чоловiк. Усi прийшли зi свiчками та портретами загиблих. Серед них — члени неформального товариства “Українськi Соловки” та нащадки репресованих. Не побачили тiльки державних високопосадовцiв, котрi не просто тут мали б бути, а ще й органiзувати заходи з вiдзначення цих роковин на офiцiйному рiвнi.
Iрина КОВАЛЕНКО, Експрес
