8 вересня 2010 року. Київ, вокзал. Руслана Забілого, історика — дослідника УПА, львів’янина, затримали працівники СБУ. Допитували 14 годин. Обшукали й забрали документальні записи. Там були свідчення живих. І закатованих.

Він міг би сидіти й мовчати. Йому мало б бути страшно. Бо тих, хто йде «проти системи», в Україні й досі вбивають. А йому тільки тридцять п’ять. Але Забілий заявив: «Це не мій арешт. Приниження не моєї гідності. Це нищення національної пам’яті. Це глумління з українського народу!» 

Проти Забілого порушили кримінальну справу. На ній — гриф «таємно». Історикові Забілому, директорові музею «Тюрма на Лонцького», загрожує вісім років в’язниці.

Такою сьогодні є ціна за право займатись історією без фальші. Така нині плата за правду.

— Руслане, скільки тобі заплатити, аби ти втік з України?

— Я не поїду нікуди за жодних умов. Мені нема чого втікати. Виїзд — це зрада. Самого себе, справи, якою я займаюся. Виїхати — це зрадити тих, кого закатували на Лонцького, вивезли до Сибіру. Зрадити тих стареньких, котрі розповідали про свої страждання. Це була б свідома зрада громадянина й історика.

— Чим для тебе є Львів?

— Я його люблю. При арешті працівники СБУ порадили мені їхати до Запоріжжя вчителювати. Я жив там кілька років … У Запоріжжі люди постійно кудись поспішають, насуплені такі, невдоволені. Це місто має проблеми, що характерні для великих промислових міст. І, на жаль, воно нині не є українським містом. Львів же інший. Тут витає український дух. У Львові я почуваюся вільним.

— СБУ заявила, що тебе затримували тільки задля безпеки державних інтересів, бо, мовляв, ти хотів передати комусь таємну інформацію. Ти шпигун?

— Я не можу бути шпигуном навіть із такої простої причини — не маю жодного доступу до секретних матеріалів. Історики володіють інформацією, що вже розсекречена і з неї знято гриф «таємно». Та процедура дуже добре відпрацьована Службою безпеки. З документами, які не розсекречені, ні я, ні інші історики працювати не можуть. І працівники СБУ знають це краще за інших.

«Я не поїду нікуди за жодних умов. Мені нема чого втікати. Виїзд — це зрада. Самого себе, справи, якою я займаюся».

— Руслане, то хто ж ти за твоїм визначенням?

— Я — людина, яка відповідальна за те, що відбувається в державі. Не вважаю, що — як громадянин — маю бути осторонь подій, які відбуваються, байдужим спостерігачем. Моє кредо історика: майбутні покоління повинні мати право на історичну правду, і не має значення, яка ця правда — негативна чи позитивна. Мусять знати й самі доходити відповідних висновків, щоб жити було комфортніше.

— Це правда, що на справі, яку порушили проти тебе, стоїть гриф «таємно»?  Хто тебе допитував? Що ти підписав?

— Так, кримінальна справа є під грифом «таємно». Порушили її за статтями 15-ю (замах на злочин) і 328-ю (розголошення державної таємниці). Гриф «таємно» я бачив на повідомленні з СБУ. Допитали мене лише при арешті. Не підписав жодного документа, бо я — не злочинець і не можу як людина, котра має гідність, терпіти такого приниження. І — як історик — не маю права підписатися під нищенням пам’яті мого народу.

— Руслане, свого часу ти сказав, що твій арешт — на замовлення Росії. Це серйозне звинувачення наших спецслужб. Маєш на таке підстави?

— У тому, що сказав, не маю й крихти сумніву. Росії вигідно, аби Україна замовкла. Росія будує свою національну пам’ять на радянській міфології. Там треба на чомусь навчати дітей, тож мусять вишуковувати ту спільну точку дотику. Процеси, які відбуваються в Україні, підривають ідеологію «непобедимой и великой» армії, що принесла нам перемогу над нацизмом. Правдива й без фальші історія України — міна сповільненої дії для Росії. Вона руйнує міф.

— Чи спецслужби стежать нині за тобою?

— Я не зауважував, що за мною хтось слідкує, відстежує. У мене на таке й часу нема. Не надаю цьому значення.

— Руслане, навіщо ми Росії? Час змінився. Сибіру не буде.

— Україна ніколи не лишалася поза увагою Росії. Їй важливо втримати Україну в орбіті своїх впливів. Передовсім впливів щодо ідеології та національної пам’яті. Росії не потрібен українець з європейським мисленням. Вона чітко вибудовує свою стратегію. Україна географічно є межею між Заходом і Сходом. Тож, якою буде Україна, важливо й для Заходу, і для Росії. Але Росія не звикла нікому попускати. У неї ніколи не було моделі демократії.

— Чому нинішня влада переслідує саме істориків?

— Сучасна влада є ручним інструментом, аби допомогти Росії впливати на внутрішню політику України. І це вже відбувається. Практично знищено Інститут національної пам’яті. Він тихо помирає. У підручниках історії викреслені цілі абзаци про повстанський визвольний рух в Україні. Я — як історик — знаю: це приниження України перед світом. Після мого арешту звільнили з роботи із Сумського державного архіву мого колегу Іванущенка.

Чому історики? Бо якщо вони чесні, то часто не вигідні.

— Не боїшся, що тебе вб’ють?

— Не думаю, що хтось мене фізично знищуватиме. Я не втікаю й ніде не ховаюся. І не збираюся цього робити. Не проситиму політичного притулку. Мені нічого боятися. Я — історик. Займався історією і нею займатимусь. Ви самі сказали: Сибіру не буде. І ніхто мене до стіни не поставить.

— А чому кажуть, що історії не перепишеш, якщо нині це відбувається?

— У нас є історики, які працюють чи на ту, чи на іншу владу. Працюють на замовлення, ігноруючи історичні документи. Є історики, які працюють на зарубіжних грантах, тобто теж виконують певне замовлення, але вже чужих держав. Однак історична правда завжди вийде на поверхню. Це аксіома. Бо на те вона й правда.

Я належу до істориків нового покоління. І не зміню своєї позиції, яка влада не прийшла б. Історик на таке не має права.