Як ви, молода людина, потрапили працювати в СБУ? Тобто, який існує нині шлях, щоб працювати у структурах СБУ – на вашому прикладі? Це заслуга ющенківської епохи? Хто ваші батьки? З якої ви родини?
Щодо нині сказати не можу, а тоді, в 2007 році, це була заслужена «кара» за критику української спецслужби, яка зберігала секрети неіснуючої держави. У відповідь на мою публічну критику мені було запропоновано підготувати власні пропозиції щодо того, як має працювати архів СБУ, а згодом запропоновано їх втілити в життя. Таким чином на початку 2008 року я став радником голови СБУ, а з середини жовтня 2008 року – директором архіву.
Мої батьки – львів’яни, мати більшість свого життя пропрацювала на ЛАЗі, зараз пенсіонерка. Батько – будівельник.
Ведеться гостра дискусія про те, якими мають бути підручники історії в українських школах. Є слушність у тих аргументах, що кожна зміна влади призводить до переписання й ревізії підручників. Може, краще давати сухі факти й дати? Що ви про це думаєте?
Підручник з історії повинен бути цікавим. Думаю, що сухі факти та дати таким його не зроблять. Щодо того, що підручник переписується після кожної зміни влади, то це, очевидно, негативне явище, тому, що історія не повинна залежати від політичної кон’юнктури. Підручники можуть періодично оновлюватися у зв’язку з поступом історичної науки. Що, до речі, і було зроблено під час врядування Івана Вакарчука, як міністра освіти. Теперішні ініціативи міністра Табачника жодним чином не пов’язані з необхідністю оновлення підручників. Те, що зараз відбувається, є лише цензуруванням історії – з підручника викинено певні періоди чи особистості, які, на думку теперішніх можновладців, можна інтерпретувати, як антиросійські.
Шановний пане Володимире! Насамперед хочу Вам подякувати за сумлінну працю, плодами якої я теж маю нагоду користуватися. Тепер коротке запитання. Як Ви думаєте, чи не була б плідною дослідницька робота над історією України, якщо б в її основі покласти дослідження природи, коренів та перспектив розвитку російського націоналізму як явища? Дякую.
На жаль, жодних серйозних досліджень російського націоналізму я особисто не читав. Хоча, думаю, справді відслідкувати його вплив на українську історію було б дуже цікаво. Та, напевно, не тільки на історію, але й на сучасність, адже те, що сьогодні відбувається в гуманітарній політиці (наступ на українську мову, історію, церкву), можна вважати наступом російського націоналізму.
Чи плануються найближчом часом якійсь наукові конференції чи інші подібні заходи, присвячені Степанові Бандері чи історії ОУН? Як можна взяти в них участь дослідникам, які працюють над даною тематикою?
Такі заходи періодично відбуваються в Україні та за кордоном. Одним з організаторів таких конференцій є Центр досліджень визвольного руху, членом якого я є. І найближча конференція нами запланована на березень наступного року. ЦДВР був створений для координації зусиль дослідників цієї проблематики, тому, якщо займаєтесь нею, найкраще буде зв’язатися з Центром. Координати легко знайти в Інтернеті.
Пане Володимире, дякую долі, що колись мав можливість з вами спілкуватися щодо історії УПА, і зокрема, Громенка (Дуди М.І.). Вважаю все, що зробили, буде належно оціненно. Чи маєте якісь нові факти чи документи про діяльність сотні Громенка або місце де його поховано? Дякую.
Пане Ігоре, в архіві СБУ є велика кількість документів, які розповідають про боротьбу сотні Громенка на Закерзонні. Це копії оригінальних повстанських документів, які ми отримали від польського Інституту національної пам’яті. Крім того, є документи, які висвітлюють операцію ліквідації десантної групи Михайла Дуди у липні 1950 року. Серед них фотографії вбитих повстанців, зокрема Михайла Дуди, але жодної інформації про місце їх поховання в документах, традиційно, немає.
Пане В’ятрович, з подякою і теплими вітаннями від українців, розсіяних по світі! Запитань не маю, прошу лише Вашу думку про перспективи УКРАЇНСЬКОЇ влади у Вашому баченні!
Залежно, що вважати українською владою. Влада, яка зараз керує державою, не може такою називатися і, власне, через свій антиукраїнський характер, певен, дуже швидко перестане бути владою. Щодо перспектив справді української влади, то вони дуже великі, тому що завдання, які постануть перед нею, будуть надзвичайно важливі. І від ефективності їх вирішення буде залежати наше майбутнє.
Пане В’ятрович! Мої родичі загинули у 1945–46 рр. від бандитів-партизан НКВД, які знищували і мордували без суду і слідства корінне населення, свідомих українців. В ахівах СБУ немає документів про моїх загиблих і безвісти пропавших родичів. Водночас я чула, що в Росії в архівах КГБ зберігаються ще багато нерозсекречених документів. Прошу мені щось порадити.
В першу чергу потрібно звернутися в архів СБУ із запитом та надіслати його на адресу: Київ-01034, вул. Золотоворітська, 7. Галузевий державний архів СБУ.
У запиті вказати, що у разі відсутності інформації в українському архіві, прошу звернутися до російських архівістів. Між архівами СБУ та ФСБ є угода про взаємний обмін інформацією, і якщо ця інформація не має значного політичного резонансу (як, до прикладу, було у справі Голодомору чи Шухевича), то є ймовірність отримати відповідь.
[ Галина ] Пане Володимире, дякую вам за титанічну працю щодо розсекречення архівних документів щодо ОУН-УПА та Голодомору-геноциду українського народу. Чи не станеться зворотного процесу при нинішній владі?
Спроби припинити цю роботу зараз досить відчутні. Наскільки вони будуть ефективними, залежить не тільки, і може навіть не стільки, від наполегливості теперішньої влади, як від нашого вміння відстоювати свої здобутки, вимагати доступу до інформації і надалі поширювати правду, яку намагаються приховати.
Яке Ваше ставлення до українських троцкістів, які на загал позиціонуються як автономні націоналісти (opir.org.ua, reactor.org.ua). І чи правда, що саме ви за гроші пана Сороса розвиваєте троцкістський рух на Україні?
Дуже багато відкриттів в одному запитанні. Я, на жаль, не дуже багато знаю про троцкістів, але мене дивує означення троцкістів, як націоналістів. Ще цікавіше дізнатися про мої, нібито зв’язки, з паном Соросом і троцькістським рухом.
Як ви самі оцінюєте свою роботу в СБУ? Скільки з запланованого вдалося виконати, скільки ні (це навіть цікавіше)? Чи не полишите цю справу?
Найважливіше, що ми показали Україні і світові, що є в архівах СБУ, започаткували роботу з їх відкриття, виробили уперту на законодавчі базу методологію, врешті дали відповіді тисячам людей, які шукали інформацію про долю своїх рідних та близьких. Очевидно, багато роботи залишилося незавершеною. За нашими планами, процес розсекречення мав би завершитися до кінця 2011 року. Але коли він завершиться, в теперішніх умовах сказати важко. Хоча, можу з певністю сказати, що умови для виконання цього плану залишаються актуальними. І у разі відсутності політичного втручання, це може бути виконане. Щодо того, чи не полишу я цю справу, очевидно, я і надалі вивчатиму архіви, вивчатиму практику розсекречення в інших країнах, вимагатиму, щоб вона продовжувалася у нас.
Пане Володимире! Коли приідете в гості? 😉
Привіт Іване, буду в грудні, точніше знатиму наступного тижня.
Чи правда, що Ви зараз працюєте в університеті у Гарварді (США)? Якщо так, то які враження від сьогоднішніх американських студентів?
Я працюю як запрошений науковець в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Метою моєї роботи є дослідження архівної збірки одного з провідних членів ОУН – Миколи Лебедя, яка опинилася аж там. Викладацькою діяльністю я не займаюся, з вигляду американські студенти схожі на українських 🙂
[ Terry ] Чи можлива в Україні нова революція, чи взагалі потрібна вона, і що може стати поштовхом для неї? Чи можливо і чи потрібно реанімовувати «Пору»?
Очевидно, що революція в Україні можлива, залишається питання, коли вона може відбутися. Проте, ми повинні розуміти, що розвиток України не може бути забезпечений виключно революціями, нам не менш, а може і більш, потрібна еволюція, тобто поступовий, але не зворотний розвиток. Я не сприймаю жодних реанімацій певних історичних явищ сьогодення. «Пора» відіграла свою важливу роль у подіях 2004 року. Сьогодні вона може лише бути карикатурою на саму себе. Що, до речі, і доводить існування однойменної партії. Нові реалії вимагають нового формату дій. Тож пора творити нове.
Пане Володимире, де ви зараз працюєте і чи є у вас змога продовжувати дослідження українського визвольного руху? Що зараз робиться в СБУ для продовження розпочатого вами?
Як я вже відповідав, зараз працюю в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Крім роботи над архівом Лебедя, завершую підготовку дослідження та збірника документів про польсько-український конфлікт 1942–47 років. Щодо роботи в СБУ, то вона бодай частково, але триває. По-перше, завдяки активній позиції громадськості, акціям протесту у вересні цього року, відновлено процеси розсекречення та наповнення електронного архіву. По-друге, в самому архіві залишилися молоді науковці, які продовжують дослідницьку роботу.
Після здобуття формальної незалежності в Україні не була проведена люстрація. У результаті державність наша не зовсім українська. Чому СБУ була осторонь цього процесу? Яка ваша позиція у цьому питанні?
Шкода, що в Україні не була проведена люстрація. Тому що країни, які пройшли через цей процес попри певні труднощі, далеко попереду нас. Що стосується того, чому СБУ стояло осторонь цього процесу. Очевидно, тому, що протягом тривалого часу її кадри складали колишні співробітники КГБ, які особисто були не зацікавлені у цьому. Сьогоднішнє керівництво СБУ, схоже, теж намагається наблизити своє відомство до спецслужби радянського зразка.
Пане Володимире, мої родичі, як на сході, так і на заході країни рахуються такими, що пропали безвісти. Бабуся розповідала, що її брата розстріляли НКВДисти. Чи можна знайти в архіві СБУ якісь дані про жертви НКВС, дату смерті і місце поховання? І чи є взагалі доступ до архіву?
У відповіді вище подана адреса, на яку можете зробити запит. Щодо доступу до архівів, то він зараз є, і те, яким він буде і як довго, залежить від нашої з вами наполегливості.
Коли і де буде можливість мати доступ до розсекречених архівів в Інтернеті?
Реалізовуючи ідею електронного архіву, ми ставили собі за мету зробити його Інтернет-версію. Не знаю, чи буде реалізоване це в теперішніх умовах. Але поруч з тим, ЦДВР спільно з Львівським національним університетом ім. І. Франка розпочали реалізацію власного проекту електронного архіву, з матеріалами якого можна буде ознайомитися, зокрема, через Інтернет.
Яке Ваше ставлення до поширення сайтом WikiLeaks секретного листування американських дипломатів? Позитивно це для розуміння ситуації в світі чи ні? Як реагують на скандал самі американці?
Як звичайний громадянин можу сказати, що це цікаво. Особливо доказ того, що Росія шантажує інші країни, аби вони не визнавали Голодомор геноцидом. З іншого боку, як колишній державний службовець можу сказати, що поширення такої актуальної інформації є порушенням закону.
[ Kolomyjka ] Пане В’ятровичу, впродовж кількох років за президента Ющенка провадилася робота з розкриття архівних документів щодо зачисток НКВД в Західній Україні, що, на Вашу думку, перешкоджало зробити цей процес інтенсивним і максимально відкритим, адже воля президента була, а зроблено не так багато, як можна було сподіватися за 4-5 років.
На жаль, системна робота з розсекречення архівів тривала не 4-5 років, а лише 2. Крім того, дуже багато проблем, які дозволили б вирішити питання розсекречення, можна було вирішити лише через прийняття відповідних законів. А Верховна Рада України 2008–2009 років, практично, не працювала.
Чи продовжує хтось у СБУ роботу із розкриття секретних документів НКВД, чи із зміною президента цю діяльність припинено повністю? Чи не краще зараз, у світлі порухів і завдань сьогоднішньої влади, перемістити центр координування діяльності з розкриття і аналізу отриманих даних за кордон?
На першу частину питання, що стосується теперішнього стану розкриття архівів, я вже відповідав. Щодо можливості створення центру координування діяльності з розкриття архівів за кордоном, вважаю таку пропозицію недоречною, тому що архіви містяться в Україні і розсекречувати їх за її межами є абсолютно неможливим. Що стосується вивчення розсекречених документів, то воно відбувається як в Україні, так і за кордоном. І спинити його не вдасться жодними політичними кроками.
Пане Володимире! Здається, наступного 2011 року виповниться річниця «Процесу-59». Чи маєте в планах проведення наукової конференції з цього мало вивченого питання?
Матеріали, які стосуються Процесу-59, містяться у Львівському архіві СБУ. Можуть вивчатися і вже вивчалися дослідниками. Наскільки я знаю, Львівський національний університет ім. І. Франка готує виставку, присвячену цій події. До її підготовки залучені ЦДВР і Меморіал «Тюрма на Лонцького».
Мене теж цікавить «ПРОЦЕС-59». Мій вуйко був розстріляний у Харкові. А ще дуже дякую за Вашу роботу щодо архівів ОУН-УПА.
На це питання відповідь вище.
[ петро ] Чому теперішня СБУ так легко «вирулює» на торовану дорогу КГБ-НКВД? Хіба попереднє керівництво не подбало про незворотність змін у цій архіважливій для суспільства структурі?
На жаль, часу для незворотних змін в СБУ було надто мало. Кілька років декагебізації проти десятки років кагебізації. Крім того, з власного досвіду знаю, що дуже багато активних і патріотично налаштованих громадян України з упередженням ставилися до роботи у спецслужбі. Тож навіть коли з’явилася така можливість, знехтували нею. Тому, значною мірою, кадровий кістяк СБУ становили колишні кагебісти або їх нащадки.
Kiedy wreszcie Ukraina przeprosi Polskę za bestialskie wwymordowanie przez UPA 100 tysięcy Polaków na Kresach Wschodnich II Rzeczpospolitej? (Коли нарешті Україна попросить вибачення в Польщі за жорстокі вбивства УПА 100 тисяч поляків на східних рубежах Польщі? – ЗІК)
В 1942–47 роках на теренах Західної України тривала справжня польсько-українська війна, жертвами якої стали тисячі вбитих з обох сторін. Обидві сторони цієї війни вдавалися до вчинків, які можуть бути кваліфіковані, як воєнні злочини. Ми повинні пам’ятати про жертв цього конфлікту, пам’ятати про те, що скористав з нього комуністично-тоталітарний режим, але пам’ять про минулі конфлікти не має стояти на заваді плідної співпраці в сьогоденні.
Чи може заляканість, уникнення конфліктних ситуацій, бажання вирішити проблеми шляхом приватних домовленостей в обхід легитимізованих державою механізмів унормовування стосунків між громадянами свідчити про підсвідоме сприйняття держави як карально-репресивної системи навіть за умов відсутності диктатури? Якщо так, то звідки могло взятися таке ставлення до власної держави? Які ви бачите механізми подолання цього комплексу і чи можете навести приклади з історії, що спровокували до появи такого колективного сприйняття?
Справді, багато проблем в сучасній Україні зумовлені тим, що українці протягом століть не мали власної держави. Влада для українців завжди була чужою, завжди була інструментом гноблення. 20 років незалежності є надто коротким періодом для набуття досвіду управління власною державою, для позбавлення комплексу «чужості» влади. Тим паче, що влада періодично, як до прикладу в даний момент, робить багато для того, аби й надалі сприймалася, як чужа. Для подолання цих проблем нам слід готувати молоде покоління до того, що вони мають зайняти посади на державній службі, взяти на себе відповідальність за майбутнє країни. Ми протягом своєї історії завжди чудово проявляли себе, як опоненти влади. Настав час показати, що ми можемо її ефективно використовувати.
Дякую всім за цікаві запитання. Сподіваюся, що ваш інтерес до минулого не зникне і у майбутньому. Що історики та зацікавлена громадськість спільними зусиллями й надалі сприятимуть відкриттю невідомих сторінок нашого минулого, не дозволять переписувати його в залежності від політичної кон’юнктури.
Джерело: zik.com.ua
Додано 02.12.2010
