Доповідь виголошена на науковому семінарі:
“Християнський універсалізм та націоналізм:
Греко-Католицька церква та український націоналістичний рух”
27 травня 2009 р. в УКУ відбувся науковий семінар “Християнський універсалізм та націоналізм: Греко-Католицька церква та український націоналістичний рух” організований спільно кафедрою нової та новітньої історії України і кафедрою церковної історії в рамках однойменного дослідницького проекту, що здійснюється за підтримки Американської ради наукових товариств (ACLS).
Василь Стефанів (Центр досліджень визвольного руху)
Церква та релігія в ідеології ОУН
Діяльність ОУН у 20-30-х роках ХХ ст. – це певне протистояння між двома шляхами боротьби за втілення державотворчої ідеї. Ці два шляхи були потрібні, навіть необхідні, проте, як вважає Зенон Пеленський , вони були взаємозаперечні й непоєднувані в контексті діяльності ОУН. Цими непоєднуваними шляхами для організації були легальні і нелегальні, еволюційні та революційні методи .
У міжвоєнний період питання як діяти для ідеологів націоналізму було одним із основних. Нагадаємо, що термін „націоналізм” досить багатозначний і його часто вживають як синонім до понять „патріотизм” чи „самостійництво”. У цьому розділі досліджуємо націоналізм передусім як політичний рух та ідеологію. Під терміном націоналізм розумітимемо „інтегральний націоналізм”, або „радикальний націоналізм”. Його опрацьовували як ідеологи ОУН – Микола Сціборський , Осип Бойдуник , Володимир Мартинець , Дмитро Андрієвський , Юліан Вассиян , Дмитро Донцов, Є. Юнацький, – так і безпосередні творці планів акцій проти польської влади – бойові та розвідувальні референти. Тут варто уточнити, що акції здійснювали як проти Польщі та польських урядовців, так і проти українців, яких ОУН вважала зрадниками та опортуністами.
Іншим не менш важливим було питання про те, як саму ідеологію та діяльність УВО , а потім і ОУН узгодити з релігією та впливовими консервативними поглядами української галицької політичної та громадської еліти.
Важливість церковно-релігійного аспекту в майбутній державі члени українського націоналістичного руху цілком усвідомлювали. У 1920-1930 роках у середовищі українського націоналістичного руху українське духовенство, яке стояло на позиціях легальності, ОУН розглядала як колаборантів (“угодовців”) польської влади. Релігійну ситуацію як на території Другої Речі Посполитої, так і загалом вивчали розвідники та «політичні кореспонденти» Розвідчого Апарату УВО . Члени УВО розуміли складність і значення міжконфесійної ситуації в Польській державі. Варто, однак, зазначити, що в першій половині 1920-х рр. члени УВО великої уваги та значення політичним формаціям клерикалів не надавали. Насамперед тому, що після Першої світової війни самоліквідувалася Партія Християнських Суспільників, яка, на думку УВО, і так не відіграла важливої ролі в житті Галичини . Іншу партію – Українське Християнське Об’єднання – УВО не сприймала як сильного політичного гравця в Галичині, та вважала, що УХО не осягне значної кількості прихильників .
Попри те націоналістим розуміли важливість налагодження діалогу з духовенством. Передусім цей діалог був потрібний тим націоналістам, які у міжвоєнний період творили сітку УВО, а згодом ОУН. Зважаючи на те, що сільська молодь у Західній Україні була релігійною, для ОУН був важливим контакт з місцевим духовенством . Це допомагало оунівцям поширювати свої ідеї, а заангажування священика легалізовувало їхні ідеї та діяльність. Окрім цього, священики часто брали активну участь у національно-патріотичному вихованні мирян. Дуже часто духовенство у селах було ініціатором створення національно-патріотичних організацій на зразок Просвіти, парамілітарних організацій «Луг» , «Пласт» , «Сокіл» та інших. Збереглися донесення польської поліції про діяльність батька Степана Бандери, Андрія Бандери, який був священиком в с. Угринові Старому. Воно свідчить: “С. Бандера, 19 р., і А. Бандера, 56 р., – поширювали листівки 4. 11. 1928 р., у яких закликали український люд до збройного повстання і тим самим вербували до УВО. 9.11.1928 р. ревізія будинку кооперативи “Єдність” в Бережниці, ревізія церкви і дому священика А. Бандери знайшли листівки УВО, друковані у Львові 1.11.1928 р.” . Вищезгадувані матеріали польської поліції стосовно діяльності українського визвольного руху, окремих організацій як, УВО, ОУН, УНДО, духовенства ГКЦ використали органи НКВД в період першої окупації Західної України 1939-1941 рр.
У рамках Першого Конгресу Українських Націоналістів 31 січня 1929 року відбулося засідання культурно-освітньої комісії, де було розглянуто питання стосунків між державою і церквою в Україні. Своє бачення висвітлив професор Микола Вікул у рефераті «До церковного питання на Україні» . Насампереред він аналізує історичне значення церкви бачимо. «Єдина колись, монолітна-народня, «наша» церква на Україні вже кілька сот літ, як відірвалася від своєї православної-козацької традиції. Московсько-синодальна нівеляційна політика до революції, а потім ще й більшовицькі утиски, що подекуди аж до нині сприяють зазначеній традиції Москви, зовсім перекалічили всі прояви суто-українського церковного життя» . Як, бачимо, найбільше турбувало націоналістів те, що українська нація перебувала під впливом різних церков , які між собою перебували у ворожих стосунках, зоокрема через те, що Православна церква підтримувала офіційну світську владу. Щодо ГКЦ націоналісти мали таку думку: католики в Україні були досить нечисельною спільнотою, однак відрізнялися від православних доброю дисципліною . М. Вікул розглядає церковне питання досить широко, аналізуючи всі релігійні конфесії, до яких належали українці. Це ще раз доводить, що ОУН вбачала своїм завданням створення незалежної держави на всіх етнічних українських землях. Отож, як зазначає автор реферату, «Українську державу без міцної релігійно-церковної традиції, кровно переплетеної з цілим культурно-громадським життям, можуть собі виявляти і експериментально будувати ріжні утопісти, а для українських націоналістів вистарчить прикладів не лише самої України, але й Болгарії, Сербії, Румунії, Італії та бувшої «єдиної неподільної». Віра, без жодного сумніву, належить до приватних справ людини, але церква і церковна політика це – інтеґральна частина держави» .
У націоналістичній пресі наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. часто друковано статті, присвячені релігійній тематиці. Автори намагалися не суперечити як релігії загалом, так і ГКЦ зокрема. Вони розуміли і враховували вплив, який має ГКЦ, а також сам митрополит А. Шептицький на галицьке суспільство. Проте творена ідеологія своїми основними тезами частково, а в окремих моментах повністю суперечила релігії, також багато питань виникало щодо бачення ролі та місця церкви в майбутній державі.
Радикальний націоналізм і християнство різнилися передусім визначенням провідних цінностей. Ідеологія інтегрального націоналізму ставила за найвищу цінність націю. Варто зауважити, що думка українських націоналістів про те, що нація є найбільшою цінністю, а кожна особа має служити нації, сформувалося досить рано. У часописі «Заграва», зокрема в статті «Наш чин» , невідомий автор стверджує, що націоналістів єднає «…те націоналістичне «Вірую», яке мов молотом залізо кується в нас в огні останніх десятьох років. Се «Вірую» знає лише один абсолют – націю, один категоричний імператив – її волю до життя» . Тут зауважуємо ще один важливий момент – твердження самих націоналістів, що націоналізм в Україні зародився під час Першої світової війни – «…в огні останніх десятьох років». У сучасній українській історіографії поширена думка про те, що українці, які воювали в Австро-угорській та Російській арміях, комунікуючи з представниками різних національностей, побачили свою відмінність від них. З іншого боку, вони зрозуміли, що на обох берегах Збруча живуть представники однієї національної спільноти і між українцями-східняками та західняками є багато спільних національних, історичних та ментальних рис. Таке усвідомлення власної національної ідентичності витворило в українців бажання боротися за власну державу та спричинилося до формування націонал-центричного світогляду серед представників військової еліти, ветеранів Першої світової війни та молоді.
Повертаючись до основної теми, зазначимо, що християнство найвищою цінністю вважало і вважає Бога, а відтак людину – як особу, що діє за Божими законами. Своєю чергою націоналісти «Заграви» вважали, що член нації «жертвує загальним (національним. – В. С.) справам весь свій вільний час, знання й матеріальні добра. Свої партійні переконання підчинює одній великій силі» .
Розуміння того, що ця ідея націоналізму не узгоджується з католицьким (ширше – християнським) ученням, було і в націоналістичному середовищі. Є. Онацький, пишучи про фашизм і католицизм, наголошує на такій розбіжності націоналістичного і католицького світоглядів: «католицька держава, що відразу, з самого народження соціалізму, заняла позицію, рішуче цій доктрині ворожу, зокрема через її заперечування прав одиниці, що мала потонути в соціалістичній комуні, – не може прийняти й фашистської доктрини, бо вона вчить, що людина існує для нації, а не нація для людини» .
В Італії фашистський режим розглядав католицизм як інструмент свого впливу на інші католицькі народи, також Муссоліні підписавши конкордат з Ватиканом в 1929 р., сподівався, що держава перейме в Церкви місію виховання молоді. В Італії вже в 1930 р. розходження між фашистським режимом і Ватиканом наростали і вилилися в полеміку в пресі та в взаємні заяви католицького духовенства і Б. Муссоліні. Папа Пій ХІ 14 травня 1929 р. на зустрічі з учнями Мандраґонської Колегії заявив, що фашистський режим з молодого покоління намагається виховати завойовників і що Ватикан такої політики Італії не буде підтримувати . В контексті цієї промови папа зауважив, що заради порятунку душі людини Ватикан відчуває «досить сили, щоб протиставитись самому Дияволові» .
Своєю чергою провідник фашистської партії постійно наголошував на тому, що пріоритетом для нього є державний контроль та безпосереднє заангажування держави в процес виховання молоді.
Порівнюючи український націоналізм і загалом націоналістичні інтегральні рухи в Європі з фашизмом, вважаємо їх ідеологічно подібними, проте не ідентичними. Передусім з огляду на ідеологічні відмінності та специфіку історичного розвитку. Фашизм – це ідеологія по своїй суті сповідувала державоцентричну систему цінностей, тим часом український націоналізм – ідеологія націоцентрична. Окремі тези ідеології українського націоналізму є унікальними, зрештою, як деякі ідеологічні напрацювання інших націоналістичних рухів Європи, які розвивались паралельно з фашизмом, проте творились з огляду на національні та історичні особливості певного регіону або ж держави.
Важливим аспектом будь-якого націоналізму є вивищення власної нації над іншими. Ця цінність безпосередньо суперечить Святому Письму, зокрема вченню св. Павла, про що він згадує у своєму Посланні до коринтян: „немає ні еліна, ні іудея, ні обрізання, ні не обрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але всі і у всьому Христос” (Кор., ІІІ, 15).
Ідеологія ОУН творила з нації певного ідола, або культ. Ця ідея також не відповідала християнству й суперечила другій Божій заповіді.
У час творення українського радикального націоналізму важливою його ідеологемою став культ „надлюдини”, “вождя”. Як і вивищення нації, так і вивищення окремої людини суперечить християнським заповідям. Культ особистості був важливий для націоналістів, оскільки він пояснював той факт, що саме через брак героя, який міг повести за собою народ, було втрачено шанс здобути незалежність під час Першої світової війни. Ідея вождя та вождизму в українського організованого націоналізму з’явилася в час, коли ці ідеї набули поширення в Європі, передусім завдяки успіхам фашизму в Італії. У міжвоєнний період в напрямі до одноосібної влади рухалася значна частина європейського суспільства: Італія з Беніто Муссоліні, Іспанія на чолі з генералом Франсіском Франком, Німеччина з Адольфом Гітлером, Туреччина на чолі з першим президентом Мустафою Кемалем Ататюрком . Зрештою, ідея вождя була притаманна і комуністичному Радянському Союзові. Отож, творення такого культу спочатку в УВО, а потім в ОУН, зокрема в особі Є. Коновальця, дозволяло націоналістам вірити у свої сили та у правильність своїх дій. Націоналісти підтримали ідею, що те, що було заборонено, зокрема морально-етичними законами та традиціями, для звичайної людини, не могло зупиняти «вождя» та провідну групу. Про таке ставлення до релігійних норм, зокрема, йдеться в „Короткому поясненні” до „Десяти заповідей націоналіста” . Однак варто також зазначити, що ідея вождя була більш прийнятна для тих членів ОУН, які підтримували ідеологічні постулати Д. Донцова. Частково іншої думки був член Проводу Українських Націоналістів Д. Андрієвський, який вважав, що «диктатура Вождя Нації має тривати так довго, як довго точитиметься збройна боротьба і триватиме винятковий стан в краю» . Тобто в одноосібному правлінні національними справами ОУНівці вбачали лише тимчасовий, перехідний засіб на період збройної боротьби за Українську державу .
Суперечили християнському вченню погляди націоналістів щодо ролі ОУН у духовному вихованні своїх членів та нації загалом. У „Програмі праці ідеологічної референтури проводу українських націоналістів” так окреслено ці завдання ОУН, що їх вона покладає на своїх членів: „самостійну працю самого членства, себто пляновий розвиток духово-моральних сил та оґанізаційних вмінь членів ОУН власними зусиллями з метою стати провідниками й організаторами духового, політичного, суспільного й культурного життя Української Нації” . Саме ці завдання завжди виконувала Церква. Клерикали як політична сила, а також духовенство як представники Церкви не могли погодитися з тим, що ОУН ставить себе на місце Церкви в моральній та духовні сфері. Автор статті вважає, що освіта і виховання підкреслюватимуть виразну духовну своєрідність членів ОУН . Таким чином ОУН хотіла впливати на свідомість своїх членів, відмежувавши від загалу націоналістичний „тип із питомою собі формою світорозуміння, політичного світогляду, способу чину та життєвого стилю взагалі” . Це суперечило інтересам та прагненню ГКЦ, яка часто висловлювала своє занепокоєння тим, що шкільна молодь бере участь у підпільному русі.
Проте націоналісти не відкидали християнство як таке. Як зауважує О. Лисенко, ставлення радикального націоналізму до релігійних культів знайшло відображення в їхніх заявах і деклараціях . Дослідник наводить цитати із „Політичної платформи Леґії Українських Націоналістів”, із ХІІ-го розділу „Релігія”, де зазначено: „Державна влада мусить забезпечити свободу розвитку для всіх релігійних культів, які не мають антиморальних, денаціоналізуючих та антидержавних тенденцій, але Українська Державна Влада має особливо підтримувати обидві існуючі національні Церкви, які в своєму синтезі дадуть в майбутньому єдину національну форму християнської релігії” .
Стосовно позиції ОУН у релігійному питанні важливою є теза: „Християнська релігія, як основа духовного миру й моралі українського народу, визнається невідмінним, непорушним, великим скарбом нації, а з’єднання українських християнських церков – національною конечністю” . В церковному питанні націоналісти намагались уникнути двох крайнощів. Першу крайність вони вбачали в політиці царської Росії, де православний патріархат був рівнозначний волі «Великого Государя» . В Італії ідеологи ОУН бачили іншу крайність, а саме «status in status» Ватикану, на який держава Італія не мала впливу . Націоналісти вважали «держава мусить бути формально відділеною від церкви: але не може бути в українській державі якоїсь церкви, що не підлягала би як нормам українського дежавного права, так і контролі державних чиновників» . Через те в майбутньому створена держава буде контролювати кадрову політику церкви, а саме, як зазначає М. Вікул, «…жадний єпископ чи інший зверхник духовенства в українській соборній державі не смітиме ставити на священника такого кандидата, що не мав би санкції державної влади» . Така позиція націоналістів частково схожа на практику царської Росії, яка безпосередньо впливала на церковне життя Російської Православної Церкви. Втручання у церковне життя, на думку ідеологів націоналізму, дозволило б різним церквам «мимоволі обернутися у поважний і корисний громадсько-державницький чинник» . Іншими словами, націоналісти надавали церкві важливу роль духовного та політичного виховника нації, однак не враховували засад, канонів самої церкви. Для ідеологів ОУН, зокрема і М. Вікула, церква мала б отримати чітке політичне забарвлення. Варто також підкреслити, що у Конґресі Українських Націоналістів 1929 р. жоден представник духовенства не брав участі, а реферат стосовно майбутньої політики держави відносно релігії підготував вищезгадуваний М. Вікул хімік за освітою.
Сам автор реферату вважає, що майбутня держава має долучитися до створення єдиної української національної Церкви . На його думку базою для єдиної Церкви може виступити або Українська Православна Автокефальна Церква, або ж Євангелистська церква за умови, якщо вона українізується . У процесі творення національної Церкви відновлена Українська держава мала відігравати такі послідовні ролі: держава мала бути лікарем-діагностом, потім – хірургом і санітаром, пізніше – опікуном, на завершальному етапі (коли вже створить єдину українську національну Церкву) бути старшим і зверхнім співчинником . Таке бачення Церкви в майбутній державі не могло бути сприйнятим у колах духовенства жодної Церкви, яка діяла на території сучасної України, окрім, зважаючи на досвід гітлерівської Німеччини, протестантських Церков. Проте кількість прихильників таких Церков в Україні була незначна.
Варто, однак, зазначити, що націоналісти не вважали за доцільне втручатися в церковні догми і традиції, канонічні та правові релігійні справи. Цю частину духовного та релігійного життя, на думку М. Вікула, варто було залишити в компетенції Церков та духовенства. Однак вищезгадані тези автора щодо ролі Церкви в майбутній державі порушували і традиції, і канони Православної і Греко-Католицької Церкви.
Отже, загалом ОУН не відкидає Церкви та релігії, проте бачить для них іншу роль у майбутній державі. Націоналізм не міг не зважати на роль християнства, зокрема католицизму, для українців Галичини. Однак із такою майбутньою роллю найбільше не могла погодитися ГКЦ, про що скажемо далі. Цікаво, що рішення засідання культурно-освітньої комісії 31 січня 1929 року на Першому Конгресі Українських Націоналістів було частково поміркованішим від проголошених ідей М. Вікула. У роботі комісії взяли участь вищезгадуваний професор М. Вікул, О. Бабій, М. Загривний, А Федина та С. Ленкавський . Культурно-освітня коміся передусім підкреслила вагому роль Греко-Католицької та Православних Церков для національного життя українців, однак було підтримано ідею державного контролю за релігійними проявами та релігійними організаціями . Водночас комісія вважала, що майбутня держава має підтримувати українські націоналістичні організації, які використовують християнську мораль як цінний засіб виховання людини . Також комісія підтримала ідею створення Української Автокефальної Церкви, не залежної від іноземних патріархатів . У цьому контексті перед сучасним дослідником постає питання: чи діячі українського націоналістичного руху переймалися питанням канонічності новоствореної Церкви. Вивчаючи це питання, доходимо до висновку, що ідеологи ОУН, принаймні на кінець 1920-х років, були прихильниками ідеї створення в майбутній державі Автокефальної Церкви на зразок Англіканської, тобто незалежної ні від Риму ні від Константинопольського патріарха, а підпорядкованої державі.
Частина духовенства ГКЦ мала подібні погляди і також вважала за потрібне створити єдину «Українську народну церкву» на основі ГКЦ. Цікаво, що представники такої думки серед клерикалів належали до близького оточення А. Шептицького. Саред них був Климентій Шептицький, брат митрополита, Г. Костельник , Ковальський, Кладочний.
Такі принципи, на основі яких українські націоналісти планували творити державу та управляти нею, після Конгресу були гостро критиковані різними політичними та духовними колами. Детальніше критику ідеології та діяльності ОУН розглядаємо нижче, однак варто зазначити, що, саме враховуючи прокатолицькі настрої в українському суспільстві, „Постанова „Конгресу Українських Націоналістів” від 3 лютого 1939 року досить чітко висвітлює релігійне питання. Варто простежити еволюцію поглядів українських націоналістів щодо релігійної політики:
„1. Уважаючи релігійне почуття внутрішньою справою людської особи, Українська держава в цьому огляді стане на становищі повної релігійної (свободи) совісти.
2. Приймаючи засадничо виділення церкви від держави, влада, задержуючи необхідну контролю над церковними організаціями, співпрацюватиме з українським духовенством різних культів у справах морального виховання нації.
3. У школу буде допущена наука релігії тих культів, що не будуть проявляти денаціоналізуючих тенденцій.
4. Українська Держава буде сприяти розвиткові української національної церкви, незалежно від чужоземних патріярхів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти на Україні” .
Тенденція була такою, що до середини 1935-го року ОУН намагалася схилити духовенство до своїх ідеалів. У відповідь католицька та ненаціоналістична преса в цей період провела широку роз’яснювальну і критичну роботу. Засуджуючи методи боротьби, окремі ідеологічні положення, критикуючи за це провід ОУН, католики домоглися того, що у вищезгаданій Постанові „Конгресу Українських Націоналістів” від 3 лютого 1939 року помітні певні тенденції до визнання Церкви як позадержавної незалежної інституції.
Складається враження, що українські націоналісти на початковому етапі своєї діяльності намагалися у своїй ідеології надати Церкві своє місце в рамках націоналістичого світогляду, перейнати в Церкви роль духовного наставника молоді і виховувати її для потреб нації та організації під власним контролем та за власною програмою. Подібний ідеологічний конфлікт виник, приміром, в Італії між Ватиканом і фашистським урядом. Причини подібні, і їх також «треба шукати як у загальному розходженні фашистського та католицького світоглядів, що в багатьох пунктах себе взаємно виключають, так і особливо в не примирній конкуренції цих двох світоглядів у їх намаганнях заволодіти душами молоді і виховати їх на свій власний ідеольоґічний зразок» .
Часто конкуруючи із Церквою, намагаючись заохотити молодь до підпільної діяльності, ідеологи ОУН визнавали авторитет Церкви й намагалися наслідувати її. Найбільше, що захоплювало націоналістів, – це християнська дисципліна та організованість. Також їм імпонувало, що християни чітко стояли на обраних позиціях та обстоювали свої переконання. ОУН у своїх рядах, як напівмілітарна й одночасно політична організація, виховувала послух до лідерів та до волі нації, а також самопожертву за націоналістичні ідеали. Саме християнська ідея послуху та самопожертви заради Церкви та віри могла служити для націоналістів зразком. У багатьох документах, постановах, ідеологічно-виховних та пропагандивних матеріалах оунівці використовували християнські релігійні традиції та постулати. Серед них відзначимо, зоокрема, “Молитву українського революціонера” , “Декалог, або десять заповідей Українського Націоналіста” . Для ідеологічно-політичного вишколу кадрів ОУН використовувала “Катехизис українського націоналіста” , який мав три рівні складності. На першому етапі виховання члени ОУН мали знати та розуміти “Декалог”, “дванадцять прикмет характеру українського націоналіста”, «знам’я» і прапор ОУН, Національний гімн, українські патріотичні “всенаціонального значення пісні і твори”, серед них “Заповіт” Тараса Шевченка та “Не пора” Івана Франка, а також “Марш Українських Націоналістів» . Майбутнім кадрам ОУН давала також знання з історії України (Українознавства) , ідеології українського націоналізму. Подавали ще “основні відомості про більшовицьку гнобительську та експлуататорську систему” . На другому і третьому рівнях майбутніх ОУНівців вишколювали фізично, вони вивчали програмні засади ОУН, міжнародні відносини, загальні дисципліни . Цікавим для нас є те, що “Програма ідеологічно-політичного вишколу кадрів ОУН” починалася з Катехизису. На нашу думку, використовуючи релігійну термінологію та частково копіюючи християнські постулати, ОУН намагалася надати своїй організації духовного та містичного забарвлення.
Щодо того, як релігію можна використовувати в інтересах держави, націоналісти теж не були новаторами. Найкращим прикладом була практика царської Росії та Польської держави. М. Міхновський наголошував, що в результаті русифікаторської політики царату „українська нація платить „данину” не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не знає української мови” .
Так було в Росії до 1917 року, але також і після Першої світової війни таку тактику асиміляції використовувала Польська держава стосовно українських православних та греко-католиків. Особливо це стосується врегулювання релігійного питання на Волині в другій половині 1930-х років.
У полі зору ОУН перебувала також діяльність інших, подібних до ОУН за своїм ідеологічним спрямуванням, організацій та партій Європи. Вагомим джерелом з цього огляду є вже згадувані матеріали «Навкруги Ватикану» Є. Онацького» (1943 р.), одного із чільних діячів ОУН. У міжвоєнний період за дорученням ОУН він перебував в Італії. Його аналіз політики Б. Муссоліні відображає його бачення релігійного питання, оскільки фашизм у міжвоєнний період для багатьох політичних діячів – ідеологів націоналізму, був зразком для наслідування. У галицькій пресі, як і загалом у газетах міжвоєнного періоду, досить багато місця приділяли новинам з Італії, особливо політиці та реформам Б. Муссоліні.
Є. Юнацький, який був сучасником та спостерігачем творення фашистської Італії, стосовно релігійної політики підкреслював такі, на його думку, позитивні дії італійського керівника: до армії було повернуто капеланів, а у всі державні інституції, починаючи від шкіл та закінчуючи судами, повернуто християнську символіку. За словами автора, Б. Муссолі вважав, що всі хто визнає папу і належить до католицької віри, «дивляться на Рим» , і це, на його думку, мало важливе значення для італійців.
За часів Муссоліні при університетах знову було відчинено церкви .
З іншого боку, Є. Онацький аналізує політику Ватикану, який, на його думку, відчувши підтримку Муссоліні, прагне поширити католицький вплив на Росію та на Україну . Є. Онацький, аналізуючи ці політичні та соціальні зміни в Італії, прагнення Б. Муссоліні та Ватикану поширити свій вплив на схід, дійшов до висновків, що Італія може почати експансію проти Росії і що українські націоналісти можуть використати цю ситуацію у своїх цілях.
Прикметно, що зміну політики Ватикану щодо Росії, що що пов’язано із приходом до влади фашистської партії, Є. Онацький, як представник ОУН, схвалює. Однак згадує, що Ватикан стосовно більшовицької Росії та українських і російських емігрантів повів себе неоднозначно: «це були часи, коли європейські політики затянули вуха на всі «гістеричні вигуки» українських і російських емігрантів, що благали… не визнавати уряду катів та блюзнірів… Це були часи, коли руки перепродавця краденого та награбовано, руку висланця найбільш злочинного та неморального уряду… ласкаво стискали і висланець Папи і сам італійський король, – представники найвищої духовної й світської влади на землі…» .
Критикуючи Ватикан, Є. Онацький зауважує, що консервативна політика Католицької Церкви протягом ХVIII-ХІХ ст. не сприяла розвиткові національних процесів в Італії. Вважає позитивом конкордат церкви та фашистського режиму, оскільки це дозволило об’єднати релігійні католицькі почуття італійців з їхньою національною свідомістю .
Серед негативів у ставленні до українців журналіст називає той факт, що папа Пій ХІ та Ватикан викреслив із вжитку термін «Україна» та «українці» : «на аудієнції, що її минулого року Папа Пій ХІ дав сотці українських галицьких паломників на чолі з митрополитом А. Шептицьким, в своїй довгій промові… Папа не вважав можливим жодного разу вжити страшне слово «Україна» або «Українці», і говорив лише про «Вашу землю», «ваш народ» і т. д.» .
Критика Онацького стосується також мовчанки Ватикану стосовно дій польських католиків на Волині та Холмщині .
Такі кроки папи дивували українських націоналістів і частково відштовхували їх від католицизму. Однак слід зазначити, що ця політика Католицької столиці була непослідовною, і сам Є. Онацький сподівався на те, що погляди папи еволюціонують у корисний для українців бік . Надію на це мали українські політичні кола, оскільки пам’ятали попередні добрі стосунки між Ватиканом та урядом УНР. Попередній папа Бенедикт ХV визнав уряд УНР та сподівався за допомогою українців реалізувати свою екуменічну політику .
Завдяки політиці фашизму, як зазначає Є Онацький, більшовицьке питання у Європі почало звучати як проблема, з якою треба боротися. До того часу українським політикам та емігрантам на їхню інформацію про становище України в СРСР на Заході «недовірливо-образливо посміхалися: це все, мовляв, ваші особисті перечулині перебільшення, з мухи слона робите» .
Журналіст позитивно оцінював ті зрушення, які відбулися в політиці Католицької Церкви з початку 1930-х рр. На його думку, від того, що папа оголосив «христовий молитовний похід» проти комуністичного режиму в СРСР, про українське питання в Європі знову почали говорити. Лист папи із звинуваченням більшовицької влади у богохульстві та злочинах проти людства спричинив хвилю протестів як серед звичайних громадян, так і серед представників політичних сил у Франції, Італії, Англії, США, та ін . Як член ОУН, автор висвітлив і свою позицію стосовно папи та його дій: «його голос дійсно прозгучав і видався всім, як протест самої людскости… – як протест людини, що стоїть на межах поміж людським і божеським – і тому Його голос відбився грімким відгомоном в кожному віруючому серці, в кожній чесній душі правдивого католика і хритиянина» . Далі автор, цілком як член ОУН, роздумує над тим, як ці дії папи вплинуть на державотворчу ідею українців: «ми надаєм цьому виступові папи в справі релігійних преслідувань в СССР величезне значення. Ми думаємо, що він відограє колосальну ролю в наближенні катастрофальної для більшовиків розв’язки» .
Отож націоналісти вважали, що контакти з Ватиканом потрібно підтримувати та всіляко впливати на Апостольську столицю, щоб українське питання лунало в італійській та католицькій пресі.
Загалом на кінець 1929 року політика Ватикану та італійської фашистської партії наштовхувала представників ОУН на думку про те, що українську державницьку ідею можна буде вирішити, зокрема, за допомогою Ватикану та впливу папи на Західну Європу. Принаймні Є. Онацький такої можливості не відкидав. Тут варто наголосити, що подібну позицію стосовно Папської Столиці займав і митрополит ГКЦ А. Шептицький, який з початку 1920-х рр. намагався вплинути на рішення Ради амбасадорів за допомогою підтримки Ватикану.
У міжвоєнний період в Галичині масовими стають протести української молоді, організовані УВО, пізніше – ОУН, які також підтримувало духовенство ГКЦ, проти польської політики в Галичині та проти Радянської політики в УРСР.
Особливо активно українське громадянство відзначало десяту річницю Листопадової національно-демократичної революції. З. Книш, бойовий референт УВО, описує це так: “День Першого Листопада всі українські установи проголосили вільним від праці. На десяту годину вранці заповіджену урочисту Службу Божу в Преображенській Церкві і ще далеко перед тим люди вщерть виповнили не тільки церкву, але й суміжні з нею вулиці. Богослужбу відправив о. мітрат Базюк в асисті багатьох духовників”. Співав відомий у Львові хор під управою радника Купчинського. Це пройшло спокійного, поважно і в піднесеному дусі. Патріотичної проповіді не виголошено. На півшосту визначено панахиду в церкві св. Юра. Десять тисяч людей, о. Базюк й Войнаровський, всього 30 священиків, чоловічий хор “Сурма” під батутом композитора д-ра Неділка. Над собором св. Юра – жовто-блакитний прапор з вишитими на ньому буквами УВО. Такі самі прапори на будинку університету та шпилі Високого Замку – М. Колодзінський та О. Т. Похід рушив вулицею Міцкевича вниз. Польська кінна і піша поліція заступила дорогу біля дирекції залізниць. Йшли співали “Ще не вмерла Україна…”, “Гей у лузі червона калина…”. Полетіло каміння в поліцію, яка на конях напирала на демонстрантів. “Смерть ляхам! ганьба поліції”. Перестрілка. Перший стріляв Лесь Музичка в поліцію з дерева. Вбитих не було, але багато поранених…” .
Така ж поведінка була у польської влади, коли маніфестації організовувало духовенство. Про порушення прав українців у Галичині написав єпископ Іван Бучко для німецької газети. Він зазначив, що «адміністраційна влада робить ріжні перепони церковним святам грецького обряду а навіть процесіям які відбуваться під голим небом» .
Члени ОУН, які перебували у 1930-х роках у польських тюрмах за підпільну діяльність, потребували духовного наставника. Окремі члени ОУН, попри гасла ідеологів, були звичайними віруючими греко-католиками і православними, що потребували духовного наставника. У 1932 р. до єпископа І. Бучка з проханням призначити духівника для політичних в’язнів звернувся Богдан Кравців . Далі подаємо зміст листа:
Львів 24.04.1932
Ваше Преосвященство!
В імені всіх моїх товаришів – в’язнів у тутешній в’язниці звертаюсь до Вашого Преосвященства з уклінним проханням одвідати нас в часі Свят Христового Воскресіння наскільки дозволить на це Вашому Преосвященству час і Його занятість. Одвідини Вашого Преосвященства будуть великою моральною піддержкою для наших в’язнів.
З глибоким поклоном і висловами належної пошани.
Богдан Кравців
Про значення релігії та віри в житті членів ОУН можемо також довідатись зі спогадів одного із членів Краєвої Екзикутиви (КЕ) ОУН на Західно-Українських Землях (ЗУЗ) Григорія Мельника. Він згадує, що С. Бандера «перплітав всякі дискусії деякими цитатами із Святого Письма, висловами народної філософії» .
Детальніше про релігійні почуття підпільників згадує о-др Йосиф Кладочний, зокрема про його перебування у в’язниці. Про С. Бандеру він зазначає, що “був побожний, релігійний, сповідався, приступав до Святого Причастя все колим я був у в’язниці, і хоч ми були під сильною обсервацією, – він сам не зраджувався і змушував надзирателів в часі сповіди бути на приличній віддалі” .
Про роль Греко-Католицької Церкви для звичайних націоналістів згадує Й. Кладочний у звіті, який він склав під час виконання капеланських функцій для українських політичних в’язнів. Він описав своє бачення як ролі Церкви, так і сприйняття його «увістами» як їхнього духівника: «Крім Галичан сповідалися також Волиняки – увісти» .
Окремо автор наголошував на проблемі волинських націоналістів, які не відчували підтримки та розуміння з боку Православної Церкви – у тюрмі вони приєдналися до вірних ГКЦ. «По Службі Божій я пішов до другого дому – та відвідав волиняків – увістів. Їх є шістьох. Всі вони сидять в келії одній. Келія, в якій сидять згадані волиняки є на партері, досить велика. На стіні – тризуб – а під тризубом портрет І. Е. Високопреосв. Митрополита Кир Андрея обведений вишиваними рушниками. Волиняки приготовилися і прийняли мене деже торжествено. Оден з них виголосив промову яка кінчилася многолітсвієм для І. Е. Високопреосв. Митрополита Кир Андрея» .
Український радикальний націоналістичний рух, бажаючи відновити Українську державу, у своїй боротьбі користувався нелегальними методами боротьби, часто застосовуючи силу та зброю. Таку діяльність УВО та ОУН не підтримували інші політичні партії та ідеологічні напрями, серед яких і представники консервативного клерикального спрямування. Тим часом майже всі Українські партії в своїх програмних документах підтримували ідею створення української держави, однак вважали, що це можливо було зробити в рамках політичних домовленостей та в рамках міжнародного права.
Ідеологи українського інтегрального націоналізму змушені були враховувати релігійне питання, зокрема зважаючи на консервативну позицію ГКЦ в суспільстві Галичини та на авторитет митрополита А. Шептицького.
В ідеології інтегрального націоналізму існували цінності, які суперечили християнському вченню та моралі. Найголовніша з них – це питання „нації” як найвищої цінності.
Націоналісти поважали християн за їхню стійкість, вміння терпіти та жертвуватися за ідею, а також за послух і дисципліну. Ці та деякі інші християнські цінності та ідеї ідеологи радикального націоналізму намагалися ввести в систему націоналістичної ідеології та прищепити своїм прихильникам.
Інтегральний націоналізм виступав за створення національної Церкви, що було неприйнятним для ГКЦ, оскільки в такому разі вона втратила б зв’язок із Римом як центром християнства та зазнала б ізоляції в межах майбутньої Української держави.
У період між Першою і Другою світовими війнами український радикальний націоналістичний рух намагався вплинути на релігійну та консервативну думку, частково прагнучи замінити універсальність християнської віри на її національний варіант.
ОУН намагалася перейняти роль ГКЦ, зокрема в питанні виховання молоді.
Український радикальний націоналізм об’єднував протилежні погляди на релігійне питання всередині організації. Ідеологи націоналістичного руху протягом міжвоєнного періоду пройшли етап еволюції своїх поглядів на роль та місце Церкви в українському суспільстві Галичини. На початку творення націоналістичних організацій ідеологія націоналізму була радикальна та безкомпромісна. На початок Другої світової війни погляди націоналістів частково зазнали ревізії, зоокрема, стосовно релігійного питання. Націоналісти, зазнавши критики своїх поглядів з боку клерикалів та консерваторів, намагались узгодити свою ідеологію та дії з ними. ОУН, розвиваючись, частково поміняла своє ставлення до Церкви і, як зазначено вище, у 1939 році позиція ОУН була цілком відмінна, ніж на початку 1930-х років.
Ідеологи українського націоналізму вивчали досвід, програмні документи, ідеологічні твори інших націоналістичних організацій Західної Європи.
Приватна релігійність членів ОУН, як рядових, так і очільників, залишалася традиційною: як на рівні обрядовості, так і на рівні релігійного духовного проводу.
Джерело: сайт Українського католицького університету
Додано 23.09.2009
