Автор — Володимир В’ятрович
Компрометація лідерів національно-демократичного руху залишалася важливим напрямком роботи спецслужби: «Ширше практикувати публічну компрометацію організаторів і виконавців ворожих акцій, викривальні виступи свідків…»
Небезпеки для радянського режиму, які в 1987 лише заявили про себе, у наступному році розгорнулися на повну силу. Намагаючись стримати розростання національно-демократичних рухів, КҐБ й далі особливу увагу зосередив на тому, щоб завадити консолідації та координації між активістами в різних республіках Союзу.
«Відповідно до вказівок КҐБ СРСР, МВД СРСР і Прокуратури СРСР, – доповідали керівники спецслужби в березні 1988 року, – Комітетом держбезпеки республіки у взаємодії з іншими зацікавленими органами здійснюються заходи з попередження спроб екстремістськи налаштованих українських націоналістів взяти участь в антисуспільному зборищі в Москві в рамках «Національної секції семінару з гуманітарних питань і прав людини».
Проте спецслужба вже не встигала блокувати всі зустрічі представників демократичних рухів і часто дізнавалася про них пост-фактум. «В січні-березні 1988 року, – звітували кагебісти керівництву партії, – Чорноволом, Горинем, Айрикяном, Коставою та іншими проводилися збори однодумців у Єревані та Тбілісі, де було проголошено про створення «Міжнаціонального комітету захисту прав політв’язнів».
11–12 червня в Львові в приватній квартирі відбулося чергове засідання членів названого «комітету», в якому взяли участь 15 осіб, в тому числі Костава (Грузія), Жуковскіс, Мейтін (Латвія), Терлецкіс, Круковскіс (Литва), Парек, Вілу (Естонія), а також вісім осіб зі Львова та Києва (Чорновіл, Горинь, Скочок та інші судимі за особливо небезпечні державні та інші злочини)».
Влітку 1988 року відбулася ще одна міжнародна подія – відзначення тисячоліття хрещення Русі, яке охопило українські громади по всьому світу. Увагою до цієї теми вирішили скористатися активісти руху за відновлення діяльності Української Греко-Католицької Церкви на чолі з відомим дисидентом Іваном Гелем.
Вони опиралися на підтримку керівництва забороненої церкви, яке діяло закордоном, тому для КҐБ особливо важливо було завадити співпраці, що налагоджувалася.
Полковник Підгайний у статті «Набуваємо досвід», опублікованій у внутрішньому журналі чекістів, писав, що управліннями Комітету у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській і Закарпатській областях здійснено «комплекс заходів з просування на Захід з допомогою агентури оперативно вигідної інформації, що компрометує на морально-побутовій основі керівника комітету Геля і деяких уніатських екстремістів».
Чекістам вдалося представити громадський рух за відновлення церкви як надмірно заполітизований і націоналістичний. В результаті 11 травня 1988 року Микола Голушко рапортував Щербицькому: «Більшість священників, в тому числі голова уніатів Стернюк (Львів), заявили про своє негативне ставлення до екстремістських намірів Геля і його однодумців».
Іншою серйозною проблемою влади стало «омолодження» національно-демократичного руху — поява великої кількості студентських громадських ініціатив, їх швидка політизація. Довгий час чекісти намагалися не помічати цих процесів та подавали керівництву країни заспокійливу інформацію: «Аналіз ситуації серед студентської молоді свідчить про те, що абсолютна більшість молодих людей схвалюють і підтримують зміни, які відбуваються в країні, активно беруть участь в здійснені наміченої партією програми перебудови».
Правдивою була лише перша частина цієї тези — прагнення змін домінувало серед молоді (однією з найпопулярніших пісень того часу була пісня «Хочу змін» рок-групи «Кіно»). Другий постулат лише демонстрував бажання чекістів сподобатися керівництву держави.
Насправді авторитет комуністичної партії та комсомолу в молодіжному середовищі танув, як сніг на сонці. А під талим снігом почали з’являтися паростки незалежної громадської активності.
Відтак КҐБ рекомендував державними структурам пришвидшити створення офіційних молодіжних організацій та клубів, які мали б відволікти молодь від участі в опозиційній діяльності. Важливу увагу слід було приділити пропаганді, щоб «викривати ворожі наміри закордонних підривних центрів вплинути на молодіжне середовище».
Загалом керівництво спецслужби дуже часто пояснювало наростання опозиційного руху впливом ворожої розвідки чи закордонних націоналістичних центрів. Ця традиційна теза добре вписувалася в рамки комуністичної ідеології, проте не здатна була з’ясувати справжні мотиви, які штовхали все більше і більше людей приєднуватися до боротьби з владою.
Мітинг у Львові 7 липня 1988 року. Фото з книги «Українська Гельсінська спілка. 1988–1990 рр. у світлинах і документах»
Станом на середину 1988 року КҐБ доповідав про «контроль за ситуацією» в 21 неформальному об’єднанні, серед активістів яких колишні
політв’язні. Але, схоже, не допильнували… 7 липня 1988 року на багатотисячному мітингу у Львові було оголошено про створення однієї з найвідоміших українських опозиційних організацій того періоду — Української Гельсінської спілки.
Її творці, зокрема колишні політв’язні В’ячеслав Чорновіл та Михайло Горинь, ставили собі за мету перетворити організацію в політичну, згодом – в партію, опозиційну до комуністичної. Чекісти вирішили, що УГС – найнебезпечніша для них структура і зосередили зусилля на боротьбі з її активістами.
У статті полковника І. Самойленка та підполковника В. Литвина «Українські націоналісти міняють тактику» вказувалось, що для протистояння УГС «створена окрема оперативно-слідча група, проведені заходи з централізації агентурних і оперативно-технічних засобів, на спільних засіданнях з зацікавленими управліннями КҐБ опрацьовувалися питання маневрування агентурою, оперативного документування і правової оцінки дій розроблюваних осіб, також своєчасного обміну поступаючою інформацією».
Далі чекісти хизувалися конкретними успіхами, часом доволі сумнівними. До прикладу, вони доповідали, що, завдяки впровадженню в УГС агентів «Артура» та «Знайомої», КҐБ вдалося отримати перші зразки відновленого журналу «Український вісник», редагованого В’ячеславом Чорноволом.
Хоча навряд чи це коштувало агентам значних зусиль, адже журнал свідомо поширювався відкрито. Більших успіхів у своїй роботі досягнули інші їхні колеги: «Агенти впливу «Едуард» і «Тихий», – писали чекісти, – зіграли на амбіційних претензіях на лідерство, вміло скористались ситуацією і внесли певний розкол в угруповання, в результаті окремі екстремісти відійшли від лідерів».
Молодіжний пікет у Києві, 1988 рік. Фото з книги «Українська Гельсінська спілка. 1988–1990 рр. у світлинах і документах»
Загалом компрометація лідерів національно-демократичного руху залишалася важливим напрямком роботи спецслужби. В рішенні Колегії КҐБ СРСР від 17 липня 1988 року щодо цього спеціально зазначалося: «Ширше практикувати публічну компрометацію організаторів і виконавців ворожих акцій, викривальні виступи свідків, антирадянщиків та націоналістів, що розкаялися».
В другій половині 1988 року влада зрозуміла, що наростання національно-демократичного руху не зупинити, тому вирішила скерувати його в потрібному напрямку, використати його ж методи собі на користь. Тобто, знову вдалася до звичної з 1920-тих та 1940–1950-тих років тактики творення «легендованих» структур.
В липні 1988 року КҐБ підготував рекомендації з метою відновлення впливу на суспільну ситуацію. «Через ініціативних відданих соціалістичному ладу осіб, – читаємо тут, – слід створити громадське об’єднання боротьби за перебудову і таким чином взяти справу в свої руки.
Під гаслами за «єдність, соціальну справедливість і соціалістичну рівність обмежити доступ націоналістично налаштованих елементів і втягнути в це об’єднання як можна більше здорових сил з існуючих самодіяльних організацій, надати їм достатні засоби (відрахування) і розгорнути з націоналістично налаштованими елементами ідеологічну війну.
Створити з підготовлених людей групи, які могли б в імпровізованій обстановці на мітингах заволодіти увагою людей».
Серед активістів опозиційних організацій дедалі популярнішою ставала ідея їх широкого об’єднання за зразком діючих в Прибалтиці «Народних фронтів». 23 листопада в Будинку письменника відбулося засідання членів Спілки письменників України, громадських об’єднань «Громада», «Спадщина», «Український культурологічний клуб», «Комітет захисту Голосіїївського лісу», де розглядалася перспектива такого фронту.
Інформація про це відразу стала відома КҐБ, який наступного дня надіслав першому секретарю ЦК КПУ Щербицькому звіт про захід і копію проекту програми «Українського народного фронту». Лист закінчувався повідомленням: чекісти, «через оперативні можливості, здійснюють позитивний вплив на ініціаторів створення «Народного фронту» з метою спонукати їх до узгодження програмних документів з партійними органами».
Так між чекістами і активістами почалася боротьба, яка завершилася наступного 1989 року створенням «Народного руху України за перебудову».
Продовження читайте наступного четверга.
Джерело: ТСН.ua
Додано 15.12.2011
