— Коли ви були директором Галузевого державного архіву СБУ, простежувався чіткий курс на розсекречення документів про злочини тоталітарного режиму. Чи багато вдалося розсекретити?
— Тоді вдалося головне — зрушити цю справу з місця та опрацювати методологію, яка дозволила розпочати розсекречення документів. На це витратили дуже багато часу, розсекретити вдалося, мабуть, не більш ніж 10% документів, але й це десятки тисяч справ. Це показало потенціал архівів, які досі були недоступними. Попри все, цим займатися потрібно, адже документи відкривають невідомі сторінки української історії радянського періоду, що їх приховувала тодішня влада. Ми можемо бачити, якою була влада. Не менш важливо, що документи дають нам інформацію про людей, які були репресовані чи загинули, а згадки про них навмисно приховували.
Ми зосередилися на тих фондах, що стосувалися політичних репресій і українського визвольного руху ХХ століття. Фактично завершили роботу з розсекречення архівів, які стосувалися голодомору, розпочали роботу з документами про УПА, дисидентський рух і масовий демократичний рух кінця 1980-х — початку 1990-х років.
Така інформація не повинна бути засекреченою, адже вони не містять жодної державної таємниці. Це історичні документи, які цікаві лише для тих, хто досліджує українське минуле. У європейських країнах такі відомості не приховують, а навпаки — стимулюють їх вивчення для подолання тоталітарного минулого.
— Якою є політика нинішньої влади?
— Цілісної політики щодо цього питання поки що не помітно. Після зміни влади були спроби закрити архіви, але під тиском громадськості від цього відмовилися. Нині більшість архівів діє на власний розсуд. Неточності в законодавстві дають змогу керівникам окремих установ обмежувати доступ до інформації, посилаючись нібито на її конфіденційність.
Однак треба розуміти, що розсекречення даних передусім унеможливить спекуляції минулим. Минуле треба залишити історикам. Адже саме недостатній доступ до архівних матеріалів дозволяє спекулювати на незнанні українцями своєї історії, її тлумачать політики на власний розсуд, що є неприйнятним для нормального суспільства.
— Чи напрацьовано конструктивні поправки до закону?
— Торік цю тему жваво обговорювали історики та громадські діячі. Відбулися два «круглі столи», ми напрацювали зауваження до чинного закону щодо доступу до архівів. Однак жодної правки в новий законопроект не внесли.
— Схожі архіви має не лише СБУ, а й інші відомства. Що з ними?
— На жаль, досі зовсім не зрушили питання доступу до архіву МВС. А там містяться унікальні документи, що стосуються, зокрема, депортації з України мільйонів людей. Дуже мало наразі зроблено в архіві зовнішньої розвідки. У відомчих архівах силових структур іще дуже багато роботи.
— На вашу думку, чи загрожує розсекречення архівів репутації нинішніх політиків? Чи багатьом довелося б виправдовуватися?
— Ідеться передусім про відкриття невідомих сторінок історії і оприлюднення імен тих, хто постраждав. Пріоритетом має бути саме це, а не приховуванням інформації про причетних до масових злочинів. Це нормальна практика в усьому демократичному світі.
— Нині є чимало політичних спекуляцій довкола архівів СБУ. Дехто, зокрема певні народні депутати, стверджують, що отримали компрометуючу інформацію на політичних опонентів саме звідти. Наскільки виправдані такі заяви?
— Допоки не знаємо, які матеріали перебувають у цих архівах, завжди можна маніпулювати, говорити про буцім величезний компромат, що призведе до вибуху невдоволення. Треба просто дозволити доступ до архівів. Тоді припиняться маніпуляції нечистоплотних політиків, які часто базуються на фальшивках. Коли почав працювати в архіві СБУ, то дійшов висновку: думка, що в архівах зберігають лише компромат, — не більше, ніж стереотип. Єдиний вихід у цій ситуації — відкривати архіви, аби дослідники мали однаковий доступ до інформації.
Джерело: Львівська газета
Додано 20.01.2012
