Автор — Олеся Ісаюк
Ми вчергове перетворили відзначення Крутів на панахиду. За винятком обмеженого кола притомних, вся Україна обливалася сльозами на честь загиблих і – на кухнях – нарікала на україножерну владу.
І нічого дивного. Бо канонічна версія бою під Крутами, так як вона відображена у підручниках і популярних виданнях та відбита у головах широкого громадянства, виглядає більш-менш так. На Київ рушили люті більшовицькі орди, а на боці беззахисної України були тільки студенти військової школи, триста з яких зробили відчайдушну спробу зупинити ворога. І героїчно загинули. Враження таке, що, якби вони не загинули, то половина України їх, мабуть, героями б не вважала. Своїми ритуальними плачами ми розписуємося в двох речах – ми вшановуємо крутянців не стільки за їхній вчинок, скільки за їхню загибель, і ми заздалегідь згодні на роль жертви.
Це, незважаючи на те, що з «канонічно-всенародної» версії стирчить купа недоладних подробиць. Це коли говорити не про те, як було насправді, а про те, як воно запам’яталося. Але не запам’яталося, що студентів було не триста, а п’ятсот. І загинуло з них менше, ніж двісті. І не такі вже беззахисні були ці студенти – у складі того відділу була і артилерійська батарея під командуванням сотника Лощенка. І ціла Україна не була така вже беззахисна – Київ українські війська боронили майже два тижні. В дуже несприятливих обставинах – бо одночасно з наступом зовнішнього ворога всередині столиці вибухнуло так зване повстання, радше – заколот на заводі «Арсенал», що поставило українських військовиків між двох вогнів і забезпечило їм міський бій (з усіх можливих міський ближній бій найжорстокіший).
Якщо і справді перевага сил Червоної армії, вірніше, того, що тоді так називалося, над УНР була така колосальна, що лишалося хіба героїчно гинути, то яким чудом майже півмісяця втримували місто? А потім ще місяць оборони в оточенні ворожих сил і анархії місцевого розливу – і таки відвоювали Київ назад. Ще через два місяці ця ж армія взяла Крим (до того штурмувати Перекоп відмовилася навіть німецька армія). Українська армія оборонялася на два фронти ще майже два роки – з кінця 1918 року і до другого Зимового походу 1920 року. При тому, це військо воювала постійно, практично не маючи тилу, зате з постійними проблемами з постачанням найнеобхіднішим і часами будучи зданим на ласку і неласку населення довкола.
Яким чином армія, яка могла воювати практично три роки проти переважаючих сил ворога – і не одного – могла так програти? Нічого подібного Крутам (згідно популярної версії подій) у пізнішій історії визвольних змагань не траплялося. Регулярна армія – не партизани, які не раз просто мусять героїчно пострілятися в оточенні. І не така вже маленька була ця армія навіть у січні 1918 року. Уже існували Сірожупанна і Синьожупанна дивізії, Гайдамацький курінь Симона Петлюри, полковник Скоропадськийуже українізував 34-й корпус і полковник Петрів уже дійшов до Києва – його передові відділи стояли під столицею саме в останні дні січня. Але ці вояки, які за наступні три роки не раз довели «профпридатність», на своє нещастя, воювали за державу, якою управляли теоретики.
В Україні зразка 1917 року регулярні збройні сили, здається, очільникам уряду могли тільки приснитися у страшному сні. Винниченко розповідав про будівництво держави без армії бо, мовляв, не буде проти кого воювати в царстві всезагальної демократії. Недалеко на той час втік і Петлюра – офіцер Запорозького корпусу Никифор Авраменко почув від Генерального Секретаря військових справ таке: «Війні скоро кінець і буде вона остатня. Армія не потрібна, заступить її охоча міліція. Офіцери там будуть потрібні». Те ж саме твердив Винниченко.
Практика військового будівництва недалеко втекла від такої теорії – Корпус січових стрільців створили полонені австрійські офіцери-українці, серед них і Євген Коновалець. Центральна Рада відмовлялася приймати присягу у новосформованих Сірожупанної та Синьожупанної дивізії. Генерал Петрів описав у спогадах неорганізованість командування і власні дводенні пошуки вищого керівництва та чітких вказівок. Підсумок виглядав сумно: «Доводилося так, як у диких лісах Полісся, робити все на власну руку.» Рівень матеріального забезпечення вояків був плачевний – бракувало набоїв, зброї, обмундирування. І це в умовах ще триваючої війни, коли заводи працювали безперебійно. Тоді відповідальність за те, що буде з державою, взяли на себе півтисячі майже дітей. Необдуманість керівництва перетворила їх у державників, а необдуманість наша перетворює їх у жертв, якими вони не були. Герой стає героєм не тому, що гине, а тому, що діє. Діє всупереч обставинам, звичній логіці, інстинкту самозбереження.
Далеко не всі крутянці загинули. Більшість вижила – нагадаю загиблих було менше двохсот. Що ж сталося з рештою? З ними не сталося. Вони вчинили. Після відступу дорогою на Київ розібрали залізничне полотно, причому дощенту. І, мабуть, саме тому муравйовці здобули Київ 5 лютого, а не 2-го чи 3-го.
Але Україна шанує тільки героїчну смерть. Тому ми пам’ятаємо загиблих, але не пам’ятаємо тих, котрі відступили, розібрали колію і зробили все, що могли зробити в безнадійній ситуації, створеній не ними. В цей час на передмістях Києва ще воював Гайдамацький курінь Петлюри і гордієнківці Петріва. Про це теж не пам’ятаємо…
А тим часом завдання будь-якої армії – «Не гинути за Вітчизну, а надати можливість ворогам гинути за їхню Вітчизну» – писав Джордж Паттон. Ефективність армії ніде і ніколи не оцінюється як здатність по-геройськи загинути. Ефективність армії – це кількість вбитих ворожих солдатів, знищених ворожих штабів, підірваних комунікацій ворога, виведеного з ладу спорядження. А не власні героїчно загиблі вояки. Можна казати, що добре було Паттону філософствувати, сидячи в державній Америці після виграної Світової війни. Може, і так. Але якщо економією людської крові переймається генерал Штатів, країни, чиї ресурси виглядають майже невичерпними, то наскільки ж більше мусить перейматися цим народ без держави? У якого ресурсів і сил незмірно менше. Але ми про це не пам’ятаємо. В якій державі – державі, а не просто країні – шанують масовий безнадійний героїзм? Емілія Плятер, Совінський і ще купа шанованих постатей польської історії – це все героїзм одиниць, які знали, на що йшли. І які були героями на фоні загальної організованої сили. Також не турбуйте душі полеглих трьохсот спартанців. Тут теж любителі батальної героїки прикрасили – у Фермопілах загинуло не 300, а 1300 воїнів. «Зайва» тисяча походила з міста Платеї і вони залишилися зі спартанцями, коли решта відступила. Спартанці залишилися б у будь-якому випадку – згідно зі їхніми законами, тих, хто відступав у бою, вбивали. Такий собі античний «загрядотряд». Зрозуміло, що краще вибрати гідну смерть у бою, аніж ганебну від своїх. А точний переклад знаменитого напису в урочищі Фермопіл звучить так – «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай лакедемонцям, що ми не відступили від закону, готові померти».
Якщо для нас ознакою героїзму є героїчна смерть – хай навіть за високі ідеали, то нами і далі будуть правити моральні нащадки тих, проти кого боролися крутянці, синьожупанники, болбочанівці, гордієнківці, Чорні Запорожці. Бо так ми виховуємо в собі жертв, чиєю місією є страждати і гинути. Героїчно – бо за високий ідеал. Але чи не краще діяти?
Крутянці – діяли.
Джерело: Україна Incognita
Додано 08.02.2012
