Автор — Володимир В’ятрович
Для мене залишається загадкою, чому читати лекцію про Степана Бандеру німецький фонд обрав малознаного у науковому світі Гжегожа Россолінського-Лібе.
Викликає сумнів і його наукова кваліфікація: якщо порівнювати з українськими науковими щаблями, це аспірант. Він навчався у Німеччині, продовжував студії у Канаді, але поки що не завершив і не захистив навіть докторської роботи – аналогу нашої «кандидатської».
Він не написав жодної книги і відомий хіба написанням скандальних статей. У будь-якому разі, його фаховий рівень не настільки серйозний, аби посольство Німеччини чи Фонд Гайнріха Бьолля займалися забезпеченням його «гастролей» в Україні.
У своєму виступі Россолінський-Лібе часто відсилав до своєї ще не написаної книги – хоча було би логічно, якби він спочатку її опублікував, а вже тоді намагався дискутувати. В українській версії лекції він назвав Бандеру революційним ультранаціоналістом, а в німецькій – українським фашистом. Як на мене, на таке загострення лектор пішов свідомо, аби спровокувати не науковий, а суто політичний скандал.
Говорити про Степана Бандеру як про українського фашиста – щонайменше некоректно. Те, що Бандера під час війни сидів у нацистському таборі «Заксенгавзен», не стало аргументом для Россолінського-Лібе. Якщо брати за основу його методологію, фашистами можна називати не тільки націоналістів, а й весь національний рух. Звинувачення пролунали навіть на адресу Української греко-католицької Церкви – як основи, мовляв, українського фашизму. Це мені нагадало найчорніші штампи радянського агітпропу щодо зв’язків Ватикану, фашистів, УГКЦ та Бандери – такі собі «свастики на сутанах» і «пост Ярослава Галана». Коли один зі слухачів поставив питання, чи є в лекції суголосність з радянськими сюжетами, Россолінський-Лібе це визнав.
За такою логікою чи не кожен революційний політик, що бореться під національними гаслами, може стати «фашистом». Відтак під фашистським соусом можна подавати і польського Юзефа Пілсудського, і єврейського Бен Гуріона. Можна назвати «фашистом» і Майкла Коллінза, який боровся за незалежність Ірландії.
Подібні тези повинні викликати дискусію й оцінку суто наукових середовищ, а не спричиняти скандали з політичним присмаком і залученням закордонної політики.
Я просто не розумію, чому цей захід знайшов притулок у посольстві Німеччини – дипломати ж не повинні давати прихисток подібній політичній роботі в Україні, тим паче, якщо вона має присмак відвертої провокації.
Так виглядає, що будь-який нелінивий пропагандист на кшталт польського Ісаковича-Залевського може приїхати в Україну й вчинити історичний скандал на рівному місці. Гадаю, варто чекати цілої хвилі подібних акцій. Вже з’явилися дивні союзи крайніх правих польських кресов’яків з українськими проросійськими чи прокомуністичними діячами…
Наша влада, заплющуючи очі на формування гуманітарної та історичної політики, постійно опинятиметься у центрі міжнародних скандалів – і не слабших скандалів всередині самої України. Кому це потрібно, нескладно здогадатись, адже історична пам’ять залишається одним із найдієвіших інструментів негласної інформаційної війни.
Найгірше ж, що офіційний Київ просто не розуміє, у що його втягують. І «відсидітися» тут не вдасться, адже, як-то кажуть, незнання від відповідальності не звільняє.
газета ZIK №9 (8 березня 2012р.)
Додано 08.03.2012
