Вчора, 28 квітня, минула 65-та річниця сумнозвісної акції «Вісла», під час якої депортували тисячі українців Закерзоння. Ця подія поставила крапку у польсько-українському протистоянні 1942 – 1947 років. Градус дискусій навколо польсько-українського конфлікту є дуже високий. Найчастіше доводити історичну правду беруться політики, а не історики. Тож «Перець» розпитав про відносини двох народів у роки Другої світової війни у відомого історика Володимира В’ятровича, який є автором монографії «Друга польсько-українська війна 1942-1947»… «ЦІЄЇ ВІЙНИ НЕ МОГЛО НЕ БУТИ» – Попри поважну дату українська влада не поспішає проводити заходи із вшанування трагічних подій. Як Ви до цього ставитесь? – Я для себе дізнався що чинний Президент України дуже шанує українську історію. На його офіційному сайті є доручення щодо відзначення 65-ї річниці акції Вісла, у якому вказано що до квітня-травня 2012 року треба спорудити пам’ятники і пам’ятні знаки на Західній Україні, провести міжнародну конференцію, яка би дала міжнародну юридичну оцінку тим подіям. Провести зустріч президентів, які би проговорили це питання і багато ще різних доручень, які виконати до квітня-травня. Здавалося б маємо чудового президента. Як історик я звик дивитися на дати. Доручення було видане 17 квітня 2012 року. Президент України вірить, що протягом тижня можна поставити пам’ятники, організувати конференції, зустріч з президентом Польщі, підписати меморандум і теде. Для мене такі кроки є насмішкою над пам’яттю тих людей які постраждали від акції «Вісла». – Володимире, ці історичні події прийнято називати якось вужче: «Волинська різня», «українсько-польський конфлікт». А чому Ви його називаєте війною та ще й другою? – Конфлікт може бути дипломатичний, економічний, політичний чи інший. А війна – це бажання кожної з сторін збройним шляхом вирішити свої проблеми. Також я вважаю цю війну другою, бо перша війна в історії України і Польщі у ХХ столітті сталася у 1918-1919 роки. Тоді воювали новопосталі Західно-українська республіка (ЗУНР) і Друга Річ Посполита. Українці у цій війні програли, але це не означало, що вони заспокоїлися і не збиралися більше піднімати голову за свою незалежність. Війна, яка закінчила у 1919 році не вирішила жодних проблем. У міжвоєнний період, між поляками й українцями склалися напружені стосунки. Останні, хоч і були подолані, продовжували боротьбу. Тоді на західноукраїнських землях виникає Українська військова організація (УВО), а пізніше і Організація українських націоналістів (ОУН). У 1930-х роках почався особливий наступ на культуру та релігію (почали закриватися церкви, школи) та розпочався наступ політичний (з’явилися табори для політичних в’язнів) тощо. Коли у 1939 році спалахнула Друга світова війна, ця взаємна неприязнь між українцями й поляками почала зростати і у 1942 році на Холмщині вона вибухнула в ті події, які я називаю Другою українсько-польською війною. – А чому «українсько-польська війна», якщо на той час не було ні Польщі, ні України? – Справді, це була війна не держав і не регулярних армій. Головними суб’єктами цієї війни були підпільні польський і український національні рухи, які мали взаємновиключні цілі. З одного боку – УПА, яке боролося за незалежність Української держави, а з другого – Армія Крайова, яка основою своєї політики вважала відновлення довоєнного статусу кво, тобто кордонів до 1939 року. Це була основа їх політики, вони не могли від неї відмовитися, бо такими їх визнавала Британія, такими їх визнавала Франція. Якби поляки поступилися українськими територіями, то втратили б як внутрішню, так і зовнішню підтримку. Відповідно з українцями вони говорили: «Ви за Збруч і ми – союзники». Чи могли українці на таке погодитися? Очевидно, що не могли, тому що мова йшла про українські території, про величезну кількість українського населення, власне мова йшла про ті краї, на яких існував повстанський рух. Як собі можна уявити історію УПА без Волині, без Галичини? Попри те, що відбувалися переговори, АК і УПА в принципі не могли дійти згоди. Отже,ця війна мала вирішити чиєю буде ця земля. Особливо це питання загострилося, коли стало зрозуміло, що німці відступають, а послаблений СРСР міг розвалитися і перевагу здобуде той, хто першим зуміє тут утвердитися. – Що призвело до жорстокого протистояння українців і поляків? – Цієї війни не могло не бути. Уявлення про те, що могло якось обійтися – просто фантазії, які не мають нічого спільного з реальністю. Часто зустрічаємо в польській історіографії, що міжвоєнний період все було спокійно, поляки з українцями разом ходили до церкви, хрестили дітей. Можливо, були й такі випадки, але загалом, то неправда. Рівень соціально-національного напруження був високий, і він розрядився з цією війною. У міжнаціональних війнах не можна назвати одного чиннику, який запустив цей механізм. У кожного своя версія, тому що насправді війна такого масштабу починається з цілого ряду причин. Конфлікт мав і релігійні причини, і культурні, і національні, і соціальні, тому що коштом українських селян надавалася земля полякам – осадникам. Початком цього конфлікту були селяни, які піднялися і хотіли розквитатися за свої біди за образи за попередні роки. Це все разом вибухнуло тоді, весною 1943 року. – Але суспільству постійно нав’язується думка, що нищенням поляків займалося УПА… – До червня 1943 року це протистояння було неконтрольоване. У ньому використовувалися вила і сокири не тому, що повстанці не мали зброї, якраз на 1943-й рік її в них було достатньо. Насправді, ані ОУН, ані УПА не мали особливого до того стосунку, тому що цей конфлікт був радше селянською війною. – Що все таки послужило приводом до нападу? – З архівних джерел випливає, що перший конфлікт розпочався на Холмщині. У кінці 1942-початку 1943 року на Холмщині там вбито близько 500 людей. З документів випливає, що ця цифра, поки потрапила на Волинь була страшенно перебільшена і на Волині уже говорили про те, що тисячами вбивають українців. Це і запалило антипольське повстання тут на Волині. Звідси воно перекидається на Галичину, у 1944 році поширюється на Лемківщину. Таке собі криваве таке доміно. На 1944 рік припадає апогей цієї війни, що охопила Холмщину, Волинь, Галичину, Надсяння і Лемківщину…
Джерело: Перець Волинський
Додано 02.05.2012
