Вшановувати як національних героїв треба тих людей, які полягли за незалежність своєї країни, а не радянських патріотів. Польська Народна Республіка (1944—1989 рр.). У цейчас діяла Армія Крайова — польське підпілля, і Гвардія Людова — військова організація польської компартії. У Польщі ситуація з героями дещо інша, ніж в Україні. Її комунізація була значно меншою. Навіть у часи так званої Народної Польщі героїв ніхто не зачіпав. Тадеуш Костюшко й інші залишалися національними героями. В Україні навпаки їх зачищали, незалежно від того, чи вони з ХХ ст. чи з XVII ст., як гетьман Іван Мазепа. Тому процес декомунізації Польщі і повернення історичної правди відбувся швидко. Громадянська війна в Іспанії (1936—1939 рр.). Конфлікт між Другою Іспанською республікою (республіканці, лоялісти) й іспанською військово-націоналістичною диктатурою під проводом генерала Франсиско Франко. До певної міри іспанську ситуацію можна порівняти з українською. Однак в Іспанії була війна між іспанцями — внутрішня. А в Україні була війна визвольного руху з різними окупантами, зокрема, радянськими. Це протистояння було найдовшим. Іспанці змогли примирити націю пам’ятниками, де були поховані і республіканці, і “франкісти”. На монументах було написано “Тут лежить Іспанія”. Однак у нас часто говорять про людей, які не асоціюються з Україною. Ми зможемо об’єднати українців Сходу і Заходу, якщо будуть поставлені пам’ятники на могилах і повстанців, і червоноармійців з написом “Тут лежить Україна”. Прибалтійські республіки СРСР (1940-1990 рр.). 1946 року розпочалась партизанська війна проти “совєтизації” Литви, що тривала до 1956 року. На території Латвії у 40-50-х роках воювали “лісові брати”. Діяв національно-визвольний рух і в Естонії. Країни Прибалтики теж менше постраждали від окупаційного режиму, але ситуація є доволі схожою. Адже з одного боку були люди, які боролись за незалежність, з іншого — радянські герої, які сприяли поневоленню своїх країн. Важливим є момент соціального характеру. Для того, щоб не дискримінувати ветеранів Другої світової війни, щоб не поширювати додаткового соціального напруження у цих країнах паралельно існують два статуси ветеранів. Зберегли статус ветеранів Великої вітчизняної війни і учасників національно-визвольного руху. Обидві категорії вшановуються державою, отримують певні соціальні пільги і немає жодного протиставлення. В Україні варто було б зробити так само. В Україні продовжує існувати радянська модель історичної пам’яті. Вона не просто доживає своїх днів, а її підтримує теперішня влада. Ця модель має свій пантеон героїв, який відрізняється від власне українського. Радянські герої здебільшого боролися проти української незалежності. Встановлювали владу, яка винищувала нашу націю. Існує конфлікт пам’ятей різних частин України. Радянська пам’ять не є пам’яттю Східної України, а є саме радянською. І Схід, і Центр, і Південь, і Північ, і Захід України мають серед героїв людей, які можуть бути героями для всієї країни. Завдання істориків підняти ці імена.
Володимир В’ятрович, екс-директор архіву СБУ, голова Вченої ради у Центрі Досліджень Визвольного Руху, член Наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”
Джерело Gazeta.ua
Додано 7.06.2012
