Автор — Володимир В’ятрович
Реєстрацію чергового законопроекту «Про люстрацію» у Верховній Раді інакше, ніж політичним піаром, не назвеш. У країнах Центральної Європи люстрація передбачала ґрунтовну роботу із вивчення та засудження злочинів комунізму, серйозне опрацювання архівів комуністичних спецслужб.
Про оприлюднення прізвищ агентів говорили в Україні з 1991 року, але серйозно цим ніхто не переймався. Крім балачок, особливо перед виборами, інших наслідків не було: нескладно внести законопроект, знаючи, що він не має шансів бути ухваленим. Коли ж була можливість, ті самі «помаранчеві» непомітно відмовилися від розгляду питання люстрації.
Аби люстрація, у класичному розумінні (виявлення людей, котрі співпрацювали з комуністичними спецслужбами), була успішною, суспільство має усвідомити, що комуністичний режим – це зло. Усвідомити масштаби, суть і зміст злочинів. Лише після того можна вийти на осуд конкретних виконавців негідних справ і заборону займати державні посади. На жаль, у межах цілої країни ще не вдалося реалізувати бодай першого етапу. Тема з викриттям злочинів КДБ чимось нагадує історію з українською національною ідеєю, яку на практиці не втілювали, потім заявивши, що вона, мовляв, не спрацювала.
Люстрація, скажімо, у Польщі стала можливою, адже там лишилася маса документів спецслужб. Натомість у нас викриття комуністичних агентів під сумнівом: більшість документів останніх років діяльності спецслужби знищені або вивезені з території України. Наприклад, документи 5-го управління КДБ (яке займалося боротьбою з ідеологічними диверсіями, а по суті – з дисидентами й інакодумством) знищені всі. Збереглися хіба що більш загальні матеріали, де згадано ті чи інші операції й аспекти діяльності цього управління. А от найціннішого – фондів 5-го управління – нема. Прізвища агентів, резидентів або позаштатних працівників КДБ майже невідомі, хоча частину з них відновити можна було б. Але лише частину. Тож і з’являється дилема, що постала свого часу і в Центральній Європі: чи можна робити юридичні висновки, базуючись на неповній інформації?
Не певен, чи вдалося б однозначно довести співпрацю з КДБ бодай кількох десятків «підозрілих» українських високопосадовців. За 21 рік незалежності чимало з них про це вже «подбали», знищивши таку інформацію, частину ж документів просто вивезено з України і за їх допомогою донині чинять вплив на теперішніх політиків. Як на мене, у «люстраційній справі» не менш важливою за архіви є політична воля, котра нарешті уможливила б збір потрібних фактів і їх аналіз.
Утім сьогодні для України важливо насамперед зупинити спроби замовчати імена жертв, коли історикам починають відмовляти у праві встановити постраждалих від комуністичних репресій начебто через «конфіденційність інформації». Тобто в час, коли політики піаряться на внесенні безперспективних і непідготовлених законопроектів про люстрацію, ми можемо опинитися в ситуації, коли іншими законами вони ж допустять заборону згадувати (а відтак знати і вшановувати) поіменно тих, хто загинув від терору спецслужб.
