Примирення щодо Волинської трагедії можливе через усвідомлення причин, що до неї призвели, вважає історик Іван Патриляк. «Саме вибачення – пустий звук, якщо не проаналізовані причини», – сказав дослідник. Треба зрозуміти, чому так сталося, й зробити так, щоб такого більше ніколи не могло бути, вважає дослідник.
Ведуча Ірина Штогрін: Як примиритися, вшановуючи пам’ять жертв? Як правду про Волинську трагедію використати для примирення? Прошу допомогти знайти відповідь на ці запитання історика, дослідника історії Української повстанської армії, доцента кафедри новітньої історії Київського національного університету ім. Т. Шевченка, гостя нашого прямого ефіру Івана Патриляка. Доброго вечора.
Іван Патриляк: Доброго здоров’я.
Ведуча: Пане Патриляк, ви виступали на багатьох конференціях, і цю тему обов’язково обговорюють історики, коли збираються і польські, і українські разом. Ця тема надзвичайно болюча. Чи дозволяють архівні джерела вибудувати основні моменти того, як це почалося, і все-таки показати, як це було насправді.
Іван Патриляк: Бачите, будь-якому історику завжди джерел мало. Що таке є джерела? Джерела для історика — це певною мірою як продукти для кухаря, а кожен історик чи кухар зварить із них те, що йому захочеться, оскільки кожен історик інтерпретує джерела так, як йому захочеться відповідно до його певних вподобань і т. д.
Ведуча: Тоді ваша версія.
Іван Патриляк: І жодного нейтрального історика не буває на світі. Тому я скажу таким чином: якщо говорити про реконструкцію подій, то очевидно, що ми в загальних рисах можемо її реконструювати. Достеменно, до найглибших деталей — очевидно, цього не вдастьсязробити ніколи. Я в цьому переконаний. Як говорять, що на Страшному судінавіть ніхто не скаже наколи про неї правди.
Ведуча: Тим більше, якщо йдеться про етнічний конфлікт.
Іван Патриляк: А тим більше, якщо врахувати, що правда в кожного своя. Але тому, що істина одна, вона належить Богові, а правда в кожного своя. І тут є величезна проблема — як розвести, як змиритися певною мірою з існуванням у кожного своєї правди? Тому що зараз, якщо подивитися, скажімо, на політику, то йде спроба накидання один одному своєї правди. А нам треба визначитися в тому, що так чи інакше, є такі моменти в історії, коли в кожного народу залишається своя правда.
Ведуча: Але це не означає, що ми маємо бути ворогами, правда?
Іван Патриляк: Не означає. І тут, до речі, важливий нюанс: якщо подивитися, скажімо, на позицію українських інтелектуалів, українських церковних діячів, багатьох українських політиків, то позиція така, що не потрібно брати в майбутнє отой тягар минулого, не потрібно докопуватися, хто перший кого вбив, бо ми дійдемо до IXчи X століття, коли почалася документалізація українсько-польських чи русько-польських, називайте як хочете, стосунків, а потрібно будувати майбутнє на тих стосунках, які зараз склалися протягом тих останніх двадцяти гарних років. На жаль, у польському політикумі ми спостерігаємо дещо іншу тенденцію. І ця тенденція вказує ось на що: з року в рік у Польщі ця проблема стає все більш медійно розкрученоюіз прицілом на те, щоб переконати польське суспільство і світове співтовариство в тому, що над поляками на землях спільного проживання, де населеннябуломало не «п’ятдесят на п’ятдесят», українцями було вчинено геноцид, поляків вигнали.І це робиться, на мою думку, з прицілом на майбутнє, що колись може скластись така геополітична ситуація, коли ці землі можна буде повернути назад до складу Польщі, і підставою для цього стане твердження про насильне знищення українцями поляків.
Ведуча: Я думаю, що і в нашому середовищі знайдуться такі люди, які мають абсолютно протилежний такий приціл, але з іншим боком, і говорять про те, що десь на території Польщі є землі, які по суті є українськими, і згадують те, що було, але давайте знайдемо ті позиції, тих людей і тих персоналій, які вибудовують таку модель, яка дозволяє Україні і Польщі жити в дружбі і мирі. Скажімо, українські інтелектуали, зокрема Мирослав Попович, людина відома, професор, філософ, не раз говорив про те, що він вибачається. Хоча він не причетний до цього, він просить вибачення у поляків за те,що відбулося. Він каже, що це було страшне, але так само він вшановує і пам’ять українців, які загинули. Це є нормальний підхід, погодьтеся.
Іван Патриляк: І так, і ні. Чому? Саме́ вибачення є порожнім звуком. Воно нічого не варте без аналізу речей. Будь-яке вибачення набуває сенсу, якщо проаналізовані причини, якщо знайдені причини цього конфлікту і якщо є певне бажання розібратися, чому так сталося, не повторювати більше помилок. Тільки тоді вибачення має сенс. А вибачатися «вибачте, вибачте», якщо я сказав «вибачте», а потім зробив те саме, то це вибачення не має ніякого смислу.
Ведуча: Тому я вас прошу все ж коротко, наскільки це можливо, позначити основні віхи історичні, можливо, для тих, хто нічого не знає про це, того, що ми називаємо Волинською трагедією.
Іван Патриляк: Знову ж таки, ми доходимо до певної проблеми, що виділяємо цю подію на Волині, ідемо у хвості польської історіографії, яка виокремила цю подію. Хоча насправді треба говорити про набагато ширший українсько-польський конфлікт, який наклався на період Другої світової війни і перші повоєнні роки. Ідеться про те, що фактично насильницькі спалахи конфлікту розпочалисяз 1939 року. До 1939 року цей конфлікт був в інкубаційній формі, як би сказали лікарі. Тобто він існував, з одного боку існувала сильна польська сторона, сильна польська держава, яка гнітила українське населення. Щось таке, як апартеїд у Південній Африці, приблизно відбувалося на території Західної України. Польська держава зникла, і цей чинник, який стримував конфлікт від гарячої точки в холодній точці замерзання, вилився наверх. І в німецькій,і в радянській сферах окупації Польщі певною мірою толерувалося українське населення. Чому? Тому що ні німці, ні совєти не могли спиратися на поляків, бо вони щойно їхню державу розгромили. Совєти спиралися на українців і євреїв, німці значною мірою толерували українців на тих територіях, де українці проживали у німецькій сфері окупації. Поляки це розцінювали вже як злочин українських громадян проти польської держави. І в майбутньому завжди педалювалась думка, що коли Польща буде відбудована, українці мають бути депортовані. Така думка проводилася ще до війни. Відомі були плани польського генштабу про можливу депортацію українців ще з 1938 року,депортацію на захід Польщі, розселення між німцями і т.д. Але тепер вона ставала все більш конкретною, все більш чіткою. Коли справа доходила ближче до 1943 року…Важливий нюанс: у 1942 році на Люблінщині, Замойщині німецький окупаційний режим, такий Отто Глобоцнік, починає створювати зразкову арійську колонію — виселяють польські села, туди заселяють німців, голландців, а по колу роблять захисне коло з українських сіл, яких теж туди переселяють із Холмщини, Грубешівщини. Польські партизани починають атакувати цю колонію, першими жертвами стають ці українські селяни, яких населили по колу. Тобто відверта провокація. Українські біженці починають тікати від цих ударівчерез Буг на Волинь. Це електризує ситуацію на Волині. Наприкінці 1942 — на початку 1943 року на Волині українці переходять до повстання, фактично формуються перші відділи, а потім загони повстанської армії, на весну 1943 року вони розгортаються, цей рух набуває масового характеру, і вже у квітні — травні 1943 року німецька поліція у повідомленнях називає це масштабним повстанням на Волині. Українська поліція дезертирує з німецької служби в березні місяці майже повністю. До УПА попадає дуже небагато з них, десь до 800 осіб, але дезертирують практично усі. На німецькій службі залишається польська поліція. У червні 1943 року німецькі поліційні жандармерські сили, які очолює спочатку генерал Гінслер, а потім генерал фон ден Бах-Залевський, починають великий наступ на УПА (це перша велика німецька акція проти УПА), і до неї активно залучають польську поліцію, як ту, що була місцева, так і перекинуту з Генеральноїгубернії, з Варшави, так звану гранатову поліцію. Ця поліція разом з німецькою жандармерію знищує бази УПА, ті села, які були базами УПА. У відповідь починаються контрудари УПА по польських селах. Потім, у кінці червня, ідуть переговори між польською так званоюДелегатурою жонду і керівництвом ОУН(б) на Волині, дещо заминаються оціречі. Але, врешті-решт, переговорників із польської сторони знаходять убитими. Поляки звинувачують у цьомуукраїнців, а ті кажуть, що їх убили польські аковці, які мали тертя з Делегатурою жонду, тобто військове крило і цивільне, які хотіли ці переговори відкинути. Більше того, десь 10 липня Служба безпеки ОУН здобуває документи польської Армії Крайової, з яких випливає, що АК під час операції «Буря» (це захоплення Львова) збирається прочистити так звані коридори із Люблінщини до Львова, через Перемишль на Львів, тобто знищити в цих коридорах, які мають підтримуватись з польських сіл, українські села. І тоді починається ескалація конфлікту. Починаються все частіші напади на польські села, які були самооборонним базами. Тут цікавий нюанс: на ті польські села, де не було радянських партизанів, польських партизанів або польських поліцейських сил чи польських самооборонних пляцувок, напади фактично не фіксуються. Тобто напади фіксуються там, де були якісь озброєння поляків. І українська сторона їх трактувала як… якщо навіть був мінімальний спротив, хтось один вистрілив із вікна — це вже трактувалося як спротив, і село тоді знищувалося. Ну і дальше маховик цей розкрутився, і потім це перекинулося на Галичину, знову повернулося на територію так званогоЗакерзоння, на етнічні українськітериторії, які після війни опинилися в Польщі, і тривало фактично аж до розділення поляків і українців унаслідок насильного переселення.
Ведуча: Я дякую від імені усіх, хто слухає програму «Ми разом», Івану Патриляку за цю коротку коротку версію цих страшних, трагічних подій. Кожен має свою думку, яку виніс із того, що, можливо, переказувала родина, або із того, що десь почув чи дізнався.
Іван Патриляк: Воювали з тими, хто радикально виступав і заперечував ідею української державності. Були німці — вони заперечували цю ідею — воювали з німцями.Прийшли совєти — воювали з совєтами. Поляки, тут же ж ця польська меншина не просто була, вона була радикально проти, хотіла, будучи меншиною, жити в польській державі, на тій території, де вона була меншиною. Відповідно били польську меншину. Були українці, які не хотіли української держави,— вбивали й українців. Тобто йшла визвольна боротьба за державу. Як і вся визвольна боротьба, вона була кривавою і безкомпромісною. Так само, як під час війни в Алжирі: хіба алжирці не вбивали алжирців, які підтримували Францію? Вбивали.Вбивали французьких колоністів, які там по 120—150—200 років жили в Алжирі. Те саме було в інших країнах Африки, Азії. Тобто це була велика антиколоніальна визвольна війна, і так само було при Хмельницькому, так само було в усі часи і так буде, на жаль, завжди. Така логіка історії.
Ведуча: Заперечую думку історика, який сприймає історію через факти, і через це заперечую як людина, яка живе в цьому світі і хотіла би його бачити цивілізованим. Поділяю думку Любомира Гузара, який сказав, що кров має групу, але вона не має ні расової, ні етнічної приналежності. І де б вона не проливалася — це дуже погано.
Іван Патриляк: Я не кажу, що це добре, я кажу, що такий є світ. І, скажімо, Балканські події показали, що він зовсім не змінився після Другої світової війни.
Ведуча: Дуже хочеться, щоб цей світ змінювався прямо зараз, це залежить від того, як ми будемо до цього ставитися.
Іван Патриляк: Ви оптиміст, а я песиміст, а я гарно поінформований оптиміст.
Ведуча: Пане Патриляк, чи достатньо українські історики зробили для того, щоби внести свій внесок у історичну правду?
Іван Патриляк: Як і у випадку із джерелами, я скажу, що історик не може зробити достатньо. Це процес нескінченний. Історія така річ, що її можна досліджувати тисячу років, і все одно завершити цей процес неможливо.
Ведуча: Цього року було б добре зустрітисяукраїнським і польським історикам.
Іван Патриляк: Я скажу так: польські історики дослідили набагато більше, бо вони мали значно більшу підтримку з боку держави. Там існує програма, тут це значною мірою аматорство.
Джерело – Радіо Свобода
Додано 12.04.2013
