На мою думку, початком війни з Польщею можна вважати перші збройні зіткнення, які почались влітку 1942 р. на Холмщині – чого, до речі, вперто не хоче помічати мій польський колега Ґжеґож Мотика. А польські історіографічні терміни щодо цих подій легко розбиваються об рішення міжнародної Гаазької конференції 1907 р.
Про це 17 червня на круглому столі у Львівській обласній раді, присвяченому 70-річчю Волинської війни, розповів історик, голова вченої ради Центру дослідження визвольного руху Володимир В’ятрович.
Історик Ґжеґож Мотика досі вважає, що будь-яка інформація про акції 1942 р. на території Холмщини є лише міфом, попри те, що опубліковано вже кілька десятків документів, які розповідають про це. Володимир В’ятрович переконаний, що архівних матеріалів на підтвердження цього буде знайдено ще чимало.
Завершальним акордом цієї війни, на думку українського історика, слід вважати операцію «Вісла», яка закінчилась у 1947 р. Після цього будь-які збройні зіткнення між українцями та поляками вже припинились.
Переходячи до безпосереднього визначення терміну «польсько-українська війна», Володимир В’ятрович зазначив, що не всі історики сприймають саме таке означення конфлікту між поляками та українцями в часи Другої світової війни. Посилаються на те, що у той час не було ніякої української та польської держави.
В польській історіографії щодо цих подій, зазвичай, використовують терміни «винищення», «екстермінація», «етнічна чистка» і тепер найбільше – «геноцид». Всі ці терміни представляють жертвою лише польську сторону. Активні ж дії польського підпілля по знищенню українців вважаються «вимушеними акціями» на українську агресію. Дійшло навіть до такого абсурду, як «попереджувальні відплатні акції».
«Тим часом, як свідчать польські, українські та радянські документи, поляки проявляли, як мінімум, не менше ініціативи у протистоянні з українцями. Обидві сторони проводили як наступальні, так і захисні дії. Іноді їхні зіткнення перетворювались у тривалі фронтові бої, як це було, до прикладу, навесні 1944 р. на території Холмщини. Головною метою обох сторін у цьому протистоянні було встановлення власного контролю над спірними територіями. Для цього проводились напади на населені пункти, іноді знищувалось цивільне населення, яке вважалось можливою перешкодою для реалізації цих завдань», – зазначив історик.
Щодо юридичного визначення сторони, яка воювала, історик радить посилатись на міжнародну Гаазьку конвенцію 1907 р.
«Вояки обох формацій у своїх діях користувались політичними програмами, у них існувала чітка військова ієрархія, командування, солдати використовували спеціальні ознаки, які відрізняли їх від цивільного населення, і відверто носили зброю. Саме ці ознаки дають нам можливість характеризувати їх як комбатантів, як учасників війни. Окрім цих формацій, у війні брали участь і ті, хто, за міжнародним законодавством, не може вважатись армією, а саме – цивільне населення.
Незважаючи на те, що його сьогодні, здебільшого, представляють лише як жертву цього конфлікту, – іноді пересічні поляки та українці виступали саме ініціаторами та учасниками атак на протилежну сторону. І саме ця зазначена особливість надала Другій польсько-українській війні особливого характеру і створювала додаткові можливості, щоб під час цієї війни обидві сторони чинили воєнні злочини», – наголосив Володимир В’ятрович.
Джерело: ZIK.ua
Додано 18.06.2013
