…Танки в’їхали до Львова вулицею Личакiвською. Позаду них рухалася колона представникiв радянської адмiнiстрацiї, якi невдовзi обiйняли всi керiвнi посади в регiонi.
“Наступ на Львiв був доволi специфiчним, подекуди навiть курйозним, — каже Iгор Дерев’яний, iсторик, спiвробiтник Центру дослiджень нацiонально-визвольного руху. — Рухались вiд Збруча до Львова досить повiльно. Рiчку Збруч перейшли 17 вересня, а пiд Львiв пiдiйшли щойно вночi 19-го. Документи того перiоду свiдчать, що вiйська рухались незорганiзовано,
вiйськовi часто перешкоджали в русi однi одним, створювали затори, плутались з маршрутом”.
…19 вересня вночi радянськi частини пiдiйшли пiд Львiв — близько 600 солдатiв 5-ї кавалерiйської дивiзiї та 30 легких танкiв.
“У Львовi вже точилися бої, — каже Iгор Дерев’яний. — I тут знову стався цiкавий момент. Коли частина радянських вiйськ уже наближалась, то нiмцi подумали, що до Львова рухаються поляки, бо мали iнформацiю про те, що мав пiдiйти до мiста невеликий танковий загiн противника.
У полякiв розпiзнавальним знаком було свiтло лiхтарiв, а от радянськi танки сигналiзували червоними прапорцями. Розiбратись, хто наступає — противники чи союзники нелегко, бо була нiч. Тож, нiмцi, на той час союзники “совєтiв”, не помiтивши червоного прапорця, розпочали обстрiл “своїх”. Вiдбулася сутичка, i “червонi” втратили кiлька танкiв, поки
порозумiлися iз “союзниками”.
Уже 20 вересня нiмцi покинули Львiв, а 22-го мiсто здали радянським вiйськам. “Цього дня вiдбувся урочистий парад, — каже iсторик. — Вiдомий факт — мiсто вiтало “червоних”. Чимало євреїв вийшли зустрiчати “визволителiв”, було й багато українцiв. Зрештою, це не дивно. Тут велась радянська пропаганда, i люди вважали, що до Львова прийшли українцi”.
Львiв’яни виглядали з вiкон та вiтали радянських солдатiв червоними та бiлими прапорами — розрiзаними навпiл стягами
Польщi. Однак радiсть дуже скоро змiнив страх. Червонорамiйцi почали грабунки, розбiй, виселення львiв’ян.
“Пiсля помпезного входу до Львова радянська влада стала розгортати свою каральну систему, — зазначає Володимир В’ятрович, iсторик. — Уже 23 вересня вiйськовики захопили всi польськi архiви, у яких була iнформацiя про нацiонально свiдомих людей, противникiв польської влади, якi могли протистояти i “червоним”. Також ще перед приходом до Львова була зiбрана вся iнформацiя про мiсцеву iнтелiгенцiю та урядовцiв — це був список людей, яких насамперед мали заарештувати. Тож уже дуже скоро життя Львова стало цiлковито пiдконтрольне НКВД”.
За словами iсторикiв, командувачi радянського вiйська прийшли до Львова зi скромними валiзками, на все готове — в облаштованi помешкання львiв’ян, яких виганяли, а натомiсть заселяли своїх.
“Тодi казали, що НКВД слiд читати, як “не знати коли вернусь додому, — додає Iгор Дерев’яний. — У тi роки люди просто
зникали безслiдно, про них нiчого не знали нi рiднi, нi знайомi…”
До слова, номiнально владу у Львовi обирали на Нацiональних зборах в жовтнi. Однак реально всi керiвнi пости радянськi “визволителi” захопили вже 22 — 23 вересня, як тiльки прийшли. Саме голосування вiдбувалось пiд пильним оком радянських солдатiв. А серед депутатiв бiльшiсть становили неосвiченi робiтники, селяни та бiдняки — аполiтичнi люди, якими легко керувати.
Додано 27.09.2013
