Лучанин Ігор Кулик віднедавна очолює Галузевий державний архів Служби безпеки України – структуру, яка зберігає величезний пласт важливих документів, значна частина яких досі лишається невивченою. За президентства Віктора Ющенка СБУ взялася за розсекречення архівних матеріалів радянської епохи. Та з приходом до влади Віктора Януковича все кардинально змінилося – науковцям і дослідникам історії створювали низку перешкод, аби не дозволити проливати світло на «білі плями» української історії. Як тепер працюватиме держархів СБУ, ми розпитали у нового керівника.

– Пане Ігоре, що сьогодні являє собою архів СБУ? 

– Це цілий пласт документів і справ, у яких відображена доля конкретної людини, цілого українського народу від 1918 року і останніх днів Радянського союзу. Там є історія і людини, і держави. Архів створено 1 квітня 1994 року на базі архівних фондів органів державної безпеки УРСР та України. Матеріалів справді дуже багато. Це кілька поверхів будинку і ще більший масив документів зберігається у регіонах. Щоб уявити обсяг, то якщо всі ці справи поставити одну до одної, то, мабуть, це зайняло б один великий житловий будинок.

– Які найважливіші для історії матеріали зберігаються у фондах архіву?

– Документи є різні. Найбільші фонди містять кримінальні справи на людей, засуджених за політичними мотивами, частину з яких потім було реабілітовано. Це документування, листування КДБ УРСР з партійними органами, вищим керівництвом КДБ у Москві. Це різні справи на відомих діячів, письменників, повстанців, священиків. Також тут зберігаються особові справи колишніх співробітників НКВС. Є й колекція друкованих видань НКВС, які стосуються ОУН та УПА.

– Але величезна кількість матеріалів досі невивчена, а винні в цьому ті, хто в різні часи був при владі. Можна сподіватися, що нині ситуація почне змінюватися?

– Я у це вірю. Власне наші завдання – це формування національного архівного фонду, тобто всіх цінних і цікавих для історії архівних документів, збереження, облік цих документів. Ну і, звісно, надання доступу дослідникам, читачам, родичам до всіх тих справ, які зберігаються в архіві. До слова, при архіві діє науковий відділ, який проводить наукову розробку фондів архіву. І за результатами видає книжки.

– Як нова влада змінюватиме роботу архіву СБУ?

– Є дві речі, які, я сподіваюся, нам вдасться забезпечити. По-перше – максимально широкий доступ усім, від родичів до науковців, до документів, які зберігаються в архіві.  А це, своєю чергою, дасть можливість усім зацікавленим досліджувати історію і відкривати українцям очі на таємниці, які ховають в собі фонди архіву. По-друге, ми плануємо вивести архіви періоду 1918-1991 років з-під підпорядкування архівів сучасних спецслужб і правоохоронних органів (а це Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ, Служба зовнішньої розвідки), зосередити ці документи в окремому державному галузевому архіві, який в ідеалі підпорядковуватиметься Українському інституту національної пам’яті. Такі напрацювання були ще у 2006 році, коли створювався цей інститут, але тоді це не було реалізовано. З цією метою зараз розробляється нове законодавство про режим доступу до архівів комуністичної карально-репресивної системи.

– Чому протягом останніх років СБУ чинило перешкоди в доступі до матеріалів архіву?

– Такі перепони створювало попереднє керівництво держави, починаючи від Президента. Це накладало відбиток на роботу всіх спецслужб, які за попередньої влади, по суті, повторювали практику радянських спецслужб – залякування, погрози, навіть вбивства в останні дні революційних подій. Владі невигідно було показувати правду, бо на основі цього дуже легко провести паралелі й показати, що радянський тоталітаризм насправді триває, він просто змінив обличчя, але засоби й методи діяльності лишаються схожими.

– І в особі тепер уже колишньої влади, і в особі «дружньої» сусідньої держави…

– Саме так. Ситуація повторюється. І наше завдання – аби це не повторювалося. Тому цей архів має бути в одному місці, не розпорошений. Щоб був максимальний доступ і не створювали перепон в доступі до фактів, які свідчать про злочини проти прав людини, вчинені владою. Іноді цілком дрібних перепон на зразок, що це режимний об’єкт, що ви не маєте права прийти, принести ноутбук, скопіювати щось.

– А саме так і відбувалося?

– Починаючи від бажання не дати інформацію до створення якихось суто механічних перешкод, приводів для відмови чи затягування з видачею запитуваного документу. Надання інформації розтягувалося на роки або ж, скажімо, видавалося не більш як два томи раз на місяць чи квартал. Встановлювалися якісь неписані правила. Бувало й таке, що посилалися на те, що десь наявна конфіденційна інформація, при цьому не надавали цілий документ. Якщо мета не допустити заявника, то методів перешкодити отримати інформацію є безліч. Головне – саме таких, які не порушували б законодавство.

– То виходить, що законодавство вкрай недосконале?

– Насправді це далеко не найбільша проблема. Так, законодавство треба врегульовувати і вдосконалювати, але навіть наявне чинне законодавство дозволяє науковцям і дослідникам вільно відвідувати архів, працювати з історичними документами, які їх цікавлять. Тому вся річ у тому, яку установку дає керівництво СБУ на можливість вивчення певних історичних моментів.

– А є документи, доступ до яких заборонений або обмежений для всіх?

– Звичайно, є частина документів, які перебувають під українським грифом «цілком таємно». Навіть для дослідників вони недоступні. Але їхня кількість не така велика – це 226 одиниць зберігання із 200 тисяч, які наразі є у наших фондах. Доступ до них мають лише ті люди, які пов’язані із захистом державної таємниці, мають відповідні повноваження.

– Ігоре, які перші враження від роботи?

– Перше моє враження – кількість звернень надзвичайно зменшилася. Хоча це можна пояснити частково революційними подіями.

– Які документи, які теми і періоди, на твою думку, передусім треба розсекречувати і доносити до суспільства?

– В архіві зараз зберігається дуже багато документів, які не досліджені, які науковці навіть ще не тримали в руках. І які могли би пролити світло на певні сторінки історії України. Якби нам вдалося дослідити всі наявні документи і на основі цього видати збірники документів, науково-популярні статті й книги, то це була б велика справа для держави.

Через невивчення історії на найбільш дражливих темах дуже часто спекулюють політики. Бандера, 9 травня, ОУН-УПА, радянсько-німецька війна. Коли не говорять історики – говорять політики. І от якби це все можна було вивчити й оприлюднити, щоби ми чітко знали, що було і як все відбувалося, тоді у політиків було б значно менше можливостей для спекуляцій. І навіть спокійніше було б самому суспільству, бо й воно своєю чергою не піддавалося б на провокативні дії й заяви політиків.

Розмовляла Ірина КАЧАН, “Хроніки Любарта”

ПЕРСОНА

Ігор Михайлович Кулик народився 1983 року в Луцьку. Закінчив історичний факультет Волинського державного університету імені Лесі Українки. Брав активну участь у громадському житті міста. У 2005-2009 роках працював на посаді начальника відділу у справах молоді та спорту Луцької районної державної адміністрації. У травні 2009 року обійняв посаду начальника відділу Департаменту архівного забезпечення Служби безпеки України, де працював до червня 2010 року. З липня 2011 року – експерт з доступу до архівів Центру досліджень визвольного руху (Київ). Був одним з координаторів проекту «Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять», у рамках якого став співавтором довідника «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів» (2012). 14 березня 2014 року призначений на посаду начальника Галузевого державного архіву Служби безпеки України.

Додано 27.03.2014