5 травня 2014 р. з 12.15 до 14.00 у прес-центрі Українського національного інформаційного агентства Укрінформ (в Інформаційно-аналітичному центрі «Єдина країна» на 2 поверсі) відбулося засідання круглого столу на тему: «Ціна Перемоги: вклад українців у розгром нацизму». Організаторами заходу стали Український інститут національної пам’яті та Інститут історії НАН України.

Учасниками заходу були:

Олександр Лисенко – доктор історичних наук, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України;

Юрій Шаповал – доктор історичних наук, завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, керівник Центру історичної політології;

Володимир В’ятрович – кандидат історичних наук, директор Українського інституту національної пам’яті, старший науковий співробітник Національного університету “Києво-Могилянська академія”;

Ростислав Пилявець – кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник УІНП;

Ярослав Антонюк – кандидат історичних наук, науковий співробітник УІНП.

У вступному слові Володимир В’ятрович наголосив на тому, що питання про внесок українців у розгром нацизму на сьогодні є вкрай важливим та актуальним. Він зауважив, що українському суспільству і особливо молодому поколінню слід пам’ятати про те, скільки українців брали участь в боротьбі з нацизмом. Це набуває особливої важливості у зв’язку з заявами Президента Російської Федерації В. Путіна про те, що росіяни розгромили би німців і без участі українців. Український інститут національної пам’яті намагатиметься вшановувати пам’ять всіх українців, які загинули в роки Другої світової війни.

Олександр Лисенко у своєму виступі розповів про кількісні втрати населення України в роки Другої світової війни. За його словами, точний підрахунок втрат українців у період 1939-1945 рр. вести вкрай складно через те, що частина документів до сьогодні не збереглася. Крім того, чимало унікальних історичних матеріалів (в т.ч. списки солдатів Червоної армії) досі зберігається виключно у московських архівах, які на сьогодні малодоступні для українських істориків. Все це не дозволяє зробити остаточні підрахунки, є лише можливість за допомогою різних наукових методів приблизно підрахувати кількісні втрати населення України у 1939-45 рр. Відомо, що населення України в 1940 р. складало понад 41 млн. 200 тис. чол, а за підрахунками 1945 р. в Україні проживали лише 27-28 млн. чол. Таким чином, за час війни безповоротні та демографічні втрати склали понад 13 млн. чол. З них щонайменше 3-4 млн. чол. загинули в радях Червоної армії, а більшість загиблих – це представники мирного населення. Частина з них були вбиті німцями, частина загинула під час бойових дій. Не слід забувати також про розстріляних, арештованих та депортованих громадян внаслідок переслідувань з боку НКВД, а також про тих осіб, які виїхали жити за кордон. Також слід пам’ятати, що питання про втрати населення СССР в роки війни досі є дискусійним: в 1960-ті рр. називалася цифра у 20 млн. чол., згодом вона збільшилася до 27 млн. чол., деякі сучасні московські історики оперують цифрою в 32 млн. чол., і питання про це досі не вирішено через брак достовірних документальних джерел.

О.Лисенко розповів, що загальноукраїнський проект „Книга пам’яті”, який передбачав збір інформації про загиблих роки Другої світової війни та її опрацювання, на жаль, в останні роки був штучно припинений попередньою владою. Все це не дало можливості історикам системно дослідити збережені архівні документи та укласти максимально повний список полеглих українців. До сьогодні ще не опрацьовані деякі масиви документальних джерел, які дадуть змогу уточнити цифрові дані про загиблих. Наприклад, лише зараз дослідники Другої світової війни активно опрацьовують т.зв. „похоронки”, які раніше зберігалися в архівах і не були так як слід вивчені. Завдяки цьому протягом 2-3 останніх років вдалося відшукати точну інформацію про щонаменше 300 загиблих солдатів і повідомити ці дані їх родичам, які раніше зверталися із запитами до органів влади. О.Лисенко зауважив, що досі невідомі прізвища щонайменше 3 млн. українців, які загинули або пропали без вісті в роки війни. Між тим в інших країнах вважається справою честі відшукати інформацію про всіх своїх полеглих солдатів і громадян. Така робота після завершення Другої світової війни ведеться безперервно, десятиліттями, за допомогою спеціально створених комісій.

На думку О.Лисенка, демографічні зміни в Україні внаслідок Другої світової війни були дуже значні. У 1939-45 рр. це стосувалося не лише українців, адже було знищено або депортовано немало поляків, німців, кримських татар, суттєво змінився національний склад населення у містах або і цілих районах, областях. Під час Голокосту масово гинули євреї – мешканці України, що спричинило суттєве зменшення єврейського населення в Україні. Досі маловивченим є питання про те, скільки ж євреїв загинуло в Україні в роки війни.

На думку О.Лисенка, в Україні повинна існувати державна програма вивчення історії Другої світової війни, яка має на належному рівні фінансуватися державою. Результати її виконання мають регулярно оприлюднюватися через засоби масової інформації, телебачення, Інтернет з метою інформування суспільства про вивчення маловідомих сторінок історії України часів Другої світової війни.

Ростислав Пилявець розповів про те, скільки українців служили в Червоній армії і брали участь в Другій світовій війні. За його словами, у 1941 р. в ЧА перебувало чимало українців (орієнтовно 15-20 %, це був другий показник після росіян), але багато з них в 1941-42 рр. загинуло або ж потрапило в полон до німців. Це призвело до зменшення чисельності українців в ЧА. За даними радянської статистики, на початок 1943 р. в ЧА було лише понад 11% українців, але на початку 1944 р., коли ЧА стала витісняти німців з України – вже понад 22 %. Р.Пилявець нагадав, що чимало українців перебували на високих керівних посадах в ЧА (зокрема, керівники фронтів Кирпонос, Черняхівський і інші), отримували за участь в боях численні урядові нагороди, в т.ч. і звання Героїв Радянського Союзу. Доповідач нагадав про найбільш знаних вояків ЧА – українців: Івана Кожедуба, Олексія Береста і інших. Загальні втрати ЧА в роки Другої світової війни сучасні історики оцінюють не менше ніж у 8-9 млн. бійців, з них приблизно 3,5-4 млн. були українцями.

Юрій Шаповал розповів про перебування українців на військовій службі у іноземних арміях в роки Другої світової війни. Він навів відомі на сьогодні статистичні дані про службу українців у польській, американській, канадській, французькій, німецькій арміях. Відомо, що після нападу Німеччини на Польщу у вересні 1939 р. чимало українців воювали в складі польської армії проти німців,і польські історики вже навіть оприлюднили дані про деяких із них. За даними американських істориків, у висадці союзницького десанту в Західній Європі в 1944 р. брали участь до 40.000 американців українського походження, які служили в армії США. Також українці брали участь в боях, які американська армія вела на Тихоокеанському фронті. Канадська армія також мала у своєму складі українців, адже станом на 1941 р. в Канаді проживало не менше 350 тисяч українців. Ю.Шаповал розповів про те, як французи в роки Другої світової війни спочатку з недовірою ставились до українців, але згодом дали дозвіл на формування на своїй території трьох окремих українських військових підрозділів, які брали участь в боях з німцями. Доповідач наголосив на тому, що питання про участь українців в іноземних арміях досі є маловивченим, і потребує подальшого дослідження. Особливу увагу Ю.Шаповал звернув на те, що слід дослідити маловивчені питання про те, скільки українців воювали у німецькій армії (Вермахті). На думку історика, оскільки з тих часів вже пройшло чимало років, то всі важкі питання можна і потрібно ретельно вивчати, тим більше, що більшість учасників подій вже померли.

Володимир В’ятрович у своєму виступі розповів про створення Української повстанської армії і участь її вояків в боях проти німців в період 1943-44 рр. Доповідач наголосив, що це була не фронтова, а партизанська війна, тому втрати у ній були не такими великими, як на інших фронтах Другої світової війни. Згідно з дослідженнями доктора історичних наук Івана Патриляка, партизанська війна, яку вела УПА, була досить схожою на ті партизанські ді, які вели польські, французькі та радянські партизани. Внаслідок дій УПА (засідки, напади на війскові гарнізони в містах і селах, склади, поліцію і т.п.) загинуло понад 10.000 німецьких солдатів, працівників німецької адміністрації і поліції. Перший офіційно задокументований напад відділів УПА на німців відбувся 20 січня 1943 р. на Волині. Подібні бої тривали весь 1943 р. і продовжились в 1944 р., аж до повного вигнання німців з України.

Ярослав Антонюк детальніше розповів про бої відділів УПА на Волині і в Галичині проти німців в 1943-44 рр. Він наголосив на тому, що в УПА перебували не лише мешканці Західної України, але й українці з Наддніпрянщини, колишні солдати Червоної армії, польскої армії, євреї і інші. Тому УПА також зробила внесок у розгром нацистської Німеччини, про що свідчать вцілілі німецькі документи, де чимало місця присвячено діяльності українських підпільників.

Після виступів були запитання із залу до доповідачів. Одне з питань стосувалася того, у якому форматі буде відзначатися 9 травня в цьому році, і чи треба робити зміни у сценаріях його відзначення. Доповідачі надали свої коментарі і зійшлися на тому, що в день 9 травня не слід проводити гучні військові паради та пишні святкування, а звернути більше уваги на вшанування пам’яті полеглих солдатів, за прикладом того, як це робиться у Європі. Присутнім було звернуто увагу на те, що в СССР День Перемоги перетворився на дуже заідеологізоване свято, фактично за допомогою парадів та агітаційних плакатів і видань пропагувалася військова міць держави, яка прагнула, щоб її всі в світі боялись (хоча історія свят пройшла певну еволюцію – сам день 9 травня став вихідним лише в 1965 р.). Саме ця традиція зараз отримала продовження в сучасній Російській Федерації. Також прозвучала думка про необхідність відзначати в подальшому закінчення Другої світової війни в Європі в день підписання Акту капітуляції Німеччини, тобто 8 травня. Наголошувалося на доцільності проведення державних заходів під українськими національними, а не під радянськими прапорами, як це було раніше. На думку учасників круглого столу, вкрай важливо було б також подбати про покращення матеріального становища ветеранів війни.

Окремо постало питання про насильну мобілізацію молодих українців в Червону армію в 1943-44 рр., особливо в Центральній Україні. Більшість з них загинули в перших же боях з німцями, адже не мали навіть мінімального військового досвіду, не були навчені поводитися в бою. Фактично їх використовували як «гарматне м’ясо». О.Лисенко навів приклад того, як в одному з сіл Черкаської області до ЧА було мобілізовано понад 200 чоловіків, які майже всі (за даними «похоронок») загинули в один день. Такі випадки не були поодинокими. Р.Пилявець додав, що часто мобілізованих людей одразу ж гнали в бій з німцями беззбройними, наказуючи здобути зброю у бою, «спокутувати перед Батьківщиною своє перебування на окупованій німцями території». В результаті майже всі ці люди гинули. Прикладом можуть бути величезні втрати Червоної армії, понесені під час форсування Дніпра восени 1943 р., коли німці розстрілювали з кулеметів і бомбардували з літаків погано озброєних і малонавчених новобранців ЧА.

Також було підняте питання про те, скільки українців воювали в польській армії у вересні 1939 р., і чи були серед них ті, які згодом загинули від рук чекістів в Катині. Ю.Шаповал та В. В’ятрович відповіли, що це питання досі є маловивченим. Але цілком очевидно, що українці, які воювали в польскій армії, часто записували себе у документах поляками. У Польщі вже видана досить солідна книга з відомою на сьогодні інформацією про українців, які воювали в польскій армії проти німців в 1939 р., включно з фотографіями. Робота з вивчення цього питання, вочевидь, триватиме і надалі.

Одне з питань, яке задала журналіст газети «Україна молода» Ярослава Музиченко, стосувалося того, що історикам слід активно вивчати не лише події 1941-45 рр., але й події періоду 1939-1941 рр. Адже для українців Друга світова війна фактично почалася ще в березні 1939 р., коли Угорщина окупувала Карпатську Україну, не кажучи вже про зміни, які відбулися восени 1939 р. після приєднання Західної України до СССР. Доповідачі О.Лисенко, Ю.Шаповал та В. В’ятрович наголосили на тому, що період 1939-1941 рр. слід обов’язково ретельно досліджувати, адже з 23 серпня 1939 р. і до 22 червня 1941 р. СССР фактично став союзником Німеччини, що спричинило значні наслідки для долі України і всіх українців. Перші кроки до цього вже зроблені, адже деякі документи періоду 1939-41 рр. вже виявлені в архівах та опубліковані.

Також доповідачам було задане питання про роль і значення діяльності радянських партизанів у Другій світовій війні. О.Лисенко, Р.Пилявець та Ю.Шаповал розповіли, що тривалий час історія партизанського руху також була дуже міфологізована. Її вивченням займалися спеціально створені комісії, і виходило так, що з кожним роком число офіційно визнаних урядом партизанів ставало все більшим. В часи існування СССР вважалося, що в партизанському русі перебувало понад 500.000 чол., однак насправді документи свідчать про завищення таких цифр майже вдвічі. До числа партизанів потрапляли ті люди, які ніколи ними не були, зате проживали на окупованій території і могли підтримувати зв’язок з партизанами, надавати їм матеріальну підтримку. Про свою участь у партизанському русі вони заявляли органам влади тому, що побоювались переслідувань з боку НКВД. Найбільш активним партизанський рух був в 1943 р., коли ЧА почала тіснити німців. Однак порахувати кількість партизанських акцій вкрай важко, адже документи про це нерідко дублюються, а цифри в них бувають перебільшені. Крім того, значну роль в організації партизанського руху відігравали співробітники НКВД, і матеріали про їх діяльність лише зараз починають розсекречуватись та оприлюднюватись. Безсумнівно, що партизанський рух відіграв важливу роль у боротьбі проти німецької окупації в Україні, але його ще слід продовжувати вивчати. Доповідачі рекомендували журналістам звернути увагу на опубліковані нещодавно щоденники комісара партизанського загону Сидора Ковпака – Семена Руднєва, а також на нові наукові видання про діяльність радянських партизанів, які упорядкували історики А.Кентій. В.Лозицкий та О.Гогун.

Один з відвідувачів круглого столу попросив уточнити цифрові дані про кількість загиблих вояків ЧА – українців, та про загальні жертви мирного населення в Україні в 1939-45 рр. На це питання вичерпну відповідь надали О.Лисенко та Р.Пилявець.

В кінці круглого столу Володимир В’ятрович подякував усім присутнім за увагу та запросив брали участь у наступних заходах, які проводитиме Український інститут національної пам’яті.

Автор — Олександр Іщук

Додано 6.05.2014