Автор Олекандр Іщук
7 травня 2014 р. Український інститут національної пам’яті спільно з Міністерством освіти і науки України провели круглий стіл «Друга світова війна в підручниках історії. Аналіз тенденцій та пропозиції». Захід відбувся у Зала засідань колегій Міністерства освіти і науки України (м. Київ, пр. Перемоги, 10).
Метою учасників круглого столу було обговорити питання про те, що шкільна історія, як показує практика, підпорядковується критеріям доцільності виховання підростаючого покоління в дусі лояльності до своєї Батьківщини та патріотизму. Інтелектуали саме за допомогою підручників проектують систему цінностей, яка має стати домінуючою у державі. Тож провідні науковці намагаються розібратися, якими мають бути підручники з історії, зокрема, як має висвітлюватися тема Другої світової війни, так щоб вона єднала, а не роз’єднувала українців.
Планувалося обговорити сучасні тенденції, проблеми та перспективи українських підручників з історії.
Учасниками заходу були:
Полянський Павло, кандидат історичних наук, заступник Міністра освіти і науки України;
Турченко Федір, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету;
Кульчицький Станіслав, доктор історичних наук, професор, заступник директора інституту історії України НАН України;
В’ятрович Володимир, кандидат історичних наук, директор Українського інституту національної пам’яті, старший науковий співробітник Національного університету “Києво-Могилянська академія”;
Пилявець Ростислав, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник УІНП;
Штоквиш Олександр, кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник УІНП;
Антонюк Ярослав, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник УІНП;
Іщук Олександр, кандидат історичних наук, науковий співробітник ЦДВР,
а також інші історики, викладачі, працівники Міністерства, журналісти, всього – понад 40 осіб.
З вступним словом до присутніх звернувся Володимир В’ятрович, який став модератором круглого столу. Він висловив думку про те, що шкільний підручник історії для багатьох громадян України – це, можливо, єдина історична книга, яку вони прочитають в житті. Не дивно, що прочитане формуватиме їх ставлення до своєї країни, її історії, взаємин з іншими державами. Саме тому професійні історики і українська держава повинна приділяти увагу, щоб шкільні історичні підручники були написані зрозумілою мовою, доступно і якісно. Велику важливість в історичних підручниках має максимально неупереджене та об’єктивне висвітлення Другої світової війни.
В’ятрович зауважив, що прикладом ідеологічного впливу на історичні підручники є Росія, де постійно пропагандується культ перемоги російського народу у Великій вітчизняній війні. Між тим, в Україні ситуація в ті роки була іншою: українці в 1939-45 рр. не мали власної держави, і тому вони вимушені були воювати в різних арміях різних держав, причому часто – один проти одного. Отже, в українських історичних підручниках слід висвітлювати досить-таки неспрості питання, що потребують додаткової уваги фахівців.
Також В’ятрович зауважив, що сьогодні на круглому столі зібралися як історики – автори статей, книг і монографій, так і освітяни, в т.ч. викладачі, вчителі, автори підручників. Важливим є те, що присутні також спеціалісти, які одночасно займаються і науковою роботою, і підготовкою підручників. Таким чином, зібрався дуже якісний контингент істориків і освітян.
Доповідач подякував Міністерству освіти і науки України за можливість провести подібний круглий стіл. Також він подякував всім, хто прийшов на нього. Після цього було оголошено регламент заходу – перші вузлові виступи по 15 хвилин, а потім – загальне обговорення: виступи по 5 хвилин, репліки по 1-2 хвилини. Загальний час, відведений для проведення круглого столу, складав 2 години.
***
З першою доповіддю виступив Олександр Штоквиш, який коротко ознайомив присутніх із загальною ситуацією з висвітленням подій Другої світової війни в українських шкільних підручниках, яка склалася на сьогодні. Він наголосив на важливості того, щоб правдиво висвітлювати історичні проблеми в підручниках для молоді. На його думку, саме молодь завжди повинна брати активну участь в розбудові держави, і останні події в Україні в 2013-14 рр. показали, що роль молоді у вирішенні проблем в державі – дуже суттєво зросла. Штоквиш констатував, що саме молодь відіграла вирішальну роль у змінах в Украні в лютому 2014 р.
Далі доповідач проаналізував підручники для 10-11 класу середньої школи. Зауважив, що в останні роки найбільш активно використовувалися підручники під редакцією Ф.Турченка, С.Кульчицького, Ю.Шаповала. На думку Штоквиша, в шкільних підручниках для 10-11 класу доцільно подавати не лише авторський текст, але також і документи або витяги з них. Це дасть змогу дітям старших класів, як майже дорослим, прочитати їх і зробити власні висновки.
Штоквиш констатував, що в історичних підручниках в 2010-13 рр. були внесені суттєві зміни, і це не покращило їх якість. Це відбувалося в часи керування Міністерством освіти і науки України Дмитром Табачником, відповідно до тогочасної політичиної кон’юнктури. Зокрема, у текст розділу про події 1939-45 рр. було додано термін „Велика вітчизняна війна”, хоча раніше весь розділ називався „Друга світова війна”. Вносилися також зміни до параграфу про діяльність українського визвольного руху: було вилучено фотографії Р.Шухевича і інших українських діячів, зате додано фото діячів радянського партизанського руху. Також було змінено акценти в тексті: дописано інформацію про колаборацію українців (зокрема – ОУН і УПА) з німцями.
З наведених вище фактів доповідач зробив висновок, що коли в історію втручається політика – читачі отримують не такий якісний продукт, який мав би бути.
Модератор круглого столу Володимир В’ятрович подякував доповідачеві за те, що він звернув увагу на ці питання. Він висловив сподівання, що в подальшому Міністерство проведе окремі круглі столи щодо змісту і якості підручників, і всі питання будуть обговорені детальніше.
***
Далі слово було надане заступнику міністра освіти і науки України Павлу Полянському. Він розпочав з спостереження, що дотепер чимало людей сприймають історію, як засіб пропаганди тих чи інших політичних поглядів. Про це свідчить також і нещодавна дискусія в Європарламенті про Другу світову війну, між правими та лівими партіями. Також історичні питання не раз бурхливо дискутувалися і в українському парламенті. Доповідач висловив думку про різношерстність національної пам’яті країн Євросоюзу. Саме через це новим членам ЄС іноді досить важко пристосуватись до загальноєвропейських історичних схем. Тому на сьогодні ми є свідками формування нових підходів до висвітлення подій Другої світової війни в підручниках і в Європі, і в Україні.
На думку Полянського, в учбовому процесі важливу роль відіграє обізнаність вчителя, його кваліфікація, світоглядні та політичні орієнтації, вміння донести інформацію своїм учням. Оскільки вчитель викладає історію дітям – він неминуче впливає на них, на формування їх подальшого світогляду.
Полянський зауважив, що зараз вже виникає ціла нова наука – дослідження підручників. Всі країни зіштовхнулися з тим, що потрібно вміти належним чином готувати підручники з історії. Причому у підручниках більшості країн, таких, як США, Англія, Франція, Італія і інші – певною мірою відчувається уславлення і глорифікація своїх воїнів і збройних формувань, а поряд з цим – применшення ролі тих, хто був по інший бік траншей. Полянський схильний вважати, що це неминуче явище: так було і буде завжди.
Доповідач задався питанням: що ми маємо на сьогодні в українських підручниках і навчальних програмах? Він зауважив, що шкільною програмою на вивчення Другої світової війни передбачено 13 навчальних годин: 6 – у курсі всевітньої історії, 6 – в курсі історії України. Полянський висловив думку, що в принципі цього цілком достатньо. За його спостереженнями, нове покоління учнів зовсім по-іншому сприймає війну, ніж люди сташого покоління, і навіть 40-річні. Для молодих історія Другої світової війни – це досить віддалені в часі події, і для них ця інформація звучить приблизно так, як про древні римсько-гальські війни. Полянський вважає, що це також неминуче, бо перед педагогами на сьогодні – новий учень, який в своїй більшості детально історією не цікавиться. В цілому, зауважив доповідач, історична обізнаність молодого покоління є поверховою. Причина цього в тому, що у більшості молодих людей немає такого інтересу до історичних питань, як у людей попереднього покоління, чи 60-70 річних. Та й взагалі люди раніше куди більше цікавились питаннями історії Другої світової війни. Зважаючи на Інтернет, нині у молоді є куди більший вибір, чим цікавитись, ніж 20, 30 чи 40 років назад, коли доступ до інформації був обмежений і використовувалось лише друковані видання.
Полянський короко поінформував присутніх про те, що написано в теперишніх шкільних підручниках. Друга світова війна в цілому – це достатньо ємкий матеріал, і від дітей шкільною програмою вимагається знати багато інформації. За спостереженнями Полянського, в Німеччині від учнів вимагається значно менше. Таким чином, українські діти отримують більше навантаження, ніж діти з Європи – так свідчать опитування і результати зустрічей з іноземними спеціалістами.
Полянський задав запитання: „Що ми хочемо від дітей? Що вони повинні вміти і знати?”. На його думку, основним мають бути такі складові: знати причини, характер і періодизацію Другої світової війни; різні точки зору на ці події; орієнтуватись в історичних картах; знати про діяльність ОУН і УПА. Доповідач зробив висновок, що в цілому автори підручників хочуть, щоб діти вміли і знали дуже багато.
Полянський підняв питання про те, які терміни про Другу світову війну на сьогодні вимагається знати від дітей. „Велика вітчизняна війна” – це термін, який вживають пострадянські країни. Більш вживаним є термін „Друга світова війна”. Важливим є знання що таке Голокост. Україна одна з перших включила інформацію про Голокост в навчальні програми для учнів. Розгляд цієї проблеми дуже виграшний з точки зору морального виховання учнів.
Далі Полянський розглянув питання про висвітлення у підручниках відомих персоналій. Він зауважив, що авторам підручників нерідко робили закиди про „знелюднення української історії”. На його думку, політичним портретам слід приділяти достатньо багато уваги: дитина має бути обізнана з головними персоналіями, хоча, звісно, всіх відомих діячів в підручник ніяк не внесеш.
В кінці виступу Полянський запропнував обговорити – чи варто щось змінювати у підручниках, і якщо змінювати – то що саме? Він зауважив, що зараз є надруковані підручники, які потребують змін. Але для вчителя завжди погано, коли Міністерство присилає нову навчальну програму, а підручники – старі. На думку Полянського, в перспективі зміст шкільної освіти повинне формувати академічне середовище. Він зауважив, що кожен історик є фахівцем лише в певних питаннях, тому слід долучати до написання підручників колектив кваліфікованих істориків, щоб кожен міг стисло і зрозуміло розповісти про проблему, яку він вивчає.
***
Наступним виступив автор історичних підручників з Запоріжжя Федір Турченко. Він висловив вдячність за те, що Міністерство організувало цей круглий стіл. На його думку, українці зараз переживають складну і драматичну ситуацію в історії нашої держави. Багато з громадян перебуває в стані політичного стресу. Доповідач вважає, що з цього стресу українці вийдуть іншим народом, іншою нацією, з іншими поглядами на майбутнє. Це стосується також і поглядів на наше минуле. Те, що відбувається сьогодні, примусить українців переосмислити минуле, і це лише початок великої роботи, яка відбуватиметься далі, зокрема – переосмислення періоду історії України ХХ століття, часів існування СССР. На думку Турченка, події Другої світової війни – це дуже важлива сторінка історії, адже ця війна справила величезний вплив на долю всього людства. Навіть досі світ перебуває в тих геополітичних реаліях, які встановилися саме після завершення війни. Турченко висловив думку, що в українських підручниках ці питання описані досить-таки детально.
Не дивно, що Друга світова війна дуже вплинула на формування світогляду українців. Турченко констатував, що і досі побутує ще багато радяньких міфів про війну, які досі не розвінчані. І ці міфи активно підтримуються певними політичними силами як в Україні, так і за кордоном.
За спостереженнями Турченка, в Росії, а тепер і в Криму всі неугодні керівництву Російської Федерації питання історії України вже зараз вилучені з шкільних підручників. Доповідач зауважив, що це зроблено для того, щоб діти не знали правди. Причому ті, хто це роблять – дуже добре знають ціну цим діям. Турченко продемонстрував фотографії, як в Криму навіть спалювали українські шкільні підручники з історії, автором яких він був.
Турченко розповів присутнім, що над написанням підручників з історії працює з 1991 р., а перший його підручник вийшов друком в 1994 р. Він зауважив, що він та інші автори постійно перебували під тиском – багатьом політичним силам не подобався зміст історичних підручників. Але, сказав Турченко, історики все ж досягли багато чого: є відчуття професійної гідності, бо намагалися висвітлювати історію без брехні. Скарг на підручники з історії з 1991 до 2010 р. було дуже багато – і в Міністерство освіти і науки, і Президенту України, в Кабмін, і в Верховну Раду України. Внаслідок скарг неодноразово стврорювались перевірочні комісії. В результаті автори підручників вимушені були постійно відписуватись, виправдовуватись. Основною причиною такого стану справ була критика з боку комуністів. З початку 2000-х рр. посилився тиск не лише з боку комуністів, але і з боку Партії регіонів. Турченко пригадав, як навіть в часи президентства Віктора Ющенка в 2005-2009 рр. міністр освіти і науки Ніколаєнко особисто звертався до нього і просив виправити текст історичних підручників через сильний політичний тиск. Отже, зробив висновок Турченко, навіть міністр теж вимушений був реагувати на ситуацію в державі, бо перебував під сильним політичним тиском.
Турченко визнав, що в результаті автори підручників вимушені були йти на поступки, вносити зміни в свій текст. Рецензенти ці зміни одразу ж помітили, бо їх було видно, „як білу латку на чорному”, і все це виглядало явно штучно. Звісно, що це не покращувало якість історичних підручників.
Турченко пригадав, що коли міністром освіти і науки України був Іван Вакарчук, була, на його думку, непродумана спроба змінювати програму без участі авторів підручників і вчителів, посилатися більше на авторитет академічних вчених. Хоча якогось негативу або тиску на викладачів та вчителів в цьому питанні, на думку Турченка – не відчувалося. Зате в останній період (2010-2013 рр.) відчувався вплив на зміст підручників з боку міністра Д. Табачника та його команди. Автори українських підручників відчували, що всі ці нововведення привнесено з-за кордону, а саме – з Росії. Турченко вважає, що свого бачення українського історичного минулого у тодішньої правлячої еліти не було. Це пояснювалося тим, що при владі були люди, світогляд яких формувався в 1960-70 рр., вони вивчали лише історію СССР, і для них Друга світова війна була виключно Великою вітчизняною, і не інакше. Між тим, автори підручників прагнули, щоб цей термін був дискусійним. В 2012 р. історики вимушені були в підручниках одночасно використовувати терміни „Друга світова війна” і „Велика вітчизняна війна”. При цьому останній термін все ж не домінував в підручниках, бо фактично автори коректно зробили все від них можливе, щоб викрутитись в цій ситуації.
Турченко висловив думку, що ми, українці, не визначили навіть на науковому рівні місце України в Другій світовій війни. Це ще слід робити в майбутньому. Між тим, Президент Росії Путін взагалі зробив заяви, що війну виграла лише виключно Росія, і цим фактично принизив роль українців у перемозі над нацизмом.
Турченко розповів, що переглядав шкільні підручники 2011-2012 рр., видані в Росії. На його думку, в них – зовсім інша картина, ніж в українських підручниках. Там згадано в основному про перемогу Росії, а згадок про Україну (та й про інші народи, які входили до складу СССР) – майже немає. Багато уваги в російських підручниках приділено висвітленню колаборації українців, литовців, латвійців, естонців і кримських татар, водночас наявна героїзація і звеличування Росії. А от про колаборацію росіян – в цих підручниках написано дуже мало, практично це не обговорюється, відповідно інформація приховується від учнів.
На думку Турченка, українським історикам та викладачам неминуче доведеться в майбутньому конфліктувати і дискутувати з Росією про історію Другої світової війни. На сьогодні в Росії історія Другої світової війни описується в стилі імперського бачення на власну історію, і українцям це треба розуміти. Причому є впливові державні історики, як Олександр Дюков, і вони у своїх книгах виправдовують практично всі дії Росії. Виходить так, що німці у російських історичних підручниках подані виключно в чорних тонах, Росія – в світлих, а от Англія, Франція і інші союзники – скоріше в „сірому” світлі. Турченко висловив думку, що такий підхід – це не українська концепція, бо історію не слід подавати в чорно-білому форматі. Зважаючи на тогочасні події в Україні, доцільно максимально повно показувати світлі і темні сторони подій, і участі в них українців.
Турченко пригадав, що він брав участь у нарадах щодо написання спільного українсько-російського підручника з історії. На його думку, якщо він буде написаний в такому стилі, як російські підручники, то він українцям не потрібен.
Турченко продемонстрував присутнім упорядковану ним книгу „Запорізький рахунок в Другій світовій війні”. У книзі подано погляд за місцевими матеріалами на війну, на долю місцевого населення. Присутні зійшлися на думці, що такі видання доцільно було б підготувати в усіх областях України.
В кінці виступу Турченко подякував за увагу, висловив думку, що це лише початок розмови, і далі буде продовження.
***
Далі виступав Станіслав Кульчицький. Він розповів про те, як у 1990-х і 2000-х роках неодноразово брав участь у підготовці підручників з історії України для школярів, та про проблеми, з якими він стикався у своїй роботі. На думку історика, за останні 20 років стало відомо багато нової інформації, яка раніше не була відома історикам, і тому підручники неминуче слід було час від часу виправляти та доповнювати. Схоже, що ця робота триватиме і надалі.
На думку Кульчицького, польські підручники з історії куди більш зрозумілі для учнів, ніж українські, бо вони більш продумані, написані на вищому рівні. При цьому показово, що вони також відстоюють і національні інтереси Польщі, виховують молодь у відповідному дусі. Кульчицький констатував, що слід би було уважно вивчити польський досвід, адже багато в чому інтереси України і Польщі в роки Другої світової співпадали. Тим більше, що зустрічі між українськими та польскими істориками зараз відбуваються регулярно.
Кульчицький висловив думку, що не слід забувати внеску російського народу у Другій світовій війні, і також відображати його в українських підручниках.
Окреме питання, яке підняв доповідач – ціна перемоги. В Росії зараз домінує концепція, що це була „велика перемога”. Однак для України Друга світова війна принесла 8-9 млн. жертв, і досі немає можливості визначити, скільки ж людей загинуло.
На думку Кульчицького, термін „Велика вітчизняна війна” зберігся більше для ветеранів, комуністів, і нове покоління його вже не сприймає. Але, на думку історика, ця війна була вітчизняною і для України. Українці здобули право на життя в цій війні, бо в задумах фюрера існував план створити велику Німеччину від Криму до Альп, і українцям та полякам в ній місця не було, хіба що як рабам. Кульчицький сказав, що наші дідусі багато зробили для перемоги у війні, і тому слід уважно стежити за тим, щоб не ображати їх непродуманими текстами в книгах .
Щодо питання колаборації, то за спостереженнями Кульчицького вона була в усіх країнах. Колаборація була різна: військова, господарська і т.п. Доповідач розповів, що його бабуся працювала на Одещині в румунській кухні і годувала його, 5-річного хлопчика, картопяними очистками, і саме так вони і виживали.
Кульчицький зауважив, що суспільство досі мало знає про дві російські дивізії СС, і взагалі про російських колаборантів. Зате всі знають про дивізію СС Галичина, яка складалась з українців, адже про неї вже опубліковано не менше 15 книг в різних країнах. Отже, чітко простежується інформаційний перекос і замовчування в Росії певних історичних тем, адже лінію історичної науки в сучасній Росії визначають керівники в Кремлі.
Після цього наступні доповідачі виступали з короткими доповідями 5-7 хвилин, та з невеликими репліками.
***
Дослідник і автор підручників з Дніпропетровська Ігор Щупак у своєму виступі висловив думку, що Друга світова війна – це вкpай болюча тема для українців. Зараз можна спостерігати, як пам’ять про війну поступово стирається, бо ветеранів лишається все менше. Нове покоління вже не пам’ятає цієї війни, і, треба визнати, важко розуміє її. Крім того, в Україні досі відбувається ще й так звана „війна пам’ятників”, також спричинена недостатнім знанням громадянами власної історії.
Доповідач розповів, як він возив групу українських вчителів до Ізраїлю, в інститут Яд-Вашем. Після розмов з місцевими історками виявилося, що в Ізраїлі також є меморіал пам’яті жертв Великої вітчизняної війни. В Меморіалі представлені великі скульптури солдатів, зроблені в стилі Вучетича. Доповідача вразили такі речі: по-перше, в експозиції відбражені Московська, Київська і інші битви, є герої війни і з України; по-друге – в цілому Меморіал присвячений саме „великій перемозі російського народу в Великій вітчизняній війні”, і про це регулярно робляться оголошення для відвідувачів. І це – в Ізраїлі. Доповідач вважає: все це підтверджує те, про що говорили попередні виступаючі – Росія поступово присвоює собі перемогу у Другій світовій війні, і надає пропаганді дуже великого значення.
Щупак звернув увагу присутніх на декілька моментів, як в українських підручниках відображується Друга світова війна.
По-перше, на його думку важливо звернути увагу на характер війни, її цілі. Також показати зміни в характері війни не лише в 1939-1941 рр., але й після 1944 р. На думку історика, в 1939-41 рр. стілнський і гітлерівький режимим спіпрацювали. Далі, в 1941-44 рр. радянські солдати боронили свою землю від німців. А от після 1944 р. – громили німців спочатку на території сусідніх держав, а потім і в Німеччині, і згодом фактично насильно встановлювали і укріплювали сталінський режим в Східній Європі.
По-друге, у підручників нерідко буває різний зміст, хоча основою для написання підручників є спеціальні навчальні програми. І коли в програмах ввели термін „Велика вітчизняна війна”, то і автори повторювали його в тексті підручників. Щупак визнав, що сам вимушений був про це писати, хоча з 1990-х рр. в українській історичній термінології давно утвердилася назва „Друга світова війна”.
По-третє, важливо показувати зміну ситуації у війні: в серпні 1939 – червні 1941 рр. Сталін став фактично союзником Німеччини. А з 22.06. 1941 р. почалася оборонна війна СССР проти Німеччини, яка вчинила агресію.
По-четверте, доповідач констатував, що в Україні меншість населення хотіла боронити радянську владу. Щупак підкреслив, що люди не хотіли за неї воювати. СССР, за деякими даними, готувався до наступальної війни. Тому виходить, що не СССР не був готовий до війни, а українське населення не прагнуло його захищати, і про це теж треба писати. Крім того, т.зв. „радянський патріотичний дух” у людей в цілому був низьким, і в Україні за сталінську владу не хотіли воювати. Це стало наслідком розуміння населенням того, що сталінська влада спричинила Голодомор 1932-33 рр., Великий терор 1937-39 рр. В результаті 90% населення України не пішло в евакуацію. Але сталося так, що Гітлер і його адміністрація в Україні за 2 роки примусили людей „полюбити” радянську владу. Цей парадокс пояснюється тим, що німці виявилися ще жорстокішими: грабували українське населення, знищили багато людей. Отже, констатував доповідач, саме зміна настроїв населення забезпечила злам у війні, підтримку партизанів. Також Щупак зазначив, що для ОУН і УПА ця війна була оборонною – вони захищали українське населення як від німців, так від СССР та поляків. Отже, вважає доповідач, війну не можна показувати чорно-білою, вона мала дуже багато різних цікавих моментів, на які слід звертати увагу учнів і студентів.
Щупак зауважив, що у книгах треба більше показувати горе простих людей, які нещастя несе війна в будь-якому випадку. Також варто показати, що війна не вирішує проблеми в суспільстві – людям слід домовлятися між собою, розмовляти, а не воювати зброєю. Це особливо важливо і зараз.
Доповідач висловив думку, що нині настрої багатьох шкільних вчителів схожі – як на сході і півдні, так і в Києві. Але між вчителями є багато суперечок про історичні факти, які мали місце під час війни. Починаються дискусії: „а докажіть, а підтвердіть, звідки ви це взяли?” і т.п. Тому, вважає Щупак, треба робити чіткі посилання на документи, і навіть наприкінці підручника робити посилання на солідні джерела. Слід розповідати учням, що за даними російських істориків понад 1.200.000 громадян СССР (в більшості – росіян) служили у Вермахті. Між тим, кримських татар було в Вермахті лише до 20.000 чол.
Далі Щупак зауважив, що досвід українсько-польської комісії істориків і досвід створення підручника в Польщі слід обов’язково використовувати. Польські автори були більш вільні, у них не було держзамовлення, є вільний ринок. Також там є дотації від держави для вчителів і авторів, а учні самі обирають кращі підручники.
В кінці доповіді Щупак висловив думку, що українські автори підручників мають йти в ногу з часом. Сьогодні світ – це в першу чергу Інтернет, мультимедія, нові технології. Тому треба переходити до створення мультимедійних підручників з історії. Щупак розповів, що отримав грант і вже завершує роботу над коротким мультимедійним підручником з історії Другої світвої війни. Цей підручник відрізняється від ніших – там є відеосюжети, аудіозаписи, є інтерактив, рухомі мапи і т.п. Цей досвід слід переймати з країн Європи, з Канади і США. Щупак вважає, що треба використовувати нові технології, щоб вчителям стати ближчими до учнів.
***
Далі з реплікою виступив один з учасників круглого столу, який розповів, що багато разів спостерігав за тим, як викладається історія Другої світової війни в Америці і Європі. Він підтримав думку, що у 1941-44 рр. Велика вітчизняна війна СССР – це була єдина оборонна війна в історії СССР. Але потім вона отримала інший характер.
Також доповідач розповів про те, як була спроба підготувати спільний українсько-російський підручник з історії. Росіяни дуже тиснули на українських істориків, щоб відстоювати свої ідеологічні тези. Доповідач зробив висновок, що з ними треба говорити чітко, причому важливо відстоювати свою позицію. Адже історія Росія для України – це все-таки частина всесвітньої історії.
***
Наступна доповідачка, авторка підручника з всесвітньої історії, розповіла, що з 1990 х рр. брала участь в обговорнені підручників. Еволюція українських програм підручників, на її думку, проходила доволі успішно: враховувались європейський досвід, в програмах і підручниках Друга світова війна відборажалаось по-новому, ніж раніше. Кількість сторінок, виділених для висвітлення теми була цілком достатня, особливо в порівнянні з тим, що було раніше. Матеріал дав можливість дітям робити власні висновки. Було введено матеріал про роль жінок в Другій світовій війні, чого раніше не було. Використовувались спогади очевидців, дещо з усної історії. Можливості для вичення цієї теми є досить великі.
Але, зауважила доповідачка, підручник має бути цікавим, він має подобатись дітям молодшого і старшого віку. Тут ще треба працювати видавництвам, і авторам, щоб врахувати нові тенденції. Діти зараз володіють Інтернетом. Підручник повинен спрямовувати дитину на вивчення тих чи інших аспектів, зацікавити її історією свого народу. Дати, терміни – в підручниках подаються, але важливо не перебільшити, щоб діти знали основне. Отже, з 1991 р. в Україні вже зроблено значні кроки до покращення підручників.
Доповідачка підкреслила, що українська держава навіть видавала історичні підручники різними мовами – російською, польською, угорською, кримсько-татарькою. На її думку, ці досягнення треба зберігати. Дітей намагалися виховували у дусі толерантності до інших народів, автори підручників намагалися не створювати образ ворога – це дуже важливо. І, можливо, тому під час подій в січні-лютому 2014 р. молодь показала себе патріотами України, толерантними, з повагою ставилась до інших народів. Отож, підсумувала доповідачка, не варто применшувати того, що вже зроблено.
***
Наступний доповідач, заслужений вчитель України, висловив власне бачення на стан сучасних історичних підручників. Погодився з усіма, хто вже говорив, визнав певні досягнення. Але висловив думку, що ми могли б мати ще кращі результати. На його думку, в Україні майже всі підручники – авторської інтерпретації, і автори є різні. Вони прив’язані до навчальної програми, прив’язані до фактів, подій і т.п. Всі ті, хто виступав, на це звернули увагу. Між тим, щоб сформувати мислячу молодь, треба мати іншу модель і зміст підручників.
На думку доповідача, тема Другої світової війни також вимагає іншу модель піднесення матеріалу, ніж є зараз. Треба знати, який кінцевий результат ми хочемо отримати, і тоді буде відповідь, яким має стати підручник з історії. Якщо треба отримати знаючого випусника, який буде пам’ятати дати і факти – це один підхід. Якщо ж того, хто розуміє, як все це відбувалось, того, хто цим переживає і переймається – це зовсім інший підхід. Тому треба перед собою поставити питання: кого ми хочемо отримати. Якщо важливо виховати патріота, то треба формувати відповідний зміст підручника. Авторська модель – це все-таки навчання. А от дослідження історії, розуміння її процесів – це вже інша модель. Доповідач констатував факт, що на сьогодні всі підручники в Україні – авторської моделі.
Далі доповідач висловив думку, що коли вклинювати в підручники подробиці (визвольний рух, партизани і т.п.) – то цим навчальний процес відкочуватиметься назад. Автори не враховують особливості дітей, які стільки матеріалу просто не сприймають, особливо в школі. І тому сьогоднішні питання слід розглядати з точки зору актуалізації питання про потребу налагодження процесу освіти дітей. Слід переглянути навчальні програми, зробити підручники більш доступними для дітей, брати не кількістю фактів, сторінок, а продуманим змістом. Потрібно регулярно збиратись, обговрювати всі питання, причому дещо починати наново, продумувати наслідки. Адже старі підручники вже не відповідають новим стандартам. Щодо наукових досдіджень, то учні (в своїй більшості) їх читати не будуть. Саме тому підручники треба обов’язково писати по-новому, продумати нові форми контролю учнів, нову навчальну програму. Важливим є питання, хто для вчителя важливіше: молодь, яка знає, хто такі бандерівці, нацисти і розбирається в тому; чи молодь, яка не вдумуючись, як папуга, повторює за вчителями факти і дати, тобто те, що їм говорили раніше. Саме тому на часі створення нової моделі шкільної історії, яка базувалась би не на заучуванні фактів і дат, а на усвідомленні подій української історії.
***
Наступним з реплікою виступив Ростислав Пилявець. На його думку, вузловим питанням шкільної освіти є правильна форма передачі інформації дітям. При цьому чи не найголовнішим є те, щоб зберігався український вимір в підручниках, українська історія, наш погляд.
По-друге, молоді люди повинні були б знати про жертви в Другій світовій війні. Слід продумати, як поєднати загальнолюдський вимір Другої світової з українським виміром. Український вимір – складається з кількох важливих аспектів: військовий, політичний, і т.д. Тому треба вводити в підручники історії постаті людей: наприклад, показувати історію остербайтера, історію тих, хто жив під окупацією, історію солдатів і т.п. Дуже важливо подати людський вимір війни у підручниках. Також доцільно подати різні бачення подій, щоб діти розуміли, наскільки це було складне явише. Не треба акцентувати увагу на трагізмі. Треба писати про внесок українців в ці події. Вказати чітко, що і як відбувалося, і коротко вказати наслідки подій.
***
Наступною виступила жінка, викладач вищої школи. Вона розповіла, що викладає історію ХХ століття. З більшістю зауважень учасників круглого столу була згодна, і вважає, що їх треба врахувати і в новій навчальній програмі, і в підручниках.
Далі доповідачка розповіла, що нещодавно гортала підручники і навчальну програму. На її думку, в тексті одразу ж помітно багато прикрих, чисто наукових неточностей. Це очевидно навіть для студентів, і для дітей, які користуються Інтернетом. Навіть підхід до термінології і понять, які використовуються в підручниках: то фашизм, то нацизм; то Друга світова війна, то Велика вітчизняна; а також підхід до висвітлення персоналій. Виникає питання, чому в підручниках не написано нічого про цікавих представників Німеччини, Італії, Франції і інших держав, адже вони теж робили багато чого, що варте уваги учнів. Доповідачка вважає, що треба дати дітям можливість самим вирішити сутність важкої і строкатої Другої світової війни. При цьому вчитель лише направлятиме учня до отримання знань. У вчителя зараз є багато можливостей, щоб опрацювати і висвітлити на зайняттях нові факти, упорядкувати навчальний процес так, як слід.
Також доповідачка вважає за необхідне розповідати студентам про спогади німецьких чиновників періоду Другої світової війни, які видав Інститут історії України НАН України. Один з них працював на Київщині і детально описав все, те що він тут бачив в роки війни, особливо в 1941-43 рр. Таким чином, очима ворога досить добре показано тогочасну ситуацію.
В кінці доповідачка виступила за розробку нових проектів, за залучення до них вчителів, методистів і т.п. Було б гарно привести на наступні круглі столи дітей – студентів, аспірантів, бо вони – теж учасники навчального процесу, і було б цікаво почути їх думку.
***
Наступний доповідач висловив думку, що російська пропаганда зачіпає не лише сторію України, але й життя кожного громадянина. І його особисто це теж зачіпає. На його думку, нещодавні події показали, що частина людей не здатні мислити, не думають, коли слухають всю інформаційну брехню, яка йде з ТБ, газет, Інтернету. І часто, коли питаєш: „на якій підставі ви так вважаєте? Звідки знаєте?” – то людей кидає в ступор, вони не знають, що сказати, як пояснити, і кому вірити.
Саме тому, на думку доповідача, треба зробити такі речі:
По-перше – продумати концепцію історичної освіти в українській державі,
По-друге – вирішити питання про моральні цінності. Кого вважати героєм? Радянське підпілля, яке нерідко знищувало місцеве населення? Чи може, вважати такими колаборантів, які співпрацювати з німцями, але при цьому нерідко реально допомагали вижити місцевому населенню? На думку доповідача, це і є найважчі питання, які доведеться вирішувати.
Щодо підручників вищезгадуваної „авторської моделі”, то на думку доповідача в них не повинно бути безапеляційних оцінок. Важливо, щоб читачі розуміли події з точки зору гуманних цінностей.
***
Наступною виступила сіпвробітниця УІНП, яка висловила думку, що круглий стіл дуже на часі. Але при цьому вона зауважила, що всі тут зібрались не для піар-компанії, а щоб обговорити концептуальні питання, що робити далі. В результаті сьогодні вже обговорили немало проблем, але жодну поки що не вирішили. Наприклад: як називати події 1939-45 рр.: Другою світовою війною, чи викоремлювати в ній німецько-радянську війну, чи то Велику вітчизняну війну? Було б доцільно визначитись з термінологією.
Інше питання, яку турбувало доповідачку – ставлення істориків до дня 9 травня. Як реально ставитись до нього? Виходити святкувати, чи ні? Концепція Українського інституту національної пам’яті, на думку доповідачки, на сьогодні ще не дає відповіді на це питання.
Також на часі стоїть питання про те, як змінити модель старої (радянської) історії.
Щодо Другої світової війни, то доповідачка підняла питання: чому ми не говоримо про те, що ця війна фактично стала логічним продовженням Першої світової війни, і 20-ти річне перемир’я 1918-1939 рр. все одно більшість питань і суперечностей між державами в Європі так і не вирішило.
Доповідачка звернула увагу на контраверсійні точки зору в науці. Її турбує, яка з версій має домінувати в підручниках історії, і хто це буде вирішувати?
Також доповідачка підняла питання про існування авторських колективів підручників історії. Вони давно працюють, і майже не оновлюються. Коли викладаєш на курсах підвищення вчителів, вчителю в школі важко зорієнтуватись в інформаційному потоці, який зараз йде з книг, ТБ, Інтернету. Саме тому підручники з історії мають бути опрацьовані так, як слід.
Модератор круглого столу Володимир В’ятрович у відповідь на цей виступ зазначив, що це лише перший круглий стіл, і тому всього він не вирішить. Це лише початок роботи, а продовження буде. І на наступних круглих столах слід обговорювати всі підняті питання, і вирішувати їх поетапно, почергово. Все зразу вирішити не вийде. Також слід долучати до дискусії учнів та студентів.
***
Далі виступив учасник круглого столу, який прокоментував, що взагалі історичні підручники є трьох видів:
Перший – де домінує текст автора і його оцінки.
Другий – є текст автора, але доповнений текстом джерел.
Третій – немає тексту автора, зате подано текст джерел, з коментарями.
За його словами, це є т.зв. німецька, англійська і французька традиції написання підручників. На його думку, поки що українські підручники більше тяжіють до німецької традиції.
***
Наступним виступив учасник круглого столу, який сказав, що він одночасно і вчитель, і методист, і науковець.
Його найбільше турбували такі питання. В підручниках що краще робити – плакати чи пишатися? Що має бути головним в підручнику – зміст (дати, факти) чи дослідження? Якщо обрати шлях дослідження – а чи всі учні це зможуть зрозуміти? А чи вчителі зможуть таке викладати, адже це потребує певного рівня.
Доповідач підкреслив, що зараз йдуть освітні реформи в усіх країнах світу. Всі шукають – як краще вчити дітей. Але при цьому реформи зводяться до одного – як навчити вчителя. Вчителя треба озброїти методикою і знаннями, які він передаватиме учням. Без цього нічого зробити не вдасться.
Також доповідачу здалося, що українські підручники часто перенасичені фактами. Діти не можуть їх опанувати. Виходить так, що у 6-7 класах школи – реалізується „цивілізаційний підхід”. А після 7 класу – йде великий набір фактів. Саме тому програма має бути ретельно опрацьована, слід формувати завдання, які мають вирішувати вчителі. Вони повинні знати – як і що питати в учнів.
***
Після цього модератор круглого столу Володимир В’ятрович сказав, що на цьому слід завершувати круглий стіл, адже він триває вже майже заплановані дві години. Повідомив, що наступні круглі столи будуть вужчими, з залученням фахівців. Але сьогодні відбулось обговорення важливих питань, і можна накреслити контури для того, що робити далі. В’ятрович підкреслив, що слід користуватись увагою ЗМІ, адже без цього інформація не буде донесена до суспільства. Також фахівцям слід подумати, як максимально якісно показати Другу світову війну, зрозумілою мовою для всіх українців. Люди, які загинунули в цій війні, заслуговують, щоб їх вшануваували по-українські, а не за стандартами, за радянськими кліше. Саме це і буде подякою від нинішнього покоління всім поглеглим, всім ветеранам.
***
На завершення круглого столу від Міністерства освіти і науки України виступив Павло Полянський, і висловив свої пропозиції щодо подальшої організації роботи. Він запропонував забезпечити використання актового залу в Міністерстві, як майданчика для подальшого оговорення між фахівцями всіх актуальних питань.
Доповідач наголосив, що на сьогодні з підручниками є немалі проблеми: навчальна програма одна, підручник інший, а вказівки з міністерства – ще інші. Вчителі часто перебувають в розгубленості. Для 6 класу підручники вже надруковані, але програми доведеться подивитись і переглянути.
На зауваження учасників круглого столу про те, що авторські колективи підручників не змінюються багато років, Полянський відповів наступне. При Міністерстві ніяких постійно існуючих колективів немає. Також пропонується організувати конкурсний відбір підручників, аби обрати кращого автора і авторський колектив, власне тих, які переможуть на конкурсі. Скоро буде оголошений конкурс на написання підручника з історії для 7 класу. Результати попереднього конкурсу 2013 р. скасовано, і вже готову книгу друкувати не будуть. Всі учасники конкурсу братимуть участь на загальних підставах.
Полянський поінформував присутніх, що в подальшому Міністерство планує відмовитись від рецензування текстів історичних підручників для університетів. Щоб забезпечити належні зміст і якість видань, Міністерство укладе угоду з громадськими організаціями, які проведуть рецензування підручників для школи. На думку Полянського, тоді все піде простіше. В грошові справи (видання книг) Міністерство втручатись не буде, також воно не має наміру грифувати книгу (для вищої чи середньої школи). Повна відповідальність за зміст і якість того, що рекомендується студентам буде нести Вчена рада університету (тобто фактично за якість підручників відповідатимуть університети, а не Міністерство). Якщо буде виявлено плагіат – тоді Міністерство розгляне питання про розпуск Вченої ради і покарання тих, хто написав тексті дав недоброякісні висновки.
Полянський запросив авторів брати активну участь у конкурсах з підготовки підручників. Він зауважив, що всі історикки можуть брати участь в конкурсі, і заохочував до цього.
В кінці Полянський запропонував спробувати до кінця червня 2014 р. навести лад в справі підготовки шкільних підручників. Пропонував авторам писати так, щоб було зрозуміло учням і вчителям, інакше в змінах не буде смислу. Запропонував зробити відкриту дискусію на цю тему, і поступово змінювати ситуацію, покращувати українські історичні підручники.
На завершення Полянський подякував всім відвідувачам круглого столу та та запросив відвідувати наступні заходи Міністерства освіти і науки України.
Додано 7.05.2014
