Розмова з Володимиром В’ятровичем, директором Інституту національної пам’яті Понад місяць Інститут націо­нальної пам’яті очолює Володимир В’ятрович, історик, який жив у центрі столиці з кінця листопада. Щоб не втратити жодної хвилини, дослідник став одним з організаторів життя на майдані Незалежності. І якщо до новопризначених у березні міністрів виникало багато запитань, то зауважень щодо призначення пана В’ятровича не було ні в кого. Такий рівень довіри — це розкіш, яку в Україні вдається дозволити одиницям. Нині в історика нова ціль — зробити все можливе, щоб злочини минулих років стали уроком для України, а самі українці якомога глибше пізнали свою історію. Власне, гасло 8-9 травня «Ніколи знову» якнайкраще ілюструє майбутні плани інституту. На думку Володимир В’ятровича, події цієї зими — від розгону студентського Майдану до розстрілу Небесної сотні — продемонстрували, що в Україні відроджують практику радянського зразка. Для того, щоб уникнути повторення подібних речей, існує Інститут нацпам’яті, який найперше прагне розсек­ретити архіви репресивної системи Радянського Союзу. Про архіви, плани та структуру інституту — детальніше в розмові.

— Пане Володимире, одне з перших завдань, яке Ви озвучили, — створення архіву нацпам’яті, розсекречення архівів карально-репресивної системи Радянського Союзу. Чому, на Вашу думку, це досі не зробили в Україні? — Такі інститути пам’яті в Європі часто відштовхуються від архівів комуністичних спецслужб. Історики відсортовують їх від архівів сучасних спецслужб, на базі цих документів можна відстежувати існування тоталітарного ре­жиму.  В Україні інститут  було створено 2006 ро­ку, й, на жаль, навіть після Помаранчевої революції, у зв’язку з політичною ситуацією, забрати архіви комуністичних спецслужб з архівів СБУ, МВС не вдалося. 2010 року після зміни влади, архіви почали знову закривати, це питання знову неможливо було вирішити. Зараз для цього дуже доб­ра нагода. Інститут національної пам’яті почав працювати наповну, крім того, сучасні спецслужби мають позбутися спадщини каральних органів, до яких вони не мали б мати жодного стосунку.

— Розкажіть детальніше про структуру інституту? Скільки людей працює над національною пам’яттю? — Зараз тут працює більше ніж 50 людей. Головне наше завдання — подолати наслідки тоталітарного минулого. Тобто слід максимально дослідити тоталітарні режими, його злочини, вшанування пам’яті його жертв, відкриття архівів. Ми плануємо фокусуватися на науково-популярному напрямі, науково-просвітницькому, роз’яснювати суспільству, чим насправді був тоталітарний режим, і чому таке зло не має повторитися. Розкриваючи злочини тоталітаризму, ми попереджаємо про можливість його повторення.

— Ви плануєте реформувати інститут за зразком подібних у Європі, в чому полягатимуть ці зміни? — Найперше ми плануємо повернути  статус органу виконавчої влади. 2010 року Віктор Янукович прирівняв інститут до рівня науково-дослідної установи при уряді. Це дуже незрозумілий статус, тому ми готуємо постанову до Кабміну щодо повернення попереднього статусу. Далі слід підготувати спеціальний закон, який би вберіг інститут від швидкоплинної політичної ситуації в країні. Слід зробити так, щоб, незважаючи на політичну владу, політика національної пам’яті не змінювалася. В цьому може допомогти досвід Польщі, де очільника такої інституції обирають частково президент, парламент і громадськість. Це буде гарний досвід для України. — Цього року одна з перших акцій інституту — зміна символу 9 травня. Чи не мали Ви пересторог щодо реакції людей на це? — Ми не просто змінили символ, а змістили кілька акцентів. Запропонували говорити про два дні — 8 й 9 травня, щоб українці разом з усією Європою згадували жертв Другої світової війни. Пропозиція також полягала в тому, щоб говори про цей день як про час пам’яті, а не тріумфу. Один із зовнішніх атрибутів цих днів — мак, який є і українським, і європейським символом. Цього року було дуже важливо не асоціюватися із георгіївською стрічкою, яка є скомпрометованою, має дуже мало спільного з війною і радше нагадує російсько-імперський символ. Це була логічна зміна фокусу для українців. — Інститут нац­пам’я­ті збирає розповіді про тих, хто загинув на майдані. Що плануєте робити з цими записами? — Головне завдання — збір усних свідчень людей, які були на  Майдані. Ми вже зібрали більше ніж 150 спогадів, зараз співробітники їх розшифровують. Наразі ми в процесі осмислення: що ж робити з цими записами. Можливо, опублікуємо їх на сайті. Точно будемо збирати та формувати базу історій. Інститут є частиною робочої групи, яку створено при Міністерстві культури, щодо створення музею Майдану. Саме на нас лежить відповідальність за формування нематеріальних свідчень Майдану: історій та записів очевидців. — Чи маєте Ви плани на майбутнє щодо того, як вже зі шкільної лави формувати повагу до історії? — Так, це буде окремий напрям нашої роботи. Ми плануємо співпрацю з Міністерством освіти щодо розроблення шкільних та університетських підручників. Не приховуємо, що хочемо використовувати досвід інших країн у сфері зацікавлення історією молоді. Плануємо брати участь у розробці мультимедійних підручників, це те, що вже назріло й потрібно молодим людям. У нас дуже героїчна історія, слід просто навчитися її цікаво подавати. — Свого часу перший очільник Інституту національної пам’яті Ігор Юхновський заборонив своїм співробітникам говорити щось погане про українців. Чи маєте Ви подібні зауваги до своїх колег? — Я намагаюся нічого не забороняти, оскільки всі працівники  мають власну свідомість. Вони не можуть порушувати законодавства — це для мене найважливіше. З морального боку — це дуже важливо, й має проявитися в їхній роботі. Розмовляла Мар’яна Вербовська

Джерело Львівська газета

Додано 19.05.2014