4 червня 2014 р. у книгарні «Є» у Києві відбулася презентація книги відомого суспільно-політичного діяча Івана Геля «Виклик системі: український визвольний рух другої половини XX століття»: невідому історію опору 1950-1980-х років.

Книга була підготовлена до друку істориком Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Іриною Єзерською уже після смерті Івана Геля. Книга стала своєрідним пам’ятником як автору, так і цілому поколінню тих, хто відважилися на виклик системі і перед чиєю гідністю вона врешті впала.

На початку презентації модератор Марта Назаркевич коротко представила упорядника книги Ірина Єзерську, а також розповіла про основні напрямки діяльності Центру досліджень визвольного руху і Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».

Упорядник книги Ірина Єзерська коротко розповіла про діяльність Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», який сприяв виданню книги. Зазначила, що в 2014 р. виповнюється 5 років з дня його створення у 2009 р. Музей базується у приміщеннях колишньої тюрми МВД-КҐБ у Львові, де в ув’язненні перебувало немало учасників українського визвольного руху.

Далі Єзерська розповіла про біографію Івана Геля. Він народився в 1937 р. на Львівщині. Серед членів його родини були знані науковці, діячі українського визвольного руху. Отже, родина сильно впливала на формування його особистості. Зі спогадів І. Геля видно, що на нього найбільший вплив мали три чинника: перший – це родина, другий – приклади з діяльності українського визвольного руху в 1940-50-х рр., третій – Українська греко-католицька церква.

Єзерська зауважила, що на прикладі цієї людини можна побачити історію Галичини в період з кінця 1930-х рр. і до 1991 р. Родина І. Геля була типовою українською національно свідомою родиною. Його батько – Андрій Гель, був воїном Української галицької армії, пізніше став зв’язковим ОУН, брав активну участь в діяльності українського визвольного руху. Він був заарештований чекістами і відбув 10-річне покарання в іркутських таборах. «Якщо вже берешся за якусь справу, то варто її робити до кінця» – саме так казав батько І.Геля, і його приклад мав важливе значення для сина. В цілому, вплив родини дуже позначився на долі І.Геля. Він отримав українське національне виховання, яке дуже відрізнялось від того, яке давали в радянських школах в ті роки. Тому він мав можливість на власні очі переконатись, як радянська влада намагається і прихованими, і неприхованими заходами асимілювати українців в т.зв. «єдиний радянський народ».

Єзерська розповіла, що перша сутичка з радянським режимом у І. Геля сталося в 13 років. Співробітники МГБ заарештували його батька за допомогу українським повстанцям. Мати кинулась його захищати, але один з чекістів її вдарив. Хлопчик кинувся захищати матір, і за це теж був побитий. Це був вже цілком свідомий вчинок, хоча і дитячий. Другим важливим свідомим кроком І.Геля слід вважати відмову від вступу до комсомолу в 1950-х рр. Комсомол був трампліном для успішної кар’єри в СРСР. Фактично не вступати в комсомол – це було кар’єрне самогубство, адже після цього важко було здобути вищу освіту, зробити успішну кар’єру. Але для І. Геля стати комсомольцем – це означало фактично зректися батька, його поглядів, тобто зректися України.

Близьким родичем (дядьком) І. Геля був Зиновій Тершаковець, крайовий провідник ОУН і УПА на Львівщині в 1947-48 рр., який загинув 4 листопада 1948 р. в бою з чекістами. Він був довіреною особою Головного командира УПА Романа Шухевича. Його постать надихала І. Геля на боротьбу. Гель хотів стати юристом, як і З. Тершаковець, який свого часу вчився в Люблінському університеті.

За словами Єзерської, значну допомогу І. Гелю надавала його сестра. Вона у кінці 1960-х рр. допомагала йому переховувати український самвидав, і саме у неї він проживав після звільнення з першого ув’язнення.

Роль Української греко-католицької церкви у вихованні І. Геля була дуже великою. Ця церква була заборонена комуністами в 1946 р., її майно було конфісковане державою або передане православній церкві, чимало священиків опинились за ґратами або були вислані з України. І. Гель добре знав трагічну історію УГКЦ, брав активну участь в акціях і заходах мирян з організації комітету з легалізації УГКЦ. Ця церква була легалізована в СРСР у листопаді 1989 р.

Також І. Єзерська розповіла, що І. Гель увійшов в історію України, як відомий дисидент (інакодумець). Але сам він не любив, коли його так називали. Він вважав, що цей термін більше підходить для євреїв чи росіян. А для українців, на його думку, більше підходило усвідомлення себе, як учасників українського визвольного руху. Головним завданням Гель вважав визволення України, її вихід зі складу СРСР і її становлення як незалежної держави. У своїх працях Гель підкреслював відмінність українського визвольного руху від інших подібних рухів в світі. До прикладу, у 1975 р. Гель зустрівся в Мордовії з росіянином Глєбом Павловським, нині відомим політологом, який теж відбував покарання за свої політичні погляди. Павловський заявляв Гелю, що Росія в будь-якому випадку не допустить від’єднання від себе України, і якщо таке станеться – то знищить Україну фізично. Гель, звісно, опонував йому, адже був представником націоналістичного крила українських дисидентів.

Єзерська зазначила, що І. Гель став відомим, як видавець та розповсюджувач самвидаву. Він не лише писав сам, але й організовував цей процес. Більш знаними авторами самвидаву були В. Чорновіл, І. Світличний, Н. Свілична, В. Мороз і інші талановиті люди. І.Гель немов би перебував в тіні, але насправді він більше займався технічною роботою: шукав і готував технічні матеріали для самвидаву (папір, фарбу тощо), організовував поширення матеріалів в Україні і за кордон, забезпечував виготовлення фотокопій самвидаву, готував передачу інформації від політв’язнів з таборів в самвидав. Були налагоджені канали передачі інформації на Захід. Потім ця інформація з Заходу транслювалася на весь світ через радіопередачі, які в СРСР активно намагалися глушити.

Єзерська наголосила, що І. Гель був представником націоналістичного крила українського визвольного руху, уродженцем Західної України, який в дитинстві на власні очі бачив жорстоке протистояння між українським підпіллям та чекістами. Цим він відрізнявся від дисидентів з Наддніпрянщини, які мали інший життєвий досвід. Його близьким соратником був Михайло Горинь, уродженець Західної України, зі схожою долею і родиною. Обоє вони були активними організаторами, людьми, які налагоджували «фабрику самвидаву». Їх кримінальні справи після арешту в 1965 р. стали досить резонансними, незважаючи на таємність, якою оточила суд над ними радянська влада. І все ж про їх діяльність знали однодумці, які у різний спосіб намагалися їх підтримувати. Показово, що під час слідства у Львові І. Гель і М. Горинь перебували якраз в «тюрмі на Лонцького», так само, як і В. Чорновіл і Л. Лук’яненко.

У 1960-х рр. І. Гель познайомився з багатьма діячами української інтелігенції з Наддніпрянщини. Серед них були: Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк і інші. Молоді люди обмінювалися думками про можливий спротив радянській системі, і дійшли до думки, що головною зброєю має стати «не меч, а слово» (а особливо – друковане слово, в першу чергу – самвидав). Для поширення власних думок використовувались також аудіозаписи, автори начитували власні твори на касети. Наприклад, аудіозаписи віршів В. Стуса вціліли і дійшли до наших днів.

Єзерська розповіла, що радянська система активно переслідувала всіх, хто брав участь в подібній діяльності. У 1965 р. відбулись масові арешти української інтелігенції, яка в тій чи іншій мірі протиставляла себе системі. Арешти тривали до 1968 р., серед арештованих був і І.Гель. Перші терміни ув’язнення були порівняно гуманними: наприклад, І. Гель отримав за ст. 62 кримінального кодексу УРСР (антирадянська діяльність і пропаганда) три роки тюрми. Зате друга хвиля арештів, яка відбулась в 1972-73 рр. під керівництвом нового Голови КҐБ УССР Віталія Федорчука, принесла куди важчі наслідки. Фактично це був «великий погром» українських дисидентів. Чекістами за справою «Блок» було заарештовано було понад 100 діячів української інтелігенції. Метою погрому було розгромити самвидав, і поквитатися з видавцями «Українського вісника», який готував В. Чорновіл. Чекістів вкрай дратувало те, що інформація про події в СРСР поширюється через самвидав за кордон. Але заарештовані люди стійко тримались на допитах, і чекістам так і не вдалося дізнатися всю інформацію про видавців та розповсюджувачів «Українського вісника». Всі заарештовані отримали від радянських судів суворі вироки, до 10 років тюрми. І. Гель цього разу отримав від суду 10 років ув’язнення і 5 років заслання за ст. 62 КК УРСР.

Всього І. Гель в ув’язненні провів 16 років свого життя. Він неодноразово проводив голодування, що теж було виявом спротиву системі. Також він писав петиції до органів радянської влади, і у міжнародні інстанції. Про діяльність українських дисидентів було добре відомо в світі. Також Гель в міру можливості займався літературною діяльністю. Його праця «Грані культури» – це свого роду відповідь на покаяльну працю І. Дзюби, написану під тиском чекістів, де він «засуджував свої дії». Оскільки Дзюба був своєрідним прапором шестидесятників, то чекісти намагалися його друкованим покаянням зламати дух дисидентів, говорили їм: «Ось, один з ваших лідерів визнав свої помилки, змінив свої погляди, черга за вами». У своїй праці І. Гель написав про інакшість української культури і її неприналежність до культурного дискурсу Росії, СРСР. Оскільки офіційна радянська політика була спрямована на поступове злиття народів СРСР в єдиний радянський народ, то Гель підкреслював інакшість України і її особливості, які сильні відрізнялися від російської чи інших культур. В цій праці автор робив висновок, що український народ заслуговує на своє особливе місце в світі.

За словами Єзерської, у 1968 р. після відбуття 3 років ув’язнення в таборах І. Гель знову поринає в активну діяльність, готує самвидав. Згідно з радянськими правилами, колишнім політв’язням жити в Львові не дозволялось. Тому в цей час він жив в Самборі (100 км від Львова), де знайшов немало однодумців. Гель знаходив нові способи, як поширювати самвидав. Але цю діяльність було важко приховати від чекістів. У 1972 р. його арештували одним з перших, що свідчило про його вагу в середовищі дисидентів. Геля називали «українським Тиктором» – таке прізвисько він заслужив за активну самвидавну діяльність.

Після відбуття другого терміну ув’язнення І.Гель повернувся в Західну Україну, але не міг працевлаштуватися. Він працював на різних низьких посадах, щоб годувати родину (був кочегаром, пастухом в колгоспі). На щастя, життя не стояло на місці: після смерті К. Черненка новим Генеральним секретарем ЦК КПРС став М. Горбачов, який започаткував в СРСР реформи, як їх називали – «перебудову». Громадсько-політичне життя в Україні одразу ж пожвавішало. У 1987 р. І. Гель очолив комітет з захисту прав УГКЦ, брав участь в заходах з вимогами легалізувати УГКЦ. Згодом масові релігійні демонстрації перетворювалися на політичні, з новими вимогами, які були на часі. За участь в таких акціях І. Геля не раз арештовували міліціонери і саджали на 15 днів до камери, також викликали на співбесіди в КҐБ, здійснювали слідкування, підслуховування і т.п. Врешті, 20 листопада 1987 р. діяльність УГКЦ була легалізована. За активну участь в цих процесах І. Гель згодом отримав нагороду від Президента України (2003) і від папи Івана Павла Другого.

Далі Єзерська більш детально розповіла про український самвидав. Вона продемонстувала на великому екрані у залі фотографії журналів і книг, які видавалися потаємно в 1960-70-х рр., фото друкарських машинок, на яких ці видання виготовлялися. Доповідач наголосила, що радянська цензура не дозволяла публікувати подібні тексти у офіційній пресі. Саме тому у самвидаві видавалося багато творів, які були заборонені, причому деякі – написані ще в ХІХ столітті. Було багато і нових творів, переважно молодих авторів. Самвидав 1960-70-х рр. давав можливість публікуватись тим авторам, творчість яких офіційні радянські органи не бажали визнавати, серед них були Василь Стус, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Валентин Мороз і інші.

Розповідаючи більш детально про книгу, яка презентується, Єзерська зауважила, що це – багатогранна книга. Фактично автор подав історію українського визвольного руху у роки після завершення Другої світової війни і до розпаду СРСР в 1991 р. Автор проаналізував те, як відбувались соціально-політичні процеси в СРСР в 1950-60-х рр. В книзі є переплетіння історичних фактів та особистих переживань автора, він розповідає багато маловідомих фактів, які знав, як очевидець, згадує про діяльність багатьох людей, яких вже немає в живих.

У першому розділі книги Гель намагався дати характеристика доби, у якій жив. Автор розповів про характерні особливості радянської держави, систему МВД і КҐБ, тотальний контроль влади за громадянами. Особливу увагу він звернув на події 1960-70-х рр., розповів про курс керівництва СРСР на злиття всіх націй і народів в т.зв. «єдиний радянський народ», про процеси русифікації, асиміляції, гласний і негласний тиск на розвиток української мови і культури. Важливо, що І. Гель вводить в обіг історичної науки біографічні довідки на людей, які брали участь в дисидентському русі. Він сам вишукував інформацію про них, і, треба сказати, навіть зараз його дані мають особливу цінність, бо діяльність дисидентів в 1960-70-х рр. історикам вивчена все ще недостатньо. А І. Гель знав багатьох дисидентів особисто, тому подана ним інформація вкрай важлива. Єзерська наголосила, що і зараз в історичній літературі про події історії українського визвольного руху 1945-91 рр. все ще недостатньо інформації. Між тим, в дисидентському русі також не було суцільної єдності, в ньому були окремі організації, з своїми власними поглядами, про які зараз відомо вкрай мало. І. Гель намагався описати діяльність деяких із них (наприклад, він розповів про «Український національний фронт»).

У третьому розділі книги автор описав діяльність дисидентів в 1960-70-х рр. Тут згадано про таких українських діячів, як Василь Симоненко, Василь Стус, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині тощо. Ці особистості для багатьох українців стали моральними авторитетами, адже вони не боялися переслідувань і арештів, кидали виклик системі в СРСР. І. Гель показав, як зароджувалися групи дисидентів, розповів про традиційні для часів СРСР «розмови на кухні», дискусії і т.п. Четвертий розділ книги І. Гель писав в кінці життя, і тому він не встиг його завершити. В ньому він розповів про створення і діяльність Української Гельсінської групи.

В кінці свого виступу Єзерська подякувала присутнім за увагу та висловила готовність відповісти на питання з залу.

Заступник директора Галузевого державного архіву СБУ Володимир Бірчак запитав, чи висвітлено у книзі І. Геля Росохацьку групу дисидентів, (діяла у селі Росохач біля м. Чортків Тернопільської області)?

Єзерська відповіла, що І. Гель зібрав досить багато інформації про різні групи дисидентів, але у книгу все не увійшло. Між тим, особистий архів І.Геля досить великий, і в більшості ще не опублікований. Тому в ньому може виявитись інформація і про згадану групу на Тернопільщині.

Кандидат історичних наук Олександр Іщук задав питання про долю особистого архіву І. Геля. Він попросив розповісти більш детально, що це за архів, які матеріали в ньому зберігаються, і чи є плани поступово його оприлюднювати?

Єзерська відповіла, що родина І.Геля передала архів після його смерті у Музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (м. Львів). Там в основному зберігаються видання 1980-х років, в т.ч. про участь І. Геля в різних тогочасних політичних акціях. Серед матеріалів архіву є статті і рукописи І. Геля, машинописи його статей, бібліотека книг, різні статті з газет, публіцистика, багато незавершених творів. Досить багато матеріалів архіву І. Геля стосуються діяльності УГКЦ. Також є матеріали з описанням досвіду його життя, підбірки його заяв до органів влади СРСР, багато різних довідкових матеріалів, різні особисті записи. Значна частина самвидаву родиною І. Геля була передана історику Вахтангу Кіпіані. Дружина і донька І. Геля обіцяли поступово передати у Музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» документи, які ще залишилися в родині, причому деякі матеріали будуть передані в архів ЦДВР. Єзерська зазначила, що було б гарно, аби архів І.Геля в подальшому був цілісним, а не розпорошувався.

Модератор презентації Марта Назаркевич запитала, які ще матеріали доби шестидесятників є в музеї «Тюрма на Лонцького»?

Єзерська розповіла, що в музеї є немало матеріалів інших дисидентів. Зокрема, у музеї зберігається дуже великий архів родини Калинців. Там навіть є ті праці самвидаву, які у 1960-70-х рр. були вилучені чекістами, додавалися як речові докази в кримінальні справи, а згодом їх повернули авторам. На цих працях є відповідні штампи про дати їх вилучення, проведення різних експертиз щодо їх авторства і т.п. В архіві Калинців збереглася цінна збірка віршів Василя Стуса, з автографом автора. В цілому, це дійсно унікальні матеріали, які ще потребують належного вивчення та публікації. Така робота, безсумнівно, буде проводитись в майбутньому.

Доктор історичних наук Василь Деревінський запитав, чи збереглися в матеріалах І.Геля детальні спогади про відомі постаті 1960-70 років, наприклад, про В. Чорновола?

На це питання Єзерська відповіла, що серед тих матеріалів, які є в музеї – таких спогадів не було. Можливо, що ці матеріали все ще зберігаються в родині І. Геля, адже частину документів вони не передали до музею, бо хочуть їх більш детально переглянути самі. Тому поки що про наявність спогадів І. Геля про В. Чорновола достеменно невідомо.

В кінці презентації Марта Назаркевич подякувала всім присутнім за увагу. Також висловила подяку книгарні «Є» за те, що допомагає організовувати такі заходи, а видавництвам «Наш формат» та «Часопис» – за підтримку видання історичної літератури.

Видання було опубліковане в рамках проекту «Наш формат історії» – спільного проекту Центру досліджень визвольного руху, Мистецької агенції «Наш формат» та львівського видавництва «Часопис».

Організаторами презентації стали: Центр досліджень визвольного руху, Музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (Львів), видавництво Часопис (Львів), мистецька агенція «Наш формат», книгарня «Є».

 

Довідка: Іван Гель (1937-2011) – громадський діяч, учасник українського визвольного руху, політв’язень радянських тюрем і концтаборів (1965-1968, 1972-1987), правозахисник, публіцист, історик, співзасновник Української ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління (1987). Був одним із найактивніших видавців і розповсюджувачів самвидаву, за що його ще називали самвидавним Іваном Тиктором. Після виходу на волю, будучи глибоко віруючою людиною, всі сили спрямував на легалізацію катакомбної Української греко-католицької церкви. Стає головою Комітету захисту УГКЦ (1987) і редактором його друкованого органу «Християнський голос», надає рухові за легалізацію динамічності, масовості та організованості. Зусилля не були марними і завершилися виходом УГКЦ з підпілля у 1989 році. Разом з тим був відповідальним секретарем журналу «Український вісник», першим заступником голови Львівської обласної ради (1990-1994), головою Львівської обласної комісії з відновлення прав реабілітованих (1994-2002). Однак державні посади ніколи не приваблювали Івана Геля, він більше уваги приділяв роботі з молодим поколінням, читав спецкурс з історії визвольного руху другої половини XX століття у Львівському університеті. Нагороджений орденами князя Ярослава Мудрого V ступеня (2002), IV ступеня (2006).

 

Автор – Олександр Іщук, ЦДВР

 

Додано 06.06.2014