На фото львівський хлопчина, який став одним із найбільш харизматичних командирів в УПА
Може, тому, що війна замість окупаційного “застою” дозволила йому проявити таланти лідера, які в мирний час нікому не були потрібні – бо не було України, а тодішнім Польщі, совєтам чи нацистам smart-українці заважали за визначенням. Ну хіба, слід було “самовизначитися” всупереч роду, пам’яті та батькам.
Може тому, що його історію, на відміну від сотень інших, написали у вже незалежній Україні.
Він водив за ніс розвідки, міліцію та регулярні армії кількох країн, коли зі своїми хлопцями з боями прямував у вільний світ, аби розповісти, що робиться за залізною завісою, яка впала поміж Європи після «перемоги» 45-го року.
Втомлені європейці тоді пішли на угоду із дияволом (хто їх засудить?), але врешті через 70 років постали перед оновленою версією «старого, злого» і знайомого сталінізму.
Та чи знайомого? Іноді здається, що мажорні європолітики доби селфі та офшорів мало собі здають раду, що відбувається. А українці, які через барикади повертаються до Європи, виглядають загрозливо дивними, як тоді, у 1947-му ось цей 26-річний хлопчина Володимир Щигельський.
Він поклав життя, аби прорвати у 47-му інформаційну блокаду. Не дійшов.
Натомість його колега-командир і одноліток Михайло Дуда виявився більш вдачливим, довівши-таки через тисячі кілометрів відділ вояків УПА до американської зони окупації Німеччини. Це виявився крутий піар-крок, задуманий 26-річним Василем Галасою. Стотисячні наклади провідних газет світу писали про невідомий (sic!) спротив Сталіну, про цю українську «втечу з раю». Мільйони людей дізналися, що українці вперто не здаються.
Врешті, світ заспокоївся, Сталін був майстром навіювання спокою: не лізьте до мене, бо буде вам спокій. Могильний. Україна ж не втихала, ми ж веселі, хіба пісні у нас сумні. І хоч Європа та Америка поринула у щоденні турботи, забувши про клаптик землі за Карпатами, ми тримали слово: ще 10 років продовжували війну за свою свободу.
Володимира розстріляли, коли йому було 28. Михайло загинув завдяки сумнозвісному Кіму Філбі у 29, коли намагався повернутися в Україну для продовження боротьби. Василь єдиний побачив Батьківщину незалежною, провівши роки у північних концтаборах.
Вони пройшли свій шлях. Вони встали на нього, аби ми не ходили ним, а втикали у смартфони, шукаючи зручніший конект між Києвом і Страсбургом.
Якби їм тоді допомогли…
Але, зараз ми на цьому шляху. Нам теж нізвідки чекати допомоги.
І почуєш грізну борню волі,
І вкриється кров’ю битий шлях.
Будуть хлопці йти суворочолі |
В сіруватих, наче ніч, рядах.
І пройдуть вони безмежним краєм
Крізь руїни сіл, дерев і трав.
І напевно ти тоді згадаєш,
Хто любов і мужність поєднав.
І ми мусимо йти нашою дорогою, з тієї самої, старої як світ, причини: не можна свої проблеми залишати розв’язувати дітям. Ми пройдемо, адже наші smart-хлопці готові знову за це загинути ще до 30-ти.
З днем народження, Україно!
Ярина Ясиневич, для “Львівської газети”
Фото Архів ЦДВР
Додано 26.08.2014
