Автор – Олександр Іщук, Центр досліджень визвольного руху
8 листопада 2014 р. виповнюється 100 років з дня народження члена Проводу ОУН (бандерівців) Дмитра Маївського, одного з найближчих помічників Головного командира УПА Романа Шухевича. У підпіллі ОУН він використовував псевдоніми «Петро Дума», «Курган», «Зруб», «Косар», «Майченко», «Ом», «Тарас» та інші.
На сьогодні його біографія все ще недостатньо вивчена дослідниками, у ній є чимало „білих плям”. При підготовці цієї статті використано праці істориків Петра Содоля, Анатолія Кентія, Івана Патриляка, Дмитра Вєдєнєєва, Володимира Дзьобака, Ігоря Саківського, Володимира В’ятровича, Володимира Мороза, Володимира Ковальчука, Ігоря Бігуна, матеріали Галузевого державного архіву СБУ, публікацій у мережі Інтернет.
Дмитро Маївський народився 8 листопада 1914 р. в селі Реклинець Сокальського району Львівської області у родині вчителя. Навчався у Сокальській гімназії, з якої був виключений за участь в діяльності ОУН. Далі вчитись в Галичині можливості вже не було. Дослідник Ігор Саківський пише, що навчання довелось завершувати в учительській семінарії в Руднику, за межами Західної України. Є інформація, що Д. Маївський навчався також і в інших закладах, добре оволодів російською, польською, німецькою мовами.
Членом ОУН Д. Маївський став на початку 1930-х рр. (за деякими даними – у 1933 р.). За підпільну діяльність переслідувався польською поліцією, неодноразово був заарештований. За деякими даними, у 1934 чи 1937 р. отримав великий строк тюремного ув’язнення (можливо, 10 років), але був звільнений рішенням суду 12.10. 1938 р. Цей період діяльності Д. Маївського на сьогодні вивчений мало, тому інформації про нього обмаль, і вона потребує подальшого уточнення.
Після звільненння Д. Маївський знову став діяти в підпіллі, очолював повітовий провід ОУН Жовківщини. Він був організатором повстанських загонів на Жовківщині у вересні 1939 р. В той час підпілля розглядало можливість організації масового збройного виступу проти поляків і встановлення української влади, чому сприяв напад Німеччини на Польщу. Однак події склалися інакше, у зв’язку з захопленням українських земель Червоною армією та приєднання до УРСР повстання в запланованому масштабі не відбулося. Тим не менше, у фондах бібліотеки ім. О. Ольжича в Києві збереглися підсумкові звіти-таблиці ОУН про події вересня 1939 р., за якими дослідники О. Кучерук та А. Руккас підбили підсумки повстанської боротьби. Від початку війни між Німеччиною та Польщею і до 23.09. 1939 р. в бойових діях взяли участь 7729 українських повстанців (в т.ч. близько 4 тисяч – на Бережанщині, 1946 – на Стрийщині, близько 600 – на Станіславщині і т.п.), організовані виступи відбулись в 20 повітах та 183 місцевостях, бої українських самооборонних відділів з польською поліцією та відступаючими відділами польської армії відбувались майже в кожному повіті Західної України. Під час цих боїв повстанці знищили 4 польські колонії, а у відповідь було спалено 5 українських сіл, щонайменше 150 хат. За цими ж підрахунками, втрати ОУН і українського населення склали 160 вбитих та 53 поранених, поляків загинуло 796, було поранено 37, взято в полон 3610 (з них на Бережанщині – 1842, на Золочівщині – 910, на Львівщині – 502 і т.п.). Повстанці захопили багато зброї і майна, в т.ч. 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 103 кулемети, 3757 гвинтівок, 3445 пістолетів, 256 автомобілів, 184 коней та велику кількість набоїв. Також було захоплено чимало офіційних документів і частину архівів польської поліції і розвідки.
Як видно з наведених цифр, повстання на Львівщині була чи не найбільшим за розмахом. Безсумнівно, Д. Маївський відігравав важливу роль в його організації.
Дослідник В. Мороз вважає, що результати організованого ОУН у вересні 1939 р. повстання лежали в кількох площинах. Українці продемонстрували на весь світ бажання бути суб’єктом міжнародних відносин, вести самостійну політику, повернути свою державність. До того ж повстанські відділи, організовані ОУН, зуміли захистити українське населення від грабунку та терору здеморалізованих поразками поляків. Також повстання показало достатньо високий рівень національної свідомості населення і його готовність до збройної боротьби. Крім того, підпілля заховало чимало зброї та боєприпасів, які згодом знадобились в боротьбі проти німецької та радянської влади.
Незважаючи на все сказане, наявних сил ОУН у вересні 1939 р. було замало, щоб протистояти Червоній армії та добре навченим співробітникам НКВД. До того ж, не всі підтримували повстання: частина населення Західної України вітала прихід радянської влади, повіривши красивим лозунгам і сподіваючись на покращення життя. Зважаючи на такі обставини, від масового збройного повстання проти радянської влади вирішено було відмовитись, і з кінця вересня 1939 р. підпільники ОУН розпочали приховану боротьбу проти радянської влади.
Невдовзі після вересня 1939 р., в Західній Україні почались масові арешти людей, що видавалися новій владі підозрілими. Ці події відкрили очі більшості населення, яке стало активніше підтримувати і переховувати українських підпільників. ОУН організувала у відповідь низку відплатних акцій проти місцевих керівників радянської влади. Зважаючи на це, одним з ключових завдань НКВД стало виявлення та знищення українського підпілля, розпочалися масові арешти та переслідування.
Після подій кінця 1939 р. Д. Маївський недовго був обласним провідником ОУН на Холмщині (кінець 1939 р. – початок 1940 р.). Є свідчення про те, що в кінці 1939 р. він перебував в Кракові, брав участь у діяльності школи ОУН з підготовки кадрів Служби безпеки (СБ), де викладав конспірацію.
Через певний час Д. Маївський став окружним провідником ОУН Сокальщини (1940-1941 рр.) У березні 1940 року Д. Маївський був важко поранений на Жовківщині, після чого вимушений був лікуватися.
Про особисте життя Д. Маївського відомо небагато. Дослідник Петро Содоль та Ігор Саківський пишуть, що він одружився, вже перебуваючи в підпіллі, дружиною стала Любов Шевчик. Але за тогочасних умов шансів на спокійне і нормальне родинне життя в нього не було.
Є інформація про те, що Д. Маївський брав участь у Другому великому зборі ОУН в Кракові (31.03 – 03.04. 1941 р.). Після розколу єдиної ОУН на дві фракції – бандерівську та мельниківську – він став членом ОУН(б).
На початку радянсько-німецької війни 1941-45 рр. Д. Маївський відігравав важливу роль у діяльності Крайового Проводу ОУН(б) на Західноукраїнських землях (ЗУЗ). Основним його завданням була координація дій Похідних груп ОУН(б), які влітку 1941 р. направлялися в Центральну, Південну та Східну Україну. У складі Північної похідної групи Д. Маївський відправився до Центральної України, побував в Житомирі, Вінниці, Києві. В 1941-42 рр. він був заступником Крайового Провідника ОУН(б) на Осередньо-Східних українських землях у Києві Дмитра Мирона – „Орлика”. На жаль, інформація про цей період його роботи вкрай скупа і обмежена. Відомо, що підпільники розбудували широку мережу ОУН(б) на Київщині, шукали прихильників, проводили активну агітацію серед населення, особливо серед молоді. Д. Маївський час від часу їздив до Львова і інших міст на організаційні зустрічі. Збереглися окремі документи про протинімецьку діяльність київського підпілля в 1941-42 рр., які певною мірою висвітлюють цей період (наприклад, хроніка „У златоглавому”, написана однією з підпільниць Наталію Романів – „Н. Тирсою”, дивись: http://geroika.org.ua/oun–kyiv–spohad/).
Як свідчать спогади та архівні документи, Д. Маївський був мужньою та сміливою людиною. Показовою є історія, яка сталася з ним у Львові. 21 листопада 1942 р. гестапівці «накрили» одну з явочних квартир ОУН(б) на вул. Жулинського, 7 (тепер Академіка Філатова). Тут штурмшарфюрер СС Герхард Шарфф разом з іншим службовцем кримінальної поліції арештував п’ятьох оунівців, і влаштував засідку, очікуючи на прихід інших підпільників, щоб заарештувати їх. Через певний час до помешкання зайшов Дмитро Маївський. Побачивши німців, він не розгубився, а пострілом з пістолета у голову вбив Шарффа і поранив службовця Крипо, а сам, незважаючи на два поранення, втік через вікно. Судячи з усього, Маївський мав при собі цінні документи і не хотів, щоб вони потрапили до рук німцям. Також він не мав жодного бажання спілкуватися з слідчими. Дослідник Ігор Саківський пише, що після поранення його відвезли у лікарню в Бібрці, де лікували у кімнаті з написом на дверях „Лише для німців”, як нібито німецького перекладача. Маївському зробили вдалу операцію, і до лютого 1943 р. він вилікувався.
Щоправда, цей випадок мав трагічні наслідки. 27 листопада 1942 р. нацисти за наказом німецького ката Вільгельма Вірзінга, який у той час перебував у Львові, розстріляли у відповідь 27 українських націоналістів, ув’язнених у Львові (серед них – брат дружини С. Бандери Лев Опарівський, провідний член ОУН(б) Омелян Лапунька та член УДП Андрій П’ясецький), і 52 – у Старій Ягільниці біля Чорткова. Але не варто вважати, що це було зроблено лише в помсту за загибель Шарффа. Скоріше німці вирішили показати підпіллю, що кожна з наступних збройних акцій ОУН(б) матиме наслідком смерть ув’язнених українців.
Випадок у Львові посприяв тому, що Д. Маївський отримав у підпіллі дуже значний авторитет. Після лікування він знову повернувся до активної діяльності в підпіллі, де користувався великою довірою. Саме у період 1942-1943 рр. Д. Маївський став членом Проводу ОУН(б) на українських землях. Також він очолив референтуру пропаганди цього проводу, був головним редактором офіційного органу ОУН «Ідея і чин» (1942, 1944-45), редагував видання «За самостійність України» та іншу пресу. Ця діяльність вимагала значного часу, доводилось вирішувати питання щодо написання і редагування статей, організації роботи підпільгних типографій, поширення літератури серед підпільників і населення тощо. Відомо, що Д. Маївський брав участь в діяльності типографії ОУН(б) під умовною назвою „Прага”, яка базувалася на Львівщині, в селі Мокре.
17-21 лютого 1943 р. в с. Теребеже біля м. Олеська Львівської області, в будинку батька нареченої крайового провідника ОУН(б) на ЗУЗ Романа Кравчука – «Петра» Галини Турченяк відбулась Третя конференція ОУН(б). Саме Р.Кравчук і організовував цю конференцію. В конференції окрім нього взяли участь: урядуючий провідник ОУН(б) Микола Лебедь – «Рубан», довголітній член ОУН Роман Шухевич – «Тур», Василь Охримович – «Бард», Мирослав Прокоп – «Гармаш», Дмитро Маївський – «Косар», Зиновій Матла – «Дніпровий», Михайло Степаняк – «Сергій». Керівником конференції був М.Лебедь, а основним доповідачем – М.Степаняк.
Основними питаннями конференції були: оцінка міжнародного становища, оцінка внутрішнього ситуації в Україні, оцінка тактики ОУН(б), виходячи з сучасної ситуації в Україні і світі.
Оціюючи результати цієї Конференції дослідник Володимир Дзьобак зазначав: «Загалом постанови Третьої конференції ОУН(б) надзвичайно рельєфно виявляють дві точки зору на можливий розвиток подальших подій. Шукаючи евентуальних контактів із західними союзниками, оунівці з жалем констатували, що українська проблема мало цікавить демократичні держави, одночасно націоналісти підкреслили, що будь-які спільні дії з іншими народами можливі лише за умов визнання останніми за українцями права «на власне самостійне державне життя» – «Ми приймаємо участь у кожній європейській коаліції, організованій іншими поневоленими, або державними народами проти імперіалістичних загарбників, але тільки на принципі визнання іншими народами нашого права на нашу державну незалежність». Зрозуміло, що «державними народами», які могли б створити коаліцію проти імперіалістичних загарбників, могли бути англо-американці і союзні з ними держави. Другим варіантом розвитку подій, про який йдеться у постановах конференції, було можливе повернення в Україну більшовизму. Як і щодо німців у 1942 році, оунівці припускали, що більшовики прийдуть в Україну, а далі в Європу, серйозно ослаблені й виснажені війною, що створить належні передумови для загальнонаціональної української революції або для створення спільного фронту боротьби поневолених народів. Серед тез, вписаних у постанови Третьої конференції, є також немаловажний фрагмент пов’язаний із застереженням недоторканості українських етнічних територій. Будь-які посягання поневолених народів або союзників Німеччини на українські землі оунівці, від імені українського народу, обіцяли “нещадно поборювати”. Очевидно, цим твердженням давалося зрозуміти полякам, угорцям і румунам, що укладення угод про спільні дії за рахунок територіальних поступок з боку українців є в принципі неможливим».
Дослідник Анатолій Кентій в свою чергу писав: «Haйбiльшa дискyсiя нa кoнфepeнцiї poзпaлилaся пo дoпoвiдi М.Cтeпaнякa, кoтpий зaпpoпонувaв пiдгoтувaти i пpoвести збpoйнe пoвстaння в Укpaїнi i звiльнити тepитopiю вiд нiмцiв бeз допoмoги Чepвoнoi apмiї. Для цьoгo, нa йoгo думку, нeoбxiднo бyлo oб’eднaти всi нaцioнaлiстичнi i сaмoстiйницькi cили, oбpaти yкpaїнський уpяд, який би представляв iнтepeси Укpaїни нa мiжнapoднiй apeнi… Але пропонований М. Степаняком план загальноукраїнського протинімецького повстання був авантюристичним. На той час ОУН(б) не мала ані сил, ані засобів для реалізації такого плану, а на Волині і Поліссі основну загрозу для самостійницьких сил становили червоні партизани, котрі намагалися залучити до своїх лав боєздатний елемент на ПЗУЗ, та польскі організації, які за вказівкою свого еміграційного уряду в Лондоні вели активну військовво-політичну роботу для участі у майбутньому відновленні Польської держави у довоєнних кордонах».
Але подальші події показали, що життя вже значно випереджало виконання рішень Проводу ОУН(б). Поки його члени ще думали про організацію загальнонародного повстання і тішили себе надіями про можливість співпраці з іншими політичними силами, на Волині бурхливо відбувалося зростання чисельності загонів УПА під керівництвом Дмитра Клячківського, яка розгоронула активну боротьбу проти німців, а також проти поляків. За дуже короткий час УПА на Волині стала серозною силою, з якою всім доводилось рахуватися. Думається, саме тому в цій ситуації значний авторитет отримав військовий референт Проводу ОУН(б) Р. Шухевич, який вважав за доцільне розбудовувати збройні загони. А.Кентій підсумовує: «У кoнтeкстi зaзнaчeнoгo, пoзицiя P.Шyxeвичa бyлa нaйбiльшe зваженою i oптимaльнoю. Biн бyв пpoти авантюристичного антинiмeцькoгo загальноукраїнського повстання, бo для цього нe бyлo жодних умов і виступав за опанування загонами ОУН(б) насамперед регіону Волинь-Полісся, як бази для розгортання всеукраїнської збройної сили». Очевидно, А.Кентій в першу чергу мав на увазі той факт, що ОУН(б) важко було підняти на масовий збройний спротив населення Наддніпрянщини, адже там організація не мала такого впливу, як на Волині і в Галичині.
Зміни відбувалися і в керівництві підпіллям. У травні 1943 р. Д. Маївський став членом новоствореної трійці членів Бюро Проводу ОУН (поруч із Романом Шухевичем та Зиновієм Матлою), був обраний заступником голови Бюро. Ця трійця стала заміною одноосібному керівництву ОУН(б), яке до того часу уособолював урядуючий провідник Микола Лебедь. Члени Проводу були невдоволені методами його роботи (Михайло Степаняк, наприклад, називав їх диктаторськими) і наполягли на створенні колективного керівного центру, тобто на більшій демократизації Проводу. Також Д. Маївський відомий, як політичний референт Проводу ОУН(б) в 1943-45 рр., до його обов’язків входило добре розбиратися у міжнародній ситуації, обмірковувати місце і роль ОУН(б) у ній.
Звісно, що такий швидкий кар’єрний зліт сподобався далеко не всім провідникам підпілля. У свідченнях чекістам Михайла Степаняка та Олександра Луцького є інформація, що дехто з членів Проводу вважав Д.Маївського „суфлером Шухевича”, і не більше. Але ці суперечності і закулісні розмови мало могли вплинути на той великий особистий авторитет, який Д. Маївський здобув своєю роботою в підпіллі.
В кінці 1944 р. – на початку 1945 р.Д. Маївський перебував разом з Романом Шухевичем та деякими іншими керівниками підпілля на Тернопільщині. В цей час Провід ОУН(б) на українських землях вирішив спробувати налагодити контакти з урядом УРСР для проведення мирних переговорів. Одним з ініціаторів цього був саме Д. Маївський, його без особливих сподівань підтримав Р. Шухевич (він не надто вірив в успіх розмов з представниками радянської влади). Причиною переговорів слід вважати великі втрати з боку підпілля, понесені в цей період в боях з чекістами; бажання обговорити ситуацію, яка склалася, спробувати пошукати вихід з неї. Контакти з представниками радянської влади було встановлено у Львові, від ОУН(б) зв’язковою була підпільниця Богдана Світлик. Радянська сторона виявила зацікавлення у переговорах, адже також була стурбована затягуванням збройної боротьби з підпіллям, його впливом на українське населення і власними втратами. Звісно, що ніхто з уряду УРСР на такі переговори не пішов. Їх було доручено проводити чекістам, які сподівалася вмовити підпільників капітулювати і скласти зброю. Після тривалих попередніх консультацій вдалося досягнути домовленості про зустріч, причому на території, яку фактично контролювало підпілля.
У ніч з 28 лютого на 1 березня 1945 р. Д. Маївський разом з Яковом Буслом взяв участь у переговорах з „представниками уряду УРСР”. Як згодом виявилося, ними були чекісти Сергій Карін-Даниленко та Олександр Хорошун, які не побоялися в снігову ніч приїхати з невеликою охороною до підпільників. Зустріч відбулася у окремому будинку неподалік с. Бишки біля м. Козова Тернопільської області, на 93-му кілометрі шосе Львів-Тернопіль, і тривала кілька годин. Збереглися детальні звіти про неї, підготовлені чекістами. В них зазначено, що підпільники намагалися „промацати грунт”, обмінятися думками і вияснити, чи мають переговори хоч якийсь шанс на успіх. Найбільше їх турбувало те, що Україна не має реального суверенітету в складі СРСР, і перебуває на становищі колонії. Також Д. Маївський та Я. Бусел розповіли про своє бачення діяльності підпілля, його завдань. В свою чергу С.Карін-Даниленко і О.Хорошун висловили свої погляди на ситуацію і запропонували Д.Маївському і Я.Буслу подумати про те, як капітулювати. Обидві сторони застосовували аргументацію на користь своїх поглядів, вдавалися також до погроз. Розмови на різні теми тривали всю ніч, але ніяких суттєвих домовленостей досягти, звісно, не вдалося. Проте сам факт таких переговорів є надзвичайно цікавим.
Детальніше про ці переговори можна прочитати у статтях Володимира Ковальчука:
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1621/196/57098/
Зі свідчень чекістам Василя Чижевського, довіреної особи Головного командира УПА Р. Шухевича відомо, що Д. Маївський доповідав йому про наслідки переговорів, написав про них письмовий звіт. Маївського розчарувало те, що замість представників уряду УРСР на переговори приїхали чекісти, які не надто хотіли дискутувати, а наполягали на повній капітуляції ОУН(б) і УПА. Він вважав, що хоча зустріч не принесла конкретних результатів, але все ж слід на всякий випадок мати виходи на керівництво УРСР, щоб у випадку зміни ситуації зустрітися і розмовляти повторно. Сам же Р. Шухевич поставився до переговорів негативно, адже усвідомлював, що вони не дадуть позитивного результату.
У кінці 1945 р. Д. Маївський разом з Д. Грицаєм стали делегатами від Проводу ОУН(б) на українських землях до Проводу ОУН за кордоном. За дорученням Р. Шухевича вони повинні були перейти з території України до Мюнхена і, ймовірно, узгодити подальші спільні дії ОУН(б) і УПА із Степаном Бандерою. Багатокілометровий маршрут йшов через територію Закерзоння (нині – Польща) та Чехословаччини.
У своїх спогадах заступник крайового провідника ОУН(б) на Закерзонні Василь Галаса, його дружина Марія Савчин – „Марічка”, зв’язкова Ірина Тимочко – „Христя” розповіли деякі подробиці про перебування Д. Маївського та Д. Грицая на початку листопада 1945 р. в с. Бережниця Вижня на Закерзонні. Місцеві підпільники допомогли закупити та дістати для провідників всі необхідні речі, щоб їм було легше успішно пересуватися далі за виробленим маршрутом. Д. Маївський та Д. Грицай мали нараду з крайовим провідником ОУН(б) на Закерзонні Ярославом Старухом – „Стягом”, його заступником Василем Галасою – „Орланом” та керівником Військової округи УПА „Сян” Мирославом Онишекевичем – „Орестом”, на якій обговорили поточну ситуацію, можливі варіанти розвитку подій в Україні.
Після закінчення зустрічей на Закерзоннні Д. Маївський та Д. Грицай пішли далі на Захід. Але їх перехід завершився невдачею. 19 грудня 1945 р. при переході чесько-німецького кордону Д. Маївський та Д. Грицай були вистежені та оточені чеською поліцією. Перед загрозою арешту Д. Маївський застрелився, а Д. Грицай через кілька днів повісився в камері празької тюрми, щоб не видавати організаційних таємниць.
Іще кілька слів про те, якої ваги надавали розшуку Д. Маївського радянські каральні органи. Пошук Д. Маївського в 1944-45 рр. в Україні здійснював НКГБ УРСР, під пильним наглядом московських колег і зверхників. Загалом у цій роботі брали участь тисячі чекістів. Д. Маївський був одним з головних фігурантів багатотомної агентурної розшукової справи „Берлога” на членів Проводу ОУН(б). Орієнтування про нього з детальними прикметами було розіслане в усі обласні управління НКВД-НКГБ. Крім того, для систематизації матеріалів з його розшуку було заведено окрему справу-формуляр. В ній було сконцентровано ті матеріали, які чекістам вдалося зібрати та систематизувати. Це, в першу чергу, протоколи допитів заарештованих підпільників, які добре знали Д. Маївського: Олександра Луцького, Петра Дужого, Михайла Степаняка і деяких інших; різні довідки, інформаційні повідомлення, перевірки тощо. Справа-формуляр невелика, бо Д.Маївський недовго діяв в радянській Україні. Чекістам дуже хотілося спіймати всіх членів Проводу ОУН(б) живими, щоб потім з їх допомогою швидше ліквідувати всі ланки підпілля. Коли ж чекістам стало відомо, що Д. Маївський в кінці 1945 р. пішов з території СРСР на Захід і загинув, то справу було закрито та здано до архіву. Підтвердженням загибелі Д.Маївського є підпільний некролог на нього, долучений до матеріалів справи. Треба сказати, що в архівах КГБ збереглися також свідчення про Д. Маївського тих підпільників, які були заарештовані чекістами після його смерті, зокрема, Василя Кука, Василя Чижевського і інших.
За свою діяльність в підпіллі Д. Маївський був відзначений у жовтні 1952 р. Золотим Хрестом заслуги УПА (посмертно) та отримав звання генерала-політвиховника УПА (посмертно). Таким чином, він є одним з десяти відомих на сьогодні генералів УПА.
У різних архівах до сьогодні збереглися статті Д. Маївського. Найбільше їх вціліло у справі № 376 з фонду № 13 Галузевого державного архіву СБУ (у 86 томах), систематизованих чекістами. Ці матеріали відскановано і розміщено у електронному архіві українського визвольного руху в мережі Інтернет.
На які ж теми писав у своїх статтях Д. Маївський?
У 1942 р. під псевдонімом „Петро Дума” було надруковно його книжечку „Лицем до народу”. У ній він розповів про те, як членам ОУН(б) слід вести себе з населенням, мабуть під впливом діяльності підпілля в 1941-42 рр. на Наддніпрянщині.
У першому номері журналу „Ідея і Чин” було надруковано його статтю „Герої наших днів”, де згадувалися ті люди, які загинули в боротьбі за українську державність.
У четвертому номері журналу „Ідея і Чин” було надруковано статтю „До питання внутрішніх перешкод української національно-визвольної боротьби”. В ній Д.Маївський розмірковує про проблеми, які заважали українцям в боротьбі за свою державність: орієнтація на чужі сили, відсутність віри в себе, політичну розрізненість, ментальну різницю між Сходом за Заходом України.
У 1945 р. було опубліковано працю Д. Маївського „Большевицька демократизація Європи”. Її згодом перевидали окремим виданням, а також переклали польською, чеською, французькою мовами. В цій праці автор розмірковував про те, як СРСР своїми підступними імперіалістичними методами ввтягував у сферу свого впливу країни Центрально-Східної Європи, і про наслідки цього процесу. Тим не менше, він не сумнівався, що ця політика СРСР завершиться крахом, так само, як перед цим завершилися німецькі намагання захопити всю Європу.
Ще одна стаття, „Ідейно-політичне обличчя большевиків”, була опублікована вже після смерті Д. Маївського.
Тривалий час українських істориків цікавить питання, чи збереглися матеріали про загибель Д. Маївського в архівах Чехії. Адже комуністичні спецслужби старанно фіксували боротьбу проти своїх ворогів. Теоретично документи мали би зберігатися і досі, якщо їх не знищили. Але на сьогодні про їх існування поки що невідомо. В останні роки ЗМІ не раз повідомляли, що львівські історики поїдуть до Чехії шукати поховання діячів українського національно-визвольного руху Дмитра Грицая та Дмитра Маївського, а також документи, які були вилучені у них при арешті. Очевидно, історикам давно слід провести більш ретельний пошук цих документів у празьких архівах.
Ситуація з вивченням біографії Д. Маївського на сьогодні є неоднозначною. З одного боку, вже є кілька статей про нього, його праці є у вільному доступі в Інтернеті. У різних наукових виданнях опубліковано чимало документів і матеріалів про діяльність ОУН і УПА, в т.ч. і деяка інформація про діяльність Д. Маївського. Відомі найважливіші етапи його життя. З іншого боку – навіть в мережі Інтернет досі міститься не так вже й багато інформації про нього. Явно не завадило б підготувати окреме біографічне дослідження про одного з керівників підпілля, зняти фільм про його життя та діяльність.
Сподіваємося, пам’ять про Дмитра Маївського не зітреться з часом і про нього будуть знати і пам’ятати наступні покоління українців.
Автор – Олександр Іщук, Центр досліджень визвольного руху
Додано 11.11.2014
